У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Про завідувачку музею-садиби Лизогубів, яка, ризикуючи власною безпекою під час окупації Чернігівщини, зберегла історичну пам’ять та культурну спадщину України.

У 2022 році окупанти в селі Черниш, що на Чернігівщині, розташовували техніку поміж будинками селян, не дозволяли їм виходити за межі двору. Щоразу, пораючись у власному обійсті, Тетяна бачила автоматників із блокпосту, що був навпроти її садиби. Вони наставляли в її бік дула автоматів і не зводили очей, доки жінка знаходилася у дворі.

«До села привело велике кохання»

«Кохання — це та сила, яка виводить нас на нові шляхи, дарує нові горизонти, змінює долі», — так можна сказати про історію Тетяни Луговської. Вона, уродженка Чернігова, мала своє життя, свою кар’єру в місті, але любов повела її до села, яке стало її новим домом. Тут, в 1988 році, її чоловік, фахівець із розведення коней, отримав роботу, що і стало поштовхом для переїзду. «Ми приїхали, оселилися в будинку, наданому колгоспом у селі Черниш, і тут залишилися», — згадує Тетяна.

Жінка працювала в школі, чоловік — у місцевому колгоспі.

Втім, із часом Тетяні довелося шукати роботу. У сусідньому селі Седнів збудували нову школу на 200 місць. Щоб заповнити її учнями, у найближчих селах закрили навчальні заклади й дітей перевели до нової школи. Тетяна викладала історію в Черниші, а в новій школі їй роботи не було.

Але доля надала жінці нову можливість реалізувати себе. У 2014 році, у Седневі вирішили відкрити музей-садибу місцевих меценатів-поміщиків Лизогубів. Це одна з найвідоміших козацьких династій Чернігівщини. Її засновник — Яків Лизогуб був соратником Івана Мазепи. За сміливість у військових походах проти татар та турків дослужився до полковника та отримав у власність великі земельні маєтності.

Упродовж 250 років члени цієї родини займали впливові посади та відігравали значну роль у військовому й політичному житті країни. У ХІХ сторіччі садиба Лизогубів у Седневі стала центром культурного життя Чернігова. Сюди двічі приїздив Тарас Шевченко, любив бувати Леонід Глібов. Лизогуби розвивали сільське господарство та промисловість, будували церкви, госпіталі, школи. Родина жила проблемами свого народу. І люди їх поважали. Після 1917 року, коли палили та грабували поміщицькі маєтки, селяни не допустили руйнування палацу Лизогубів.

Пані Тетяна, закохана в історію свого краю, як почула про створення музею — одразу запропонувала свою кандидатуру на посаду завідувачки нового закладу. Вона загорілася збереженням пам’яті про колишніх господарів садиби, успішних українських підприємців та меценатів.

Садиба була дуже занедбаною і маленький колектив із 4-х чоловік доклав чимало зусиль, щоб навести тут лад. Жінка своїм ентузіазмом і щирим бажанням відновити садибу-музей запалювала своїх співробітниць та жителів села. Організовувала толоки, гуртові прибирання і зрештою садиба вже не справляла враження руїни. Парк, поряд із музеєм, із хащів перетворився в улюблене місце для прогулянок місцевих жителів і гостей села. Музей став серцем її нової місії, місцем, яке Тетяна намагалася відродити, як символ слави українських підприємців та меценатів.

«Ранком 24 лютого зрозуміла, що сьогодні до лікарні не поїду»

Ранок 24 лютого став для Тетяни Луговської справжнім потрясінням. Напередодні вона збиралася їхати до лікарні в Чернігів, щоби пройти курс лікування. Стан здоров’я вимагав невідкладного втручання лікарів. Жінка звечора зібрала всі необхідні речі, щоб вранці з першим автобусом вирушити до міста.

Прокинулася вона від звуків канонади та вибухів о 4:40. Уже тоді стало зрозуміло: до лікарні не поїде. Спершу хвилювалася за родину — зателефонувала доньці в Чернігові, Але та не відповідала. Зазвичай донька на ніч ставила телефон на режим «без звуку» і просто не чула дзвінків. Коли нарешті відгукнулася — жінці відлягло від серця. Проживала родина доньки в північній частині міста, яка найбільше обстрілювалася. Майже весь час сім’ї доводилося перебувати в підвалі, доки не виїхали до більш безпечного регіону України.

Фото: Суспільне Чернігів

«Кажуть, що розвідники заходили до нашого села вже надвечір 24 лютого, — пригадує Тетяна Луговська, — але я їх не бачила того дня. Побачила вже 25 лютого. ЗСУ підірвали міст поблизу Калинівки й перекрили їм дорогу на Чернігів. Тому вони і звернули на наше село. Адже тут іде шлях через Терехівку на обласний центр».

Жінка зрозуміла, що на роботу вона їздити вже не зможе, зателефонувала своїм співробітницям, щоб вони по домівках розібрали інструменти, які музейники закуповували за власні гроші.

Техніка через село Черниш йшла довгими колонами і вона виглядаючи у вікно рахувала скільки та яких видів тієї техніки їде. Коли їй зателефонував із міста колега, щоб дізнатися чи все в неї добре, Тетяна передала йому дані про кількість техніки, яку спостерігала у своє вікно. Продовжувала так робити поки був зв’язок у селі.

Робота попри загрози і страх

«Щодня я відчувала, що кожен мій крок за межами хати під прицілом автоматників», — згадує Тетяна. Окупанти контролювали місцевих жителів, практично не дозволяли їм виходити з дому. Розміщували свою техніку між будинками селян. Вони прикривалися мирними жителями. Знали, що ЗСУ не будуть стріляти там, де є люди. Жінка переймалася тим, що ж відбувалося в Чернігові. Адже ракети і снаряди летіли над їхніми головами в бік міста де живуть її найрідніші — сім’я доньки.

Тетяна Луговська під час інтервʼю

Водночас вона не могла забути про музей-садибу Лизогубів, й особливо про рояль 19 сторіччя, який привезли туди напередодні війни. Це був символ відродження, символ української культури.

«Я молилася за нього, щоб він залишився цілим. І, слава Богу, так сталося: музей вцілів, хоча вороги ходили по парку та заглядали у вікна, але до самого приміщення не зайшли й нічого чіпати не стали», — зізнається завідувачка. — У нас експонатів у музеї небагато: кілька предметів із меблів, які належали родині Лизогубів, портрети та дещо з речей. Це все нам вдалося зібрати, завдяки активній пошуковій роботі. Я знайшла нащадків цієї славної родини, які вижилти в часи революцій, війн та репресій. І які зберегли пам’ять про своїх предків. Вони щиро раділи з того, що пам’ять про їхній рід відроджується, що люди пам’ятають добрі справи їхньої сім’ї».

Для Тетяни Луговської робота над відновленням садиби Лизогубів стала символом відродження справжніх цінностей. Час її призначення на посаду завідувачки припав із часом, коли в Україні почали позбуватися міфів та культу «картонних героїв». Тих, кого нав’язувала українцям радянська влада, створивши їм ореол героїв. Тому і прагнула жінка відтворити історію славетної династії. Відкрити світові імена людей, які зробили внесок у культурний та економічний розвиток Чернігівщини.

Кожен новий штрих, епізод із життя родини Лизогубів додавав їй натхнення та ентузіазму в роботі. Вона досліджувала в архівах описи палацу та парку. Разом зі своїм колективом відновлювали місток над струмком та фарбували саме в той колір, який згадувався в описах сучасників.

Завідувачка дуже хвилювалася за своїх працівниць в окупації, просила їх берегти себе й не виходити зайвий раз на вулицю. Доки був зв’язок, на телефон Тетяни приходили повідомлення з усіх куточків України і світу. «Адже до вторгнення до нас на екскурсію приїжджали люди з Австралії, Китаю, Аргентини, Чилі, Канади, Австрії, — розповідає жінка. — Вони дізнавалися про нас із соціальних мереж, від друзів чи знайомих. І коли почули в новинах про окупацію Седніва, то дуже за нас хвилювалися, говорили слова підтримки, пропонували матеріальну допомогу. Я відчула наскільки важливою для України є наша робота, наш музей-садиба. Це все мене підтримувало й додавало віри, що ми обов’язково переможемо».

Важким випробуванням стала ситуація із чоловіком Тетяни. Він, попри небезпеку, продовжував ходити до Седнева на роботу, щоб доглядати за кіньми.

«Породисті коні потребують уваги та строгого режиму догляду, він не міг залишити їх напризволяще, — розповідає Тетяна. — Щодня чоловік ходив до сусіднього села, ризикуючи життям. Якось зумів пояснити окупантам, що відповідальний за тварин і його пропускали. Двічі на день, туди й назад, він ходив дорогою по якій їхали колони ворожої техніки». Так у цей важкий час Тетяна і її чоловік намагалися зберегти все, що було можливе й за що вони відповідали.

Одного дня окупанти робили обшук у селі, заходили в кожну хату, оглядали всі будівлі, шафи, переглядали телефони. Пані Тетяна почула про це від сусідів, телефони свої подружжя заховали. Двері не зачиняли, бо сенсу в цьому не було.

Коли прийшли до їхнього двору, то Луговські навіть не знали, що їхні господарські будівлі та погріб уже обшукують. Хоч і очікували на цей візит окупантів, але жінка сильно злякалася: «Зблідла, раптом стало холодно. Коли запитали про телефон, то відповіла, що маємо один старенький на двох, перед війною його впустили на асфальт і відвезли до Чернігова на ремонт. А тепер можливості забрати немає. Чи то в мене такий вигляд був, чи і справді повірили, але ретельно нас обшукувати не стали».

Втеча окупантів

«Щодня я читала «Отченаш», хоч і не відношу себе до людей віруючих. Читала його, коли ракети і снаряди летіли в сторону Чернігова, коли чекала повернення чоловіка із Седніва, — розповідає Тетяна, — читаю і сьогодні під час повітряних тривог, молюсь, щоб якомога скоріше ми здобули перемогу та настав мир».

1 квітня подружжя помітили, що російські солдати почали залишати село, забираючи із собою все, що могли. Це був момент, коли окупація почала відступати, а з нею з’явилися надії на відновлення.

Зруйнований будинок в селі Черниш 

«Десь дня через 3 чи 4 чоловік запропонував мені поїхати в Седнів конем, — розповідає жінка. — Посадив мене позад себе, щойно за село виїхали, дивлюся — а в полях навколишніх стирчать хвости нерозірваних ракет та снарядів. І військові збирають їх та виносять обабіч дороги. Було дуже страшно, бо кінь боявся гучних звуків і міг понести просто на те поле. Я так вдячна нашим саперам, що вони все прибрали з полів. Тієї весни селяни встигли обробити, засіяти, зібрати врожай. І жодна людина в Седніві та Черниші не підірвалася».

Пам’ять про Лизогубів як порятунок

Після звільнення села, Тетяна зрозуміла, що пам’ять про родину Лизогубів могла стати тим важливим чинником, який врятував села Седнів та Черниш. «Мені здається, що саме це ім’я стало символом єдності для нашого села», — зізнається вона. Перший дзвінок після звільнення був від нащадків Лизогубів.

Вони раділи, що музей і рояль вціліли, а Тетяна залишилася живою: «Це був момент, коли ми зрозуміли, що все, що ми робили, мало значення. І пам’ять про минуле врятувала наше сьогодення. Ніби душі членів родини Лизогубів і після смерті оберігали своє родинне гніздо — Седнів та сусідні села. Я побачила в телефоні дуже багато пропущених викликів та смс-повідомлень із різних країн. Це були повідомлення від людей, які колись відвідували наш музей і переймалися за його долю і долю людей, що тут живуть і працюють. Хочу зазначити, що український прапор на нашому музеї висів майже до кінця окупації села, якось росіяни не наважилися його відразу зняти».

