Навесні 2025 року в квартиру Олексія та Олени в Криму увірвалися російські силовики. Подружжя затримали для допитів, після чого жінку відпустили, а чоловіка арештували ніби-то за статтею про держзраду. Рідні досі не мають жодної офіційної інформації про місце його перебування і становище.

Ми поговорили з донькою Олексія, Яною, про те, як на її тата «шиють» справу, чому важливо не боятися доймати російські держслужби, та як родина переживає невідомість.

Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Дзвінок

Яні 35 років, вона родом з Севастополя, у 2012 році перевелася з кримського філіалу КНЕУ в київський і завершила навчання в столиці. Зараз вона займається постачанням медичного обладнання в державні та приватні лікарні.  Батьки Яни залишилися жити й працювати на півострові.

Навесні 2025 року дівчина якраз закінчувала масштабний проєкт з реабілітації в Україні, який забрав багато сил, тож Яна запланувала відпустку: «Я була на повному нулі і мала піти відпочивати». Але однієї ночі задзвонив телефон. На екрані висвітився номер дідуся, який помер. За вікном тривав черговий масований обстріл Києва російською армією, тож втомлена й сонна, дівчина розгубилася: «Я подумала, що телефонує брат з дідусевого номера, але навіщо? Я скидала знову і знову, але потім прийшло повідомлення, щоб я терміново передзвонила». На тому боці була мама. Вона повідомила, що тата Яни викрали спецслужби РФ.

Ізоляція

Випадки незаконних затримань людей в Криму та на тимчасово окупованих територіях України дозволяють виділити дещо спільні риси в діях силовиків: вони вриваються в помешкання або рано вранці, коли люди ще сплять, або під час вечірньої рутини.

Весняного вечора 2025 року батьки Яни, Олексій і Олена спокійно вечеряли вдома, коли у квартиру ввірвалися. Частина силовиків були у формі, інші — в цивільному, але всі в балаклавах. Чоловіка поклали на підлогу й накрили голову ковдрою. Сказали, що вони із ФСБ і зачитали документ, в якому підозрювали Олексія у держзраді за статтею 275 КК РФ (передбачає покарання до 20 років позбавлення волі за «зраду на користь іноземної держави»). Олену вивели в окрему кімнату, а Олексія кілька годин допитували. Вона чула, як йому наказували не «огризатися».

«Тато в мене з характером, мабуть, відповідав їм зухвало», — Яна каже, що всі знали про його проукраїнську позицію. Олексій ніколи її не приховував, хоч і не висловлювався активно в соцмережах чи суперечках. Знайомі й колеги ставилися до цього нормально.

Погроз також не надходило. Практика показує, що якщо за людиною стежать, то можуть не випустити за кордон чи не посадити на рейс. Але Олексій не мав жодних перешкод чи попереджень, навіть коли виїжджав у відпустку в інші країни.

При затриманні забрали документи, у тому числі закордонний паспорт Олексія. Телефони – теж, тож батьки Яни не змогли подзвонити ні рідним, ні адвокату. Комп’ютер чоловіка довго перевіряли, але не вилучили. Зрештою, Олені наказали зібратися, взяти речі особистої гігієни, бо невідомо, чи повернеться вона додому.

Подружжя розсадили по різних авто і повезли у протилежних напрямках. Якби вдома був ще й молодший брат Яни, то, вона впевнена, його б забрали теж. Олену допитували кілька годин в офісі служб, потім таки відпустили. Пізно вночі жінка повернулася додому, знайшла серед речей старий телефон дідуся і набрала Яні.

Заморозка

Ще на допиті один з працівників неофіційно порадив Олені вже шукати адвоката для цієї справи. Тож на ранок після затримання Яна зібрала контакти: попри масу відмов дівчині все ж вдалося знайти людину, яка погодилася захищати Олексія. 

Проблема була в тому, що органи РФ не давали жодної офіційної інформації про його затримання чи перебування. Родина писала листи в усі можливі інстанції: прокуратуру, ФСБ, поліцію тощо. Державні структури дуже неохоче реагують на такі запити, але Яна продовжувала завалювати їх листами. Дівчина переконана, що офіційні відповіді з інстанцій диктовані “згори”.  «І звідти одна і та сама відповідь — ”не забирали”, “не знаємо”, “слідства немає”, “діла немає”, “що ви від нас хочете?”», — попри стандартні негативні відповіді Яна продовжує стукатися і не втрачає надії. Сподівається, що через розголос і шум тата можуть швидше «розморозити». Так називають момент, коли незаконно затримана людина набуває хоч якогось офіційного статусу — і це виводить її та рідних зі стану невідомості й тривоги. 

Розбіжності

Крім озвученої під час затримання статті рідним мало що відомо про звинувачення щодо Олексія і те, як структури обирають «цілі», адже нюансів багато. Наприклад, за збігом обставин іншого знайомого родини «розморозили» в той самий час, коли забрали Олексія. Але Яна не звинувачує нікого з постраждалих від РФ: «Там дуже великий тиск на людей. Коли ти довго сидиш, з розуму сходиш, то зрозуміло, що можуть дотиснути до чого завгодно». 

Також є припущення, що на Олексія могла вказати жінка з Бахчисараю, з якою він працював на аутсорсі. Її допитували, і вона вказала на нього, бо він ніби-то в той день був у Бахчисараї. Але пізніше з’ясувалося, що її покази розходяться з дійсністю. Працівники ФСБ, які увірвалися у квартиру Яниних батьків, між собою теж говорили про ці розбіжності. «Ми знаємо, що у самої ФСБ все не сходиться: і сумка не та, і час не той. І взагалі все не складається з тієї історії, з котрою вони прийшли», — говорить Яна.

Про фальсифікації свідчить і те, що через деякий час після затримання відбулася нова хвиля пошуку доказів і свідчень проти Олексія. Працівники ФСБ знову їздили, опитували людей, шукали його ноутбук. Яна згадує, що в травні вони вже приходили на роботу до тата і нічого не знайшли. А в серпні повернулися і вже з’явився і ноутбук, й інші речові докази, за версією слідства. З мамою Яни тоді теж пробували зв’язатися, але вона якраз була за кордоном.

Рідні остерігалися, що на Олену можуть тиснути чи погрожувати, якщо не припинити пошуки Олексія. Але усі звернення в органи йдуть від Яни як від доньки з території України, тож ризиків уже менше, і матері поки що дали спокій. 

Опори

У перший день після зникнення вся родина була у стані шоку, Яна прийшла до тями найшвидше і почала діяти. Вона не лише шукала адвоката, подавала запити, а й стала підтримкою для мами й брата, яким ця ситуація далася дуже важко. 

Олексій був єдиним годувальником у їхній родині, повністю забезпечував Олену і сина. Перші місяці забезпечення брата взяла на себе Яна, потім трохи допомагала і мамі: купувала їй одяг, щоб та не витрачала грошей, бо поповнити нема де.

Перший період Олені було складно переживати самотність у побуті. Раніше їх собаку завжди вигулював Олексій, а зараз доводиться їй. Спочатку вона злилася, але потім жінка почала цьому радіти, бо прогулянки заспокоюють. На щастя, жінка має подруг і маму, з якими бачиться і які допомагають пережити легше цей період самоти. Мама Яни звикла будувати життя разом з чоловіком, тож не розуміє, як і навіщо щось у житті планувати: «Вона дуже чекає тата. Багато років разом були. Мені теж боляче, але тримаюся, бо треба, щоб мати трималася і брат. Я єдина зараз спокійна людина. Маю бути в тонусі». 

Але Яні теж складно. Коли тата забрали, вона вже була фізично й морально виснажена від важкого робочого періоду. А пошуки вимагали нового ривка. Тож дівчина зібрала залишки сил і запустила процеси для пошуку. Це виснажило ще більше:  «Дійшло до того, що в мене випадало волосся, і німіло тіло. І от коли я прокинулася, а тіла взагалі не відчувала, зрозуміла, що треба відновитися». 

