В кінці квітня 2023 року наша команда здійснила першу поїздку з документування нападів на заклади освіти в Херсонській та Сумській областях в рамках проєкту «Освіта під прицілом».

Розповідаємо, що ми там побачили та що нам вдалось задокументувати.

Незламний Херсон — місто-привид

Херсонська область зустріла нас маленькими песиками біля знаку: голодними, безпритульними, але бойовими. Ми нагодували їх і поїхали далі. А потім перед нашими очима постали руїни — це було село Посад-Покровське, яке простягається вздовж траси. Більшість будинків цього населеного пункту поблизу Херсону зруйновані — близько 90% будівель постраждали від обстрілів.

Ми в’їхали до Херсону після обіду, ближче до вечора. Що вразило — це невелика кількість авто на дорогах та людей на тротуарах. Місто було майже пусте. Місцеві жителі кажуть, що після обіду місто завмирає, а ввечері взагалі стає схожим на привид. Все через обстріли, запевняє нас наш колега, який мешкає в місті. Мовляв, щодня чутно вибухи, інколи понад 100 на день. За містом, на лівому березі, стоять окупанти, тому Херсон, хоч і звільнене місто, але по суті залишається прифронтовим.

Гімназія №6: російські підручники і зруйнований дах

Перший начальний заклад, який ми відвідали в Херсоні, була гімназія №6. Якщо дивитися прямо на приміщення — здається, що воно не постраждало. Та варто підняти голову, як стає помітно, що дах гімназії майже вщент зруйнований.

Нас зустрічає працівниця закладу, яка проводить нашу команду подивитися на руйнування. Коли ми вийшли на верхній поверх, то просто втратили дар мови: від даху залишились лиш дошки, де-не-де ще стояли цегляні та бетонні опори. Десь, серед руїн, виднілися парти і стільці, точніше те, що від них залишилось. А в одній із частин, куди було потрапляння ворожого снаряду, величезна діра, з якої видно навчальні класи.

Поверхом нижче знаходяться кабінети української мови та літератори, а також географії. Звісно, без стелі, натомість з купою уламків від перекриття. Символічно, що в кабінеті географії посеред руїн лежала книжка — “Моє рідне місто Херсон”. Вона, як символічний образ незламності міста, боротьби за українське.

Не менших руйнувань зазнав і кабінет української мови та літератури. Росіяни ніби навмисне цілилися в наше рідне… адже вони мають величезне бажання знищити українську мову, культуру та освіту!

Доказом цьому є не тільки те, що окупанти руйнують українські школи, а і те, що вони хотіли запровадити навчання в цій гімназії за російськими посібниками.

Працівниця закладу проводить нас до бібліотеки та показує стопки російських книжок: історія росії, російська література, географія, фізика, хімія, інформатика та ще купа інших підручників з рф.

Жінка розповідає, що за допомогою місцевих колаборантів росіяни намагалися запровадити навчання в гімназії за російською програмою. На щастя, толком вони цього зробити так і не змогли. Після звільнення Херсону частина колаборантів втекла з міста, хтось досі залишається. Сподіваємось, що наші правоохоронні органи дадуть належну оцінку таким діям. За словами працівників гімназії, про всі ці факти у них брали свідчення.

Ще один “приліт” снаряду був на території спортивного майданчика гімназії. Від цього утворилася велика вирва в асфальтованій частині та пошкодилася зовнішня покрівля будівлі. Звісно, під ударом опинилася і вікна гімназії.

Гімназія №20: руйнації, історичний контекст та окупанти

Наступний заклад освіти, куди нам вдалось потрапити в Херсоні – це гімназія №20. Повна назва закладу — Херсонська багатопрофільна гімназія №20 імені Бориса Лавреньова Херсонської міської ради.

Цей навчальний заклад російські солдати не тільки обстріляли, але і зробили з нього “гуртожиток”. Звісно, тікаючи, мародерили. Але про це згодом.

Заходячи до приміщення гімназії вражає контраст: на кінець квітня на вулиці вже було досить тепло, а в середині закладу — холодно. Працівниця гімназії, яка нас зустрічала, пояснила — вся річ у товщині стін, тобто історичності будівлі. Адже гімназія була відкрита аж в 1815 році. Тоді вона слугувала чоловічою гімназією.

Заклад закінчило свого часу багато видатних людей, зокрема Моше Шарет, ізраїльський громадський діяч, прем’єр-міністр Ізраїлю (1954-1955 рр.). А також відомі українські письменники, художники, медики тощо.

Працівниця закладу веде нас на другий поверх. Показує приміщення актової зали, де розміщувався також музей гімназії. З сумом каже, що вони нещодавно зробили там ремонт, довго збирали експонати, знаходили історичні фото… а тепер лиш стіни залишались. Потрапляння снаряда було зверху в дах, від чого провалилася стеля. Тепер це “музей просто неба”.

Далі йдемо до авдиторії 4(8)-Б. В коридорі стоять відра, обережно минаємо. Все через те, що дах протікає. В кабінеті, до якого ми прямували, теж провалилася стеля, а в підлозі досі стирчать залишки від снаряда.

Спускаємось на перший поверх. Жінка розповідає, що на дошках і стінах окупанти залишили чимало написів, зокрема дагестанською. На одній зі стін напис: “Дагестан 05”, а поруч вирази нецензурною лексикою (що типово для окупантів).

Заходимо до класу інформатики: на партах лежать пусті системні блоки від комп’ютерів. Працівниця гімназії розповідає, що росіяни повиривали з них “нутрощі”, процесори та інші деталі і залишили лиш коробки. Потім показує на двері, які вирвані з одвірок і понівечені. Каже, що окупанти їх виламували, але найсмішніше, що вони не були зачинені на замок, варто було лише натиснути на ручку. Мабуть, для цього вже треба, щоб було хоч трохи інтелекту.

Потім прямуємо до підвального приміщення. Товщина стін і атмосферність цього місця вражають. Враження — ніби повертаєшся на 100 років назад, адже тут збереглось багато чого ще з давніх часів. Жінка розповідає, що саме в підвалі окупанти жили. Мабуть, вважали саме це місце найбільш безпечним. Коли вони залишали гімназію, після себе, традиційно, залишили гори бруду і сміття.

Далі проходимо у внутрішній дворик закладу: більшість вікон забиті фанерою, облицювання посічене від осколків. Працівниця бідкається, що важко знайти фінансування на відновлення, але керівництво закладу робить все можливе для цього.

Також в ході цього візиту до Херсону ми зустрілися з представниками  міського відділу освіти та поспілкувались про період окупації та влив війни на навчальний процес у місті.

Не менш важливою була розмова з секретарем Херсонської міської ради. Вона розповіла про те, як місто переживало окупацію, що відбувалось з навчальними закладами та яка наразі ситуація з їх відновленням після обстрілів.

