31 березня 2022 року 42-річна бухгалтерка Любимівської школи Тетяна Вересюк із племінником потрапили в полон. Після 9-годинного допиту людей відпустили з розрахунком, що чергові розстріляють їх на першому ж блокпості…

Це історія про 7-місячну окупацію села Любимівка. Про те, як російські військові набігами грабували людей, перетворювали школи на катівні, склади награбованого та боєприпасів. Та як, попри пережите, українські вчителі навчають дітей не тільки з підконтрольних, але й окупованих територій Херсонщини.

Текст створено із задокументованих свідчень працівниць Любимівської школи — бухгалтерки Тетяни Вересюк та директорки Альони Гергель для проєкту Громадської спілки «Освітній дім із прав людини в Чернігові» «За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine».

«24 лютого стало для нас шоком. Але це був той самий шок, як у 2014-му»

Село Любимівка знаходиться в Бериславському районі на Херсонщині. Через Дніпро до фронту тут лише 25 км (станом на січень 2024-го). Російські військові, заїжджаючи сюди в березні 2022 року, думали, що це місто: таким доглянутим та сучасним воно було.

Вʼїзд до села Любимівка 

«Звісно, 24 лютого стало для нас шоком. Але це був той самий шок, як у 2014-му, коли «запалало» в Донецьку та Луганську. Ми розуміли: відбувається щось страшне. Та повною мірою усвідомили і відчули це після 10 березня, коли в наше село зайшли окупанти», — розпочинає розмову Тетяна Вересюк, бухгалтерка місцевої школи.

До війни в Любимівському закладі повної загальної та середньої освіти навчалося 167 дітей. Із навколишніх сіл вони приїздили на уроки шкільним автобусом.

Зранку 24 лютого директорка закладу Альона Гергель зателефонувала знайомому поліцейському, аби зрозуміти, наскільки серйозною є воєнна ситуація в області. Почувши, що все страшно, вирішила перевести навчання в онлайн.

«В школу приходив лише техперсонал та педагоги. Ми готували укриття, аби люди із села могли там сховатися від обстрілів. Підвал у нас великий, проходить під усією будівлею. Ми зробили запаси води, облаштували ліжка для дітей. Згодом тут ховалися понад сто селян різного віку», — розповідає керівниця школи, яка проживає в сусідній Трудолюбівці.

День окупації для Любимівки починався так само як і попередні. Але все змінилося після 15 години, тоді краєм села проїхала військова техніка РФ…

Окупанти обстрілювали село і звинувачували в цьому ЗСУ

10 березня російські танки, БТРи та інша техніка ночували за селом. Зранку наступного дня окупанти вперше обстріляли Любимівку. А потім заїхали в село й говорили місцевим, що це зробили ЗСУ.

«Згодом ми побачили, як росіяни неодноразово виїжджали за село, розвертали танки, міномети, стріляли по Любимівці. А потім звинувачували наших у цих обстрілах. Цьому є багато свідків», — говорить Тетяна Вересюк.

Наслідки атаки на Любимівську школу

З 11 до 14 березня селянам заборонили навіть виходити з дворів. Найімовірніше, у ті дні в Любимівку заїжджали основні сили ворога та техніка. Потім на три дні людям дали «зелений коридор». Їхати дозволяли лише в бік окупованих прибережних сіл, Херсона, Криму. Тих, хто наважиться відправитися до вільної Нововоронцовки, погрожували розстрілювати в спину. Тоді з 1500 людей у селі залишилося 375. Серед тих, хто виїхав, була й Тетяна Вересюк. З родиною вони оселилися в Михайлівці, що була в «тихій» окупації за 37 км від дому жінки.

У Любимівці окупанти спочатку селилися в господарських приміщеннях: майстерні, свинарнику, мехтоку. Попервах грабували лише розбиті будинки, які залишили господарі. А згодом, каже Тетяна, вигадали нову тактику: стріляти по заможних садибах, так змушували людей просити про евакуацію. Після від’їзду господарів грабували й ці будинки.

«За 7 місяців окупації в селі було 4–5 ротацій росіян. Це виглядало, наче набіги грабіжників. Після третьої хвилі в селі вже не залишилося цінних речей. Якось люди чули, як один окупант скаржився іншому: пообіцяв дружині привезти морозильну камеру, але в селі вже такого не було. Дуже засмутився через це», — пригадує Тетяна.

Через обстріли в Любимівці загинуло 10 людей різного віку. Вісьмох із них поховали у власних дворах, бо окупанти давали на це лише дві години. За словами Тетяни, транспорту в людей уже не було. Тому цього часу не вистачало, щоби доставити та поховати покійника.

