«Ми прийшли тебе визволити. Будеш отримувати велику пенсію», — казали Миколі окупанти, коли облаштовувалися в його дачному будинку.

Микола Лугіна живе із сім’єю в Чернігові, але часто навідується до хатини в Золотинці. Це невелике глухе село знаходиться приблизно за 25 кілометрів від обласного центру. Чоловік тримає тут пасіку та обробляє декілька грядок, щоби була своя городина.

До повномасштабної війни любив рибалити, збирати гриби. Зараз уже не ходить ні до лісу, ні до води — довкола села всюди таблички, що застерігають про замінування.

Гради й танки ставили біля людських хатів

3 березня 2022 року до Золотинки колонами зайшли російські військові. Одні поїхали в сусіднє село Ягідне, а інші залишилися тут. Важке озброєння розміщували одразу на людських обійстях, таким чином роблячи місцевих живим щитом.

«Їхали кому у ворота, а кому через паркан. Біля моїх уже теж стояли. Я вибіг і кажу, ти куди заїжджаєш? На подвір’ї тоді була гора з дров. А він одразу завертає за сарай», — пригадує чоловік.

Згодом до пенсіонера прийшло шестеро росіян. Обшукали всі кімнати, горище, підвал та почали вимагати розігріти воду на вечерю.

«Я кажу, у мене газу немає. Балон насправді був, але він закінчувався. Тоді один узяв автомат і пустив чергу по кімнаті. Пробив відро, тумбочки, каструлю, банки помололо в муку. На постріли прийшов їх командир і давай матами до того, що стріляв. Сказав дати швабру й ганчірку, хай прибирає», — розповідає пенсіонер.

Після вечері хату так ніхто й не залишив. Військові облаштували собі тут штаб та нічліг. Чоловіка не виганяли, тому чув і бачив усе, що відбувається.

Під одним дахом із ворогом

Непроханих гостей довелося прийняти майже всім мешканцям села. Спершу росіян слов’янської зовнішності, а потім уже бурятів і тувинців. У Миколи жили тільки перші.

За його словами, нові порядки встановили одразу: «У мене обігрівається тільки одна кімнатка, але той період, поки були військові, жодні двері не зачиняли. Усе навстіж. Вони в броніках постійно. Ходять, у двері не пролазять. Українська артилерія стояла недалеко, тому коли чули «Бах», одразу бігли до погреба».

Було, що звідти вже й картоплю виносили собі на провізію, а також намагалися вкрасти ложки з кухні. Цей випадок чоловік пригадує, жартуючи. Каже, вмовив їх повернути столове приладдя, оповідаючи байки про Конча-Заспу та золоті унітази, що чекають на росіян біля Києва.

У пенсіонера жили контрактники, які не пили алкоголь взагалі. В інших хатах було гірше. Людей навіть у туалет водили під автоматами. Коли напивалися, влаштовували стрільбища.

Двох мешканців Золотинки кудись силоміць вивезли. Згодом люди дізналися, що тримали їх у підвалі в Ягідному, а потім вбили.

Між цими страшними спогадами, пенсіонер пригадує і розмови з росіянами. Запитував, чому прийшли, що тут хочуть. У відповідь чув про визволення та високі пенсії.

«Я йому кажу, дивися, до мене внуки приїздили, гралися, мені була радість. А ти прийшов, мене розорив. Це не визволення, коли ви все знищуєте».

Через декілька днів військові залишили хату Миколи й поїхали геть із села. Нові вже не заселялися, навіть коли приїхала нова колона в Золотинку. Тоді через відсутність світла, чоловік близько місяця жив у невідомості.

Недалеко від його хати стояли гради та урагани. Каже, деколи зі сусідами сиділи наче в кіно: дивилися, як важка техніка випускає снаряди на Чернігів, потім Количівку, згодом дають залп на Іванівку.

«Навіднику, виходь»

Пенсіонер у своїй розповіді згадує друга, що теж мав пасіку в Золотинці. Коли до його хати прийшли військові, чоловіка вигнали геть. Одну ніч переночував у Миколи, але через те, що в будинку тільки одне ліжко, далі шукав прихистку в сусідів.

Віктор Іванович (саме так називає друга пенсіонер) якось пішов чистити свої вулики, щоби підготувати до початку сезону. На наступний день із боку його дому близько до села підійшли українські військові. Там почався бій. Коли все стихло, росіяни звинуватили чоловіка в навідництві.

«Того дня, коли вже сутеніло, бачу, бронетранспортер їде й біля мене зупиняються. На ньому везуть Віктора Івановича. Я запитую, коли він повернеться? Сказали, не скоро. Так і не повернувся. Його теж забрали у Ягідне. Мені розповідали, що був у підвалі поки не почув вигук: «Навіднику, виходь». Як наші зайшли в село, його й ще трьох знайшли прикопаними», — із сумом в очах пригадує пенсіонер.

Розповідь Миколи Лугіна була записана в тій же таки Золотинці, через півтора року після її звільнення. Чоловік продовжує доглядати тут своє господарство. Повернулися і інші мешканці, які спершу виїхали. Село живе майже так само, як і до пережитої тимчасової окупації. Про неї ще нагадують заміновані довкола поля, випалена машина на під’їзді та самі люди, які нічого не забули.

Матеріал підготували Тетяна Пігурська та Катерина Трофименко в рамках Школи «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».