Після деокупації колектив музею ще з більшим ентузіазмом взявся до роботи. Пані Тетяна розповіла, що вже підготували 15 маршрутів по селу та його околицях, видали дві книги, відкрили меморіальну дошку на будинку сестри Левка Лук’яненка, розбили нові клумби на території парку. Також створили 5 фільмів по історії Седніва.

«Таке в нас завзяття до роботи з’явилося, — посміхається завідувачка садиби-музею, — показати світові, що нас не зламали. І попри те, що нам довелося пережити, ми завжди раді гостям, які приходять до нас із миром. До нас приїжджали й журналісти, і знімальні групи, волонтери. Я всім їм розповідаю історію цих місць та знайомлю із садибою Лизогубів».

Прапор на будівлі музею

Крім садиби й парку Лизогубів у селі є дерев’яна церква. Цю церкву впізнає кожен українець, адже саме в ній знімали фільм «Вій». Є тут і скіфські кургани — свідки давньої заселеності людьми цієї місцевості. Річка Снов несе свої прозорі й чисті води вздовж села.

«До нас і раніше часто приїжджали люди, — розповідає Тетяна, — щоби побачити нашу знамениту церкву, прогулятися парком. Не завжди замовляють екскурсію. А я в розмові з ними намагаюся щось таке згадати, проговорити якусь цікавинку, щоб це підігріло їхній інтерес і щоб вони зважилися на екскурсію. Адже маємо утримувати музей, заробляти гроші. Впевнена, що туризм дасть поштовх для розвитку села. У нас чудова природа, кінно-спортивний клуб, є що послухати і є що показати».

Авторка фото: Анастасія Наливайко

Пані Тетяна мріє, щоби про Седнів та родину успішних українських підприємців-меценатів Лизогубів дізналися якомога більше людей.

Вона радіє кожній людині, що цікавиться історією села та родини Лизогубів. Із гордістю показує парк та музей-садибу, розповідає про кожного із її членів, про їхній внесок у культурну спадщину України. Про засновані ними підприємства, які давали робочі місця та розвивали економіку країни. Ми всі маємо знати історію міст та сіл країни в якій живемо.

Ворог руйнує не лише міста та села, вбиває людей. Російські військові грабують усе до чого дотягнуться їхні руки, вивозять музейні та культурні цінності, обстрілами руйнують музеї, бібліотеки, театри, церкви. А це наша історія, культурний пласт, який намагаються знищити, стерти нашу пам’ять та ідентичність.

Тетяна Луговська зі своїми колегами, навіть в умовах окупації, змогли зберегти частку культури та історії села, яка є частиною історії України. І нині жінка підтримує зв’язок із колегами з деокупованих територій. Так, для Українського дому в Херсоні, пані Тетяна передала дитячі книжки українських авторів, у кожну книжечку вклала листівку з привітанням для тих, хто буде її читати.

Нам, українцям, чимало лиха довелося пережити: війни, голодомори, репресії. Але навіть за таких умов ми зберегли свою ідентичність. Як не приховувала радянська влада правду — вона все одно спливає і перемагає брехню та наклепи. Тетяна Луговська вважає, що знання історії нашого народу й дає нам стійкість та впевненість у протистоянні з ворожою пропагандою. А вона дуже потужна й легко ламає тих, хто не цікавився своєю історією.

Колись і ця війна стане історією. І писати її будуть зі слів людей, що стали свідками злочинів російської армії, які зі зброєю в руках виборювали нашу незалежність. І робити це треба тепер, не відкладати на потім.

Матеріал підготували Віта Науменко та Наталія Калініченко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Команда документування Освітнього дому прав людини —  Чернігів побувала у селі Черниш. Свідки розповіли про перебіг окупації, фермера, який пожертвував власним господарством заради односельців, переслідування АТОвців російськими військовими, пограбування та інші події лютого-березня 2022 року. 

Початок окупації

Село Черниш розташоване приблизно за 25 км від Чернігова. Через нього проходить дорога, яка веде до сусіднього села Терехівка, а звідти — безпосередньо до Чернігова. Звідси приблизно за годину автомобілем можна дістатися до українсько-білоруського кордону.

Вже 24 лютого 2022 року мешканці села почули звуки вибухів, а на трасі неподалік з’явилася колона військової техніки. Наступного дня, 25 лютого, російські війська увійшли до Черниша. Очевидці згадують величезну колону — після того, як свідок нарахувала 180 одиниць техніки, вона припинила рахувати. Це були танки, БТРи, бензовози, гаубиці та транспортні машини, наповнені солдатами. Окупанти просувалися через центральну вулицю села, нестримно й хаотично, навіть наїжджаючи один на одного, через що зламали електроопору та залишили населений пункт без світла. Водночас вони відразу почали розташовувати свої позиції, використовуючи село як опорний пункт для подальших атак на Чернігів.

Позиції в селі

Російські військові швидко зайняли адміністративні будівлі. У приміщенні сільради вони облаштували штаб, загородили вікна мішками з піском, а довкола нарили окопи. Декілька днів вони також перебували у приміщенні колишньої школи, де зараз знаходиться культурний центр. На водонапірній башті, що розташована на території школи, снайпер облаштував позицію — свідки бачили світло від його приладів уночі.

Окопи російських військових у селі Черниш. Фото надане свідком.

З самого початку окупації стало зрозуміло, що російські війська використовуватимуть село для подальших наступальних дій. Обстріли Чернігова велися щодня — спочатку з лісосмуги під Седневом, а згодом, коли війська просунулися ближче, вони почали бити безпосередньо з позицій у Черниші. На вулицях села з’явилися військові патрулі. Вони їздили по селу, перевіряли будинки, а на деяких навіть спрямовували зброю, але не обстрілювали. Частина військових розмістилася у порожніх хатах.

Росіяни швидко встановили контроль над селом, запровадивши обмеження для місцевих. Людям забороняли виходити з будинків без крайньої потреби, а для пересування вимагали носити білі пов’язки. 

Фермер пожертвував власним господарством заради односельців

Господарство «Черниське» до війни було великим аграрним підприємством, яке займалося вирощуванням сільськогосподарських культур, тваринництвом та мало значні запаси продовольства. На території ферми розташовувалися овочесховища з картоплею, ферма з коровами, вівцями та свинями, склади з пальним, а також сільськогосподарська техніка. Російські військові оселилися на території господарства та використовували його у власних цілях.

Розуміючи, що грабежів і насильства не уникнути, фермер домовився з окупантами. Він запропонував їм забирати худобу та запаси картоплі, щоб ті не чіпали інших мешканців села. Це рішення було вимушеним і воно врятувало людей від безконтрольного мародерства. Російські військові не проводили масових зачисток і майже не вдиралися в будинки, щоб їх розграбувати. Працівники отримали можливість доглядати за худобою, а сам фермер допомагав місцевим, роздаючи м’ясо та борошно тим, хто залишився без харчів.

За місяць окупації росіяни вирізали майже всю худобу, забрали значну частину продуктів, використали пальне, а перед відходом розграбували та зламали сільськогосподарську техніку. Після деокупації господарство «Черниське» зазнало величезних збитків. На жаль, воно досі не відновилося.

Переслідування АТОвців

Під час російської окупації Черниша були випадки переслідування колишніх українських військових, які брали участь в антитерористичній операції. Розшукуючи саме таких людей, російські окупанти проводили обшуки.

Першим потерпілим став Руслан Журавльов, місцевий мешканець, який воював у зоні АТО. Росіяни приїхали до його будинку на БТРі, вишикували всю родину у дворі, перевірили телефони, а потім зав’язали йому руки та очі скотчем і забрали в полон.
Чоловіка утримували три доби у підвалі, не давали води, піддавали психологічному тиску, хоча не застосовували жорстоких катувань. Йому пощастило вижити: перед відступом окупанти викинули його з машини і сказали, що якщо він дістанеться додому, то житиме. Руслану довелося йти пішки з села Терехівка, дорогою спостерігаючи нескінченні колони російської техніки. Після звільнення села він впізнав місце, де його утримували, коли правоохоронці проводили слідчі дії.

Ще одного колишнього військового — Миколу, мешканця села — також ледь не забрали в полон. Окупанти приходили до його будинку, теж шикували всіх біля стін, ретельно перевіряли телефони та документи. Однак, на щастя, його не забрали.

Окупанти використовували різні методи фільтрації місцевих мешканців. Вони ходили по хатах, обшукували підвали та горища, ламали сім-карти в телефонах, вилучали гаджети. Військові російської армії організовували перевірки, попереджаючи, що передача будь-яких даних українським військовим карається розстрілом.

Після звільнення села СБУ та прокуратура зайнялися розслідуванням колабораціонізму. Відомо, що серед місцевих жителів був чоловік, який передавав окупантам інформацію про військових, що і сприяло їх затриманню.

Руйнування та знищені будинки

Окупація села Черниш залишила після себе руйнування. Уламками снарядів пошкоджено 10 будинків у селі. Ще два — згоріли до тла. Один із них був літньою дачею, інший належав мешканці, яка нещодавно померла, тому будівля залишалася порожньою. 

Знищений будинок у селі Черниш. Фото надане свідком.

Крім того, на вулиці Миру обстріл спричинив пожежу в приватному господарстві. Унаслідок цього загинув кінь, а будівля отримала значні пошкодження. Переважно вибиті вікна та зруйновані дахи. Особливо постраждали ті будинки, які були розташовані біля адміністративних будівель, що використовувалися російськими військовими.

Сільська рада, яку окупанти використовували як штаб, пошкоджена зсередини: техніка вкрадена, меблі поламані, вікна та двері вибиті, скрізь залишався бруд і сміття.

Фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), також зазнав грабежу. Окупанти забрали медикаменти та особисті речі фельдшерки, вибили вікна.

В будинку культури, де деякий час жили військові, облаштували примітивну піч, палили меблі, а після деокупації місцеві виявили всередині безлад.

Вантаж «200»

Під час окупації Черниша російські військові зазнали втрат як у живій силі, так і в техніці. Село використовувалося окупантами як логістичний вузол для просування на Чернігів, а також як ремонтна база для пошкодженої техніки. Саме тому воно стало важливим об’єктом для українських сил оборони, які завдавали ударів по ворожих позиціях.

У березні 2022 року мешканці Черниша бачили, як українські сили вразили російську самохідну артилерійську установку (САУ), яка після удару детонувала разом із боєкомплектом неподалік лісу. Один зі свідків згадує, як у момент вибуху земля буквально тремтіла, а над лісом піднявся білий грибоподібний дим.

Російські військові неодноразово вивозили своїх загиблих та поранених. Вже 25 лютого їхала машина з червоними хрестами, на яких крейдою було написано «200» — військовий код для позначення загиблих. Кажуть, іноді з машини стирчали руки і ноги загиблих.

Деокупація Черниша

Коли наприкінці березня стало зрозуміло, що росіяни не можуть втримати позиції під Черніговом, вони почали відхід. 30-31 березня через село проходила велика колона техніки: танки, БТРи, САУ. Окупанти відступали організовано, групами по 2-3 машини з інтервалами у 200-300 метрів. Це було повною протилежністю тому, як вони заходили в Черниш у лютому — тоді їхня техніка йшла щільною колоною, хаотично наїжджаючи одна на одну.

Деякі військові машини були настільки пошкоджені, що їх доводилося тягнути. Водночас вони продовжували робити постріли в напрямку Чернігова.

Сміття, яке залишили російські військові. Фото надане свідком.

Після відходу російських військ у селі залишилася знищена техніка та залишки укріплених позицій. Найбільше військової техніки було на «тракторному стані», який окупанти використовували як ремонтну базу. Там було кілька влучань від українських ударів.