Суми, Охтирка, Тростянець

Далі був довгий переїзд у Сумську область. Першим населеним пунктом, який ми відвідали, було м. Охтирка. Місто не було під окупацією, але поруч велись важкі бої. Як наслідок, від обстрілів постраждало чимало приміщень, зокрема дитячий садок “Казка”, куди ми і направились.

17 травня 2022 року о 5.00 ранку окупанти здійснили ракетний обстріл Охтирки. Постраждало чимало будівель, зокрема і цей заклад дошкільної освіти. Ударною хвилею пошкоджений дах, повибивало вікна, двері та понівечені павільйони на дитячому майданчику. В середині приміщення пошкоджене майже все майно школи, техніка та меблі.

Нас зустріла завідувачка дитсадка, яка провела нас всередину і показала пошкоджені кімнати. Розповідає, що зараз навчають діток онлайн і намагаються усіма силами відбудувати заклад. Найбільше бідкається про дах, адже без покрівлі вода затікає всередину і все псується. Далі веде нас на дитячий майданчик, показує, як погнуло залізні павільйони, деякі повністю знесло. Додає, що оскільки обстріл був рано вранці, ніхто не постраждав.

Далі ми відвідали Тростянецьку громаду, де поспілкувались з керівницею відділу освіти. Загалом саме місто досить сильно постраждало від обстрілів і перебувало під окупацією вже з 24 лютого 2022 року. Постраждали також і навчальні заклади громади. Остання зупинка була в м. Суми, де ми поспілкувались з представниками управління освіти та науки Сумської ОДА. Таким чином ми підготували підґрунтя для майбутніх  поїздок.

____________________

Освітній Дім прав людини в Чернігові з березня 2022 року адаптував новий напрямок роботи — документування воєнних злочинів. Ми долучилися до Коаліції громадських організацій та ініціатив «Україна. П‘ята ранку» / Ukraine 5AM Coalition та ініціативи «Трибунал для путіна». Спочатку команда працювала з відкритими джерелами, згодом почала здійснювати польові виїзди. Через деякий час з’явилась ідея з фіксацією нападів на заклади освіти. Відтак ми досліджували напади на школи у Чернігівській області, підготували окрему методологію та розробили інтерактивну карту руйнувань закладів освіти та інших об’єктів цивільної інфраструктури Чернігівщини.

На сьогодні ми збільшуємо географію документування, а також розширюємо його на інші види закладів освіти в регіонах, що зазнали окупації. Щоб не прогаяти всіх деталей, важливо своєчасно, “по гарячих слідах” зібрати, зафіксувати первинну інформацію та забезпечити «право на правду».Зібраних даних потребують кримінальні провадження національної юрисдикції, вони стануть доказами злочинів у Міжнародному кримінальному суді та трибуналах, розслідуваннях в межах універсальної юрисдикції.

 

Правозахисниця Оксана Тропіна під час окупації Херсону російськими військами не покинула місто.

Часто, виходячи в магазин чи аптеку, їй доводилось вдягатися в «лахміття», щоб її не впізнали місцеві колаборанти та окупанти. Адже до повномасштабного вторгнення Оксана доволі часто з’являлася на теле- та радіоефірах з правозахисними темами.

Розповідаємо історію Оксани: як вона переживала окупацію та як їй вдавалось і надалі допомагати людям.

За добу понад 100 обстрілів міста і передмістя

Оксана — регіональна координаторка взаємодії з громадськістю Уповноваженого ВРУ з прав людини в Херсонській області. Весь період окупації міста вона провела в Херсоні. І лише в січні 2023 року разом з родиною переїхала до Миколаєва.

«23 лютого 2022 року все було за планом: ми провели моніторинговий візит до Олешківського дитячого будинку-інтернату. А 24 лютого рано вранці вже з вікна свого дому я побачила окупантів і техніку. Ми живемо в приватному будинку біля річки, а вони стояли поруч — по той бік водойми.

Це було неочікувано. Ніхто не знав що робити. Працівники поліції, Нацгвардії та СБУ дружно покинули територію міста. Я ж не збиралась покидати Херсон — весь період окупації провела в місті. Та в якийсь момент я зрозуміла, що далі жити під постійними обстрілами неможливо. Адже за добу понад 100 обстрілів міста і передмістя. Та і друзі активно наполягали, щоб я таки покинула територію.  11 листопада 2022 року звільнили Херсон, а 7 січня 2023 року я виїхала звідти разом з родиною».

Зруйнований клас Гімназії №6, м. Херсон.  Фото зроблене під час екседиції до міста 23 квітня 2023 року командою Дому. 

Оксана розповідає, що велика війна стала останньою краплею для її тата, який хворів ще до вторгнення. На жаль, цих подій він пережити не зміг. Маму, яка проживала в селі в Херсонській області, вдалося вивезти. Забирали під обстрілами. А чоловік Оксани є особою з інвалідністю, тому за ним потрібен постійний догляд. Зі слів героїні історії, вона несла відповідальність за рідних, тому прийняла рішення таки виїхати з Херсону.

Життя в окупації

За словами Оксани, найважче під час окупації було діставати ліки, які дуже потрібні для її чоловіка та мами.

«Під час окупації в місті працювали всього кілька аптек, усі приватні. Люди один одному або в групах передавали інформацію про доставку ліків у ту чи іншу аптеку. Черги були космічні. І відстоявши у черзі, не було гарантії, що людина придбає потрібний їй препарат. На початку окупації і аж до вересня в місті працювала одна з приватних аптек, керівниця якої живе недалеко від мене. Коли там ліки закінчились, власниця відрядила свого чоловіка через Запоріжжя на неокуповану територію за поповненням. Так вдавалось тричі привезти повну машину ліків.

Потім у вересні вийшла заборона на приватні аптеки — у рф така держполітика — тільки державні мають право працювати. Тому потім стало складніше купити будь-які фармацевтичні препарати. Насправді вони були у місті, продавали їх прямо на базарі на розкладних столиках, умови зберігання не дотримувалися, особливо зважаючи на літню південну спеку. Окрім цього, продавали їх не фармацевти, термін дії інколи неможливо було побачити на упаковці і коштували вони занадто дорого». 

За словами героїні, з їжею особливих проблем не було — всі продукти були доступні. Головне, щоб були гроші. А от дістати їх було важко: комусь рідні скидали на картки, хтось шукав підробіток.

«Ще у березні-квітні минулого року багато людей залишалось в Херсоні. Але вже на той момент з роботою була біда і не можна було зняти готівку. Крім того, окупанти не давали можливості користуватися терміналом. 

