Артем Костюченко — громадський активіст, голова ГО «Молоді Ініціативні» — однієї з найбільших громадських організацій Скадовського району та Херсонської області.

Після подій 24 лютого Артем разом з родиною виїхав до Львова, де зараз займається релокацією організації, допомагає з евакуацією колег з Херсонської області та загалом продовжує вести активну громадську та волонтерську діяльність.

За словами Артема, головна їхня мета — це якомога швидше повернути Херсон.

«Військові зроблять свою справу — повернуть Херсон, відвоювавши територію в окупантів. А ми, активісти, маємо зробити свою справу. Адже інформаційний фронт не менш важливий за військовий».

Розповідаємо історію Артема, який отримав підтримку в рамках Програми Захисту Освітнього дому з прав людини в Чернігові.

«Активісти під прицілом»

Артему пощастило більше, ніж декому з його колег — 24 лютого він зміг виїхати зі Скадовська, умовно, без особливих перешкод. Вже згодом він дізнається про розстріли цивільних автомобілів, які намагалися виїхати, та «підвали», куди потрапляли активісти, які не встигли евакуюватися.

Річ у тім, що активісти — це одна з тих категорій українців, на яку «полюють» російські військові. Адже вони мають активну громадську проукраїнську позицію та працюють з місцевим населенням, не даючи «руському міру» надійно засісти в головах людей.

Росіяни це прекрасно розуміють, тому «під приціл» до них і потрапляють такі як Артем. Однак те, що окупанти так швидко зайдуть в Херсонську область, усе ж стало для героя нашої історії несподіванкою.

«У мене не було тривожної валізи, і не було навіть часу її зібрати. Хоча мова про те, що є ризик повномасштабного вторгнення, серед наших колег велася. Зокрема і через те, що ми співпрацюємо з міжнародними організаціями, які попереджали нас про це. Та я не міг повірити, що таке може статися у 21 сторіччі. 

А коли рано вранці 24 лютого подзвонила сестра і сказала, що почалося і щоб ми з дружиною збиралися, — я зрозумів, що все складно. Її чоловік військовий, тому я без вагань їй повірив. За пів години ми зібрали речі: моя дружина із сестрою поїхали в Херсон, я ж залишився в Скадовську», — розповідає Артем. 

Після цього Артем поїхав до Молодіжного Центру, щоб набрати води та забрати з собою  техніку (ноутбуки, фото, відео камери тощо). Ще й встиг провести урок в одній з місцевих шкіл в якій він працював. Там Артем викладав інформатику.

«Я розумів наскільки було важливо поговорити з дітьми й пояснити, що відбувається. Адже психологічний стан дитини великою мірою залежить від того, як їй подадуть інформацію. Як вчитель, я розумів свою відповідальність. І надалі в онлайн-режимі продовжував викладати, хоча вже більше про “Безпечне користування Інтернетом”, — розповідає Артем. 

Дорога в невідомість

До Херсону Артем виїхав після обіду 24 лютого. І вже на шляху до міста він зустрічав ворожу техніку з маркуванням та навіть розгледів номерні знаки з позначенням «RU».

«Коли ми виїжджали, нам перетнули дорогу кілька одиниць ворожої техніки, здебільшого це були БТРи. А проїхавши десь 40 км ми наткнулися на іншу колону — там було вже понад 50 одиниць техніки. Я бачив обличчя людей, які сиділи на ній зверху, і розумів, що це не місцеві. На одному з номерних знаків, які не до кінця були замащені брудом, я побачив позначення «RU» і зрозумів, що це росіяни».

Артем розповідає, що мав тоді дуже дивні відчуття. Він бачив понівечені від важкої техніки дороги, які нещодавно були збудовані й мали б приймати туристів, а не окупантів. В полі горів сухостій, а в далечині було чутно вибухи. Попереду їх чекав Антонівський міст…і невідомість.

«На той момент їхало вже небагато цивільних машин, адже близько 12.00 годин була новина, що проїзд через Антонівський міст зупинять. Та ми вирішили ризикнути. Коли під’їхали до мосту, то побачили багато ворожої техніки, зокрема розбитої, — це був період першого бою. Думаю, нас пропустили тому, що хотіли прикритися цивільними. Я бачив, як декілька літаків зайшли над Херсоном. Тоді у мене було чітке відчуття, що додому я вже не повернусь. До цього моменту я не розумів це», — згадує Артем.

