Історія про медика, який продовжував виконувати свій обов’язок і рятувати побратимів навіть, коли сам подумки вже прощався з життям.

Худорлявий, рудоволосий чоловік із щирою посмішкою, але відчуженим поглядом, що ніби й досі блукає десь там, на передовій. Ліва рука прикрита, ніби прихована від допитливих поглядів оточуючих, чорною рукавичкою — попереду ще складна операція, аби пальці повноцінно відновили свою роботу.

Він світлий, щирий, але водночас ніби вже далекий від нас — цивільних. Це «Знахар» — бойовий медик із батальйону імені генерала Кульчицького бригади «Буревій», доброволець, киянин Іван М., 39 років. Він воював 469 днів, аж доки не був тяжко поранений під Луганськом.

«Був гарний літній день, неймовірно чисте блакитне небо та яскраво-зелені кольори трав. І я подумав: “Чудовий день, аби померти!”» — так починає свою розповідь Іван. Того дня уламки пробили йому легеню та руку. Він лежав під берізкою, кілька разів втрачав свідомість, але щоразу, прийшовши до тями,  жадібними уривками милувався небом і слухав спів пташок, бо це могло бути останнім дивом у його житті. 

У маренні він пригадав дитячий спогад: коли йому було років п’ять чи шість, він ішов із мамою з базару. Жінка квапилася, занурена у свої думки, а він малий тягнувся слідом як тільки міг. І раптом побачив у небі білу хмаринку — у формі янголятка. 

«Звісно я почав смикати маму за спідницю й наполіг, аби вона теж глянула вгору» – каже всміхаючись Іван.  Вони зупинилися, роздивлялися диво разом, навіть незнайомець, що пробігав повз, підняв голову. «Вперше бачу, щоб у місті люди зупинялися, аби просто подивитися на небо», — здивувався той. Та їх двох цей коментар лише розвеселив.

У день поранення Іван знову побачив на небі схожу хмаринку й подумав: «Чудовий день, аби померти». Але пам’ять про маму й усвідомлення, що він мусить урятувати своїх побратимів, підняли його на ноги. Попри власну кровотечу, він зумів витягнути ще двох хлопців зі свого підрозділу.

Він згадує: на фронті завжди страшно, особливо спершу. Найстрашнішим спогадом, у пам’яті Івана, залишився шалений обстріл, який тривав понад годину. Постійні влучні прильоти здавалися злагодженими ударами хижака. Спершу мозок завмер, а потім у відчаї перейшов у режим дивного сміху. Бо кожен вибух асоціювався йому з тим, як сусідка у дворі вибивала старий килим. Гучність була в десятки разів сильніша, земля здригалася, а хвиля била по ногах. Іван увімкнув запис на телефоні — на відео звісно, не видно нічого, проте чути безперервний гуркіт. Ніби курам хтось сипав пшеницю на землю. Жодної хвилини тиші.

Після обстрілу вони довго не виходили з укриття, майже «закопані» у землю чекали дозволу. А коли нарешті піднялися, жахнулися: глибокий окоп перетворився на канаву заввишки до колін, довкола — поле, наче пропущене крізь гігантську м’ясорубку. Тіла побратимів, які не встигли добігти до «нори», лежали просто неба. Іван разом з іншими збирав полеглих — когось упізнавали лише за одягом чи взуттям. 

«Мертве тіло надто важке, але ми не могли залишити жодного з наших там, на самоті», — каже він. Найстрашніше було чути хрускіт кісток під час перетягування. «Я розумів, що мертвим не болить, але все одно просив у них вибачення».

Сьогодні Іван досі на реабілітації. Він з вдячністю говорить про можливості відновлення за кордоном, але додає: інформації про це для поранених бракує, йому особисто просто пощастило. А цивільним, які щодня стикаються зі страхом під час тривог, він радить пам’ятати: 

«Якщо ми досі живі — значить, наша місія ще не завершена. Ми маємо жити далі, боротися й бачити в кожному моменті найкраще. Навчитися відчувати життя й насолоджуватися ним, поки маємо можливість».

Слухаючи його, розумієш: навіть у найтемніші хвилини людину може тримати пам’ять про дитинство, любов до найрідніших та відповідальність перед побратимами. Історія «Знахаря» — це не лише про біль і страх, а й про силу, яка допомагає жити далі, та про віру в те, що кожен новий день — шанс прожити його з гідністю.

Матеріал підготувала Світлана Косенко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Про завідувачку музею-садиби Лизогубів, яка, ризикуючи власною безпекою під час окупації Чернігівщини, зберегла історичну пам’ять та культурну спадщину України.

У 2022 році окупанти в селі Черниш, що на Чернігівщині, розташовували техніку поміж будинками селян, не дозволяли їм виходити за межі двору. Щоразу, пораючись у власному обійсті, Тетяна бачила автоматників із блокпосту, що був навпроти її садиби. Вони наставляли в її бік дула автоматів і не зводили очей, доки жінка знаходилася у дворі.

«До села привело велике кохання»

«Кохання — це та сила, яка виводить нас на нові шляхи, дарує нові горизонти, змінює долі», — так можна сказати про історію Тетяни Луговської. Вона, уродженка Чернігова, мала своє життя, свою кар’єру в місті, але любов повела її до села, яке стало її новим домом. Тут, в 1988 році, її чоловік, фахівець із розведення коней, отримав роботу, що і стало поштовхом для переїзду. «Ми приїхали, оселилися в будинку, наданому колгоспом у селі Черниш, і тут залишилися», — згадує Тетяна.

Жінка працювала в школі, чоловік — у місцевому колгоспі.

Втім, із часом Тетяні довелося шукати роботу. У сусідньому селі Седнів збудували нову школу на 200 місць. Щоб заповнити її учнями, у найближчих селах закрили навчальні заклади й дітей перевели до нової школи. Тетяна викладала історію в Черниші, а в новій школі їй роботи не було.

Але доля надала жінці нову можливість реалізувати себе. У 2014 році, у Седневі вирішили відкрити музей-садибу місцевих меценатів-поміщиків Лизогубів. Це одна з найвідоміших козацьких династій Чернігівщини. Її засновник — Яків Лизогуб був соратником Івана Мазепи. За сміливість у військових походах проти татар та турків дослужився до полковника та отримав у власність великі земельні маєтності.

Упродовж 250 років члени цієї родини займали впливові посади та відігравали значну роль у військовому й політичному житті країни. У ХІХ сторіччі садиба Лизогубів у Седневі стала центром культурного життя Чернігова. Сюди двічі приїздив Тарас Шевченко, любив бувати Леонід Глібов. Лизогуби розвивали сільське господарство та промисловість, будували церкви, госпіталі, школи. Родина жила проблемами свого народу. І люди їх поважали. Після 1917 року, коли палили та грабували поміщицькі маєтки, селяни не допустили руйнування палацу Лизогубів.

Пані Тетяна, закохана в історію свого краю, як почула про створення музею — одразу запропонувала свою кандидатуру на посаду завідувачки нового закладу. Вона загорілася збереженням пам’яті про колишніх господарів садиби, успішних українських підприємців та меценатів.

Садиба була дуже занедбаною і маленький колектив із 4-х чоловік доклав чимало зусиль, щоб навести тут лад. Жінка своїм ентузіазмом і щирим бажанням відновити садибу-музей запалювала своїх співробітниць та жителів села. Організовувала толоки, гуртові прибирання і зрештою садиба вже не справляла враження руїни. Парк, поряд із музеєм, із хащів перетворився в улюблене місце для прогулянок місцевих жителів і гостей села. Музей став серцем її нової місії, місцем, яке Тетяна намагалася відродити, як символ слави українських підприємців та меценатів.

«Ранком 24 лютого зрозуміла, що сьогодні до лікарні не поїду»

Ранок 24 лютого став для Тетяни Луговської справжнім потрясінням. Напередодні вона збиралася їхати до лікарні в Чернігів, щоби пройти курс лікування. Стан здоров’я вимагав невідкладного втручання лікарів. Жінка звечора зібрала всі необхідні речі, щоб вранці з першим автобусом вирушити до міста.

Прокинулася вона від звуків канонади та вибухів о 4:40. Уже тоді стало зрозуміло: до лікарні не поїде. Спершу хвилювалася за родину — зателефонувала доньці в Чернігові, Але та не відповідала. Зазвичай донька на ніч ставила телефон на режим «без звуку» і просто не чула дзвінків. Коли нарешті відгукнулася — жінці відлягло від серця. Проживала родина доньки в північній частині міста, яка найбільше обстрілювалася. Майже весь час сім’ї доводилося перебувати в підвалі, доки не виїхали до більш безпечного регіону України.

Фото: Суспільне Чернігів

«Кажуть, що розвідники заходили до нашого села вже надвечір 24 лютого, — пригадує Тетяна Луговська, — але я їх не бачила того дня. Побачила вже 25 лютого. ЗСУ підірвали міст поблизу Калинівки й перекрили їм дорогу на Чернігів. Тому вони і звернули на наше село. Адже тут іде шлях через Терехівку на обласний центр».

Жінка зрозуміла, що на роботу вона їздити вже не зможе, зателефонувала своїм співробітницям, щоб вони по домівках розібрали інструменти, які музейники закуповували за власні гроші.

Техніка через село Черниш йшла довгими колонами і вона виглядаючи у вікно рахувала скільки та яких видів тієї техніки їде. Коли їй зателефонував із міста колега, щоб дізнатися чи все в неї добре, Тетяна передала йому дані про кількість техніки, яку спостерігала у своє вікно. Продовжувала так робити поки був зв’язок у селі.

Робота попри загрози і страх

«Щодня я відчувала, що кожен мій крок за межами хати під прицілом автоматників», — згадує Тетяна. Окупанти контролювали місцевих жителів, практично не дозволяли їм виходити з дому. Розміщували свою техніку між будинками селян. Вони прикривалися мирними жителями. Знали, що ЗСУ не будуть стріляти там, де є люди. Жінка переймалася тим, що ж відбувалося в Чернігові. Адже ракети і снаряди летіли над їхніми головами в бік міста де живуть її найрідніші — сім’я доньки.