Проте ми знали, що в Херсоні було пару магазинів, де можна було розрахуватися карткою. Ми приходили, стояли тихенько, спостерігали чи немає когось з росіян, чи незнайомих (які могли бути колаборантами), моргали й тихо розраховувалися. Просто передавали продавчиням карти з пін-кодом під прилавком, а вони повертали їх назад в пакеті з продуктами. Ось так люди піклувалися одне про одного, допомагали. Ми вдячні їм за цю людяність». 

Оксана каже, що їй було страшно жити в місті не тільки через обстріли, а й через те, що її могли впізнати. До вторгнення вона часто була на радіо та телебаченні.

«По вулиці я ходила в образі — «секондхенд відпочиває». Доводилось носити «халабуду» на голові, щоб мене ніхто не впізнав. До нас додому теж приходили, але не через мою громадянську позицію. Ходили по кожному будинку, оглядали хто є, кого нема. Потім в ті будинки та квартири, де ніхто не жив, окупанти  заселяли привезених росіян. Просто видавали «ордери на житло», куди поселялися переважно вчителі та лікарі з росії. Навіть вагітні жінки приїздили». 

Робота і допомога людям

За словами Оксани, до початку березня в Херсоні працювали два представники Уповноваженого ВРУ з прав людини і вона як координаторка.

«Один мій колега звільнився відразу, а один залишився працювати. Перед великою війною нам завезли в офіс нові комп’ютери і меблі. І мій колега вирішив піти «у розвідку» до офісу та потрапив на «бесіду». З ним довго спілкувалися і схиляли до співпраці. Він не розгубився, правильно відмовив окупантам. Зараз він знаходиться на Лівому березі, де живуть його рідні, на жаль, поки що під окупацією». 

Фото з архіву Оксани

Оксана продовжувала надавати допомогу людям там, де це було можливо. Вона розповідає, що до вторгнення вони з колегами проводили моніторинг дотримання прав людини в місцях несвободи (слідчі ізолятори, установи виконання покарань, психоневрологічні інтернати, спеціалізовані школи для дітей, геріатричні установи тощо). І після 24 лютого до них почали телефонувати працівники з цих місць і запитували, що їм робити — у багатьох з них не вистачало їжі, щоб прогодувати людей.

«Якось нас набрали з чоловічого психоневрологічного інтернату і сказали, що у них залишилось їжі на кілька тижнів. Там перебувало понад 100 чоловіків. Вони харчувались з запасів: у них було згущене молоко у жерстяних банках, борошно і дріжджі. Це на початку врятувало багатьох. Те саме було і з жіночим психоневрологічним будинком-інтернатом, де перебувало близько 300 жінок. Шукали їжу по складах і в магазинах, щоб люди вижили».

До слова, 21 жовтня окупаційна влада вивезла з Херсонського психоневрологічного інтернату (с. Комишани) 54 жінок під приводом відпочинку в Криму. З ними досі немає зв’язку.

«Також в Херсоні є виправна колонія, де близько 1000 людей відбували покарання не вперше. Їх треба було якось годувати. Керівник колонії теж телефонував і питав як бути. Казав, що на центральному рівні йому сказали відчинити ворота, мовляв, хай ув’язнені ідуть самі шукати їжу. Він же вирішив не випускати засуджених, адже багато хто з них відбував покарання повторно, і тому прийняв рішення «змінити прапор». Важко судити, погано вчинив керівник, чи ні, зважаючи на обставини. Але як потім стало відомо, цих людей окупаційна влада вивезла на територію росії. Родичі телефонували до нас і говорили, що ув’язнених примушували взяти зброю і воювати проти України». 

Окреме важке питання було — як передати ліки на окупований Лівий берег. Адже, як каже Оксана, в кожному районі є дітки, до прикладу, з психіатричними розладами, яким потрібна допомога. Їм необхідне медикаментозне лікування — а це і психотропні, і сильнодійні знеболювальні ліки.

«Тоді погодився допомогти головний лікар КНП “Херсонського обласного закладу з надання психіатричної допомоги” Херсонської обласної ради.

Він за своєї ініціативи, не задумуючись, взяв мотоцикл і поїхав з ліками, які були в нього в запасі, на окупований Лівий берег. Уявіть, через блокпости, ризикуючи життям. Того ж дня ввечері він мені зателефонував і сказав, що відвіз ліки. Їх має вистачити до вересня». 

Оксана розповідає, що ситуація з дотриманням прав людини на окупованій частині Херсонщини дуже складна. Особливо для людей, яким потрібна допомога —  а це особи з ВІЛ, алко-, наркозалежні, паліативні хворі. Окупаційна влада ніяк їм не допомагає. Медичні документи людей просто вивезли в Генічеський район, де зараз у них так звана «опорна лікарня». І щоб отримати якусь допомогу вони змушені витрачати велику суму грошей тільки на дорогу.

«Треба подбати про людей, яким можна допомогти або дати можливість піти з життя з найменшими стражданнями. Зараз працювати з такими кейсами через окупацію дуже складно. 

А ще постійні обстріли й, як наслідок, поганий зв’язок в місті. Плюс Херсон виведений з переліку міст, які перебувають у зоні бойових дій. І хоч в самому Херсоні немає боїв, але Херсон і вся прибережна зона, передмістя під постійними обстрілами. Як наслідок, військові не доотримують зарплату, хоча вони по суті на нулі».

Оксана підсумовує, що однозначно планує повернутися в Херсон і працювати. Хоча в якому напрямку, ще не знає. І на завершення додає:

«Усім нам поїздок до Криму через Херсон». Тож хай так і буде!

---

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Відео, де українець голіруч зупиняє російський танк, в перші дні повномасштабного вторгнення облетіло весь світ. Цього чоловіка звати Сергій Шевченко, він житель міста Бахмач, що на Чернігівщині.

Цей вчинок для багатьох українців став своєрідним символом спротиву. Але у Бахмацькій ОТГ були й інші герої, які, іноді навіть ціною власних життів, чинили опір окупантам.

Розповідаємо, як жителі Бахмацької громади зустрічали ворога, які воєнні злочини там вчиняли російські солдати та як місцеві мешканці переживали окупацію.

Оборонне місто героїв

Ще за часів Давньоукраїнської та Козацької доби Бахмач був оборонним містом. Свого часу там розміщувалася Бахмацька сотня Івана Мазепи, яка чинила опір московським “узурпаторам”.

А потім, у 1918 році, поруч з Бахмачем був бій під Крутами. Саме там 300 молодих українських вояків — курсантів Української військової школи протидіяли 4-тисячному підрозділу Червоної гвардії. Цей бій назвали боєм оборонців української державності.

З того часу пройшло чимало років і історія, можна сказати, повторюється. Тільки тепер українські воїни ЗСУ та прості жителі українським міст та сіл чинять спротив російській ворожій навалі.