Та все ж йому вдалося приїхати в Херсон, а далі з сім’єю вони вирушили до Львова.

«Дорога була складна, бо вся Україна їхала в одному напрямку, але 25 лютого вночі ми вже були у Львові. І я розумію, що мені пощастило, адже як стало відомо згодом, вже 26-27 лютого окупанти почали розстрілювати цивільні автівки».

Окупація та рух спротиву

За інформацією ЗМІ, вже 24 лютого у Скадовську велися бої, а потрапило місто під тимчасову окупацію лише у квітні 2022. Та Артем розповідає, що окупація фактично почалася з перших днів війни — хоча вона і не була в класичному розумінні цього слова.

«Скадовськ був окупований фактично в перший день великої війни, адже навколо міста було багато російських військових. Хоча повного контролю над містом у них не було. Російські солдати не розуміли, де вони та чому тут знаходяться. Вони їхали дезінформовані, хоча, зрозуміло, їх керівництво все знало».

За словами Артема, перед окупацією була підготовка на всіх рівнях.

«У місті були люди, які спілкувалися з кураторами, готувалися до цього. Тобто було багато зрадників, колаборантів, які розхитували ситуацію зсередини. 

Хоча ми розуміємо, що тих, хто чекав «руській мір» — було не так і багато. Та під впливом пропаганди зламувалися навіть ті, хто займав нейтральну позицію. Поширювалися настрої: от нас залишили, нас кинули, все не просто так.

 Наратив «нас кинули» сильно поширювався і мав важкі наслідки, адже люди починали в це вірити.

Але при цьому був і спротив місцевих жителів, люди виходили на протести й відстоювали свою позицію».

Артем пояснює, що це не була класична окупація, адже навіть прапори висіли ще довго. Мародерство було під виглядом обшуків, але не масово, крім того, не було фактів насильства. З обшуком окупанти прийшли й в їхню організацію:

«У нас був розгорнутий волонтерський центр: ліки, харчі, засоби гігієни тощо. З перших днів війни наша команда, яка лишилася у Скадовську, волонтерила. Хоча це було дуже небезпечно». 

Евакуація та релокація

За словами Артема, російські військові шукали активістів.

«Серед наших колег були й такі, які виїхали через Крим в Європу, а потім повернулися в Україну. Одного з членів нашої організації тримали «на підвалі»: йому поламали ребра, катували. Хоча він не був ключовим в нашій організації. Вони самі вибирають на кого «полювати». Знаходити активістів окупантам допомагають місцеві колаборанти. До декого приходили в домівки, забирали гроші і казали, що у них є дві доби, щоб виїхати… Тому для нас дуже важливо зараз евакуювати з Херсонської області наших колег». 

Власне цим разом з командою і займається зараз Артем. Крім того, вони хочуть запустити у Львові повноцінний офіс, який би допомагав людям з Херсонської області.

«Ми зрозуміли, що евакуювалась певна частина команди, яка вже готова повноцінно працювати. Плюс є люди, які виїхали в Європу, але готові звідти працювати онлайн. Тому ми почали шукати фінансування, вже знайшли приміщення і плануємо там робити ремонт. Плюс продовжуємо консультувати людей. Херсонці часто звертаються до нас з питаннями: ми виїхали — що нам робити, де переночувати, як виїхати за кордоном, як знайти лікування тощо». 

Також Артем каже, що хотів би допомогти херсонській спільноті більше заглибитись у львівську культуру та економіку.

«Львів став хабом, який приймає людей і через який зараз ідуть великі потоки, зокрема, економічні. Ми вчимося працювати з західними партнерами й хотіли б ще більше інтегрувати Херсон у західну спільноту». 

Але головна ціль, за словами Артема, — це повернути Херсон, зокрема, воюючи на інформаційному фронті.

«Крім військового є ще й інформаційний фронт і фронт людей, які готові чи не готові повертатися. Ми б хотіли показати їм, що про них не забувають… 

Кожна втрачена хвилина в окупації впливає на суспільство, і ми це розуміємо. Зараз, крім всього іншого, ми думаємо і про ті ідеї, які треба поширювати, і про те, як дивитися в очі людям, які мають зневіру. Це частина цієї війни». 

