25Вер2022
Розуміємо права людини Мережа домів прав людини

контакти

Провулок Луговий, 1 Г,
с. Количівка,
Чернігівський район,

Чернігівська область,
Україна 
15563

+38 0462 930-907
+38 0949 881-907

НовиниПодкасти

Спецпроєкт Lойер’s Secrets: подкаст з білоруськими активістами

Тікали від переслідувань, потрапили на війну…

Дмитро та Віолетта — білоруські громадські активісти, які піддалися переслідуванням у себе на батьківщині за політичні переконання та активну громадянську позицію.

За ними слідкували силовики, їх неодноразово затримували, їм навіть доводилося жити в лісі… А Дмитро під час одного з затримань пережив справжнє пекло: він пройшов через так звані «каруселі» у райвідділку місцевої міліції.

У жовтні 2020 року Дмитро та Віолетта приїхали до України шукати політичного прихистку. Вони кажуть, що їм дуже пощастило, адже більшість з їхньої команди зараз вже політв’язні.

Поговорили з ними про події в Білорусі: переслідування, затримання та їхню боротьбу з системою, а також про переїзд в Україну: як і де вони зустріли війну, про волонтерство та роботу на перемогу.

Новини

Як працює Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові?

Як створювався та функціонує Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові, в якому можна не тільки проживати кілька днів, а і працювати чи навчатися.

У кінці березня у Львові запрацював Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові. Він працює як шелтер, в якому можуть безплатно проживати від 2 до 5 днів правозахисники, громадські активісти, журналісти та волонтери. А також як освітній хаб, в якому можна навчатися, працювати, проводити заходити, збирати коворкінг-групи тощо.

Опікується Хабом — Наїра Давоян, яка разом з командою Дому облаштувала це місце, координує та зустрічає відвідувачів та робить все, аби перебування там було максимально комфортним.

З чого починалася історія Хабу

Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові створювався як місце, де команда Дому зможе працювати, проводити заходи та пожити в разі необхідності. А також як тимчасовий прихисток для правозахисників, активістів, журналістів, які можуть пожити там кілька днів.

Після розв’язання всіх юридичних питань щодо оренди приміщення, Наїра з командою взялася за облаштування простору.

«Спочатку тут нічого не було. Перші два дні ми спали на піддонах: застелили їх картоном, поклали куртки й так спали. Потім я пішла в місцеву вірменську церкву з проханням, чи не можуть вони нам допомогти з речами: ковдрами, постільною білизною тощо. І на нашу радість, вони погодилися і зібрали нам набори необхідної допомоги. Так потихеньку ми почали наводити порядок в просторі». 

Облаштування простору

Раніше в приміщенні Хабу був офіс, і, ясна річ, що там не було душу, ліжок, кухні та інших необхідних для проживання елементів. Тому завданням №1 було зробити з простору місце, у якого б можна було не тільки працювати, а і жити.

Вже раніше згадані піддони згодом стали повноцінними ліжками. До речі, допомогли змайструвати їх білоруські громадські активісти — Дмитро та Віолетта, які свого часу змушені були переїхати в Україну, тікаючи від репресій, а тепер включилися в спільну роботу з Домом.

З тих же піддонів Дмитро змайстрував й інші елементи меблів, наприклад диванчик, тумби тощо. І оскільки приміщення Хабу знаходиться в старому будинку з високою стелею — у поєднанні з такими меблями створюється враження, що ніби потрапляєш в лофт 🙂

Окремим викликом стало облаштувати душ і створити окремий простір для санвузла. Тепер там є душова кабіна, пральна машина та умивальник. Згодом з’явилася і повноцінна кухня з шафками для посуду та холодильником.

Трохи меблів, а це здебільшого офісні столи, залишилося від попередніх орендарів. Тому частину простору облаштували як робочу зону — там зробили коворкінг.

В Хабі є Wi-Fi і загалом всі умови, щоб там можна було комфортно працювати, навчатися і пожити кілька днів.

Як працює Львівський хаб

Львівський хаб Освітнього дому прав людини в Чернігові розташований в центрі міста, біля Площі Ринок.

