39-річний Рінат Параламов пережив тортури, побиття і знущання працівників ФСБ Росії в Криму. У 2017 році його незаконно затримали, били й катували впродовж кількох годин, використовуючи електричний струм. Не витримавши тортур, Рінат погодився та підписав усі папери, які йому дали співробітники ФСБ. Згодом вихідець із Криму розповів публічно про все те, що він пережив. Від початку повномасштабного вторгнення кримський татарин із родиною живе в Німеччині та мріє лише про одне — повернутися до Криму.

Що пережив чоловік у руках ФСБ, як зумів виїхати з окупованого Криму та на що сподівається зараз, мешкаючи за тисячі кілометрів від дому, — у Бремені, — Рінат Параламов розповів волонтерам Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Рінат Параламов народився в Узбекистані. Саме там його старші родичі, зокрема, бабуся по матері, розповідає чоловік, опинилися під час депортації кримськотатарського народу 1944 року.

Повернувшись на малу батьківщину, родина Ріната оселилася в селі Дворіччя Нижньогірського району, чоловік закінчив 11-річку. Вищу освіту здобув у Казахстані, отримав диплом інженера-програміста й повернувся додому. Працював за фахом у телекомунікаційній сфері, а також розробляв програми для мобільних пристроїв. Коли роботи не стало — торгував на ринку. Одружився, у них із дружиною народилися четверо дітей — три доньки й син.

Як почалася спроба анексії Криму

Початок весни 2014 року, коли Росія спробувала анексувати Крим, розказує Рінат, він запам’ятав добре.

«Якщо коротко сказати, то це була весна, яка не відчувалася, як весна. На той час я жив у мікрорайоні Ак-Мечеть, у Сімферополі, у компактному поселенні кримських татар. Тоді дуже активно їздили ось ці «ввічливі чоловічки» містом, півостровом взагалі, і козаки їздили проросійські — «казаки». Ходили чутки, що вони заходили в якісь села, грабували. Ну, так описували принаймні в групах. Перевіряти часу не булоʼ, що правда, що неправда. Людей це підштовхнуло до того, що всі, хто займав трохи іншу позицію, ніж «безмежна любов до Росії», намагалися гуртуватися для протидії», — говорить він.

Вони з друзями в Сімферополі створювали імпровізовані блокпости на в’їзді до мікрорайонів компактного проживання кримських татар, аби не допустити в’їзду чужинців. Також вони спостерігали за переміщенням російських військ.

«Це навіть не назвеш блокпостом. Ми організували на в’їзді в селище цілодобову охорону, щоб дивитися, хто виїжджає. У нас не було ні зброї, нічого. Лише телефони на які ми домовилися знімати, якщо щось відбуватиметься, наприклад, якісь провокації, і повідомляти іншим», — зазначає він.

«Чому окупація Криму сталася так швидко? Моя думка: бо в центрі не реагували так, як треба було реагувати. Слова були, слів було дуже багато, але, на жаль… Пам’ятаю випадок: їду на машині, мене спиняє поліцейський в українській формі, міліція, ДАІ. І ця людина мені розповідає щось про Росію. Ти взагалі в якій формі стоїш?.. На «референдум» я не ходив. Оті георгіївські стрічки, «день безкровного об’єднання» і таке інше мене не цікавило. Так само були налаштовані й мої знайомі та друзі. З тих, кого я знав, — у цьому участі ніхто не брав. А якщо брав, то приховував», — пригадує Рінат.

Життя на окупованому півострові

У захопленому Росією Кримському півострові, веде далі розповідь чоловік, панували полярні настрої: частина населення була розгублена і пригнічена, інша частина — тріумфувала.

«Я бачив, як люди виходили на «свята», наприклад, на «день об’єднання Росії». Знаю, що багатьох, зокрема бюджетників, туди заганяли вимушено, під тим чи іншим страхом — зарплата, звільнення тощо. Пам’ятаю, як скрізь почали знімати українські прапори. Останній зняли на вулиці Шмідта, з будівлі меджлісу», — говорить він.

Далі почалися акції громадянського спротиву кримськотатарського народу та окремих членів громади, зауважує Рінат. І — перші зникнення людей, перші «арешти».