26 лютого 2022 року містом Бахмач рухалася російська військова колона. Тоді, вже згаданий Сергій Шевченко, зупинив танк. Він закрив амбразуру механіку і техніка зупинилась. За такий вчинок чоловік ледь не поплатився життям — росіяни почали стріляти: спочатку вгору, а потім навели зброю на чоловіка. Однак так і не вистрілили, поїхали далі. Щоправда, велосипед сміливця таки переїхали.

Та в Бахмацькій ОТГ були й ті, хто заплатив своїм життям за спротив. Місцеві мешканці розповідають про цивільного, який на своєму автомобілі вклинився у російську військову колону і переїхав трьох окупантів. Росіяни розстріляли чоловіка — випустили по ньому 27 куль.

Представники місцевої влади кажуть, що з перших днів вторгнення почали готуватися до оборони: варили їжаки, завалювали дерева, блокували роботу САУ, ставили розтяжки, організували патрулювання, будували укріплені блокпости (здійснювали фортифікацію за канонами військових). Також місцеві сили спротиву “затрофеїли”, а потім передали ЗСУ понад 10 одиниць техніки. А згодом роздобули зброю та тротил і робили фугасні закладки. Загалом в добровольчих формуваннях було понад 1000 осіб.

Місцеві розповідають героїчну історію чоловіка, який зробив коктейлі Молотова і самотужки спробував підпалити техніку росіян. Чоловіка окупанти взяли в полон, везли в бік кордону на ворожому БТРі, та йому чудом вдалось втекти, коли росіяни зупинились в лісі. Далі чоловік дійшов пішки до найближчого села і йому вже допомогли дістатись додому місцеві жителі.

Стріляли прицільним вогнем

У селі Рубанка, яке входить до Бахмацької ОТГ, окупанти стріляли прицільним вогнем по місцевих жителях.

30 березня через село йшла російська військова колона. Точніше те, що від неї залишилися, адже окупантам так і не вдалося прорватися до столиці — українці дали відсіч ворогу. Як кажуть місцеві мешканці, у російських військових була агонія, тому вони почали розстрілювати село: стріляли по житлових будинках, школі й людях…

Так, окупанти прицільно стріляли в місцеву мешканку, яка живе на крайній вулиці села. Жінку поранили в руку і спину, але їй вдалося вижити. Вона розповідає, що того дня вийшла з погреба і за мить зрозуміла, що по ній стріляють росіяни. Жінка впала на землю, а коли намагалася підвестися — вогонь починався знову. Так вона пролежала, стікаючи кров’ю, кілька годин, аж доки окупанти не покинули село.

Того дня росіяни поранили ще двох мешканців Рубанки та обстріляли багато будинків. Під “вогонь потрапила” і школа. За словами місцевих жителів по ній прицільно вдарили з танка. Внаслідок цього була пошкоджена будівля навчального закладу: вчительська та кабінет директора. І хоч стіни відремонтували, вчителі кажуть, що досі важко заходити до цих кабінетів: все нагадує про події лютого-березня 2022 року.

Ще більших жахів довелося пережити й жителям з інших сіл Бахмацької громади: серед них Голінка і Гайворон. Коли окупанти відчули опір, почали відкривати хаотичний вогонь з САУ та мінометів. Стріляли по підстанціях, які були на їх шляху, в бік будинків, грабували магазини.

Розстріляні й полонені цивільні

В селі Григорівка є держпідприємство, де працює чимало людей з сіл громади. 15 березня, коли працівники їхали додому з роботи на мікроавтобусі, їм на зустріч виїхав ворожий БТР і відкрив вогонь. Того дня один чоловік загинув, а п’ять людей отримали поранення, зокрема водій.

22 березня росіяни розстріляли чоловіка в селі Голінка, який їхав на велосипеді повз ворожу колону. Він загинув на місці, тіло знайшли на обочині дороги.

29 березня окупанти вбили чоловіка, який просто рубав дрова на своїй садибі. Теж йшла повз ворожа колона… він не сховався.

31 березня російські солдати вбили жінку, яка стояла біля вікна, поцілили їй прямо в око…

Також росіяни чинили й інші звірства, наприклад, брали в полон цивільних. Так, 23 березня в селі Гайворон окупанти затримали шістьох чоловіків. Це молоді люди віком від 25 до 35 років. Їх утримували у складських приміщеннях сільгосппідприємства аж до 31 березня.

Зі слів затриманих, їх били (зокрема прикладом в груди, по спині) та примушували до співпраці. Коли росіяни зрозуміли, що чоловіки з ними не співпрацюватимуть — хлопців відпустили.

На жаль, двом чоловікам з села Гайворон не вдалось вижити після полону. Їх затримали 31 березня, потримали у підвалі, а 1 квітня розстріляли…

В Бахмацькій ОТГ, які в більшості сіл та міст Чернігівщини, які потерпали під окупації, росіяни накоїли дуже багато лиха. Та місцеві мешканці показали, що готові боротися та чинити опір окупантам та протистояти “руському міру”.

---

Статтю створено на основі задокументованих фактів командою Освітнього дому прав людини в Чернігові спільно з ГО “MART”. Документування воєнних злочинів відбувається у співпраці з Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна» за підтримки Празького громадського центру.

Як створювався та працює телеграм-бот ConsultantBelBot, який консультує щодо питань легалізації білорусів в Україні.

На базі Освітнього дому прав людини в Чернігові реалізується проєкт «Підтримка громадянських ініціатив».  Він покликаний допомогти білоруським громадським активістам, які через свою політичну діяльність та переконання були змушені покинути Республіку Білорусь і зараз перебувають на території України.

В рамках цього проєкту проходив курс по лідерству для людей, які мають мотивацію та бажання реалізувати свої власні короткотривалі громадські ініціативи. Під час навчання учасники мали можливість реалізувати свої мікропроєкти, аби підтримати білоруських громадських активістів, які допомагають українцям наближати перемогу, відстоювати цінності гідності, свободи і демократії в умовах війни.

Один з таких проєктів реалізовує білоруська громадська активістка Вольга. Вона створила телеграм-бот, який консультує щодо питань легалізації білорусів в Україні.

Операція автоматизація

Вольга розповідає, що вирішила створити бота після того, як сама зіштовхнулася з питанням проходження процедури легалізації в Україні. Свого часу їй доводилось довго шукати актуальну інформацію про те, як легалізуватися під час війни, адже умови та вимоги щодо білорусів часто змінювались.

«Я вирішила займатися цим проєктом, тому що влітку 2022 року процес продовження Посвідки на постійне проживання для мене, як і для інших білорусів України, став дуже складним завданням. Найскладнішим у процесі отримання Посвідки став саме збір інформації про те, як легалізуватися під час війни, оскільки умови та вимоги щодо білорусів постійно змінювалися. Інформацію доводилося збирати по крихтах з чатів, спілкування з іншими білорусами та консультацій з юристами. У результаті прийшло розуміння, що саме бот може розв’язувати цю проблему».

