Староста села на Чернігівщині — про місяць без світла, силу громади та те, що значить бути героєм.

Вранці на вулиці тепло і тихо, ми з колегами приїжджаємо в село Припутні.

До нас наближається чоловік на велосипеді, який представляється Анатолієм Миколайовичем. Анатолій — людина ввічлива і привітна, одразу запрошує нас до сільської адміністрації. По його розмовах з місцевими жителями ми розуміємо, що він — староста села, який в курсі всього, що відбувається. Під час окупації він так само, на велосипеді, об’їжджав селян кожного дня, щоби упевнитись, що з ними все добре. Староста пояснює нам, що ми зупинилися на тому ж перехресті доріг, якими окупанти рухалися на Київ, показує постраждалих і будинки. Розпитує всіх, як справи і яка потрібна допомога.

Одразу представляємось і кажемо, що ми волонтери з Білорусі і не підтримуємо ні окупантів, ні диктаторів. Анатолій Миколайович погоджується на інтерв’ю.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?

23 лютого 2022 року мене викликали в управління, де розповіли, що робити, якщо раптом почнеться війна. Ми домовилися, що з першого березня я розпочинаю виконання обов’язків міського голови.

Чи могли ви виїхати з села?

Ні, це село, в якому я живу з родиною. Я не міг залишити ні їх, ні жителів села.

24 лютого ми прокинулися від вибухів і обстрілів. Через наше село проїхали перші колони, вони були, як кажуть, з гарною технікою, поводилися неагресивно, махали нам руками і давали можливість себе фотографувати, знімати відео. Було відчуття, що вони впевнені, що їх тут радісно зустрічають.

Через наше село колони проходили транзитом. Окупанти приходили до нас лише тоді, коли заблукали чи потребували води. На той час у селі проживало 350 жителів.

З 1 березня село було знеструмлене. Місцеві жителі об’єдналися і підтримали один одного, як могли. Через тиждень у них закінчився хліб, а в місцевому магазині продуктів було на два тижні.

Ми бачимо, як важко нашому герою згадувати події, робимо паузу. В цей час у старости дзвонить телефон і ми чуємо, як він питає когось, яка допомога йому потрібна. Розуміємо —  тільки що мали нагоду спостерігати, як він допомагає комусь з жителів. 

Як вдавалося забезпечити село всім необхідним?

Село було заблоковане окупантами. Вони використовували асфальтовану дорогу, тож ми були змушені користуватися ґрунтовими та лісовими стежками. Ці стежки проходили крізь болото та були засніжені. Так ми прокладали шлях до понтонного мосту. Дороги ці годяться тільки для трактора чи спецтехніки, машиною там не проїхати.

Через місцеву адміністрацію до нас звернувся підприємець, який міг привезти 10 мішків борошна на два села 7 з яких ми розділили в літрових банках серед наших жителів — по 2,5 банки на сім’ю. Ми везли 2 мішки через болото в сусіднє село, де жителі дали нам олії, яку ми розділили по півлітра на родину. На жаль, не всім вистачило. Через деякий час той же підприємець зміг допомогти з хлібом і привіз 200 батонів, це пів батона хліба на родину. Село, з якого ми повинні були везти хліб, було за 12 кілометрів від нас.

Що відбувалося з жителями села, поки воно було під окупацією?

Обстріли були щодня. Військові помітили, що місцеві жителі спостерігають за рухом техніки і з цього моменту почали обстрілювати село з автоматів, щоб люди не виходили на вулицю і не бачили, що відбувається навколо.

Люди в селі згуртувалися, стали більше допомагати один одному, переживати один за одного, навіть ті, хто раніше посварився, забули всі свої образи. Ми щодня обходили село, щоб знати, хто в якому стані. Якось вночі почали обстріл однієї хати, стріляли бронебійними та звичайними кулями. Коли закінчили атаку, ми пішли перевірити, чи є постраждалі, і хазяйка хати відізвалась. Як виявилось, росіяни стріляли, бо шукали своїх дезертирів. Після цього ми її переселили в іншу хату разом з дочкою.

Як поводили себе окупанти?

