Коли російські війська зайшли на північ Житомирщини, Людмила Кураченко з села Залісся не думала про власну безпеку. Її невістка з дев’ятимісячним онуком залишилася в окупованій Радчі без води, їжі й памперсів. Попри блокпости, танки й погрози російських військових, жінка двічі намагалася прорватися до рідних. Зрештою окупанти самі посадили її на бронетехніку й відвезли в окуповане село. Це історія про материнську відвагу, яка виявилася сильнішою за страх.

Погріб, свічки, документи: як мешканці прикордоння готувалися до війни за лічені хвилини 

24 лютого 2022 року Людмилу Кураченко розбудив телефонний дзвінок. Була четверта ранку. Телефонував брат із Києва.

 «Що ти робиш?» — питає. Я кажу: «Що в цю пору можна робити?» А він: «Війна. Бігом збирай документи, воду, хліб, свічки, сірники — усе неси в погріб», — згадує жінка.

Спочатку вона не повірила. Вибігла на ґанок. Небо над селом Залісся вже палало червоними загравами. Здалеку долинали вибухи.

Того ранку її родина готувалася до найгіршого. До погреба перенесли документи, найнеобхідніші речі, запас води, хліб, свічки й сірники. Здавалося, що вибухи ще далеко і, можливо, біда омине їхнє село.

«Ми думали, що якось минеться», — каже Людмила Володимирівна.

Попри тривожні новини, у Заліссі ще трималися за звичне життя. Людмила Володимирівна працювала кухаркою в шкільній їдальні. Діти приходили на уроки, а працівники школи готували для них гарячі обіди. Здавалося, що повсякденний ритм ще здатен захистити від реальності.

Усе змінилося 16 березня.

Того дня кухарі ледве закінчили готувати обід, коли неподалік школи впала перша авіабомба.

 «Як почало бахкати, ми поховалися біля видачі. Потім ледве повтікали», — пригадує жінка.

Відтоді погріб став єдиним прихистком для родини.  «Як тільки починалися обстріли, ми щоразу спускалися і чекали, поки обстріл ущухне. Кожна жилка трусилася», — згадує Людмила Володимирівна.

«Мамо, забери Свєту!»

Найбільше Людмила Володимирівна хвилювалася не за себе.

Її невістка Світлана разом із дев’ятимісячним онуком Святославом залишалися в Радчі — селі, яке вже опинилося під контролем російських військових. Зв’язок із ними майже зник, а новини доходили уривками.

У цей час обидва сини Людмили служили у Збройних Силах України. Один — військовим хірургом у Дніпрі, інший виконував бойові завдання на Луганщині. Коли вдавалося додзвонитися, вони говорили про одне й те саме.

 «Мамо, забери Свєту. Забери дитину», — просив син.

Між Заліссям і Радчею стояли російські блокпости. Напередодні окупанти розстріляли поліцейський автомобіль і машини лісового господарства. Кожна поїздка цією дорогою могла стати останньою.

Попри небезпеку, Людмила Володимирівна вирішила їхати. Разом із донькою Любою вони завантажили до автомобіля воду, продукти та дитячі речі й вирушили в бік Радчі.

Дорогою їх кілька разів зупиняли російські військові. Озброєні автоматами, вони виходили назустріч машині, змушуючи зупинятися.

 «Вони автомати наставили. Я руки вгору, паспорт узяла й пішла. Стою, плачу. Вони махнули: “Їдьте”», — згадує Людмила Володимирівна, та за кілька кілометрів їх чекала ще одна зупинка. Російські військові знову оточили автомобіль і наставили автомати.

«Питають: “Куда едете?” Кажу: “У Радчу, треба внука забрати. Невістка в батьків”. Один каже: “Отправь её нахер, откуда приехала”. А другий стоїть і каже: «Не переживайте. Вы заберёте своего внука. У меня вчера дочь родилась»,  — і дозволив їхати далі.

“Я тільки плачу, слова сказати не можу», — розповідає жінка.

Дістатися до Радчі Людмилі Володимирівні вдалося, але батьки невістки навідріз відмовилися залишати дім. Вони були переконані, що виїзд лише наражає родину на ще більшу небезпеку.

«Сват каже: “Я не поїду. До Білорусі звідси всього вісім кілометрів. Нас усі снаряди перелітатимуть, а до вас у Залісся вже летітимуть напряму. Ми не поїдемо”». Не наважилася виїхати й невістка Світлана. 

Після першої невдалої спроби евакуації зв’язок із Радчею майже зник. Людмила Володимирівна не знала, чи живі її невістка Світлана та дев’ятимісячний онук Святослав, які залишилися в окупації.

За кілька днів до Залісся лісом дісталися знайомі і повідомили жахливу звістку. Будинок сватів зазнав обстрілу: вибухом пошкодило хату, згоріли гараж і автомобіль. Родина вже дванадцять днів не виходила з погреба: дванадцять днів без води, без хліба, без дитячого харчування, без підгузків.

Найбільше непокоїв маленький Святослав. Дев’ятимісячна дитина понад тиждень жила разом із дорослими в холодному погребі, під безперервними обстрілами.

Знову зателефонував син. Він служив далеко від дому, але знав, у яких умовах залишилися його дружина й дитина.

 «Мамо, забери Свєту, забери дитину», — у розпачі просив він.

Після цієї розмови Людмила більше не вагалася. Попри небезпеку, російські блокпости й майже повністю зруйновану дорогу, вона вирішила вдруге їхати до Радчі.

Обхідними шляхами: повз ворожі блокпости 

Цього разу дорога до Радчі стала ще складнішою. Звичний асфальтований шлях уже був переритий, тож дістатися села можна було лише в об’їзд. Їхали понад полем, а потім пробиралися лісовими дорогами.

 «Їдемо-їдемо… Уже асфальт переритий, усе перекопано. Поїхали понад полем, через ліс, тільки тоді виїхали в той бік», — пригадує Людмила Володимирівна.

Біля Грезлі на них уже чекали російські блокпости. Якщо під час першої поїздки танків тут ще не було, то тепер вони стояли просто обабіч дороги.

Автомобіль зупинили озброєні військові: «Куда едете?»

 «Треба внука з Радчі забрати, —  Людмила вийшла з машини, підняла руки й простягнула паспорт: — Уже думала, що все».

Спочатку відповідь була категоричною: «Вы туда не проедете. Вас туда никто не пустит».

Коли жінка запитала, як тоді забрати дитину, один із військових відповів:

«Если поедете сами, вас там расстреляют».

Окупанти пояснили, що цивільні автомобілі до Радчі не пропускають. Сказали чекати на командування, хоча й самі зізнавалися, що не можуть із ним зв’язатися.

Поки чекали, Людмила спостерігала за тим, що відбувалося навколо. Неподалік розташувалися бурятські підрозділи: просто неба стояли казанки, лежали ковдри, біля магазину — заморожені продукти.

«Дивилася на них і думала: ви ж у селі, у людей є груби, газ. Якби були кмітливі, то знайшли б, де приготувати їжу, а не сиділи тут просто неба», — згадує вона свої тодішні думки.

Через деякий час до неї підійшов один російський військовий:

«Я понимаю ваш язык. Говорите».

Розповів, що йому двадцять один рік, він із Ростова, його мати родом із Черкащини, а брат живе у Стрию на Закарпатті.

 «Моя мама думает, что я на учениях в Беларуси. Она не знает, что я воюю».

На бронетехніці окупантів

Їхати власним автомобілем до Радчі окупанти не дозволили.

«Поедете на нашей машине», — сказали російські військові.

Спочатку Людмила не зрозуміла, про що йдеться. Лише коли їй показали замасковану гіллям військову техніку, стало ясно: далі доведеться їхати разом із окупантами.

«Кажу: “Я не залізу. Я після операції”. А вони: «Поможем».

Колона складалася з трьох бойових машин. Попереду рухався танк, за ним — гусенична бронемашина, у яку посадили Людмилу, позаду — ще один танк. Усередині поруч із нею сиділи близько восьми озброєних російських військових. Дорога здавалася безкінечною.

Один почав розпитувати про українських військових.

 «Почему ваши воюют?»

«Та як же воюють? Зять не військовий, брати не військові», — відповіла Людмила.

