Історія Олександра Дʼякова — це історія про силу духу та відвагу українця, який стикнувся з жахами війни прямо на своєму порозі.

Це історія про те, як у найтемніші години продовжувати вірити у перемогу та робити все можливе заради неї.

До 24 лютого

Життя херсонця Олександра Дʼякова до лютого 2022 року мало чим відрізнялось від життя більшості українців — він займався власним бізнесом, очолював ОСББ, займався громадським активізмом та намагався підтримувати порядок у рідному місті.

Проте зранку 24 лютого чоловік уже розумів, що його життя скоро кардинально зміниться — він почув перші вибухи, які означали, що росіяни почали повномасштабний наступ на українську землю.

Чоловік тоді проживав у квартирі на 14-му поверсі багатоповерхівки, звідки відкривався прекрасний краєвид на все місто та околиці. Проте замість звичайних зимових пейзажів Олександр побачив наслідки авіаударів, які росіяни завдали спочатку по Новій Каховці, а згодом і по Херсону.

«З початку ми звісно думали, що це, як то кажуть, «консерви вскрилися» — потім швидко стало зрозуміло, що це були авіаудари».

Чоловік навіть зміг нарахувати понад 60 ворожих вертольотів, що пролітали небом. Спочатку він сподівався, що це українські ЗСУ прямують на захист міста. Проте незабаром зрозумів — це була ворожа техніка.

Обʼєднання та протидія окупантам

Олександр раніше вже відзначався активною громадянською позицією — був учасником Революції Гідності, організовував та підтримував різноманітні, зокрема й антикорупційні, місцеві ініціативи.

Тож коли 24 лютого Росія розпочала новий етап війни проти України, чоловік навіть не думав про те, щоб сидіти осторонь, спостерігаючи, як ворог нищить його рідне місто та країну.

Майже одразу Олександр та інші активісти Херсону обʼєднались у групу, яка з перших днів намагалася всіляко протидіяти окупантам — переправляти військових, організовувати матеріальну допомогу для захисників та мирних жителів, передавати українській армії потрібну інформацію.

17 днів полону

Однак невдовзі ворог дізнався про цю діяльність — почались обшуки, арешти та викрадення.

«Спочатку забрали одну людину з нашої групи, потім іншу — а потім мене».

Для Олександра відразу було все зрозуміло. Коли люди з його групи почали зникати він повидаляв всю особисту інформацію зі своїх гаджетів – коли росіяни прийшли за ним, то його техніка їм вже нічим не допомогла.

Олександр в приміщенні ізолятора тимчасового утримання, в якому він перебував як полонений

У російському полоні людей чекали жорстокі допити, побиття, застосування струму та інші тортури, метою яких було зламати українців психологічно і змусити співпрацювати з окупантами.

«Вони там катують людей так, що я навіть ту людину, яка мене здала, не звинувачую. Я розумію, що він пройшов теж саме, що і я… Нам один раз пропонували одне одного до струму підʼєднувати та бити — ну ми, звісно, відмовлялись, але й таке було».

Чоловік підтримував себе думками про те, що от-от і зараз двері відкриються, зайдуть наші військові та скажуть, що все — Херсон звільнено.

«Навіть коли “прильоти” були, я думав: “О, це наші луплять по окупантах… Це добре, нехай луплять… Постійно я себе намагався якось заспокоїти й у камері менше розмовляти, бо там не зрозуміло хто є хто… Там 6–7 осіб, а ти не знаєш майже нікого, ти знайомишся з тими людьми в камері, ти розумієш, що серед них можливо є людина, яка співпрацює з окупантами — такі були й дуже часто».

Лікарні та переховування в Херсоні

Так тривало 17 днів: постійний біль, який зумовлював втрату контролю над собою, травми від побиття та катувань — після всього цього в Олександра стан здоровʼя загострився.

Тоді в окупантів, зі слів чоловіка, лишалось два варіанти: «”Звільнення” в мене було вимушеним, бо мене або десь прикопати вже треба було або лікувати».

На щастя росіяни обрали другий — Олександра повезли до лікарні. Проте в першій лікарні, куди його привезли, лікарі відмовились допомагати херсонцю — усе через те, що його привезли під наглядом окупантів.

«Я тоді подумав, що все — зараз у ліс повезуть. У лікарню не вдалося — зараз у лісі вбʼють та закопають. Але мені, знову пощастило — вони запитали, чи знаю я ще лікарню у своєму місті…».

З другої спроби Олександра все ж прийняли та почали лікування — спочатку він три дні лежав під крапельницями, після чого провели дві операції.

