Експерти двох українських Домів прав людини спільно з ГО «Кримський процес» підготували доповідь за результатами моніторингу «Насильницькі зникнення на окремих тимчасово окупованих територіях України (Крим, частина Запорізької та Херсонської областей)».

Системний аналіз практики насильницьких зникнень

Протягом понад півроку тривало дослідження процесу насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях України, за результатами якого вдалося оприлюднити Доповідь. Вона містить комплексний аналіз масштабів, механізмів і наслідків насильницьких зникнень цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях України. Базується на задокументованих кейсах, експертних інтерв’ю, аналізі відкритих джерел та офіційних відповідях органів влади.

«Це дослідження дозволяє системно подивитися на практику насильницьких зникнень на тимчасово окупованих територіях України — від моменту затримання до ізоляції людей і подальшого приховування інформації про їхню долю. Воно поєднує аналіз конкретних випадків, свідчень і наявних даних, що дає можливість краще зрозуміти як саме працює ця практика та які наслідки вона має для цивільного населення.

Водночас важливо зазначити, що ця доповідь підготовлена з опорою не лише на власні напрацювання команди, а й із урахуванням експертизи, аналітичних матеріалів та досвіду інших українських громадських організацій, які системно працюють із тематикою насильницьких зникнень. Така взаємодія та об’єднання зусиль дозволили забезпечити більш комплексний підхід до аналізу, а також підвищити точність і верифікованість представлених висновків», — каже укладач Доповіді, директор ГС «Дім прав людини «Крим» Андрій Зубарєв

У Доповіді описано механіку насильницьких зникнень — від моменту затримання до ізоляції людини та подальшої «легалізації» її утримання. Автори також аналізують роль силових структур Російської Федерації, зокрема ФСБ, у координації та здійсненні цих дій. Окрему увагу приділено типовим сценаріям затримань, місцям незаконного утримання та практикам приховування інформації про долю зниклих людей. Дослідження фіксує масштаби застосування катувань і інших форм жорстокого поводження, визначає основні категорії постраждалих серед цивільного населення, а також розкриває вплив насильницьких зникнень на членів їх родини та місцеві громади.

Окремий розділ присвячений правовій кваліфікації практики насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях країни. Автори наголошують: насильницькі зникнення мають системний і скоординований характер та можуть розглядатися як злочин проти людяності відповідно до норм міжнародного права.

У центрі дослідження — люди

За словами Андрій Зубарєва, дослідження дозволяє глибше зрозуміти природу практики насильницьких зникнень та її вплив:

«Важливо, що в центрі цього дослідження — люди: родини, які залишаються без відповідей, і громади, які живуть в умовах невизначеності. Ми розглядаємо цей документ як інструмент для більш предметної розмови про ці питання як на національному, так і на міжнародному рівнях. Він має допомогти краще зрозуміти масштаб і характер проблеми та посилити зусилля, спрямовані на захист прав людини і підтримку постраждалих».

Практичні рекомендації та міжнародний вимір

Доповідь має не лише аналітичний, а й практичний характер. Вона містить рекомендації для державних органів України, міжнародних організацій, громадянського суспільства та Російської Федерації. У ній ідеться про вдосконалення механізмів документування, посилення реагування на випадки зникнень, забезпечення доступу до правди та правосуддя, підтримку постраждалих і їхніх родин. Окрім того, в рамках проєкту вдалося також підготувати практичні рекомендації для родичів.

Документ покликаний стати інструментом для адвокаційної діяльності та подальших правових дій як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Доповідь підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини — Чернігів» та Громадською організацією «Кримський процес». Зміст цієї Доповіді є виключною відповідальністю Громадської спілки «Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Розслідувальна розповідь про зникнення Арсена Азімова: свідчення рідної сестри, нові деталі й 10 років невизначеності.

Коли архіви мовчать, починають говорити голоси тих, хто досі чекає. Тих, для кого час зупинився між «було» й «може бути». Наприкінці серпня 2015 року в Сімферополі, неподалік 7-ї міської лікарні, 45‑річного кримського татарина Арсена Азімова, практикуючого мусульманина й батька трьох доньок, за свідченнями, силоміць посадили до сріблястого Mercedes двоє чоловіків у сірій формі — відтоді його місце перебування невідоме. Попри заяви родини, обшуки й відеофрагменти, справа зупинилася, а офіційні версії розійшлися з фактами.

«Арсен був дуже чесним, справедливим. Старший — він завжди все вирішував за нас»

У центрі цієї історії голос сестри зниклого — Анастасія. Її розповідь стримана й чітка, ніби складається тут і зараз протокол, але крізь сухі формулювання раз у раз проступає біль — глухий, витриманий, який не потребує підвищеного тону чи надмірних емоцій. Вона знову і знову повторює дати, адреси, прикмети одягу незнайомців — мов заклинання, яке не дає реальності остаточно розсипатися, не дозволяючи пам’яті забути бодай якусь дрібницю.