«У полоні нас постійно допитували, як ми готувалися до війни»

Російські військові брали в полон цивільних жінок і чоловіків із Любимівки та навколишніх сіл. Когось тримали в неволі місяцями, когось кілька годин. Але найжорстокішою була Росгвардія.

Тетяна Вересюк

«На блокпостах і в селах загалом стояло багато так званих ДНР-ців. Деякі з них попереджали нас: буде наліт росгвардійців, ховайте жінок, дівчат, молодих хлопців… У Любимівці я точно знаю про шістьох людей, яких брали в полон. У нашій школі бранців тримали зазвичай до двох діб, потім відпускали або перевозили в школу до села Біляївка. Отам була справжня катівня», — ділиться Тетяна Вересюк.

З 31 березня 2022 року окупанти мали закривати Любимівку на в’їзд та виїзд. Аби взяти речі, Тетяна з племінником свого чоловіка приїхали додому. А дорогою до Михайлівки, на Осокорівському блокпості, російські військові взяли їх у полон. Це сталося об 11 годині.

У людей забрали документи, телефони, зав’язали очі, посадили в БТР і кудись повезли. Оскільки Тетяна знала місцеві дороги, то здогадалася, що це була Хрещенівська школа. Люди перебували там до 20-ї години.

«У полоні нас постійно допитували: як ми готувалися до війни. Особливо прискіпливим був комендант кількох наших сіл «Восток», називав себе Сергій Володимирович чи Володимир Сергійович. Він був із Донецька, знав українську мову. Питав про АТОшників, ЗСУ, родини військових — хто пішов воювати. Ми казали, що нічого не знаєм, бо вони ж самі заборонили пересуватися селом… Загалом російські військові постійно говорили нам мерзенні речі. Це були жахливі слова, так вони виплескували ненависть… Але я досі не розумію, чим вона спричинена», — міркує Тетяна.

Жінці та її родичу пощастило: попри сильний психологічний тиск, їх не катували фізично. Але в громаді були люди, які зазнали тортур. Двоє хлопців із сусідньої Трудолюбівки були в полоні двічі. Вони не ділилися подробицями із селянами, лише казали, що «там було все». Після другого разу один із хлопців покінчив життя самогубством.

«Додому відправили з тим розрахунком, що нас розстріляють на першому ж блокпості»

О 20 годині 31 березня Тетяну з родичем знову кудись повезли. Знявши пов’язки, люди побачили той самий Осокорівський блокпост, свою автівку. Почалася комендантська година, під час якої пересуватися заборонено. Але полоненим наказали їхати додому. Документів та телефонів їм не повернули, забрати їх можна було лише за два дні. Навіть перепустку не виписали, як це зазвичай робили в таких ситуаціях. Просто побажали: «їдьте потихеньку». Але щоби дістатися Михайлівки, Тетяна з племінником мали перетнути три ворожі блокпости.

«На першому ж, біля Шевченківки, молодий солдат дуже здивувався, що ми без перепусток. А поряд старший сказав: «Ти що не зрозумів, навіщо їх відпустили? Їх відправили з тим розрахунком, що на першому ж блокпості розстріляють, бо їдуть у комендантську годину без нічого». Ми вмовили тих військових пропустити нас. Так само проїхали другий блокпост, він біля села Золота балка. Там нас попередили, щоб їхали повільно, бо біля Михайлівки чергує військовий, у якого «падає планка», він стріляє по людях», — стривожено пригадує Тетяна.

І дійсно, там їх мало не вбили. Люди ледь встигли вискочити з авто ще на під’їзді до блокпоста. Навіжений окупант кричав, що вони їдуть у комендантську годину, що вб’є їх. Тоді Тетяну та племінника врятував начальник того посту. Після сварки з навіженим побратимом, він сів із людьми в авто і провів їх до повороту на Михайлівку…

Оговтавшись від пережитого, Тетяна Вересюк навіть в окупації не припиняла своєї роботи. Каже, аби вчителі та техперсонал могли отримувати заробітну плату і виживати.

«Я шукала інтернет: він іноді ловив біля Дніпра, іноді на горищі й навіть у тюках соломи. Я вела свою Любимівську школу, також ще одну сусіднього села й Михайлівську, бо там бухгалтери не могли працювати. Уже коли виїхала в Кривий Ріг, то залишила тільки свою, Любимівську», — каже бухгалтерка.

З рейтингової школи окупанти зробили штаб, склади боєприпасів та награбованого

Любимівську школу збудували в 1973 році. За рейтингом вона була другою в районі. Завдяки участі в програмі НУШ, в останні роки вдалося модернізувати класи, закупити техніку. Зокрема, оновили кабінети хімії, математики, біології. Придбали 5 мультимедійних дошок, ноутбуки, принтери, ламінатори, телевізори, 3-D принтер, облаштували інклюзивну кімнату… У школі створили сучасний простір, де дітям було комфортно вчитися та проводити час.