«Почалися переслідування релігійних рухів, переслідування кримських татар. Уночі 24 травня 2016 року на бахчисарайській трасі невідомі у формі ДПС Росії затягли Ервіна Ібрагімова до машини та відвезли в невідомому напрямку. Його так і не знайшли. Інший кримський татарин Решат Аметов був викрадений та вбитий бойовиками кримської «самооборони» в перші тижні кримської окупації 2014 року», — пригадує він.

Чоловік зазначає: жити в тих умовах з українським громадянством було неможливо. Йому довелося отримати російський паспорт.

«Зараз багато хто в Україні, з ким я спілкуюся, запитує: як ти отримав російський паспорт? Людина, поки це не пройде, не може це собі уявити. Це не було так — пішов і, як цукерку, отримав, — ні. Це вимушений захід, бо дітей треба — і до лікарні, і до школи. Будь-яке зіткнення з офіційною інстанцією — вимагали російський документ. Плюс — якщо в когось було нерухоме майно, переоформити без російського паспорта було неможливо», — пояснює Рінат.

Потім, зазначає, почалися масові арешти кримських татар за несанкціоновані акції протесту та одиночні пікети. Громадський рух «Кримська солідарність» допомагав зібрати кошти тим, кого російський суд оштрафував. Рінат теж брав у цьому участь. Їздив на суди, аби підтримати земляків.

«Я ходив теж на ці суди, щоби показати, що я не згоден із тим, що хлопців огульно звинувачують. Тим паче з 2014 року ми бачили: хороша людина раптом ставала «терористом», «диверсантом», «сплячим агентом» чи якимось ще. На всі суди, на жаль, я ходити не міг і стежити за всіма справами не міг, бо це відбувалося в Сімферополі, а я жив у Нижньогірському на той момент. Але я заходив у фейсбук, дивився календар судових засідань — і якщо міг, то їхав. Сам, або брав із собою когось зі знайомих. Серед тих, хто проходив по судах, зокрема, були мої колеги-програмісти, ті, кого я знав особисто. Тут тобі ми за сусідніми столами сиділи, писали програми, а тут тобі — вони «терористи»… Ходив підтримувати», — каже Рінат.

Пригадує і як була організована фінансова допомога кримським татарам, яких засудили до сплати штрафів за участь в акціях.

«Штраф міг сягати й 100 тисяч рублів, тому ми організовували збір. Акція така була, і вона поширилась по всьому Криму, — ми збирали на штрафи монетами по 10 рублів. Я також брав у цьому участь. Ходив селищем, стукав у кожну домівку до кримських татар, пояснював людям ситуацію. Пам’ятаю, що лише одна родина побоялася щось говорити, просто дала гроші. Інші — показували підтримку. І ми просили давати саме монетками по 10 рублів. Коли тобі призначили штраф і ти просто пішов і сплатив — це одне, а коли ти прийшов і висипав на стіл відро монет — це вже висловлення позиції. Показати їм свою незгоду», — пояснює Рінат.

ВРІЗКА: «Коли тобі призначили штраф і ти просто пішов і сплатив — це одне, а коли ти прийшов і висипав на стіл відро монет — це вже висловлення позиції» Рінат Параламов

«Арешт»

Імовірно, саме громадянська позиція Ріната впала в око співробітника ФСБ Росії в Криму. 13 вересня 2017 року до нього додому прийшли з обшуком. Жодного звинувачення, говорить чоловік, йому не висунули. Провели обшук.

«Це було рано-вранці. Ранкова молитва ще тільки починалася, десь близько 5 ранку вони прийшли. Осіб шість. Я був сонний, але запам’ятав: двоє були без масок, решта — у масках. У «професійних» балаклавах, які не злітають з обличчя. На повязках у них було «ФСБ», тому в мене не було питань, хто вони такі. Щось вимагали підписати, я відмовився, зайшли додому з обшуком. Я сказав, що зараз час молитви, вони дали мені помолитися. Діти попрокидалися. Обшук проводиться, але я помітив, що вони не мали наміру щось знайти. Забрали планшет, нетбук і телефон. Заспокоїли: мовляв, проїдемо у відділення, перевіримо інформацією з гаджетів і повернетеся додому. «Бачиш, ми ж тобі кайданки на руки не одягаємо». Я говорю: «А якщо не піду?». Відповідає: «Ти підеш у будь-якому разі», — розповідає Рінат.