Тетяна Луговська під час інтервʼю

Водночас вона не могла забути про музей-садибу Лизогубів, й особливо про рояль 19 сторіччя, який привезли туди напередодні війни. Це був символ відродження, символ української культури.

«Я молилася за нього, щоб він залишився цілим. І, слава Богу, так сталося: музей вцілів, хоча вороги ходили по парку та заглядали у вікна, але до самого приміщення не зайшли й нічого чіпати не стали», — зізнається завідувачка. — У нас експонатів у музеї небагато: кілька предметів із меблів, які належали родині Лизогубів, портрети та дещо з речей. Це все нам вдалося зібрати, завдяки активній пошуковій роботі. Я знайшла нащадків цієї славної родини, які вижилти в часи революцій, війн та репресій. І які зберегли пам’ять про своїх предків. Вони щиро раділи з того, що пам’ять про їхній рід відроджується, що люди пам’ятають добрі справи їхньої сім’ї».

Для Тетяни Луговської робота над відновленням садиби Лизогубів стала символом відродження справжніх цінностей. Час її призначення на посаду завідувачки припав із часом, коли в Україні почали позбуватися міфів та культу «картонних героїв». Тих, кого нав’язувала українцям радянська влада, створивши їм ореол героїв. Тому і прагнула жінка відтворити історію славетної династії. Відкрити світові імена людей, які зробили внесок у культурний та економічний розвиток Чернігівщини.

Кожен новий штрих, епізод із життя родини Лизогубів додавав їй натхнення та ентузіазму в роботі. Вона досліджувала в архівах описи палацу та парку. Разом зі своїм колективом відновлювали місток над струмком та фарбували саме в той колір, який згадувався в описах сучасників.

Завідувачка дуже хвилювалася за своїх працівниць в окупації, просила їх берегти себе й не виходити зайвий раз на вулицю. Доки був зв’язок, на телефон Тетяни приходили повідомлення з усіх куточків України і світу. «Адже до вторгнення до нас на екскурсію приїжджали люди з Австралії, Китаю, Аргентини, Чилі, Канади, Австрії, — розповідає жінка. — Вони дізнавалися про нас із соціальних мереж, від друзів чи знайомих. І коли почули в новинах про окупацію Седніва, то дуже за нас хвилювалися, говорили слова підтримки, пропонували матеріальну допомогу. Я відчула наскільки важливою для України є наша робота, наш музей-садиба. Це все мене підтримувало й додавало віри, що ми обов’язково переможемо».

Важким випробуванням стала ситуація із чоловіком Тетяни. Він, попри небезпеку, продовжував ходити до Седнева на роботу, щоб доглядати за кіньми.

«Породисті коні потребують уваги та строгого режиму догляду, він не міг залишити їх напризволяще, — розповідає Тетяна. — Щодня чоловік ходив до сусіднього села, ризикуючи життям. Якось зумів пояснити окупантам, що відповідальний за тварин і його пропускали. Двічі на день, туди й назад, він ходив дорогою по якій їхали колони ворожої техніки». Так у цей важкий час Тетяна і її чоловік намагалися зберегти все, що було можливе й за що вони відповідали.

Одного дня окупанти робили обшук у селі, заходили в кожну хату, оглядали всі будівлі, шафи, переглядали телефони. Пані Тетяна почула про це від сусідів, телефони свої подружжя заховали. Двері не зачиняли, бо сенсу в цьому не було.

Коли прийшли до їхнього двору, то Луговські навіть не знали, що їхні господарські будівлі та погріб уже обшукують. Хоч і очікували на цей візит окупантів, але жінка сильно злякалася: «Зблідла, раптом стало холодно. Коли запитали про телефон, то відповіла, що маємо один старенький на двох, перед війною його впустили на асфальт і відвезли до Чернігова на ремонт. А тепер можливості забрати немає. Чи то в мене такий вигляд був, чи і справді повірили, але ретельно нас обшукувати не стали».

Втеча окупантів

«Щодня я читала «Отченаш», хоч і не відношу себе до людей віруючих. Читала його, коли ракети і снаряди летіли в сторону Чернігова, коли чекала повернення чоловіка із Седніва, — розповідає Тетяна, — читаю і сьогодні під час повітряних тривог, молюсь, щоб якомога скоріше ми здобули перемогу та настав мир».

1 квітня подружжя помітили, що російські солдати почали залишати село, забираючи із собою все, що могли. Це був момент, коли окупація почала відступати, а з нею з’явилися надії на відновлення.

Зруйнований будинок в селі Черниш 

«Десь дня через 3 чи 4 чоловік запропонував мені поїхати в Седнів конем, — розповідає жінка. — Посадив мене позад себе, щойно за село виїхали, дивлюся — а в полях навколишніх стирчать хвости нерозірваних ракет та снарядів. І військові збирають їх та виносять обабіч дороги. Було дуже страшно, бо кінь боявся гучних звуків і міг понести просто на те поле. Я так вдячна нашим саперам, що вони все прибрали з полів. Тієї весни селяни встигли обробити, засіяти, зібрати врожай. І жодна людина в Седніві та Черниші не підірвалася».

Пам’ять про Лизогубів як порятунок

Після звільнення села, Тетяна зрозуміла, що пам’ять про родину Лизогубів могла стати тим важливим чинником, який врятував села Седнів та Черниш. «Мені здається, що саме це ім’я стало символом єдності для нашого села», — зізнається вона. Перший дзвінок після звільнення був від нащадків Лизогубів.

Вони раділи, що музей і рояль вціліли, а Тетяна залишилася живою: «Це був момент, коли ми зрозуміли, що все, що ми робили, мало значення. І пам’ять про минуле врятувала наше сьогодення. Ніби душі членів родини Лизогубів і після смерті оберігали своє родинне гніздо — Седнів та сусідні села. Я побачила в телефоні дуже багато пропущених викликів та смс-повідомлень із різних країн. Це були повідомлення від людей, які колись відвідували наш музей і переймалися за його долю і долю людей, що тут живуть і працюють. Хочу зазначити, що український прапор на нашому музеї висів майже до кінця окупації села, якось росіяни не наважилися його відразу зняти».

Після деокупації колектив музею ще з більшим ентузіазмом взявся до роботи. Пані Тетяна розповіла, що вже підготували 15 маршрутів по селу та його околицях, видали дві книги, відкрили меморіальну дошку на будинку сестри Левка Лук’яненка, розбили нові клумби на території парку. Також створили 5 фільмів по історії Седніва.

«Таке в нас завзяття до роботи з’явилося, — посміхається завідувачка садиби-музею, — показати світові, що нас не зламали. І попри те, що нам довелося пережити, ми завжди раді гостям, які приходять до нас із миром. До нас приїжджали й журналісти, і знімальні групи, волонтери. Я всім їм розповідаю історію цих місць та знайомлю із садибою Лизогубів».

Прапор на будівлі музею

Крім садиби й парку Лизогубів у селі є дерев’яна церква. Цю церкву впізнає кожен українець, адже саме в ній знімали фільм «Вій». Є тут і скіфські кургани — свідки давньої заселеності людьми цієї місцевості. Річка Снов несе свої прозорі й чисті води вздовж села.

«До нас і раніше часто приїжджали люди, — розповідає Тетяна, — щоби побачити нашу знамениту церкву, прогулятися парком. Не завжди замовляють екскурсію. А я в розмові з ними намагаюся щось таке згадати, проговорити якусь цікавинку, щоб це підігріло їхній інтерес і щоб вони зважилися на екскурсію. Адже маємо утримувати музей, заробляти гроші. Впевнена, що туризм дасть поштовх для розвитку села. У нас чудова природа, кінно-спортивний клуб, є що послухати і є що показати».

Авторка фото: Анастасія Наливайко

Пані Тетяна мріє, щоби про Седнів та родину успішних українських підприємців-меценатів Лизогубів дізналися якомога більше людей.

Вона радіє кожній людині, що цікавиться історією села та родини Лизогубів. Із гордістю показує парк та музей-садибу, розповідає про кожного із її членів, про їхній внесок у культурну спадщину України. Про засновані ними підприємства, які давали робочі місця та розвивали економіку країни. Ми всі маємо знати історію міст та сіл країни в якій живемо.

Ворог руйнує не лише міста та села, вбиває людей. Російські військові грабують усе до чого дотягнуться їхні руки, вивозять музейні та культурні цінності, обстрілами руйнують музеї, бібліотеки, театри, церкви. А це наша історія, культурний пласт, який намагаються знищити, стерти нашу пам’ять та ідентичність.

Тетяна Луговська зі своїми колегами, навіть в умовах окупації, змогли зберегти частку культури та історії села, яка є частиною історії України. І нині жінка підтримує зв’язок із колегами з деокупованих територій. Так, для Українського дому в Херсоні, пані Тетяна передала дитячі книжки українських авторів, у кожну книжечку вклала листівку з привітанням для тих, хто буде її читати.

Нам, українцям, чимало лиха довелося пережити: війни, голодомори, репресії. Але навіть за таких умов ми зберегли свою ідентичність. Як не приховувала радянська влада правду — вона все одно спливає і перемагає брехню та наклепи. Тетяна Луговська вважає, що знання історії нашого народу й дає нам стійкість та впевненість у протистоянні з ворожою пропагандою. А вона дуже потужна й легко ламає тих, хто не цікавився своєю історією.

Колись і ця війна стане історією. І писати її будуть зі слів людей, що стали свідками злочинів російської армії, які зі зброєю в руках виборювали нашу незалежність. І робити це треба тепер, не відкладати на потім.

Матеріал підготували Віта Науменко та Наталія Калініченко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Історія сім’ї з Чернігівщини, яка пройшла через окупацію, залишила домівку та після звільнення території знайшла в собі сили повернутися й відбудовувати життя на рідній землі.