Зараз Артем з командою продовжує боротись на своєму фронті й доводити всім, що Херсон — Незламний, Херсон — це Україна!

——————————

Нагадуємо, що Освітній Дім прав людини в Чернігові надає індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей. Ознайомитися з деталями Програми можна за цим посиланням. 

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та інших партнерів. 

Татул Оганян в перші дні великої війни пішов захищати рідну українську землю, хоч сам вірменин за національністю.

У березні він підірвався на протитанковій міні — йому відірвало обидві ноги. Та це не зламало чоловіка: він протезувався та проходить реабілітацію. Каже, що хоче повернутися у військову частину, щоб продовжити захищати Україну зі зброєю в руках…і відсутність ніг для нього не завада.

Розповідаємо історію Татула, який з перших днів повномасштабного вторгнення захищає Чернігівщину.

Рідна українська земля

В Україні Татул живе вже все своє життя: має родину, виховує трьох синів та веде власний бізнес.

Він каже, що до останнього не вірив, що трапиться повномасштабне вторгнення. Та ранковий дзвінок 24 лютого його ошелешив: почалась війна.

«Коли я рано вранці приїхав до Ніжина, то побачив хаос: багато людей виїжджали з міста. У мене на меті не було думки кудись їхати. Я розумів, що треба залишатися і захищати свою землю, свою Батьківщину, що я і зробив. 

Разом з друзями, колегами, а тепер побратимами — ми вирішили створити добровольче формування — такий собі загін, який би міг своїми силами дати відсіч ворогу у перші дні. Однак всі наші дії були скоординовані з командиром військової частини», — розповідає герой нашої історії.

За словами Татула, вже 26 лютого вони з побратимами були мобілізовані і долучилися до місцевої військової частини.

«Ми добре знали місцевість і людей, що жили там. Тому як тільки на територію сіл поблизу Ніжина зайшли російські війська, місцеві телефонували нам і повідомляли, де пройшла техніка». 

«Три танкісти»

Одного разу їм вдалося взяти в полон трьох російських танкістів, а точніше — змусити їх добровільно здатися.

Татул розповідає, що якось йому зателефонував знайомий цивільний мешканець і сказав, що на дорозі стоїть ворожий танк, а поруч — троє окупантів. Мовляв, ворожа колона проїхала повз них і не зупинилася, щоб забрати «своїх».

«Я сказав знайомому, щоб той запропоновував їм добровільно здатися в полон, а натомість ми обіцяймо допомогти повернути їх в росію до своїх рідних. Вони взяли 20 хвилин на роздуми і повернулись зі словами: «А вы не будете нас пытать? Мы готовы сдаться, если вы нас накормите. Нам хватит два бутерброда на троих, мы ничего не ели почти два дня». 

Звісно, ми дали їм не два бутерброди, а нормально нагодували. Бо цим ми і відрізняємось від рашистів. А вони, своєю чергою, здали зброю, а потім ще і танк нам той пригнали. Виявилось, що в ньому просто закінчилось дизпаливо. Тим танком ми ще і відбивали рашистську навалу з-під Ніжина». 

Втратив ноги — та не волю до життя

12 березня, біля села Безуглівка, Татул з побратимами зупинили велику ворожу колону, яка рухалася в напрямку Ніжина. При відході він прикривав свій підрозділ, і, потрапивши під обстріл, — з’їхав на узбіччя, де наїхав на протитанкову міну.

«Я побачив яскраву заграву і зрозумів, що горить авто. Хотів вийти подивитися, що трапилося, відкрив двері машини…голова закрутилася і я впав. Подивився на себе і побачив, що лівої ноги нема повністю, права ледь тримається, а одяг на мені горить. Я почав його тушити, благо, на мені був бронежилет. Він і врятував мені життя. 

Ну і те, що я відразу перев’язав собі ноги. В машині лежали буксирні троси, які викинуло  вибуховою хвилею поблизу автомобіля: я підповз до них, одним перев’язав одну ногу, іншим другу, дістав телефон, набрав побратимів і протягом 15 хв вони мене забрали».

Війна змінила всіх…

Татул каже, що війна багато чого змінила в його житті. І йдеться не тільки про те, що він отримав травму чи втратив своїх друзів… змінився він сам.