«Коли я вийшов із дому, на вулиці було багато людей, які прийшли підтримати мене. Дякую всім. Сусіди, родичі, друзі, знайомі. Взагалі ті, кого я не знаю, теж були. Мама була моя, брати. Я обійняв маму, сказав, що зобов’язаний пройти з ними, ми сіли в мікроавтобус. Синій Volkswagen. Я думав, що ми поїдемо до райвідділу поліції, але ні, я дорогу добре знаю, ми поїхали в інший бік, об’їздною. Кажу: «Райвідділ в іншому місці». Мені відповіли: «Мовчи». Одягли на голову мішок, одягли кайданки. І ще скотчем почали мішок знизу замотувати, рот закривати. Очні яблука перетягнули, дуже боляче було надалі. І ми поїхали кудись, куди я не знаю. Їхали дуже довго, здавалося. Годину-півтори були в дорозі», — розповідає чоловік.

Зі слів Ріната, далі його з мішком на голові завели в підвальне приміщення. Усю наступну добу він просидів так — у мішку, у кайданках. Його били й вимагали співпраці з ФСБ — хотіли аби збирав та доносив інформацію про своїх, кримських татар.

«Найголовніше, що вони хотіли, — аби я став «стукачем». Казали, щоб я ходив до мечеті, ходив серед знайомих хлопців там, і все, що там відбувається, я їм доносив. Хотіли, щоб я підписав документи, придумав собі позивний якийсь, щоб на своїх же, на всіх, на кого вони пальцем у кажуть, доносов», — говорить він.

Тортури струмом і «зізнання»

Упродовж «допиту» Рінатові також показували світлини знайомих і незнайомих людей, вимагали свідчити проти них. Потім — поклали на підлогу й почали під’єднувати струм.

«Руки за спину, скотчем зв’язали ноги, оголили сідниці, два дроти на сідниці — і почали бити струмом. Так двічі-тричі зробили, один раз я свідомість втратив. А вони мені: «Чого ти кричиш?». Рушником зробили ніби вуздечку — і тягнули назад, аби не кричав. І так один раз мене відключило, я не пам’ятаю, я прийшов до тями, у мене рот не закривається, мені в обличчя воду бризкають… Коли воду в обличчя бризкали, мішок знімали, відповідно, я бачив декого з них, але всі вони були в масках», — говорить Рінат.

І все ж кримцеві вдалося розгледіти й запам’ятати декого зі своїх мучителів. Зокрема, жінку в медичному халаті, яка вколола йому невідомий препарат, а також так званого «слідчого», який допитував його з відкритим обличчям. Також там був, говорить Рінат, колишній співробітник СБУ, який пішов на службу до ФСБ.

Чоловік згадує: під час тортур із застосуванням електричного струму йому погрожували зґвалтуванням. Потім — почалися погрози родині, дітям. Тоді він, каже, вирішив підписати все, що вимагають. Після цього йому дали підписати папери. Що там було написано, він не бачив.

«Я підписав усе. Потім сказали, що я повинен дві речі на камеру сказати: що я їхав до Сімферополя і сховав у гаю вибухівку та патрони, і друге — що знаю таких-то людей. Мовляв, вони за патрони і вибухівку заведуть справи й дадуть мені три роки умовно — і цей час я маю на них слухняно працювати. Куди пішло потім це відео я не знаю. Думаю, вони хотіли його використовувати, аби мене тримати «на гачку». Казали: якщо все буде гаразд, усі твої питання повирішуємо, але якщо щось буде не так, ми піднімемо відео, що ти пов’язаний із терористичною релігійною організацією. Я так зрозумів, що за першою «справою» про незаконну зброю мені могли дати до трьох років в’язниці, а за другою — за зв’язок із релігійною організацією… То вже «тероризм». І весь цей час вони мені розповідали про «правильне» й «неправильне» мусульманство, щось на релігійну тему мені «пояснювали», — говорить Рінат.

Упродовж доби, за свідченням чоловіка, йому не давали ані води, і їжі.