У перші дні окупанти застрелили двох наших хлопців. Одного ми знайшли з простреленою головою, а від другого лишилися самі кістки. За час окупації села окупанти вбили сімох жителів. Останнього — коли виходили. Ми помітили, що через місяць окупанти почали сильно нервувати, просто стріляли безглуздо, щоб люди не мали можливості вийти на вулицю. Артилерія ЗСУ добре влучала по їх позиціях.

А як місцеві жителі?

Поки наше село було заблоковане і не було можливості пересуватися між селами, люди, попри обстріли, збиралися з обох боків сусідніх сіл, щоб налагодити логістику.

Я місяць не виїжджав із села, бо не міг залишити селян самих, відчував відповідальність за них. Навіть коли довелося поїхати в адміністрацію, я розумів, що в селі буду кориснішим. Моя родина, дружина, дочка і син були поруч зі мною весь час.

На жаль, у нас не було можливості захиститися, тому ми робили все, що могли — рятували один одного і передавали дані про пересування ворога на нашій землі. За весь цей час ми не помітили, щоб хтось із нашого села допомагав окупантам чи бажав “русского міра”. Церква в нашому селі давно українська, але є прихожани московського патріархату, та й вони не показали себе як прихильники “русского міра”.

То ви справжній герой… 

Я не вважаю себе героєм — я зробив усе, що міг. Облаштував дорогу, сам їздив на спецтехніці, щоб не ризикувати людьми, а тільки собою, бо дорогу обстрілювали. Нам вдалося забезпечити людей продуктами. Перенесли адміністрацію в безпечніше місце і забезпечили світлом, коли електрики місяць не було. Для мене головне, щоб у людей було все необхідне, і мені дуже приємно, що люди в мене вірять і допомагають. Селяни зібрали 100 тисяч гривень на паркан, щоб наше село стало ще красивішим. І нам Бог помагає, ця зима була тепла, а рік врожайний.

Ми дякуємо Анатолію Миколайовичу за інтерв’ю і після нього ще довго спілкуємось. Староста показує нам щоденник, який вів у окупації, розповідає про окремих жителів і їх подвиги. 

Та це все вже геть інша історія. Тут кожна людина — окрема історія. Кожен робив і робить все, що може.

І кожен — герой.

Матеріал підготували Алєна Жаркевич та Максим Дмитраков в рамках Школи «Правда через історії».

Переклад з білоруської: Дар’я Данова.

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

«Ми прийшли тебе визволити. Будеш отримувати велику пенсію», — казали Миколі окупанти, коли облаштовувалися в його дачному будинку.

Микола Лугіна живе із сім’єю в Чернігові, але часто навідується до хатини в Золотинці. Це невелике глухе село знаходиться приблизно за 25 кілометрів від обласного центру. Чоловік тримає тут пасіку та обробляє декілька грядок, щоби була своя городина.

До повномасштабної війни любив рибалити, збирати гриби. Зараз уже не ходить ні до лісу, ні до води — довкола села всюди таблички, що застерігають про замінування.

Гради й танки ставили біля людських хатів

3 березня 2022 року до Золотинки колонами зайшли російські військові. Одні поїхали в сусіднє село Ягідне, а інші залишилися тут. Важке озброєння розміщували одразу на людських обійстях, таким чином роблячи місцевих живим щитом.

«Їхали кому у ворота, а кому через паркан. Біля моїх уже теж стояли. Я вибіг і кажу, ти куди заїжджаєш? На подвір’ї тоді була гора з дров. А він одразу завертає за сарай», — пригадує чоловік.

Згодом до пенсіонера прийшло шестеро росіян. Обшукали всі кімнати, горище, підвал та почали вимагати розігріти воду на вечерю.

«Я кажу, у мене газу немає. Балон насправді був, але він закінчувався. Тоді один узяв автомат і пустив чергу по кімнаті. Пробив відро, тумбочки, каструлю, банки помололо в муку. На постріли прийшов їх командир і давай матами до того, що стріляв. Сказав дати швабру й ганчірку, хай прибирає», — розповідає пенсіонер.

Після вечері хату так ніхто й не залишив. Військові облаштували собі тут штаб та нічліг. Чоловіка не виганяли, тому чув і бачив усе, що відбувається.