Яна подала звернення в міжнародні організації: ООН, Червоний хрест тощо. Але зрушень чи відповідей про долю Олексія ще не було. З українського боку служби прийняли заяви про зникнення людини на окупованих територіях: «Додзвонитися в координаційний штаб важко, бо великий потік звернень і щодо полонених, і щодо військових. Але за тиждень я туди дотелефонувалася. З СБУ через місяць надійшов офіційний лист про взяття справи, з поліції — за два дні. Тобто доволі швидко».

Єдиним шансом визволити Олексія поки залишається обмін. З нашого боку його вже включили у кілька списків. Але людей з Криму Росія обмінює неохоче, адже вважає їх своїми громадянами й хоче судити за своїми законами.

Дівчину підтримують історії повернень цивільних з полону. Раніше це відбувалося рідко, але під час останніх обмінів таких випадків побільшало і це дарує надію. Також важливо, щоб у справі тата був якийсь рух. Навіть якщо це чергові звернення й листи, які Яна надсилає з допомогою правозахисників: «Це дуже важливо, бо коли немає ніякого руху взагалі, починається паніка». 

Надія

Найбільше рідні бояться, що з Олексієм щось станеться, і ніхто ніколи про це нікому не скаже.

Неофіційно відомо, що більшість незаконно затриманих перебувають у Сімферополі, у закритому СІЗО. Установу охороняють не тюремні охоронці, а спецпризначенці. І якщо раніше була можливість довідатися про стан утримуваних від працівників медпункту, то зараз такої можливості немає.

Восени 2025 року рідні дізналися, що Олексія бачили у тому СІЗО під час прогулянки. Він озвався на ім’я й по батькові, після чого чоловіка швидко завели до будівлі. Зі слів свідка, Олексій був пострижений наголо та у цивільному одязі. Практика показує, що поки людину не «розморозять», їй доводиться ходити в тому ж одязі, у якому її затримали. У випадку з татом Яни на момент публікації це вже триває понад вісім місяців.

З того, що відомо про розпорядок у цьому СІЗО, затриманим хоча б видають зубні щітки, а бритися дозволяють раз на тиждень. Підйом о 6 ранку під гімн РФ, до вечора не дозволяють лягати й регулярно водять на допити.

І хоч остаточно полегшення наступить, коли Олексій буде вдома, а ясність — коли з’явиться хоч якийсь офіційний статус по його справі, Яна вже радіє новині про те, що тато живий. А ще намагається планувати майбутнє, адже й у самої є сім’я, дитина: «Я просто дієва людина і тримаюся до кінця. Сподіваюся і тут дотримаюся до кінця, а потім уже піду проживати усе, що накопичилося».

Часом, рідні незаконно затриманих вагаються, чи варто бути гучними, набридливими для російських спецслужб. І хоч історія Яни ще триває, дівчина переконана, що діяти треба наполегливо, з короткими перервами на відпочинок, але добиватися інформації та бути видимими: «Адже коли служби розуміють, що тут людину хтось чекає і шукає, то в неї більше шансів на повернення».

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У ніч з 3 на 4 вересня 2021 року в Криму зник журналіст кримськотатарського походження Асан Ахтемов. Лише 6 вересня російська влада офіційно визнала його «затриманим». За його словами, перші дні стали низкою тиску й принижень, а далі – майже повна ізоляція та записане під примусом «зізнання». Ця історія – про те, як родина Асана живе в режимі очікування, як тримаються вірою, щоденними листами та маленькими планами на «після свободи», і чому для них питання справедливості – не гучні слова, а спосіб продовжувати вільно дихати.

Асан Ахтемов

Ніч. Балаклави, ліхтарі в очі, «де телефони?», «розблокуй», «одягайся». 3–4 вересня 2021 року в орендований будинок під Сімферополем увірвалися озброєні люди у бронежилетах і балаклавах. 

«Вони були зі зброєю… у балаклавах… ми нічого не бачили, бо світили нам в обличчя ліхтарями», – згадує Репіка, дружина кримськотатарського журналіста й громадського активіста Асана Ахтемова (Асан Ісламович Ахтемов). За кілька хвилин чоловіка вивели з кімнати. «І я залишилася одна з двома дітьми», – пригадує Репіка. 

Так почалася історія викрадення, катувань і судового фарсу, який завершився вироком – 15 років позбавлення волі, у тому числі перші три – у в’язниці, а далі колонія суворого режиму; і штраф у 500 тисяч рублів.

– помічник редактора кримськотатарської газети «Авдет», співорганізатор все-кримських онлайн-диктантів кримськотатарською, активіст NEFES, автор публікацій, людина, яка системно підтримувала громаду. 

«Він був активним учасником у житті кримськотатарського народу тут, у Криму», – говорить Репіка. До ночі облави – «жодних погроз і переслідувань».

Операція. Без імен, без посвідчень, без закону

«Вони не представилися. Було дуже багато людей», – згадує Репіка. Одразу відібрали телефони, змусили розблокувати. Замість протоколу обшуку – папірець із невизначеним «оглядом», підписаний під тиском і в стані шоку: «Мене настільки трусило, що я навіть не могла прочитати… Вони сказали: сидітимемо, поки не підпишете… Я підписала». Лише згодом вона дізналася, що це – «постанову Київського суду для проведення заходу під назвою огляд».

П’ятеро в цивільному, серед них – слідчі, ще один – за ноутбуком. Перевернули все: «На кухні кожну баночку, кожну кружечку». Забрали ноутбук, її телефон, телефон чоловіка, поламаний старий телефон і неробочий планшет. Пішли на горище: «Знайшли якусь трубу, фотографували, хтось вийшов дзвонити. Я не розуміла, що відбувається» – згадує жінка. Ніч тривала. Близько п’ятої ранку – «огляд» автомобіля: поняті, кінологічна служба, собака кілька разів сідає біля багажника – під цим приводом машину вивезли евакуатором. Речових доказів – нуль. У машині не було нічого.

«Зберіть одяг на два дні, на всяк випадок»

О 10-й ранку слідчий сказав: «Зберіть одяг на два дні. Попереду вихідні. – згадує Репіка. Я передала пакет речей… Діти прокинулися – весь будинок перевернутий… Я сказала, що тато поїхав у відрядження, скоро повернеться».

Паралельно, як стало відомо від батьків, обшуки пройшли в селі Першотравневе – у брата Азіза, і у його сусіда – Нарімана Джеляля ( заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу). Усіх трьох забрали. Рідні й друзі зібралися під будівлею ФСБ у Сімферополі дуже швидко.

 Зі слів Репіки дружини затриманих одразу написали заяви до поліції про зникнення людей. Проте у ФСБ заявили, що таких осіб у них не перебуває. Того ж дня автобуси з ОМОНом «вантажили» людей, що прийшли дізнатися, де їхні рідні та друзі: «Було більше сотні затриманих, на багатьох – протоколи. На брата та батьків Асана й Азіза – штрафи 30 тисяч і 15 діб арешту. Просто за те, що прийшли дізнатися, де син і де брат» – згадуючи той день розповіла Репіка. Лише о 21:30 того дня слідчий ФСБ вийшов і сказав: «Так, вони тут. Розходьтеся. У понеділок буде суд». Адвокатів за угодою не допустили повторюючи, що в них є адвокати за призначенням, і від них відмовились самі затримані. 

Переслідування Асана Ахтемова не є винятком – воно вписується в довгу й послідовну практику тиску на кримських татар у окупованому Криму. Після 2014 року будь-яка публічна активність, журналістська робота, участь у громадських ініціативах або просто видима присутність у спільноті стала ризиком. Система не потребує реальних злочинів – їй достатньо людей, які говорять, об’єднують і не зникають з поля зору.

Саме тому мішенями стають не випадкові, а «помітні»: активісти, журналісти, волонтери, організатори, ті, хто тримає горизонтальні зв’язки всередині громади. Асан був одним із таких – не лідером із трибуни, а людиною щоденної, тихої роботи. І в цій логіці репресій цього виявилося достатньо.