За словами Наїри, тут може зупинитися до 10 людей для комфортного проживання.

«Здебільшого це правозахисники, журналісти та активісти з України. Є ті, які їдуть з нашої країни, є ті — які повертаються. Тобто люди живуть пару днів і їдуть далі. Всі умови для тимчасового проживання тут є. Зараз у Львові важко знайти житло: або дорого, або зайнято. А для тимчасово проживання до 5 днів, особливо для людей зі скрутним матеріальним становищем, це гарна можливість». 

З моменту створення у Хабі вже зупинилось понад 70 людей.

Щоб зупинитися в нашому просторі необхідно: або написати у Telegram нашої організації – @EHRH_C, або в Instagram.

Простір для роботи та навчання

Львівський хаб Дому також має простір для роботи та навчання, а також є зручною локацією для проведення невеликих заходів.

Наприклад, 24 серпня, у День Незалежності України, команда Дому організувала показ документального фільму «Без статусу. Україна», який входить до закритої колекції Docudays. У ньому йдеться про надання статусу біженців в нашій країні іноземним громадянам. У зйомках цього фільму брав участь відомий український правозахисник — близький друг Дому, який нині перебуває в полоні рф — Максим Буткевич.  

Також відбулася презентація звіту щодо результатів діяльності нашої організації з 24 лютого по 24 серпня.

Резюмуючи Наїра каже: «Хотілось би ще покращувати простір, організовувати більше тренінгів як для команди, так і для людей. І активно продовжувати працювати та робити максимуму користі задля найшвидшої перемоги». 

У цей складний час ми особливо намагаємося підтримати діяльність тих, хто працює задля побудови громадянського суспільства, для того, щоб вони могли продовжити свою важливу роботу в умовах війни.

Документування

Історії з документування: «Малювання — це наша перемога в аутизмі»

Як сім’я з трьома особливими дітками переживає війну?

Сніжана та Ігор виховують трьох особливих діток — старший має ДЦП, двоє менших — з аутизмом. Вже четвертий рік вони живуть в маленькому будиночку біля лісу, в с. Мале Устя, що на Чернігівщині.

Це село не оминули російські війська. Через гучні звуки вибухів і відсутність необхідних продуктів — діти втратили навички, які напрацьовувалися роками.

Розповідаємо, як Сніжана з чоловіком та трьома дітками з особливими потребами переживають вторгнення та де знаходять сили боротися.

Неординарна історія кохання

Сніжана та Ігор познайомилися на скандинавському весіллі. Цю історію вони згадують з посмішкою і кажуть, що це було кохання з першого погляду.

Раніше молоді люди жили в Запоріжжі, займалися рольовою реконструкцією історичних подій.

«Це театр просто неба. Наприклад, люди в латах відтворюють історичний бій тощо. Така собі данина пам’яті нашим предкам», — каже Сніжана. 

Потім вони переїхали в м. Приморський посад, жили біля моря, відкрили там дитячий садочок. Але їхнім діткам не підійшов морський клімат і вони з чоловіком вирішили знову переїхати: тепер вже ближче до лісу.

«Ми відкрили карту, наобум тицьнули пальцем на точку в Чернігівській області, знайшли там найдешевший будиночок і переїхали». 

Події 24 лютого

Сніжана, як і багато українців, вранці 24 лютого прокинулася від звуків вибухів.

«Рано вранці 24 лютого ми почули вибухи і зрозуміли, що почалася війна. Нам телефонували знайомі і казали, щоб ми з дітьми евакуювалися або шукали укриття. 

Але з дітьми з аутизмом це неможливо. З ними навіть на вулицю важко вийти. Адже вони в будь-який момент можуть впасти в шокову ситуацію, в транс. Аут — це стан півсну, півгіпнозу. Тому ми залишилися вдома» 

Сніжана розповідає, що понад місяць в селі і околицях нічого не працювало: ні магазини, ні заправки, ні банкомати.

«Єдине, що працювало — це пекарня. Там дозовано видавили певну кількість хліба на сім’ю».