«А нам говорили, что у вас все воюют», — відказав він.

Жінка майже не слухала розмову. Увесь час її не полишала одна думка: чи довезуть її живою.

 «Я тільки “Отче наш” читала і Псалом 90. Більше нічого не могла. Думала: куди вони мене везуть? Посеред дороги двигун бронемашини раптом заглох. Я думала: усе, це кінець».

Поки окупанти намагалися завести машину, Людмила безперервно молилася.

Коли двигун нарешті запрацював, рушили далі. Незабаром техніка зупинилася біля сільської ради в Радчі. «Я й сама не знаю, як вилізла з тієї машини. Чи то страх допоміг, чи Господь».

Російські військові вивели жінку з бронемашини й повели до будинку невістки. Озброєні солдати рухалися поруч, тримаючи автомати напоготові, ще кілька залишалися на техніці та вздовж дороги.

Побачивши їх, невістка Світлана, яка тримала на руках дев’ятимісячного Святослава, разом із батьками вирішили, що свекруху ведуть на розстріл.

Коли жінка зайшла на подвір’я, невістка не стримала сліз. Вона кинулася обіймати свекруху й одразу передала їй дитину.

 «Голодний… Голодний. Немає чим годувати».

За дванадцять днів у погребі запаси майже закінчилися. 

«Світлана потім казала, що за цей час навчилася їсти все, що тільки можна було знайти. Уже не перебирала їжею, бо просто не було чого їсти”», — згадує Людмила Володимирівна.

Окупанти донесли до бронемашини дитячий візок і кілька сумок із найнеобхіднішими речами. Людмила взяла онука на руки.

Вона ще раз вмовляла сватів їхати разом із ними, але ті відмовилися. Згодом сват викопав землянку, у якій переховувалися від обстрілів. Лише 7 квітня змогли вибратися до рідних.

«Мамо, ти в мене герой»

Дорога назад була не менш небезпечною.

Людмила бачила, як один із окупантів без будь-якої причини стріляв угору: по дахах будинків, парканах і стовпах.

На одному з блокпостів до неї підійшов російський військовий.

 «Почему ваши так делают? Мы же ваших не трогаем. Почему ваши этой ночью “Урал” наш подорвали? Двадцать пять человек погибло».

Людмила не відповідала.

За мить той самий військовий сказав фразу, яка врізалася їй у пам’ять:

 «Ну ничего, мы свою технику отработаем».

Саме тоді вона зрозуміла, що після підриву російської колони окупанти можуть вдатися до ще жорстокіших обстрілів.

Перед тим, як відпустити, інший військовий несподівано застеріг:

 «Идите только по асфальту. На обочину не становитесь — здесь всё заминировано».

Повернувшись до своєї машини, яку довелося витягати з лісової дороги, Людмила вперше за довгий час змогла додзвонитися до сина. Через постійні перебої зі зв’язком він майже три тижні не знав, чи жива мати.

 «Мамо, мені камінь із душі зняли, — сказав він, — ти в мене герой. Не кожен на таке наважиться».

Сама ж вона на це лише усміхається.

 «Який там герой… Треба було рятувати дитину».

Пекельна ніч: втрата всього господарства 

17 березня, близько опівночі, після кількох годин безперервних обстрілів здалося, що стало тихіше. Вони піднялися з погреба до будинку.

Чоловік Петро ліг відпочити у спальні. За мить пролунав потужний вибух.

 «Кажу: “Петю, тікай у погріб”. А він відповідає: “Куди в погріб? Я нічого не чую”».

Людмила побачила, як по кімнаті летить пір’я з розірваної подушки. Осколок пробив стіну будинку, прошив подушку і поранив чоловіка.

 «Він каже: “У мене кров”. Йде кров. Я його за руку тягну».

Людмила Володимирівна встигла витягнути чоловіка до кухні, коли стався ще один удар.

 «Як шарахне! Бачу: усе горить. Полум’я!..».

Загорівся хлів. Усередині залишалися корова, дві свині.

Через відсутність електрики не працював насос, тому воду носили відрами. Щоб урятувати будинок, виливали все, що було під рукою, навіть чотири відра молока.

Сусіди, побачивши заграву, самі прибігли допомагати. Винесли з будинку найцінніші речі: холодильник, телевізор та інше майно, відтягнувши їх подалі від пожежі. Згодом, попри небезпеку, приїхали пожежники й загасили вогонь.

Втім, урятувати господарство не вдалося.

У пожежі загинули корова та дві свині, було повністю знищено хлів.

 «Балка впала, усе порозривало».

Після обстрілу будинок залишився без вікон, із пошкодженим дахом та посіченими стінами.

Погріб замість дому: як родина ховалася від обстрілів

Після обстрілу Людмила з чоловіком переїхали до матері Петра, де прожили близько півтора місяця. До свого будинку приходили лише за потреби.

Навіть після того, як активні бої трохи вщухли, страх не зникав.

 «Я дві неділі в хату не заходила. Так боялася». Як тільки починає стріляти, ми знову в погріб».

Він став справжнім укриттям для родини. 

 «Це було наше бомбосховище. Тут стояв диван, широка лавка. Дві коляски. Перебували двоє внуків: одному сім місяців, другому — дев’ять, донька, невістка, ми з дідом».

 Невдовзі дітей вдалося вивезти з небезпечної території. Людмила з чоловіком залишилися самі.

Повернення до понівеченого будинку стало окремим випробуванням. Навіть після деокупації жінка не почувалася там у безпеці.

Зруйнований дім і незламна воля жити далі 

До будинку родина почала повертатися поступово. Відновлення житла потребувало допомоги. За словами Людмили, вікна родині безкоштовно встановили благодійники з Чехії. Держава також виділяла кошти на відновлення, однак, за словами жінки, цих грошей було недостатньо для повного відновлення господарства.

Для Людмили повернення додому не стало поверненням до колишнього життя. Будинок можна ремонтувати, вибиті вікна — замінити, а господарство — поступово відновити. Але пережите під час обстрілів назавжди залишилося частиною її пам’яті.

«Якось воно буде. З Божою поміччю. Слава Богу, що всі залишилися живі, — каже вона. — Усе інше можна пережити».

Історія Людмили Кураченко — це не лише розповідь про окупацію прикордонних сіл Житомирщини. Це історія про вибір, який роблять звичайні люди під час війни. Коли між страхом і порятунком рідних вони обирають дорогу вперед, навіть якщо вона проходить через ворожі блокпости, заміновані узбіччя і російські танки.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Освітній дім прав людини — Чернігів шукає головного бухгалтера / головну бухгалтерку.

🌐 Трішки про нас:
Освітній дім прав людини — Чернігів є громадською спілкою, яка об’єднує 13 українських громадських організацій. Наш Дім входить до міжнародної Мережі Домів прав людини, що налічує понад 80 організацій громадянського суспільства у різних країнах.

Місія ОДПЛ — Ч — захист прав людини через освіту та моніторинг, підтримку правозахисників і правозахисниць у ситуації ризику.

Ми працюємо у сфері правозахисної освіти, підтримуємо правозахисників та правозахисниць, документуємо воєнні злочини та реалізуємо проєкти за підтримки українських і міжнародних донорів.

Наразі ми шукаємо головного бухгалтера / головну бухгалтерку, який/яка має досвід роботи у громадському секторі та добре розуміється на особливостях бухгалтерського й фінансового обліку неприбуткових організацій і грантових проєктів.

Детальніше про нас та нашу діяльність: ehrh.org

Локація

Чернігів, офіс поблизу центра (вул. Гонча).

Тип зайнятості: повна зайнятість.

Формат співпраці: штатна посада, соцпакет.

Звітність: виконавчому директору / виконавчій директорці та Правлінню ОДПЛ — Ч.