Місцеві мешканці після деокупації знаходили в окопах алкоголь, тушкованку, ковбасу, рибу — все, що вони забирали з магазинів та будинків.

Місцеві мешканці, попри ризик, допомагали українським силам, повідомляючи координати. Зважаючи на те, що росіяни не змогли закріпитися в Чернігівській області, зрештою були змушені відступити і з Черниша зокрема. Мешканці села відразу самотужки почали ремонтувати свої оселі. Нині там живуть відносно мирним життя і мало що нагадує про окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Вознесенське.

Мальовниче село Вознесенське, що розташовується неподалік Чернігова, у 2022 році потрапило в окупацію. Вранці 24 лютого вже було чути вибухи. 25 лютого підірвали мости. Населений пункт опинився в ізоляції – транспортне сполучення було відсутнє.
5 березня 2022 року на околиці села з’явився перший російський танк. Його розташували на висоті, щоб контролювати навколишню територію. До 6-7 березня село було повністю окуповане, з’явилися блокпости, а російські військові заборонили місцевим виходити на вулиці після 18:00.

Церква у селі Вознесенське. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Особливістю окупації Вознесенського стало те, що російські військові переважно уникали взаємодії з місцевими мешканцями й намагалися не чіпати їх. Найтяжчі випадки, що пов’язані з жителями Вознесенського і які можуть розглядатися як воєнні злочини, відбувалися на інших територіях. Період окупації тут характеризують як відносно спокійний, порівняно з іншими населеними пунктами Чернігівщини. Окрім того, Вознесенське стало місцем прихистку для жителів сусідньої Новоселівки, яку нищили російською авіацією, артилерією та іншими засобами ураження. Люди переселялися сюди з сусіднього села, оскільки вважали, що так буде безпечніше. За словами очевидців, обстрілів у Вознесенському майже не було.

Розміщення російських військ

На початку березня 2022 року в село Вознесенське ненадовго прибули російські розвідники. Незабаром у Киселівку, село поряд, увійшла важка техніка — танки, БТРи та «Тигри». Вони розташувалися там, а згодом почали просуватися у Вознесенське.

Стіна пошкодженого будинку в селі Вознесенське. Фото надане свідком.

Російські військові зайняли школу, пусті приватні будинки та адміністративні будівлі. Перш за все, заселялися у будинки, де не жили люди, та використовували їх для своїх потреб. Біля одного з таких будинків облаштували спостережний пункт і вирили окопи. У сільраді зайняли кабінети, а в коридорі на другому поверсі встановили стелажі, які слугували спостережним пунктом.
Декілька свідків припускають, що першими до села зайшли білоруси в російській формі, які поводилися доволі стримано. Вони зробили цей висновок через мовний акцент, яким спілкувалися військові. Однак після 13 березня у Вознесенському з’явилися буряти, тувинці та інші підрозділи. Вони заборонили місцевим жителям виходити на вулиці. Поховання померлих дозволяли лише на подвір’ях, а не на кладовищі.
Одному зі свідків російський військовий казав: «вы у нас на картах отмечены как окупированная територия и с нашей стороны к вам  действий  никаких не будет, если вы ничего делать не будете».  

Фото залишків боєприпасів, виявлених у селі Вознесенське. Фото надане свідком.

У Вознесенському розміщувалися танки, БТРи, артилерія та піхота. Село перебувало під постійним наглядом — окупанти патрулювали територію, знали, хто де мешкає, але зазвичай будинки не обшукували й телефони не перевіряли. Військова техніка рухалася між селами, обстрілюючи позиції ЗСУ, зокрема, із території агрофірми «Улянівська».

Тир і госпіталь у Вознесенській гімназії

З перших днів окупації російські військові заселилися у Вознесенську гімназію. У приміщеннях школи проживало близько 40 солдатів, а у підвалі вони облаштували тир, де тренувалися стріляти. Після їхнього відходу будівлю знайшли в повному безладі: меблі були потрощені, комп’ютерний клас розгромлений, частину техніки вивезли.

Вигляд приміщень Вознесенської гімназії після того як там перебували російські військові. Фото надане свідком.

На стінах школи лишилися написи незрозумілою мовою, схожою на ієрогліфи. Військові проживали у всіх кабінетах та підсобних приміщеннях. Готували там їсти, спали. В кабінеті математики була кімната, яка нагадувала медичну. Там було охайно, був перев’язувальний матеріал. Навколо школи стояла військова техніка, здебільшого броньовані машини та БТРи. Увесь час окупації над будівлею залишався український прапор.

Історія Сергія Колупайка та Олександра Марусика: полон і незаконне ув’язнення

Сергій Колупайко приїхав до Вознесенського напередодні великої війни, 23 лютого 2022 року до матері та сина, а вже наступного дня почалися бойові дії. 14 березня (за іншими даними — 13 березня) 2022 року він вирушив до села Петрушин, щоб вивезти свою цивільну дружину та доньку. Проте його автомобіль обстріляли російські військові на окупованій території поблизу Петрушина. Сергій отримав кульове поранення, але вижив. Разом із ним у машині перебував сусід Олександр Марусик. Під час обстрілу його теж поранили в ногу. Обох чоловіків схопили, зв’язали й відвезли у різні місця.

Певний час про долю Сергія Колупайка не було відомо і його вважали зниклим безвісти. Виявилося, що після обстрілу росіяни взяли його в полон. Спершу утримували в Курському СІЗО, пізніше перевели до виправної колонії в Росії. Родина дізналася про його місце перебування лише через кілька місяців завдяки даним від звільнених з полону українців. Російська влада офіційно підтвердила факт затримання, звинувативши Сергія Колупайка у “протидії спеціальній військовій операції”.

Олександра Марусика утримували до 17 березня у металевому вагончику, без їжі, води та медичної допомоги, попри поранення. Його катували та допитували щодо можливої співпраці з ЗСУ. Зрештою вивезли за село Роїще й відпустили. Йому вдалося дістатися до безпечного місця, йдучи лісами та уникаючи російських патрулів. Згодом Олександр упізнав одного зі своїх катів — 21-річного російського солдата Костянтина Кузнєцова, якого Чернігівський районний суд заочно засудив до 12 років ув’язнення.

Звільнення Вознесенського та відновлення села

30 березня 2022 року місцеві жителі помітили, що військова техніка почала зникати. На ранок 1 квітня стало ясно, що російські війська залишили село.

Осколки боєприпасів. Фото надане свідком.

Оглядаючи покинуті окупантами будинки, люди виявили сліди мародерства — зникли особисті речі, човни, інструменти, харчові запаси тощо. Після звільнення села місцеві мешканці довго оговтувалися від пережитого. Багато хто донині бояться повторення окупації, особливо після того як стало відомо про злочини російських військ на інших територіях. Але нині вже нічого не нагадує про руйнування у Вознесенському, село відновилося. Функціонує гімназія, в якій облаштовують якісне бомбосховище. Завдяки допомозі міжнародних організацій вдалося швидко відновити цивільну інфраструктуру та будинки.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

Окупація українських територій у 2022 році супроводжувалася численними воєнними злочинами з боку російських військових. Події у селі Стара Басань Чернігівської області стали черговим прикладом порушення норм міжнародного права російськими військовими. Тут відбувалися жахливі епізоди катувань та вбивства мирних мешканців, мародерства та знищення цивільної інфраструктури.

Документатори Освітнього дому прав людини в Чернігові побували в Старій Басані та задокументували свідчення очевидців. Про події, що там відбувалися йдеться у цьому матеріалі. 

Околиця Старої Басані. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Початок окупації

Вперше окупаційні війська прибули до Старої Басані 1 березня 2022 року. Відразу зайняли приміщення будинку культури та школи-інтернату. Розмістили свій штаб у старостинському окрузі, оселилися біля середньої школи та в самій школі. Після влучання в російську бронетехніку, яка була схована за школою, заклад освіти загорівся, тому вона частково пошкоджена й вогнем. Усі приміщення, які займали російські військові розтрощені, засмічені й розграбовані. 

Колони рухалися транзитом, намагалися прорватися до столиці, тому підрозділи військових, що окуповували Старий Биків тут часто змінювалися. Час від часу російські військові заселялися в будинки місцевих мешканців.

Без світла й тепла

Гуманітарна ситуація в окупованому селі була складною. Люди жили без газопостачання, світла та тепла, адже газопроводи та електростанції були навмисно зруйновані. Готувати їжу доводилося на вогнищах, використовуючи імпровізовані «буржуйки» чи іншим подібним способом. Запасів продуктів не вистачало, а через обстріли евакуація була практично неможливою.

Медикаменти доставляли завдяки зусиллям старости села та волонтерів, які ризикували життям, перевозячи хліб і ліки з інших населених пунктів. Зросла смертність: тіла загиблих доводилося ховати у власних садах чи подвір’ях через відсутність можливості організувати поховальні процесії. Російські військові не дозволяли це робити.

“Згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”

Окупати забирали та нищили майно місцевих жителів без будь-якої військової необхідності. Свідки розповіли про пограбування магазинів та будинків. Де росіяни не змогли виламати двері — вивалили їх разом зі стіною пострілом з танка. 

Під кулі російських військових потрапили запарковані автомобілі, бувало вони їх розстрілювали або палили.

З осель забирали їжу, одяг та побутову техніку, електроінструменти. Будинки, де не відчиняв ніхто двері — підпалювали. Відомі випадки, коли стріляли в мешканців, які намагалися врятувати свої домівки від пожеж, що були спричинені обстрілами.

Під час чергового «заїзду до села», як висловився свідок, була поранена у шию місцева мешканка Валентина Супрун, внаслідок чого вона загинула. Її знайшли мертвою біля вікна  у своєму будинку.

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Найстрашніше, кажуть, було, коли російські військові покидали Чернігівську область. Тоді вони відкривали вогонь по житлових будинках, лісах і полях, це спричиняло масштабні пожежі.

“27 березня 2022 року близько 13:00 почала їхати колона, приблизно 70 одиниць техніки, і стріляли просто по вікнах. Вся вулиця — розстріляні будинки. Стріляли запальними боєприпасами. І врятувати їх не можна було. Холод, людей залишилося мало. Тоді згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”, — розповідає свідок.

Припускає також, що це була помста за те, що українські військові підбили російський БТР. 

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Полон та вбивство старобасанців

Того дня із будинку однієї з родини, що жила неподалік місця влучання по російській бронетехніці, забрали в полон одразу 4-х чоловіків: двох синів, чоловіка і племінника. Також їх сусіда, 75-річного дідуся. Загалом по селу назбирали людей, яких утримували в сусідньому селі — Новому Бикові.

Дорогою до катівні, чоловікам натягнули мішки на голову й знущалися поки везли: гасили цигарки об одяг, пробували зламати їхній моральний дух. Людей тримали у жахливих умовах в котельні сусіднього села. Декому з полонених так і не вдалося вирватися живими…

Катівні, які російські військові облаштували, стали місцем страждань десятків людей. Полонених старобасанців, які були в котельні били ногами, прикладами автоматів, стріляли над головами, погрожували ампутаціями. Одним із найжахливіших злочинів став розстріл двох жителів Старої Басані. Там загинули й інші люди. 

Очевидці кажуть, що Олександра Лисака та Володимира Вовка спочатку сильно побили. Кістки Олександра були потрощені, тому він стогнав і крутився на підлозі через біль. В черговий раз, коли зайшов російський військовий та вдарив його ногою по спині, Олександр попросив каву з молоком, чим, ймовірно, розлютив окупанта, котрий їх утримував. Його вивели й він довго не повертався, згодом його знайшли застреленим.

Володимира Вовка пізніше забрали з місця утримання разом з іншим чоловіком і обох розстріляли. Чому вирішили вбити саме Володимира невідомо, адже провокативно він не поводився.