Звичайна, щира українська жінка. Такою постала перед нами Оксана (імʼя героїні та інші імена змінені з питань безпеки). Людина якій довелось пережити окупацію рідного села, невизначеність майбутнього, страхи війни. З перших хвилин спілкування з нею відчувається незламна сила духу. Перед нами хранителька родини, цілого роду та таємниць, про які ніхто ніколи не дізнається. Жінка, яка змогла не лише об’єднати усю свою родину, а і зберегла їх усіх! А ще, вона ніколи не залишала в скруті своїх односельців. Підтримувала їх, як могла: і словом, і ділом. Ось і тепер, сильна, виважена, врівноважена, хоч часом на очах з’являються сльози. Сльози викликані важкими спогадами, сльози пережитих емоцій.

Розділена війною родина

«Ми переїхали в Седнів із Чернігова до окупації якраз, коли був карантин. Нам тут подобається! Ми вирішили, що будемо вже в Седневі, тут недалечко від Чернігова тобто немає ніяких перешкод до міста. Тут місто гарне все нас влаштовує. Ми повиростали тут, жили тут і чоловік і вся сім’я вся родина! Тут пройшли мої юні роки, тут познайомились ми з майбутнім чоловіком»,— згадує Оксана переддень вторгнення.

Так сталося, що 24 лютого 2022 року найрідніші люди Оксани (імʼя героїні та інші імена вигадані з питань безпеки) були розпорошені по всій Україні. Сама жінка, разом зі свекрухою та молодшим сином — у Седневі. Старші діти — донька та син, перебували в обласному центрі. А чоловік знаходився у відрядженні на півдні України.

Для Оксани найважливішим було зібрати всіх до купки. Страшно було що хтось буде десь без неї. Найшвидше додому повернулися Максим та Настя. Біля матусі вони вже були увечері 24 лютого. Чоловікові довелося долати довшу путь. Пунктами його зупинок були залізничний вокзал, дім батьків дружини, покинута будівля дачного кооперативу в сусідньому селі. Останній відрізок шляху до родини довелося долати пішки. Дорогою обминав російські блокпости, міни та танки. Дві доби родина чекала повернення батька.

Тим часом жінка намагалася облаштувати погріб. Знесла ковдри, медикаменти, сіль, цукор, воду, сокиру, лопату… Підключила електрику. Ось так минав день у турботах про сховок, який періодично поповнювався новими припасами. Погріб мав стати прихистком. Але здавалося, що він ось-ось завалиться. Дорогою йшло багато ворожої техніки.

Уже першої ночі, довелось скористатись укриттям, вибухи було чутно дуже близько. Помалу всі перемістились до погреба. Найменші згадали, що в хаті залишився кіт. По пухнастика довелось підійматися на гору. Тільки тоді діти заспокоїлись.

«А вони їхали цілу ніч. У нас погріб я боялася щоб він не завалився бо такий грюкіт, було відчуття, що вони по головах нам їдуть»,— згадує жінка. Не вистачало лише чоловіка.

«А я ж не змогла йому подзвонити, зв’язок був, але я не знала де він, якби я подзвонила, а він ховався десь, я розуміла, що я б його на небезпеку навела б. Я б тільки нашкодила. Я місця собі не знаходила, канешно. Але коли він прийшов я сиділа і плакала. У погріб він зайшов, бігом роззувся бо пішки йшов щитай не скидав скільки взуття. Він зняв взуття, а з ніг дак аж пар пішов»,— каже Оксана. А із черевиків, як із комірки банкомата, визирнули купюри.

Це зарплатня, яку встиг зняти в місті голова сімейства. Щоб не відібрали дорогою, сховав гроші до черевиків. Якщо роздягнуть, так може хоч не роззують. Виявилось, що деякі банкноти протерлись під час ходьби. Та ніхто не засмутився, домовились поміняти їх у банку на ціленькі, коли все скінчиться. Нарешті, сім’я возз’єдналась! Але попереду було ще чимало випробувань.

Сила підтримки

У селі ще не було ворожої техніки. Вибухи звучали віддалено. Не всі мешканці розуміли, що відбувається. «Наверно в пів четвертої вечора…. так наш куточок мужики зібралися і начали розмовляти що все буде добре, та хто там… та то наверно щось таке фейк. Я говорю, якщо мені подзвонила подруга (її чоловік військовий) то це не фейк. Тоді, тоді ми оце ж поговорили й розійшлися»… А пізніше, слова Оксани підтвердилися. Через Седнів одна за одною йшли колони ворожої техніки. Село швидко окупували. Люди принишкли. У повітрі зависла загроза.

На кутку, де жила сім’я, мешкали здебільшого самотні або старенькі люди. Виникло питання, де брати продукти. Оксана не могла полишити сусідів напризволяще. Вона залучилась підтримкою місцевої влади. Їй вдалося налагодити постачання продуктів, які розподіляла на всіх порівну. Молоко отримували в першу чергу найстаріші та найменші. Кожна родина отримала по курці. Дідусь по сусідству не хотів брати борошна, тому йому щоразу пропонували власноруч спечений хліб. Він погоджувався лише на пів хлібини. Ось так гуртом і тримались!

У найтемніші часи село залишалось електрифікованим. За що односельці вдячні своїм електрикам. Вони працювали не дивлячись ні на що. Часто доводилось ремонтувати лінію під прицілом ворожих танків.

Доля випробовує найсильніших. Коли допомагаєш іншим, не думаєш, що допомога знадобиться і тобі. Серед людей поширена думка про «кругообіг добра». Отож і Оксана переконалась, на власній сім’ї, що добро зроблене нею, до неї ж і повернеться.

Втеча та повернення       

Із часом залишатися в селі стало небезпечно. Окупанти вишукували нову здобич, молодих дівчат та хлопців, дорослих чоловіків. Ніхто не знав, що їх чекає далі. Люди гуртувались, тримались, не видавали один одного ворогові. Тихцем попереджали про небезпеку.

Тому зібравшись усього за півтори години, родина непомітно покинула Седнів. Але бабуся відмовилася йти разом з усіма. Її не лякали ні вороги, німісцеві мародери.

Пробирались до села сусідньої громади. Перед втечею сусід сказав, що треба чіпляти білі стрічки, щоб русня не тронула. Та чоловік Оксани відмовлявся їх використовувати. Проте коли зібрались іти жінка вчіпила всім по стрічці на руку, для безпеки. Збирались викинути їх як зайдуть до лісу.

«Ми городами пішли до річки, а через річку нас переправили човном. Чоловік узяв велосипеда, узяв сокиру, узяв пилку. Спилювали деревця і де брід клали їх і ми проходили по тим деревцям. Малого переносили, там де йому страшно було. А коли ми йшли під лісом на колокольнях на церквах сиділи снайпери»,— розповіла жінка. Втікачі були як на долоні у ворога. Знали, що в будь-яку хвилину, може спрацювати снайпер. Найтящою дорога виявилась для Сашка, мама весь час старалась його прикрити собою. Тоді в голові Оксани була лише одна думка: «Краще я, ніж він».

Дістались сусіднього села, яке не було окуповане. «А там наче інше суспільство, інша держава—люди на лавочках сидять, музика грає, діти з м’ячем бігають. І тут ми йдемо, наче жебраки»,— каже Оксана. Тривога не зникла, додалось гірке відчуття безхатченка. Та розрадою стала небайдужість місцевих мешканців. І будинок знайшовся, й усе необхідне позносили для втікачів. А дома ж залишилось усе — усе що мали! Ніби з простягнутою рукою пішли по світу.

Потихеньку обживалися на новому місці. Меньший син, мабуть сумуючи за власною домівкою, намалював будинок де було три поверхи, щоб усі могли розміститись, а ще в будинку було бомбосховище. Чоловік навідував матір, адже не міг покинути її напризволяще. Щоразу доводилось долати небезпечну дорогу.

Звістка про відступ ворога із села подарувала надію на краще! 1 квітня Седнів звільнили, а 6 квітня сім’я повернулася додому. Заїхали до села, а там у центрі стоять наші хлопці з танком. Чоловік пішов привітатись і слідом за ним побіг Саша. Привіталися вже звичним: Слава Україні, Героям Слава. А малий каже: «Я вас так чекав, ми вас так чекали, я вас так чекав!». У бійців на очах блиснули сльози, вони обійняли Сашка, сказали, що все буде добре.

Після повернення було не просто. Чоловік запропонував Оксані з дітьми виїхати за кордон. Але вона не погодилася, не могла вона залишити чоловіка та старшого сина. Тут коріння її роду, його продовження. Із цієї землі вона черпає сили, щоби пережити страшні часи.

Матеріал підготували Ольга Невтира та Альона Довбня в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Документаторка воєнних злочинів у Медійній ініціативі за права людини Катерина Огієвська про свій досвід життя під російською окупацією.

Катерина Огієвська

До повномасштабного вторгнення росії в Україну 25-річна Катерина Огієвська працювала у сфері логістики й будувала щасливі стосунки зі своїм хлопцем Микитою Бузіновим. Але 3 роки війни повністю змінили її життя. У 2025 році Катерина допомагає родинам цивільних заручників та документує воєнні злочини росії.

Історія героїні — у матеріалі від Освітнього Дому прав людини Чернігова.

24 лютого

24 лютого 2022 року Катерина Огієвська знаходилася в Чернігові, де проживала разом із Микитою Бузіновим.

— Ми почули вибухи, — згадує Катерина. — перший дзвінок був від моєї мами, з інформацією, що обстрілюють Бориспіль, почалися військові дії. Ми з Микитою не знали, де краще бути? Чи виїжджати із Чернігова? Чи залишатися? В останній момент вирішили поїхати до Микитиного дядька, який проживає в Михайло-Коцюбинському. Думали, що росіянам потрібні обласні центри, і села вони чіпати не будуть.

В’їзд у смт Михайло-Коцюбинське

Селище міського типу Михайло-Коцюбинське, з населенням близько 3000 жителів, розташоване в 17 км від Чернігова. Сюди разом із Микитою, його братом Володимиром та мамою Оленою переїхала Катерина Огієвська. Родина оселилася в будинку дядька Микити Бориса, сподіваючись разом перечекати війну.

— Поїхали 24-го лютого, ввечері ми вже були там, — уточнює Катерина. — Дійсно, було тихо перших три дні. Магазини працювали, продукти завозилися, люди спокійно ходили по селу, ми з ріднею Микити виходили з будинку без страху. Звісно, читали, що летять ракети, авіа нальоти на Чернігів, але в селі було тихо.