27 серпня 2015 року Сімферополь жив звичайним літнім днем — спекотним, неквапним, байдужим до майбутньої трагедії. Арсен Азімов — тренер із боксу, практикуючий мусульманин, батько трьох доньок від першого шлюбу, мешканець району 7-ї міської лікарні — вийшов із дому близько 11:00 ранку. Його плани не містили нічого виняткового: поповнити телефон дружині, купити рибу на базарі, завезти додому кавуни, а після обідньої молитви поїхати в Мар’їно оглянути земельну ділянку, для нового будинку. Побутова послідовність дрібних справ, з яких зазвичай складається спокійне розмірене життя будь кого з нас.

Близько 14:00 зв’язок із ним обірвався — без пояснень, без прощальних слів. І відтоді настала тиша, мов порожнеча, що розтягнулася на роки й досі не має меж.

За кілька годин після зникнення родина вже подала заяву до поліції, намагаючись наздогнати час, який вислизав крізь пальці мов пісок. Нічні пошуки з кінологами почалися надто пізно — коли день уже встиг стерти сліди, а місто кілька разів змінило ритм. Сліду не взяли: спека, людні вулиці й нашарування сторонніх запахів знищили можливий маршрут, наче хвиля — сліди на піску.

Вранці почався наступний етап — допити, огляди, версії. У слідчому комітеті пролунало навіть «побутове» припущення, яке родину приголомшило й образило: мовляв, до зникнення могла бути причетна родичка.

«Слідчий сказав: «А може, це ви його вбили через дім?» — це був удар»

Формулювання кинуте без доказів, зависло в повітрі важче за будь-яке обвинувачення. Звісно ж огляд будинку Анастасії не виявив слідів злочину. За два тижні відбувся обшук у домі, де мешкала дружина Арсена: силовики перелізли через ворота, вилучили документи і дрібні особисті речі — і знову жодних ознак насильства, жодної відповіді.

Свідчення в цій справі вперті, але беззахисні — вони існують, проте не мають сили зрушити систему.

«11 річна сусідка родини мого брата пригадала сцену поблизу Заліського ринку — двоє чоловіків у сірій формі ведуть людину, схожу на Арсена; поруч — бородатий чоловік у цивільному. Під’їжджає білий мікроавтобус, сріблястий Mercedes забирає затриманого, третій сідає в білу «Пріору». Номерів звісно ж дитина не запам’ятала.»

Як повідомили в слідчому комітеті — камери спостереження в цій точці міста виявилися несправними того дня: одні не працювали, інші «нічого не зафіксували». Коли за деякий час сестрі показали фрагменти відео з ринку, вона побачила не обличчя, а ходу, дистанцію, настирливу близькість. За Арсеном йшло двоє — «слов’янської зовнішності»: один вищий, у кепці, другий кремезніший, старший. Обличь розгледіти неможливо, але тіні за спиною виглядають надто впевнено й надто цілеспрямовано, щоби бути випадковими.

П’ять томів тиші: бюрократичний коридор без виходу

Далі нитка слідства рветься. Слідчі змінюються так часто, що їхні прізвища перестають бути іменами відповідальних осіб і перетворюються на своєрідні часові мітки, як дати в календарі. Провадження раз у раз зупиняють із формулюванням «через відсутність доказів» — фразою, що звучить як крапка, але насправді лише маскує порожнечу. Родина Арсена Азімова пише заяви до всіх можливих інституцій: місцевих, українських, міжнародних, європейських. У відповідь — або сухі, безликі відписки, що розчиняються в бюрократичній мові, або цілковита тиша, глуха й байдужа.

Є, однак, деталі, які з роками не стираються, а навпаки — стають гострішими, мов лезо. Навесні 2015 року Арсен говорив про те, що помітив за собою стеження. Він не був публічним лідером чи організатором, не стояв на трибунах і не очолював рухів, але відверто, не боючись, висловлювався про події в Криму після 2014 року. І його слова чули. Його присутність запам’ятовували. Сестра не перетворює це на пряме звинувачення — радше фіксує як тло, як напівтінь, що супроводжує події.

Восени 2024 року родина отримує лист із Сімферополя. У ньому зазначено, що щодо Арсена нібито відкрито три кримінальні провадження, а його самого «затримано на два місяці з формулюванням — екстрадувати в Росію». Згодом юрист пояснив: «екстрадувати в Росію» означає, що справу ведуть заочно й формально поза межами РФ/Криму — тобто йдеться не про «перевезення із Сімферополя в Росію», а про паперову процедуру розшуку й передачі з іншої юрисдикції, якої фактично ніхто не підтвердив. Проте жодного фактичного контакту з підзахисним не існує. Згодом, у слідчих з’являється ще одна версія: у 2024 році іншій сестрі у ФСБ повідомляють про виїзд брата до Сирії та нібито фотографії, які Арсен надсилав колишній дружині. Родина цю версію спростовує — не з емоцій, а з відсутності реальних доказів: немає документів, немає фіксації перетину кордонів, немає навіть верифікованих знімків. Лише слова, що знову зависають у повітрі, не знаходячи опори.

