Тетяна Діхтярук — психологиня, фасилітаторка, консультантка емпатичної підтримки, практикиня Ненасильницького спілкування.

Ще до великої війни вона допомагала людям підтримувати психологічне здоров’я, а з початком повномасштабного вторгнення довелося рятувати не тільки інших, а і себе. Бо не секрет — для того, щоб допомагати іншим, необхідно мати внутрішній ресурс.

Де Тетяна його шукала? Як справлялася з випробуваннями? Як їй вдавалось підтримувати людей та надавати першу психологічну допомогу? Що вона пережила в перші місяці великої війни та чим зараз займається?

Розповідаємо історію Тетяни Діхтярук, яка перебуває на Програмі Захисту Дому.

Перші дні великої війни

З першого дня повномасштабного вторгнення Тетяна активно включилася в роботу. Лише добу переживала втрату звичайного життя. Перебуваючи на той момент в м. Бровари, вже 25 лютого вона пішла до центру комплектування сил ТрО і допомагала координувати процеси та надавала психологічну підтримку людям.

«Ще до 24 лютого у мене була домовленість, що я прийду до ТрО і буду навчати людей першій психологічній допомозі. Вранці 25 я вже була там. Те що я побачила мене вразило: було дуже-дуже багато людей і кожен хотів допомогти, діяти.

 Звісно, на той момент про навчання не йшлося.

Я почала працювати з тими, хто приходив. Були різні люди: хтось в розгубленому стані, хтось слабко вдягнений, хтось на межі напруги та емоційних сил… Доводилось розмовляти, підтримувати, заспокоювати, повертати до відчуттів та реальності. Багато питали, чим вони можуть бути корисними? 

Наприклад, пам’ятаю випадок, коли бабуся принесла з дому вату, бинти, теплі шкарпетки, і сказала: “Солдатам, що маю”.  Жінки несли продукти та домашню їжу, консервацію, пледи, питали чим вони можуть допомогти. Попри те, що в перший день було багато розгубленості, люди швидко згуртувались. Це дуже рятувало, бо перебування серед людей додавало сил долати ту ситуацію.

Вранці наступного дня було все те саме. Постійно потрібна координація, підтримка. 

На третій день я була дуже втомлена, не могла навіть рухатися».

Випробування хворобою

Після цих перших трьох днів виснажливої роботи Тетяна приймає рішення поїхати до с. Шевченкове, Київської області, де жила її донька.

«Я приїхала і відчула, що в мене піднялася температура. По всіх симптомах це був COVID. Крім того, що я себе погано почувала — за вікном постійно було чутно вибухи. Російські війська стояли вже за 12 км від нашого села. Плюс світломаскування… Пам’ятаю свій стан: висока температура, темрява і звуки вибухів. В якийсь момент я просто робила голосніше музику, яку слухала, щоб не чути ці гучні звуки обстрілів. 

Протягом семи днів температура не падала, і лікарка телефоном сказала, що мені треба в лікарню. Я взяла товстелезну книгу та спортивні штани і поїхала. Це була дуже довга дорога. Доньку свою відправила до сестри у Вінницьку область». 

Окупація села і «зґвалтований» дім

Тетяна розповідає, що їм з донькою вдалося вчасно виїхати зі свого села, адже трохи більше, ніж за добу воно опинилося під окупацією.

«6 березня ввечері ми виїхали з села, а 8 березня в першій половині дня в с. Шевченкове зайшли російські війська. І те що вони там робили — важко описати словами. 

Заїхавши в село, окупанти відразу почали розстрілювати цивільні автомобілі, велосипедистів, будинки. Першого ж дня вони розстріляли чоловіка і жінку, які їхали на своїй машині з базару до дітей додому. Їхні тіла не могли забрати аж до деокупації… 

Нашого старосту села також ледь не вбили. Він їхав повз мій будинок, а на зустріч йому йшла військова колона. Чоловік зрозумів, що ворожий танк не звертає, ще й навів на його авто дуло гармати. Староста вискочив через пасажирське сидіння, вибив ногою дірку в паркані і пробіг через наш двір на іншу вулицю. Потім росіяни розстріляли весь паркан. 