П’ятихвилинний «суд» і два місяці СІЗО

У понеділок автозак завіз трьох затриманих до Київського райсуду Симферополя. 

«Суд тривав хвилин п’ять. Запобіжний захід – 60 діб СІЗО. Нашого адвоката не пустили: сказали, тут уже є захисник» 

Формулювання підозри: «диверсія», «підрив газопроводу в Перевальному», «можуть утекти, тиснути на свідків». На той момент уже запускалась медійна машина: упродовж першого тижня з’явилися постановочні «зізнання» на російському ТБ. «Було два таких відео», – каже Репіка.

Катування: підвал, струм, «яма в лісі» та інсценований постріл «у брата»

Адвокат за угодою вперше зміг прорватися до підзахисного лише 15–16 вересня. Після цієї зустрічі він розповідав почуте як послідовне свідчення про системні катування. За словами Асана, його утримували в підвалі ФСБ і катували електричним струмом: садили на стілець, прив’язували руки й ноги, на голову надягали мішок. До вух кріпили клеми й вмикали струм на хвилину-дві – «це здавалося вічністю». Паралельно били по ногах.

Окрім фізичного насильства, застосовували й жорсткий психологічний тиск. Його вивозили до лісу, підводили до ями й погрожували розстрілом: «Давай, біжи – ми тебе застрелимо, тут і залишимо, ніхто не знайде». В одному з епізодів, за словами Асана, у сусідній кімнаті нібито тримали його брата: він чув розмови, а згодом – звук пострілу. Після цього йому сказали: «Якщо не будеш добре поводитися, ти – наступний». Шантаж родиною став вирішальним – опір було зламано: «Я сказав: несіть усе, що хочете, я підпишу, тільки нікого не чіпайте».

Попри очевидні наслідки катувань, у медичній фіксації травм йому відмовили. На запит адвоката пролунала суха відповідь: «здоровий, нічого не треба». Водночас у підзахисного був обпалений рот і слизова оболонка, фіксувалися панічні атаки – він прокидався, задихаючись. Жодної належної допомоги надано не було.

«Карантин-рекорд»: 54 дні без листів і дзвінків

У СІЗО-1 у Сімферополі Асана 54 дні тримали в «карантині» – без права листування й дзвінків: «Щоб не зміг написати й розповісти», – пояснює Репіка. Азіз та Наріман Джеляль такого карантину не проходили. «Його катували більше за всіх». Зв’язок ішов лише через адвокатів. У грудні 2021-го слідчі погодились на короткі побачення під час «ознайомлення з матеріалами». 

«Два тижні ми щодня приносили їм їжу, спілкувалися в будівлі ФСБ. Це були перші справжні зустрічі» – приємно згадує Репіка. 

У січні – перше офіційне побачення через скло.

Суд як формальність: засекречені «свідки», суперечливі свідчення, вирок – наперед

Від лютого до вересня 2022-го  родичі та близькі відвідували суди майже щодня, ходячи до судової зали «як на роботу»: по 4–5 засідань на тиждень, з 10 ранку до 17-ї. Спочатку – свідки обвинувачення. 

«Один казав: “Такий був вибух, що в мене аж диван підстрибнув”, інша сусідка – взагалі нічого не чула, суперечності ігнорували. Представник військової частини говорив про «зниження морального духу солдатів». В основу обвинувачення поклали свідчення трьох «засекречених свідків»: один стверджував, що Наріман нібито схиляв його до злочину, інший – що «возив» Асана та Азіза до херсонського паспортного столу, але не зміг назвати адресу тієї ж адмінбудівлі; третій – про «погрози» після відмови щось перевезти. «Було очевидно: це награно. Інакше кажучи цирк», – каже Репіка.

18 лютого 2022-го дружин затриманих допустили до процесу, як громадських захисниць – разом з адвокатами. Це відкрило їм доступ на засідання й побачення в СІЗО. Але вплинути на результат було неможливо. 21 вересня 2022 року пролунав вирок – 15 років, із них перші 3 – у в’язниці, далі – колонія суворого режиму; штраф 500 тисяч рублів. 

«Коли почула цифри – в очах потемніло… Пів мого життя», – згадує вона.

Апеляція й «додавання» трьох років в’язниці

Після вироку хлопців ще тримали в СІЗО, возили «ознайомлюватися з аудіопротоколами». У травні 2023-го Нарімана Джеляля перевели в СІЗО-2, за місяць – Асана й Азіза. 

«Чисті камери, вода – але режим лютіший: прийом із побиттям – електрошокери, ходити лише зігнувшись, голова донизу. “Ми бачили тільки взуття співробітників”», – передає спогади Асана, Репіка.

28 липня 2023-го Третій апеляційний суд (м. Сочі) залишив вирок без змін, але додав перші три роки відбування саме у в’язниці. «Наступного дня нас уже не пустили як захисників: сказали – вирок набрав чинності. Востаннє ми зайшли після письмового дозволу начальника СІЗО». – зі спогадів дружини Асана. На початку серпня – короткострокове побачення через скло.

Етапи в невідомість: до Володимирського централа, потім – на Північ

2 жовтня 2023 року всіх трьох засуджених етапували: Асана – до Володимира (Владимирський централ), Азіза і Нарімана – до Красноярського краю. 

«Чому розділили? Ніхто не пояснює. Закон РФ каже – не далі ніж за 500 км від дому, але це ігнорують досі», – каже Репіка. 

Дорогою Асан зумів кілька разів зателефонувати, надіслати листи через сервіс «Зона-Телеком» із Нижнього Новгорода та Саратова. 15 грудня 2023 року він прибув до Володимирської в’язниці.

Тут – «суворо, але без побитів». На відміну від більшості в’язниць камерного типу тут Асан працював – пакувальний цех, де ув’язнені загортали в плівку розетки й підрозетники, складали їх в коробки. «Я була навіть рада роботі: сидіти у чотирьох стінах у двох тисячах кілометрів – це знищує», – каже дружина. Зв’язок – майже ніякий: за більш ніж рік – один дзвінок, далі лише листи. Передачі – одна 20 кг на рік і одна бандероль 5 кг. Ліків – «не дозволено!». «Добре, що хронічних хвороб немає. Спина болить постійно, зуби сиплються – як у всіх там», – каже Репіка. Наприкінці січня адвокат зумів приїхати разово: підтвердив – режим суворий, але без фізичного насильства.

Касація в Москві

Касаційну скаргу призначили до розгляду на 21 листопада: Асана підключили по ВКС (ВКС – «Верховний касаційний суд» (РФ). Касація – це особливий порядок судового перегляду судових рішень з метою перевірки правильності застосування закону) із етапу, ймовірно з Нижнього Новгорода. «Ми були в будівлі Верховного суду РФ. Результат прогнозований», – каже Репіка. Паралельно вона писала до ФСВП РФ з проханням перевести Асана ближче до дому – знову відмова: «установа відповідає скоєному злочину».

Переведення з в’язниці до колонії: Архангельська область, ІК-5 Коряжма

Після завершення трирічного «в’язничного» етапу за вироком Асана вивезли з Володимира наприкінці січня. Довгий етап із проміжними зупинками – і 10 березня його поставили на облік у ІК-5 м. Коряжма, Архангельська область. У карантині одразу зміг подзвонити через «Зона-Телеком»: «Приїхав. Холодно. Є зв’язок».

Колонія: режим, робота, штрафи і крихта людяності

Загін у 80–90 осіб, двоповерховий корпус. Підйом о 6:00, безкінечні переклички, робота в швейному цеху: «шиють спецодяг». Спочатку – навчання, далі – цех. Душ двічі на тиждень, на територію загону можна вийти «подихати», інколи дозволяли футбол і волейбол – згодом заборонили. «Він багато читає, понад 130 книжок», – каже Репіка. Офіційно працевлаштований, але «це рабська праця»: до 75% відрахувань «за утримання» та на сплату штрафу 500 тис. руб.. Проте ці стягнення не лише із зарплати, а й  навіть із коштів, які надсилають рідні. «Залишається на коробку сірників».