Під одним дахом із ворогом

Непроханих гостей довелося прийняти майже всім мешканцям села. Спершу росіян слов’янської зовнішності, а потім уже бурятів і тувинців. У Миколи жили тільки перші.

За його словами, нові порядки встановили одразу: «У мене обігрівається тільки одна кімнатка, але той період, поки були військові, жодні двері не зачиняли. Усе навстіж. Вони в броніках постійно. Ходять, у двері не пролазять. Українська артилерія стояла недалеко, тому коли чули «Бах», одразу бігли до погреба».

Було, що звідти вже й картоплю виносили собі на провізію, а також намагалися вкрасти ложки з кухні. Цей випадок чоловік пригадує, жартуючи. Каже, вмовив їх повернути столове приладдя, оповідаючи байки про Конча-Заспу та золоті унітази, що чекають на росіян біля Києва.

У пенсіонера жили контрактники, які не пили алкоголь взагалі. В інших хатах було гірше. Людей навіть у туалет водили під автоматами. Коли напивалися, влаштовували стрільбища.

Двох мешканців Золотинки кудись силоміць вивезли. Згодом люди дізналися, що тримали їх у підвалі в Ягідному, а потім вбили.

Між цими страшними спогадами, пенсіонер пригадує і розмови з росіянами. Запитував, чому прийшли, що тут хочуть. У відповідь чув про визволення та високі пенсії.

«Я йому кажу, дивися, до мене внуки приїздили, гралися, мені була радість. А ти прийшов, мене розорив. Це не визволення, коли ви все знищуєте».

Через декілька днів військові залишили хату Миколи й поїхали геть із села. Нові вже не заселялися, навіть коли приїхала нова колона в Золотинку. Тоді через відсутність світла, чоловік близько місяця жив у невідомості.

Недалеко від його хати стояли гради та урагани. Каже, деколи зі сусідами сиділи наче в кіно: дивилися, як важка техніка випускає снаряди на Чернігів, потім Количівку, згодом дають залп на Іванівку.

«Навіднику, виходь»

Пенсіонер у своїй розповіді згадує друга, що теж мав пасіку в Золотинці. Коли до його хати прийшли військові, чоловіка вигнали геть. Одну ніч переночував у Миколи, але через те, що в будинку тільки одне ліжко, далі шукав прихистку в сусідів.

Віктор Іванович (саме так називає друга пенсіонер) якось пішов чистити свої вулики, щоби підготувати до початку сезону. На наступний день із боку його дому близько до села підійшли українські військові. Там почався бій. Коли все стихло, росіяни звинуватили чоловіка в навідництві.

«Того дня, коли вже сутеніло, бачу, бронетранспортер їде й біля мене зупиняються. На ньому везуть Віктора Івановича. Я запитую, коли він повернеться? Сказали, не скоро. Так і не повернувся. Його теж забрали у Ягідне. Мені розповідали, що був у підвалі поки не почув вигук: «Навіднику, виходь». Як наші зайшли в село, його й ще трьох знайшли прикопаними», — із сумом в очах пригадує пенсіонер.

Розповідь Миколи Лугіна була записана в тій же таки Золотинці, через півтора року після її звільнення. Чоловік продовжує доглядати тут своє господарство. Повернулися і інші мешканці, які спершу виїхали. Село живе майже так само, як і до пережитої тимчасової окупації. Про неї ще нагадують заміновані довкола поля, випалена машина на під’їзді та самі люди, які нічого не забули.

Матеріал підготували Тетяна Пігурська та Катерина Трофименко в рамках Школи «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Пан М. із села Припутні на Чернігівщині — про велосипед у калюжі крові, танк у дворі й гасіння пожежі

Ім’я героя зашифроване в цілях безпеки.

Пан М. зустрічає нас біля хати з рушниками в руках — спеціально приніс постелити на лаву, щоби нам було зручно сидіти. Поки ми говоримо, до нього раз по разу приходять тварини — ластяться кішка й кози, лягає біля ніг сусідський пес.

Чоловік відразу починає розповідати.