«Якщо чесно, нічого й не хотілося. Потім наприкінці, після тортур, я їжі попросив. Вони мені щось дали, потім сказали, що то було сало… Не знаю, чи правда. На смак було — як плавлений сирок. І маленький шматочок хліба дали. Я половину ледь з’їв, у мене дуже боліло в роті, — а половину запхав до кишені», — згадує Рінат.

Вранці, за словами кримця, його відвезли на місце, де він нібито сховав вибухівку.

«Мене посадили до «Газелі», ми приїхали в район Марини в Сімферополі, маску мені зняли, а їхні обличчя всі закриті були. Потім мені кажуть: пройдеш 9 або 10 кроків прямо, потім — праворуч, там камінь буде, на нього покажеш, ми тебе зніматимемо на камеру, скажеш, це твоє. Я погодився. Під каменем знайшли пакет. Там нібито була «моя» вибухівка», — пригадує чоловік.

Після цього, за свідченнями Ріната, його привезли на автовокзал у Сімферополі й полишили там. Чоловік не міг рухатися, але зумів попросити телефон і зв’язатися з рідними. Там його в тяжкому стані знайшли брат та друзі. Усю цю добу сім’я не знала, де він і що з ним.

«Скажу чесно, коли приїхали знайомі, я не знав, що робити: говорити правду, що сталося, чи змовчати — страшно ж за сім’ю. За кримінальні справи, і я скільки всього «там» наговорив… Потім вирішив: це в мене таке випробування і треба прожити його гідно. Я мимохіть назвав певних людей, щось там підписав… Не дай Боже, завтра через мене вони постраждають. І я вирішив розповісти про все чесно», — зізнається Рінат.

Рінат каже: порадившись із рідними та адвокатами, на другий день він вирішив звернутися до судмедексперта в Сімферополі, аби засвідчити наслідки катувань, але йому відмовили.

У Києві

Потім Рінатові вдалося виїхати на підконтрольну Україні території — з однією маленькою сумкою, а за місяць — вивезти й родину. Говорить: вдячний тим людям, які допомогли, але не називатиме їх із міркувань безпеки.

Тільки коли родичі опинилися поруч із ним, Рінат наважився дати пресконференцію в Києві й розповісти про пережите.

Тоді ж прокуратура АРК розпочала кримінальне провадження за фактом викрадення Ріната Параламова, підозру висунули співробітнику ФСБ, до 2014 року той працював у СБУ. А 2020 року відомство повідомило, що підозрюваному колишньому співробітнику СБУ висунули підозру за статтею 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, ухваленої 1949 року. Кримський адвокат Еміль Курбедінов також подавав заяви про злочин у ФСБ та в російську військову прокуратуру. Але там відмовилися порушити кримінальну справу за цим фактом.

За даними «Крим.Реалії», у Криму Параламов оголошений у розшук за двома статтями Кримінального кодексу Росії — частини 1 статті 222.1 (незаконні придбання, передача, збут, зберігання, перевезення чи носіння вибухових речовин) та 1 статті 222 (незаконне придбання, передача, збут, зберігання боєприпасів). Санкція першої статті передбачає до п’яти років позбавлення волі та великий штраф, другої — позбавлення волі до чотирьох років, обмеження волі до трьох років, примусові роботи до чотирьох років або арешт до шести місяців і великий штраф. 

Що далі?

Опинившись із родиною в Києві, Рінат розпочав нову сторінку життя — винайняв житло, знайшов роботу. Коли почалася повномасштабна війна, місце проживання знову довелося змінити. Зараз родина мешкає в Німеччині. У Бремені, говорить Рінат, йому вдалося орендувати квартиру, родина отримує допомогу від уряду Німеччини. Зараз Ринат закінчує інтеграційні мовні курси й шукає роботу.

«Жили в готелі, знайшли помешкання, перебралися на квартиру. Діти всі ходять до школи, я ходжу на інтеграційні курси, дружина теж ходила, зараз закінчила один рівень, тепер продовжуватиме. Шукаю можливості, легалізувати свій диплом програміста», — розказує він.

Його справа вже кілька років перебуває на розгляді в Європейському суді з прав людини.

«І на якомусь етапі мені сказали, що це дуже довгий процес. Звернення було подано у 2018 році. Потім, три роки тому, зі мною зв’язувався юрист. Сказали, що моя справа розглядатиметься, справа не забута», — додає Рінат.

За подіями в окупованому Криму, зауважує, він стежить із новин.