Медична допомога – випадковість

«Передати ліки майже неможливо. Одного разу пощастило: був лікар, узяли кров – сильна анемія, низький гемоглобін. Дозволили препарати заліза, вітаміни, уколи. Стало краще, минули переднепритомні стани», – каже Репіка. Зуби – болять і кришаться; спина – постійний біль через холод і працю.

Побачення: три доби «комунальної» близькості

Побачення дозволені чотири рази на рік. У червні та жовтні Репіка приїжджала вже до чоловіка: «Сім кімнат, спільні душ, кухня, туалет. Двері зачиняють, двічі на день приходить співробітник – перевірка. Три доби він поряд» – тепло пригадує жінка. Це рідкісні миті нормальності. У колонії Асан робить намаз – інцидентів поки не було. У Азіза, якого тримають в Алтайському краї, режим дещо м’якший: дозволяють готувати, навіть є невелика кімната-мечеть для п’ятничної молитви. «У Асана цього не дозволяють – “на розсуд адміністрації”» – зазначає Репіка.

Самотність кримського татарина за Полярним колом

«Кримський татарин він один на всю колонію – ще 3–5 кримських, і все. В основному узбеки та росіяни, переважно місцеві з Архангельської області. Дивилися довго: “Як ти тут опинився? Де Крим і де ми”» – згадує з розповідей чоловіка Репіка. Розмовляють обережно: спочатку всі «бояться статті», потім бачать людину. Конфліктів не описує, фізичного впливу з боку персоналу в колонії – немає, але контроль всеохопний, перевірки – нескінченні.

Право як фікція: заборонена близькість і «дозволені» катування

Порушення права на захист супроводжувало справу від першої хвилини: відмова допустити адвоката за угодою під час затримання і «суду» на 60 діб; приховування місця тримання («їх тут немає») до пізнього вечора; тортури і психологічний тиск у ФСБ; 54 доби «карантину» без зв’язку; постановочні «зізнання» на ТБ упродовж першого тижня; засекречені свідки з провалами в показаннях; апеляція, що «покращила» вирок – додала перші три роки в’язниці; етапування на тисячі кілометрів усупереч навіть нормам РФ про відстань від місця проживання; системна відмова в медичній допомозі. У сумі це картина викрадення й репресії, замаскована під «правосуддя».

«Зробіть щось…» – перша зустріч і довгий холод після

Перший і єдиний короткий контакт у ФСБ 8 вересня 2021-го Репіка згадує до дрібниць: «Я ніколи не бачила його таким. Переляканий. В очах – страх і біль. Тихо сказав: “Зробіть щось”. Адвокат «за призначенням» поруч нашіптував: «Нехай підписують зізнання – багато не дадуть». Після адвокат за угодою пояснив: «Назад ходу немає: це їхня робота – зламати». Далі – місяці й роки без обіймів: скло, телефон, або листи «Зона-Телеком», або три доби «комунальної» близькості раз на квартал у Коряжмі.

Діти й час, що вчить чекати

Сину, якому було шість, коли тата забрали зі спальні серед ночі, сьогодні одинадцять. 

«Він розуміє, що це несправедливо, але в ньому немає сліпої злості. Він чекає обміну. Розуміє: якщо це станеться – ми поїдемо до тата», – каже Репіка. 

Доньці кажуть, що тато «у відрядженні»: «Вона з ним говорить телефоном. Пояснити глибше – поки рано». Школа відгукнулася людяно: «Я просила перші місяці тримати сина “в полі зору”. Більше – без змін, все нормально».

Громадська підтримка і порожнеча державних інституцій

Перші дні – розголос, журналісти, адвокати, масові затримання під ФСБ – і водночас глуха стіна офіційних відмов: поліція й чергова частина ФСБ заперечували факт тримання, прокуратура – мовчала, адвокатів за угодою не допускали. «Ми стояли з 11-ї ранку до пів десятої вечора. Весь день казали: їх тут немає», – згадує Репіка. Далі – роки клопотань, заяв, касацій, звернень до ФСВП про переведення «ближче до дому» – і шаблонні відписки: «установа відповідає скоєному злочину». Україна офіційно визнала Асана політичним в’язнем і внесла до списків на обмін, але механізм обміну – «таємниця за сімома печатями». Єдине реалістичне вікно на свободу – обмін. «З російського боку жодних важелів немає. Ми просто чекаємо», – каже вона.

Нагорода і голос, що не затихає

У 2022 році Асан Ахтемов став лауреатом премії «Кримський інжур». Він досі продовжує писати вірші – уже близько двох десятків вийшли з під його пера. Спершу – для дітей і дружини, потім – важкі, «густі» тексти, що тримаються на внутрішньому болі й вірі. «Він каже: мене це відволікає. Читає більше ніж пише – у списку понад 130 книжок: “Читаю, щоб тримати думки”» – ділиться з нами Репіка. Його ім’я звучить на майданчиках, де говорять про політв’язнів, у заявах правозахисників, дипломатів, у залах судів, де дружини стали громадськими захисницями – щоб принаймні бути поруч.

«Самозбереження – зараз головне»

Репіка не використовує великих слів – говорить просто і міцно. Про колонію: «Їхній світ – нескінченні перевірки, холод і праця. Але тут він принаймні дихає свіжим повітрям». Про віру: «Чотири роки я кажу: самозбереження, збереження здоров’я – насамперед. Тримай голову в теплі, читай, молись, не сперечайся там, де це небезпечно. Ти нам живий потрібен».

Молитва, листи, книга за книгою

«Ми тримаємо крихку нитку зв’язку через «Зона-Телеком»: короткі фрази, інколи затримані на тижні. Я надсилаю фото дітей, він – уривки віршів і списки книжок, які хоче.

Щоп’ятниці Асан читає Дуа за всіх наших і за тих, кого не знає – «бо так легше дихати».  Я складаю для нього «домашню бібліотеку на відстані»: класику, сучасну нон-фікшн, кримськотатарські видання. У відповідь він просить тонкі книжки – «щоб не важили в передачі».

Ми вміємо чекати. І ми будемо там, у воротах, у перший день його свободи. Я тримаю в голові перші слова: «Ми вдома, любий. Повільно. Без поспіху. Просто дихай». 

Якщо ви читаєте це і можете  зробити бодай щось – надіслати листа, книжку тонку у м’якій палітурці, підпис під петицією, будь-який голос на користь обміну – зробіть це. Для нього і для всіх, хто тримається в холоді заради світла.»  А я фіксую цю історію тут і тепер, щоб очікування не розчинилося в тиші й не стало для нас всіх звичкою. Поки ми розповідаємо такі історії, вони лишаються для нас нагадуванням, що свобода починається з уваги, а мовчання завжди, — пам’ятайте! — завжди працює проти живих.

Авторка тексту: Світлана Косенко

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Розслідувальна розповідь про зникнення Арсена Азімова: свідчення рідної сестри, нові деталі й 10 років невизначеності.

Коли архіви мовчать, починають говорити голоси тих, хто досі чекає. Тих, для кого час зупинився між «було» й «може бути». Наприкінці серпня 2015 року в Сімферополі, неподалік 7-ї міської лікарні, 45‑річного кримського татарина Арсена Азімова, практикуючого мусульманина й батька трьох доньок, за свідченнями, силоміць посадили до сріблястого Mercedes двоє чоловіків у сірій формі — відтоді його місце перебування невідоме. Попри заяви родини, обшуки й відеофрагменти, справа зупинилася, а офіційні версії розійшлися з фактами.

«Арсен був дуже чесним, справедливим. Старший — він завжди все вирішував за нас»

У центрі цієї історії голос сестри зниклого — Анастасія. Її розповідь стримана й чітка, ніби складається тут і зараз протокол, але крізь сухі формулювання раз у раз проступає біль — глухий, витриманий, який не потребує підвищеного тону чи надмірних емоцій. Вона знову і знову повторює дати, адреси, прикмети одягу незнайомців — мов заклинання, яке не дає реальності остаточно розсипатися, не дозволяючи пам’яті забути бодай якусь дрібницю.