А далі вони зайшли на подвір’я, розстріляли двері й вдерлись в будинок.. В нас було багато запасів їжі, ми готувалися, що, звісно їм сподобалося. Ну і почали там господарювати: перебрали речі, винесли чоловічий одяг і взуття, все, що сподобалося, навіть особисті речі, техніку, дитячі іграшки. Перелік суттєвий. Викинули комод з постільною білизною на подвір’я, розрубали столи, дивани, ліжко двоспальне на четверо; розстріляли з автомата великий акваріум з рибками…

Я так і не змогла повернутися в цей дім після деокупації. Приїжджаю, дивлюся і розумію, що не можу там бути. Навіть посидіти не можу. Я більшу частину життя прожила в цьому будинку, там виросла і виросли мої доньки, але зараз не можу туди повернутися. Для мене мій дім зґвалтований окупантами». 

Безпорадність і самопідтримка

Повернувшись до Броварів, Тетяна згадує, що відчувала безпорадність від того, що не могла нічим допомагати.

«Я важко виходила з ковіду. Багато спала. Мені було гірко від того, що я не могла нічим допомагати. У квартирі була картина по номерах, яку ми колись купили для доньки. Я взяла її й почала малювати… і плакати. Я думала: це все що ти можеш робити? Відчувала в той момент безпорадність, якесь безсилля від своєї бездіяльності.

Плюс якраз в той період я отримала звістку, що мій знайомий, земляк, якого я знала багато років, загинув на фронті. Це було важко і боляче. 

В  кінці березня мені написали колеги зі спільноти практиків Ненасильницького спілкування, що вони починають проводити Кола підтримки. Запитали, чи я готова до них долучитися і я, звісно, погодилась. Це було вчасно і підтримуюче.

Я досі проводжу ці Кола онлайн понеділками з 17.00 до 19.00. Їх за рік відвідала сила людей, які потребували підтримки і відчували рогубленість. Зараз моє Коло підтримки радять психотерапевти і так приходять нові учасники. Взаємопідтримка, людяність, можливість ділитися переживаннями та болем в безпечному просторі, де тебе почують — є зцілюючими в тяжкі моменти життя». 

За словами Тетяни, допомога іншим та спілкування з колегами зі спільноти психологів допомагали їй знаходити сили, щоб підтримувати інших.

«Ще до війни я пішла на Програму практик резонансної підтримки. На той момент це було для мене дорого, та я наче відчувала, що це буде дуже потрібно, корисно та підтримуюче. Я навчалася там протягом року і спілкувалася з колегами зі спільноти та тренером. Мала таку собі поглиблену інтервізію, супервізію, постійну роботу з собою. Відчувала підтримку звідусюди. Це мені дуже допомагало.

До речі, в Броварах я себе почувала в безпеці. В мене не було навіть думки, що я можу виїхати. Я відчувала, що якщо я тут можу бути помічна, значить я маю тут лишитися. Ну і в той момент, коли ще була окупація, дуже хотілося додому». 

Допомога ВПО і взаємопідтримка

Коли до Броварів почали виїжджати люди з окупації, Тетяна почала їм допомагати: спочатку в центрах реєстрації, а потім організувала групи взаємопідтримки.

«На початку квітня в Бровари приїжджали люди по зелених евакуаційних коридорах з окупованих населених пунктів. Я дізналася, що потрібна допомога в центрі реєстрації ВПО. Працівники, які реєстрували людей, розповіли мені, що в чергах часто відбуваються конфлікти, оскільки люди в стресовому стані. Тому я почала допомагати їх вирішувати — підходила до людей і казала: “Говоріть до мене, я вас чую”.

Згодом я запропонувала проводити групи взаємопідтримки для ВПО. У квітні-травні людей було мало, оскільки багато були просто проїздом в Броварах. А в червні до міста приїхало чимало людей зі східної частини України. В середньому на групу взаємопідтримки збиралось 15-25 осіб.