Пам’ятний знак загиблим за час окупації в Старій Басані (Вовк Володимир, Лисак Олександр, Супрун Валентина — цивільні; Хряпа Сергій — військовий). Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Іншим чоловікам, які були тоді в котельні, вдалося вибратися. 30 березня 2022 року полонені, користуючись обстрілами, панікою і тим що російські військові ховалися змогли втекти. Вовк Володимир і Олександр Лисак, на жаль, до того часу вже були розстріляні, тоді тікаючи їх тіла побачили односельці, яких тримали разом з ними, вони лежали на кладовищі непоховані. 

Звільнення села

Останніми через Стару Басань поїхали спочатку бензовози, близько десяти, та наступного дня медичні машини російських військових. Після них прибули українські війська та взяли під контроль населений пункт. Так завершилася окупація. 

Протягом майже трьох років з моменту деокупації село поступово відновлюється завдяки зусиллям місцевих мешканців і громади та підтримці благодійників та держави. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Коли розпочиналося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, місцевим мешканцям здавалося, що невелике й тихе село Деснянка біля озера та лісу буде нецікаве російським військовим. Та сталося інакше, адже воно розташовується поблизу Чернігова, на перетині стратегічно важливих логістичних шляхів. Під час окупації, яка тривала близько місяця, загинули люди, зруйновано будинки, жителі втратили майно, відчули страх та біль, якого ніколи раніше не відчували. 

Російські військові вчиняли в Деснянці воєнні злочини,  тому наша команда неодноразово відвідувала населений пункт, збирала свідчення. Документатори Освітнього дому прав людини — Чернігів поспілкувалися з 21 свідком (зокрема, потерпілим/потерпілою від воєнних злочинів) та з’ясували, що відбувалося під час окупації. Частину тих страшних подій ми розповімо в цьому матеріалі.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

Фото залишків будинку місцевої мешканки, знищеного 7 березня 2022 року збройними силами РФ у с. Деснянка. Фото надане свідком.

Окупація та гуманітарна криза

Місцеві мешканці розповіли, що спочатку до села заїхала розвідка, а потім основна маса військових з технікою. Росіяни почали заходити до будинків. Якщо будинок був зачинений — виламувати двері. Переважна більшість окупантів у Деснянці мали азійську зовнішність. На техніці були розпізнавальні знаки: літери «О», «Z» або «V». Техніки було багато, близько 500 одиниць, при тому, що населення села всього 376 людей. Вона зупинялася під селом, в лісі, була розставлена вулицями та впритул до самих будинків. 

Комендантська година розпочиналася о 18:00. Жителям ходити селом було небезпечно — працював снайпер, тому кулі могли в будь-який момент пролетіти поряд або ж поранити чи вбити. 

Російські військові планували пересуватися у бік с. Кошівка, але міст через річку Білоус був підірваний. Важка техніка загрузла в болотистій місцевості на околиці села, це ускладнювало рух. Окрім вогневих позицій, російські військові облаштували в Деснянці пересувну кухню, госпіталь та штаб управління. 

У Деснянці була досить складна гуманітарна ситуація. В селі не було електропостачання понад місяць. Через пошкодження газогону, внаслідок бойових дій зникла можливість користуватися газом. Мобільні телефони забирали російські військові, а ще й зв’язок та інтернет був поганим. Харчів і хліба у магазині не було, тому деякі мешканці ходили 12 кілометрів пішки до Чернігова, щоб придбати хоча б якусь їжу або використовували ті запаси продуктів, що мали.

Через відсутність медичної допомоги під час окупації відомо про смерть щонайменше однієї людини з інвалідністю.

Раніше ми вже розповідали про події в Деснянці, які відбувалися 8 березня 2022 року. Вони висвітлені в статті «Вагнерівські методи» 90-ї танкової бригади ЗС РФ у Деснянці на Чернігівщині: цивільних розклали на землі у вигляді зірки й били кувалдою. 

У цьому матеріалі ви можете прочитати про інші епізоди окупації населеного пункту.

Загибель чотирьох братів та  їх товариша

У лютому-березні 2022 року в селі Деснянка відбулася справжня трагедія для родин Довбиш та Буцик. За час окупації загинуло четверо братів та їх товариш. Ця моторошна й загадкова історія розпочалася 28 лютого. Близько 11 ранку Ігор Довбиш їхав з Чернігова до Деснянки. Що трапилося того дня достеменно невідомо. Ймовірно, він потрапив під артилерійський обстріл російських військових або підірвався на міні. 

Декілька наших свідків розповіли, що Ігор прямував до Деснянки зі своєю дівчиною через поле, яке було заміноване. Автомобіль підірвалися на міні. Чоловік загинув на місці, а дівчину відкинуло вибуховою хвилею. Травмована, вона змогла добратися до села і розповісти, що трапилося. 

2 березня 2022 року троє двоюрідних братів Ігоря — Володимир, Сергій, Олександр (між собою рідні) та їх товариш Олег Буцик вирішили забрати тіло загиблого. Ймовірно, того дня їх дещо випередили представники ДСНС, побували на місці трагедії та вже до того забрали тіло Ігоря Довбиша в морг. 

Декілька односельців стояли на вулиці та чекали повернення братів і їх товариша. Відстань, куди пішли чоловіки, була до трьох кілометрів. Кажуть, що це пів години туди й пів години назад, але вони довго не поверталися. Ввечері пролунав вибух, а потім автоматні черги.

Згодом Володимира, Сергія, Олександра й Олега знайшли на полі мертвими. Загиблі знаходилися від машини Ігоря Довбиша на відстані десь близько одного кілометра, а ноші, які вони зробили, щоб забрати брата, стояли біля автомобіля. Тіла цих чоловіків забрали лише після деокупації. Їх поховали 5 квітня 2022 року.

Обстріли

Жителі Деснянки розповіли, що російські військові обстрілювали будинки з автоматів та іншої зброї, влучали у вікна, двері, дахи, стіни, пошкоджували меблі й техніку всередині. У селі від куль та осколків снарядів посічений майже кожен будинок. Три — знищено вщент. Найжахливіше, що від таких хаотичних обстрілів страждали люди, отримували поранення.

Окрім того, що російські військові наражали на небезпеку цивільних людей, застосовуючи власну зброю, вони ще й використовували місцеве населення Деснянки в якості “живого щита”. Біля будинків та на городах розміщували бензовози, танки, БМП, КамАЗи тощо. Особовий склад селився в пустих будинках та інших приміщеннях.

«I from is Russia»

Свідки розповіли, що російські військові заходили в будинки, де не жили люди та грабували перш за все їх, але не тільки. Звідти забирали особисті речі власників: їжу, одяг, інструменти, техніку. Іноді брали з собою навіть фотоальбоми, парфуми чи жіночу білизну. Частина свідків зазначали, що їх будинки грабували прямо в них на очах. Їм довелося лише спостерігати як все цінне виносили з житла, адже вдіяти нічого не могли проти озброєних окупантів.

Характерним було те, що часто лишали написи на кшталт «привет из росии», «здесь был…», «I from is Russia» та інші.

Фото шафи-купе з написом на дзеркалі, залишеного російськими військовими в одному з будинків у с. Деснянка (на дзеркалі напис: «I from is Russia» та «Hello my … is Russia EКБ (Єкатеренбург) Nikolay forever … 75… O … rip …» тощо). Фото надане свідком.

Окрім того, російські військові забирали у місцевих мешканців автомобілі, розмальовували їх та їздили по селу, до поки вони не зламаються. Пограбували магазин та потрощили все всередині, розбили морозильні камери й прилавки.

Фото автомобіля викраденого та зламаного російськими військовими (на автомобілі  написи: «O ACAB HESAIM O» та «28 RUS» (ймовірно, позначення бригади РФ, яка дислокується в місті Муром)). Фото надане свідком.

Командири Кірілл та Микола

Російські військові, які окуповували Деснянку були словʼянської та азійської зовнішності. Декілька свідків стверджує, що серед них були й білоруси, які прикривали шеврони білими стрічками. Військові носили різну форму: зелену плямисту, чорну або піщаного відтінку, обов’язково всі мали стрічки.

Свідки кажуть, що російські солдати часто вживали імена Микола та Кірілл, коли йшлося про людей, які приймали рішення. Місцеві мешканці також зверталися з різними запитами, наприклад з питань поховання померлих саме до військового, на ім’я Кірілл. Його описують як високого і кремезного, років 30 років рудоволосого чоловіка, слов’янської зовнішності. Одному зі свідків він сказав, що із Новоросійська. Носив шеврони з прапором РФ, червоні стрічки на нозі й на руці. Ймовірно, мав на той момент звання майора.

Колаборанти

У Деснянці були люди, які співпрацювали із ЗСУ. Але водночас частина жителів Деснянки пішли на колаборацію з російськими військовими. Одна з родин, як стверджує свідок, за самогон та цигарки обмінювала речі сільськогосподарського і побутового вжитку, до того ж ймовірно, вони були викрадені в інших місцевих. В селі траплялися випадки пограбувань не тільки зі сторони російських військових, а й односельців. Ще один чоловік ходив селом у кітелі з орденами та медалями, розповідав, що він за Росію. Інший, зі слів свідків, розпивав алкогольні напої разом із окупантами. 

Свідки думають, що хтось, хто добре знає ліс допоміг російським військовим проїхати лісовими дорогами, адже вони чудово там орієнтувалися. До того ж місцевим жителям дозволяли ходити по селу лише з пов’язками: білими або червоними й тільки поодинці. Білі повинні були носити всі цивільні люди, а червоні носили колаборанти як символ того, що вони прихильно ставляться до окупантів. Один із мешканців носив саме червону пов’язку. Проте, чи передавали інформацію російським військовим колаборанти, можна лише здогадуватися.

Збройні сили РФ постійно обстрілювали місто Чернігів з села Деснянка. Кожну ніч виганяли танки на околицю населеного пункту і робили постріли в напрямку міста. Пізніше на цьому місці після відходу росіян, знайшли велику кількість розірваних і нерозірваних боєприпасів та багато пустих ящиків від них. Свідки розповіли, що місто Чернігів обстрілювали постійно, починаючи з ночі й до ранку було чутно «вихідні хлопки». Протягом двох тижнів щоночі гули літаки. Інколи свідки чули постріли з двох різних сторін села. За лісом працювало кілька самохідних артилерійських установок, допоки частину з них не знищили ЗСУ. З села Деснянка обстрілювали мікрорайон «Масани» у м. Чернігів. Одному з місцевих мешканців російській військовий сказав: «Что у вас за мельница такая? Молотим, молотим и не как не можем развалить!» (ПрАТ «Млибор»). Обстрілювали й інші локації.

 Завершення окупації

31 березня 2022 року російські військові почали виходити із села, а вже 1 квітня повністю покинули його. Напередодні вночі вони запускали ракети різних кольорів. Рано вранці було чути гул техніки. Деснянці бачили з вікна як їхали танки, бронеавтомобілі, гаубиці тощо, однією з вулиць пройшло близько 400 одиниць. Свідки кажуть, що коли російські військові полишали населений пункт, з поля обстріляли місто Чернігів. Потім один з танків розвернувся і поцілив прямо в будинок місцевого мешканця в Деснянці, внаслідок чого знесло стіну другого поверху. Так завершилася окупація. Люди почали приходити один до одного, спілкувалися та співчували горю. 