27 серпня 2015 року Сімферополь жив звичайним літнім днем — спекотним, неквапним, байдужим до майбутньої трагедії. Арсен Азімов — тренер із боксу, практикуючий мусульманин, батько трьох доньок від першого шлюбу, мешканець району 7-ї міської лікарні — вийшов із дому близько 11:00 ранку. Його плани не містили нічого виняткового: поповнити телефон дружині, купити рибу на базарі, завезти додому кавуни, а після обідньої молитви поїхати в Мар’їно оглянути земельну ділянку, для нового будинку. Побутова послідовність дрібних справ, з яких зазвичай складається спокійне розмірене життя будь кого з нас.

Близько 14:00 зв’язок із ним обірвався — без пояснень, без прощальних слів. І відтоді настала тиша, мов порожнеча, що розтягнулася на роки й досі не має меж.

За кілька годин після зникнення родина вже подала заяву до поліції, намагаючись наздогнати час, який вислизав крізь пальці мов пісок. Нічні пошуки з кінологами почалися надто пізно — коли день уже встиг стерти сліди, а місто кілька разів змінило ритм. Сліду не взяли: спека, людні вулиці й нашарування сторонніх запахів знищили можливий маршрут, наче хвиля — сліди на піску.

Вранці почався наступний етап — допити, огляди, версії. У слідчому комітеті пролунало навіть «побутове» припущення, яке родину приголомшило й образило: мовляв, до зникнення могла бути причетна родичка.

«Слідчий сказав: «А може, це ви його вбили через дім?» — це був удар»

Формулювання кинуте без доказів, зависло в повітрі важче за будь-яке обвинувачення. Звісно ж огляд будинку Анастасії не виявив слідів злочину. За два тижні відбувся обшук у домі, де мешкала дружина Арсена: силовики перелізли через ворота, вилучили документи і дрібні особисті речі — і знову жодних ознак насильства, жодної відповіді.

Свідчення в цій справі вперті, але беззахисні — вони існують, проте не мають сили зрушити систему.

«11 річна сусідка родини мого брата пригадала сцену поблизу Заліського ринку — двоє чоловіків у сірій формі ведуть людину, схожу на Арсена; поруч — бородатий чоловік у цивільному. Під’їжджає білий мікроавтобус, сріблястий Mercedes забирає затриманого, третій сідає в білу «Пріору». Номерів звісно ж дитина не запам’ятала.»

Як повідомили в слідчому комітеті — камери спостереження в цій точці міста виявилися несправними того дня: одні не працювали, інші «нічого не зафіксували». Коли за деякий час сестрі показали фрагменти відео з ринку, вона побачила не обличчя, а ходу, дистанцію, настирливу близькість. За Арсеном йшло двоє — «слов’янської зовнішності»: один вищий, у кепці, другий кремезніший, старший. Обличь розгледіти неможливо, але тіні за спиною виглядають надто впевнено й надто цілеспрямовано, щоби бути випадковими.

П’ять томів тиші: бюрократичний коридор без виходу

Далі нитка слідства рветься. Слідчі змінюються так часто, що їхні прізвища перестають бути іменами відповідальних осіб і перетворюються на своєрідні часові мітки, як дати в календарі. Провадження раз у раз зупиняють із формулюванням «через відсутність доказів» — фразою, що звучить як крапка, але насправді лише маскує порожнечу. Родина Арсена Азімова пише заяви до всіх можливих інституцій: місцевих, українських, міжнародних, європейських. У відповідь — або сухі, безликі відписки, що розчиняються в бюрократичній мові, або цілковита тиша, глуха й байдужа.

Є, однак, деталі, які з роками не стираються, а навпаки — стають гострішими, мов лезо. Навесні 2015 року Арсен говорив про те, що помітив за собою стеження. Він не був публічним лідером чи організатором, не стояв на трибунах і не очолював рухів, але відверто, не боючись, висловлювався про події в Криму після 2014 року. І його слова чули. Його присутність запам’ятовували. Сестра не перетворює це на пряме звинувачення — радше фіксує як тло, як напівтінь, що супроводжує події.

Восени 2024 року родина отримує лист із Сімферополя. У ньому зазначено, що щодо Арсена нібито відкрито три кримінальні провадження, а його самого «затримано на два місяці з формулюванням — екстрадувати в Росію». Згодом юрист пояснив: «екстрадувати в Росію» означає, що справу ведуть заочно й формально поза межами РФ/Криму — тобто йдеться не про «перевезення із Сімферополя в Росію», а про паперову процедуру розшуку й передачі з іншої юрисдикції, якої фактично ніхто не підтвердив. Проте жодного фактичного контакту з підзахисним не існує. Згодом, у слідчих з’являється ще одна версія: у 2024 році іншій сестрі у ФСБ повідомляють про виїзд брата до Сирії та нібито фотографії, які Арсен надсилав колишній дружині. Родина цю версію спростовує — не з емоцій, а з відсутності реальних доказів: немає документів, немає фіксації перетину кордонів, немає навіть верифікованих знімків. Лише слова, що знову зависають у повітрі, не знаходячи опори.

«Тато помер, не дочекавшись. Мама тримається, але здоров’я похитнулося»

У батьківському домі Арсена Азімова час давно перестав вимірюватися днями та роками. Його рахують листами — отриманими й ненадісланими, — і мовчанням телефонів, яке з кожним роком стає дедалі важчим. Батько помер у 2020 році, так і не дочекавшись жодної відповіді — ні офіційної, так і неофіційної. Мати тримається за надію, як за єдину опору: для неї син живий доти, доки не доведено протилежне. Це не заперечення реальності, а такий спосіб вижити в ній.

Діти Арсена дорослішають без батька, ніби за прискореним часом. Старша донька вже в Німеччині, з власною дитиною на руках; середня вийшла заміж у Феодосії; молодша щойно закінчила школу. Їхні життя рухаються вперед, залишаючи за собою порожнє місце, яке ніхто не може заповнити. Будинок, що колись збирав родину разом, продано — ще одна межа минулого, яку довелося перейти без Арсена, мовчки, без прощання.

«Я заплуталася в почуттях: хочу, щоб він був живий… а інколи — щоби бодай тіло знайшли. Надія лише на Аллаха й терпіння. Гарне терпіння — й Аллах винагородить»

Крим без свідків: імітація процесів як норма

Цю історію неможливо відірвати від ширшого контексту. Правозахисники говорять про відсутність зовнішнього моніторингу в Криму, обшуки в адвокатських офісах, постійні ротації слідчих і так зване «статистичне» ведення справ — нагромадження непотрібних стосів документів, за якими істина, на жаль, стоїть на місці. На цьому тлі приватна трагедія перетворюється на суспільний діагноз: коли слідство імітує діяльність, зникають не лише люди — зникає довіра як така.

Нові свідчення сестри додають об’єму портрету дня зникнення, ніби повертають йому глибину і світлотінь. Ранок починався спокійно: Арсен узяв із собою молодшу доньку від першого шлюбу, провів із нею кілька годин — без поспіху, без тривоги, у звичайній батьківській присутності. Потім повернувся додому і згодом вийшов у справах, які не мали жодного відтінку ризику.

Із магазину «Фуршет» він подзвонив дружині, щоби пересвідчитися, чи надійшли кошти після поповнення — короткий дзвінок, технічний і буденний, який згодом набув ваги прощального. На Заліському ринку Арсен купив два кавуни й попросив знайомого Расіма завезти їх додому. Цю побутову нитку — рибу, кавуни, дзвінок — сестра повторює знову і знову, ніби перелічує предмети, що ще тримають світ на місці. Бо це — остання тверда точка перед проваллям невідомості.