Основні обов’язки

• Організація та ведення бухгалтерського обліку діяльності організації, відповідно до законодавства України.
• Формування та своєчасне подання фінансової, податкової та статистичної звітності.
• Ведення обліку доходів і витрат організації, основних засобів, матеріальних цінностей та інших активів.
• Контроль правильності оформлення первинних бухгалтерських документів та відповідності господарських операцій вимогам законодавства та грантодавців.
• Нарахування та виплата заробітної плати, відпускних, лікарняних та інших виплат працівникам.
• Співпраця з контрагентами (ФОП, ЦПХ тощо).
• Контроль використання коштів відповідно до затверджених проєктних бюджетів та вимог донорів.
• Підготовка фінансових звітів за грантовими проєктами та підтвердної документації для донорів.
• Підготовка документів та інформації для аудиторських перевірок і донорських аудитів.
• Взаємодія з банківськими установами, державними органами, аудиторами та представниками донорських організацій.
• Надання керівництву організації фінансової інформації для планування та прийняття управлінських рішень.
• Участь у формуванні бюджетів нових проєктів та фінансовому плануванні діяльності організації.
• Контроль дотримання внутрішніх фінансових політик і процедур організації.

Вимоги до кандидата / кандидатки

• Вища освіта у сфері бухгалтерського обліку, фінансів, економіки або суміжній сфері.
• Досвід роботи бухгалтером/бухгалтеркою від 3 років.
• Обов’язковий досвід роботи у громадському секторі — з громадськими, благодійними або іншими неприбутковими організаціями.
• Глибоке розуміння особливостей бухгалтерського та податкового обліку неприбуткових організацій.
• Практичний досвід бухгалтерського супроводу грантових проєктів та роботи з коштами міжнародних і/або національних донорів.
• Розуміння вимог до цільового використання грантових коштів та документального підтвердження витрат.
• Досвід підготовки фінансової звітності для донорських організацій.
• Впевнене знання бухгалтерського та податкового законодавства України.
• Досвід роботи із заробітною платою, податками, банківськими операціями та первинною документацією.
• Досвід підготовки документів для аудиторських перевірок буде перевагою.
• Уважність до деталей, системність та високий рівень відповідальності.
• Здатність самостійно організовувати роботу та дотримуватися дедлайнів.
• Готовність працювати в команді та взаємодіяти з керівництвом, проєктними менеджерами та іншими членами команди.

Буде перевагою

• Досвід роботи з міжнародними донорами та грантовими програмами.
• Досвід ведення бухгалтерського обліку саме громадських спілок / громадських організацій / благодійних фондів.
• Досвід проходження донорських та незалежних фінансових аудитів.
• Знання англійської мови для роботи з фінансовою документацією та комунікації з міжнародними партнерами.

Ми пропонуємо

• Повну зайнятість та роботу в комфортному офісі в м. Чернігів.
• Роботу в професійному правозахисному середовищі.
• Можливість вивчати англійську мову на курсах, що забезпечує Фонд домів прав людини.
• Конкурентну заробітну плату, яка визначатиметься за результатами співбесіди та з урахуванням досвіду кандидата/кандидатки.

Як податися

Надсилайте CV та мотиваційний лист із зазначенням очікуваного рівня фінансової винагороди на адресу helen.kobiak@ehrh.org із темою листа «Головний бухгалтер / Головна бухгалтерка».

Дедлайн подання заявок: 25.08.2026.

Кандидати та кандидатки, які пройдуть попередній відбір, будуть запрошені на співбесіду.

Орієнтовний початок роботи: вересень 2026.

Це не просто історія однієї вчительки. Це те, що Росія робить з українською освітою.

Тетяна Котік. Фото надане Тетяною Котік.

Є речі, які запам’ятовуються не тому, що були страшними. А тому, що були звичайними — і раптом перестали.

Рудий кіт запорізької вчительки Тетяни Котік на ім’я Оскар прокидається о пів на п’яту. Завжди. Він не знає про сирени, не знає, що десь за горизонтом горять міста. Він знає одне: настав ранок і треба їсти. Тетяна встає, годує його, лягає ще на годину — і прокидається знову. Збирається. Виходить.

Кіт Оскар. Фото надане Тетяною Котік.

Ранок 24 лютого 2022 року почався саме так. Пізніше вона скаже: «Я навіть новини того ранку не включала. Просто зібралась і пішла». У трамваї вже було видно черги до банкоматів, порожні вагони, чужі налякані обличчя. Але вона їхала на роботу. До своїх дітей. До гімназії №65 у Шевченківському районі Запоріжжя, де викладає вже одинадцять років поспіль.

Коли ти маєш клас — ти їдеш до класу. Мабуть, це найпростіший опис того, що таке професія “вчитель”.

Наприкінці березня 2026 року представники Освітнього дому прав людини — Чернігів мали польову місію до Запорізької та Харківської областей. Мета — документувати напади Росії на заклади освіти: зруйновані будівлі, перерване навчання, зламані долі тих, хто вчить і тих, хто вчиться. Фіксувати те, що легко не помітити за цифрами збитків.

У Запоріжжі вони зустріли Тетяну Котік. Її історія — це не просто історія однієї вчительки. Це розповідь про те, що Росія робить з українською освітою.

Тетяна викладає дітям з особливими освітніми потребами — тим, для кого навчання вже саме по собі є щоденним зусиллям. Діти, яким важливо відчувати порядок, ритуал, передбачуваність. І ось їхній світ — єдиний, який вони знали — розсипався за одну ніч.

Шкільний підвал як буденність

У перші дні повномасштабного вторгнення школа стала пунктом прийому переселенців: люди з Оріхова, Енергодару, Мелітополя зупинялись на кілька ночей, їли, перебирали одяг і їхали далі. 

Табличка на будівлі Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

З квітня — онлайн. Тетяна записувала відеопояснення до кожного уроку. Десь за екраном — батьки, які самі в паніці, самі не сплять, самі не знають, що буде завтра — і все одно сидять поруч з дітьми.

Але вона розуміла: це — не школа.

Восени 2022-го Тетяна попросила дозволу виходити очно — невеликими групами. Їй дозволили з однією умовою: перша тривога — всі негайно вниз.

Підвал тоді не мав ні нормального світла, ні меблів для навчання. Принесли стільці, поставили парти. Вчились так.

На Новий рік вони в школі влаштували свято. Прийшов «Миколай», залишив подарунки. Щойно діти потягнулись до них — сирена.

Пішли в підвал. Без світла. Без генератора. З ліхтариками в руках. Діти не хотіли додому.

Тільки уявити: підвал, ліхтарик, дитина з особливими освітніми потребами, яка пише букви в темряві і не хоче додому. Тому що тут — вчителька. Тому що тут — є сенс.

Саме проти цього «сенсу» Росія і воює.

Укриття будували поступово, майже два роки. Спочатку — шафи з класів, поставлені рядами замість стін. Потім справжні перегородки — штори. Окремі зони для кожного класу. Маленьке королівство під землею, де відбувається те, що зовні вже майже неможливе: навчання.

Зараз у класі Тетяни — дуже висока відвідуваність. Щодня. В укритті.

«Діти приходять сюди не навчатись. Вони приходять, щоб їх побачили, щоб почули».

Укриття Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

Руйнування ідентичності

Росія прийшла не просто руйнувати будівлі. Вона прийшла руйнувати освіту — як систему, як інститут, як носія ідентичності. І те, що відбувалось у Запоріжжі, було лише одним фрагментом картини, яка по всій Україні набирає масштабів катастрофи.

З 2022 року понад 4 тисячі шкіл були пошкоджені, а понад 400 – повністю зруйновані. Майже мільйон українських дітей не можуть відвідувати школу особисто. Ці цифри зростають майже щодня, адже Росія продовжує обстрілювати українські заклади освіти. 

Це не супутні жертви. Це ціль.

У класах на окупованих територіях освіта перетворилась на зброю — для знищення української ідентичності та переписування майбутнього. Російська влада насаджує свою навчальну програму та кремлівську пропаганду в школах окупованих регіонів, а вчителів, які відмовляються її виконувати, переслідують. На тих теренах, де росіяни не захопили школи фізично, вони прагнули знищити психологічно: бомбами, сиренами, страхом.

Другий день народження

У квітні 2025 року Тетяна виводила дітей з укриття після першої зміни. Того дня вона передавала їх батькам біля входу — там, де зазвичай стоїть під час прощань. Затримався лише один тато: треба було поговорити про успішність його сина.

Вони стояли рівно там, де завжди: біля дверей підвалу. Потім над ними щось пролетіло.

Розбите вікно Запорізької гімназії №65. Скрин з відео, знятого Юлією Підголою, під час моніторингового візиту.