Бот може допомогти людині отримати відповіді на запитання:

• Як отримати Посвідку на постійне проживання в Україні під час війни?
• Як і куди подавати документи?
• Що робити, якщо міграційна служба відмовляється приймати їх?

«Мета проєкту – через Telegram-бота допомогти білорусам в Україні з питаннями легалізації, а також зібрати досвід вирішених ситуацій і проблем для розв’язання цієї проблеми на системному рівні. Бот акумулює і дає інформацію про те, як за законом має відбуватися процедура легалізації, як вона проходить фактично, які документи для неї потрібні, де їх подавати. Також бот допомагає отримати консультацію юриста, який працює у цій сфері та повідомити про випадки дискримінації за національною ознакою». 

Менторство

Менторську підтримку у цьому проєкті Вользі надавала правозахисниця Марія Цип’ящук. Вона поділилася своїм враженням від такого досвіду:

«Це був для мене новий досвід, тому що треба було зберігати баланс. З одного боку я не мала занадто сильно включатися в проєкт, а з іншого — необхідно було відповідати на запити Вольги, які виникали регулярно. Вони стосувалися в принципі всіх етапів розробки, зокрема безпекових та технологічних. Також я комунікувала з представниками/організаторами проєкту щодо різних адміністративних питань. Дуже сподіваюсь, що це Вользі допомогло.

Я вірю, що цей бот дійсно буде корисним для людей, яким потрібна допомога в питаннях легалізації в Україні. Зараз Вольга працює над пошуком можливостей як можна розширити цей бот та залучити додаткове фінансування. Адже після реалізації цієї частини проєкту почали з’являтися додаткові питання, наприклад, з переоформленням паспортів, продовженням дії паспортів для білорусів тощо. 

Загалом, як на мене, Вольга дуже добре впоралася з реалізацією свого проєкту».

Виклики

За словами Марії, не обійшлось і без труднощів. Адже приходилось працювати над реалізацією проєкту в надскладних умовах: за відсутності світла та зв’язку, під час обстрілів тощо.

«Ми працювали за умов, коли через атаки РФ по інфраструктурі України часто було відсутнє світло та зв’язок. Оскільки саме процес технічної розробки боту значною мірою залежить від можливості бути в інтернеті і мати зв’язок — це сповільнило запуск проєкту. Крім того, обставини, в яких довелося жити останні місяці в Україні, дуже сильно психологічно тиснули, в тому числі і на Вольгу. Тому, я думаю, що їй також було складно емоційно рухати ці процеси. Але зрештою, як на мене, все вдалося. Вона дуже відповідально та виважено підходила до кожного етапу розробки цього боту. 

Серйозним викликом було і те, що треба було так продумати роботу боту, щоб через нього можна було забезпечити ефективні консультації, максимально привʼязані до ситуації в якій опинилася людина. Крім того, є можливість через бота сконтактувати з юристом. 

Але навіть попри всі складнощі Вольга змогла реалізувати проєкт і досягти хороших результатів по залученню користувачів. Сподіваюсь, що цей бот вже став у пригоді  білорусам в Україні, які проходять легалізацію в Україні». 

Наостанок Вольга додає, що планує розвивати бота та згодом додати до нього інші розділи, такі як: розблокування карток, продовження паспорта, громадянство.

Повзаємодіяти з ботом можна за посиланням.

Освітній Дім прав людини в Чернігові продовжує надавати індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей.

В рамках Програми Захисту Дому за січень та лютий 2023 року отримано 19 заявок на програму термінової підтримки. З них підтримано 10 заявок, що дорівнюють 16 бенефіціарам. На цей час на розгляді перебуває 9 заявок.

Серед підтриманих бенефіціарів — 16 — повнолітніх. Жінок —  8 та чоловіків — 8. Також 3 людям відмовлено в наданні підтримки за результатами рішень верифікаційного комітету. Щодо сфер діяльності: 8 — громадські активісти, 1 — журналіст, 1 — правозахисник та 6 осіб — це члени їхніх сімей.

Найзатребуваніші запити — це компенсація деяких витрат, пов’язаних з безпекою, оренда житла та ліки, а також тимчасове помешкання (шелтер).

Нагадаємо, Програма термінової підтримки включає:

•     компенсацію деяких витрат, пов’язаних із збереженням своєї громадської діяльності;
•     інформацію про центри, що надають допомогу;
•     консультації з юридичних питань;
•     інформаційну допомогу в евакуації за кордон та по Україні;
•     емоційну підтримку та психологічну допомогу (дорослим або дітям);
•   тимчасове проживання у Львівському Хабі та в ресурсному центрі в селі Количівка Чернігівської області (від 2 до 5 днів)

Для перегляду детальної інформації та заповнення анкети переходьте за посиланням —  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

---

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

 

 

Як проходило навчання для громадських активістів, журналістів, правозахисників та волонтерів, які працюють з людьми, що постраждали внаслідок війни, та яке проводиться в рамках відновлювальної програми реабілітації.

19 лютого завершилось навчання для громадських активістів, волонтерів, лідерів громад, журналістів та правозахисників. Воно проходило у 2 етапи: з 10 по 12 лютого та з 17 по 19 лютого.

Це друга частина Програми психосоціальної реабілітації.

Учасники під час навчання дізналися, як стати більш стійким до стресу і тривоги та підтримати в цьому своє оточення. Велика увага приділялася питанню роботи з травмованими людьми і як допомогти їм відновити здатність приймати рішення і діяти. А також тренувалися правильно підтримувати українське суспільство, щоб воно трималося разом і не здавалося.

Тренером була Локоть Надія — гештальт-консультант, практикуючий психолог в напрямку тілесно орієнтованої терапії. З 2019 року спеціалізується в напрямку подолання наслідків психотравми пов’язаних із насиллям.

Асистували їй — Яна Дунаєва та Галина Сєрова — випускниці попереднього 30-годинного навчання.

Чого навчились?

Головний акцент тренінгу був зроблений на формування травма обізнаності громадських діячів та активістів,  формування навичок долати вторинну травматизацію, працювати з внутрішніми та зовнішніми ресурсами. Ті цілі, які були заплановані — досягнуті.

Учасники тренінгу отримали знання, які сприяють відновленню, стабілізації та прийняттю здорових рішень під час кризи та війни.

Познайомились із поняттям травми та травматичного досвіду, реакціями тіла на травму, будовою та функціями нервової системи, циклами реагування на загрозу та складовими відновлення за підходом “Somatic Experience”. Дізналися більше щодо практики ненасильницького спілкування; про роботу з особистими кордонами та навчились основам практики саморегуляції та самоспостереження.