Є і інша деталь, не менш промовиста: домовленість того дня оглянути ділянки під забудову так і не здійснилася. Зустріч, яка могла стати мостом у майбутнє, обірвалася ще до того, як почалася — на під’їзді до теперішнього, яке раптом стало пасткою.

У справі існує фоторобот — складений не з відеозаписів, а зі слів 11 річної очевидиці. Родина ніколи не бачила цей речовий доказ у поєднанні з матеріалами з камер спостереження. «Таємниця слідства» в цій історії перетворюється на формулу, що радше зачиняє двері, ніж відкриває їх. Так само ніхто не пояснив, кому належали форма і транспорт того дня. Навіть елементарне — з’ясувати, які служби носять сіру форму, — зависло без відповіді, мов питання, поставлене в порожнечу.

Останні десять років — це історія витримки. Років, складених із листів без резолюцій і кабінетів без відповідальності. Із повторюваних запитань і тих самих відповідей, які ніколи не наблизять до розв’язки. Сестра, спілкуючись зі слідчими й журналістами, раз у раз складає один і той самий пазл — уважно, терпляче, по пам’яті. І щоразу бачить порожню центральну деталь, без якої зображення не стає цілим. Вона не вимагає вироку. Вона просить лише процес — справжній, без імітації. Бо там, де існує процес, ще лишається шанс на істину.

Що маємо сьогодні? Ім’я. Обставини. Свідчення. Фрагменти відео. Тиск часу, який працює проти пам’яті. Маємо спільноту, що вчиться взаємодопомоги тоді, коли інституції відвертаються. Маємо матір, яка відмовляється прийняти смерть без доказів. Маємо сестер, що тримають пам’ять живою — не з обов’язку, а з любові, бо це єдине, що ще може наблизити справедливість. І маємо запитання, яке не тьмяніє з роками й не втрачає сили: де Арсен?

Коли-небудь відповідь пролунає. У справах про насильницькі зникнення правда не застаріває — її лише шукають довше й болісніше. І кожен факт, кожен голос, кожна, на перший погляд, незначна деталь — від дзвінка з «Фуршету» до силуету в кепці на зернистому відео — може виявитися тим самим ключем, що відчинить двері, за якими чекають десять років.

Усі імена в матеріалі змінені з міркувань безпеки.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

2014 року, через півроку після окупації Криму, російські силовики викрали двох молодих хлопців прямо на вулиці. Один з них — 18-річний Іслям Джеппаров, син кримськотатарського правозахисника. 

Намагаючись дізнатися долю рідних, Абдурешит Джеппаров викликав на зустріч Сергія Аксьонова, пропонував органам свою свободу в обмін на сина, пережив погрози, замахи на життя та «відсидів» кілька арештів.

Ця історія — про боротьбу за правду, про місію допомагати іншим та про те, як змінився характер репресій в окупованому Криму.

Брати

Це був звичайний осінній вечір 2014 року. Пів року відколи Росія анексувала Крим. Абдурешит повернувся з Сімферополя додому у невелике селище на півдні півострова і сів вечеряти із сином Іслямом та давнім другом, який заїхав у гості. Іслям — високий світловолосий юнак 18 років, статний, і спокійний. Після того як помер брат Абдурешита, і без батька залишилося п’ятеро неповнолітніх дітей, Іслям щодня ходив до своїх двоюрідних в гості допомогти по господарству. Цього вечора так само: після трапези він приготував чоловікам каву і пішов до братів.

Через півтори години спокій Абдурешита обірвав звук автомобільного сигналу: за двором хтось наполегливо тиснув на клаксон. Це здивувало чоловіка, адже у їхньому селищі прийнято одразу заходити на подвір’я. Абдурешит вийшов закликати гостя. За кермом авто сидів молодик. «Щойно на моїх очах вашого сина скрутили, заштовхали в машину і відвезли геть», — крикнув він.

Хлопець розповів, що це сталося прямо на трасі біля будинку Абдурешитового брата. Іслям йшов вздовж дороги разом з кузеном, 23-річним сином молодшої сестри Абдурешита, коли поряд з хлопцями зупинився темно-синій Volkswagen-транспортер з тонованим склом і табличкою «Милиция». З неї вибігла група людей у чорній уніформі й накинулися на юнаків. Ті почали пручатися, намагалися вирватися — аж викотилися юрбою на трасу. Рух транспорту в обидва боки зупинився. Зрештою, хлопців забрали. 

Це була машина ЦПЕ (Центру протидії екстремізму при МВД), зараз їхні дії координує ФСБ, а Росгвардія і міліцейські допомагають, коли потрібно когось оточити чи затримати. «Але раніше ми не знали, хто в яких формах ходить, у кого які погони й шеврони», — через те, що незаконні затримання за ці 11 років стали поширеною практикою в Криму, зараз Абдурешит має більше досвіду. А тоді, у 2014-му, викрадення його сина шокувало, і ніхто не розумів, що напевне необхідно робити.

Дзвінки

Першим Абдурешит подзвонив Ремзі Ільясову, одному із заступників голови ради окупаційної влади «Республіки Крим»: «Раніше ми з ним зналися. Я сказав: “Рімзі, мого сина викрали. Включайся, розкажи Аксьонову про цей інцидент, і нехай він знайде час зустрітися зі мною”. Ну, я ніби міг собі такий тон дозволити, тому що я знаю себе і свій ресурс».

Не кожен кримський татарин може так сміливо викликати на зустріч самопроголошеного голову Республіки Крим Сергія Аксьонова. Абдурешиту Джеппарову 55 років, більшість свого життя він займається громадською діяльністю та захистом прав людей. Спочатку — в Кримськотатарському національному русі, потім — в Меджилісі: Абдурешит був заступником Мустафи Джемільова по медійній частині, освіті й культурі. На початку 2000-х відійшов від справ і розпочав приватну практику: «Але коли в 2014-му викрали мого сина, я вирішив знову повертатися в стрій. У мене непогана школа, треба бути корисним». У 2016-му він стояв біля джерел організації «Кримська солідарність», яка допомагає незаконно ув’язненим в Криму та їхнім сім’ям.

Звісно, Абдурешит припускає, що громадська діяльність могла стати причиною, чому саме його сина і племінника викрали: «Ми забуваємо якісь свої особливості чи вчинки, а органи все враховують, майже з нашого народження все це ведеться. Зрозуміло, що я був активним учасником національного руху, починаючи з 1982 року». Правозахисник співорганізовував так зване самозахоплення, коли кримські татари, що повернулися на півострів після депортацій, просто брали й обживали землі. Адже не могли купити собі житло через космічні ціни. У той час Абдурешит був головою ОКНД (Організації Кримськотатарського Національного Руху) і консультував кримських татар, обходив, об’їжджав ділянки, інструктував. 

Друга версія — помста за те, що старший син Абдурешита був у антиасадівській коаліції в Сирії. Він поїхав туди в 2012-му році. А у березні 2013-го прийшла звістка про його загибель. Відтоді і до викрадення Ісляма минуло півтора року.

Такий досвід та зв’язки у спільноті дозволяли Абдурешиту говорити з чиновниками на рівних. Тож далі у пошуках сина він зателефонував знайомому колишньому працівникові СБУ, що перебіг працювати у ФСБ. Той порадив йти у міліцію.

Міліціянти довго сиділи, не знали, що робити із таким запитом. Зрештою вирішили, що варто написати заяву, десь у той же час приїхали представники ФСБ. Абдурешит пригадує події того вечора: «Вони диктували один варіант, другий, всі разом думали, як написати ту заяву, ставили дивні запитання, якось так нерішуче. А потім один з ФСБ-шників побачив, що вже у соцмережах йде дуже велика хвиля інформації про викрадення. Звісно, мої друзі знали про те, що відбулося». І через це силовики почали поспішати, метушитися і зрештою сказали пройти до Слідчого комітету. Тому заява про зникнення Ісляма так і залишилася недописаною.