Нині минуло майже три роки, і село потрошку відновлюється після важких випробувань. Жителі Деснянки відремонтували частину осель, на їх вулицях більше не стоїть військова техніка. Вони вірять, що їхня земля більше ніколи не опиниться під окупацією, а жахіття війни залишилися у минулому, хоч війна досі триває.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

8 березня 2022 року — справді трагічний день для жителів села Деснянка, що на Чернігівщині. Тоді російські військові вперше за час окупації села отримали відсіч від ЗСУ. Способом убезпечити себе від обстрілів надалі, вирішили обрати тактику прикриття місцевими мешканцями як «живим щитом». Намагалися знайти людей,  які співпрацювали із ЗСУ, тому жорстоко катували і вбивали цивільних деснянців. У селі по людях стріляв снайпер, вбивав. Хаотично обстрілювали будівлі, а одного разу розвернули дуло танка на будинок місцевої мешканки і влучили прямо в нього, жінка, яка була в укритті поруч загинула. Того дня російські військові розстріляли автомобіль, де їхало троє дорослих людей з дитиною. Страшно навіть уявити, що все це події одного дня, а окупація тривала понад місяць.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

«Живі щити» Деснянки

У перший день повномасштабної війни в невеликому селі Деснянка, що на Чернігівщині, рано-вранці вже було чути вибухи. Село знаходиться приблизно за 60 км від кордону з Республікою Білорусь, звідки, зокрема, почали заходити російські військові 24 лютого 2022 року. Поруч із селом є залізнична дорога та важливі автомобільні шляхи, тому Деснянка стала одним із населених пунктів, що був привабливим у стратегічному плані для російських військ під час просування до Чернігова та в напрямку столиці. 

У село росіяни зайшли наприкінці лютого або на початку березня, свідки називають різні дати. Вони розповіли, що першими рухалися танки, потім колісна техніка, їхали колонами. Спочатку розмістилися на околицях села, на території навчально-наукової дільниці «Деснянка», де раніше навчалися студенти-агрономи університету «Чернігівська політехніка». 8 березня 2022 року відбувся обстріл цієї території українськими військовими, тоді загинув командир російського танкового підрозділу. Після цього росіяни вирішили перемістилися у село і масово розселилися у будинках місцевих мешканців. Так вони майже на місяць стали сусідами жителів Деснянки й фактично використали їх як «живий щит».

Територія навчально-наукової дільниці «Деснянка» після обстрілу. Фото надане свідком.

Жахливі катування та вбивства людей: розкладали зіркою та били кувалдою

Після влучного обстрілу позицій 8 березня, російські військові почали шукати людей, які, на їх думку, могли співпрацювати із ЗСУ. Забрали на допит трьох місцевих чоловіків. Один з них повернувся зі слідами катувань, інші двоє були знайдені згодом мертвими.

Документатори Освітнього дому дізналися, що у господарстві, де катували чоловіків було приблизно 5-6 російських військових. Ув’язнених вони розклали на землі у вигляді зірки один за одним, обшукали, перевірили татуювання. Потім покликали старшого командира, він наказав принести важку кувалду. Російські військовослужбовці запитували російською: «Кому вы нас сдали?».. Якщо чоловіки мовчали або відповідали не те, що очікувалось, їх били кувалдою з голови до пʼят. Бив сам командир. Рухалися лінійно, били з проміжком у 4-5 секунд: питання — удар. Кожен із чоловіків сумарно отримав приблизно 40-50 ударів кувалдою. Тривало побиття декілька годин.

Ввечері чоловіків кинули до підвалу, який розміщувався окремо від будинку, площею приблизно 3×3 м. Коли заводили, вдарили Карпенка Миколу в лице та зламали йому ніс. Чоловікам дали старі речі, відро для туалету та один сухпайок, який чоловіки не змогли відкрити через виснаження та побої. Температура у підвалі була близька 0℃. 

Наступного дня, вранці 9 березня 2022 року, Карпенка Миколу та Захаренка Олександра російські військові забрали з підвалу. Ще одного чоловіка утримували до обіду, потім відпустили. 

Тіла Карпенка Миколи та Захаренка Олександра знайшли випадково 26 травня 2022 року у селі Шестовиця Чернігівської області. Чоловік вийшов на прогулянку з собакою, яка знайшла тіла, зариті у сміття. Зі слів свідка, в обох чоловіків були прострелені ключиці і голови: у Карпенка Миколи — пʼять куль в голові, у Захаренка Олександра – три.

Родина Карпенків на могилі свого сина Миколи. Фото Наталії Найдюк, Суспільне Чернігів

Чоловіку, якому вдалося вижити, зламали ребра, пробили на маківці голову кувалдою, по тілу синці, всюди сліди катувань, особливо, на руках та ногах.

У 2024 році правоохоронним органам вдалося встановити одного з російських військових, який ув’язнив та катував чоловіків. Йому висунуто підозру, в тексті якої зазначено, що це Кубеков Ермек Бібатирович, військовослужбовець 90 танкової бригади РФ.

Вбивство Олександра Радченка 

Вранці 8 березня 2022 року родина Радченків прокинулися від звуку залпу «Градів», які стріляли з с. Деснянка в напрямку м. Чернігів. Четверо чоловіків, зокрема й Радченко Олександр, вийшли покурити на ґанок після сніданку, так само як і в усі інші дні. Пролунав глухий постріл і хтось крикнув: «Сашу вбили, падайте на підлогу». Куля влучила йому прямо в голову.

Свідок вважає, що стріляв російський снайпер, адже постріл прицільний у скроню. Припускає, що куля була розривна. Звук пострілу був один і глухий, вихідного отвору не було. Кров витікала зі скроні, пульс був десь ще хвилину. Потім життя Олександра обірвалося. Він помер на колінах у дружини, вона не сховалася, а відразу поповзла до Олександра… 

Панікуючи, члени родини намагалися зателефонувати в лікарню, хоч було розуміння, що шансу його врятувати немає. Швидка їхати відмовилася, а вивезти з села загиблого чоловіка теж було неможливо, бо навколо велися активні бойові дії. Тіло потрібно було поховати, в сараї на другому поверсі була дерев’яна підлога — її зірвали та зробили труну. Викопали яму прямо в сараї та поховали Олександра Радченка 11 березня 2022 року. 

Розвернули дуло танка на будинок і поцілили прямо в нього

8 березня був обстріл, під час якого жінка з чоловіком ховалися у погребі. Коли вибухи стихли, чоловік пішов до сусідки через дорогу, перевірити як вона. Дім Ткаченко Ольги стояв навпроти ангарів, де російські військові ховали свою техніку. Коли стрілянина затихла, окупанти розвернули дуло танка на її будинок і поцілили прямо в нього. Навіщо російські військові це зробили, досі лишається загадкою. Жінка була в укритті, чоловік в сусідки, в будинку — нікого. Снаряд зруйнував будинок на 80%, осколки полетіли у різні сторони, пробили двері погреба, де була Ткаченко Ольга. Від осколкових поранень вона загинула. 

Російські військові поховати жінку на кладовищі не дозволили. Люди викопали могилу у дворі, з дощечок збили ящик замість домовини, так і поховали. Після деокупації тіло перевезли на цвинтар в село Гущин.

Знищений будинок 8 березня 2022 року в селі Деснянка. Фото надане свідком.

Поранення людей

Вранці 8 березня 2022 року російські військові перевіряли будинки. Один із них побачив жінку, яка у цей час подивилася у вікно і відкрив вогонь з автомата. Кулі поранили їй голову, розвернули шкіру. Чоловік намагався надати дружині медичну допомогу, але рани були великі й 4 рушники швидко просочились кров’ю. Він вистриг волосся й пішов до облаштованого росіянами військового госпіталю, що знаходився неподалік від їх будинку. Лікар погодився допомогти — обробив рану й залишив перекис водню та бинти для перев’язок. Наступного дня знову прийшов, зробив перев’язку. Жінка згодом одужала.

Цього дня під кулі потрапив і 17-річний юнак, котрий із запаленого від влучання снаряда будинку, намагався винести паралізовану бабусю. В город і сам будинок впали міни. Саме тоді згоріли документи, гроші, одяг та багато іншого. Юнак перекрив газ і спустив паралізовану бабусю у погріб. Саме тоді був поранений у праве плече, стегно, ліву гомілку та живіт. Швидка допомога їхати відмовилася, хлопцю намагалися допомогти сусіди, але кров не зупинялася й розпочалася гарячка. Сусідка пішла до російських військових, попросити медика про допомогу. Військовий медик обробив рани та перевірив чи залишилися осколки в тілі. На щастя — ні. 

Усі опитані свідки розповіли, що у с. Деснянка російські військовослужбовці хаотично розстрілювали будинки та відкривали вогонь по цивільному населенню, тому в селі пересуватися вулицями було дуже небезпечно. 

Прострелені кулями вікна в одному з будинків у селі Деснянка. Фото надане свідком.

Розстріл автомобіля

У напрямку села Деснянка їхав автомобіль. Звичайний автомобіль білого кольору, який жодним чином не був маркований як військовий. За кермом цивільний чоловік, разом з ним їхало дві жінки й дитина. Вони не становили загрози військовим РФ, але все одно потрапили під обстріл.

Як пізніше встановили українські правоохоронці, стріляв Колчаков Денис Романович, військовий 74 бригади РФ. Він випустив не менше восьми куль по авто і поранив водія, котрий дивом вижив. 31 травня 2024 року суд у Чернігові заочно засудив його на одинадцять років позбавлення волі.

Фото місця, з якого військовослужбовець ЗС РФ Колчаков Д.Р. стріляв по цивільному автомобілю.

Без строку давності

Від моменту деокупації минуло понад два з половиною роки. Жителі Деснянки досі з жахом згадують ті події, особливо 8-9 березня та деякі інші дати, які назавжди закарбувалися в їх пам’яті. Варто зазначити, що медик лишався вірний «клятві Гіппократа» й не відмовляв у допомозі цивільним місцевим мешканцям. Але не всі російські військові дотримувалися правил та звичаїв ведення війни, передбачених міжнародним правом. Нині вже відомо імена щонайменше двох російських військових, які вчиняли воєнні злочини і одному з них оголошено підозру, іншому — вирок. Поки заочно, але ці злочини не мають строку давності, а це означає, що лишається шанс на справедливість. Нехай з часом, та все ж хоча б частина воєнних злочинців має потрапити до в’язниці.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Від початку повномасштабного вторгнення Освітній дім прав людини — Чернігів долучився до документування воєнних злочинів. Команда документування організації реалізувала з грудня 2023 по травень 2024 років проєкт “Документування воєнних злочинів на Чернігівщини” завдяки підтримці Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках Програми «Права людини в дії», яку виконує Українська Гельсінська спілка з прав людини. 

Чому необхідно документувати воєнні злочини?

Документувати воєнні злочини вкрай важливо, адже від 24 лютого 2022 року їх кількість збільшилася в сотні разів. Офіс Генерального прокурора України повідомляє про 132 012 зареєстрованих воєнних злочини за ст. 438 КК України (Порушення законів та звичаїв війни) в період з лютого 2022 року по травень 2024 року. За результатами їх досудового розслідування лише у 254 кримінальних провадженнях особам вручено повідомлення про підозру та 104 кримінальні провадження направлено до судів з обвинувальним актом. 

У січні-квітні 2024 року Освітній дім прав людини — Чернігів здійснив моніторингові виїзди до 11 населених пунктів Чернігівської області, які постраждали від неправомірних дій російських військових.  Це села Левковичі, Левоньки, Льгів, Пакуль, Політрудня, Пекурівка, Іванівка (Семенівська громада) Припутні, Мартинівка, Рубанка та місто Семенівка. Було задокументовано 500 ймовірних вчинень воєнних злочинів як під час перебування населених пунктів під окупацією, так і після її завершення. Всього було опитано 69 свідків та потерпілих, які, зокрема, мали можливість отримати юридичну та психологічну допомогу.