Наслідки атаки на Любимівську школу

Та наприкінці квітня 2022 комфорту прийшов кінець: у школу вдерлися окупанти. Вони перетворили сучасний навчальний заклад на штаб, склади боєприпасів і награбованого, тимчасову в’язницю для цивільних полонених. А ще — вигнали місцевих із підвалу й самі ховалися там. Аби мати швидкий доступ до укриття, позривали підлогу на першому поверсі. На даху постійно чергував снайпер, який стріляв по ногах тим, хто наближався до школи.

Вікна школи забарикадували мішками із землею, яку набирали прямо на подвір’ї. У кабінеті директорки облаштували туалет: зірвали дошки й користувалися отвором як вигрібною ямою. Кабінет біології російські військові використовували, як тир.

Школа тричі зазнавала обстрілів. Два були в червні, тоді прилетіло в спортивну залу та їдальню. Останній приліт був 23 вересня 2022 року. Він наніс найбільші руйнування.

Альона Гергель

«Обстріли — це була агонія росіян. Вони часто виїжджали за село і стріляли по ньому, щоби дискредитувати ЗСУ. А це вже були останні дні перед звільненням… Коли вчителі змогли зайти в школу, то були шоковані. Там валялося багато гільз, росіяни залишили розтяжки. Ящики з боєкомплектами були на першому поверсі, у майстернях. Пограбували все: техніку, навіть столярні станки з майстерні вивезли. На місці телевізорів ми побачили написи: «Здесь был телевизор». Всюди стояв сморід. З техніки залишився лише один принтер, але вони споганили і його: залишили там свої екскременти…», — з відразою каже директорка Альона Гергель.

Навчають навіть дітей з окупованих територій

Після звільнення Любимівки навчання відновилося, звісно дистанційно. На початок навчального 2022 року в закладі отримували освіту 232 дитини. З них 82 учні приєднувалися з окупованих територій.

«На лівому березі дітей змушують ходити до російських шкіл, але вони навчаються додатково в нас: виконують завдання і надсилають. Іноді вони по шестеро приєднуються з одного гаджета. Ці збори помітили російські спецслужби, тому дітям стало складніше долучатися. Але багато цих учнів і зараз із нами», — говорить директорка закладу.

Наразі люди поступово повертаються в Любимівку та сусідні села. На початок 2023 навчального року в школі вчилося 185 учнів. Але там усе ще є проблеми з гаджетами та стабільним інтернетом.

Про фізичне відновлення будівлі школи поки що не йдеться. За словами директорки, громада не має на це коштів. Тому й діти, і колектив працюють дистанційно.

Пережите ще більше об’єднало колектив. Зараз Тетяна та Альона з родинами повернулися в рідні села. Люди живуть у модульних будинках, адже хати розбиті. За 7 місяців окупанти зруйнували 80 % села. Та їхати кудись люди не хочуть, бо тут, у степу, їхня рідна земля…

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

Як жителі села Милове переживали окупацію, які «порядки» за цей час там встановили росіяни та на що перетворили школу — розповідає місцева вчителька, яка чотири рази була на допитах в окупантів. 

Село Милове, що на Херсонщині, знаходиться в червоній зоні — за 4,5 км від позицій окупантів. Вже понад 11 місяців місцеві жителі живуть там без світла, під постійними обстрілами та з ускладненим постачанням води після підриву Каховської ГЕС.

Село було окуповане з 9 березня 2022 року по 9 листопада 2022 та слугувало для російських солдатів своєрідним опорним пунктом.

Там була встановлена російська «комендатура», яку очолював так званий комендант Сурен. З місцевого будинку культури вони зробили штаб, зі школи — казарму, а з сільського ФАПу — катівню.

В селі росіяни встановили режим: місцевих мешканців змусили пересуватися по вулиці з білими пов’язками на руці, без телефонів та з паспортами; встановили комендантську годину та змушували вітатися. 

Пояснювали росіяни свій прихід «стандартно» — прийшли звільняти українців. Кидали фрази на кшталт: «ми ж братські народи», «ми не знали куди йдемо» тощо. 

Свою «братську любов» вони проявляли постійно, брязкаючи зброєю, та викликаючи місцевих мешканців на допити. 

На такі допити 4 рази викликали і місцеву вчительку.

«Поклали пістолет і сказали стріляй»

Ірина (ім‘я змінене в цілях безпеки) працює вчителькою в місцевій школі. Вона так пишається тим, що їхня школа була однією з передових в громаді та оснащена сучасною технікою за стандартами НУШ (нової української школи): 

Але після того, як в село прийшов «руській мір» — школа перетворилася на гуртожиток для окупантів. Зараз вона повністю зруйнована і відновленню не підлягає, але про це згодом.