«Я не злякалась у той момент. Згодом зрозуміла, що тато учня хапається за руку. Хлопчик побіг до воріт. Я побігла за ним, схопила і потягнула вниз в укриття».

Коли вона вийшла назад — все навколо в пилюці й склі. Поряд стояв будинок без верхніх поверхів. 

Вона викликала швидку, але через перевантаженість медпрацівників того дня, тато хлопчика поїхав до лікарні на поліцейській машині. Одна операція. Потім друга. Рука більше ніколи не буде повністю працювати.

«Потім люди питали: не страшно? Та ні, ні. А потім сідаєш і аналізуєш. Той уламок, що потрапив у його руку — він летів на рівні моєї голови. Якби я стояла трохи лівіше або правіше…»

Вона не закінчує. Називає той день «другим днем народження».

Є таке слово, яке в контексті війни вживають занадто часто і воно стирається — «стійкість». Але стійкість Тетяни Котік не схожа на плакатний героїзм. Вона його не декларує. Вона просто встає щоранку, годує кота, і йде до дітей. День за днем, майже чотири роки поспіль.

І поки вона це робить — Росія продовжує бомбити школи.

Запорізька гімназія №65 Запорізької міської ради. Авторка фото: Юлія Підгола.

Не тому що школи є військовими об’єктами. А тому що школи — це місця, де діти вчаться, що вони українці. Де вони дізнаються свою мову, свою історію, своє право існувати. На окупованих територіях батькам погрожували позбавити батьківських прав, якщо їхні діти не підуть до «російських» шкіл або навчатимуться за українською програмою онлайн. Вчителів в окупованих частинах Запорізької області утримували в підвалах по кілька днів, щоб зламати і змусити викладати за російською програмою…

Знищення школи — це знищення пам’яті. Знищення мови. Знищення того, ким діти виростуть.

Тетяна Котік це розуміє, можливо, навіть не формулюючи вголос. Вона просто щодня спускається в підвал і вчить дітей читати. Українською.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Освіта під прицілом» — документування нападів Росії на заклади освіти України. За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Ім’я та особисті дані свідка використані з її згоди.

Авторка тексту: Яна Собко-Бурова

Центр громадянської просвіти «Альменда» спільно з Міністерством освіти і науки України підготували навчально-методичне забезпечення до курсів «Історія України» та «Громадянська освіта й основи цивільного захисту» для 10–11 класів у межах Типової освітньої програми українознавчого компоненту для дітей з ТОТ.

Зміст матеріалів орієнтований на особливості здобуття освіти в умовах тимчасової окупації: формулювання адаптовані з урахуванням підвищених безпекових ризиків — без елементів, що можуть створювати загрози для учнів. Матеріали також враховують вплив пропаганди та обмежений або небезпечний доступ до інтернету й українських освітніх ресурсів.

Матеріали доступні на сайті Центру громадянської просвіти «Альменда»:

Курс «Громадянська освіта й основи цивільного захисту» для 10 класу вже також доступний на платформі «Всеукраїнська школа онлайн»: https://lms.e-school.net.ua/courses/course-v1:UIED2026+K04+2026/about — решта курсів з’являться там упродовж місяця.

Запис вебінару, де автори представили курси та обговорили методичні підходи доступний за посиланням: https://www.facebook.com/share/v/17ZxDkeR6P/

Свобода слова є фундаментальною цінністю демократичного суспільства, однак на окупованих територіях України вона системно знищується шляхом тиску на журналістів.

З моменту окупації Кримського півострова у 2014 році Російська Федерація запровадила репресивну систему контролю над інформаційним простором. Незалежні медіа були витіснені або ліквідовані, мовлення українських каналів та доступ до соцмереж блокується, журналісти зазнають системного тиску з боку російської окупаційної влади й кримінального переслідування за сфабрикованими звинуваченнями, а інформаційний простір заповнюється пропагандою. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році масштаби репресій значно зросли й поширилися на новоокуповані території. Журналісти стали мішенню не лише переслідувань, а й воєнних злочинів: викрадень, катувань і вбивств, порушення права на справедливий суд.

Правозахисні організації фіксують постійні випадки незаконних затримань, обшуків, вилучення техніки, викрадень, застосування фізичного насильства, обмеження доступу до інформації, а також методи економічного тиску щодо журналістів. На тимчасово окупованих територіях (далі — ТОТ) України російська окупаційна влада регулярно застосовує статті російського кримінального законодавства про “екстремізм”, “тероризм” “шпигунство”, “державну зраду”, “поширення фейків” або “дискредитацію російської армії” для придушення свободи слова.

За даними Центру прав людини ZMINA, станом на кінець 2025 року щонайменше 26 українських журналістів перебувають у незаконному ув’язненні, з них 17 — кримські професійні й громадянські журналісти. Від початку 2024 року зафіксовано понад 80 випадків тиску з боку окупаційної влади на професійних працівників медіа та громадянських журналістів, зокрема на журналістів ініціативи “Кримська солідарність”, газети “Кирим”, видання “Нанкеджан”, “Арманчыкъ” та “Кримський процес”. Лише за 2025 рік у тимчасово окупованому Криму правозахисники зафіксували щонайменше 27 випадків атак проти журналістів, що свідчить про системний характер переслідування журналістів як частину державної політики Російської Федерації з метою придушення свободи слова і намагання контролювати інформаційний простір на ТОТ України.

Слід наголосити, що переслідування журналістів на тимчасово окупованих територіях має тривалий і системний характер. Частина кримських журналістів перебуває в російському ув’язненні ще з 2016 року, тобто вже майже десятиліття, зокрема заступник головного редактора часопису “Чорноморська безпека” та аналітики Олексій Бесарабов і Дмитро Штибліков. Кримськотатарські громадянські журналісти, стримери громадського об’єднання “Кримська солідарність”, також зазнали переслідувань і перебувають в ув’язнені ще з жовтня 2017 року: Сейран Салієв, Марлен (Сулейман) Асанов, Ернес Аметов, Тимур Ібрагімов, Руслан Сулейманов, Асан Ахтемов.

Ситуація ускладнюється тим, що в низки незаконно ув’язнених журналістів фіксуються серйозні проблеми зі здоров’ям, які поглиблюються через неналежні умови утримання, етапування до віддалених в’язниць на території Росії, погане харчування, нелюдське ставлення і відсутність медичної допомоги. До прикладу, громадянська журналістка і правозахисниця Ірина Данилович, ув’язнена з квітня 2022 року на майже сім років у колонії, втратила слух на одне вухо через ненадання меддопомоги в СІЗО Криму і пережила мікроінсульт за ґратами. Через відсутність медичної допомоги потерпають також журналісти громадського об’єднання “Кримська солідарність” Осман Аріфмеметов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, засуджені до 14 років позбавлення волі, Ремзі Бекіров, засуджений до 19 років позбавлення волі, а також засуджений до 12 років позбавлення волі Амет Сулейманов, що має інвалідність через хворобу серця та потребує життєво важливої операції. Попри це доступ міжнародних гуманітарних місій до них залишається обмеженим або повністю відсутнім.

З 2022 року Росія ув’язнила ще трьох кримськотатарських журналістів — Вілена Темер’янова, Рустема Османова й Азіза Азізова, а також щонайменше 11 медійників з тимчасово окупованих Запорізької та Херсонської областей: Геннадія Осьмака, Владислава Гершона, Анастасію Глуховську, Яну Суворову, Максима Рупчева, Георгія Левченка, Сергія Цигіпу, Олександра Малишева, Дениса Глущенка, Євгена Ільченка та Ірину Левченко. Репресії не лише тривають, але й посилюються, зокрема наприкінці квітня 2026 року російський суд ухвалив один з найжорсткіших вироків українським медійникам з тимчасово окупованого Мелітополя — Дениса Глущенка та Олександра Малишева засудили до 26 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за сфабрикованими обвинуваченнями в “шпигунстві” та “тероризмі”. Ці вироки є показовими: вони демонструють не лише відсутність справедливого судочинства, а й навмисну політику залякування журналістів та повного придушення незалежної інформації на окупованих територіях.

Системні репресії проти журналістів на тимчасово окупованих територіях України є не лише порушенням прав людини, але й складовою ширшої політики знищення свободи слова та доступу до правдивої інформації. Без негайної та рішучої реакції міжнародної спільноти ці злочини залишатимуться безкарними, а журналісти — беззахисними.