«Ціною людських життів ми не дали росіянам зайти в місто Ніжин. Мій знайомий загинув на початку березня, його вже не повернеш… 

Мабуть, немає такої людини, на яку б не вплинула війна. Вона змінила пріоритети. Якщо раніше ми звертали увагу на матеріальні цінності, то коли війна прийшла на нашу землю, ми почали цінувати людські стосунки: в родині, з друзями. 

А ще війна розкрила справжні обличчя людей: з багатьма я вже не спілкуюсь. У них слова з ділом не зійшлися».

Життя триває

Попри те, що зараз життя Татула кардинально змінилося — він не здається.

«Я духом не падаю — життя продовжується. Так, стало важче, особливо перші три місяці. Адже я активний по життю: постійно мотаюся за кермом, бігаю у справах…а через травму мій світ звузився до розміру інвалідного візка. Та за підтримки родини, друзів, держави — я справився. 

Зараз я хочу повернутися до себе у військову частину, але, на жаль, люди з такими травмами комісуються. Я не хочу отримувати інвалідність — хочу далі захищати свою землю. Так, я тимчасово не боєздатний, але я обов’язково повернусь». 

Татул додає, що йому є за що воювати.

«Я вірменин за національністю, але все своє життя живу в Україні. Це моя земля, це моя країна!  Який я приклад подав би своїм синам, якби поїхав за кордон? Хіба це чоловічий вчинок? Навіщо тоді жити?»

Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.

На початку березня в Освітній дім прав людини в Чернігові прилетів снаряд. Від цього простір Дому в селі Количівка зазнав руйнацій — пошкоджений будинок, альтанки, паркан та загалом територія. Розповідаємо, як відроджується Дім після обстрілу.

Там були люди…

Ворожий касетний снаряд впав на територію Дому в той час, коли в самому приміщенні перебували люди. Там проживало 12 громадських активістів, які піддалися переслідуванням у себе на батьківщині за свої політичні переконання та активну громадянську позицію. На щастя, ніхто з них не постраждав.

Водночас вони стали свідками тих подій, і ось що розповідають:

«Вже з першого дня, 24 лютого, були обстріли, але тоді ще не по самій Количівці. Ми тільки чули, як над нами все літало. А 7 березня ми побачили у вікно, як у село увійшли три російські танки та один БТР. Ось тоді почалися серйозні обстріли з мінометів та автоматні перестрілки.

Ми ховалися в підвалі, чули, як тремтіли вікна в будинку. Один снаряд прилетів дуже близько і завдав серйозних пошкоджень. Але, на щастя, ніхто з людей тоді не постраждав.

Ми вважаємо, що нам дуже пощастило. Бо коли снаряди прилітали по сусідніх будинках — вони горіли. Ми боялися, що коли прилетить на покрівлю і будинок загориться — підвал нас урятує, але треба буде вибиратися. І виникала наступна проблема — куди тікати: у селі обстріли, ніч, поряд ліс. 

Вирішили, що якщо що — перебиратимемося до сусіднього будинку. Але, слава Богу, наш Дім не спалахнув. Щоправда, майже всі шибки були вибиті. І оскільки на той момент уже не було опалення, то в приміщенні було дуже холодно. Ми забили вікна фанерою і залишились у Домі. А 9 березня з’явилася можливість евакуюватися до Чернігова», — розповідає один із білоруських активістів, який під час обстрілу був в Домі.

Руйнації

Найбільший «приліт» по Дому був 7 березня. Він завдав чималих руйнацій та пошкоджень.

Зокрема, суттєво постраждали:

• дах будинку (покрівля, коробочки, утеплення та стелі);
• система водовідведення;
• фасад будинку;
• цоколь;
• ґанок;
• 14-ти метровий пандус та бильця з нержавіючої сталі,
• двері та вікна котельні;
• тротуарна плитка;
• газони та система поливу.

А повністю були зруйновані — три прольоти бетонного паркану та дві альтанки для занять. Крім того, були розбиті вікна та металопластикові двері: загалом постраждала 21 конструкція.

Відродження

Після того, як російські війська відступили з території Чернігівської області, команда Дому почала думати, як відновити простір. Спочатку розбирали «завали» та планували, як все відбудовувати: шукали фінансування, будівельників та закуповували необхідні матеріали.