«Сучасний Крим — наскільки він безпечний для кримських татар? Тут питання навіть не нації, тут питання швидше за все в позиції. На жаль, багато кримських татар, українців та інших національностей, які живуть у Криму, починають змирятися… І, швидше за все, далі більше буде таких людей, тому що пропаганда працює, Росія з дитинства починає «кашу» в голови вливати. Справа в позиції. Коли людина займає якусь позицію свідомо, вона її триматиме. Фізична сила ідеї тебе не зламає, так же?» — розмірковує Рінат.

«Аналогічна ситуація в нас була із депортацією 1944-го. Ми пам’ятаємо, хто винний, звідки йшов наказ, хто є ворогом. Припис із Кремля йшов — ми знаємо, де наш ворог сидить. Росія говорить про якусь там «помилку». Але це не помилка, а усвідомлений крок Кремля. Коли народ страждає, це не помилка — це геноцид! Окрема стаття є навіть у міжнародному праві», — додає він.

Зараз, зізнається чоловік, як і його депортовані предки в часи Другої світової війни, він перебуває далеко від рідного Криму. Але — є різниця.

«Я пережив два переїзди. Це не просто: ти живеш, звик, накопив майно, а потім усе це полишаєш. Береш дві сумки та виїжджаєш… До Києва ще можна повернутись, а до Криму — уже все, дорога закрыта. Я не уявляю, що відчували ті, котрих 1944 року депортували. Зараз хоч якийсь резонанс, людину забирають із дому — сусід на камеру може зняти, хоч якийсь резонанс. А тоді… Ціле село вивезли й утопили в Азовському морі — свідків немає», — проводить паралелі Рінат.

Зараз, зі слів чоловіка, він живе надією на повернення до рідного вільного Криму.

«Моя надія, як і надія багатьох українців, на те, що рано чи пізно всі тирани вмирають. І я хочу повернутися до Криму. Це — моя мрія», — каже насамкінець Рінат.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У березні 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі акцію до дня народження Тараса Шевченка — за кілька годин після цього він лежав роздягнутий на бетонній підлозі підвалу ФСБ.

Його історія — частина репресивної російської системи в тимчасово окупованому Криму: незаконні затримання, катування, постановочні «зізнання», фальсифікації, недопуск захисників і імітація суду.

Застереження: цей матеріал містить описи сцен насильства та жорстокості, які можуть бути травматичними для вразливих читачів. Будь ласка, зважайте на свій емоційний стан перед прочитанням.

10 березня 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі невелику акцію до дня народження Тараса Григоровича Шевченка — кілька людей, квіти, короткі слова пам’яті. Нічого, що могло б видатися загрозою. Уже дорогою назад додому, на трасі біля Перевального, його зупинив інспектор ДАІ. Перевірка документів тривала лічені секунди. А потім — тиша, яку розірвав білий бус без номерів.

«Секунд через п’ять він під’їхав, — згадує Єсипенко. — Вискочили троє чи четверо кремезних чоловіків. Навіть не встиг нічого зрозуміти — руки вже заламали». Балаклави, мовчання, жодних посвідчень. Усе сталося настільки швидко, що здавалося нереальним, ніби сцена з поганого кіно. За кілька хвилин у салоні його автомобіля «раптово» з’явилася граната — під пильними поглядами «понятих», яких привезли ті самі силовики.

«Я одразу зрозумів: це провокація», — каже він.

Далі світ звузився до темряви. Чорні окуляри на очі, навушники, чужі руки, що штовхають уперед. Невідомий підвал без вікон із застиглим плином часу.

Його роздягнули догола й кинули на холодну бетонну підлогу. На вуха наділи дроти. Коли пішов струм, тіло зреагувало раніше за свідомість.

«Це був нестерпний біль. Хвилина, півтори — але здається, що вічність», — згадує Владислав. Після цього його садили на стілець і ставили одне й те саме запитання: ти агент СБУ? Він знову і знову відповідав: я журналіст.

Катування чергували з побиттями, приниженням, фізичним виснаженням. Його змушували стояти в «планці» на руках і ногах: щойно тіло починало падати — били ногами, руками, по голові. «Вставай, сука!» — кричали кати. Один із них зривався на відверту ненависть, вимагаючи: «Кричи, сука, «Слава Україні!»» Це тривало понад добу. У якийсь момент організм зламався раніше за волю.

