28Бер2024
Розуміємо права людини Мережа домів прав людини

контакти

Провулок Луговий, 1 Г,
с. Количівка,
Чернігівський район,

Чернігівська область,
Україна 
15563

+38 0462 930-907
+38 0949 881-907

Позначка: активіст з Херсону

Обкладинка
Новини

У полоні я тільки й чекав, коли за дверима почую «Херсон звільнено!»

Історія Олександра Дʼякова — це історія про силу духу та відвагу українця, який стикнувся з жахами війни прямо на своєму порозі.

Це історія про те, як у найтемніші години продовжувати вірити у перемогу та робити все можливе заради неї.

До 24 лютого

Життя херсонця Олександра Дʼякова до лютого 2022 року мало чим відрізнялось від життя більшості українців — він займався власним бізнесом, очолював ОСББ, займався громадським активізмом та намагався підтримувати порядок у рідному місті.

Проте зранку 24 лютого чоловік уже розумів, що його життя скоро кардинально зміниться — він почув перші вибухи, які означали, що росіяни почали повномасштабний наступ на українську землю.

Чоловік тоді проживав у квартирі на 14-му поверсі багатоповерхівки, звідки відкривався прекрасний краєвид на все місто та околиці. Проте замість звичайних зимових пейзажів Олександр побачив наслідки авіаударів, які росіяни завдали спочатку по Новій Каховці, а згодом і по Херсону.

«З початку ми звісно думали, що це, як то кажуть, «консерви вскрилися» — потім швидко стало зрозуміло, що це були авіаудари».

Чоловік навіть зміг нарахувати понад 60 ворожих вертольотів, що пролітали небом. Спочатку він сподівався, що це українські ЗСУ прямують на захист міста. Проте незабаром зрозумів — це була ворожа техніка.

Обʼєднання та протидія окупантам

Олександр раніше вже відзначався активною громадянською позицією — був учасником Революції Гідності, організовував та підтримував різноманітні, зокрема й антикорупційні, місцеві ініціативи.

Тож коли 24 лютого Росія розпочала новий етап війни проти України, чоловік навіть не думав про те, щоб сидіти осторонь, спостерігаючи, як ворог нищить його рідне місто та країну.

Майже одразу Олександр та інші активісти Херсону обʼєднались у групу, яка з перших днів намагалася всіляко протидіяти окупантам — переправляти військових, організовувати матеріальну допомогу для захисників та мирних жителів, передавати українській армії потрібну інформацію.

17 днів полону

Однак невдовзі ворог дізнався про цю діяльність — почались обшуки, арешти та викрадення.

«Спочатку забрали одну людину з нашої групи, потім іншу — а потім мене».

Для Олександра відразу було все зрозуміло. Коли люди з його групи почали зникати він повидаляв всю особисту інформацію зі своїх гаджетів – коли росіяни прийшли за ним, то його техніка їм вже нічим не допомогла.

Олександр в приміщенні ізолятора тимчасового утримання, в якому він перебував як полонений

У російському полоні людей чекали жорстокі допити, побиття, застосування струму та інші тортури, метою яких було зламати українців психологічно і змусити співпрацювати з окупантами.

«Вони там катують людей так, що я навіть ту людину, яка мене здала, не звинувачую. Я розумію, що він пройшов теж саме, що і я… Нам один раз пропонували одне одного до струму підʼєднувати та бити — ну ми, звісно, відмовлялись, але й таке було».

Чоловік підтримував себе думками про те, що от-от і зараз двері відкриються, зайдуть наші військові та скажуть, що все — Херсон звільнено.

 

«Навіть коли “прильоти” були, я думав: “О, це наші луплять по окупантах… Це добре, нехай луплять… Постійно я себе намагався якось заспокоїти й у камері менше розмовляти, бо там не зрозуміло хто є хто… Там 6–7 осіб, а ти не знаєш майже нікого, ти знайомишся з тими людьми в камері, ти розумієш, що серед них можливо є людина, яка співпрацює з окупантами — такі були й дуже часто».

Лікарні та переховування в Херсоні

Так тривало 17 днів: постійний біль, який зумовлював втрату контролю над собою, травми від побиття та катувань — після всього цього в Олександра стан здоровʼя загострився.

Тоді в окупантів, зі слів чоловіка, лишалось два варіанти: «Звільнення” в мене було вимушеним, бо мене або десь прикопати вже треба було або лікувати».

На щастя росіяни обрали другий — Олександра повезли до лікарні. Проте в першій лікарні, куди його привезли, лікарі відмовились допомагати херсонцю — усе через те, що його привезли під наглядом окупантів.