Поява окупантів

Михайло-Коцюбинське російські військові окупували 28 лютого. Через цей стратегічно важливий пункт Чернігівщини транзитом йшли колони російської техніки — задля окупації півночі Київської області. Росіяни облаштували свої позиції поблизу селища, у районі глиняного кар’єру та місцевого сміттєзвалища. Звідси вони обстрілювали Чернігів «Градами», «Смерчами» та «Ураганами».

— Ми проживали на той момент на окраїні села, у бік виїзду до Славутича, — розповідає Катерина Огієвська. — До 4-го березня ми бачили, як рухається техніка по вулиці, більше сотні машин кожен день проходило. І це різні види: і легка техніка, і важка, й особовий склад військових російської федерації проїжджав. Я бачила таку техніку, про яку навіть не знала, що вона існує.

Були випадки, що вони зупинялись, передислоковували свої колони. Був страх, тому що ми не розуміли, що далі? У нас під подвір’ям проїжджали танки, розверталися, дуло наводилося на будинок, і ми не знали, чим усе це може закінчитися.

Зі слів мешканців Михайло-Коцюбинське, російські військові не використовували розпізнавальних знаків — шевронів. Розміщувалися вони на комбікормовому заводі, у будинку культури, у місцевих жителів, на території «Водоканалу» та у ветлікарні. У лісі, за болотом, було розміщено близько 200 землянок та бліндажів.

Будинок Культури смт Михайло-Коцюбинське

Перший контакт

Борис Бузінов, у будинку якого проживала родина, працював у місцевому колгоспі бригадиром. Якось одного з його підопічних трактористів на вулиці зупинив російський патруль.

— Вони практикували таке: зупиняли, перевіряли документи, чи є телефон, чи ні, якщо є, забирали, — пояснює Катерина Огієвська. — могли і стусанів дати, налякати, щоб люди не передавали нікуди інформацію. І вони зупинили його, щоби перевірити, куди й чого він йшов.

Тракторист злякався, і почав тікати від росіян. Забіг до сусіда в будинок. Росіяни за ним, тракториста й сусіда сильно налякали. Була фізична сила застосована. Коли трактористу задали питання, чому він тікав? Куди він йшов? Він чомусь вирішив сказати, що поспішав до бригадира. У нього запитали, а хто його бригадир? Він каже, а ось. І тракторист привів до нас російських військових.

Росіяни покликали мене та родину Бузінових. Ми вийшли з будинку за межі подвір’я. Вони почали перевіряти документи. Запитували, чому ви із Чернігова приїхали сюди? Ми відповідали, що чули обстріли, тікали в більш безпечне місце. А потім почалися провокативні питання. «А як ви ставитеся до «СВО»? А чи ви чекали нас, чи не чекали? Чи ви раді нас бачити?» Ми намагалися нейтрально відповідати.

Згодом у мами Микити знайшли в телефоні, у якомусь каналі, зберігалася фотографія спаленого СБУ, яке в перші дні згоріло. Тобто росіяни почали до неї мати більше питань.

Той, що в нас перевіряв документи, сказав віднести телефон мамин до начальника безпеки колони, хай він подивиться ще раз. Але в цей момент почався обстріл території села. І ми разом із російськими військовими падаємо на землю.

А далі біжимо в погреб. Російські військові за нами. Всілися, наших було п’ятеро, мама, два брати, дядько і я, і ще військових чоловік 6 було. Тобто 11 — 12 людей у погребі.

Загроза

Перечекавши обстріл у погребі, Катерина разом із родиною Бузінових зіткнулася з новою, ще більш небезпечною, загрозою.

— Спускається начальник безпеки колони, — з ледь помітним хвилюванням продовжує Катерина, — показує Микитин телефон. Запитує — чий? Микита відповідає — мій. «За мною». І забрали ще маму, і брата, виходить, усіх трьох кровних родичів росіяни забрали.

Ми залишилися з дядьком. Російські військові намагалися з нами говорити, про владу, про те, про се. Вони навіть не знали, який курс долара в росії.

Так просиділи хвилин 40. Спустився військовий, молодий хлопець. На мене дивиться — ти дівчина Микити? Кажу, да. «Іді за мною». А в мене собака, маленька, йоркширський тер’єр. І я, як сиділа з ним на руках, так я із собакою і пішла. У мене чогось була думка, що просто вони під погребом з’ясовують якісь обставини. Але мене повели до ветеринарної лікарні.

Найстрашніші хвилини

На території біля ветеринарної клініки росіяни розташували пункт для допитів полонених. Сюди доправили Микиту, Володимира та Олену Бузінових.

— Я чую, у будівлі сидить Микитина мама, — продовжує розповідати Катерина, — вона емоційно кричить: нічого не знаю! Відпустіть, де мої діти?! Потім з’ясувалося: Вову й Микиту ставили до стінки й робили імітацію розстрілу. Після того певний час вона не знала, чи вони взагалі живі?

Вову десь в іншій будівлі тримали, він емоційно стійкіший, тому не чутно було, як він кричав.

Мене відвели на територію біля будинку. Там дерево, на колінах обличчям до нього стояв Микита. Він одягав футболку, кофту, куртку. Росіяни перевіряли синці від прикладу, від броників, татуювання, шукали мабуть «Азов» чи «націоналістичні».

І задавали питання про Микитиного друга. А друг у нього, однокласник, за півроку до повномасштабного вторгнення влаштувався в СБУ слідчим. Я не знала, що мені відповідати? Казати, ні, такого немає? Чи Микита зізнався? Коли начальник безпеки колони запитав адресу однокласника, мені Микита почав підказувати. Тоді я зрозуміла, що він сказав їм правду.

Мене поставили спиною до Микити, а начальник безпеки колони почав кричати, що через мого хлопця в них нібито багато втрачено техніки. «Ваше щастя, що мої бойци не погіблі!».

А потім він ставить дуло автомата до Микитиної голови і кричить, що зараз я вистрілю! «Зараз я твоєму хлопцю в голову особисто випущу пулю! А потім ти підійдеш із ним, попрощаєшся. Але ми зараз тебе відведемо, щоб не заляпало кров’ю». І він перезаряджає автомат.

Мені раніше не задавали це питання, що я в той момент відчувала? Чи я вірила, що це буде? Чи ні? Із часом я зрозуміла: я дійсно вірила, що таке станеться. Але він, слава богу, ні. Він просто покричав для залякування. Микита сам по собі спокійна людина, у нього темперамент флегматика. Мені здається, що росіяни, коли мене приводили, і погрожували автоматом, думали, що він почне емоційно реагувати, і все піде зовсім не так.

Микиту Бузінова посадили в автомобіль та вивезли в невідомому напрямку. Катерину Огієвську, Володимира та Олену Бузінових відпустили додому. Та вже через 15 хвилин військові знову зібрали близьких людей Микити, щоб оголосити їм «вирок» щодо нього.

— Нас завели у двоповерховий будинок на чотири квартири, — згадує Катерина, — поставили під двері квартири. Російських військових було чоловік 8. Був командир солдатів, старший, і начальник безпеки колони: це дві людини, які з нами говорили. Начальник безпеки колони сказав, що Микита зрадник, йому в кращому випадку 15 років в’язниці світить. Мама в цей момент не витримала, запитала: де, у росії? Нам сказали: ні, він буде відбувати термін в Україні.

Я в цей момент починаю втрачати свідомість. Але дядько якось мене привів до тями, я не встигла повністю знепритомніти.

Слабка надія

Оговтавшись від удару, члени родини зібралися разом та почали думати — що робити, як повернути Микиту Бузінова?

— Дружина дядька з мамою Микитиною вирішили йти в центр села, — розповідає Катерина, — намагатися з’ясувати якісь обставини. Думали запропонувати викуп за Микиту, так теж практикувалося. Але коли вони прийшли, майже нікого не зустріли, тільки селищну голову. І вона сказала, що має приїхати представник російської сторони, обіцяла запитати щодо Микити. І коли прийшли повторно мама з тіткою, селищна голова похлопала маму по плечу і сказала «мужайтеся». Розцінювати це можна було як «чекайте, його відпустять», або розуміти, що його вже могли навіть закатувати чи вбити.

Селищна рада, смт Михайло-Коцюбинське

Дядько Микити намагався дізнатись хоч щось про Микиту, фотографію Микитину показував. Але це не допомогло.

Від’їзд

Минуло три тижні під російською окупацією Михайло-Коцюбинське. За цей час родина Бузінових та Катерина Огієвська не змогли дізнатися нічого нового про місцеперебування Микити.

— 20-го березня заходить дядько Микитин до будинку, — продовжує Катерина, — і каже, що зі сторони села Жукотки йде колона кадирівців. Мама Микитина починає нервувати. Микиту забрали, якщо зайдуть кадирівці, і щось станеться з нею чи зі мною, казала: вона цього не переживе. І ми почали думати, як можна виїхати.

Тато з моїм дядьком виїхали до нас, але ми вирішили, що їм у село точно заїжджати не можна. І ми виїхали, вдалося. Нам допомогла сімейна лікарка, яка по телефону повідомила, що на блокпості немає військових. 21-го березня я вже була в Батурині, у батьків.

Пошуки

Окупанти почали відходити з Михайло-Коцюбинського 31 березня 2022 року. Цей процес закінчився 2 квітня повним звільненням села від військових та їхньої техніки. Тепер у Катерини та родини Бузінових з’явилася можливість почати пошуки на території села.

Микиту ми ніде не могли знайти — з болем згадує Катерина, — ні серед убитих, ні серед живих. Батьки здавали ДНК, СБУ брало зразки. Нам осінню 22-го прийшла відповідь, що на той момент збігів немає по ексгумованих тілах, які були знайдені на Чернігівщині. Ми трохи видохнули.

Пошуки продовжилися на території росії. Катерина та рідні Микити звернулися до послуг «ФСИН письмо» та «Зонателеком» — сервісів, які дозволяють писати листи або здійснювати дзвінки ув’язненим у російських в’язницях.