Найбільш поширеними різновидами воєнних злочинів, ймовірно вчинених на території Чернігівщини, є умисне спрямування нападів на цивільне населення та цивільні обʼєкти, умисне вчинення непропорційного нападу, умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, незаконне позбавлення волі, широкомасштабне знищення та привласнення майна, використання практики живих щитів. 

Усі наведені у Звіті випадки, що містять ознаки воєнних злочинів, були описані документаторами Освітнього дому зі слів очевидців. Від усіх учасників опитування отримано інформовану згоду. Інформацію, описану у Звіті, свідки надали добровільно, без жодного примусу. 

Збір і збереження такої інформації сприятиме притягненню винних осіб до індивідуальної кримінальної відповідальності в національних та міжнародних судах, а також встановленню права на правду для постраждалих осіб. 

Освіта — запорука розвитку та покращення стану документування в Україні

За час реалізації проєкту проведено три тренінги.
27 грудня 2023 року — онлайн тренінг з ефективної та нетравматичної комунікації зі свідками та потерпілими під час документування воєнних злочинів. Учасники вебінару покращили свої знання щодо спілкування з потерпілими та свідками воєнних злочинів та в подальшій роботі з документування можуть застосовувати отримані навички на практиці.

28-29 лютого 2024 року відбувся тренінг “Вибухотехніка й тактична медицина під час документування воєнних злочинів”. Тренінг був розділений на дві частини: перша проходила 28 лютого на тему вибухотехніки, наступного дня проведена друга частина на тему тактичної медицини. Зразки вибухових пристроїв та снарядів, надані учасникам тренінгу криміналістичною лабораторією НДЕКЦ дали змогу краще візуально ознайомитись з предметом дослідження. Завдяки цьому, під час документування воєнних злочинів документатори краще розумітимуть принципи дії та уражаючі властивості різних типів боєприпасів. Ці знання важливо мати також при аналізі зібраних матеріалів та підготовці аналітичних звітів.

27 травня 2024 року проведено тренінг на тему “Документування воєнних злочинів: забезпечити невідворотне покарання”. На тренінг з різних міст приїхали: правозахисники, громадські активісти, що займаються документуванням, адвокати, працівники правоохоронних органів та науковці. Завдяки чому підвищили свою професійну компетентність, що важливо для ефективної роботи. Навчання дієвим методикам опитування є важливим, тому, що правильне документування воєнних злочинів збільшує шанси на притягнення злочинців до відповідальності, адже враховуються багато важливих аспектів. Розуміння різних практик документування, зокрема, процесуального інтерв’ю дозволяє документатору підходити індивідуально до кожного свідка і підлаштовуватися під конкретний кейс. 

Під час останньої сесії тренінгу розібрали тему насильницьких зникнень цивільних та військових людей, що пов’язані з війною. Знання допоможуть документаторам краще фіксувати цей тип воєнного злочину, адже він має свої особливості та додаткові застереження, перш за все, пов’язані з тим, що зникла людина могла потрапити на територію РФ (наприклад, в полон).

Моніторинг відкритих джерел та OSINT-розвідка

За час діяльності проєкту підготовлено 10 довідок з моніторингу відкритих джерел. 47 спеціалізованих щодо персон російських військових, які направлено до ГУНП в Чернігівській області. Ці довідки були використані для підготовки до моніторингових поїздок, верифікації даних про вчинені воєнні злочини, пошуку свідків та написання ґрунтовного аналітичного звіту з документування. 

Протягом всього періоду діяльності проєкту здійснювалася OSINT-розвідка, завдяки чому вдалося ідентифікувати 47 російських військових, які, ймовірно перебували на території Чернігівської області та вчиняли воєнні злочини. Інформацію направлено до ГУНП в Чернігівській області.

В ході реалізації проєкту також вдалося опублікувати статтю “Воєнні злочинці 74 ОМСБр РФ на Чернігівщині”. Команда документування Освітнього дому прав людини — Чернігів зібрала інформацію про деяких військовослужбовців 74 ОМСБр, які ймовірно причетні до вчинення воєнних злочинів на території Чернігівської області у лютому-квітні 2022 року. Окрім того, в статті йдеться про підготовку до вторгнення, структуру підрозділу, підозри, видані українськими правоохоронними органами військовим цієї бригади та прізвища командирів, що з високою ймовірністю причетні до обстрілів артилерією Чернігова.

Окрім того, регулярно здійснювалося інформаційне висвітлення результатів моніторнгових поїздок до населених пунктів.

“Трибунал для Путіна”

Документаторами в рамках проєкту було внесено до бази даних “Трибунал для Путіна” 500 епізодів ймовірних воєнних злочинів. Ця діяльність відбувається у співпраці з партнерською організацією “MART”. Зареєстровано 286 епізодів про знищення або пошкодження майна щонайменше у 27 окремих епізодах обстрілів що мають ознаки вчинення воєнних злочинів, 18 епізодів про навмисне вбивство цивільних людей зі стрілецької зброї, 22 епізод про нанесення тілесних пошкоджень цивільним особам, 5 насильницьких зникнень людей, 11 катувань чи нелюдського поводження із цивільними, чи військовими, 28 епізодів про загибель та 27 по пораненнях цивільних людей внаслідок обстрілів, 37 епізодів розграбування та захоплення цивільних об’єктів, 13 епізодів мінування території та підриву цивільних осіб, 2 епізоди зґвалтування та інші.

Моніторинг судових рішень

Створено реєстр судових справ (рішень) щодо воєнних злочинів, вчинених на території Чернігівської області. Юрист Освітнього дому прав людини — Чернігів здійснив моніторинг судового розгляду 11 кримінальних проваджень, відвідавши 32 судові засідання щодо вчинення воєнних злочинів військовослужбовцями Російської Федерації (порушення законів та звичаїв війни). Після кожного судового засідання монітор писав довідку з коротким викладом процесу судового розгляду. Проаналізувавши 32 судові засідання, на яких був присутній наш юрист, ми зробили висновки, що:

• судовий розгляд здійснюється загалом оперативно, перенесення засідань відбувається у виключних випадках;
• судами забезпечено право на публічний розгляд справ. Разом з тим, зацікавленість медійних ініціатив, громадських організацій чи активних громадян до процесів була дуже низькою;
• помічено шаблонність пред’явлених обвинувачень по усіх кримінальних провадженнях. Фактичним обставинам справи та опису складу злочину приділено значно менше уваги ніж контекстуальній складовій та передумов вчиненого злочину;
• враховуючи що усі провадження розглядались “in absentia”, якість роботи призначеного захисника має першочергове значення для забезпечення права на захист. В усіх досліджених провадженнях ефективність захисників була на дуже низькому рівні та зводилась до формальної участі. Ця обставина впливає і на незабезпечення рівності сторін в процесі доказування;
• у більшості кримінальних проваджень доказова база, на думку команди проєкту, була не достатньою для доведення вини поза розумним сумнівом.

 За результатами проєкту створено Звіт з документування воєнних злочинів на Чернігівщині, що описує діяння російських військових, які містять ознаки воєнних злочинів за Римським статутом МКС і охоплюються щонайменше 12 складами  злочинів, переліченими у статті 8. Звіт містить опис виїздів команди та містить інформацію щодо перебігу окупації та бойових дій у 11 населених пунктах Чернігівської області, а також опис інцидентів, які мають ознаки воєнних злочинів.

Команда Освітнього дому прав людини — Чернігів висловлює вдячність за підтримку Агентству США з міжнародного розвитку (USAID) та Українській Гельсінській спілці з прав людини. А також нашим партнерам: Громадській організації “MART” та інтернет-виданню “Челайн”.

Реалізація проєкту “Документування воєнних злочинів на Чернігівщині” стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені в цьому Звіті, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за зміст Звіту несуть виключно автори.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів і допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки й економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року. За цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоровʼя та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків із громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт http://www.usaid.gov/ukraine або на Фейсбук-сторінку https://www.facebook.com/USAIDUkraine. 

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної громадською організацією «МАРТ» спільно з громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові», у рамках глобальної ініціативи «Трибунал для путіна» про ймовірно скоєні міжнародні злочини за 821 день повномасштабної російсько-української війни на території Чернігівської області.

Було задокументовано 4371 епізод за весь період та 20 епізодів, зафіксованих у травні 2024 р.

Інформація в цій публікації є приблизною, спирається на зібрані нами дані та потребує уточнення.

1. Інформація про жертви серед цивільного населення

За досліджуваний період у Чернігівській області нами було зафіксовано загалом 760 епізодів, пов’язаних із людськими втратами чи порушенням прав серед цивільного населення.

1.1. Інформація про загиблих та поранених серед цивільного населення

За даними, які задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області внаслідок ракетних, мінометних та артилерійських обстрілів, а також дії вибухових пристров різних видів загинуло щонайменше 600 осіб, було поранено щонайменше 725 людей.

Ось деякі з цих випадків за останній місяць: 

ЗС РФ вдень 14 травня 2024 року зі ствольної артилерії та міномета обстріляли село Грем’яч Новгород-Сіверської громади. Внаслідок обстрілу загинув місцевий житель.

Удень 18 травня 2024 року росіяни завдали ударів по прикордонній Семенівській громаді на Чернігівщині. Внаслідок атаки поранення отримав місцевий житель 1965 року народження. Його госпіталізували до лікарні.

Російські війська близько 11-ї години 13 травня 2024 року касетними боєприпасами обстріляли місто Сновськ на Чернігівщині. Внаслідок обстрілів поранені троє людей — 39-річна жінка та двоє чоловіків, 72-річний та 51-річний.

2. Інформація про житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури, що зазнали пошкоджень унаслідок бойових дій

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області внаслідок переважно ракетних ударів було зруйновано/пошкоджено щонайменше 6130 об’єктів цивільної інфраструктури, серед яких:

Ось деякі з цих випадків за останній місяць: 

У ніч із 26 на 27 квітня 2024 року росіяни обстріляли одне з сіл Новгород-Сіверського району. Під вогонь потрапила пожежна частина.

Вранці 30 квітня 2024 року росіяни безпілотниками поцілили по будівлі зернового складу в одному з сіл Новгород-Сіверської громади на прикордонні Чернігівщини.

1 травня 2024 року зафіксовано 4 вибухи з FPV дронів на території Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Був пошкоджений вантажний автомобіль.

2 травня 2024 року у напрямку села Леонівка зафіксовано чотири приходи з FPV-дронів та 19 приходів, ймовірно з міномета калібру 120 мм. Внаслідок обстрілу сталося загоряння двох нежитлових будівель.

9 травня 2024 року за інформацією ОК Північ один вибух зафіксували (прихід, ймовірно FPV-дрон) в районі села Лука Сновської громади. Внаслідок обстрілу пошкоджено приватний будинок, автомобіль АЗЛК – 412.

13 травня 2024 року російські війська близько 11-ї години касетними боєприпасами обстріляли місто Сновськ на Чернігівщині. Пошкоджень зазнали автомобілі.

Станом на ранок 14 травня комісія з фіксації збитків задокументувала пошкодження 30 будівель.

13 травня 2024 року на прикордонні Чернігівщини росіяни атакували цивільну інфраструктуру безпілотниками. Пошкоджено будівлю місцевої пожежної частини та газорозподільчий пункт в одному з сіл Новгород-Сіверської громади.

15 травня 2024 року у напрямку села Сутоки — зафіксовано один прихід, ймовірно, FPV-дрон та 24 приходи, ймовірно, з РСЗВ. Внаслідок обстрілу виникла пожежа у двох господарствах, де ніхто не проживав: загорілися обидва будинки і дві господарчі будівлі. Пожежу локалізували та ліквідували.

18 травня2024 року вибух FPV дрон біля населеного пункту Новгород-Сіверської ТГ Новгород-Сіверського району. Внаслідок вибуху пошкоджено господарчу будівлю та автомобіль.