Були присутні громадські активісти, волонтери, лідери громад, журналісти та правозахисники, переміщені особи, які працюють із жертвами насилля та війни, постраждалими від агресії росії та ін.

Що кажуть організатори та учасники

Геннадій Випинашко: Ця програма — це можливість дізнатись більше про свої кордони, навчитись знімати з себе “костюм героя” та мати змогу допомогти собі самостійно, знайти інструменти як це зробити та врешті решт — трохи відпочити. Під час реалізації Програми Захисту я доволі часто чую від наших бенефіціарів, про їх особисту потребу в відновленні від щоденної активної роботи з тією інформацією, яку вони отримують від постраждалих та родичів жертв від російської агресії, полонених, проблем з евакуацією важкохворих, браку часу тощо. Саме тому проводити такі заходи з відновлення зараз дуже важливо, щоб в один момент не “згоріти” від своєї діяльності.

Надія Локоть: Загалом, за 5 тренінгових днів учасники тренінгу ознайомились з поняттями стресостійкості та резільєнтності, отримали практичні навички соматичної саморегуляції, що дозволяє стабілізуватися та сприяє поновленню психологічних та особистісних ресурсів.

Отриманні на тренінгу знання про ненасильницьке спілкування також допомогли формуванню травма обізнаності, через розуміння впливу стресу на нервову систему людини, та шляхів, за допомогою яких можна не передавати цей стрес далі.

Дунаєва Яна: Цей тренінг дав можливість краще зрозуміти свою стратегію, яку зазвичай я використовую в стресовій ситуації, віднайти способи з цим справлятися більш ефективно, експериментувати та спробувати інші стратегії для подолання наслідків стресу.

Безпечна атмосфера простору, в якому відбувся тренінг, сприяла глибокому зануренню в тему, давала можливість краще зрозуміти себе та мотиви поведінки інших людей.

Завдяки участі в цьому заході, я значно покращила свої знання в темі психологічної травми, та набула навички для саморегуляції та відновлення.

Галина Сєрова: Тренінг дуже сподобався, буду застосовувати в практиці отримані знання. Після тренінгу мій емоційний стан покращився, прокачала власні ресурси та тригери.

__________________

Програма реабілітації функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

 

Тетяна Діхтярук — психологиня, фасилітаторка, консультантка емпатичної підтримки, практикиня Ненасильницького спілкування.

Ще до великої війни вона допомагала людям підтримувати психологічне здоров’я, а з початком повномасштабного вторгнення довелося рятувати не тільки інших, а і себе. Бо не секрет — для того, щоб допомагати іншим, необхідно мати внутрішній ресурс.

Де Тетяна його шукала? Як справлялася з випробуваннями? Як їй вдавалось підтримувати людей та надавати першу психологічну допомогу? Що вона пережила в перші місяці великої війни та чим зараз займається?

Розповідаємо історію Тетяни Діхтярук, яка перебуває на Програмі Захисту Дому.

Перші дні великої війни

З першого дня повномасштабного вторгнення Тетяна активно включилася в роботу. Лише добу переживала втрату звичайного життя. Перебуваючи на той момент в м. Бровари, вже 25 лютого вона пішла до центру комплектування сил ТрО і допомагала координувати процеси та надавала психологічну підтримку людям.

«Ще до 24 лютого у мене була домовленість, що я прийду до ТрО і буду навчати людей першій психологічній допомозі. Вранці 25 я вже була там. Те що я побачила мене вразило: було дуже-дуже багато людей і кожен хотів допомогти, діяти.

 Звісно, на той момент про навчання не йшлося.

Я почала працювати з тими, хто приходив. Були різні люди: хтось в розгубленому стані, хтось слабко вдягнений, хтось на межі напруги та емоційних сил… Доводилось розмовляти, підтримувати, заспокоювати, повертати до відчуттів та реальності. Багато питали, чим вони можуть бути корисними? 

Наприклад, пам’ятаю випадок, коли бабуся принесла з дому вату, бинти, теплі шкарпетки, і сказала: “Солдатам, що маю”.  Жінки несли продукти та домашню їжу, консервацію, пледи, питали чим вони можуть допомогти. Попри те, що в перший день було багато розгубленості, люди швидко згуртувались. Це дуже рятувало, бо перебування серед людей додавало сил долати ту ситуацію.

Вранці наступного дня було все те саме. Постійно потрібна координація, підтримка. 

На третій день я була дуже втомлена, не могла навіть рухатися».

Випробування хворобою

Після цих перших трьох днів виснажливої роботи Тетяна приймає рішення поїхати до с. Шевченкове, Київської області, де жила її донька.

«Я приїхала і відчула, що в мене піднялася температура. По всіх симптомах це був COVID. Крім того, що я себе погано почувала — за вікном постійно було чутно вибухи. Російські війська стояли вже за 12 км від нашого села. Плюс світломаскування… Пам’ятаю свій стан: висока температура, темрява і звуки вибухів. В якийсь момент я просто робила голосніше музику, яку слухала, щоб не чути ці гучні звуки обстрілів. 

Протягом семи днів температура не падала, і лікарка телефоном сказала, що мені треба в лікарню. Я взяла товстелезну книгу та спортивні штани і поїхала. Це була дуже довга дорога. Доньку свою відправила до сестри у Вінницьку область». 

Окупація села і «зґвалтований» дім

Тетяна розповідає, що їм з донькою вдалося вчасно виїхати зі свого села, адже трохи більше, ніж за добу воно опинилося під окупацією.

«6 березня ввечері ми виїхали з села, а 8 березня в першій половині дня в с. Шевченкове зайшли російські війська. І те що вони там робили — важко описати словами. 

Заїхавши в село, окупанти відразу почали розстрілювати цивільні автомобілі, велосипедистів, будинки. Першого ж дня вони розстріляли чоловіка і жінку, які їхали на своїй машині з базару до дітей додому. Їхні тіла не могли забрати аж до деокупації… 

Нашого старосту села також ледь не вбили. Він їхав повз мій будинок, а на зустріч йому йшла військова колона. Чоловік зрозумів, що ворожий танк не звертає, ще й навів на його авто дуло гармати. Староста вискочив через пасажирське сидіння, вибив ногою дірку в паркані і пробіг через наш двір на іншу вулицю. Потім росіяни розстріляли весь паркан. 

А далі вони зайшли на подвір’я, розстріляли двері й вдерлись в будинок.. В нас було багато запасів їжі, ми готувалися, що, звісно їм сподобалося. Ну і почали там господарювати: перебрали речі, винесли чоловічий одяг і взуття, все, що сподобалося, навіть особисті речі, техніку, дитячі іграшки. Перелік суттєвий. Викинули комод з постільною білизною на подвір’я, розрубали столи, дивани, ліжко двоспальне на четверо; розстріляли з автомата великий акваріум з рибками…

Я так і не змогла повернутися в цей дім після деокупації. Приїжджаю, дивлюся і розумію, що не можу там бути. Навіть посидіти не можу. Я більшу частину життя прожила в цьому будинку, там виросла і виросли мої доньки, але зараз не можу туди повернутися. Для мене мій дім зґвалтований окупантами». 