Утім, про якесь реальне звільнення не йшлось — за чоловіком продовжували постійне спостереження.

Коли стан чоловіка дещо покращився, йому повернули мобільний телефон та наказали регулярно бути на звʼязку з окупантами, погрожуючи відправити в тюрму на 20 років за звинуваченнями в «тероризмі».

«Вони мені казали: “Ми тебя в розиск обьявім, ти никуда не убежіш, так шо смотрі даже не думай нікуда убегать”. А як я міг втекти? Я тоді й ходити не міг».

Згодом російські окупанти були вимушені почати евакуйовуватись з міста — саме тоді знову постало питання про те, що робити Олександру. На той момент він все ще був у лікарні.

«Мені лікар казав: “У тебе є два варіанти: перший — тебе евакують на «ту» сторону (підконтрольну російським окупантам)”. Я відповів: “Ні-ні-ні, мені цей варіант не підходить!”. Тоді головний лікар сказав: “В понеділок збирайся і тікай”».

Чоловік так і зробив — йому вдалось втекти, бо нагляду майже не було, велика частина окупантів на той момент покинула місто.

«Вони щось намагались ще мені писати, але я вимкнув телефон, викинув батареї і зробив так, щоб мене ніхто не знайшов».

Ще два з половиною тижні Олександр переховувався безпосередньо в Херсоні, поки місто не звільнили.

Реабілітація

Олександр, пройшовши цей нелегкий шлях, радить людям зі схожою долею не опускати рук, шукати програми, які допомагають із реабілітацією, далі щось робити, бо життя — це дія.

Олександр отримав термінову підтримку від Освітнього дому прав людини в Чернігові в рамках Програми захисту — узяв участь у Програмі психосоціальної реабілітації, яка проходила за підтримки проєкту ESU.

Олександр в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Про програму чоловік дізнався від знайомого, який раніше теж проходив цю програму.

За словами Олександра, реабілітаційні заходи тривали приблизно тиждень на базі Дому в селі Количівка, активностей було багато, але чоловіку найбільше запамʼяталась робота з психологами — саме вона дозволила Олександру набути потрібних знань та навичок для подолання наслідків травматичного досвіду.

«Психологи зробили свою справу — це змогло допомогти внести мені деякі корективи, які зараз використовують для себе. Трішки “поставило все на місце”».

Під час програми учасники, крім того, що активно працювали з фахівцями, ще й комунікували між собою — з того часу вони підтримують спілкування.

«Я навіть казав усім, що такі місця потрібно відкривати в кожному місті України. Тому що ви робите ту справу, яку потрібно робити. Людям багато допомагаєте… Тим, хто покладає свій потенціал, але натомість не отримують нічого».

«Враження — супер, усе супер, дуже сподобалось, я б радив. Дуже дякую!».

Волонтерство

Зараз чоловік усе ще в Херсоні — займається волонтерством, допомагає населенню з продуктами та продовжує керувати ОСББ. У пригоді йому стають також стають і навички, які він отримав у Програмі психосоціальної реабілітації, — каже Олександр.

«Я зараз працюю в Херсоні, від мене приблизно пʼятсот сімей отримують гуманітарну допомогу щомісячно — це тисяча людей, якщо вважати, що в одній сімʼї по дві-три людини. Я про них піклуюсь та допомагаю — з деякими також є сенс працювати психологічно».

Волонтерська діяльність Олександра в м. Херсон

«Хто б не казав, що Херсон уже об’ївся — такого немає, тому потреба в допомозі є постійно. Банально навіть якщо в людини є кошти, але якщо це, наприклад, якась літня людина, то вона не може вийти, тому що вона боїться обстрілу — у Херсоні постійно прилітають ворожі снаряди».

Олександр видає гуманітарну допомогу мешканцям Херсону

Олександр впевнений, що після перемоги йому ще буде чим займатись, але зараз він мріє тільки про Перемогу, звільнення всіх українських полонених та відбудову мирного життя на рідній херсонській землі.

Без визначеної мети людина приречена, вважає Олександр Дʼяков. Тож він радить усім, хто опинився в скрутних обставинах, не опускати руки та продовжувати приносити користь громаді, адже саме так ми наближаємо довгоочікувану перемогу.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд «Відродження», Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Правозахисниця Оксана Тропіна під час окупації Херсону російськими військами не покинула місто.

Часто, виходячи в магазин чи аптеку, їй доводилось вдягатися в «лахміття», щоб її не впізнали місцеві колаборанти та окупанти. Адже до повномасштабного вторгнення Оксана доволі часто з’являлася на теле- та радіоефірах з правозахисними темами.