«Коли началась оця війна, я утром о 6:00 24 лютого встав, включив телевізор, а там Зеленський виступає. Я зразу не поняв, що він балакає. Ну, я так по-сільському скажу: балакає. Так от, балакає, що напали. Я послухав, не зрозумів, пішов на роботу. Коли десь після обіду всі сусіди вийшли на вулицю. Я кажу їм: не поняв, що таке, що случилось? Мені кажуть: Коля, война началась. Война началась! Около семи ранку приїхала колона техніки, БТРи, танки. Місяць вони тільки ходили повз село.

Я в Росії працював, їздив, у мене друзі там, то я не міг зрозуміти, ну невже руські напали. Місяць вони просто ходили, але вже як уходили, так дали прикурить. Беспрєдєл, бєспрєдєл начався».

М. розповідає, як уперше зустрів росіян. Каже — якось повертався додому і побачив групу озброєних людей на своїй вулиці.

«Думаю, шо мені робить? Там руські. Вирішив піти додому. Було весняне врем’я, ще холодно було, то я думаю: грубу затоплю. Коли чую: гукають — «Хазяїн!».

Виходжу, а там сім чоловік з автоматами стоять. Питають: «А тут вообще єсть офіцери?» Я кажу — які офіцери, тут дві каліки зосталося.

Ну поняла ти мене, да? Які тут офіцери?

Усе, вони пішли. Тільки я грубу начав розпалювать — кричить. Я виходжу, стоїть там руський з автоматом. Набагато молодший мене. Каже: «Мужчина, ви курите?» А в нас даже туалетної бумаги не було. От. І він каже: ви курите? А в нас і курить не було. Я кажу: курю, но в мене немає. А він мені дає пачку «Стюардеси». Це ще я пацаном був, як ту «Стюардесу» випускали».

М. вперше за всю розмову щиро сміється.

«Представте, скільки вона на складах лежала. Ну що, не так? Ну ось розбалакався з ним, людина як людина. Він мені каже: я тоже із села.

Я йому кажу: я в Москві робив, а він каже — я ні разу в Москві не був. А я кажу: а я був і не раз.

М. розповідає: коли росіяни відступали, він встиг потрапити під обстріл і насилу врятувався, сховавшись у канаві від «клубка вогню, схожого на кукурудзу».

Й одразу згадує перші дні окупації.

«А оце мені поки не доходило, що война началась і вже магазини позакривались, надо було в сусіднє село поїхать. Назад вертаюсь — рускіє стоять. Ну куди вже тікати? Нікуди тікати. І я сам уже йду, і назустріч високий хлопець рускій, і з ним бурят, і по-українськи до мене говорить.

Він мені по-українськи каже «Добрий день!» Ну я вже по-путінськи кажу «Здрасьте».

На питання про смерті місцевих відповідає неохоче.

«Один день було так — я велосипед біля магазину ставив, а на другий день уже уйшла колона, то я думаю — піду хоч велосипед заберу, приходжу, а біля нього така лужа крові. Думаю — не понял. Коли пішов питать, то кажуть — односельця застрелили. Не знаю, чому так сталося. Ніхто за це не балакає».

«У мене самого у дворі танк стояв. Зламали вишеньку…»

Що робив танк у дворі М. не знає, а на питання про це гірко сміється. Каже — не розпитував. Але на саму подію не жаліється — бог милував, хата вціліла. Сусідам повезло менше.

«Оце сусідам дали прикурить, хата загорілась. Ми хотіли пожарну машину кликати, а водій машини каже — куди я поїду, щоб мене там пристрелили? То ми самі тушили. Мені сусід каже — давай тушить, а як будуть руські їхать, то махни їм, щоби порозбігалися. Я не видумую!

Можливості евакуюватись у М. не було, та й сам він таких планів не мав.

«Мені якось руський каже — чого ти не тікав по зеленому коридору? А я як маю про той коридор знати? У мене мобілки нема, світла не було, телевізора нема, радіо. Оце вода тільки була з колодязя. Як я мав знати?»

Поки ми говоримо, кози М. постійно намагаються долучитися до розмови. Господар по-доброму свариться. Кішка Маруся постійно намагається залізти хазяїну на руки.