Завдяки підтримці, зокрема фінансовій, наших друзів та партнерів — роботи з відновлення простору ведуться значно швидше. Команда Дому неймовірно вдячна за матеріальну допомогу Libereco, МВФ, CORE, Празькому громадянському центру, Асоціації УМДПЛ, команді словацької організації PDCS, нашим друзям Восток-SOS, зокрема, Mondo, та просто небайдужим людям.

Суттєві роботи з ремонту Дому почалися вже з першої половини серпня. Зараз працюють над відновленням даху будівлі, стель, водостоків. Вже видно перші результати роботи, що вселяє надію в те, що скоро простір повністю буде відновлений.

Крім того, Дім надав партнерську допомогу для волонтерів Добробату, які розбирають зруйновані внаслідок бойових дій будинки і лагодять пошкоджені дахи у селі Ягідне Чернігівської області. Відбудовою пошкоджених будинків постійно займаються близько 25 осіб з різних куточків країни. Освітній дім прав людини в Чернігові надає їм ресурсну підтримку. Також приміщення Дому використовувалось для потреб громади.

Маленькими кроками ми відбудовуємо наш Дім і мріємо, що вже зовсім скоро він відкриє двері для гостей. Відбудуємо Дім — відбудуємо Україну! 

Тікали від переслідувань, потрапили на війну…

Дмитро та Віолетта — білоруські громадські активісти, які піддалися переслідуванням у себе на батьківщині за політичні переконання та активну громадянську позицію.

За ними слідкували силовики, їх неодноразово затримували, їм навіть доводилося жити в лісі… А Дмитро під час одного з затримань пережив справжнє пекло: він пройшов через так звані «каруселі» у райвідділку місцевої міліції.

У жовтні 2020 року Дмитро та Віолетта приїхали до України шукати політичного прихистку. Вони кажуть, що їм дуже пощастило, адже більшість з їхньої команди зараз вже політв’язні.

Поговорили з ними про події в Білорусі: переслідування, затримання та їхню боротьбу з системою, а також про переїзд в Україну: як і де вони зустріли війну, про волонтерство та роботу на перемогу.

https://soundcloud.com/towzfuf3zevb/spetsprokt-loyers-secrets-gost-dmitro-ta-voletta

Як створювався та функціонує Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові, в якому можна не тільки проживати кілька днів, а і працювати чи навчатися.

У кінці березня у Львові запрацював Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові. Він працює як шелтер, в якому можуть безплатно проживати від 2 до 5 днів правозахисники, громадські активісти, журналісти та волонтери. А також як освітній хаб, в якому можна навчатися, працювати, проводити заходити, збирати коворкінг-групи тощо.

Опікується Хабом — Наїра Давоян, яка разом з командою Дому облаштувала це місце, координує та зустрічає відвідувачів та робить все, аби перебування там було максимально комфортним.

З чого починалася історія Хабу

Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові створювався як місце, де команда Дому зможе працювати, проводити заходи та пожити в разі необхідності. А також як тимчасовий прихисток для правозахисників, активістів, журналістів, які можуть пожити там кілька днів.

Після розв’язання всіх юридичних питань щодо оренди приміщення, Наїра з командою взялася за облаштування простору.

«Спочатку тут нічого не було. Перші два дні ми спали на піддонах: застелили їх картоном, поклали куртки й так спали. Потім я пішла в місцеву вірменську церкву з проханням, чи не можуть вони нам допомогти з речами: ковдрами, постільною білизною тощо. І на нашу радість, вони погодилися і зібрали нам набори необхідної допомоги. Так потихеньку ми почали наводити порядок в просторі». 

Облаштування простору

Раніше в приміщенні Хабу був офіс, і, ясна річ, що там не було душу, ліжок, кухні та інших необхідних для проживання елементів. Тому завданням №1 було зробити з простору місце, у якого б можна було не тільки працювати, а і жити.

Вже раніше згадані піддони згодом стали повноцінними ліжками. До речі, допомогли змайструвати їх білоруські громадські активісти — Дмитро та Віолетта, які свого часу змушені були переїхати в Україну, тікаючи від репресій, а тепер включилися в спільну роботу з Домом.