— Ми робили запити «ФСИН письмо», «Зонателеком», через знайомих із росії, просили писати ці листи, — уточнює Катерина. — А там система яка: якщо людина є в обліку й перебуває в місцях несвободи, лист проходить цензуру, і може бути вручено адресату.

Так у нас пройшов лист лише в Білгородське СІЗО-3. Ми почали вважати, що Микита там. Ми зробили запит через «Зонателеком» знову на це СІЗО, і нам від руки прислали на одному бланку роздрукованому слово «убыл».

Ми не могли зрозуміти, чи ми наполохали, і Микиту етапували далі, щоб заплутати сліди? Чи в принципі планувалося так відповісти? Потім взагалі почали листи повертатися, тобто ніде його немає. У 2023 році брату Володимиру прийшла відповідь через «Зонателеком», з Білгородського СІЗО-3. Вони просять вибачення, сталася помилка, співробітник помилково відправив відповідь «убыл». Тобто що це не Микита.

На даний момент у нас немає відомостей, де Микита може бути. Він вважається безвісти зниклим. Звільнені з полону його не бачили, Червоний Хрест теж не передає підтвердження. І на всі запити, які б рідні, мама з братом, не робили, теж немає ніякої відповіді.

Нове життя

Із часом Катерина Огієвська змінила сферу діяльності. Досвід життя в окупації та пошуків зниклого Микити, надавав їй можливість кваліфіковано допомагати іншим потерпілим. Катерині навіть на емоційному рівні було легше зрозуміти цивільних, що зіткнулися з війною.

— 4-го березня, коли затримали Микиту, я подзвонила до Вікторії Гламазди, це моя подруга, яка працює в правозахисній організації, — розповідає Катерина. — Я запитала, що мені робити? Куди звертатися? І вона надала номер Ольги Решетилової, голови Медійної ініціативи за права людини. Ми з нею майже рік були на телефоні: під час окупації, Ольга замість нас подавала всі запити стосовно Микити. Також вона мені допомогла при наданні свідчень у генеральну прокуратуру.

Згодом Катерині запропонували працювати в Медійній ініціативі за права людини — наразі Катерина працює документаторкою воєнних злочинів.

Катерина Огієвська під час документування воєнних злочинів рф

Треба було, щоб хтось почав займатися Чернігівською і Сумською областю. Стосовно затриманих російськими військовими цивільних, це мої області, які я повноцінно опрацювала.

Мрія

Пройшовши пекло російської окупації, Катерина Огієвська зуміла знайти своє покликання — зберігати правду про війну та допомагати іншим шукати рідних.

— Я хочу, щоб нарешті ця війна скінчилася, — ділиться мрією Катерина, — рідні могли обійнятися зі своїми рідними. Неважливо, це людина, яка зараз воює на передовій і виборює для нас свободу. Або це людина, яка потрапила в полон, військова чи цивільна. Вони всі мають право на мирне життя, поруч зі своїми рідними.

Матеріал підготував Андрій Перцен в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Про місяць окупації чернігівської громади, де між вибухами люди ділились останнім молоком з ферми та крупами з заводу, зберігаючи дітям по четвертинці хліба.

«Як у вас затишно — як вдома!», — переступивши поріг кабінету голови громади Ніни Ворох, не стримуємо компліменту. Попри холодну зиму, на підвіконнях квітнуть кімнатні фіалки та герань, радують око доглянуті орхідеї та яскраві сухоцвіти. Усмішка господині зникає, коли вона додає: «Якби ви знали, що в цих приміщеннях творили окупанти…».

Раптова окупація і спроба звикнути

Михайло-Коцюбинське побачило перші російські колони 28 лютого 2022 року. Вони з’явились несподівано — важка техніка йшла вулицями, залишаючи людей у паніці.

«Перші дні були найстрашніші, — згадує Ніна Ворох. — Люди тікали в господарський двір сільради. Не приховую: і я бігла разом із ними. Усі ми — живі люди, усім страшно помирати. Але згодом… звикли. Навчилися їх ігнорувати, навіть коли на нас спрямовували автомати».

Росіяни розділилися на дві категорії. «Серед них були буряти, — розповідає Ніна. — Впізнати їх було легко: низькі, зброю волочили по асфальту, і завжди злі. Але найагресивнішими виявилися ті, хто пройшов Донбас. Вони були вже навчені війною. Такі страшні, що навіть свої їх боялися. Одразу на в’їзді в село вони розстріляли чотирьох молодих хлопців».

Крадіжки в усьому, навіть у дрібницях

Окупанти не просто забрали спокій. З першого дня вони почали грабувати: від побутової техніки до дрібниць. «З кабінету сільради винесли ноутбуки, електрочайники, навіть чашки з гербом громади. І, уявіть, сушку для рук із туалету! А з моєї шафи зникли особисті речі, навіть туфлі на підборах. Піджак розірвали й забруднили мазутом, видно, зброю чистили», — розповідає Ніна Ворох.

Окупанти влаштовували вандалізм: прикрашали стіни фотографіями оголених дівчат, а на грамотах, якими нагороджували працівників громади, писали лайливі слова. «Я їх залишила, хай буде для історії», — додає Ніна.

Хліб для дітей, дорослим — крупи

Грабуючи магазини, росіяни залишили людей без харчів. Запаси швидко вичерпалися, і громада звернулася за допомогою до Ніни Ворох.

«Усі казали: «Візьміть медиків, дітей і йдіть просити в росіян їжі». Але я знала: якщо почнуть стріляти, винною зроблять мене. Тому пішла сама».

На диво, росіяни дозволили безплатно роздавати продукти, але їх ще треба було знайти. Ніна звернулася до місцевого заводу «Добродія», що виробляє крупи. Попри те, що завод був окупований, завдяки місцевій самообороні вдалося зібрати запаси. Ферма забезпечила молоком. Хліб став розкішшю — його пекли тільки для дітей.

«Хліб ми ділили на четвертинки й роздавали через день. Діти їли до останньої крихти. Це були для них справжні ласощі», — ділиться адміністраторка ЦНАПу Тетяна Шпак.

У місцевому ЦНАПі донині пам’ятають ті дні. «Свого часу ми дуже дивувались, чому наші бабусі так добре пам’ятають війну, — каже начальниця відділу ЦНАПу Світлана Притиковська. — Тепер розумію: цей травматичний досвід так просто не забути. На жаль, і ми будемо переповідати нашим внукам те, що пережили. Пройшло вже понад два роки із часу визволення, а здається, ще й досі стоїть у вухах гул ворожих танків».

Краса, що лікує

На підвіконнях місцевого ЦНАПу теж квітнуть рослини — це терапія для працівників. А очільниця громади Ніна Ворох згадує, як на 8 березня їй подарували зелений пучок цибулі: «Життя триває, попри все».

Матеріал підготували Людмила Приймачук та Тата Гусар в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія про те, як маленька кав’ярня на Чернігівщині стала символом відродження після окупації: від вибухів до підтримки одне одного.

День видався сонячний та морозний. Задубілими від холоду пальцями відчиняємо двері кав’ярні. Перед очима усміхнене та привітне обличчя Владислави. Жінка пропонує каву та запрошує погрітися і перепочити.

Владислава розповідає трішки про сімейний бізнес у селищі Михайло-Коцюбинському, що на Чернігівщині. Він став не просто можливістю забезпечити матеріальну стабільність, а і згуртувати навколо молодь та громаду загалом. Вона розповідає про цікавинки в асортименті, про гастрономічні вподобання клієнтів. До селища щодня приїжджає із Чернігова, де проживає з родиною.

Попередження та перші дні війни

«Пам’ятаю 22 лютого, — згадує Владислава. — Чоловік сестри працює на митниці, тому попереджав, що може бути напад. А вже через два дні після того він написав нам: «Беріть дітей і тікайте». За кілька годин на околицях Чернігова рухалися танки», — згадує жінка.

Родина Владислави вирішила перебратися до приватного сектору, де був підвал. Він слугував прихистком перший місяць війни. Продукти закінчувалися швидко. Жінка згадує довжелезні черги та порожні полички в магазинах.

«Коли прилетіло на [стадіон — ред.] Гагаріна, де ми були поруч, найгірше почувалися діти. Мій трирічний племінник після вибухів злякався. Через це піднявся рівень ацетону, перестав їсти й пити», — розповідає Владислава. В обласній лікарні на той час уже не було ліків. Медики рекомендували чим швидше вивозити дитину з міста для термінового лікування, де потрібні спеціальні крапельниці. «За два дні до підриву мосту на Десні ми залишили місто. У кінці березня…», — із сумом згадує жінка.

Небезпечний шлях до Києва

Виїзд із Чернігова був наче сюжет напруженого трилера. Владислава з родиною ретельно обирали шляхи виїзду. Міст через Десну був замінований, дороги, казали, теж. Волонтери попереджали, що машини евакуйованих періодично обстрілюють. Вони допомогли прокласти найбільш безпечний (якщо він міг бути) маршрут. Через численні об’їзди подорож до столиці тривала чотири з половиною години.

«Їдемо, а на блокпості немає прапорів», — тремтячим голосом згадує жінка. — «Думаємо, наші чи ні? Продовжуємо рух, а куди діватися? На щастя, це були наші хлопці, навіть цукеркою пригостили», — посміхається.

У Києві відчувалася величезна різниця. «Там супермаркети, екіпіровані військові… Ми після місяця в окупації дивилися на це, як на інший світ».

Дорогою захворіла дитина. Родина звернулася по допомогу в першу лікарню, що трапилась на шляху. Оскільки хворих та персонал евакуювали, Владислава довго шукала до кого звернутися. Черговий лікар, який залишився в лікарні, надав дитині невідкладну допомогу, поставив крапельницю та забезпечив безкоштовними ліками для подальшого лікування в дорозі.

Перша ніч без сирен

На заході України знайшли притулок у простій сільській хаті. Лише там вони вперше за місяць зняли верхній одяг і роззулися. Проте навіть у відносній безпеці відчуття тривоги та страх від вибухів не покидав. У першу ніч із жахом прокинулися від звуку потягу, що проїжджав повз. Виявилося, що оселилася родина біля залізничних колій. Оскільки прибули пізно ввечері, тому не звернули увагу на тутешню місцину. Деякий час проживала родина Владислави в будиночку. Цей період жінка згадує з почуттям вдячності за прихисток.