«Тато помер, не дочекавшись. Мама тримається, але здоров’я похитнулося»

У батьківському домі Арсена Азімова час давно перестав вимірюватися днями та роками. Його рахують листами — отриманими й ненадісланими, — і мовчанням телефонів, яке з кожним роком стає дедалі важчим. Батько помер у 2020 році, так і не дочекавшись жодної відповіді — ні офіційної, так і неофіційної. Мати тримається за надію, як за єдину опору: для неї син живий доти, доки не доведено протилежне. Це не заперечення реальності, а такий спосіб вижити в ній.

Діти Арсена дорослішають без батька, ніби за прискореним часом. Старша донька вже в Німеччині, з власною дитиною на руках; середня вийшла заміж у Феодосії; молодша щойно закінчила школу. Їхні життя рухаються вперед, залишаючи за собою порожнє місце, яке ніхто не може заповнити. Будинок, що колись збирав родину разом, продано — ще одна межа минулого, яку довелося перейти без Арсена, мовчки, без прощання.

«Я заплуталася в почуттях: хочу, щоб він був живий… а інколи — щоби бодай тіло знайшли. Надія лише на Аллаха й терпіння. Гарне терпіння — й Аллах винагородить»

Крим без свідків: імітація процесів як норма

Цю історію неможливо відірвати від ширшого контексту. Правозахисники говорять про відсутність зовнішнього моніторингу в Криму, обшуки в адвокатських офісах, постійні ротації слідчих і так зване «статистичне» ведення справ — нагромадження непотрібних стосів документів, за якими істина, на жаль, стоїть на місці. На цьому тлі приватна трагедія перетворюється на суспільний діагноз: коли слідство імітує діяльність, зникають не лише люди — зникає довіра як така.

Нові свідчення сестри додають об’єму портрету дня зникнення, ніби повертають йому глибину і світлотінь. Ранок починався спокійно: Арсен узяв із собою молодшу доньку від першого шлюбу, провів із нею кілька годин — без поспіху, без тривоги, у звичайній батьківській присутності. Потім повернувся додому і згодом вийшов у справах, які не мали жодного відтінку ризику.

Із магазину «Фуршет» він подзвонив дружині, щоби пересвідчитися, чи надійшли кошти після поповнення — короткий дзвінок, технічний і буденний, який згодом набув ваги прощального. На Заліському ринку Арсен купив два кавуни й попросив знайомого Расіма завезти їх додому. Цю побутову нитку — рибу, кавуни, дзвінок — сестра повторює знову і знову, ніби перелічує предмети, що ще тримають світ на місці. Бо це — остання тверда точка перед проваллям невідомості.

Є і інша деталь, не менш промовиста: домовленість того дня оглянути ділянки під забудову так і не здійснилася. Зустріч, яка могла стати мостом у майбутнє, обірвалася ще до того, як почалася — на під’їзді до теперішнього, яке раптом стало пасткою.

У справі існує фоторобот — складений не з відеозаписів, а зі слів 11 річної очевидиці. Родина ніколи не бачила цей речовий доказ у поєднанні з матеріалами з камер спостереження. «Таємниця слідства» в цій історії перетворюється на формулу, що радше зачиняє двері, ніж відкриває їх. Так само ніхто не пояснив, кому належали форма і транспорт того дня. Навіть елементарне — з’ясувати, які служби носять сіру форму, — зависло без відповіді, мов питання, поставлене в порожнечу.

Останні десять років — це історія витримки. Років, складених із листів без резолюцій і кабінетів без відповідальності. Із повторюваних запитань і тих самих відповідей, які ніколи не наблизять до розв’язки. Сестра, спілкуючись зі слідчими й журналістами, раз у раз складає один і той самий пазл — уважно, терпляче, по пам’яті. І щоразу бачить порожню центральну деталь, без якої зображення не стає цілим. Вона не вимагає вироку. Вона просить лише процес — справжній, без імітації. Бо там, де існує процес, ще лишається шанс на істину.

Що маємо сьогодні? Ім’я. Обставини. Свідчення. Фрагменти відео. Тиск часу, який працює проти пам’яті. Маємо спільноту, що вчиться взаємодопомоги тоді, коли інституції відвертаються. Маємо матір, яка відмовляється прийняти смерть без доказів. Маємо сестер, що тримають пам’ять живою — не з обов’язку, а з любові, бо це єдине, що ще може наблизити справедливість. І маємо запитання, яке не тьмяніє з роками й не втрачає сили: де Арсен?

Коли-небудь відповідь пролунає. У справах про насильницькі зникнення правда не застаріває — її лише шукають довше й болісніше. І кожен факт, кожен голос, кожна, на перший погляд, незначна деталь — від дзвінка з «Фуршету» до силуету в кепці на зернистому відео — може виявитися тим самим ключем, що відчинить двері, за якими чекають десять років.

Усі імена в матеріалі змінені з міркувань безпеки.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Історія жінки з Євпаторії, яку ФСБ утримує в ізоляції та звинувачують у держзраді — як українська символіка в соцмережах стає підставою для репресій в окупації.

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року.

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.