«Я тоді подумав, що все — зараз у ліс повезуть. У лікарню не вдалося — зараз у лісі вбʼють та закопають. Але мені, знову пощастило — вони запитали, чи знаю я ще лікарню у своєму місті…».

З другої спроби Олександра все ж прийняли та почали лікування — спочатку він три дні лежав під крапельницями, після чого провели дві операції.

Утім, про якесь реальне звільнення не йшлось — за чоловіком продовжували постійне спостереження.

Коли стан чоловіка дещо покращився, йому повернули мобільний телефон та наказали регулярно бути на звʼязку з окупантами, погрожуючи відправити в тюрму на 20 років за звинуваченнями в «тероризмі».

«Вони мені казали: “Ми тебя в розиск обьявім, ти никуда не убежіш, так шо смотрі даже не думай нікуда убегать”. А як я міг втекти? Я тоді й ходити не міг».

Згодом російські окупанти були вимушені почати евакуйовуватись з міста — саме тоді знову постало питання про те, що робити Олександру. На той момент він все ще був у лікарні.

«Мені лікар казав: “У тебе є два варіанти: перший — тебе евакують на «ту» сторону (підконтрольну російським окупантам)”. Я відповів: “Ні-ні-ні, мені цей варіант не підходить!”. Тоді головний лікар сказав: “В понеділок збирайся і тікай”».

Чоловік так і зробив — йому вдалось втекти, бо нагляду майже не було, велика частина окупантів на той момент покинула місто.

«Вони щось намагались ще мені писати, але я вимкнув телефон, викинув батареї і зробив так, щоб мене ніхто не знайшов».

Ще два з половиною тижні Олександр переховувався безпосередньо в Херсоні, поки місто не звільнили.

Реабілітація

Олександр, пройшовши цей нелегкий шлях, радить людям зі схожою долею не опускати рук, шукати програми, які допомагають із реабілітацією, далі щось робити, бо життя — це дія.

Олександр отримав термінову підтримку від Освітнього дому прав людини в Чернігові в рамках Програми захисту — узяв участь у Програмі психосоціальної реабілітації, яка проходила за підтримки проєкту ESU.

Олександр в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Про програму чоловік дізнався від знайомого, який раніше теж проходив цю програму.

За словами Олександра, реабілітаційні заходи тривали приблизно тиждень на базі Дому в селі Количівка, активностей було багато, але чоловіку найбільше запамʼяталась робота з психологами — саме вона дозволила Олександру набути потрібних знань та навичок для подолання наслідків травматичного досвіду.

«Психологи зробили свою справу — це змогло допомогти внести мені деякі корективи, які зараз використовують для себе. Трішки “поставило все на місце”».

Під час програми учасники, крім того, що активно працювали з фахівцями, ще й комунікували між собою — з того часу вони підтримують спілкування.

«Я навіть казав усім, що такі місця потрібно відкривати в кожному місті України. Тому що ви робите ту справу, яку потрібно робити. Людям багато допомагаєте… Тим, хто покладає свій потенціал, але натомість не отримують нічого».

«Враження — супер, усе супер, дуже сподобалось, я б радив. Дуже дякую!».

Волонтерство

Зараз чоловік усе ще в Херсоні — займається волонтерством, допомагає населенню з продуктами та продовжує керувати ОСББ. У пригоді йому стають також стають і навички, які він отримав у Програмі психосоціальної реабілітації, — каже Олександр.

«Я зараз працюю в Херсоні, від мене приблизно пʼятсот сімей отримують гуманітарну допомогу щомісячно — це тисяча людей, якщо вважати, що в одній сімʼї по дві-три людини. Я про них піклуюсь та допомагаю — з деякими також є сенс працювати психологічно».

Волонтерська діяльність Олександра в м. Херсон

«Хто б не казав, що Херсон уже об’ївся — такого немає, тому потреба в допомозі є постійно. Банально навіть якщо в людини є кошти, але якщо це, наприклад, якась літня людина, то вона не може вийти, тому що вона боїться обстрілу — у Херсоні постійно прилітають ворожі снаряди».

Олександр видає гуманітарну допомогу мешканцям Херсону

Олександр впевнений, що після перемоги йому ще буде чим займатись, але зараз він мріє тільки про Перемогу, звільнення всіх українських полонених та відбудову мирного життя на рідній херсонській землі.

Без визначеної мети людина приречена, вважає Олександр Дʼяков. Тож він радить усім, хто опинився в скрутних обставинах, не опускати руки та продовжувати приносити користь громаді, адже саме так ми наближаємо довгоочікувану перемогу.


Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд «Відродження», Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

IMG_7645
Новини

Як активіст евакуювався зі Скадовська та продовжує боротьбу за повернення Херсону

Артем Костюченко — громадський активіст, голова ГО «Молоді Ініціативні» — однієї з найбільших громадських організацій Скадовського району та Херсонської області.

Після подій 24 лютого Артем разом з родиною виїхав до Львова, де зараз займається релокацією організації, допомагає з евакуацією колег з Херсонської області та загалом продовжує вести активну громадську та волонтерську діяльність.

За словами Артема, головна їхня мета — це якомога швидше повернути Херсон.

«Військові зроблять свою справу — повернуть Херсон, відвоювавши територію в окупантів. А ми, активісти, маємо зробити свою справу. Адже інформаційний фронт не менш важливий за військовий».

Розповідаємо історію Артема, який отримав підтримку в рамках Програми Захисту Освітнього дому з прав людини в Чернігові.

«Активісти під прицілом»

Артему пощастило більше, ніж декому з його колег — 24 лютого він зміг виїхати зі Скадовська, умовно, без особливих перешкод. Вже згодом він дізнається про розстріли цивільних автомобілів, які намагалися виїхати, та «підвали», куди потрапляли активісти, які не встигли евакуюватися.

Річ у тім, що активісти — це одна з тих категорій українців, на яку «полюють» російські військові. Адже вони мають активну громадську проукраїнську позицію та працюють з місцевим населенням, не даючи «руському міру» надійно засісти в головах людей.

Росіяни це прекрасно розуміють, тому «під приціл» до них і потрапляють такі як Артем. Однак те, що окупанти так швидко зайдуть в Херсонську область, усе ж стало для героя нашої історії несподіванкою.

«У мене не було тривожної валізи, і не було навіть часу її зібрати. Хоча мова про те, що є ризик повномасштабного вторгнення, серед наших колег велася. Зокрема і через те, що ми співпрацюємо з міжнародними організаціями, які попереджали нас про це. Та я не міг повірити, що таке може статися у 21 сторіччі. 

А коли рано вранці 24 лютого подзвонила сестра і сказала, що почалося і щоб ми з дружиною збиралися, — я зрозумів, що все складно. Її чоловік військовий, тому я без вагань їй повірив. За пів години ми зібрали речі: моя дружина із сестрою поїхали в Херсон, я ж залишився в Скадовську», — розповідає Артем. 

Після цього Артем поїхав до Молодіжного Центру, щоб набрати води та забрати з собою  техніку (ноутбуки, фото, відео камери тощо). Ще й встиг провести урок в одній з місцевих шкіл в якій він працював. Там Артем викладав інформатику.

«Я розумів наскільки було важливо поговорити з дітьми й пояснити, що відбувається. Адже психологічний стан дитини великою мірою залежить від того, як їй подадуть інформацію. Як вчитель, я розумів свою відповідальність. І надалі в онлайн-режимі продовжував викладати, хоча вже більше про “Безпечне користування Інтернетом”, — розповідає Артем. 

Дорога в невідомість

До Херсону Артем виїхав після обіду 24 лютого. І вже на шляху до міста він зустрічав ворожу техніку з маркуванням та навіть розгледів номерні знаки з позначенням «RU».

«Коли ми виїжджали, нам перетнули дорогу кілька одиниць ворожої техніки, здебільшого це були БТРи. А проїхавши десь 40 км ми наткнулися на іншу колону — там було вже понад 50 одиниць техніки. Я бачив обличчя людей, які сиділи на ній зверху, і розумів, що це не місцеві. На одному з номерних знаків, які не до кінця були замащені брудом, я побачив позначення «RU» і зрозумів, що це росіяни».

Артем розповідає, що мав тоді дуже дивні відчуття. Він бачив понівечені від важкої техніки дороги, які нещодавно були збудовані й мали б приймати туристів, а не окупантів. В полі горів сухостій, а в далечині було чутно вибухи. Попереду їх чекав Антонівський міст…і невідомість.

«На той момент їхало вже небагато цивільних машин, адже близько 12.00 годин була новина, що проїзд через Антонівський міст зупинять. Та ми вирішили ризикнути. Коли під’їхали до мосту, то побачили багато ворожої техніки, зокрема розбитої, — це був період першого бою. Думаю, нас пропустили тому, що хотіли прикритися цивільними. Я бачив, як декілька літаків зайшли над Херсоном. Тоді у мене було чітке відчуття, що додому я вже не повернусь. До цього моменту я не розумів це», — згадує Артем.