Повернення до Чернігова

У квітні, коли війська РФ відійшли, Владислава повернулася додому. «Було дуже тоскно на душі. На вулицях тихо. Людей не було. Але найбільше вражало те, як усе цвіло. «Зеленбуд» висадив тюльпани, але їх тоді ніхто не помічав, — згадує емоції жінка. — Наче і весна, усе квітне, буяє, але кожен місцевий тут жив у своєму лютому».

Сестра героїні з дітьми залишилася на заході України, а Владислава почала відновлювати життя в Чернігові.

З особливим теплом жінка згадує про матір, яка не виїжджала.

«Мама працювала завідувачкою дитсадка. Вона навіть під час обстрілів жила там і казала: «Якщо поїду, усе розтягнуть і знищать».

«Вона берегла порядок», — з гордістю розповідає Владислава.

Від кави до єдності: історія нового початку

Сьогодні Владислава не лише відновила своє життя, але й допомагає іншим. «У Михайло-Коцюбинському під час війни позакривалися всі заклади», — розповідає жінка. — «Немає молоді де кави випити, зустрітися один з одним». Тому вона вирішила відкрити кав’ярню-кондитерську, яка стала тепер дружнім осередком для громади. Це місце не лише про каву, а і про підтримку.

«Ми постійно запитуємо людей, чого їм хочеться. Якщо хтось замовляє лавандовий лимонад чи каву з гарбузовим сиропом — ми це робимо. Підтримуємо тренди. Хочуть продукти з Європи — організовуємо відповідні полички з виконаним запитом. Найголовніше зараз — гуртуватися та підтримувати один одного», — каже Владислава.

Її історія — це символ незламності й сили духу українців, які навіть у найважчі часи знаходять спосіб допомагати, підтримувати, оновлюватися і діяти.

Матеріал підготували Ірина Губар, Катерина Лавринець та Юрій Штокалюк в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Читання псалтиря, обшуки та пограбування: 33 дні російської окупації селища на Чернігівщині, де окупанти не вміли заварювати чай, але вміли вбивати цивільних.

Михайло-Коцюбинське – селище в Чернігівському районі Чернігівської області. До повномасштабного вторгнення тут жило майже 3000 осіб. Тоді ж багато місцевих жителів виїхало до Києва, Чернігова та інших міст України у пошуках бодай трохи безпечнішого місця.

З 28 лютого по 2 квітня 2022 року селище було під окупацією. За цей час російські обстріли майже повністю зруйнували 8 приватних будинків, а ще 130 пошкодили. Окрім того, тут загинули двоє цивільних, дві людини зникли безвісти, а ще четверо отримали поранення.

«Це було дуже м’яке вторгнення»

На початку окупації тут коївся хаос. Окупанти заїжджали танками у двори до людей, грабували крамниці, ганяли на величезній швидкості на «бетеерах» вздовж вулиць і погрожували всім, хто потрапляв тоді їм на очі. Опір чинити було нерозважливо, бо ж ніхто насправді не знав що коїться у їхніх головах.

Місцеві жителі щиро дивувалися недолугості росіян, коли ті кожного разу примудрялися знову щось витворити. Сама жінка на час окупації селища залишалася на місці, мовляв, «Ну а чого я маю боятися? Я тут з 1994 року живу».

Сьогодні Раїса Василенко ділиться своїми спогадами про той непростий місяць.

— Проходьте, ось, це мій кабінет. Тут я працюю, у мене тут все під рукою. — Пані Раїса веде у маленьке приміщення на першому поверсі у будинку культури. При вході вказує на дверний замок. Біля нього на дверній рамі видно грубі сліди вирваного дерева. — Оце вони так виривали двері, щоб зайти у мій кабінет. Ломом, напевно, виламували.

Щойно поставивши гріти воду у чайнику, жінка береться проводити мініекскурсію своїм кабінетом. На стіні біля вікна — великий портрет Тараса Шевченка. До того, як тут оселилися росіяни, на ньому був великий вишитий вручну рушник. Окупанти вкрали його, як тікали звідси, а крім цього вони ретельно обшукали кожну шафку у коричневій стінці, яка стоїть майже біля входу. Пані Раїса іронічно посміхається: багато чого вони вкрали, що було десь заховано. Речей, які стояли на видному місці, майже не чіпали.

Розливаючи окріп у горнятка, пані Раїса ділиться спогадами про ранок повномасштабного вторгнення. Каже, що дуже добре пам’ятає ту пору:

— Я чутко сплю, і вночі чоловік мені каже: «Вставай, бо, мабуть, війна почалася. З боку Білорусі і Славутича стріляють». Коли я піднялася, було чути вибухи, але в мене страху не було. Мабуть, тому, що з дитинства я звикла до шуму аеродрому поруч, до літаків і моторів.

Наступного дня, жінці подзвонили із селищної ради. Сказали, що потрібно підготувати бомбосховище.

— Ми носили туди воду, лавки, щоб люди могли там бути. Тоді вже було ясно, що треба готуватися до всього.

На якусь мить жінка затихає і мовчки сидить, наче щось пригадує. Зрештою починає розповідати, що 27 лютого у село з боку Гомеля зайшли якісь військові «у чорній формі, без жодних розпізнавальних знаків». Говорили вони російською із білоруським акцентом. Ходили вулицями, щоб перевірити чи «все чисто», чи немає часом десь «диверсантів». У самому селищі вони пробули тільки одну ніч, заночувавши на другому поверсі у класі хореографії будинку культури.

— Ніхто не бачив як і куди вони потім поділися, у який бік пішли, — каже пані Раїса. — Наступного дня я повернулася до Будинку культури, піднялася на другий поверх і знайшла місце, де вони ночували. Вони нічого із собою не взяли і нічого не зламали. Але я знайшла ключі з брелком, які вони забули. На ньому був напис — «СОБР»*.

«А від кого нас визволяти?»

А 28 лютого у селище зайшли вже російські війська.

— Вони прийшли з боку Білорусі. Спочатку десь наче за Ріпками було чути вибухи. Ми вже зрозуміли, що це росіяни, бо нашим ніде тут взятися. А потім десь із того напрямку рухалася колона військової техніки. Пам’ятаю, що вже тоді не було зв’язку: вони глушили. Але мій чоловік мав якесь маленьке радіо і старі синові навушники. Так нам вдавалося хоч трохи ловити інформацію зі столиці.

Російські військові розгулювали вулицями, заходили у хати місцевих, іноді забирали когось із чоловіків і вивозили у невідомому напрямку. До Раїси ніхто не заходив, а от її сусідам пощастило менше. Жінка пригадує, як вирішила зайти до сусідки якраз після такого чергового «обходу».

— Ну як ти тут? — цікавиться у подруги.

— Скільки у тебе було? — відповіла питанням сусідка.

— Кого було?

— Ну як кого? Он вони ходять вулицями, телефони перевіряють, Сергія з нашої вулиці кудись забрали.

— Та нікого в мене не було!

— Та що ти, не віриш мені?

Ми тоді разом з нею вийшли на вулицю, трішки відкрили хвіртку і побачили, як десь семеро російських військових йшли до центру села. А в той час, коли вони ходили оце по сусідах, я сиділа у будинку і читала псалтир. Тоді вони тільки до нас не зайшли.

Коли росіяни зайшли у селище, вони подумали, що це вже і є Чернігів, адже тут були світло, вода, газ. Називали селище «Михайликом». Серед багатьох історій про недолугість та недалекоглядність росіян, пані Раїса особливо яскраво згадує одну.

— З нашої сторони вулиці дідок один старий жив. Якось до нього у будинок зайшли. Попросили чаю. Ну він дав їм звичайний пакетований. А вони ці пакети розривали, висипали у чашки і аж тоді заливали водою. Кажуть, що «у нас так всє дєлают». Певно, вони і в очі такого чаю ніколи не бачили.

«Я вірила, що окупація буде недовгою»

— Основний удар на себе приймав Чернігів, а тут у нас вони тільки жили. Пам’ятаю, одного разу [росіяни — ред.] понапивалися і почали багато чого розказувати. Незадовго до цього у нашому селищі ракетним ударом вони знищили школу. Так от на п’яну голову розказали, що «случайно» влучили у будівлю. Тоді загинула одна жінка.

Сумно задивляючись у своє майже порожнє горнятко з чаєм, пані Раїса роздумує над тим, що трапилося за час окупації із їхнім селищем.

— У багатьох хатах вони тут жили, через це у нас багато обстрілів не було. Не могли ж вони самі на себе наводити. Часто на ніч вони ходили на інший бік селища, туди, до Шестовицького лісу. Там вони собі окопів наробили і сиділи, а на ранок знову поверталися сюди. Ми називаємо ту частину селища «болотом». Там взагалі замінована територія. Шість місяців тому тільки сапери знайшли на тому місці рештки хлопця, який зник безвісти. Кажуть, що батьки його впізнали по курточці, яку ж і знайшли на тому місці.

2 квітня у селище зайшли Збройні Сили України. За кілька днів до цього обстріли стали інтенсивнішими, а російські військові почали поспіхом збирати свої речі та відступати. Пані Раїса згадує ті дні з ледь помітним піднесенням: нарешті це скінчилося.

— Ми вже знали, що українські війська підступають до Чернігова і скоро звільнять наше селище. Я вірила, що окупація буде недовгою. А росіяни тим часом збирали свої речі, які прали і прямо перед будинком культури розвішували, і кудись тікали. Із собою вони прихопили ще нашу апаратуру – одну з двох великих колонок, які нам потрібні для концертів. Хороша апаратура була, новенька зовсім. Після себе вони позалишали тільки купи сміття, сухпайки і повністю розграбований магазин.

Перевірку селища ЗСУ почали із будинку культури. Обійшли усі приміщення, тримаючи напоготові автомати, але застали тільки захаращену актову залу. На той момент минуло вже три дні, як росіяни покинули Михайло-Коцюбинське. Залишилося тільки поприбирати після них безлад і жити якось далі.