Такі зустрічі — це не тільки про підтримку, а ще й про можливість познайомитися одне з одним,  стати ближчими, поспілкуватися, освоїтися на новому місці». 

Терапія для жінок

Тетяна розповідає, що згодом виокремилась стабільна група жінок, які збирались щочетверга на зустріч групи взаємопідтримки та самодопомоги.

«Ми багато говорили про те, чого кому не вистачає в цьому вимушеному новому житті і місті. Почали проводити мистецькі зустрічі вихідного дня: це і арттерапія, і знайомство з чудовими, затишними місцями міста. Часто ми збирались в улюблених кафе, кав’ярнях. Якось я читала свою історію війни, яка ввійшла в збірку історій “ Між війною та миром”, видану восени 2022. Жінки дуже нею перейнялись, плакали. Ми проводили зустрічі, на якій кожна розповідала свою історію, ділилась своїми знахідками, що ж допомагає справлятися. 

Мені доводилось часто чути від жінок фразу: “Я не могла зрозуміти, що зі мною, дуже боліло. А потім  прийняла те, що найближчим часом не повернусь додому. Від цього усвідомлення мені стало легше. Тепер я можу купити бокали чи столове приладдя і зробити затишнішим місце, де живу. Не відкладати життя”. 

Згодом колеги мене покликали приєднатись до Мобільної бригади “Жіночого консорціуму України”. Як психологиня, я виїжджала і працювала з людьми на деокупованій території Вишгородського району. Багато людей, які пів року тому пережили окупацію, довго не могли відійти від пережитого. Так в мене з’явилось більше розуміння того, що я роблю: допомагати проживати складні почуття та досвід, знаходити власну силу та ресурс жити далі». 

Новий етап життя у Львові

Зараз Тетяна проживає у Львові. Вона продовжує проводити Коло підтримки онлайн щопонеділка. Також активно співпрацює з Львівським хабом Освітнього дому прав людини в Чернігові: проводить зустрічі групи взаємопідтримки вживу для ВПО та місцевих, адже  підтримки і згуртування потребують усі, та курс розмовної української мови. За першою освітою Тетяна філолог.

«Було непросто зважитися на переїзд, адже я в житті ніколи не переїжджала.  Довелося залишити мобільну команду і дівчат з групи взаємопідтримки, з якими ми вже здружилися. Але мене втішало те, що у Львові в нас був безперебійний інтернет, тобто можливість нормально працювати. Бо в Броварах на той момент були часті відключення світла та зв’язку і це дуже гнітило.

Зміна місця проживання не завадила мені й надалі проводити зустрічі групи взаємопідтримки. За волею долі , коли я встала не на тій зупинці, я потрапила до ТРЦ, де побачила табличку з написом: Центр «Жіночі перспективи». І тоді я зрозуміла, чому так сталося. Я зайшла до них в офіс і запитала: «А вам випадково не треба психологи. Я тут заблукала». Вони сказали, що треба і прям сьогодні підписують проєкт. Ось так я і стала працювати в цій організації, з людьми, яким нема куди повертатися». 

Львівський хаб

Тетяна розповідає, що раз на тиждень у Львівському хабі Дому проводить курси української мови.

«В мене 18 років викладацького досвіду (моя перша освіта педагогічна). Ми вчимо скоромовки, що завжди дуже смішно; граємо в мовні ігри, підтягуємо граматику та, звісно, багато спілкуємось українською. 

Крім того, нещодавно я видала свою гру “Тямколенд” для  розвитку когнітивних процесів: пам’яті, уваги, емоцій, уяви, мислення та сприйняття.

 В Хабі ми теж у неї граємо, адже вона чудово підходить для тренінгів. Це те, чим я зараз дуже пишаюся.

Знаєте, я придумала термін — подвиг людського життя. І, на моє переконання, українці зараз щодня роблять такий подвиг.

Адже ми змушені працювати в надскладних умовах: без світла, під звуки сирен, під час того, що в країні йде війна, але це нас не зупиняє. Ми продовжуємо жити, працювати й навчатися з вірою у Перемогу». 

---

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.
Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.