У слідчому комітеті Абдурешит зустрівся із дуже жорстким ставленням: «Слідчий вів допит так, ніби ми не постраждалі, й у мене викрали сина, а ніби ми в чомусь і винні. Свідків відводили на інший поверх Комітету, звідки потім чулися крики й шум. Наш свідок повернувся звідти блідий, увесь тремтів. Коли прийшов час для молитви, я попросив 2-3 хвилини перерви для неї. А мені сказали, що Аллах почекає». Насамкінець начальник Слідчого комітету, чоловік кавказької зовнішності, сказав, що «до такого потрібно звикнути, бо на Кавказі це буденність. Там викрадення людей трапляється кожного дня».

Але допитами все не завершилося. О першій годині ночі після незаконного затримання Ісляма разом з працівниками слідчого комітету і понятими, яких ті нашвидкуруч знайшли, Абдурешит повернувся додому. Силовики оглядали речі сина, забрали процесор від комп’ютера, зарядні пристрої, навіть спідню білизну і зубні щітки Ісляма, документи, паспорт. І о другій ночі дали родині спокій. Аж до наступного ранку.

Оточення  

Поки Абдурешит ходив у міліцію та Слідчий комітет для допитів, біля його будинку збирався люд. Всі — на підтримку викрадених хлопців та їх родин. «Вони запитували, що можна зробити. А я не знав, що робити. Якби це був чийсь син, не дай Боже, тоді мені легше приймати рішення. А коли це сталося з моєю дитиною — я розгубився», — згадує Абдурешит. Люди ж координувалися між собою, кидали клич по всьому півострову, і за два дні їх зібралося вже чотири сотні. Тим часом Аксьонов прилетів з Москви до Сімферополя, щоб зустрітися з Абдурешитом. 

«Він казав, що в курсі ситуації, що вони вживають заходів, що все включено, що вони шукають хлопців і вдень, і вночі. Попросив передати людям щось, а я кажу, що не буду нічого передавати. Якщо йому є що сказати людям, щоб приїжджав сам і говорив, — на що Аксьонов поскаржився Абдурешиту на щільний графік. — А я кажу: “Якщо у вас щільний графік, у нас з часом легше, ми під’їдемо сюди. Тільки нас буде багато”. І ось тоді він попросив переглянути графік і призначив зустріч з нами о першій годині дня 1 жовтня». Абдурешит повернувся додому і повідомив про все людей. Ті вирішили знову скликати громади, щоб до 1 жовтня приїхало людей по максимуму.

У переддень до Абдурешита приїхали представники служби безпеки Аксьонова, щоб обрати місце для зустрічі. Будинок не підходив, зупинилися на тому, що школа неподалік буде найкращим варіантом, і площа на подвір’ї зможе вмістити людей. 

І ось 1 жовтня 2014 року біля будинку зниклого Ісляма зібралося тисячі людей з усього Криму: з Бахчисараю, Ялти, Керчі. Але Аксьонов приїхав не в школу, а в райдержадміністрацію, що за кілька кілометрів. «Воно й добре, люди розпечені, емоційні, хто зна, що могло статися», — згадує Абдурешит. На зустріч поїхали шестеро: голова виборчої комісії Курултаю кримських татар Заїр Смедляєв, імам громади, представник Меджилісу, Абдурешит, його сестра і ще одна жінка, сина якої викрали раніше. 

«Коли ми приїхали туди, місто було безлюдним, всюди стояли УАЗи, джипи різні і просто військові машини. Дуже багато було військових, дуже-дуже багато. Навіть така картина: стоїть авто, двері відкриті, і там сидить хлопець у джинсах, а на колінах у нього — кулемет. І ось ми рухаємося, довкола озброєні люди — озброєні всі, навіть ті, хто в цивільному. Там потрібно було пройти метрів 60 у бік адміністрації, коли наш імам впівголосу мені каже: “Подивися на дахи”. Я підняв голову — на дахах будинку культури, адміністрації, школи стоять снайпери, багато снайперів. Підіймалися сходами до адміністрації, по обидва боки — військові, — Абдурешит пам’ятає той день у найменших деталях.

Аксьонов був багатослівним, обіцяв, що хлопців будуть шукати. «Але вони удали, що нічого про викрадення не знають, а насправді було зрозуміло, що спецслужби все знали», — Абдурешит запропонував створити контактну групу, яка передаватиме інформацію громаді. Аксьонов відмовився, бо ніби-то для цього достатньо чиновників із середовища кримських татар. Абдурешит наполіг, і вони заснували першу в Криму контактну групу з прав людини. Першу, бо до приходу Росії у цьому не було потреби.

Коли перемовники повернулися до себе після зустрічі, з’ясувалося, що в усіх лісах і довкола селища стояли військові. «Мабуть, очікували чогось. Добре, що люди виявилися стриманими, бо це була б катастрофа. Тут компонент і національний, і конфесійний, тому, хто знає, конфлікт міг би бути гіршим, ніж, скажімо, в Луганській та Донецькій областях», — припускає Абдурешит. Після недовгого спілкування люди роз’їхалися. А чоловік продовжив проходити допити у Слідчому комітеті.

Минув тиждень від викрадення, коли дорогою з Мечеті Абдурешита перестріли двоє у цивільному: заступник начальника ЦПЕ та працівник поліції. «Він питає, які у мене версії, а я сказав, що версії повинні бути у них, — тоді Абдурешиту відповіли, що все буде залежати від його поведінки. — Я питаю, чим їх не влаштовує моя поведінка, адже я далеко не в першому ешелоні, давно працюю як приватна особа. Тим більше при чому поведінка мого сина і племінника?». Відповіді не було. Потім Абдурешит запропонував зустрічатися з ними, коли ті вважають за потрібне. Хоч і щовечора повідомляти про всі переміщення й зустрічі. Якщо потрібно — навіть одягнути браслет для домашнього арешту. Чоловіки не відповіли нічого. «А потім я запропонував останнє, що міг придумати, — переїхати куди завгодно. До в’язниці, до камери, до підвалу, куди скажуть. Але в обмін на моїх синів». Вони обіцяли подумати і поїхали геть.

У той момент Абдурешит вирішив бути максимально активним і видимим, давав інтерв’ю по телевізору, в різні медіа, щоб органи були в курсі його діяльності. Він сподівався, що це спонукає їх вийти на зв’язок для торгів. І хлопців вдасться визволити. Але цього так і не сталося.

Син

Іслям був домашньою дитиною, рідко кудись виїжджав, багато часу проводив за комп’ютером, але займався боротьбою, тож виріс міцним і не хворобливим. Після школи взяв собі рік перерви від навчання, щоб визначитися, куди далі рухатися, володів арабською мовою. Мав тихий, неконфліктний, але твердий характер. Абдурешит зізнається, що старшого сина міг і шарпнути зопалу, а цей ніколи не давав приводу.

Якось чоловік дізнався, що син їздив у Сімферополь обирати університет, готувався вступати. Коли Абдурешит поцікавився, куди, Іслям зізнався, що у медичний: «Я кажу: “Ідея хороша, але давай тоді я теж підготуюся. Без грошей не обійдеться. Я підготуюся з хабарем (так заведено, без цього в медичний — ніяк), а ти готуйся по навчанню”, — на що хлопець навідріз заперечив і пригрозив, що взагалі не вступатиме, якщо через хабар. — Сказав, сам розбереться і вступить. Він був упевнений у собі. Інтелект на місці, все в порядку. Тому відмовився від моєї допомоги. Ну, мабуть, він би досяг свого, якби був тут». А ще Іслям був українцем. Виріс в Україні, думав і легко спілкувався українською. 

Як і в багатьох схожих історіях викрадень, постраждалі довго не помічали стеження. Абдурешит пояснює цю безтурботність так: «Раніше в Криму жилося спокійно, тож і озиратися не було потреби». І тільки пізніше рідні, сусіди починають згадувати про підозрілі автівки на вулиці біля будинку: машини змінювалися час від часу, одна відстежує, стоїть недалеко від будинку, потім інша.