«Я сказав, що підпишу все, що завгодно. Навіть зізнаюсь у замахі на Кеннеді. Тільки перестаньте».

Паралельно ламали психіку. Йому говорили, що дружина дзвонила вже сорок п’ять разів — і більше він її не почує. Погрожували смертю просто й буденно: «Ти нам пофіг. Здохнеш — закопаємо, як собаку, у лісі», для них (катів) це була щоденна технічна робота, як то кажуть нічого особистого…

Театр слідства — постановка «знахідки», як ФСБ конструюює «докази»

Коли фізичний спротив було зламано, почалася фальсифікація. За словами Владислава за чіткою інструкцією ФСБ його вивезли в степ між Армянськом і Красноперекопськом. Показали корч із дуплом серед руїн і коротко пояснили: «Ось тут ти знайшов «схрон». Зрозумів?» Пізніше, уже з «військовим слідчим», цю сцену відтворили вдруге — тепер «по процедурі», на камеру.

Далі був поліграф і заздалегідь підготовлене відео «зізнання». Йому пояснили, що він має говорити: нібито виконував завдання СБУ, а граната була «для самозахисту від агресивних кримських татар». Абсурдність цієї формули вражала Владислава навіть у тому стані.

«Граната для самозахисту? — згадує він. — Якщо до мене підходять люди, я що — маю підірватися разом із ними?»

Текст «свідчень» видали наперед. У кімнаті стояли цивільні куратори ФСБ, уважно стежачи за кожним рухом. Проте Єсипенко навмисне міняв положення тіла, розуміючи, що відео нарізатимуть. Зрештою ці записи так і не використали.

Незалежних адвокатів до нього не допускали. Коли дружина все ж знайшла захисників, ФСБ змусила його писати заяви про «відмову».

«Куратор, майор Коровін, казав: твоя дружина хоче нам «змішати карти». Ти маєш бортувати адвокатів».

Його переховували в ізоляторі без зв’язку, переводили з місця на місце. У суді він публічно заявив про катування і наполіг на зміні адвоката. Проте суд відхилив клопотання, залишивши призначену захисницю. Лише її несподіваний самовідвід відкрив шлях до незалежного захисту. Усі прохання перевірити місця катувань — підвал у Бахчисараї, будівлю з банером «посуд», можливі сліди крові — суд відкинув.

Півтора року в СІЗО-1 Сімферополя перетворилися на суцільний «день бабака». У камері на 16 нар — до 25 людей. Каша на воді з камінцями, хліб, з якого можна їсти лише скоринку. П’ять місяців — без радіо й телевізора.

Коли почалися ниркові коліки, він годинами сидів притулившись спиною до батареї, намагаючись зігрітися. Лікарів — один-два на всю установу, ліків немає. «Це теж було своєрідним катуванням», — згадує він.

Після публічних заяв про катування його знову вивезли до підвалу — цього разу вже в Сімферополі. Чоловік із «московським» акцентом говорив холодно й буденно: «Через тебе мене викликали з Москви, ти тут чудиш». Лунали погрози сексуального насильства, хоч цього разу вони не перейшли в дію.

«Я зрозумів — іду проти системи й не знаю, чим це закінчиться».

16 лютого 2022 року суд оголосив вирок — за статтями 222 і 223 КК РФ. «223-тя виключає умовний термін. Вони спеціально так склали справу, щоб не було збоїв», — пояснює Єсипенко.

У колонії № 2 в Керчі його зустріли «прийманням»: навпочіпки, собаки, удари. В’язнів змушували підписувати «згоду» на безоплатні роботи. Тих, хто відмовлявся, били й залякували зґвалтуванням, погрожували «нижньою кастою». ШІЗО і «яма» ставали покаранням за найменші порушення.

Медична допомога надавалася лише тоді, коли життя вже висіло на межі. Він згадує хлопця «Сову» з діабетом, який помер після нічних мук і затягування медичних рішень, і 28-го «Козла», що загинув від онкології. Ці смерті були передбачуваними — і тому ще страшнішими.