Ми закликаємо Уряд України:

• продовжити роботу над звільненням журналістів усіма доступними дипломатичними та правовими засобами;
• забезпечити ефективне розслідування злочинів проти журналістів, що вчиняються на ТОТ України, для забезпечення притягнення винних до відповідальності;
• посилити фінансову та інституційну підтримку незалежних, релокованих з ТОТ України медіа;
• забезпечити програми реабілітації та реінтеграції цивільних осіб, звільнених з незаконного утримання РФ, зокрема журналістів;
• шукати шляхи комплексної протидії дезінформації РФ щодо окупованих українських територій.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• посилити політичний та дипломатичний тиск на Росію з вимогою негайного звільнення всіх незаконно утримуваних журналістів;
• вимагати регулярний доступ до ув’язнених журналістів, перевірки умов їхнього утримання й доступ до медичної допомоги, а також сприяти зв’язку ув’язнених з родинами;
• посилити міжнародні механізми моніторингу порушень свободи слова на тимчасово окупованих територіях України;
• забезпечити притягнення винних до відповідальності, зокрема в межах Міжнародного кримінального суду та шляхом розслідування цілеспрямованих злочинів проти медіа через універсальну юрисдикцію;
• посилити санкційний тиск на осіб та структури, що причетні до переслідування журналістів;
• здійснювати публічне реагування на порушення та активізувати роботу Представника ОБСЄ з питань свободи медіа та спецпредставниці ООН з питань захисту права на свободу думки та її вираження щодо ситуації з українськими медіапредставниками;
• підтримувати програми захисту журналістів та незалежних медіа.

Ми звертаємося до Уряду України, держав-членів та інституцій ООН, ОБСЄ, РЄ, ЄС, Міжнародного Комітету Червоного Хреста та громадянського суспільства із закликом до невідкладних і рішучих дій у відповідь на системне переслідування журналістів і знищення свободи слова на тимчасово окупованих територіях України. Незаконні ув’язнення журналістів, їхнє утримання в нелюдських умовах, позбавлення медичної допомоги та справедливого суду є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права та прав людини. Водночас придушення незалежної журналістики стало інструментом встановлення повного контролю над інформаційним простором на окупованих територіях. Будь-яка бездіяльність міжнародної спільноти лише посилює атмосферу безкарності та створює умови для подальших репресій проти медійників у всьому світі. Сьогодні необхідні не лише заяви солідарності, а конкретні та дієві кроки для захисту незаконно ув’язнених журналістів, забезпечення доступу до них міжнародних місій та їхнього якнайшвидшого звільнення.

Центр прав людини ZMINA

ГО “Кримський процес”

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Освітній дім прав людини – Чернігів

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

Дім прав людини Крим

Інститут масової інформації

Польові місії до постраждалих від війни закладів освіти — це не тільки про фіксацію руйнувань. Це про людей, які продовжують працювати під обстрілами, про дітей, які навчаються в укриттях і підземних школах, про правду про війну, яку важливо зберегти.

Наталія Чуфещук поділилася враженнями від участі в моніторинговій місії, що відбулася 22-27 березня до Харківської та Запорізької областей, розповіла про свою мотивацію документувати воєнні злочини та про те, чому напади на заклади освіти мають бути зафіксовані.

Харківський ліцей №134

«Всі школи працюють, попри руйнування»

За словами Наталії, найбільше її вразили саме люди — освітяни, які не здаються навіть після десятків обстрілів та повного руйнування шкіл.

«Враження різні і позитивні, і, можливо, якісь моменти навіть налякали, не знаю, але це більше про те, взагалі, які наші люди молодці», — ділиться Наталія.

Чугуївська школа №2, Харківська область

Каже: Харківську і Запорізьку області складно порівнювати, хоч масштаби руйнувань закладів освіти великі в обох, але рівень адаптації значно відрізняється. 

Наталія згадує розмову з начальником освіти одного з районів Харкова, де майже всі школи зазнали пошкоджень:

“Там 23 школи і 27 садочків. Лише дві школи якимось чином не зруйновані, а всі інші, а це 21 об’єкт, зазнали ударів. Стадія руйнції різна, але всі працюють. Мене це дуже вразило! Вони дуже борються за своїх учнів і намагаються їм дати все, забезпечити їх освітою для того, щоб дитина залишилася в своєму класі, в своїй школі, щоб їй було комфортно і щоб вона не зазнавала якихось незручностей”.

У Харкові створюють підземні школи, які дають можливість хоча б частково повернути офлайн-навчання.

«Вони вже зуміли організувати підземні школи і перенести 20% навчання на офлайн. Коли я запитала, який чинник, що заважає працювати і впливає на освіту, є головним — думала, що почую, що це обстріли або війна, а вони сказали: “Нам просто треба пристосовуватись і працювати в цій війні”. Вони наголошують на тому, що потрібно більше підземних шкіл, і цей фактор вирішальний».

Водночас деякі школи залишаються повністю на дистанційному форматі через постійні обстріли. Зокрема, школа на Північній Салтівці пережила понад 25 ударів.

«Якщо брати директора школи з Північної Салтівки, що за 3-5 кілометрів від окружної дороги і куди першими зайшли росіяни, то, звичайно, відповідь цієї директорки була зовсім інша. Для неї головним чинником є закінчення війни і припинення обстрілів, тому що вони навіть туди приходити якийсь час не могли. Вони не мали доступу понад два місяці після початку повномасштабного вторгнення до свого закладу освіти і не знали, що там відбувається, які руйнації. Є велика імовірність, що ця школа буде працювати в  повністю в дистанційній формі до кінця війни».

Заклад дошкільної освіти (ясла-садок) № 155 «Калинка» Запорізької міської ради

У Запорізькій області команда Освітнього дому прав людини — Чернігів побачила більше закладів, які зазнали сильних руйнувань. Зокрема, один із дитячих садків, який відвідала команда моніторингової місії, був зруйнований майже на 80% і став єдиним із побачених закладів, що повністю припинив свою діяльність. Водночас навіть там освітяни намагаються зберігати єдність та підтримувати дітей попри постійну небезпеку й невизначеність.

Документування як шлях до справедливості

Окремо Наталія говорить про важливість фіксації воєнних злочинів та збереження свідчень людей. Саме це стало для неї головною мотивацією долучатися до польових місій.

Після повернення з місії, документаторка зізнається, що було складно одразу повернутися до звичного життя.

«Дуже багато було того, що ми побачили, того, що ми почули. Все це треба обдумати, переварити, далі з цим жити».

Вона переконана: документування — це не лише про те, що відбувається зараз, а й про майбутню справедливість.

«Війна закінчиться рано чи пізно. Але це точно треба документувати і зберігати. Те, що ми побачили, треба, щоб це бачили всі», — підсумувала Наталія.

За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.

Експерти двох українських Домів прав людини спільно з ГО «Кримський процес» підготували доповідь за результатами моніторингу «Насильницькі зникнення на окремих тимчасово окупованих територіях України (Крим, частина Запорізької та Херсонської областей)».

Системний аналіз практики насильницьких зникнень

Протягом понад півроку тривало дослідження процесу насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях України, за результатами якого вдалося оприлюднити Доповідь. Вона містить комплексний аналіз масштабів, механізмів і наслідків насильницьких зникнень цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях України. Базується на задокументованих кейсах, експертних інтерв’ю, аналізі відкритих джерел та офіційних відповідях органів влади.

«Це дослідження дозволяє системно подивитися на практику насильницьких зникнень на тимчасово окупованих територіях України — від моменту затримання до ізоляції людей і подальшого приховування інформації про їхню долю. Воно поєднує аналіз конкретних випадків, свідчень і наявних даних, що дає можливість краще зрозуміти як саме працює ця практика та які наслідки вона має для цивільного населення.