Ірина розповідає, що її 4 рази росіяни викликали на допити. Кожен з них складався з кількох етапів  та відрізнявся від попереднього. 

На першому допиті її принижували і провокували: 

«Вони кричали, матюкали і погрожували мені. Я свідомо відмовилася говорити з ними російською мовою. Це їх дуже розізлило. Особливо їхнього якогось з командирів, якого окупанти називали «Прокурор Серьожа». Той просто скаженів, коли чув українську. Я їм відповідала: ви ж сюди до нас прийшли, маєте розуміти нашу мову»…

Під час другого та третього допиту вже були реальні залякування, які росіяни могли втілити. Ірина розповідає, що окупанти погрожували знайти її чоловіка та дітей, погрожували фізичною розправою. 

«Поклали пістолет на стіл і сказали стріляй. Я їм кажу — я пацифіст, я вчителька, я роблю добро. Вони мені — що за слово таке «пацифіст». Кажу — я не стріляю в людей. Тоді один з росіян мені каже — значить я тобі зараз щось зроблю. Завели якогось їхнього солдата, почали розповідати історію, що наші хлопці з ЗСУ вбили його друга, у якого вдома в Росії діти. Так розумію, так вони на жалість хотіли натиснути». 

Під час останнього допиту Ірину почали схиляти до співпраці. Казали що зроблять її директоркою і начальницею управління освіти в районі, мовляв, тільки щоб та погоджувалася співпрацювати. Ірина ж відмовилась.

На одному з допитів була присутня директорка школи Тетяна Суржик, яка пішла на співпрацю з окупантами. 

«Я не очікувала її там побачити, але потім зрозуміла, що вона гауляйтерка, зрадниця. Один з окупантів каже мені, наводячи зброю, — я зараз примушу тебе сказати, що Тетяна Олександрівна найкращий керівник школи. Я дивлюсь на неї і кажу: 

— Таня, ти цього хочеш? 

— Я не Таня для тебя, хочу, конєчно».

Як потім стало відомо, Тетяна Суржик почала співпрацювати з окупантами, була в їхній «комендатурі». Роздавала російську «фінансову допомогу» місцевим жителям в рублях і схиляла їх до співпраці з росіянами. За кілька днів до звільнення Милового гауляйтерка покинула село разом зі своїми господарями. Місцеві кажуть, що зараз вона знаходиться на окупованій території.

Зруйнована школа та віночок «незламності»

Школа, про яку розповідала вчителька, зараз вщент зруйнована. 13.10.2022 року в неї було три прямі влучання снарядів. На її місці зараз руїни. 

До російського вторгнення у школі навчалось понад 100 діток. Це було двоповерхове приміщення, оснащене сучасною технікою: інтерактивними дошками, проєкторами, комп’ютерами тощо.

Коли в село прийшли росіяни, вони почали використовувати школу як “казарму”. В деяких класах жили, а в їдальні готували їжу, і, ймовірно, розвозили її по своїх підрозділах. 

Місцеві мешканці кажуть, що часто бачили як на територію школи приїздила вантажна машина і росіяни щось завантажували на неї. 

В перші дні після окупації, вже згадуваний комендант Сурен, зібрав вчителів і сказав, щоб ті ходили на роботу і продовжили навчальний процес. Спочатку дистанційне навчання було за українською програмою. Вчителі приходили до приміщення школи і проводили онлайн-уроки. В деякі класи і на другий поверх росіяни забороняли їм заходити. 

Згодом окупанти сказали, що школа має перейти на навчання за російською програмою. Схиляли вчителів перейти на викладання уроків російською. Сказали, що якщо не погодяться, щоб писали заяви на звільнення. Однак більшість вчителів відмовились співпрацювати і пішли у відпустки. 

За кілька днів до обстрілу школи, росіяни виселилися з неї. Місцеві кажуть, що не випадково, мовляв, знали, що буде обстріл. Зі слів мешканців села, прильоти були зі сторони, яка була окупована. Тож те, що саме російські військові обстріляли заклад освіти, у них не викликає сумнів.

Тепер на місці школи — гора цегли, скла і потрощених меблів. Вона не підлягає відновленню…  

Символічно, що стіна, на якій висить український віночок — вціліла. Як і портрет Шевченка в одному з класів, та українська хата, яка була експозицію в краєзнавчому шкільному музеї. 

Вони — як символ незламності українського духу. Росіяни можуть зруйнувати наші приміщення, наші стіни — однак український дух і волю — вони ніколи не зруйнують!

Команда документаторів Освітнього дому прав людини в Чернігові здійснила моніторингову місію та підготувала цей матеріал в рамках проєкту “Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)” за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.