Системна мішень — українці з Херсонщини та кримські татари під пресом «екстремізму»

Після початку повномасштабного вторгнення охоронці раділи «воді в каналі». У бараках, серед українських ув’язнених запанувала тиша. До колонії масово звозили людей із Херсонщини, окремо селили в «шостий загін». Їхні вироки швидко «підганяли» під російський кодекс. Нові правила режиму супроводжувалися прямими погрозами: відмова від «добровільних» робіт означала втрату передач, побачень, а згодом — «яму».

Свідчення проціджуються крізь буденну рутину колонії, але їхній зміст — про цілеспрямовану політику: кримських татар вибірково й масово заганяють у рамку «екстремізму/тероризму», де релігійність дорівнює підозрі, а «таємний свідок» — доказу. Спогади Владислава лише підкріплює цю картину:

«До ув’язнення я не розумів масштабу — чув про поодинокі затримання, але не бачив системи. У колонії вона стала очевидною: більшість співкамерників за «екстремізм/тероризм» були кримськими татарами.

Справи вибудовувалися за трафаретом: «Хізб ут-Тахрір», релігійні зустрічі, переклади Корану «не із затвердженого списку», невидимі «таємні свідки», яких суд не перевіряє, і вироки на 10–14 років без реальних доказів. Люди, яких я бачив, були спокійними, набожними, не тримали зброї в руках і не визнавали провини — «за що?» — казали вони.

Репресії наростали щомісяця і щороку з 2014-го, бо саме кримські татари відкрито опиралися окупації; їхня гідність і відмова від «каяття» зустрічалися з фабрикаціями і ярликом «екстремізму», що перетворився на універсальний інструмент придушення корінного населення півострова.»

Для читача важливо побачити, це не «окремі історії віри», а відтворюваний механізм — від криміналізації читання і спільних молитов до довгих вироків, які опирались на свідчення невидимих, безликих свідків. Саме тому документування і публічність мають не моральне, а практичне значення: вони розривають тишу, на якій тримається репресивна машина РФ.

Публічність працювала як тимчасовий щит і для самого Владислава, коли про справу писали, рівень відкритого насильства падав, а «найбрудніші» практики відкладали — натомість посилювався тихий тиск через ліки й медогляди, зрив передач і погрози «каяттям».

Міжнародні заяви та постійна робота незалежних адвокатів створювали для тюремників і слідчих ризики — від персональної ідентифікації до санкцій і заочних проваджень — і це стримувало їх. Це не гарантія безпеки, але саме завдяки публічності та юридичній наполегливості вдавалося зменшувати інтенсивність побиттів і «яму», фіксувати порушення та вибивати мінімальний доступ до медицини і зв’язку.

«Коли про мене писали, мене менше били. Але вони вміють тиснути тишею: забрати ліки, зірвати огляд — і ти вже на тонкому льоду».

Спроби змусити до «каяття» не припинялися. Куратор любив слово «урабатувати» — зламати людину до стану, коли вона сама попроситься в підвал.

Адвокати далі безперервно фіксували порушення і готували «подушку безпеки» на момент виходу.

Звільнення відбулося тільки після відбуття строку — 20 червня 2025 року Владислав вийшов із колонії, де ключовим ризиком була повторне «прінемалово» від ФСБ уже на виході.

Саме тому адвокат зустрів його й оперативно вивіз через Сочі до Адлера, звідти — рейсом до Вірменії; у Єревані за підтримки співробітника посольства України Владислава провели «зеленим коридором», оминаючи контроль ФСБ на спільних чергуваннях із місцевими прикордонниками.

Лише після цього він безпечно транзитував до Варшави і Праги, де возз’єднався з родиною.

Історія Владислава Єсипенка — це не набір окремих епізодів, а ланцюг системних порушень: незаконне затримання, катування, фальсифікація доказів, недопуск адвокатів, нелюдські умови утримування, жорстоке поводження в колонії.

«Я вийшов, — каже він, — але всередині мене досі сидить той, кого катували. І поки інші залишаються там, говорити — це мінімум, який я можу».

Його історія — не лише про біль і виживання. Це прямий заклик до дії для тих, хто має владу й обов’язок зупинити цей божевільний атракціон безкарності. Часу обмаль, кожен день тиші — це нові вироки, зламані тіла й діти, що чекають на тих, кого можна було врятувати вчасно.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.