Водночас важливо зазначити, що ця доповідь підготовлена з опорою не лише на власні напрацювання команди, а й із урахуванням експертизи, аналітичних матеріалів та досвіду інших українських громадських організацій, які системно працюють із тематикою насильницьких зникнень. Така взаємодія та об’єднання зусиль дозволили забезпечити більш комплексний підхід до аналізу, а також підвищити точність і верифікованість представлених висновків», — каже укладач Доповіді, директор ГС «Дім прав людини «Крим» Андрій Зубарєв

У Доповіді описано механіку насильницьких зникнень — від моменту затримання до ізоляції людини та подальшої «легалізації» її утримання. Автори також аналізують роль силових структур Російської Федерації, зокрема ФСБ, у координації та здійсненні цих дій. Окрему увагу приділено типовим сценаріям затримань, місцям незаконного утримання та практикам приховування інформації про долю зниклих людей. Дослідження фіксує масштаби застосування катувань і інших форм жорстокого поводження, визначає основні категорії постраждалих серед цивільного населення, а також розкриває вплив насильницьких зникнень на членів їх родини та місцеві громади.

Окремий розділ присвячений правовій кваліфікації практики насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях країни. Автори наголошують: насильницькі зникнення мають системний і скоординований характер та можуть розглядатися як злочин проти людяності відповідно до норм міжнародного права.

У центрі дослідження — люди

За словами Андрій Зубарєва, дослідження дозволяє глибше зрозуміти природу практики насильницьких зникнень та її вплив:

«Важливо, що в центрі цього дослідження — люди: родини, які залишаються без відповідей, і громади, які живуть в умовах невизначеності. Ми розглядаємо цей документ як інструмент для більш предметної розмови про ці питання як на національному, так і на міжнародному рівнях. Він має допомогти краще зрозуміти масштаб і характер проблеми та посилити зусилля, спрямовані на захист прав людини і підтримку постраждалих».

Практичні рекомендації та міжнародний вимір

Доповідь має не лише аналітичний, а й практичний характер. Вона містить рекомендації для державних органів України, міжнародних організацій, громадянського суспільства та Російської Федерації. У ній ідеться про вдосконалення механізмів документування, посилення реагування на випадки зникнень, забезпечення доступу до правди та правосуддя, підтримку постраждалих і їхніх родин. Окрім того, в рамках проєкту вдалося також підготувати практичні рекомендації для родичів.

Документ покликаний стати інструментом для адвокаційної діяльності та подальших правових дій як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Доповідь підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини — Чернігів» та Громадською організацією «Кримський процес». Зміст цієї Доповіді є виключною відповідальністю Громадської спілки «Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Соціальна платформа Svidok.org спільно з Благодійним фондом Сергія Притули й Національною Бібліотекою Ярослава Мудрого запускає нову ініціативу — з 16 лютого до 16 березня кожен з українців може записати свідчення про війну, яке конвертуватиметься у 50 гривень, що перераховуватимуться на “Єдинозбір”, у межах якого Фонд збирає 1 мільярд гривень на закупівлі дронів-перехоплювачів шахедів. Тобто ваша історія стане донатом і посилить спроможність наших військових у відбитті ворожих повітряних атак.

“Наша мета змотивувати людей зберегти свій досвід життя під час війни, і водночас докластись до своєї ж безпеки – задонатити , не витрачаючи власних коштів, на збивачі шахедів через нас, записавши свідчення. Таким чином Ви також зробите безцінний вклад в історію для майбутніх поколінь – задокументувавши війну, аби росія не переписала історію”, — розповідає директорка платформи Svidok.org Олена Кук.

Як це працює?

Є три варіанти, щоб записати спогади:

• зареєструватися на онлайн-платформі Svidok.org,
• скористатися телеграм-ботом @SvidokNoteBot або ж
• зателефонувати за номером 0 800 507 480.

Там можна поділитися історією про:

• як і де ви зустріли війну;
• воєнні злочини росії (обстріли міст і сіл, зруйновані будинки, загибель людей);
• злочини росії під час окупації;
• переїзд, евакуацію;
• екологічні наслідки війни (поля й ліси, знищені ракетами та дронами, загиблі тварини, заміновані та забруднені землі);
• життя без світла, опалення та води,
• волонтерство (підтримку людей, які виїхали, допомога армії, участь у роботі благодійних фондів тощо)

Пишіть спогади на 50 і більше слів. За можливості додайте фото чи відео події, свідком якої ви стали. Кожне свідчення буде конфіденційним. Спочатку його промодерують на платформі, а потім опублікують. Усі опубліковані історії матимуть спеціальну позначку та відображатимуться на лічильнику на сайті Svidok.org.

«Єдинозбір» — це про системну допомогу в боротьбі з шахедним терором. Дрони-перехоплювачі вже зараз зменшують навантаження на ППО і дають військовим більше можливостей захисту людей та критичної інфраструктури. Фонд цінує, що в цій ініціативі кожне свідчення про війну перетворюється на підмогу бійцям. Люди зберігають правду про пережите і водночас роблять внесок в оборону. Таке поєднання пам’яті, відповідальності й дії наближає нас до мети «Єдинозбору» — 1 мільярда гривень на перехоплювачі», — коментує директор Фонду Притули Андрій Шувалов.

Окрім конвертації у донат на дрони-перехоплювачі, свідчення стануть частиною всеукраїнського сховища спогадів про війну. Вони також можуть бути представлені на міжнародних виставках і подіях, щоб допомогти у розголосі російських злочинів і посиленні допомоги від іноземних партнерів.

“Нам важливо аби свідчення були збережені на віки та допомогти нашим майбутнім поколінням від нас почути, що насправді відбувалось під час цієї війни. Але українці часто діляться пережитим у соцмережах, а там публікації зникають чи блокуються. Платформа ж захищена від кібератак, тож історії українців будуть у безпеці та зможуть запобігти росіянам переписати правду, — додає директрка Svidok.org Олена Кук.

Також записані факти воєнних злочинів, за згодою свідків, можуть бути передані до офісу Генпрокурора та Міжнародного кримінального суду, щоб допомогти притягнути винних до відповідальності. Близько 350 свідчень вже долучено до кримінальних проваджень.

“Єдинозбір” — це ініціатива 412 бригади Nemesis, Світового Конґресу Українців та Фонду Сергія Притули. Збираємо 1 мільярд гривень на дрони-перехоплювачі шахедів та укомплектування екіпажів операторів.

39-річний Рінат Параламов пережив тортури, побиття і знущання працівників ФСБ Росії в Криму. У 2017 році його незаконно затримали, били й катували впродовж кількох годин, використовуючи електричний струм. Не витримавши тортур, Рінат погодився та підписав усі папери, які йому дали співробітники ФСБ. Згодом вихідець із Криму розповів публічно про все те, що він пережив. Від початку повномасштабного вторгнення кримський татарин із родиною живе в Німеччині та мріє лише про одне — повернутися до Криму.

Що пережив чоловік у руках ФСБ, як зумів виїхати з окупованого Криму та на що сподівається зараз, мешкаючи за тисячі кілометрів від дому, — у Бремені, — Рінат Параламов розповів волонтерам Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Рінат Параламов народився в Узбекистані. Саме там його старші родичі, зокрема, бабуся по матері, розповідає чоловік, опинилися під час депортації кримськотатарського народу 1944 року.

Повернувшись на малу батьківщину, родина Ріната оселилася в селі Дворіччя Нижньогірського району, чоловік закінчив 11-річку. Вищу освіту здобув у Казахстані, отримав диплом інженера-програміста й повернувся додому. Працював за фахом у телекомунікаційній сфері, а також розробляв програми для мобільних пристроїв. Коли роботи не стало — торгував на ринку. Одружився, у них із дружиною народилися четверо дітей — три доньки й син.

Як почалася спроба анексії Криму

Початок весни 2014 року, коли Росія спробувала анексувати Крим, розказує Рінат, він запам’ятав добре.

«Якщо коротко сказати, то це була весна, яка не відчувалася, як весна. На той час я жив у мікрорайоні Ак-Мечеть, у Сімферополі, у компактному поселенні кримських татар. Тоді дуже активно їздили ось ці «ввічливі чоловічки» містом, півостровом взагалі, і козаки їздили проросійські — «казаки». Ходили чутки, що вони заходили в якісь села, грабували. Ну, так описували принаймні в групах. Перевіряти часу не булоʼ, що правда, що неправда. Людей це підштовхнуло до того, що всі, хто займав трохи іншу позицію, ніж «безмежна любов до Росії», намагалися гуртуватися для протидії», — говорить він.