18 травня2024 року 4 вибухи з РСЗВ по населеному пункту Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Внаслідок обстрілу пошкоджено нежилий двоповерховий багатоквартирний будинок та будівля недіючого дитячого садка.

Близько 14-ї години 25 травня 2024 року російські війська в районі Чернігова завдали ракетного удару. Внаслідок удару була пошкоджена господарська будівля. )

3. Інформація про типи подій, які були задокументовані за досліджуваний період

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області трапилися такі події:

Аналіз зібраної інформації дає підстави стверджувати, що протягом останнього місяця зс рф ведуть щоденні обстріли як прикордонних територій Чернігівської області, так і самого м. Чернігів. Фіксуються ДРГ, ворог застосовує для обстрлілів артилерію, міномети, РСЗВ, побільшало атак за добомогою БПЛА, пусків ракет із гелікоптерів та літаків тощо – все це неминуче призводить до руйнування цивільної та критичної інфраструктури життєзабезпеченя, людських втрат серед цивільного населення.

Загалом за останній місяць від ворожих обстрілів пошкоджено 3 об’єкти інфраструктури життєзабезпечення, 5 автомобілів, 1 об’єкт підприємницької діяльності та комерційно-виробничого призначення, 40 будівель житлово-побутового призначення, 1 освітньо-виховний заклад; 1 людина загинула, щонайменше 5 отримали поранення.

Основне фото: Поліція Чернігівської області

Збір інформації триває. Якщо ви можете надати додаткову інформацію, будь ласка, напишіть нам на адресу tribunal_for_putin@helsinki.org.ua.

Аналіз підготував координатор громадської приймальні УГСПЛ в м. Чернігів, що діє на базі ГО «МАРТ», Дмитро Науменко

Команда документування Освітнього дому прав людини — Чернігів зібрала інформацію про деяких військовослужбовців 74 ОМСБр, які ймовірно причетні до вчинення воєнних злочинів на території Чернігівської області у лютому-квітні 2022 року. Про підготовку до вторгнення, структуру підрозділу, підозри, видані українськими правоохоронними органами військовим цієї бригади та прізвища командирів, що з високою ймовірністю причетні до обстрілів артилерією Чернігова. 

Про все це у статті.

“Зелені чоловічки” Донбасу

74 ОМСБр (повна назва — 74-та окрема гвардійська Звенигородсько-Берлінська ордена Суворова 2 ступеня мотострілецька бригада) є збройним механізованим формуванням військ Російської Федерації. Входить до складу 41-ї загальновійськової армії Центрального військового округу. Дислокується у місті Юрга, Кемеровської області. Саме звідси, більше як за 3,5 тис. км від Чернігівської області, бригада прибула задля військового вторгнення на територію України в лютому 2022 року.

Мапа ілюструє місце дислокації 74 ОМСБр в Російській Федерації та місце, звідки бригада здіснювала вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року.

Відомо, що бригада брала участь у військових діях на території українського Донбасу ще з 2014 року. Зокрема, одне із джерел зазначає, що військовим цієї бригади було заборонено розголошувати інформацію щодо приналежності до 74 ОМСБр та РФ в цілому. Ймовірно, це пов’язано із розумінням незаконності інтервенції російської сторони на територію України. 

Також військові 74 бригади мають досвід війни в Сирії.

Навчання у Єльні й підготовка до вторгнення 

У квітні 2021 року аналітики Інституту вивчення війни звернули увагу на прискорення руху сухопутних військ РФ поблизу кордону з Україною та Білоруссю. Російські військові перекинули велику кількість бойових частин із декількох військових округів, підрозділи бойового забезпечення та забезпечення бойової служби до позицій на українському кордоні або поблизу нього, в Крим, а також в Білорусь. Згодом більшість із цих підрозділів повернулися на місця базування після навчань у квітні та вересні 2021 року, але не всі. Найпомітнішим було розгортання підрозділів 41-ї загальновійськової армії, яка зазвичай базується поблизу Свердловська.

 Сили 41 армії складали підрозділи 35-ї та 74-ї окремих гвардійських мотострілецьких бригад, 6-го танкового полку 90-ї гвардійської танкової дивізії та 120-ї артилерійської бригади разом із ракетними установками «Іскандер», 119-ї ракетної бригади. В квітні ця зведена група військових проводила навчання в Погоново (РФ), однак у жовтні та листопаді вони перемістилися з Погонового на новий навчальний полігон у Єльні поблизу Смоленська в Росії та білоруського кордону, де поставили свою техніку без проведення анонсованих раніше навчань. Окрім того, до складу 41 армії входить  61-а бригада ППО та 10-й ядерний, хімічний і біологічний полк оборони.

У 2021 році 74-а мотострілецька бригада в Єльні налічувала не менше 2 батальйонно-тактичних груп. Військові 74-ї мотострілецької бригади спостерігалися у Новосибірську при розгортанні в напрямку України з Юрги, станом на 2 квітня 2021 р. Окрім аналітиків Інституту вивчення війни, про військові навчання у Єльні згадують і полонені російські військові, наприклад, розвідник Буйнічев Костянтин Сергійович.

Управління 74-ї окремої мотострілецької бригади складається з таких структурних одиниць: 

Управління
батальйон управління (зв’язку)
батарея управління і артилерійської розвідки (начальник артилерії)
взвод управління і радіолокаційної розвідки (начальник ПВО)
взвод управління (начальник розвідувального відділення)

Мотострілецькі батальйони
1-й мотострілецький батальйон
2-й мотострілецький батальйон
3-й мотострілецький батальйон

Підрозділи вогневої підтримки
танковий батальйон
1-й гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон
2-й гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон
реактивний артилерійський дивізіон
протитанковий артилерійський дивізіон
зенітний ракетний дивізіон
зенітний ракетно-артилерійський дивізіон

Розвідувальні підрозділи
розвідувальний батальйон
рота БПЛА

Інженерні підрозділи
інженерно-саперний батальйон

Підрозділи РХБЗ
рота РХБЗ (війська радіаційного, хімічного та біологічного захисту)

Підрозділи забезпечення
ремонтно-відновлювальний батальйон
батальйон матеріального забезпечення
комендантська рота
медична рота

Підрозділ підготовки й навчання
взвод інструкторів
взвод тренажерів

Додаткові підрозділи
полігон
оркестр

У лютому 2022 року ці військові підрозділи були сконцентровані на північному кордоні Чернігівської області. Відомо, що вони заходили зі сторони Білорусі. Наприклад, через прикордонні села Ільмівку та Деревини. Рух військових 74 ОМСБр зафіксовано також на ділянці Чернігів-Ріпки, кудою пролягав один з транзитних маршрутів. Окрім того, документи військових 74 бригади, ремонтно-відновлювального батальйону знайдено в Городні, що свідчить про перебування його в місті та, ймовірно, рух дорогою від білорусько-українського кордону вглиб Чернігівської області через Городню або в зворотньому напрмку, коли російські війська відходили.

Фото документу, знайденого у Городні

Фото документу, знайденого у Городні. Зворотня сторона.

Військові 74 ОМСБр окупували населені пункти переважно на захід від Чернігова, зокрема розташовувалися у північно-західному та південно-західному напрямках. Намагалися обійти та заблокувати місто Чернігів з півдня.

74 ОМСБр на території Чернігівської області

За даними, зібраними командою документування Освітнього дому прав людини — Чернігів, військові 74 ОМСБр перебували у понад 20 населених пунктах Чернігівської області. Ці дані також підтверджені досудовими розслідуваннями кримінальних проваджень про вчинення російськими військовими воєнних злочинів,  деякі військові отримали підозри.

Нині відомо про щонайменше 7 підозр щодо російських військових 74 ОМСБр, що вчинили воєнні злочини на території Чернігівщини. Наводимо їх короткий опис.

Лукашівка. 10 березня 2022 року, наступного дня після початку окупації Лукашівки, батальйон 74 ОМСБр, яким командував майор Коблік Данило, незаконно затримав та допитував 3 цивільних людей та ще військовослужбовця Збройних Сил України. Варто зауважити, що не всі цивільні були повнолітні, що потрапили до катівні, облаштованої в гаражі. Під час допиту російський військовий Данило Коблік вистрелив двічі — в груди та живіт українському військовому, що на той момент перебував у полоні підрозділу та не становив загрози російським військовим. Чоловік помер на місці. Під час допиту 3-х цивільних людей Коблік катував їх: бив, імітував страту, стріляв над головою.

Слобода. 6 березня 2022 року в селі Слобода військовослужбовець 74 ОМСБр Петро Базаров разом зі своїм колегою із 35 бригади Євгенієм Басовим та іншими військовослужбовцями (наразі не ідентифіковані) вчинили воєнний злочин на території Чернівської області. Вони затримали цивільного чоловіка, відвезли до будівлі місцевого магазину, катували його та погрожували підпалити, обливши уайт-спіритом.

Сибереж. 02 березня 2022 року Олексій Улецький, військовослужбовець 74-ї окремої мотострілецької бригади збройних сил російської федерації стріляв по двох цивільних людях. У результаті одну людину поранено в плече осколком боєприпасу. 

Слобода та Шестовиця. 28 лютого 2022 військовослужбовці ЗС РФ, зокрема 74-ої бригади, в складі якої перебував Акініязов Езіз тимчасово зайняли с. Шестовиця. 

06 березня 2022 року військовослужбовці ЗС РФ, перебуваючи в с. Слобода затримали цивільну людину, адже хотіли отримати інформацію про можливу співпрацю із ЗСУ. Під час затримання чоловіку у декількох місцях зламали руку. Попри це, його доставили на територію господарства в с. Шестовиця, де Акініязов Е.К. незаконно утримував його і катував. Чоловік був зв’язаний дротами, руки зведені за спину, навіть вночі при морозі, без можливості піти до туалету та без доступу до медичної допомоги. Крім того, Акініязов приставляв ствол автомата до скроні та рота, водив ножем по обличчю, погрожував вбити.

Деснянка. 08 березня 2022 року військовослужбовець ЗС РФ Колчаков Дмитро перебував у селі Деснянка. Дорогою рухався автомобіль, у салоні перебували троє цивільних людей. Колчаков вистрелив не менше 8 разів у автомобіль, внаслідок чого цивільна людина отримала поранення та чисельні переломи кісток.

Андріївка та Пакуль. Армен Абгарян один із перших був ідентифікований та отримав підозру серед воєнних злочинців, що окуповували Чернігівщину. Він на початку повномасштабного вторгнення командував 7 зведеною стрілецькою ротою 74-ї бригади. 20 березня 2022 року військовослужбовці цього підрозділу окупували села Андріївка та Пакуль. 

Через декілька днів, 24 березня, російські військовослужбовці затримали двох цивільних чоловіків, в різний час. Їм зв’язали руки, закрили очі та перемістили до підвалу приміщення Пакульського лісництва. Чоловіків били, намагаючись дізнатися інформацію про ЗСУ. Наступного дня на так званий допит прийшов командир Абгарян. Не дізнавшись інформації про ЗСУ, Абгарян одному з чоловіків прострелив руку та ногу, вистріливши двічі. По іншому вистрелив тричі: в плече, щоку та в губи..

Пізніше за наказом Армена Абгаряна в Андріївці пограбували базу відпочинку «Андріївські озера». Саме він керував цим процесом і погрожував розправою цивільним людям, які на той момент перебували на території цієї бази

Мапа ймовірних місць перебування військових 74 ОМСБр

Загалом по Чернігівській області відомо більше як про 50 підозр щодо російських військових різних підрозділів.

Інші джерела

Перебування військових 74 ОМСБр на території Чернігівської області можна підтвердити також і через наявність інформації про загиблих військовослужбовців з російських джерел. Наприклад, молодший сержант, механік-водій роти Ідт Констянтин Олександрович, загинув 23 березня 2022 року в селі Слобода Чернігівської області.