За словами нашої героїні, до неї телефонували знайомі і пропонували виїхати за кордон. Однак вони відмовилися, оскільки з особливими дітками важко звикати до нового місця.

«У дитини є спеціальний світ, який вона вибудовує роками. А зміна обстановки для неї означає регрес — вона втрачає отримані навички». 

До війни було тяжко, а стало набагато гірше. У нас була дієта, яку ми вибудовували роками з лікарями. А війна в один момент все зруйнувала».

Як вплинула війна на дітей

Війна дуже згубно вплинула на діток, —  каже Сніжана.

«Нам критичною стала війна через гучні звуки вибухів. Діти на це дуже важко реагують — відбувається так званий сенсорний перегруз. Він може бути на яскраві кольори, звуки, спеку, холод. Наприклад, ми три роки жили без яскравого світла: вночі запалювали свічки, доки діти не засинали. 

В аутизмі є таке поняття — відкат. Коли дитина через стрес втрачає здобуті навички, напрацювання. Так от з початком війни у нас він стався. Ми все починали з нуля».  

Сніжана каже, що морально їм з чоловіком дуже важко. Особливо усвідомлювати, що якщо раптом їх не стане, дітки самі не виживуть.

«Моє життя і так зруйноване: я кожного дня виборюю собі життя і своїм дітям. Мало того, що весь світ ще не знає, що таке аутизм і як його лікувати, так ще й війна, коли ти не знаєш, що буде завтра». 

«Малювання — це наша перемога»

Інша сторона аутизму — це геніальність. Дітки прекрасно малюють та можуть бачити більше кольорів, ніж звичайні люди. Крім того малювання допомагає виводити дітей з тяжкого стану.

«У дітей в аутизмі є стан ауто — це неконтрольована істерика або агресія, коли у дитини скляніє погляд, вона втрачає відчуття реальності, не відчуває свої рухи та тіло, може завдавати собі або іншим шкоди. Це відбувається не контрольовано. Нам ще не вдалося знайти тригеру, який запускає таку реакцію. Це трапляється на “рівному місці”.  

Дитину в цих станах неможливо обійняти. Будь-які доторкання або спроби заспокоїти сприймаюся вороже. Ми почали підсовувати олівці в цей момент». 

За словами Сніжани, вони з чоловіком два рази на рік переклеюють шпалери в будинку. Там вже цілий художній музей на стінах :).

А коли дитина впадає в стан ауто, то вони дають їй олівці і папір, щоб вона малювала.

«Спочатку дитина починає дуже сильно водити олівцями на папері, аж прориває його і ламає олівці. Уявіть, в трирічної дитини в руці ламаються олівці. Це настільки сильно їх треба стискати. 

Коли починає спадати істерика, ми кладемо новий аркуш паперу. Вже виходить зовсім інший малюнок. Дитина починає реагувати на колір і обирати кольори. Це означає, що вона починає ловити зв’язок з реальністю. А потім в цих “каряках-маляках” ми починаємо знаходити малюнки. Це розвиває увагу, творчість, уявлення і повертає дитину до реальності». 

Сніжана каже, що після таких малюнків, коли дитина уже в гарному стані, починають народжуватися дуже гарні картини.

«Дитина з аутизмом бачить більший спектр кольорів, ніж звичайна людина. Це ось та чорна сторона аутизму, яка проявляється в геніальності. 

Діти постійно малюють — це наша перемога. Замість того, щоб істерити, стімити, заходити в аутизм — вони поринають в малювання. 

Я знаю, що єдине майбутнє моїх дітей — це творчість. Це завжди шматок хліба. І навіть якщо мене чи чоловіка не стане — вони виживуть». 

Сніжана з чоловіком присвятили життя своїм особливим діткам. І попри те, що війна зруйнувала багато їхніх напрацювань — вони продовжують боротися. З вірою у перемогу і краще майбутнє для їхніх дітей.  

P.S. Під час цієї експедиції представники Дому привезли сім’ї Сніжани гуманітарну допомогу, яку передала громадська ініціатива Восток-SOS. 