«Тварини нормально все пережили. Кіз завів уже коли руські пішли. У сусіда собаку жалко. Сусід каже, витягував його з вогню, а він звик ховатися в сараї, то й ліз назад. Ну і згорів. Бідненький.

Кури ховалися під сараєм, а сарая не було.

М. згадує: більшість його сусідів поїхали, на вулиці «жили» тільки дві хати. Проте після деокупації всі повернулись.

«Коли вже все скінчилось, я сусідку побачив. У нас тут три жилі хати, то вона виїхала. А тут повернулась, бачу — їде на велосипеді, везе речі. Вона як побачила мене — віриш? Так заплакала, я сам чуть не почав плакати! Каже: сусід, я думала тебе не побачу більше.

І до чоловіка свого каже — там у нас вдома має буть горілка, якщо руські не забрали. Піди, каже, налий йому пляшку. Бо ми як виїжджали — першим бачили тебе, і як повертаємось — теж ти».

М. просить не вказувати його ім’я. Каже, як знову прийдуть руські — за такі балачки поставлять його «прямо отут, біля паркану».

Кудлатий сусідський пес проводжає нас до самого перехрестя.

Дорогою назад ми знаходимо російський сухпайок, що стоїть на підвіконні закинутого будинку з розбитими вікнами.

Розмовляла Крістіна Бут, текст і фото — Дар’я Данова.

Фонд домів прав людини оголосив грантовий конкурс, направлений на підтримку правозахисних організацій, які працюють над збором доказів та документуванням воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні. 

Екстрена підтримка України – це регіональний проєкт, який фінансується Європейським Союзом. Його проводить Human Rights House Foundation як частина консорціуму на чолі з ERIM і партнерами East Europe Foundation, Дому прав людини в Тбілісі, Білоруського дому прав людини імені Бориса Звозського та Black Sea Trust. 

Проєкт спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалого від війни українського громадянського суспільства.

До участі запрошуються українські правозахисні організації, які активно працюють над збором доказів та документуванням воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні і потребують підтримки їхніх команд. Пріоритет буде надаватися організаціям, які раніше не отримували такої підтримки. 

Максимальна сума заявки становить 5000 євро — мінімуму немає. Заходи мають бути виконані до 31 березня 2024 року.

Заявки, включно з описом і бюджетом, необхідно подати через портал управління грантами HRHF за адресою https://hrhf.smapply.org до 17:00 CEST 28 вересня 2023 року.

Детальну інформацію про конкурс можна знайти тут:
https://hrhf.smapply.org/prog/wellbeing_for_ukrainian_human_rights_organisations/

Олександр Ларін — пенсіонер із Маріуполя, який 40 років пропрацював машиністом тепловоза, зараз проживає зі своєю мамою в Києві.

Він мріяв про будиночок біля моря з виноградниками та місцем для риболовлі, коли ще працював на металургійному комбінаті імені Ілліча.

Олександр свою мрію здійснив — придбав земельну ділянку біля Бердянська, за 7 років побудував будинок, посадив дерева й виноград, вийшов на пенсію та хотів просто насолоджуватись результатами своєї праці. Проте після 24 лютого 2022 року його життя, як і життя мільйонів українців, змінилось.

Спочатку Олександр разом із мамою вирішили залишитись у своєму селі під Бердянськом — він пригадує момент, коли відкрили коридор та люди почали виїжджати з Маріуполя: «Всі їхали до мене — друзі, знайомі. Ми з мамою кожного ранку ставили велику каструлю на дровʼяну піч, газу вже не було, я курей тримав — діставали курку, варили суп… Знали, що приїдуть люди».

Шлях до Києва: конфлікт на блокпосту

Олександр разом із мамою та сімʼєю друзів виїжджав із Бердянська, на той момент уже окупованої території, до Києва 8 квітня 2022 року. Їм довелось проїхати майже 200 кілометрів та 17 окупаційних блокпостів, на кожному їх зупиняли, перевіряли та обшукували.