З тих же піддонів Дмитро змайстрував й інші елементи меблів, наприклад диванчик, тумби тощо. І оскільки приміщення Хабу знаходиться в старому будинку з високою стелею — у поєднанні з такими меблями створюється враження, що ніби потрапляєш в лофт 🙂

Окремим викликом стало облаштувати душ і створити окремий простір для санвузла. Тепер там є душова кабіна, пральна машина та умивальник. Згодом з’явилася і повноцінна кухня з шафками для посуду та холодильником.

Трохи меблів, а це здебільшого офісні столи, залишилося від попередніх орендарів. Тому частину простору облаштували як робочу зону — там зробили коворкінг.

В Хабі є Wi-Fi і загалом всі умови, щоб там можна було комфортно працювати, навчатися і пожити кілька днів.

Як працює Львівський хаб

Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові розташований в центрі міста, біля Площі Ринок.

За словами Наїри, тут може зупинитися до 10 людей для комфортного проживання.

«Здебільшого це правозахисники, журналісти та активісти з України. Є ті, які їдуть з нашої країни, є ті — які повертаються. Тобто люди живуть пару днів і їдуть далі. Всі умови для тимчасового проживання тут є. Зараз у Львові важко знайти житло: або дорого, або зайнято. А для тимчасово проживання до 5 днів, особливо для людей зі скрутним матеріальним становищем, це гарна можливість». 

З моменту створення у Хабі вже зупинилось понад 70 людей.

Щоб зупинитися в нашому просторі необхідно: або написати у Telegram нашої організації – @EHRH_C, або в Instagram.

Простір для роботи та навчання

Львівський хаб Дому також має простір для роботи та навчання, а також є зручною локацією для проведення невеликих заходів.

Наприклад, 24 серпня, у День Незалежності України, команда Дому організувала показ документального фільму «Без статусу. Україна», який входить до закритої колекції Docudays. У ньому йдеться про надання статусу біженців в нашій країні іноземним громадянам. У зйомках цього фільму брав участь відомий український правозахисник — близький друг Дому, який нині перебуває в полоні рф — Максим Буткевич.  

Також відбулася презентація звіту щодо результатів діяльності нашої організації з 24 лютого по 24 серпня.

Резюмуючи Наїра каже: «Хотілось би ще покращувати простір, організовувати більше тренінгів як для команди, так і для людей. І активно продовжувати працювати та робити максимуму користі задля найшвидшої перемоги». 

У цей складний час ми особливо намагаємося підтримати діяльність тих, хто працює задля побудови громадянського суспільства, для того, щоб вони могли продовжити свою важливу роботу в умовах війни.

Як сім’я з трьома особливими дітками переживає війну?

Сніжана та Ігор виховують трьох особливих діток — старший має ДЦП, двоє менших — з аутизмом. Вже четвертий рік вони живуть в маленькому будиночку біля лісу, в с. Мале Устя, що на Чернігівщині.

Це село не оминули російські війська. Через гучні звуки вибухів і відсутність необхідних продуктів — діти втратили навички, які напрацьовувалися роками.

Розповідаємо, як Сніжана з чоловіком та трьома дітками з особливими потребами переживають вторгнення та де знаходять сили боротися.

Неординарна історія кохання

Сніжана та Ігор познайомилися на скандинавському весіллі. Цю історію вони згадують з посмішкою і кажуть, що це було кохання з першого погляду.

Раніше молоді люди жили в Запоріжжі, займалися рольовою реконструкцією історичних подій.

«Це театр просто неба. Наприклад, люди в латах відтворюють історичний бій тощо. Така собі данина пам’яті нашим предкам», — каже Сніжана. 

Потім вони переїхали в м. Приморський посад, жили біля моря, відкрили там дитячий садочок. Але їхнім діткам не підійшов морський клімат і вони з чоловіком вирішили знову переїхати: тепер вже ближче до лісу.

«Ми відкрили карту, наобум тицьнули пальцем на точку в Чернігівській області, знайшли там найдешевший будиночок і переїхали». 

Події 24 лютого

Сніжана, як і багато українців, вранці 24 лютого прокинулася від звуків вибухів.

«Рано вранці 24 лютого ми почули вибухи і зрозуміли, що почалася війна. Нам телефонували знайомі і казали, щоб ми з дітьми евакуювалися або шукали укриття. 