Крім того, Сніжана з дітками створює прекрасні картини, які можна придбати й тим самим підтримати молоду сім’ю. Ознайомитися з їхньою творчістю можна тут. 


Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.

 

Документування

Історії з документування: «Мій будинок загинув на війні, але я живий»

До повномасштабного вторгнення Олександр був підприємцем: займався садівництвом, вирощував яблука. Зараз захищає Україну від російської навали.

Його будинок, який він будував понад 10 років, повністю знищили окупанти. Як і автомобіль, мотоцикл та інше цінне майно… Попри це Олександр не здається: він щиро вірить у перемогу і робить все, аби вона настала якнайшвидше.

Розповідаємо як змінилося життя Олександра після того, як росіяни прийшли його «рятувати».

Зловіща дата — 24.02.22

Події 24 лютого не були для Олександра несподіванкою. Він знав, що рано чи пізно відбудеться повномасштабне вторгнення росії в Україну, тому готувався до такої ситуації.

У нього і дружини були зібрані «тривожні рюкзаки», завжди заправлені автомобілі й каністри з бензином.

«У мене давно було відчуття, що скоро буде велика війна. Тому ще на початку цього року я записався до Тероборони. Також розробив кілька планів дій на випадок, коли це станеться.

В 5.30 ранку 24 лютого я вийшов на поріг будинку і побачив заграву — зрозумів, що почалося. Я був до цього морально готовий. Тому відразу подзвонив командиру і сказав, що відвезу жінку до кордону і сьогодні повернусь. В 6.00 ранку ми виїхали, а пізно ввечері я повернувся додому попутками: взяв рюкзак і пішов воювати», — розповідає Олександр.

Сад і будинок — справа життя

Олександр з дружиною мають великий яблуневий сад під Черніговом.

«20 років тому я посадив перші 3 тис. яблунь. Сад великий — за ним постійно потрібно було доглядати. І ми з дружиною вирішили побудувати будинок прямо біля саду. У 2003 році почали будівництво, яке тривало довгих 11 років. Грошей у нас не було багато, бо паралельно ми ще вчили дітей. Але помаленьку таки побудували наш будинок-мрії».

І хоч Олександр знав, що буде велика війна і мав план дій на цей випадок — він не міг навіть уявити, що вже на другий день вторгнення ворог буде біля їхнього дому…

«Третина мого життя згоріла тут»

Звістку про те, що будинок згорів, Олександр прийняв не відразу. Він не міг повірити, що значна частина його життя — те, в що він вклав стільки сил, часу і грошей — згоріло.

«Я зустрівся зі своїм знайомим, який сказав мені: “Саш, нема більше твого будинку”. Я спочатку не повірив, вирішив відсунути від себе цю звістку, мовляв, побачу — буду щось думати.

За кілька днів після цієї розмови мені вдалося потрапити додому. На жаль, це виявилося правдою. Згоріло все: хата, автомобіль, мотоцикл… велика частина мого життя згоріла тут».

Як це сталося Олександр точно не знає. По слідах він зрозумів, що на подвір’ї біля будинку стояв БТР, а за ним — БМП.

«Була серйозна перестрілка. Огорожа пошкоджена, багато дерев побиті через обстріли. Річ у тім, що тут якраз висота, тому точка досить пристріляна. Я пройшовся по саду і вплутався в проволоку. Це було 200 метрів мідного дроту, швидше за все, від керованої ракети. Крім того, на подвір’ї були уламки від снарядів…

Моя версія: в будинок був прильот великого снаряда з території села, яке на той момент було під окупацією. В гаражі стояло авто з повним баком і каністри з бензином. От все і спалахнуло».

Олександр з глибоким сумом згадує цю історію. Можна тільки уявити, як це — втратити те, що стільки років будував, створював, облагороджував… про що мріяв і чим живе. Але за мить на його обличчі з’являється ледь помітна усмішка:

«Так, мій будинок загинув, але я досі живий. Все відбудуємо, головне — перемога», — каже Олександр.

Зараз він створює план нового будинку і мріє, що після перемоги побудує новий дім — там же — біля саду, у вільній і незалежній країні.


Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.