Відновлення даху будинку в с. Ягідне

Поки вони ще лишались на тимчасово окупованій території, майже перед самим виїздом до Києва, чоловік допомагав друзям евакуюватись — вивозив їх на автобус, звідки вони мали доїхати в більш безпечне місце. На одному з блокпостів, на вʼїзді в село, де знаходиться будинок Олександра, його зупинили окупанти для перевірки документів — між ними навіть завʼязався невеличкий діалог, який переріс у небезпечний для життя епізод.

Як зізнається Олександр, росіянин, після того, як дізнався, що авто на «маріупольських номерах», вирішив спровокувати конфлікт — мова зайшла за полк «Азов». Олександр не стерпів образливі вислови про бійців полку та став на їх захист — вони просто захищають свою домівку.

«Так ты Азов любишь? Националистов любишь?», — почув агресивні запитання Олександр. Паспорт уже почав зникати з поля зору в руках окупанта, а тим часом до авто підійшов ще один росіянин. Ситуацію, за словами чоловіка, врятувало сиве волосся та статус пенсіонера.

Це їх тактика — створювати видимість відвертого спілкування, щоб виявити тих людей, які не хочуть бачити «російський мір» в Україні, а потім ліквідувати їх.

Саме після цього інциденту стало однозначно зрозумілим, що лишатись у своєму селі — не варіант, треба їхати до Києва.

Добробат та відбудова населених пунктів

Після того, як Олександр дістався до столиці, яка на той момент вже відчувала проблему в транспорті, він викликався допомогти медикам шукати та розвозити ліки для тих, хто лишився в межах міста: 

«Приїхав я сюди, і відразу мені дочка каже, що треба допомогти тут у Києві — нічого тоді не їздило — треба медиків повозити».

Згодом дочка «записала» його в Добробат – добровольчий будівельний батальйон, який допомагає відновлювати житло та соціальні об’єкти на звільнених від окупантів територіях. 

Відбудова будинку в с. Ягідне

Спочатку Олександр допомагав із відбудовою населених пунктів у Київській області — був в Загальцях, Бородянці, Ірпені та Гостомелі.

У село Ягідне Олександр потрапив із Добробатом уперше 26 травня 2022 року, приїхали вони тоді на один день. А вже з початку липня був більш масштабний заїзд — аж до листопада. «Бригада» складалась майже з 30 осіб — усі різні, але з однією метою. Минулого року вони змогли полагодити 22 дахи.

Дім надає партнерську підтримку Добробату — учасники відбудови мають змогу жити в просторі Дому в с. Количівка. Період знаходження в Количівці Олександр згадує з теплотою, хоч і працював із жахливими наслідками війни — це все через людей, які заряджали енергією та створювали атмосферу.

«Найприємніше — це, звісно, люди, які кажуть «дякую» — каже чоловік.

Відбудовувати Ягідне, крім українців, також приїздили волонтери з Польщі, США, Данії, Австралії та Румунії — Олександр найбільше запамʼятав Мачей Джозефа, адвоката з Польщі, який приїхав допомоги та вивчити українську мову. Якщо з іншими іноземними учасниками Добробату спілкування було в основному через онлайн-перекладачі, то з польським волонтером — українською.

Олександр разом з іноземними волонтерами Добробату в Освітньому домі прав людини в Чернігові (с. Количівка)

У цьому році, за словами Олександра, учасників Добробату в Ягідному було троє, але попри це вони навіть невеличкою групою змогли з нуля збудувати чотири будинки.

Найбільшою проблемою з якою зіштовхнувся Олександр під час волонтерських відбудов — це транспорт, автобуси були не завжди.

«Он там стоїть мій Tucson — я в нього вісім осіб грузив, у багажнику їхали двоє», — з усмішкою каже Олександр.

«В Количівці, що добре — немає щоденних поїздок», — каже чоловік.

«Умови, звісно, чудові. Попрацюєш, приїдеш — душ є, каву завжди можна випити, щось перекусити… Усе збирався я посидіти на ваших лекціях, але якось не виходить…».

Крім того, Олександр отримав термінову підтримку в рамках Програми захисту Дому. 

Зараз він чекає на свою дружину, яка скоро має повернутись з-за кордону, щоб невдовзі продовжити відбудовувати населені пункти та створювати нове майбутнє для України та українців.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5