04Чер2023
Розуміємо права людини Мережа домів прав людини

контакти

Провулок Луговий, 1 Г,
с. Количівка,
Чернігівський район,

Чернігівська область,
Україна 
15563

+38 0462 930-907
+38 0949 881-907

Позначка: Херсон

Новини

Як правозахисниця Оксана Тропіна переживала окупацію в Херсоні

Правозахисниця Оксана Тропіна під час окупації Херсону російськими військами не покинула місто.

Часто, виходячи в магазин чи аптеку, їй доводилось вдягатися в «лахміття», щоб її не впізнали місцеві колаборанти та окупанти. Адже до повномасштабного вторгнення Оксана доволі часто з’являлася на теле- та радіоефірах з правозахисними темами.

Розповідаємо історію Оксани: як вона переживала окупацію та як їй вдавалось і надалі допомагати людям.

За добу понад 100 обстрілів міста і передмістя

Оксана — регіональна координаторка взаємодії з громадськістю Уповноваженого ВРУ з прав людини в Херсонській області. Весь період окупації міста вона провела в Херсоні. І лише в січні 2023 року разом з родиною переїхала до Миколаєва.

«23 лютого 2022 року все було за планом: ми провели моніторинговий візит до Олешківського дитячого будинку-інтернату. А 24 лютого рано вранці вже з вікна свого дому я побачила окупантів і техніку. Ми живемо в приватному будинку біля річки, а вони стояли поруч — по той бік водойми.

Це було неочікувано. Ніхто не знав що робити. Працівники поліції, Нацгвардії та СБУ дружно покинули територію міста. Я ж не збиралась покидати Херсон — весь період окупації провела в місті. Та в якийсь момент я зрозуміла, що далі жити під постійними обстрілами неможливо. Адже за добу понад 100 обстрілів міста і передмістя. Та і друзі активно наполягали, щоб я таки покинула територію.  11 листопада 2022 року звільнили Херсон, а 7 січня 2023 року я виїхала звідти разом з родиною».

Зруйнований клас Гімназії №6, м. Херсон.  Фото зроблене під час екседиції до міста 23 квітня 2023 року командою Дому. 

Оксана розповідає, що велика війна стала останньою краплею для її тата, який хворів ще до вторгнення. На жаль, цих подій він пережити не зміг. Маму, яка проживала в селі в Херсонській області, вдалося вивезти. Забирали під обстрілами. А чоловік Оксани є особою з інвалідністю, тому за ним потрібен постійний догляд. Зі слів героїні історії, вона несла відповідальність за рідних, тому прийняла рішення таки виїхати з Херсону.

Життя в окупації

За словами Оксани, найважче під час окупації було діставати ліки, які дуже потрібні для її чоловіка та мами.

«Під час окупації в місті працювали всього кілька аптек, усі приватні. Люди один одному або в групах передавали інформацію про доставку ліків у ту чи іншу аптеку. Черги були космічні. І відстоявши у черзі, не було гарантії, що людина придбає потрібний їй препарат. На початку окупації і аж до вересня в місті працювала одна з приватних аптек, керівниця якої живе недалеко від мене. Коли там ліки закінчились, власниця відрядила свого чоловіка через Запоріжжя на неокуповану територію за поповненням. Так вдавалось тричі привезти повну машину ліків.

Потім у вересні вийшла заборона на приватні аптеки — у рф така держполітика — тільки державні мають право працювати. Тому потім стало складніше купити будь-які фармацевтичні препарати. Насправді вони були у місті, продавали їх прямо на базарі на розкладних столиках, умови зберігання не дотримувалися, особливо зважаючи на літню південну спеку. Окрім цього, продавали їх не фармацевти, термін дії інколи неможливо було побачити на упаковці і коштували вони занадто дорого». 

За словами героїні, з їжею особливих проблем не було — всі продукти були доступні. Головне, щоб були гроші. А от дістати їх було важко: комусь рідні скидали на картки, хтось шукав підробіток.

«Ще у березні-квітні минулого року багато людей залишалось в Херсоні. Але вже на той момент з роботою була біда і не можна було зняти готівку. Крім того, окупанти не давали можливості користуватися терміналом. 

Проте ми знали, що в Херсоні було пару магазинів, де можна було розрахуватися карткою. Ми приходили, стояли тихенько, спостерігали чи немає когось з росіян, чи незнайомих (які могли бути колаборантами), моргали й тихо розраховувалися. Просто передавали продавчиням карти з пін-кодом під прилавком, а вони повертали їх назад в пакеті з продуктами. Ось так люди піклувалися одне про одного, допомагали. Ми вдячні їм за цю людяність». 

Оксана каже, що їй було страшно жити в місті не тільки через обстріли, а й через те, що її могли впізнати. До вторгнення вона часто була на радіо та телебаченні.