Пані Раїса важко видихає. У такому неприємному згустку невизначеності, люті та невідомості, сили додавала лише віра у перемогу України. І псалтир, який був завжди під рукою у жінки за будь-яких обставин.

Сьогодні видалася напрочуд гарна погода. Уночі випало трохи снігу, вдарив морозець, а тепер було сонячно і свіжо. Недалеко від будинку культури, на невеличкій площі, місцеві повиносили на торг всякого добра. Видно, що сьогодні тут базарний день. Чоловіки і жінки спокійно собі ходили вулицями, віталися одне з одним, часом зупинялися, щоб перемовитися кількома словами. Важко собі уявити що коїлося на цих вуличках два з половиною роки тому.

— Окупацію я не згадую. Не хочу її згадувати. Ми живемо тепер своїм життям.Зараз у нас теж дуже багато такого, за що і молитись, і переживати треба. Хтось волонтерить, хтось допомагає, хтось переживає за своїх дітей. Он у мене сестра двоюрідна живе в Краснодарському районі, каже, що вона росіянка. А я говорю їй: «Слухай! Пуповина твоя де закопана? Правильно, тут, в Україні, у рідному селі! У селі, де поховані твої батьки! Хочеш ти цього чи не хочеш, але воно буде тебе хвилювати до кінця твоїх днів. То яка ж ти тоді росіянка?» От так от! Українська пуповина все одно буде в людині перемагати! Бо це ж своє, рідне.

* «СОБР» — це один з федеральних і регіональних спеціальних підрозділів Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації (Росгвардії). Цю структуру було створено для того, щоб чинити боротьбу з організованою злочинністю та тероризмом. З початку повномасштабного вторгнення вони також були залучені у наступальних діях рф на території України — [ред.]

Над текстом працював Юрій Штокалюк, авторство фото — Ірина Губар та Катерина Лаврінець. Матеріал створено у межах поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

У серці окупованого Михайло-Коцюбинського розповідь Володимира Горбача перетворюється на живу хроніку спротиву та людської стійкості.

Завідувач музею та його дружина Валентина стали свідками та учасниками драматичних подій російської навали, зберігши гідність, надію та любов до рідної землі всупереч щоденним випробуванням війни.

Спогади, що промовляють крізь час

«Це голова колгоспу, а це депутат Верховної Ради, цей — з Першої світової не повернувся… Це моя мати, а це бабця в українському вбранні. Колись у нашому селі всі так виходили заміж…», — чоловік говорить повільно, наче гортаючи старий альбом.

«Мій дід – голова колгоспу, в 1941 його розстріляли німці. А це інший  — до Карпат дійшов… А це батько мого однокласника, був учителем початкових класів…». Голос Володимира звучить лагідно і сумно водночас, наче він переглядає кадри свого життя, переплетеного з історією краю.

Історико-краєзнавчий музей у Михайло-Коцюбинському розміщується у будівлі, що бачила і шкільний гомін, і церковний спів. Його наповнює любов і турбота однієї людини, яка присвятила цьому місцю 22 роки життя. Нині тут панує тиша, яку порушує лише голос 67-річного завідувача музею Володимира Горбача.

Він народився тут, виріс, здобувши освіту, повернувся, жив, кохав, навчав дітей. Його руки, які тримають давні знімки, бачили чимало: важку працю, народження нової країни, її становлення, а тепер ще й війну та окупацію. На схилі своїх років він став свідком того, як мирне життя перетворилось на попіл.

«Колись тут стояли німці. А як прийшли росіяни, я відчув, ніби історія повторюється. Та тепер вона стала ще кривавішою…»

«Я зненавидів їх давно», — Володимир робить паузу, наче пригадуючи давні спогади.

«Закінчив школу, вступив до вишу. Навчався лише рік, прийшла повістка, служив. Але не де-небудь, в Москві — у роті почесного караулу. Нас багато було, хлопців з України, яких постійно образливо називали “хохлами”. А у вихідні ми традиційно бігли до дівчат, а ті, як дізнавалися звідки ми, одразу казали “бандерівці приїхали”. Це було у 1974-му…»

Голос Володимира стає твердішим, у ньому з’являються нотки болю та гіркоти від спогадів молодості. Він розуміє — це були не просто випадкові образи. Це було системне приниження, яке тривало роками.

«Вони ненавиділи нас завжди — і тоді, в армійські роки, і раніше, і тепер. Ця ненависть була їхньою постійною, послідовною політикою, яка врешті решт призвела до цієї кривавої війни».

Коли війна входить у двір

«Як отой недокурок 23 лютого сказав, що визнає Донецьк, я тоді зрозумів: буде війна. Навіть із сусідом посварився через це. А вранці Чернігів вже палав…»

Хтось виїхав із села, хтось прибув із Чернігова. Володимир із дружиною вирішили залишатися вдома.

«Уперше вони зайшли в село 27 лютого. Ще напередодні з об’їзної дороги чувся безперервний гул, але Михайло-Коцюбинське вони обминали. Ми сиділи біля будинку, коли раптом бачимо — їдуть, підфарники світяться. Під’їхали до мосту, постояли й повернулися. А наступного дня опівдні рушили перші колони. Вони йшли впевнено, наче знали куди їдуть, одразу звернули на Андріївську дорогу».

Як російські військові заїхали в село, Володимир із сусідами сиділи на вулиці.

«Наближаються, а ми розуміємо — тікати немає сенсу. Під’їхали до сільради, змусили нас піднятися, зігнали у внутрішній двір і поставили на коліна, — голос Володимира переривається, очі блищать. — Поруч сусід — молодий хлопець, глухий зовсім, у теплих камуфляжних штанях. Прийняли його за військового. Ледве вдалося пояснити. «Рускіе» вони — очі вузькі, наче щілини, й того руського язика не розуміють… Згодом нас відпустили».

Голос стає твердішим, із гіркотою: «Ми ніколи не були кріпаками, а тут, у 65 років, мене вперше під дулом автомата змусили стати на коліна. Змусили стати, але зламати — ні. Страху не було. Тільки злість. І одна думка: онуків більше не побачу». Він робить паузу й додає: «Ось про дітей навіть не подумав, а тільки про внуків».

Володимир описує, як окупанти влаштовувалися в селі: «Селилися хитро — осторонь від центру, як щурі. По селу тільки натовпом ходили, мов зграя. У центрі нікого не чіпали, зате по інших хатах — повний розгром. Що хотіли — те й забирали».

Не всі вижили: «Двох місцевих хлопців вбили. Один на мотоциклі поїхав у сусіднє село. Тіло знайшли лише через рік, коли вже почалося розмінування лісів. Вбили й хмизом закидали. Другого, сторожа заводу, катували по-звірячому. Казали, щось у телефоні знайшли. Дурня то все! Просто знущалися».

Після обстрілу школи росіяни перебралися ближче до центру:
«Наше подвір’я окупували. Два снайпери залізли на дах. У музеї вибили двері. Вікон уже не було — усе вибуховою хвилею винесло. Замки позривали. Давній млин розібрали. Нащо — ніхто не знає.
У музеї на столі лежали нагородні листи. Мабуть, роздивлялися. Двоє їх було. Я питаю:
— Якого чорта ви сюди приперлися? Що вам тут треба?
А вони:
— Ми вас від бандерівців захищати прийшли.
— А де тут бандерівці?
— Ну, від нацистів.
— Якби тут нацисти були, отой пам’ятник, — вказую на монумент загиблим у Другій світовій, — узагалі б не стояв.
І додав:
— Додому ви, хлопці, не доїдете.
— Чого? Ви нас уб’єте?
— Ні. Ви ж у Чорнобильську зону потрапили. Знаєте, скільки тут людей уже повмирало? Лишаються тільки ті, в кого імунітет. От вранці встаєте, голови болять?
— Болять.
— Це перший симптом. Потім волосся почне випадати. А далі й до баб своїх ходити перестанете. І все, каюк вам…».

А ввечері, сусіди розповідали, що четверо прийшли до пам’ятника, постелили килимок і молилися. Там серед похованих мусульмани є, мабуть, своїх знайшли.

У середині березні в село зайшла нацгвардія окупантів, ті оселилися в клубі. «УРАЛи» стояли просто у дворі. Камери всі розстріляли. Потім почали по хатах бігати, у підвали лазили — зброю шукали. До нашого будинку теж прийшли. Ми на другому поверсі голосно розмовляли, вони й підійматися не стали. А як виходили, сказали, що повернуться за три дні… Все у них робиться за три дні».

Всі були як одна сім’я

«Коли почалася окупація, ми стали однією великою сім’єю, — продовжує розмову Валентина, жінка пана Володимира. — Трималися разом. І це нас рятувало».

Попри постійні обстріли, чоловіки робили неможливе: ремонтували газопровід, відновлювали світло. «Ніхто нікого не зрадив, ніхто не покинув», — підкреслює Валентина.

Втім, кожна родина переживала свої випробування. Матір Валентини, 97-річна жінка, хворіла на гангрену й жила на іншому краю села. Щоб доглядати її, жінці доводилося проходити повз клуб, де засіли окупанти. Кожен похід був ризиком.

«Спочатку дуже боялася, але треба було. Перехрещуся тихенько й іду, — згадує Валентина. — На дверях маминої хати написала російською: “Жінка, 97 років, лежача, помираюча”. Вони не зайшли. Лише до погреба підійшли. Сусіди казали, що навіть перепитували про стареньку».

Два танки стояли просто під вікнами, спрямувавши стволи до будинку. Поки люди ховалися в підвалах, Валентина не могла залишити немічну матір.

«Не було ні знеболювальних, ні памперсів. Я часто ходила до Олени Петрівни, лікарки. Вона мазі давала, таблетки — по кілька штук, бо більше не було. Але навіть це допомагало».

Гордість була сильнішою за голод

«Хліба хотілося, як ніколи в житті. Це дивне відчуття — коли їжа стає молитвою», — говорить Валентина тихо, у її голосі стільки пережитого болю.