Але з дітьми з аутизмом це неможливо. З ними навіть на вулицю важко вийти. Адже вони в будь-який момент можуть впасти в шокову ситуацію, в транс. Аут — це стан півсну, півгіпнозу. Тому ми залишилися вдома» 

Сніжана розповідає, що понад місяць в селі і околицях нічого не працювало: ні магазини, ні заправки, ні банкомати.

«Єдине, що працювало — це пекарня. Там дозовано видавили певну кількість хліба на сім’ю».

За словами нашої героїні, до неї телефонували знайомі і пропонували виїхати за кордон. Однак вони відмовилися, оскільки з особливими дітками важко звикати до нового місця.

«У дитини є спеціальний світ, який вона вибудовує роками. А зміна обстановки для неї означає регрес — вона втрачає отримані навички». 

До війни було тяжко, а стало набагато гірше. У нас була дієта, яку ми вибудовували роками з лікарями. А війна в один момент все зруйнувала».

Як вплинула війна на дітей

Війна дуже згубно вплинула на діток, —  каже Сніжана.

«Нам критичною стала війна через гучні звуки вибухів. Діти на це дуже важко реагують — відбувається так званий сенсорний перегруз. Він може бути на яскраві кольори, звуки, спеку, холод. Наприклад, ми три роки жили без яскравого світла: вночі запалювали свічки, доки діти не засинали. 

В аутизмі є таке поняття — відкат. Коли дитина через стрес втрачає здобуті навички, напрацювання. Так от з початком війни у нас він стався. Ми все починали з нуля».  

Сніжана каже, що морально їм з чоловіком дуже важко. Особливо усвідомлювати, що якщо раптом їх не стане, дітки самі не виживуть.

«Моє життя і так зруйноване: я кожного дня виборюю собі життя і своїм дітям. Мало того, що весь світ ще не знає, що таке аутизм і як його лікувати, так ще й війна, коли ти не знаєш, що буде завтра». 

«Малювання — це наша перемога»

Інша сторона аутизму — це геніальність. Дітки прекрасно малюють та можуть бачити більше кольорів, ніж звичайні люди. Крім того малювання допомагає виводити дітей з тяжкого стану.

«У дітей в аутизмі є стан ауто — це неконтрольована істерика або агресія, коли у дитини скляніє погляд, вона втрачає відчуття реальності, не відчуває свої рухи та тіло, може завдавати собі або іншим шкоди. Це відбувається не контрольовано. Нам ще не вдалося знайти тригеру, який запускає таку реакцію. Це трапляється на “рівному місці”.  

Дитину в цих станах неможливо обійняти. Будь-які доторкання або спроби заспокоїти сприймаюся вороже. Ми почали підсовувати олівці в цей момент». 

За словами Сніжани, вони з чоловіком два рази на рік переклеюють шпалери в будинку. Там вже цілий художній музей на стінах :).

А коли дитина впадає в стан ауто, то вони дають їй олівці і папір, щоб вона малювала.

«Спочатку дитина починає дуже сильно водити олівцями на папері, аж прориває його і ламає олівці. Уявіть, в трирічної дитини в руці ламаються олівці. Це настільки сильно їх треба стискати. 

Коли починає спадати істерика, ми кладемо новий аркуш паперу. Вже виходить зовсім інший малюнок. Дитина починає реагувати на колір і обирати кольори. Це означає, що вона починає ловити зв’язок з реальністю. А потім в цих “каряках-маляках” ми починаємо знаходити малюнки. Це розвиває увагу, творчість, уявлення і повертає дитину до реальності». 

Сніжана каже, що після таких малюнків, коли дитина уже в гарному стані, починають народжуватися дуже гарні картини.

«Дитина з аутизмом бачить більший спектр кольорів, ніж звичайна людина. Це ось та чорна сторона аутизму, яка проявляється в геніальності. 

Діти постійно малюють — це наша перемога. Замість того, щоб істерити, стімити, заходити в аутизм — вони поринають в малювання. 

Я знаю, що єдине майбутнє моїх дітей — це творчість. Це завжди шматок хліба. І навіть якщо мене чи чоловіка не стане — вони виживуть». 

Сніжана з чоловіком присвятили життя своїм особливим діткам. І попри те, що війна зруйнувала багато їхніх напрацювань — вони продовжують боротися. З вірою у перемогу і краще майбутнє для їхніх дітей.  