«По вулиці я ходила в образі — «секондхенд відпочиває». Доводилось носити «халабуду» на голові, щоб мене ніхто не впізнав. До нас додому теж приходили, але не через мою громадянську позицію. Ходили по кожному будинку, оглядали хто є, кого нема. Потім в ті будинки та квартири, де ніхто не жив, окупанти  заселяли привезених росіян. Просто видавали «ордери на житло», куди поселялися переважно вчителі та лікарі з росії. Навіть вагітні жінки приїздили». 

Робота і допомога людям

За словами Оксани, до початку березня в Херсоні працювали два представники Уповноваженого ВРУ з прав людини і вона як координаторка.

«Один мій колега звільнився відразу, а один залишився працювати. Перед великою війною нам завезли в офіс нові комп’ютери і меблі. І мій колега вирішив піти «у розвідку» до офісу та потрапив на «бесіду». З ним довго спілкувалися і схиляли до співпраці. Він не розгубився, правильно відмовив окупантам. Зараз він знаходиться на Лівому березі, де живуть його рідні, на жаль, поки що під окупацією». 

Фото з архіву Оксани

Оксана продовжувала надавати допомогу людям там, де це було можливо. Вона розповідає, що до вторгнення вони з колегами проводили моніторинг дотримання прав людини в місцях несвободи (слідчі ізолятори, установи виконання покарань, психоневрологічні інтернати, спеціалізовані школи для дітей, геріатричні установи тощо). І після 24 лютого до них почали телефонувати працівники з цих місць і запитували, що їм робити — у багатьох з них не вистачало їжі, щоб прогодувати людей.

«Якось нас набрали з чоловічого психоневрологічного інтернату і сказали, що у них залишилось їжі на кілька тижнів. Там перебувало понад 100 чоловіків. Вони харчувались з запасів: у них було згущене молоко у жерстяних банках, борошно і дріжджі. Це на початку врятувало багатьох. Те саме було і з жіночим психоневрологічним будинком-інтернатом, де перебувало близько 300 жінок. Шукали їжу по складах і в магазинах, щоб люди вижили».

До слова, 21 жовтня окупаційна влада вивезла з Херсонського психоневрологічного інтернату (с. Комишани) 54 жінок під приводом відпочинку в Криму. З ними досі немає зв’язку.

«Також в Херсоні є виправна колонія, де близько 1000 людей відбували покарання не вперше. Їх треба було якось годувати. Керівник колонії теж телефонував і питав як бути. Казав, що на центральному рівні йому сказали відчинити ворота, мовляв, хай ув’язнені ідуть самі шукати їжу. Він же вирішив не випускати засуджених, адже багато хто з них відбував покарання повторно, і тому прийняв рішення «змінити прапор». Важко судити, погано вчинив керівник, чи ні, зважаючи на обставини. Але як потім стало відомо, цих людей окупаційна влада вивезла на територію росії. Родичі телефонували до нас і говорили, що ув’язнених примушували взяти зброю і воювати проти України». 

Окреме важке питання було — як передати ліки на окупований Лівий берег. Адже, як каже Оксана, в кожному районі є дітки, до прикладу, з психіатричними розладами, яким потрібна допомога. Їм необхідне медикаментозне лікування — а це і психотропні, і сильнодійні знеболювальні ліки.

«Тоді погодився допомогти головний лікар КНП “Херсонського обласного закладу з надання психіатричної допомоги” Херсонської обласної ради.

Він за своєї ініціативи, не задумуючись, взяв мотоцикл і поїхав з ліками, які були в нього в запасі, на окупований Лівий берег. Уявіть, через блокпости, ризикуючи життям. Того ж дня ввечері він мені зателефонував і сказав, що відвіз ліки. Їх має вистачити до вересня». 

Оксана розповідає, що ситуація з дотриманням прав людини на окупованій частині Херсонщини дуже складна. Особливо для людей, яким потрібна допомога —  а це особи з ВІЛ, алко-, наркозалежні, паліативні хворі. Окупаційна влада ніяк їм не допомагає. Медичні документи людей просто вивезли в Генічеський район, де зараз у них так звана «опорна лікарня». І щоб отримати якусь допомогу вони змушені витрачати велику суму грошей тільки на дорогу.

«Треба подбати про людей, яким можна допомогти або дати можливість піти з життя з найменшими стражданнями. Зараз працювати з такими кейсами через окупацію дуже складно. 

А ще постійні обстріли й, як наслідок, поганий зв’язок в місті. Плюс Херсон виведений з переліку міст, які перебувають у зоні бойових дій. І хоч в самому Херсоні немає боїв, але Херсон і вся прибережна зона, передмістя під постійними обстрілами. Як наслідок, військові не доотримують зарплату, хоча вони по суті на нулі».

Оксана підсумовує, що однозначно планує повернутися в Херсон і працювати. Хоча в якому напрямку, ще не знає. І на завершення додає:

«Усім нам поїздок до Криму через Херсон». Тож хай так і буде!


Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.