Абдурешит навіть не може підібрати процедурного терміну для цього інциденту: «Затримання, арешт? Я чекав спочатку, думав, затримання. Як би я сина не хвалив, можуть же бути речі, про які я не знаю. Ну, щось накоїв, затримали. Але тоді 2-3 дні — і мали б відпустити. Я прожив день — його немає. Думав, добре, під арештом. До 15 діб адмінарешт. Прочекав — знову ні. Думав, добре, може, я знову чогось не знаю, може, арешт, далі — СІЗО, запобіжний захід якийсь, і він під вартою. Два місяці чекав — його немає і немає, і немає. І ось тоді я зрозумів, що це серйозно. Відтоді минуло понад 11 років, і я не знаю, де він, що він, живий чи не живий, нічого не знаю». 

З російської та окупаційної сторони ніяких офіційних відповідей і заяв про долю Ісляма немає, розповідає Абдурешит: «І бути не може, тому що, в принципі, це їх рук справа. Тож вони просто замітали сліди, затягували час і морочили нам голови».

Тиша

Тоді, у 2014-му Абдурешит не звертався до адвокатів, бо і був розгублений, і такі ситуації були чимось дуже нетиповим: «Просто ми не знали, що з цим робити. Звичайно, якби в мене тоді були знання і досвід, як зараз, я діяв би по-іншому». Уже пізніше за справу Ісляма взялася і довгий час вела Євгенія Закревська, українська адвокатка, яка зараз у війську. Вона приїжджала в Крим, готувала документи і навіть подала їх в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), але поки це нічим не завершилося.

Також цією справою займалася прокуратура АРК, Абдурешит кожні два місяці їздив на підконтрольну частину України. У той період українські правозахисники рідко приїжджали в Крим.

Складність полягає ще й в тому, що свідки викрадення або бояться говорити, або були усунуті. Хлопця, який повідомив Абдурешита про затримання Ісляма, потім заарештували, довго тримали в СІЗО, придумали якусь статтю, засудили і ув’язнили в Керченській колонії. «В принципі, його ізолювали від усіх нас, щоб він далі нікому не повідомляв про інцидент, який відбувся з моїм сином. Тобто він сам теж постраждав. Після він загинув у побутовій бійці, — Абдурешит згадує, що і мати цього хлопця теж була того вечора в авто, бачила, як Ісляма скрутили, і поряд зупинився автобус з кількома десятками людей. — Зрозуміло, всі вони бачили, але я впевнений, що ніхто з них нічого не скаже. Тому що люди в страху. І залишатимуться в страху, поки ситуація в Криму не зміниться».

Загрози

Абдерешиту ніколи не погрожували напряму. Але не раз давали зрозуміти,  що він під наглядом. Якось правозахисник вертався вночі з Ялти, в центрі Сімферополя його наздогнав джип і притис автівку до узбіччя. З авто вийшли люди, почали провокувати, агресувати і говорити натяками. На цьому все завершилося.

А через кілька років ситуація повторилася. Джип спочатку обійшов авто праворуч, водій пильно обдивився машину правозахисника прямо на ходу, потім пішов зліва на обгін, але довго їхав паралельно. Абдурешит був не сам, разом з колегами з контактної групи. І після цього випадку один з напарників відійшов від справ: «У нього троє дітей, молодший був  трохи хворий. Мені немає чого втрачати, а він не зміг. І полишив діяльність. 

Ще один з випадків стався неподалік від дому: три машини явно створювали ситуацію для ДТП, але вдалося піти з-під удару. Абдурешит пов’язує ці інциденти більше зі своєю правозахисною діяльністю, ніж зі зникненням сина: «Але коли вони іноді роблять мені “натяки”, що я ніби-то надто активний, я відповідаю, що це все входить в пошуки мого сина. Тому, коли вони мені його повернуть, тоді я, можливо, перегляну свою поведінку».

Зрештою, дійшло до адміністративних справ, штрафів, оглядів помешкання і арештів. Вперше правозахисника арештували у 2022-му році, він «просидів» у Євпаторії 15 діб. Другий арешт — у Сімферополі на 12 діб. При одному з оглядів у Абдурешита вилучили новий ноутбук, на якому той не встиг навіть попрацювати, відеореєстратор, флешки, документи. Деякі з вилучених позицій були аж надто абсурдними. Наприклад, орден від Володимира Зеленського. 

Вилучили і документи. Зокрема український закордонний паспорт. «На питання, навіщо це, сказали, що це превентивний захід, щоб не шукати мене десь у Стамбулі, за кордоном,» — через адвоката чоловік спробував повернути речі, але прийшла відповідь, що поки не розглядається такий варіант, бо ніби-то речі є доказами в якійсь кримінальній справі. Якої справи — не озвучують. Тож уже не перший рік чоловік у підвішеному стані.

Хиткість

Пошуки молодшого, Ісляма, так виснажили, що чоловік знищив усі юридичні документи про цю справу: «Мені було важко постійно бачити перед очима його ім’я, чути його всюди: по телебаченню, в новинах. Це не те, що мене втомило — мені було просто погано. Тому я вирішив все прибрати. Я не хотів більше ні бачити, ні чути про це все. Ось так». 

Тоді, у 2014-му, Абдурешит був доволі стриманим: «Я був тоді ніби кам’яний. Якби хтось сказав, що мене бачили зі сльозами на очах — це було б неймовірно! Ну а зараз я часто плачу. Якийсь час я думав, що ніколи в житті не висплюся. З 2014 по 2017 рік у мене не було нормального сну. Максимум я міг проспати годину-дві. Я точно знаю, що з 14 по 17 рік у мене не було нормального сну. Син то сниться, то ввижається, то думаю: а якщо живий, то в чому? У ланцюгах, в камері, де? Я думав, яка там чашка у нього, брудна-не брудна? Що він там їсть? Потім, якщо вбили — як його вбивали? Повісили, застрелили, втопили? І всілякі фантазії, вони просто лізуть. А ми так влаштовані, що більше думаємо про погане. Це виснажувало настільки, що я вже думав, що не витримаю, — чоловік навіть просив сестру слідкувати за тим, що і як він говорить, щоб не пропустити проблеми з психікою і вчасно звернутися по допомогу. — Коли рік, два, три, чотири, п’ять, думаєш, ну ось, ось, ось. А тепер коли 11 років минуло, я розумію, що можна сподіватися тільки на диво».

Абдурешит не говорить про це детально, але насправді чоловік втратив трьох з чотирьох своїх дітей. У нього була ще старша дочка, яка жила в Києві, але кожен раз, коли приїжджала додому в Крим, її відводили в кабінет ФСБ і годинами допитували. Після цих випробувань  вона захворіла і померла.

Щоб якось відволіктися від цієї біди, Абдурешит намагається повністю зануритися в роботу. Тому він з ранку до вечора працює, консультує без вихідних. Але робота складна, кожен день бачити людей пригніченими — складно для психіки, починається вигорання. Поїздки на авто стають для Абдурешита своєрідною терапією, раніше дуже допомагали подорожі за кордон. Відвідував конференції й заходи у Швейцарії, Швеції, Норвегії, Франції. Щойно він виїжджав за межі півострова у Європу чи на підконтрольну Україні територію — відчував полегшення. Але відколи в нього вилучили закордонний паспорт, ця можливість зникла.

За словами Абдурешита, навідміну від 2014 року зараз дії російських силовиків стали зухвалішими і впевненішими. Якщо раніше вони ще губилися, удавали, що шукають, то зараз схеми відпрацьовані, відповіді з усіх структур — як за шаблоном, частота викрадень — вища. Та хоч наші правозахисники теж стали досвідченішими, схоже, кардинально ситуація зміниться на користь прав людини тільки зі звільненням Криму від окупаційної влади.

Але Абдурешит продовжує допомагати людям на півострові попри труднощі й ризики. І коли у когось викрадають чи ув’язнюють рідну людину, намагається не говорити про свої втрати, хоча люди все одно про них знають. «Їм стає трохи легше, коли вони бачать, що я тримаюся», — пояснює правозахисник.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.