Як Седнів пережив окупацію: історія про волонтерство, «ждунів» та життя під прицілом — свідчення місцевої волонтерки, яка не покинула дім.

«Стоїть гора високая,
понад горою — гай.
Зелений гай, густесенький
Неначе справжній рай…»

Ці чудові рядки Леонід Глібов написав у садибі українських меценатів та нащадків гетьманів Лизогубів, у Седневі, на Чернігівській землі, оповитій містикою і романтикою…

Тут дійсно райські місця, чудові пагорби, поміж якими протікає оповита димкою річка Снов, що несе в собі таємниці тисячоліть…

Три роки тому, на самому початку повномасштабного вторгнення, просто в перший день війни російські війська своїми брудними чоботами увійшли в Седнівську громаду, окупувавши її однією з перших. До Седнева від російського кордону — менше 60 кілометрів.

Седнівська громада невеличка, тут проживає менше 3000 осіб, до її складу входить 8 населених пунктів.

Про окупацію згадує одна із жительок громади на імя Марія, якій довелося пережити ці дні разом із земляками…

В тилу у ворога

Уже в перший день війни російські військові заїхали в громаду. Три «Урали» приїхали в село Черниш, прибула важка техніка. Пані Марія залишалась у рідному домі разом із донькою та її чоловіком. Потрібно було якось продовжувати жити, розселяти й забезпечувати харчуванням людей, що повтікали з прикордонних громад, іноді навіть голі-босі, і підтримувати своїх односельців. В одному з будинків, що перетворився на волонтерський штаб, люди збирались і вирішували нагальні питання, кому і як можна допомогти.

— Не було хліба, елементарної їжі, тому підключились фермери, які поділились елітним зерном, призначеним на посів. Його возили в Городню, на хлібзавод, пекли хліб. Коли завод став, селяни самі, грубим помолом мололи зерно й пекли хліб. Він був грубий, але такий смачний і такий запашний! Особливо задоволені були родини з малими дітьми. Ми чавили олію, в одного з мешканців була олійниця і хоч яка, темна, але олія була. І ще нам одне підприємство давало курчат-бройлерів. Їх різали, скубли, готували й собі, і хлопцям, якібули розташовані неподалік… — ділиться пані Марія.

Ситуація в різних селах громади була різною. Село Черниш був повністю закрите для вїзду, а от по Седневу можна було пересуватись за умови, якщо ви одягнете білу повязку на рукав — символ лояльності до російських військ…

У кожному селі були люди, що фіксували пересування російських військ і відправляли в Службу безпеки, і наша героїня — серед них.

— Це потрібно було робити обережно, щоб ніхто не побачив. Швидко фіксувати, перекидати інформацію і одразу видаляти її. Але ми це робили, хоча дуже хвилювались за рідних…

Ждуни не сплять…

— Але світ не без «добрих» людей, — згадує пані Марія.

У кожному селі були такі, що «ура» кричали, аплодували, зустрічаючи росіян, підвозили їм тачками їжу на блокпости, показували дорогу… Вони й досі у своїх селах живуть. Небагато їх, але вони є в кожному селі… Є в одному селі колишній полковник радянської армії та його син. Вони в Пітері вчилися, працювали, і хоча давно живуть у громаді, радо зустрічали росіян і допомагали їм.

— Чому служба СБУ так слабенько працює? Не знаю. Не дай Боже, щось трапиться і вони знову повилазять. І будуть нас здавати…

Й от ці люди здали волонтерів, донесли росіянам, яким чином переправляється допомога. Того дня російські військові заїхали в село двома машинами й перекрили його повністю.

— Ми якраз допомогу роздавали в магазині: цибулю, цукор, борошно, — розповідає пані Марія, — Я сказала всім швиденько розходитись. А вони вже поруч, уже наближаються. Я взяла для сусідів, багатодітної родини пакет: цукор, борошно, списки жителів, разом із подругою ми замикаємо магазин і — тікать. Ми пройшли десь 150 метрів і раптом чуємо — постріл. Я обертаюсь, а він стоїть з автоматом. Ноги ватні, біжимо. Вона через дорогу у свій двір вскочила, а я стою біля чужої фіртки, прошу: відкрийте, пустіть, хто небудь, плачу. Одна людина вискочила, пустила мене, і я через городи — додому. Після цього в нас у дворі снайпер попрострілював вікна. Це було попередження, щоб ми більше не збирались.

Невістка пані Марії настільки здала морально, що боялась спати в будинку = їй поставили ліжко в підвалі. Молода жінка була вагітна, але втратила дитину від хвилювання та переживань.

— У нашому селі росіяни шукали волонтерів та учасників бойових дій, перевіряли машини, грубо розмовляли із жителями села. Але нікого не забрали із собою, не катували. А от у сусідньому селі було інакше, ділиться пані Марія. — Сват розповідав, що вони зайшли в його дім у Черниші через виламані вікна. Своє грязнюче поскидали, переодяглися в його спідню білизну і шкарпетки й пішли…

Коли росіяни почали шукати волонтерів, пані Марію з родиною переправили через річку. Якийсь час вони жили в сусідньому, не окупованому селі.

Коли ж повернулися додому — довелося всім разом очищати і відмивати селищну раду…

— Тут так смерділо після них, що було гидко тут знаходитись, тому ми обдирали все, чистили, мили. Кацапи є кацапи…

Найголовніше — що люди змогли згуртуватися, щоби пережити цей важкий час разом. Ніхто не залишився наодинці. Усі діяли разом, допомагали хлопцям і один одному.

— Я пишаюсь тим, що ми — українці, — каже пані Марія і очі її блищать від сліз…

Матеріал підготували Ольга Філіппова, Володимир Данилюк в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.