Розповідаємо історію Оксани: як вона переживала окупацію та як їй вдавалось і надалі допомагати людям.

За добу понад 100 обстрілів міста і передмістя

Оксана — регіональна координаторка взаємодії з громадськістю Уповноваженого ВРУ з прав людини в Херсонській області. Весь період окупації міста вона провела в Херсоні. І лише в січні 2023 року разом з родиною переїхала до Миколаєва.

«23 лютого 2022 року все було за планом: ми провели моніторинговий візит до Олешківського дитячого будинку-інтернату. А 24 лютого рано вранці вже з вікна свого дому я побачила окупантів і техніку. Ми живемо в приватному будинку біля річки, а вони стояли поруч — по той бік водойми.

Це було неочікувано. Ніхто не знав що робити. Працівники поліції, Нацгвардії та СБУ дружно покинули територію міста. Я ж не збиралась покидати Херсон — весь період окупації провела в місті. Та в якийсь момент я зрозуміла, що далі жити під постійними обстрілами неможливо. Адже за добу понад 100 обстрілів міста і передмістя. Та і друзі активно наполягали, щоб я таки покинула територію.  11 листопада 2022 року звільнили Херсон, а 7 січня 2023 року я виїхала звідти разом з родиною».

Зруйнований клас Гімназії №6, м. Херсон.  Фото зроблене під час екседиції до міста 23 квітня 2023 року командою Дому. 

Оксана розповідає, що велика війна стала останньою краплею для її тата, який хворів ще до вторгнення. На жаль, цих подій він пережити не зміг. Маму, яка проживала в селі в Херсонській області, вдалося вивезти. Забирали під обстрілами. А чоловік Оксани є особою з інвалідністю, тому за ним потрібен постійний догляд. Зі слів героїні історії, вона несла відповідальність за рідних, тому прийняла рішення таки виїхати з Херсону.

Життя в окупації

За словами Оксани, найважче під час окупації було діставати ліки, які дуже потрібні для її чоловіка та мами.

«Під час окупації в місті працювали всього кілька аптек, усі приватні. Люди один одному або в групах передавали інформацію про доставку ліків у ту чи іншу аптеку. Черги були космічні. І відстоявши у черзі, не було гарантії, що людина придбає потрібний їй препарат. На початку окупації і аж до вересня в місті працювала одна з приватних аптек, керівниця якої живе недалеко від мене. Коли там ліки закінчились, власниця відрядила свого чоловіка через Запоріжжя на неокуповану територію за поповненням. Так вдавалось тричі привезти повну машину ліків.

Потім у вересні вийшла заборона на приватні аптеки — у рф така держполітика — тільки державні мають право працювати. Тому потім стало складніше купити будь-які фармацевтичні препарати. Насправді вони були у місті, продавали їх прямо на базарі на розкладних столиках, умови зберігання не дотримувалися, особливо зважаючи на літню південну спеку. Окрім цього, продавали їх не фармацевти, термін дії інколи неможливо було побачити на упаковці і коштували вони занадто дорого». 

За словами героїні, з їжею особливих проблем не було — всі продукти були доступні. Головне, щоб були гроші. А от дістати їх було важко: комусь рідні скидали на картки, хтось шукав підробіток.

«Ще у березні-квітні минулого року багато людей залишалось в Херсоні. Але вже на той момент з роботою була біда і не можна було зняти готівку. Крім того, окупанти не давали можливості користуватися терміналом. 

Проте ми знали, що в Херсоні було пару магазинів, де можна було розрахуватися карткою. Ми приходили, стояли тихенько, спостерігали чи немає когось з росіян, чи незнайомих (які могли бути колаборантами), моргали й тихо розраховувалися. Просто передавали продавчиням карти з пін-кодом під прилавком, а вони повертали їх назад в пакеті з продуктами. Ось так люди піклувалися одне про одного, допомагали. Ми вдячні їм за цю людяність». 

Оксана каже, що їй було страшно жити в місті не тільки через обстріли, а й через те, що її могли впізнати. До вторгнення вона часто була на радіо та телебаченні.

«По вулиці я ходила в образі — «секондхенд відпочиває». Доводилось носити «халабуду» на голові, щоб мене ніхто не впізнав. До нас додому теж приходили, але не через мою громадянську позицію. Ходили по кожному будинку, оглядали хто є, кого нема. Потім в ті будинки та квартири, де ніхто не жив, окупанти  заселяли привезених росіян. Просто видавали «ордери на житло», куди поселялися переважно вчителі та лікарі з росії. Навіть вагітні жінки приїздили». 