Вони з друзями в Сімферополі створювали імпровізовані блокпости на в’їзді до мікрорайонів компактного проживання кримських татар, аби не допустити в’їзду чужинців. Також вони спостерігали за переміщенням російських військ.

«Це навіть не назвеш блокпостом. Ми організували на в’їзді в селище цілодобову охорону, щоб дивитися, хто виїжджає. У нас не було ні зброї, нічого. Лише телефони на які ми домовилися знімати, якщо щось відбуватиметься, наприклад, якісь провокації, і повідомляти іншим», — зазначає він.

«Чому окупація Криму сталася так швидко? Моя думка: бо в центрі не реагували так, як треба було реагувати. Слова були, слів було дуже багато, але, на жаль… Пам’ятаю випадок: їду на машині, мене спиняє поліцейський в українській формі, міліція, ДАІ. І ця людина мені розповідає щось про Росію. Ти взагалі в якій формі стоїш?.. На «референдум» я не ходив. Оті георгіївські стрічки, «день безкровного об’єднання» і таке інше мене не цікавило. Так само були налаштовані й мої знайомі та друзі. З тих, кого я знав, — у цьому участі ніхто не брав. А якщо брав, то приховував», — пригадує Рінат.

Життя на окупованому півострові

У захопленому Росією Кримському півострові, веде далі розповідь чоловік, панували полярні настрої: частина населення була розгублена і пригнічена, інша частина — тріумфувала.

«Я бачив, як люди виходили на «свята», наприклад, на «день об’єднання Росії». Знаю, що багатьох, зокрема бюджетників, туди заганяли вимушено, під тим чи іншим страхом — зарплата, звільнення тощо. Пам’ятаю, як скрізь почали знімати українські прапори. Останній зняли на вулиці Шмідта, з будівлі меджлісу», — говорить він.

Далі почалися акції громадянського спротиву кримськотатарського народу та окремих членів громади, зауважує Рінат. І — перші зникнення людей, перші «арешти».

«Почалися переслідування релігійних рухів, переслідування кримських татар. Уночі 24 травня 2016 року на бахчисарайській трасі невідомі у формі ДПС Росії затягли Ервіна Ібрагімова до машини та відвезли в невідомому напрямку. Його так і не знайшли. Інший кримський татарин Решат Аметов був викрадений та вбитий бойовиками кримської «самооборони» в перші тижні кримської окупації 2014 року», — пригадує він.

Чоловік зазначає: жити в тих умовах з українським громадянством було неможливо. Йому довелося отримати російський паспорт.

«Зараз багато хто в Україні, з ким я спілкуюся, запитує: як ти отримав російський паспорт? Людина, поки це не пройде, не може це собі уявити. Це не було так — пішов і, як цукерку, отримав, — ні. Це вимушений захід, бо дітей треба — і до лікарні, і до школи. Будь-яке зіткнення з офіційною інстанцією — вимагали російський документ. Плюс — якщо в когось було нерухоме майно, переоформити без російського паспорта було неможливо», — пояснює Рінат.

Потім, зазначає, почалися масові арешти кримських татар за несанкціоновані акції протесту та одиночні пікети. Громадський рух «Кримська солідарність» допомагав зібрати кошти тим, кого російський суд оштрафував. Рінат теж брав у цьому участь. Їздив на суди, аби підтримати земляків.

«Я ходив теж на ці суди, щоби показати, що я не згоден із тим, що хлопців огульно звинувачують. Тим паче з 2014 року ми бачили: хороша людина раптом ставала «терористом», «диверсантом», «сплячим агентом» чи якимось ще. На всі суди, на жаль, я ходити не міг і стежити за всіма справами не міг, бо це відбувалося в Сімферополі, а я жив у Нижньогірському на той момент. Але я заходив у фейсбук, дивився календар судових засідань — і якщо міг, то їхав. Сам, або брав із собою когось зі знайомих. Серед тих, хто проходив по судах, зокрема, були мої колеги-програмісти, ті, кого я знав особисто. Тут тобі ми за сусідніми столами сиділи, писали програми, а тут тобі — вони «терористи»… Ходив підтримувати», — каже Рінат.

Пригадує і як була організована фінансова допомога кримським татарам, яких засудили до сплати штрафів за участь в акціях.

«Штраф міг сягати й 100 тисяч рублів, тому ми організовували збір. Акція така була, і вона поширилась по всьому Криму, — ми збирали на штрафи монетами по 10 рублів. Я також брав у цьому участь. Ходив селищем, стукав у кожну домівку до кримських татар, пояснював людям ситуацію. Пам’ятаю, що лише одна родина побоялася щось говорити, просто дала гроші. Інші — показували підтримку. І ми просили давати саме монетками по 10 рублів. Коли тобі призначили штраф і ти просто пішов і сплатив — це одне, а коли ти прийшов і висипав на стіл відро монет — це вже висловлення позиції. Показати їм свою незгоду», — пояснює Рінат.

ВРІЗКА: «Коли тобі призначили штраф і ти просто пішов і сплатив — це одне, а коли ти прийшов і висипав на стіл відро монет — це вже висловлення позиції» Рінат Параламов

«Арешт»

Імовірно, саме громадянська позиція Ріната впала в око співробітника ФСБ Росії в Криму. 13 вересня 2017 року до нього додому прийшли з обшуком. Жодного звинувачення, говорить чоловік, йому не висунули. Провели обшук.

«Це було рано-вранці. Ранкова молитва ще тільки починалася, десь близько 5 ранку вони прийшли. Осіб шість. Я був сонний, але запам’ятав: двоє були без масок, решта — у масках. У «професійних» балаклавах, які не злітають з обличчя. На повязках у них було «ФСБ», тому в мене не було питань, хто вони такі. Щось вимагали підписати, я відмовився, зайшли додому з обшуком. Я сказав, що зараз час молитви, вони дали мені помолитися. Діти попрокидалися. Обшук проводиться, але я помітив, що вони не мали наміру щось знайти. Забрали планшет, нетбук і телефон. Заспокоїли: мовляв, проїдемо у відділення, перевіримо інформацією з гаджетів і повернетеся додому. «Бачиш, ми ж тобі кайданки на руки не одягаємо». Я говорю: «А якщо не піду?». Відповідає: «Ти підеш у будь-якому разі», — розповідає Рінат.

«Коли я вийшов із дому, на вулиці було багато людей, які прийшли підтримати мене. Дякую всім. Сусіди, родичі, друзі, знайомі. Взагалі ті, кого я не знаю, теж були. Мама була моя, брати. Я обійняв маму, сказав, що зобов’язаний пройти з ними, ми сіли в мікроавтобус. Синій Volkswagen. Я думав, що ми поїдемо до райвідділу поліції, але ні, я дорогу добре знаю, ми поїхали в інший бік, об’їздною. Кажу: «Райвідділ в іншому місці». Мені відповіли: «Мовчи». Одягли на голову мішок, одягли кайданки. І ще скотчем почали мішок знизу замотувати, рот закривати. Очні яблука перетягнули, дуже боляче було надалі. І ми поїхали кудись, куди я не знаю. Їхали дуже довго, здавалося. Годину-півтори були в дорозі», — розповідає чоловік.

Зі слів Ріната, далі його з мішком на голові завели в підвальне приміщення. Усю наступну добу він просидів так — у мішку, у кайданках. Його били й вимагали співпраці з ФСБ — хотіли аби збирав та доносив інформацію про своїх, кримських татар.

«Найголовніше, що вони хотіли, — аби я став «стукачем». Казали, щоб я ходив до мечеті, ходив серед знайомих хлопців там, і все, що там відбувається, я їм доносив. Хотіли, щоб я підписав документи, придумав собі позивний якийсь, щоб на своїх же, на всіх, на кого вони пальцем у кажуть, доносов», — говорить він.

Тортури струмом і «зізнання»

Упродовж «допиту» Рінатові також показували світлини знайомих і незнайомих людей, вимагали свідчити проти них. Потім — поклали на підлогу й почали під’єднувати струм.

«Руки за спину, скотчем зв’язали ноги, оголили сідниці, два дроти на сідниці — і почали бити струмом. Так двічі-тричі зробили, один раз я свідомість втратив. А вони мені: «Чого ти кричиш?». Рушником зробили ніби вуздечку — і тягнули назад, аби не кричав. І так один раз мене відключило, я не пам’ятаю, я прийшов до тями, у мене рот не закривається, мені в обличчя воду бризкають… Коли воду в обличчя бризкали, мішок знімали, відповідно, я бачив декого з них, але всі вони були в масках», — говорить Рінат.