Безпорадність і самопідтримка

Повернувшись до Броварів, Тетяна згадує, що відчувала безпорадність від того, що не могла нічим допомагати.

«Я важко виходила з ковіду. Багато спала. Мені було гірко від того, що я не могла нічим допомагати. У квартирі була картина по номерах, яку ми колись купили для доньки. Я взяла її й почала малювати… і плакати. Я думала: це все що ти можеш робити? Відчувала в той момент безпорадність, якесь безсилля від своєї бездіяльності.

Плюс якраз в той період я отримала звістку, що мій знайомий, земляк, якого я знала багато років, загинув на фронті. Це було важко і боляче. 

В  кінці березня мені написали колеги зі спільноти практиків Ненасильницького спілкування, що вони починають проводити Кола підтримки. Запитали, чи я готова до них долучитися і я, звісно, погодилась. Це було вчасно і підтримуюче.

Я досі проводжу ці Кола онлайн понеділками з 17.00 до 19.00. Їх за рік відвідала сила людей, які потребували підтримки і відчували рогубленість. Зараз моє Коло підтримки радять психотерапевти і так приходять нові учасники. Взаємопідтримка, людяність, можливість ділитися переживаннями та болем в безпечному просторі, де тебе почують — є зцілюючими в тяжкі моменти життя». 

За словами Тетяни, допомога іншим та спілкування з колегами зі спільноти психологів допомагали їй знаходити сили, щоб підтримувати інших.

«Ще до війни я пішла на Програму практик резонансної підтримки. На той момент це було для мене дорого, та я наче відчувала, що це буде дуже потрібно, корисно та підтримуюче. Я навчалася там протягом року і спілкувалася з колегами зі спільноти та тренером. Мала таку собі поглиблену інтервізію, супервізію, постійну роботу з собою. Відчувала підтримку звідусюди. Це мені дуже допомагало.

До речі, в Броварах я себе почувала в безпеці. В мене не було навіть думки, що я можу виїхати. Я відчувала, що якщо я тут можу бути помічна, значить я маю тут лишитися. Ну і в той момент, коли ще була окупація, дуже хотілося додому». 

Допомога ВПО і взаємопідтримка

Коли до Броварів почали виїжджати люди з окупації, Тетяна почала їм допомагати: спочатку в центрах реєстрації, а потім організувала групи взаємопідтримки.

«На початку квітня в Бровари приїжджали люди по зелених евакуаційних коридорах з окупованих населених пунктів. Я дізналася, що потрібна допомога в центрі реєстрації ВПО. Працівники, які реєстрували людей, розповіли мені, що в чергах часто відбуваються конфлікти, оскільки люди в стресовому стані. Тому я почала допомагати їх вирішувати — підходила до людей і казала: “Говоріть до мене, я вас чую”.

Згодом я запропонувала проводити групи взаємопідтримки для ВПО. У квітні-травні людей було мало, оскільки багато були просто проїздом в Броварах. А в червні до міста приїхало чимало людей зі східної частини України. В середньому на групу взаємопідтримки збиралось 15-25 осіб.

Такі зустрічі — це не тільки про підтримку, а ще й про можливість познайомитися одне з одним,  стати ближчими, поспілкуватися, освоїтися на новому місці». 

Терапія для жінок

Тетяна розповідає, що згодом виокремилась стабільна група жінок, які збирались щочетверга на зустріч групи взаємопідтримки та самодопомоги.

«Ми багато говорили про те, чого кому не вистачає в цьому вимушеному новому житті і місті. Почали проводити мистецькі зустрічі вихідного дня: це і арттерапія, і знайомство з чудовими, затишними місцями міста. Часто ми збирались в улюблених кафе, кав’ярнях. Якось я читала свою історію війни, яка ввійшла в збірку історій “ Між війною та миром”, видану восени 2022. Жінки дуже нею перейнялись, плакали. Ми проводили зустрічі, на якій кожна розповідала свою історію, ділилась своїми знахідками, що ж допомагає справлятися. 

Мені доводилось часто чути від жінок фразу: “Я не могла зрозуміти, що зі мною, дуже боліло. А потім  прийняла те, що найближчим часом не повернусь додому. Від цього усвідомлення мені стало легше. Тепер я можу купити бокали чи столове приладдя і зробити затишнішим місце, де живу. Не відкладати життя”. 

Згодом колеги мене покликали приєднатись до Мобільної бригади “Жіночого консорціуму України”. Як психологиня, я виїжджала і працювала з людьми на деокупованій території Вишгородського району. Багато людей, які пів року тому пережили окупацію, довго не могли відійти від пережитого. Так в мене з’явилось більше розуміння того, що я роблю: допомагати проживати складні почуття та досвід, знаходити власну силу та ресурс жити далі». 

Новий етап життя у Львові

Зараз Тетяна проживає у Львові. Вона продовжує проводити Коло підтримки онлайн щопонеділка. Також активно співпрацює з Львівським хабом Освітнього дому прав людини в Чернігові: проводить зустрічі групи взаємопідтримки вживу для ВПО та місцевих, адже  підтримки і згуртування потребують усі, та курс розмовної української мови. За першою освітою Тетяна філолог.

«Було непросто зважитися на переїзд, адже я в житті ніколи не переїжджала.  Довелося залишити мобільну команду і дівчат з групи взаємопідтримки, з якими ми вже здружилися. Але мене втішало те, що у Львові в нас був безперебійний інтернет, тобто можливість нормально працювати. Бо в Броварах на той момент були часті відключення світла та зв’язку і це дуже гнітило.

Зміна місця проживання не завадила мені й надалі проводити зустрічі групи взаємопідтримки. За волею долі , коли я встала не на тій зупинці, я потрапила до ТРЦ, де побачила табличку з написом: Центр «Жіночі перспективи». І тоді я зрозуміла, чому так сталося. Я зайшла до них в офіс і запитала: «А вам випадково не треба психологи. Я тут заблукала». Вони сказали, що треба і прям сьогодні підписують проєкт. Ось так я і стала працювати в цій організації, з людьми, яким нема куди повертатися». 

Львівський хаб

Тетяна розповідає, що раз на тиждень у Львівському хабі Дому проводить курси української мови.

«В мене 18 років викладацького досвіду (моя перша освіта педагогічна). Ми вчимо скоромовки, що завжди дуже смішно; граємо в мовні ігри, підтягуємо граматику та, звісно, багато спілкуємось українською. 