Робота і допомога людям

За словами Оксани, до початку березня в Херсоні працювали два представники Уповноваженого ВРУ з прав людини і вона як координаторка.

«Один мій колега звільнився відразу, а один залишився працювати. Перед великою війною нам завезли в офіс нові комп’ютери і меблі. І мій колега вирішив піти «у розвідку» до офісу та потрапив на «бесіду». З ним довго спілкувалися і схиляли до співпраці. Він не розгубився, правильно відмовив окупантам. Зараз він знаходиться на Лівому березі, де живуть його рідні, на жаль, поки що під окупацією». 

Фото з архіву Оксани

Оксана продовжувала надавати допомогу людям там, де це було можливо. Вона розповідає, що до вторгнення вони з колегами проводили моніторинг дотримання прав людини в місцях несвободи (слідчі ізолятори, установи виконання покарань, психоневрологічні інтернати, спеціалізовані школи для дітей, геріатричні установи тощо). І після 24 лютого до них почали телефонувати працівники з цих місць і запитували, що їм робити — у багатьох з них не вистачало їжі, щоб прогодувати людей.

«Якось нас набрали з чоловічого психоневрологічного інтернату і сказали, що у них залишилось їжі на кілька тижнів. Там перебувало понад 100 чоловіків. Вони харчувались з запасів: у них було згущене молоко у жерстяних банках, борошно і дріжджі. Це на початку врятувало багатьох. Те саме було і з жіночим психоневрологічним будинком-інтернатом, де перебувало близько 300 жінок. Шукали їжу по складах і в магазинах, щоб люди вижили».

До слова, 21 жовтня окупаційна влада вивезла з Херсонського психоневрологічного інтернату (с. Комишани) 54 жінок під приводом відпочинку в Криму. З ними досі немає зв’язку.

«Також в Херсоні є виправна колонія, де близько 1000 людей відбували покарання не вперше. Їх треба було якось годувати. Керівник колонії теж телефонував і питав як бути. Казав, що на центральному рівні йому сказали відчинити ворота, мовляв, хай ув’язнені ідуть самі шукати їжу. Він же вирішив не випускати засуджених, адже багато хто з них відбував покарання повторно, і тому прийняв рішення «змінити прапор». Важко судити, погано вчинив керівник, чи ні, зважаючи на обставини. Але як потім стало відомо, цих людей окупаційна влада вивезла на територію росії. Родичі телефонували до нас і говорили, що ув’язнених примушували взяти зброю і воювати проти України». 

Окреме важке питання було — як передати ліки на окупований Лівий берег. Адже, як каже Оксана, в кожному районі є дітки, до прикладу, з психіатричними розладами, яким потрібна допомога. Їм необхідне медикаментозне лікування — а це і психотропні, і сильнодійні знеболювальні ліки.

«Тоді погодився допомогти головний лікар КНП “Херсонського обласного закладу з надання психіатричної допомоги” Херсонської обласної ради.

Він за своєї ініціативи, не задумуючись, взяв мотоцикл і поїхав з ліками, які були в нього в запасі, на окупований Лівий берег. Уявіть, через блокпости, ризикуючи життям. Того ж дня ввечері він мені зателефонував і сказав, що відвіз ліки. Їх має вистачити до вересня». 

Оксана розповідає, що ситуація з дотриманням прав людини на окупованій частині Херсонщини дуже складна. Особливо для людей, яким потрібна допомога —  а це особи з ВІЛ, алко-, наркозалежні, паліативні хворі. Окупаційна влада ніяк їм не допомагає. Медичні документи людей просто вивезли в Генічеський район, де зараз у них так звана «опорна лікарня». І щоб отримати якусь допомогу вони змушені витрачати велику суму грошей тільки на дорогу.

«Треба подбати про людей, яким можна допомогти або дати можливість піти з життя з найменшими стражданнями. Зараз працювати з такими кейсами через окупацію дуже складно. 

А ще постійні обстріли й, як наслідок, поганий зв’язок в місті. Плюс Херсон виведений з переліку міст, які перебувають у зоні бойових дій. І хоч в самому Херсоні немає боїв, але Херсон і вся прибережна зона, передмістя під постійними обстрілами. Як наслідок, військові не доотримують зарплату, хоча вони по суті на нулі».

Оксана підсумовує, що однозначно планує повернутися в Херсон і працювати. Хоча в якому напрямку, ще не знає. І на завершення додає:

«Усім нам поїздок до Криму через Херсон». Тож хай так і буде!

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5