І все ж кримцеві вдалося розгледіти й запам’ятати декого зі своїх мучителів. Зокрема, жінку в медичному халаті, яка вколола йому невідомий препарат, а також так званого «слідчого», який допитував його з відкритим обличчям. Також там був, говорить Рінат, колишній співробітник СБУ, який пішов на службу до ФСБ.

Чоловік згадує: під час тортур із застосуванням електричного струму йому погрожували зґвалтуванням. Потім — почалися погрози родині, дітям. Тоді він, каже, вирішив підписати все, що вимагають. Після цього йому дали підписати папери. Що там було написано, він не бачив.

«Я підписав усе. Потім сказали, що я повинен дві речі на камеру сказати: що я їхав до Сімферополя і сховав у гаю вибухівку та патрони, і друге — що знаю таких-то людей. Мовляв, вони за патрони і вибухівку заведуть справи й дадуть мені три роки умовно — і цей час я маю на них слухняно працювати. Куди пішло потім це відео я не знаю. Думаю, вони хотіли його використовувати, аби мене тримати «на гачку». Казали: якщо все буде гаразд, усі твої питання повирішуємо, але якщо щось буде не так, ми піднімемо відео, що ти пов’язаний із терористичною релігійною організацією. Я так зрозумів, що за першою «справою» про незаконну зброю мені могли дати до трьох років в’язниці, а за другою — за зв’язок із релігійною організацією… То вже «тероризм». І весь цей час вони мені розповідали про «правильне» й «неправильне» мусульманство, щось на релігійну тему мені «пояснювали», — говорить Рінат.

Упродовж доби, за свідченням чоловіка, йому не давали ані води, і їжі.

«Якщо чесно, нічого й не хотілося. Потім наприкінці, після тортур, я їжі попросив. Вони мені щось дали, потім сказали, що то було сало… Не знаю, чи правда. На смак було — як плавлений сирок. І маленький шматочок хліба дали. Я половину ледь з’їв, у мене дуже боліло в роті, — а половину запхав до кишені», — згадує Рінат.

Вранці, за словами кримця, його відвезли на місце, де він нібито сховав вибухівку.

«Мене посадили до «Газелі», ми приїхали в район Марини в Сімферополі, маску мені зняли, а їхні обличчя всі закриті були. Потім мені кажуть: пройдеш 9 або 10 кроків прямо, потім — праворуч, там камінь буде, на нього покажеш, ми тебе зніматимемо на камеру, скажеш, це твоє. Я погодився. Під каменем знайшли пакет. Там нібито була «моя» вибухівка», — пригадує чоловік.

Після цього, за свідченнями Ріната, його привезли на автовокзал у Сімферополі й полишили там. Чоловік не міг рухатися, але зумів попросити телефон і зв’язатися з рідними. Там його в тяжкому стані знайшли брат та друзі. Усю цю добу сім’я не знала, де він і що з ним.

«Скажу чесно, коли приїхали знайомі, я не знав, що робити: говорити правду, що сталося, чи змовчати — страшно ж за сім’ю. За кримінальні справи, і я скільки всього «там» наговорив… Потім вирішив: це в мене таке випробування і треба прожити його гідно. Я мимохіть назвав певних людей, щось там підписав… Не дай Боже, завтра через мене вони постраждають. І я вирішив розповісти про все чесно», — зізнається Рінат.

Рінат каже: порадившись із рідними та адвокатами, на другий день він вирішив звернутися до судмедексперта в Сімферополі, аби засвідчити наслідки катувань, але йому відмовили.

У Києві

Потім Рінатові вдалося виїхати на підконтрольну Україні території — з однією маленькою сумкою, а за місяць — вивезти й родину. Говорить: вдячний тим людям, які допомогли, але не називатиме їх із міркувань безпеки.

Тільки коли родичі опинилися поруч із ним, Рінат наважився дати пресконференцію в Києві й розповісти про пережите.

Тоді ж прокуратура АРК розпочала кримінальне провадження за фактом викрадення Ріната Параламова, підозру висунули співробітнику ФСБ, до 2014 року той працював у СБУ. А 2020 року відомство повідомило, що підозрюваному колишньому співробітнику СБУ висунули підозру за статтею 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, ухваленої 1949 року. Кримський адвокат Еміль Курбедінов також подавав заяви про злочин у ФСБ та в російську військову прокуратуру. Але там відмовилися порушити кримінальну справу за цим фактом.

За даними «Крим.Реалії», у Криму Параламов оголошений у розшук за двома статтями Кримінального кодексу Росії — частини 1 статті 222.1 (незаконні придбання, передача, збут, зберігання, перевезення чи носіння вибухових речовин) та 1 статті 222 (незаконне придбання, передача, збут, зберігання боєприпасів). Санкція першої статті передбачає до п’яти років позбавлення волі та великий штраф, другої — позбавлення волі до чотирьох років, обмеження волі до трьох років, примусові роботи до чотирьох років або арешт до шести місяців і великий штраф. 

Що далі?

Опинившись із родиною в Києві, Рінат розпочав нову сторінку життя — винайняв житло, знайшов роботу. Коли почалася повномасштабна війна, місце проживання знову довелося змінити. Зараз родина мешкає в Німеччині. У Бремені, говорить Рінат, йому вдалося орендувати квартиру, родина отримує допомогу від уряду Німеччини. Зараз Ринат закінчує інтеграційні мовні курси й шукає роботу.

«Жили в готелі, знайшли помешкання, перебралися на квартиру. Діти всі ходять до школи, я ходжу на інтеграційні курси, дружина теж ходила, зараз закінчила один рівень, тепер продовжуватиме. Шукаю можливості, легалізувати свій диплом програміста», — розказує він.

Його справа вже кілька років перебуває на розгляді в Європейському суді з прав людини.

«І на якомусь етапі мені сказали, що це дуже довгий процес. Звернення було подано у 2018 році. Потім, три роки тому, зі мною зв’язувався юрист. Сказали, що моя справа розглядатиметься, справа не забута», — додає Рінат.

За подіями в окупованому Криму, зауважує, він стежить із новин.

«Сучасний Крим — наскільки він безпечний для кримських татар? Тут питання навіть не нації, тут питання швидше за все в позиції. На жаль, багато кримських татар, українців та інших національностей, які живуть у Криму, починають змирятися… І, швидше за все, далі більше буде таких людей, тому що пропаганда працює, Росія з дитинства починає «кашу» в голови вливати. Справа в позиції. Коли людина займає якусь позицію свідомо, вона її триматиме. Фізична сила ідеї тебе не зламає, так же?» — розмірковує Рінат.

«Аналогічна ситуація в нас була із депортацією 1944-го. Ми пам’ятаємо, хто винний, звідки йшов наказ, хто є ворогом. Припис із Кремля йшов — ми знаємо, де наш ворог сидить. Росія говорить про якусь там «помилку». Але це не помилка, а усвідомлений крок Кремля. Коли народ страждає, це не помилка — це геноцид! Окрема стаття є навіть у міжнародному праві», — додає він.

Зараз, зізнається чоловік, як і його депортовані предки в часи Другої світової війни, він перебуває далеко від рідного Криму. Але — є різниця.

«Я пережив два переїзди. Це не просто: ти живеш, звик, накопив майно, а потім усе це полишаєш. Береш дві сумки та виїжджаєш… До Києва ще можна повернутись, а до Криму — уже все, дорога закрыта. Я не уявляю, що відчували ті, котрих 1944 року депортували. Зараз хоч якийсь резонанс, людину забирають із дому — сусід на камеру може зняти, хоч якийсь резонанс. А тоді… Ціле село вивезли й утопили в Азовському морі — свідків немає», — проводить паралелі Рінат.

Зараз, зі слів чоловіка, він живе надією на повернення до рідного вільного Криму.

«Моя надія, як і надія багатьох українців, на те, що рано чи пізно всі тирани вмирають. І я хочу повернутися до Криму. Це — моя мрія», — каже насамкінець Рінат.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.