Відомо і про молодшого сержанта Шкулепова Андрія, котрий був учасником бойових дій у перші дні повномасштабного вторгнення. Російський інформаційний ресурс “Статьи” зазначає, що його бригада після навчань у Єльні перетнула російсько-український кордон та наступала у напрямку Чернігова. Загинув 10 березня 2022 року, коли його підрозділ потрапив у засідку.

Фото: читатель NGS24.RU

Поза розумним сумнівом, можна припустити, що саме на території Чернігівської області загинув тоді і Берило Дмитро Володимирович, котрий раніше воював у складі 74 бригади на території Донбасу та був ідентифікований фахівцями InformNapalm. Адже дата його смерті, 16 березня 2022 року, збігається з періодом, коли підрозділ перебував на Чернігівщині.

Фото: сайт Promstall. Ідентифіковано Ираклієм Комахідзе

Таке ж припущення можна зробити й щодо декількох інших загиблих військовослужбовців 74 ОМСБр, зокрема, з високою ймовірністю могли загинути на території Чернігівської області: Єфанов Олександр Володимирович, Моісеєв Андрій Євгенійович, Іовбак Ігор Вікторович, Крініцин Олександр Юрійович, Чапаєв Вячеслав Володимирович. Дати їх смерті збігаються із періодом перебування на території Чернігівської області. 

Скриншот із відео: ИНФОРМАЦИОННАЯ ПРОГРАММА КАРАТУЗСКОГО РАЙОНА. Загиблий російський військовий Єфанов Олександр Володимирович та його колеги 27 лютого 2022 року вторглися на територію України.

Відео, на якому зображено Єфанова Олександра Володимировича підтверджує також використання червоних прапорів та пов’язок цим підрозділом. Команда документування воєнних злочинів Освітнього дому прав людини — Чернігів зібрала чисельні згадки свідків та жертв, які зазначали, що деякі військові використовували таку символіку. Ймовірно, це пов’язано з тим, що бригада має статус “гвардійської”, тобто була відзначена за бої під час Другої світової війни. А також ніби-то ця символіка мала б нагадувати місцевим жителям про Радянський Союз, викликати ностальгію за ним та показувати, що українці і росіяни “один народ”. Проте, ця тактика не спрацювала й місцеві мешканці не зрозуміли посил.

Мародерство

Військові РФ на Чернігівщині відзначиися чисельними випадками викрадення приватного майна місцевих мешканців. 

Скриншот з ресурсу «Медіазона»

«Медіазона» вивчила дані про рух посилок, відправлених із наближених до українського прикордоння місту лютому — травні 2022 року. Виявила, що лідером серед «підозрілих» пунктів призначення стала Юрга. З прикордонної території України в місті, де живе всього 80 тисяч людей, було відправлено 219 посилок загальною вагою 5 764 кг, у зворотному ж напрямку всього 51 кілограм. Саме в Юрзі дислокується 74 ОМСБр та ще дві військові частини. В цьому місті  проживають родини військовослужбовців у так званих “військових містечках”. Зважаючи на дані “Медіазони”, з високою ймовірністю можна стверджувати, що військовослужбовці 74 бригади відправляли награбоване в українських місцевих мешканців майно своїм родинам. Факти викрадень майна місцевого населення та відкритих грабунків у Чернігівській області мають масовий і водночас системний характер.

Хто віддавав накази? Командування 74 ОМСБр

З відкритих джерел відомо про чотирьох командувачів 74 ОМСБр, що перебували на посадах у лютому-квітні 2022 року та безпосередньо відповідають за дії підрозділу. Це командир бригади — Єршов Павло Олексійович, заступник командира бригади, підполковник — Магасумов Ірек Ільдусович, заступник командира бригади з озброєння, полковник — Шаріфов Ельдар Мехманович та заступник командира бригади, майор — Лопаєв Андрій Сергійович.

Командир бригади, підполковник, Єршов Павло Олексійович

За даними ресурсу “Книга катів” Єршов брав безпосередню участь у відкритому військовому вторгненні в Україну. У період з лютого по квітень 2022 року командував батальйонно-тактичними групами 74 окремої мотострілецької бригади, виділеними до складу угруповання російських військ, які діяли на Чернігівському напрямку.
Військова частина: в/ч 21005 — 74 окрема мотострілецька бригада 41 загальновійськової армії Центрального ВО ЗС РФ. Дата народження 08 березня 1981 (вік: 43 роки).

Заступник командира бригади 74 ОМСБр, підполковник, Магасумов Ірек Ільдусович

Ірек Магасумов у 2022 році обіймав посаду заступника командира 74 ОМСБр та був у званні підполковника. Народився 27 квітня 1988 року (36 років). Відзначений орденом “Золота Зірка”. Під час святкування отримання цієї медалі та звання “Герой Росії”, перебуваючи нібито на підпитку, застрелив дівчину, з якою познайомився у барі. 

Відомо, що в РФ на Магасумова відкрили кримінальне провадження. На початку осені 2023 ФСБ РФ затримало Магасумова в Луганську за підозрою у вбивстві 18-річної дівчини. За версією слідства, підполковник Магасумов випадково вистрелив у неї в стані алкогольного сп’яніння. Пізніше слідство перестало розглядати версію про вбивство через необережність, висунувши важче звинувачення про вбивство за «спонтанним наміром» через те, що обвинуваченому не сподобалася поведінка дівчини. Крім того, було додано нове звинувачення у хуліганстві, адже після скоєного Магасумов відібрав у інших військовослужбовців, молодших за званням, автомобіль, щоб виїхати в частину. Загибла дівчина з окупованого Луганська, але попри це російські ЗМІ називають її “громадянкою Росії”.

Ймовірно, Магасумова призначили командиром 74 ОМСБр у 2023 році замість Павла Єршова, адже російське інтернет-видання «Коммерсантъ» називає його “підполковником і командиром бригади”. Матеріал датовано 29 вересня 2023 року.

Заступник командира з озброєння 74 ОМСБр, полковник, Шаріфов Ельдар Мехманович.

Заступник командира з озброєння 74 ОМСБр, полковник, Шаріфов Ельдар Мехманович. Станом на 2024 рік обіймає посаду заступника начальника Казанського вищого танкового училища з озброєння, начальника відділу технічного забезпечення.
40 років (дата народження 06.10.1983). Зареєстроване місце проживання: Юрга, Кемеровська область. Навчався в Омському автобронетанковому інженерному інституті. На військовій службі з 2007 року. З високою ймовірністю, у 2022 році був залучений до складу угрупування російських військ, які діяли на Чернігівському напрямку.

Заступник командира 74 ОМСБр, майор, Лопаєв Андрій Сергійович.

Заступник командира 74 ОМСБр, майор, Лопаєв Андрій Сергійович. Дата народження: 04.02.1985 (39 років). Народився у селі Лобва, Свердловської області. Діючий військовослужбовець, поточне місце служби: 74-та окрема гвардійська мотострілецька бригада (в/ч 21005, Кемеровска обл., м. Юрга). Цей військовослужбовець також мав здійснювати управління військами, що окуповували Чернігівщину.

Через дослідження контактів Андрія Лопаєва вдалося знайти військовослужбовців 74 ОМСБр Фахрутдинова Рустама Айратовича та Андреева Владимира Вікторовича, що дає можливість припустити, що вони служать в одній бригаді. Ці дані підтвердилися.

Артилерія: найбільш смертоносна зброя

Команда документування Освітнього дому прав людини — Чернігів зібрала чисельні згадки про обстріли артилерією міста Чернігів та інших населених пунктів області. Наприклад жителі Андріївки, Деснянки, Михайло-Коцюбинського тощо розповідають про те, що російські військові стріляли в напрямку Чернігова з артилерійських засобів ураження. В деяких випадках виїжджали за межі села чи містечка і гатили артснарядами по трьохсоттисячному Чернігову. Або ж могли стріляти прямо з території городу, який є приватною власністю, чи іншої зручної точки, підставляючи під удар цивільне населення, в разі якщо почнеться контрбатарейна борьба (удар по артилейській установці). Проте, сам факт обстрілу артилерією густонаселеного міста вже є воєнним злочином, адже ця зборя має невибірковий характер і не призначена для ведення вогню по місту. Може спричиняти багато жертв серед цивільного населення в разі влучання, наприклад, у багатоквартирний будинок чи будь-яке місце скупчення людей.

Нашому OSINT-аналітику вдалося ідентифікувати людей, які, ймовірно, були залучені до планування ударів з артилерії та застосування її в межах Чернігівської області в лютому-квітні 2022 року з-поміж військовослужбовців 74 ОМСБр. Це начальник штабу артилерії, підполковник, Фахрутдинов Рустам Айратович; командир артилерійського дивізіону, майор, Римаров Віталій Володимирович; командир протитанкового артилерійського дивізіону, майор, Трофімов Андрій Володимирович; начальник розвідки артилерійського дивізіону, капітан, Клементьєв Юрій Олександрович; офіцер батареї управління і артилерійської розвідки, капітан, Сафонов Павло Юрійович; командир артилерійської батареї, майор, Семеніхін Євгеній Вікторович; командир артилерійської батареї, капітан, Салахов Ільдар Ленарович; командир артилерійської батареї, майор, Андрєєв Володимир Вікторович; командир артилерійської батареї, майор, Янбеков Радік Ірікович (ліквідовано). Їх фото наведені нижче.

Начальник штабу артилерії підполковник Фахрутдинов Рустам Айратович

Командир артилерійського дивізіону майор Римаров Віталій Володимирович

Командир протитанкового артилерійського дивізіону майор Трофімов Андрій Володимирович

Начальник розвідки артилерійського дивізіону капітан Клементьєв Юрій Олександрович

Офіцер батареї управління і артилерійської розвідки капітан Сафонов Павло Юрійович

Командир артилерійської батареї майор Семеніхін Євгеній Вікторович

Командир артилерійської батареї капітан Салахов Ільдар Ленарович

Командир артилерійської батареї майор Андрєєв Володимир Вікторович

Командир артилерійської батареї майор Янбеков Радік Ірікович (ліквідовано)

Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що на руках принаймні частини цих військовослужбовців є кров цивільних мешканців Чернігівщини. Звісно, кожен злочин потребує доведення і допоки немає вироку суду ми все ж маємо керуватися принципом презумпції невинуватості (правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у вчиненні злочину або правопорушення, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому законодавством). Воєнні злочини не мають терміну давності, тому ми впевнені, що рано чи пізно правоохоронним органам вдасться зібрати достатньо доказів для їх притягнення до відповідальності.

Ідентифікація командного складу військових допомагає підтвердити їхню участь у російському вторгненні і знайти кадрових військовослужбовців, зокрема тих, які робили та виконували злочинні накази вищого воєнно-політичного керівництва. Командири підрозділів збройних сил РФ, які безпосередньо беруть участь у незаконному вторгненні в Україну, можуть бути занесені до санкційних списків. Адже саме командир несе відповідальність за дії свого підрозділу, що підриває чи загрожує територіальній цілісності, суверенітету, незалежності України та вчиняє воєнні злочини на окупованих територіях.

___________________________

Авторка тексту: Вікторія Гламазда
OSINT-аналітик: Custos Clavis

Команда Освітнього дому прав людини — Чернігів продовжує документувати воєнні злочини.

Якщо Ви впізнали когось із військовослужбовців Російської Федерації, інформація щодо яких наведено в статті, стали свідком чи жертвою воєнного злочину — ми допоможемо задокументувати його з метою притягнення воєнних злочинців до відповідальності та збереження правди про війну. 

Ми на зв’язку через форму або пропонуємо написати нам у Signal за номером телефону 0932601938.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. 

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.