P.S. Під час цієї експедиції представники Дому привезли сім’ї Сніжани гуманітарну допомогу, яку передала громадська ініціатива Восток-SOS. 

Крім того, Сніжана з дітками створює прекрасні картини, які можна придбати й тим самим підтримати молоду сім’ю. Ознайомитися з їхньою творчістю можна тут. 

Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.

До повномасштабного вторгнення Олександр був підприємцем: займався садівництвом, вирощував яблука. Зараз захищає Україну від російської навали.

Його будинок, який він будував понад 10 років, повністю знищили окупанти. Як і автомобіль, мотоцикл та інше цінне майно… Попри це Олександр не здається: він щиро вірить у перемогу і робить все, аби вона настала якнайшвидше.

Розповідаємо як змінилося життя Олександра після того, як росіяни прийшли його «рятувати».

Зловіща дата — 24.02.22

Події 24 лютого не були для Олександра несподіванкою. Він знав, що рано чи пізно відбудеться повномасштабне вторгнення росії в Україну, тому готувався до такої ситуації.

У нього і дружини були зібрані «тривожні рюкзаки», завжди заправлені автомобілі й каністри з бензином.

«У мене давно було відчуття, що скоро буде велика війна. Тому ще на початку цього року я записався до Тероборони. Також розробив кілька планів дій на випадок, коли це станеться.

В 5.30 ранку 24 лютого я вийшов на поріг будинку і побачив заграву — зрозумів, що почалося. Я був до цього морально готовий. Тому відразу подзвонив командиру і сказав, що відвезу жінку до кордону і сьогодні повернусь. В 6.00 ранку ми виїхали, а пізно ввечері я повернувся додому попутками: взяв рюкзак і пішов воювати», — розповідає Олександр.

Сад і будинок — справа життя

Олександр з дружиною мають великий яблуневий сад під Черніговом.

«20 років тому я посадив перші 3 тис. яблунь. Сад великий — за ним постійно потрібно було доглядати. І ми з дружиною вирішили побудувати будинок прямо біля саду. У 2003 році почали будівництво, яке тривало довгих 11 років. Грошей у нас не було багато, бо паралельно ми ще вчили дітей. Але помаленьку таки побудували наш будинок-мрії».

І хоч Олександр знав, що буде велика війна і мав план дій на цей випадок — він не міг навіть уявити, що вже на другий день вторгнення ворог буде біля їхнього дому…

«Третина мого життя згоріла тут»

Звістку про те, що будинок згорів, Олександр прийняв не відразу. Він не міг повірити, що значна частина його життя — те, в що він вклав стільки сил, часу і грошей — згоріло.

«Я зустрівся зі своїм знайомим, який сказав мені: “Саш, нема більше твого будинку”. Я спочатку не повірив, вирішив відсунути від себе цю звістку, мовляв, побачу — буду щось думати.

За кілька днів після цієї розмови мені вдалося потрапити додому. На жаль, це виявилося правдою. Згоріло все: хата, автомобіль, мотоцикл… велика частина мого життя згоріла тут».

Як це сталося Олександр точно не знає. По слідах він зрозумів, що на подвір’ї біля будинку стояв БТР, а за ним — БМП.

«Була серйозна перестрілка. Огорожа пошкоджена, багато дерев побиті через обстріли. Річ у тім, що тут якраз висота, тому точка досить пристріляна. Я пройшовся по саду і вплутався в проволоку. Це було 200 метрів мідного дроту, швидше за все, від керованої ракети. Крім того, на подвір’ї були уламки від снарядів…

Моя версія: в будинок був прильот великого снаряда з території села, яке на той момент було під окупацією. В гаражі стояло авто з повним баком і каністри з бензином. От все і спалахнуло».

Олександр з глибоким сумом згадує цю історію. Можна тільки уявити, як це — втратити те, що стільки років будував, створював, облагороджував… про що мріяв і чим живе. Але за мить на його обличчі з’являється ледь помітна усмішка:

«Так, мій будинок загинув, але я досі живий. Все відбудуємо, головне — перемога», — каже Олександр.

Зараз він створює план нового будинку і мріє, що після перемоги побудує новий дім — там же — біля саду, у вільній і незалежній країні.

Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.