Як жителі села Милове переживали окупацію, які «порядки» за цей час там встановили росіяни та на що перетворили школу — розповідає місцева вчителька, яка чотири рази була на допитах в окупантів. 

Село Милове, що на Херсонщині, знаходиться в червоній зоні — за 4,5 км від позицій окупантів. Вже понад 11 місяців місцеві жителі живуть там без світла, під постійними обстрілами та з ускладненим постачанням води після підриву Каховської ГЕС.

Село було окуповане з 9 березня 2022 року по 9 листопада 2022 та слугувало для російських солдатів своєрідним опорним пунктом.

Там була встановлена російська «комендатура», яку очолював так званий комендант Сурен. З місцевого будинку культури вони зробили штаб, зі школи — казарму, а з сільського ФАПу — катівню.

В селі росіяни встановили режим: місцевих мешканців змусили пересуватися по вулиці з білими пов’язками на руці, без телефонів та з паспортами; встановили комендантську годину та змушували вітатися. 

Пояснювали росіяни свій прихід «стандартно» — прийшли звільняти українців. Кидали фрази на кшталт: «ми ж братські народи», «ми не знали куди йдемо» тощо. 

Свою «братську любов» вони проявляли постійно, брязкаючи зброєю, та викликаючи місцевих мешканців на допити. 

На такі допити 4 рази викликали і місцеву вчительку.

«Поклали пістолет і сказали стріляй»

Ірина (ім‘я змінене в цілях безпеки) працює вчителькою в місцевій школі. Вона так пишається тим, що їхня школа була однією з передових в громаді та оснащена сучасною технікою за стандартами НУШ (нової української школи): 

Але після того, як в село прийшов «руській мір» — школа перетворилася на гуртожиток для окупантів. Зараз вона повністю зруйнована і відновленню не підлягає, але про це згодом.

Ірина розповідає, що її 4 рази росіяни викликали на допити. Кожен з них складався з кількох етапів  та відрізнявся від попереднього. 

На першому допиті її принижували і провокували: 

«Вони кричали, матюкали і погрожували мені. Я свідомо відмовилася говорити з ними російською мовою. Це їх дуже розізлило. Особливо їхнього якогось з командирів, якого окупанти називали «Прокурор Серьожа». Той просто скаженів, коли чув українську. Я їм відповідала: ви ж сюди до нас прийшли, маєте розуміти нашу мову»…

Під час другого та третього допиту вже були реальні залякування, які росіяни могли втілити. Ірина розповідає, що окупанти погрожували знайти її чоловіка та дітей, погрожували фізичною розправою. 

«Поклали пістолет на стіл і сказали стріляй. Я їм кажу — я пацифіст, я вчителька, я роблю добро. Вони мені — що за слово таке «пацифіст». Кажу — я не стріляю в людей. Тоді один з росіян мені каже — значить я тобі зараз щось зроблю. Завели якогось їхнього солдата, почали розповідати історію, що наші хлопці з ЗСУ вбили його друга, у якого вдома в Росії діти. Так розумію, так вони на жалість хотіли натиснути». 

Під час останнього допиту Ірину почали схиляти до співпраці. Казали що зроблять її директоркою і начальницею управління освіти в районі, мовляв, тільки щоб та погоджувалася співпрацювати. Ірина ж відмовилась.

На одному з допитів була присутня директорка школи Тетяна Суржик, яка пішла на співпрацю з окупантами. 

«Я не очікувала її там побачити, але потім зрозуміла, що вона гауляйтерка, зрадниця. Один з окупантів каже мені, наводячи зброю, — я зараз примушу тебе сказати, що Тетяна Олександрівна найкращий керівник школи. Я дивлюсь на неї і кажу: 

— Таня, ти цього хочеш? 

— Я не Таня для тебя, хочу, конєчно».

Як потім стало відомо, Тетяна Суржик почала співпрацювати з окупантами, була в їхній «комендатурі». Роздавала російську «фінансову допомогу» місцевим жителям в рублях і схиляла їх до співпраці з росіянами. За кілька днів до звільнення Милового гауляйтерка покинула село разом зі своїми господарями. Місцеві кажуть, що зараз вона знаходиться на окупованій території.

Зруйнована школа та віночок «незламності»

Школа, про яку розповідала вчителька, зараз вщент зруйнована. 13.10.2022 року в неї було три прямі влучання снарядів. На її місці зараз руїни. 

До російського вторгнення у школі навчалось понад 100 діток. Це було двоповерхове приміщення, оснащене сучасною технікою: інтерактивними дошками, проєкторами, комп’ютерами тощо.

Коли в село прийшли росіяни, вони почали використовувати школу як “казарму”. В деяких класах жили, а в їдальні готували їжу, і, ймовірно, розвозили її по своїх підрозділах. 

Місцеві мешканці кажуть, що часто бачили як на територію школи приїздила вантажна машина і росіяни щось завантажували на неї. 

В перші дні після окупації, вже згадуваний комендант Сурен, зібрав вчителів і сказав, щоб ті ходили на роботу і продовжили навчальний процес. Спочатку дистанційне навчання було за українською програмою. Вчителі приходили до приміщення школи і проводили онлайн-уроки. В деякі класи і на другий поверх росіяни забороняли їм заходити. 

Згодом окупанти сказали, що школа має перейти на навчання за російською програмою. Схиляли вчителів перейти на викладання уроків російською. Сказали, що якщо не погодяться, щоб писали заяви на звільнення. Однак більшість вчителів відмовились співпрацювати і пішли у відпустки. 

За кілька днів до обстрілу школи, росіяни виселилися з неї. Місцеві кажуть, що не випадково, мовляв, знали, що буде обстріл. Зі слів мешканців села, прильоти були зі сторони, яка була окупована. Тож те, що саме російські військові обстріляли заклад освіти, у них не викликає сумнів.

Тепер на місці школи — гора цегли, скла і потрощених меблів. Вона не підлягає відновленню…  

Символічно, що стіна, на якій висить український віночок — вціліла. Як і портрет Шевченка в одному з класів, та українська хата, яка була експозицію в краєзнавчому шкільному музеї. 

Вони — як символ незламності українського духу. Росіяни можуть зруйнувати наші приміщення, наші стіни — однак український дух і волю — вони ніколи не зруйнують!

Команда документаторів Освітнього дому прав людини в Чернігові здійснила моніторингову місію та підготувала цей матеріал в рамках проєкту “Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)” за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.