Та все ж йому вдалося приїхати в Херсон, а далі з сім’єю вони вирушили до Львова.

«Дорога була складна, бо вся Україна їхала в одному напрямку, але 25 лютого вночі ми вже були у Львові. І я розумію, що мені пощастило, адже як стало відомо згодом, вже 26-27 лютого окупанти почали розстрілювати цивільні автівки».

Окупація та рух спротиву

За інформацією ЗМІ, вже 24 лютого у Скадовську велися бої, а потрапило місто під тимчасову окупацію лише у квітні 2022. Та Артем розповідає, що окупація фактично почалася з перших днів війни — хоча вона і не була в класичному розумінні цього слова.

«Скадовськ був окупований фактично в перший день великої війни, адже навколо міста було багато російських військових. Хоча повного контролю над містом у них не було. Російські солдати не розуміли, де вони та чому тут знаходяться. Вони їхали дезінформовані, хоча, зрозуміло, їх керівництво все знало».

За словами Артема, перед окупацією була підготовка на всіх рівнях.

«У місті були люди, які спілкувалися з кураторами, готувалися до цього. Тобто було багато зрадників, колаборантів, які розхитували ситуацію зсередини. 

Хоча ми розуміємо, що тих, хто чекав «руській мір» — було не так і багато. Та під впливом пропаганди зламувалися навіть ті, хто займав нейтральну позицію. Поширювалися настрої: от нас залишили, нас кинули, все не просто так.

 Наратив «нас кинули» сильно поширювався і мав важкі наслідки, адже люди починали в це вірити.

Але при цьому був і спротив місцевих жителів, люди виходили на протести й відстоювали свою позицію».

Артем пояснює, що це не була класична окупація, адже навіть прапори висіли ще довго. Мародерство було під виглядом обшуків, але не масово, крім того, не було фактів насильства. З обшуком окупанти прийшли й в їхню організацію:

«У нас був розгорнутий волонтерський центр: ліки, харчі, засоби гігієни тощо. З перших днів війни наша команда, яка лишилася у Скадовську, волонтерила. Хоча це було дуже небезпечно». 

Евакуація та релокація

За словами Артема, російські військові шукали активістів.

«Серед наших колег були й такі, які виїхали через Крим в Європу, а потім повернулися в Україну. Одного з членів нашої організації тримали «на підвалі»: йому поламали ребра, катували. Хоча він не був ключовим в нашій організації. Вони самі вибирають на кого «полювати». Знаходити активістів окупантам допомагають місцеві колаборанти. До декого приходили в домівки, забирали гроші і казали, що у них є дві доби, щоб виїхати… Тому для нас дуже важливо зараз евакуювати з Херсонської області наших колег». 

Власне цим разом з командою і займається зараз Артем. Крім того, вони хочуть запустити у Львові повноцінний офіс, який би допомагав людям з Херсонської області.

«Ми зрозуміли, що евакуювалась певна частина команди, яка вже готова повноцінно працювати. Плюс є люди, які виїхали в Європу, але готові звідти працювати онлайн. Тому ми почали шукати фінансування, вже знайшли приміщення і плануємо там робити ремонт. Плюс продовжуємо консультувати людей. Херсонці часто звертаються до нас з питаннями: ми виїхали — що нам робити, де переночувати, як виїхати за кордоном, як знайти лікування тощо». 

Також Артем каже, що хотів би допомогти херсонській спільноті більше заглибитись у львівську культуру та економіку.

«Львів став хабом, який приймає людей і через який зараз ідуть великі потоки, зокрема, економічні. Ми вчимося працювати з західними партнерами й хотіли б ще більше інтегрувати Херсон у західну спільноту». 

Але головна ціль, за словами Артема, — це повернути Херсон, зокрема, воюючи на інформаційному фронті.

«Крім військового є ще й інформаційний фронт і фронт людей, які готові чи не готові повертатися. Ми б хотіли показати їм, що про них не забувають… 

Кожна втрачена хвилина в окупації впливає на суспільство, і ми це розуміємо. Зараз, крім всього іншого, ми думаємо і про ті ідеї, які треба поширювати, і про те, як дивитися в очі людям, які мають зневіру. Це частина цієї війни». 

Зараз Артем з командою продовжує боротись на своєму фронті й доводити всім, що Херсон — Незламний, Херсон — це Україна!

——————————

Нагадуємо, що Освітній Дім прав людини в Чернігові надає індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей. Ознайомитися з деталями Програми можна за цим посиланням

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та інших партнерів.