Крім того, нещодавно я видала свою гру “Тямколенд” для  розвитку когнітивних процесів: пам’яті, уваги, емоцій, уяви, мислення та сприйняття.

 В Хабі ми теж у неї граємо, адже вона чудово підходить для тренінгів. Це те, чим я зараз дуже пишаюся.

Знаєте, я придумала термін — подвиг людського життя. І, на моє переконання, українці зараз щодня роблять такий подвиг.

Адже ми змушені працювати в надскладних умовах: без світла, під звуки сирен, під час того, що в країні йде війна, але це нас не зупиняє. Ми продовжуємо жити, працювати й навчатися з вірою у Перемогу». 

---

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.
Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Застрелений, закатований, розстріляний, кульове, загинула від удару прикладом по голові, згорів, підірвався на міні, загинув від осколка…

Такі причини смерті читаєш в документах, а потім серед них зустрічаєш цифру — 2008 року народження.

Місцеві жителі розповідають, що в перший же день окупації росіяни вбили сина з батьком, які просто йшли повз них з велосипедом.

Двох молодих хлопців переїхали танком. Розстріляли священника, якій їхав зі служби на своєму автомобілі. Закатували чоловіка до смерті. Жінку біля її ж двору вдарили прикладом по голові і та померла. Багатьох місцевих мешканців брали в полон.

Знищили музей, у якому зберігалося понад 400 експонатів. Найціннішою частиною колекції була збірка творів всесвітньо відомої української художниці Марії Примаченко.

На щастя, частину її картин вдалося врятувати. Але доля інших творів українських відомих майстрів, на жаль, не така щаслива. Внаслідок обстрілів будівля музею повністю згоріла.

Серед місцевого населення були і свої герої. Наприклад, Євген Шабуня з с. Олізарівка, який розміновував міни окупантів. А робити це він вчився сам — по відео. Зараз Євген проходить реабілітацію після підриву на міні та планує надалі йти працювати в МНС.

Протягом всього часу окупації в Іванкові працювала лікарня. Лікарі, на чолі з керівницею медзакладу Ларисою Цуп, не покинули громаду і приходили на поміч пораненим та хворим. Більшість з них жили в лікарні, деякі навіть з родинами. Інколи їм доводилось чути у свій бік погрози від окупантів, які часто навідувалася до лікарні і вимагали психотропні ліки або перейти на бік росіян. Води в закладі теж не було, тому лікарям і медпрацівникам приходились її носити з криниць місцевих мешканців щодня.
За час окупації в Іванківській громаді народилося 18 немовлят. Пологи доводилось приймати в надскладних умовах. Російські солдати не пускали породіль з інших сіл громади. Тому доводилось перевозити вагітних на човні, ризикуючи життями.

Кожна така історія про людей — простих українців — героїв, що живуть серед нас.

---

Польова місія до Іванківської громади 22-23 лютого 2023 здійснена організацією членом Коаліції “Україна. П’ята ранку” — Освітній дім прав людини в Чернігові в рамках проекту “Від фіксації до правосуддя: забезпечення належного документування воєнних злочинів”, що реалізується Регіональним центром прав людини за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст публікації не обов’язково збігається з позицією фонду.

Ольга Семенюк, адвокатка, координаторка освітнього напряму УГСПЛ.

Окрім адвокатської діяльності Оля займається правозахистом та (🥁 барабанний дріб) боді-балетом.

Поговорили з нею про освіту у сфері прав людини, переїзд з Луганська до Черкас, правозахисників, які опинилися в ситуації ризику, просту юридичну мову та захоплення. Без секретиків, звісно, теж не обійшлося.

Слухайте за лінком на SoundCloud.

Привіт! Я твій сусід із Білорусі. Ми так давно дружимо з тобою! А ти так мало знаєш про мене. У нас із тобою зараз не найспокійніші часи, проте ми впораємося, ми ж разом. Думаю, настав час розповісти тобі трохи про себе. Про картоплю, чистоту й гарні дороги, думаю, ти вже знаєш. Та про інший бік медалі можливо ні…

Саме такими словами починається опис проєкту «Твій сусід», який реалізовує білоруська активістка Віолета Майшук в рамках програми «Підтримка громадянських ініціатив». Цей проєкт покликаний допомогти білоруським громадським активістам, які через свою політичну діяльність та переконання були змушені покинути Республіку Білорусь і зараз перебувають на території України, та спрямований на покращення українсько-білоруських відносин.

Пропаганда vs реальність

За словами Віолети, мета проєкту «Твій сусід» — показати українцям, що білоруси не такі як їх показує лукашенківська пропаганда. Постаратися змінити негативне ставлення українців до білорусів, які проживають на території України та за її межами. Донести інформацію про те, що білоруси не хотіли цієї війни, а коли вона почалася — білоруські активісти стали пліч-о-пліч на допомогу із захисту України.

«Оскільки ми живемо в Україні, де зараз триває війна, білорусам не рідко доводиться стикатися з різними проблемами через вторгнення також і з території Білорусі. Надавши територію для нападу, Лукашенко зробив усіх білорусів співагресорами. А у відповіді на запитання — чому ви поїхали з Білорусі, стає зрозуміло, що ми і Лукашенко не один народ. Бо вільні білоруси хочуть знести цей диктаторський режим і після чергових виборів велика кількість білорусів сіла за ґрати і ще більша — була змушена виїхати зі своєї країни», — розповідає Віолета.

Що відбулось?

Твій сусід — це онлайн-платформа, на якій розміщується інформація про те, з чим зіткнулися білоруси під час шостих «президентських виборів». Також на сайті є відомості про білоруських політв’язнів і підбірка документальних фільмів про те, як Лукашенко прийшов до влади та тримався за «президентське крісло» 26 років, а також загалом про події, що відбувалася під час виборів 2020 року.

Ось короткий уривок тексту, опублікованого на сайті:

«Вибори пройшли в повній інформаційній блокаді та в атмосфері політичних репресій — протягом трьох діб в країні не було інтернету. Це призвело до масових протестів ще на етапі підготовки до виборів. За голосами незалежних спостерігачів, з великим відривом перемогла лідерка від опозиції Світлана Тихановська.

Громадяни/ки, які не погодились з офіційними результатами, вийшли на вулиці, протестуючи. Основні вимоги протестувальників: звільнити політв’язнів, провести перевибори під наглядом міжнародної комісії та незалежних спостерігачів, притягнути до відповідальності причетних до фальсифікацій. У відповідь Лукашенко наказав силовикам придушити народні виступи. Як результат, було ув’язнено десятки людей, зокрема й опонентів Лукашенка».

Віолета каже, що дуже хоче, аби українці почали розрізняти білоруський народ та злочинну владу. За її словами, це допоможе надалі налагодити дружні стосунки з Білоруссю. І підтримка українців допоможе надалі знести диктаторський режим.