«Коли давати почали, я взяла для чоловіка й мами, а сама дивилася… і їсти не могла. Просто дивилася на той хліб, і серце щеміло: звичайний хліб став дорожчим за золото. Люди трималися разом і рятували одне одного. Фермери й мешканці ділилися всім, чим могли: молоком, сушеною рибою, вівсянкою з комбікормового заводу, зеленою цибулею. Спершу сельчани боялися виходити, а потім потроху збиралися. Здавалося, одне серце билося на все село — ми рятували одне одного, підтримували, аби вижити», — згадує Валентина.

А росіяни… Вони стояли навпроти, з автоматами, виставляли свої пакунки.

«Люди навіть не підходили, — каже Валентина. — Один кацап дівчинці приніс. А вона? Подивилася, відвернулася й утекла. Гордість і ненависть до них були сильнішими за голод».

Валентина згадує ще один момент: «Мед привезли. Але він у горло не ліз». Вона замовкає, потім додає тремтячим голосом: «Бо ми чекали смерті. Щохвилини. Просто чекали смерті».

Як повернулася свобода

«2 квітня. Сутеніло. Ми з сусідкою стояли на вулиці, як раптом виїжджає «Нива».
— Знову кацапи, тікаємо, каже сусідка, — згадує Володимир Горбач.
А я їй:
— Стій! Куди ти тікаєш? Зараз пристрелять. Стій уже, хай їдуть, чорт їх бери.
Машина під’їжджає. Відчиняються двері, і чую:
— Дядьку, москалів тут немає?
Я тільки бух на коліна. Але цього разу не від страху, не від покори, а від полегшення й гордості. Бо ми знову — вільні люди».

Післямова

«Це мої учні. Це Ігор — перша танкова бригада, один із найкращих навідників. А це Сашко, його рідний брат, служить у четвертому танковому. Ну, а це наші загиблі… Перші з тих, хто в Чернігові вступив у бій проти диверсійної групи. Ось Максим. Загинув 3 березня в Ірпені. А це Олексій — переїхав із жіночкою з Донецька, працював тут. Як почалася війна, став на захист. Загинув. Поховали його тут, у Коцюбинському. А це ті, хто в АТО загинув…», — говорить Володимир. У його голосі чути й біль, й гордість.

Він замовкає на мить, ніби збирає думки. Потім його голос звучить твердо й упевнено: «Кожен із них — частина нашої землі, частина нашої свободи. Ми пам’ятаємо їх, бо завдяки їм ми досі стоїмо. Ось тут, у своєму селі, під цим небом. Нас хотіли скорити, але не змогли. Ми народжені вільними — і вільними будемо завжди».

Матеріал підготували Ольга Тарантіна та Світлана Філіпова — учасниці поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Як один ранок змінив життя трьох різних людей: історії волонтера з Запоріжжя, студентки з Верхівцевого та координаторки проєктів з Першотравенська про день, коли почалася повномасштабна війна.

Минуло понад два роки, як російська федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Більш як два роки наші захисники та захисниці боронять наші землі від ворогів, а волонтери та волонтерки — шукають способи допомоги.

Кожен із нас намагається докласти свої зусилля для забезпечення покарання кривдників.

Для кожного перший день війни був різний, але це саме той день, який згуртував та обʼєднав громадян нашої країни для досягнення майбутньої перемоги.

Відтак, я хочу розповісти декілька історій того, як українці пережили 24 лютого 2022 року.

Матвенко Олег, 28 років, волонтер, м. Запоріжжя.

«Це був занадто важкий день. День, який повністю змінив моє ставлення до всього що було раніше. Для себе я відмітив три найголовніші речі, які переплітаються з усіма сферами мого життя та які прояснили мені все, про що раніше я ніколи не замислювався, тому що вони здавались мені занадто банальним або не важливими.

По-перше, я зрозумів важливість свого життя. Важливість того як я його проживаю та як іноді неоціненно до нього ставлюсь.

По-друге, я зрозумів ставлення до своєї сімʼї. А саме значення сімʼї для мене та моє значення для них, розуміння того що ми єдине ціле та єдині хто є один в одного попри що.

Й останнє, я зрозумів що таке «мій вільний час». Значення саме від слова «вільний», коли саме я керую своїми думками та вчинками.

Мене розбудив вибух, який пролунав о 5-й ранку. Такого звуку я ще ніколи не чув, у той момент я не розумів що відбувається і що мені робити. Я відразу взяв телефон у руки й почав читати про ранішні події. Уся стрічка соціальних мереж та каналів новин була про те, що почалася війна.

Війна? У наш час? Що відбувається взагалі? У мене тряслись руки та прискорилось серцебиття. Я відчув спустошення та страх.

Найперше що я зробив, це зателефонував своїй сімʼї, яка проживала на сусідній вулиці від мене. Телефоном ми обговорили план дій та вирішили тікати до близьких у селище яке знаходиться в Дніпропетровській області.

Ми вважали, що там нам буде спокійніше й ми зможемо знаходитись у безпеці. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й відправились із надією про те, що ми доїдемо й наше життя не обірветься в цей моторошний день.

Я ніколи не забуду того, що я бачив за вікном автомобіля і які почуття були в мені, коли ми їхали. За вікном злякані люди, які кудись втікають та плачуть, пусті магазини, вимкнене освітлення.

Весь час що я їхав, я не промовив ні слова від нерозуміння того що відбувається.

На деякий час мені навіть здалось, що я розучився говорити й під кінець нашої поїздки я прошепотів собі декілька слів, щоб впевнитись у тому, що я маю голос і що я ще живий.

Коли я це розповідаю, я не можу проговорити це без сліз і мурах по тілу. Я ніколи не думав, що людина може таке проживати й одночасно відчувати переплетіння такого спектра почуттів та емоцій.

Мені на деякий час здалось, що нас уже немає, час від часу я губився в реальності й не розумів чи доїдемо ми до пункту призначення живими.

Я ніколи не забуду цей день.

Я ніколи не забуду ті відчуття, які переповнювали та спустошували мене водночас.

Я не забуду того стану в автомобілі, який здавався мені вічністю та втратою назавжди повернутись до звичайного стану.

Я ніколи цього не забуду.

Не забуду, бо це назавжди змінило все в мені».

Павленко Анастасія, 23 роки, студентка, м.Верхівцеве, Дніпропетровська область

«Мій перший день війни розпочався з того, що в мене був довгоочікуваний вихідний та в моїх планах у цю дату було потрапити до університету, щоб розвʼязати питання з навчанням.

Я їхала в автобусі, де кожен був наляканий подіями найпершого дня війни та обговорював те, із чого розпочалось 24 лютого.

Більшість людей зі страхом в очах слухало новини, інші якнайшвидше намагались додзвонитися до рідних, щоб дізнатись що вони в безпеці, а деякі пасажири їхали та плакали від нерозуміння того, що відбувається і як діяти далі.

Я їхала годину, але ця «година» була настільки емоційною та пронизливою, що триває в мені й дотепер.

О другій половині дня мені зателефонувала мама, та повідомила, що до нас їдуть наші близькі родичі, які проживають на Донеччині. Їм нікуди бути їхати й найближче місце, де вони могли перебувати у відносній безпеці – це було моє рідне місто.

Приблизно о 8-й вечора з декількома сумками що вдалось зібрати, покинувши домівку, власний бізнес та нещодавно придбану квартиру, до нас приїхала тітка, бабуся та двоє малих дітей, які зі сльозами на очах так міцно тримали малих кошенят на руках.

Перша ніч війни була дуже складною, усі були налякані, переповнені страхом та стривожені. Ніхто майже не спав від хвилювань та незрозумілих звуків і вибухів які лунали за вікном. Лінія звʼязку була перенавантажена, через це не завжди була можливість набрати близьких та друзів для того, щоб дізнатись, що з ними та де вони перебувають.

Я не розуміла що хочу більше: щоб закінчились вибухи за вікном, чи щоб дізнатись що з моїми близькими все гаразд та вони живі перебувають у безпеці.

Від цього страх мене наповнював усе більше, я була настільки наповнена ним, що мені здавалось що крім нього в мені нічого не залишилось.

У мене постійно перебувало почуття занепокоєння і нерозуміння того, як діяти, до кого звертатись, їхати з міста чи залишатись, як взагалі перебувати в умовах війни, та як жити далі якщо завтрашній день для нас настане»

Рудник Юлія, 36 років, координаторка проєктів ГО «Майбутнє без СНІД», м. Першотравенськ, Дніпропетровська область.

«Мене розбудив телефонний дзвінок сестри. Пам’ятаю, що було ще зовсім темно. Я навіть не встигла злякатися, хоча, зазвичай, телефонні дзвінки в такі години мене дуже лякають. Сонна, почула в слухавці: «Де Діана (це моя донька,- її племінниця) В школі?» Її питання мене вкрай здивувало, адже на годиннику була 5:30. Та ще абсурднішою виявилася моя спроба пояснити сестрі, що донька не йде до школи через карантинні обмеження COVID-19.

І тільки після цих безглуздих розмов сестра повідомила, що почалася війна. У перші декілька секунд я відчула розпач та мені вдалося швидко заспокоїтися. Розбудила чоловіка, увімкнула телевізор та, паралельно слухаючи жахливі новини, почала обдзвонювати рідних.

Але раптом — звук сирени. Протяжний такий, зловісний, незвичний. А разом із ним — відчуття панічного страху. Калатало цілий день — чи то через холод у квартирі, чи то через нерви, чи то через усе разом.

Далі все ніби в тумані.

«Тривожний» наплічник, новини, сирени, повідомлення, укриття, вибір між тим, щоб залишитися з дорогими людьми в небезпеці та необхідністю покинути рідну домівку, шукаючи прихисток невідомо де. Із часом мені вдалося знайти себе в роботі та в підтримці ЗСУ.

І так буде надалі до жаданої перемоги».

24 лютого назавжди закарбується в пам’яті кожного українця.

Холодні та сирі підвали укриттів.

Далекі чи близькі звуки вибухів за вікном. Страх смерті та страх російської окупації. Але спільна біда міцно об’єднала та згуртувала наш народ.

Кожного дня спільними зусиллями ми доводимо, що любов до України — це не просто слова.

Матеріал підготувала Анастасія Лавриченко в рамках проведення тренінгу «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті.