Історія жінки з Євпаторії, яку ФСБ утримує в ізоляції та звинувачують у держзраді — як українська символіка в соцмережах стає підставою для репресій в окупації.

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року.

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

«Вийшла з дому і зникла»: історія виховательки з Криму, яку ФСБ звинувачує у держзраді. Як Росія використовує практику насильницьких зникнень проти кримських татар та ціна проукраїнської позиції в окупації.

Одного весняного ранку Залія вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і поїхала до Сімферополя зустрітися з подругами. Коли приїхала, зателефонувала мамі. А наступного дня дівчина вже не відповідала на дзвінки. З подругами вона так і не зустрілася.

Два дні Гюзель не знала, що з донькою. На третій ранок опів на сьому у двері постукали чоловіки у формі…

Протягом останніх двох років російські силовики у тимчасово окупованому Криму посилюють практику насильницьких зникнень. Станом на кінець 2024 року було 27 таких підтверджених випадків. Вісьмох з цих людей так і не вдалося знайти, троє були засуджені окупаційним судом, решту звільнили. А цього року з 18 осіб звільнили лише одну.

Такі викрадення супроводжуються незаконними затриманнями, катуваннями та примусовим отриманням зізнань у сфабрикованих справах. Часто силовики тримають людей у статусі інкомунікадо — коли після викрадення рідні тривалий час не знають, де людина перебуває і в чому її звинувачують.

Ця історія — одна з таких.

Імена змінені в цілях безпеки. 

Перші три дні

Пів року тому весняного ранку молода кримська татарка вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і сіла в автобус до Сімферополя. По приїзді Залія віддзвонилася мамі, а вже наступного дня її телефон був вимкнений. «Вона мені сказала, що поїхала зустрітися з подругами. Я обдзвонила подруг: вони не бачилися», – Гюзель кілька днів намагалася зв’язатися з донькою. Ці дні та ночі в невідомості стали для жінки й родини Залії тяжким випробуванням.

«Уявіть: ваша дитина не на зв’язку. Який може бути емоційний стан, коли в голову не лізе нічого хорошого? Де вона? Що з нею? Як вона? Звісно, ми в паніці. У нас весь будинок був заповнений людьми. Близькі, сусіди, пів міста з’їхалося. Всі хвилювалися, думали, шукали її», – згадує Гюзель. Родина звернулася в районну поліцію — ті не почали пошуки дівчини. Знайомі розпитували про неї таксистів у Сімферополі — безрезультатно. 

Третього ранку опів на сьому у двері Гюзель постукали чоловіки у формі. Представилися співробітниками ФСБ Росії та повідомили, що Залію затримали, вона перебуває під арештом у Севастополі, і її звинувачують у держзраді за статтею 275 КК РФ.

«Вони сказали, що вона нібито хотіла щось підірвати, і її затримали на гарячому, – але ці новини заспокоїли Гюзель. – Після пережитого мені головне було, що донька жива». Співробітники зайшли до будинку. Двоє в камуфляжі: один з них вів допит, інший – з ноутбуком, записував. Ще один – весь в чорному, із закритим обличчям – ходив довкола, перевіряв телефони Гюзель та інших членів родини: «Протягом усіх шести годин він не випускав наших телефонів з рук».

Трьох понятих теж привезли із собою. Але і цим не обійшлося: вузенька вуличка маленького містечка була забита автомобілями та озброєними військовими. Виглядало, ніби відбувається масштабна спецоперація проти злочинного угруповання, а не формальна процедура у справі затримання молодої виховательки дитсадка. 

Залія мала психологічну й педагогічну освіти, працювала в садочку і в школі, захоплювалася грою на гітарі та рукоділлям. «Вона різностороння дівчинка, дуже цікава, допитлива і хороша людина, — Гюзель згадує і те, що її донька не приховувала своєї проукраїнської позиції. — І у творчості, і в побуті, серед друзів, на вулиці вона не могла по-іншому. Цього в неї не забрати».

Інших здогадок, чому Росія звернула увагу на Залію, рідні не мають. Гюзель не пригадує, щоб доньці погрожували. Але моторошним виявилося усвідомлення, яке прийшло до жінки вже постфактум: Залію “вели”. Серед транспорту силовиків того ранку сусіди впізнали одну непримітну машину. Вона стояла неподалік їхнього двору щонайменше останні три дні перед зникненням. Залія та її батьки ходили повз автівку, займалися буденними справами, не підозрюючи, що їхнє життя вже розписане у чиїхось звітах.

Після шести годин допитів родини співробітники ФСБ не залишили жодних документів з інформацією: ані про затримання Залії, ані про місце її перебування. І навіть контактів. Сказали лиш, що днями зателефонує слідчий. Слідчий так і не вийшов на зв’язок. Родина знову опинилася в невідомості.

Пошуки

Гюзель говорить, що її рятувала підтримка оточення. Як і в перші дні, родина та спільнота були поруч і продовжували шукати Залію. Вони найняли адвоката, який допоміг писати листи в різні інстанції: прокуратуру, МВС та ФСБ Росії тощо. Але звідусіль відповідали одне й те ж: їм невідомо місцеперебування дівчини. За словами Гюзель, листи були однакові, за шаблоном, ніби їх спеціально друкували в одній друкарні.

Так тривало три тижні. На 21-й день Гюзель подзвонили. Вона почула голос доньки: «”За мене не хвилюйтеся, у мене все добре. Я перебуваю в Севастополі”. Все. На цьому дзвінок перервався. Більше нічого». Тільки після цієї розмови Гюзель змогла отримати дозвіл надіслати доньці передачу зі змінним одягом. 21 день дівчина ходила в тому ж одязі, що при затриманні.

І весь цей час, поки рідні шукали Залію, дівчину возили різними місцями утримання в Севастополі. Згодом її перевели в СІЗО Сімферополя і Гюзель нарешті змогла побачити доньку.

Побачення

Кожні два місяці Залії продовжують запобіжний захід тримання під вартою. Лише раз Гюзель запросили на таке слухання. На решту рідних не кликали. 

Слухання — єдина можливість для адвоката отримати дозвіл на побачення матері з дівчиною. За пів року таких було три. І це не ті побачення, де можна потримати за руку чи обійняти – єдиною ниткою, що зв’язує жінок, стає стара телефонна трубка. І це перетворює спілкування на ще одне випробування: «Заходиш туди і телефоном розмовляєш через подвійне скло. Він п’ять хвилин працює, п’ять — ні. Такий доісторичний, скрипить, тріщить».

Розмови тривають по півтори-дві години — скільки дозволять. За словами матері, Залія виглядає добре, ніколи не скаржиться на умови: «Каже, що все нормально. Кожен день — день бабака: встали, поїли, погуляли, знову поїли. Протягом будніх працює телевізор, двічі на день показують Скабєєву. Субота й неділя у Скабєєвої  — вихідні».

Рідним дозволено передавати передачі, тож двічі на місяць Залія отримує від них продукти. Також є змога писати й отримувати електронні листи: «Правда, вони не завжди вчасно доходять. Від доньки листи приходять швидко, а наші йдуть значно довше». За кожен з листів родина повинна платити: і за надіслані, і за отримані. Тож переписуються, коли є фінансова можливість. 

Надія на звільнення

Попереду — невизначеність. Слідство може тривати місяцями, а вироки у таких справах часто написані наперед. Ця історія стала важким ударом для родини, виснажуючи їх і морально, і фінансово.

Але Гюзель працює і знаходить можливість боротися за доньку, радіє, що та жива, молиться, і чекає дня, коли двері її дому знову відчиняться для доньки, яка просто хотіла бути собою.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

Як Седнів пережив окупацію: історія про волонтерство, «ждунів» та життя під прицілом — свідчення місцевої волонтерки, яка не покинула дім.

«Стоїть гора високая,
понад горою — гай.
Зелений гай, густесенький
Неначе справжній рай…»

Ці чудові рядки Леонід Глібов написав у садибі українських меценатів та нащадків гетьманів Лизогубів, у Седневі, на Чернігівській землі, оповитій містикою і романтикою…

Тут дійсно райські місця, чудові пагорби, поміж якими протікає оповита димкою річка Снов, що несе в собі таємниці тисячоліть…

Три роки тому, на самому початку повномасштабного вторгнення, просто в перший день війни російські війська своїми брудними чоботами увійшли в Седнівську громаду, окупувавши її однією з перших. До Седнева від російського кордону — менше 60 кілометрів.

Седнівська громада невеличка, тут проживає менше 3000 осіб, до її складу входить 8 населених пунктів.

Про окупацію згадує одна із жительок громади на імя Марія, якій довелося пережити ці дні разом із земляками…

В тилу у ворога

Уже в перший день війни російські військові заїхали в громаду. Три «Урали» приїхали в село Черниш, прибула важка техніка. Пані Марія залишалась у рідному домі разом із донькою та її чоловіком. Потрібно було якось продовжувати жити, розселяти й забезпечувати харчуванням людей, що повтікали з прикордонних громад, іноді навіть голі-босі, і підтримувати своїх односельців. В одному з будинків, що перетворився на волонтерський штаб, люди збирались і вирішували нагальні питання, кому і як можна допомогти.

— Не було хліба, елементарної їжі, тому підключились фермери, які поділились елітним зерном, призначеним на посів. Його возили в Городню, на хлібзавод, пекли хліб. Коли завод став, селяни самі, грубим помолом мололи зерно й пекли хліб. Він був грубий, але такий смачний і такий запашний! Особливо задоволені були родини з малими дітьми. Ми чавили олію, в одного з мешканців була олійниця і хоч яка, темна, але олія була. І ще нам одне підприємство давало курчат-бройлерів. Їх різали, скубли, готували й собі, і хлопцям, якібули розташовані неподалік… — ділиться пані Марія.

Ситуація в різних селах громади була різною. Село Черниш був повністю закрите для вїзду, а от по Седневу можна було пересуватись за умови, якщо ви одягнете білу повязку на рукав — символ лояльності до російських військ…

У кожному селі були люди, що фіксували пересування російських військ і відправляли в Службу безпеки, і наша героїня — серед них.

— Це потрібно було робити обережно, щоб ніхто не побачив. Швидко фіксувати, перекидати інформацію і одразу видаляти її. Але ми це робили, хоча дуже хвилювались за рідних…

Ждуни не сплять…

— Але світ не без «добрих» людей, — згадує пані Марія.

У кожному селі були такі, що «ура» кричали, аплодували, зустрічаючи росіян, підвозили їм тачками їжу на блокпости, показували дорогу… Вони й досі у своїх селах живуть. Небагато їх, але вони є в кожному селі… Є в одному селі колишній полковник радянської армії та його син. Вони в Пітері вчилися, працювали, і хоча давно живуть у громаді, радо зустрічали росіян і допомагали їм.

— Чому служба СБУ так слабенько працює? Не знаю. Не дай Боже, щось трапиться і вони знову повилазять. І будуть нас здавати…

Й от ці люди здали волонтерів, донесли росіянам, яким чином переправляється допомога. Того дня російські військові заїхали в село двома машинами й перекрили його повністю.

— Ми якраз допомогу роздавали в магазині: цибулю, цукор, борошно, — розповідає пані Марія, — Я сказала всім швиденько розходитись. А вони вже поруч, уже наближаються. Я взяла для сусідів, багатодітної родини пакет: цукор, борошно, списки жителів, разом із подругою ми замикаємо магазин і — тікать. Ми пройшли десь 150 метрів і раптом чуємо — постріл. Я обертаюсь, а він стоїть з автоматом. Ноги ватні, біжимо. Вона через дорогу у свій двір вскочила, а я стою біля чужої фіртки, прошу: відкрийте, пустіть, хто небудь, плачу. Одна людина вискочила, пустила мене, і я через городи — додому. Після цього в нас у дворі снайпер попрострілював вікна. Це було попередження, щоб ми більше не збирались.

Невістка пані Марії настільки здала морально, що боялась спати в будинку = їй поставили ліжко в підвалі. Молода жінка була вагітна, але втратила дитину від хвилювання та переживань.

— У нашому селі росіяни шукали волонтерів та учасників бойових дій, перевіряли машини, грубо розмовляли із жителями села. Але нікого не забрали із собою, не катували. А от у сусідньому селі було інакше, ділиться пані Марія. — Сват розповідав, що вони зайшли в його дім у Черниші через виламані вікна. Своє грязнюче поскидали, переодяглися в його спідню білизну і шкарпетки й пішли…

Коли росіяни почали шукати волонтерів, пані Марію з родиною переправили через річку. Якийсь час вони жили в сусідньому, не окупованому селі.

Коли ж повернулися додому — довелося всім разом очищати і відмивати селищну раду…

— Тут так смерділо після них, що було гидко тут знаходитись, тому ми обдирали все, чистили, мили. Кацапи є кацапи…

Найголовніше — що люди змогли згуртуватися, щоби пережити цей важкий час разом. Ніхто не залишився наодинці. Усі діяли разом, допомагали хлопцям і один одному.

— Я пишаюсь тим, що ми — українці, — каже пані Марія і очі її блищать від сліз…

Матеріал підготували Ольга Філіппова, Володимир Данилюк в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Документаторка воєнних злочинів у Медійній ініціативі за права людини Катерина Огієвська про свій досвід життя під російською окупацією.

Катерина Огієвська

До повномасштабного вторгнення росії в Україну 25-річна Катерина Огієвська працювала у сфері логістики й будувала щасливі стосунки зі своїм хлопцем Микитою Бузіновим. Але 3 роки війни повністю змінили її життя. У 2025 році Катерина допомагає родинам цивільних заручників та документує воєнні злочини росії.

Історія героїні — у матеріалі від Освітнього Дому прав людини Чернігова.

24 лютого

24 лютого 2022 року Катерина Огієвська знаходилася в Чернігові, де проживала разом із Микитою Бузіновим.

— Ми почули вибухи, — згадує Катерина. — перший дзвінок був від моєї мами, з інформацією, що обстрілюють Бориспіль, почалися військові дії. Ми з Микитою не знали, де краще бути? Чи виїжджати із Чернігова? Чи залишатися? В останній момент вирішили поїхати до Микитиного дядька, який проживає в Михайло-Коцюбинському. Думали, що росіянам потрібні обласні центри, і села вони чіпати не будуть.

В’їзд у смт Михайло-Коцюбинське

Селище міського типу Михайло-Коцюбинське, з населенням близько 3000 жителів, розташоване в 17 км від Чернігова. Сюди разом із Микитою, його братом Володимиром та мамою Оленою переїхала Катерина Огієвська. Родина оселилася в будинку дядька Микити Бориса, сподіваючись разом перечекати війну.

— Поїхали 24-го лютого, ввечері ми вже були там, — уточнює Катерина. — Дійсно, було тихо перших три дні. Магазини працювали, продукти завозилися, люди спокійно ходили по селу, ми з ріднею Микити виходили з будинку без страху. Звісно, читали, що летять ракети, авіа нальоти на Чернігів, але в селі було тихо.

Поява окупантів

Михайло-Коцюбинське російські військові окупували 28 лютого. Через цей стратегічно важливий пункт Чернігівщини транзитом йшли колони російської техніки — задля окупації півночі Київської області. Росіяни облаштували свої позиції поблизу селища, у районі глиняного кар’єру та місцевого сміттєзвалища. Звідси вони обстрілювали Чернігів «Градами», «Смерчами» та «Ураганами».

— Ми проживали на той момент на окраїні села, у бік виїзду до Славутича, — розповідає Катерина Огієвська. — До 4-го березня ми бачили, як рухається техніка по вулиці, більше сотні машин кожен день проходило. І це різні види: і легка техніка, і важка, й особовий склад військових російської федерації проїжджав. Я бачила таку техніку, про яку навіть не знала, що вона існує.

Були випадки, що вони зупинялись, передислоковували свої колони. Був страх, тому що ми не розуміли, що далі? У нас під подвір’ям проїжджали танки, розверталися, дуло наводилося на будинок, і ми не знали, чим усе це може закінчитися.

Зі слів мешканців Михайло-Коцюбинське, російські військові не використовували розпізнавальних знаків — шевронів. Розміщувалися вони на комбікормовому заводі, у будинку культури, у місцевих жителів, на території «Водоканалу» та у ветлікарні. У лісі, за болотом, було розміщено близько 200 землянок та бліндажів.

Будинок Культури смт Михайло-Коцюбинське

Перший контакт

Борис Бузінов, у будинку якого проживала родина, працював у місцевому колгоспі бригадиром. Якось одного з його підопічних трактористів на вулиці зупинив російський патруль.

— Вони практикували таке: зупиняли, перевіряли документи, чи є телефон, чи ні, якщо є, забирали, — пояснює Катерина Огієвська. — могли і стусанів дати, налякати, щоб люди не передавали нікуди інформацію. І вони зупинили його, щоби перевірити, куди й чого він йшов.

Тракторист злякався, і почав тікати від росіян. Забіг до сусіда в будинок. Росіяни за ним, тракториста й сусіда сильно налякали. Була фізична сила застосована. Коли трактористу задали питання, чому він тікав? Куди він йшов? Він чомусь вирішив сказати, що поспішав до бригадира. У нього запитали, а хто його бригадир? Він каже, а ось. І тракторист привів до нас російських військових.

Росіяни покликали мене та родину Бузінових. Ми вийшли з будинку за межі подвір’я. Вони почали перевіряти документи. Запитували, чому ви із Чернігова приїхали сюди? Ми відповідали, що чули обстріли, тікали в більш безпечне місце. А потім почалися провокативні питання. «А як ви ставитеся до «СВО»? А чи ви чекали нас, чи не чекали? Чи ви раді нас бачити?» Ми намагалися нейтрально відповідати.

Згодом у мами Микити знайшли в телефоні, у якомусь каналі, зберігалася фотографія спаленого СБУ, яке в перші дні згоріло. Тобто росіяни почали до неї мати більше питань.

Той, що в нас перевіряв документи, сказав віднести телефон мамин до начальника безпеки колони, хай він подивиться ще раз. Але в цей момент почався обстріл території села. І ми разом із російськими військовими падаємо на землю.

А далі біжимо в погреб. Російські військові за нами. Всілися, наших було п’ятеро, мама, два брати, дядько і я, і ще військових чоловік 6 було. Тобто 11 — 12 людей у погребі.

Загроза

Перечекавши обстріл у погребі, Катерина разом із родиною Бузінових зіткнулася з новою, ще більш небезпечною, загрозою.

— Спускається начальник безпеки колони, — з ледь помітним хвилюванням продовжує Катерина, — показує Микитин телефон. Запитує — чий? Микита відповідає — мій. «За мною». І забрали ще маму, і брата, виходить, усіх трьох кровних родичів росіяни забрали.

Ми залишилися з дядьком. Російські військові намагалися з нами говорити, про владу, про те, про се. Вони навіть не знали, який курс долара в росії.

Так просиділи хвилин 40. Спустився військовий, молодий хлопець. На мене дивиться — ти дівчина Микити? Кажу, да. «Іді за мною». А в мене собака, маленька, йоркширський тер’єр. І я, як сиділа з ним на руках, так я із собакою і пішла. У мене чогось була думка, що просто вони під погребом з’ясовують якісь обставини. Але мене повели до ветеринарної лікарні.

Найстрашніші хвилини

На території біля ветеринарної клініки росіяни розташували пункт для допитів полонених. Сюди доправили Микиту, Володимира та Олену Бузінових.

— Я чую, у будівлі сидить Микитина мама, — продовжує розповідати Катерина, — вона емоційно кричить: нічого не знаю! Відпустіть, де мої діти?! Потім з’ясувалося: Вову й Микиту ставили до стінки й робили імітацію розстрілу. Після того певний час вона не знала, чи вони взагалі живі?

Вову десь в іншій будівлі тримали, він емоційно стійкіший, тому не чутно було, як він кричав.

Мене відвели на територію біля будинку. Там дерево, на колінах обличчям до нього стояв Микита. Він одягав футболку, кофту, куртку. Росіяни перевіряли синці від прикладу, від броників, татуювання, шукали мабуть «Азов» чи «націоналістичні».

І задавали питання про Микитиного друга. А друг у нього, однокласник, за півроку до повномасштабного вторгнення влаштувався в СБУ слідчим. Я не знала, що мені відповідати? Казати, ні, такого немає? Чи Микита зізнався? Коли начальник безпеки колони запитав адресу однокласника, мені Микита почав підказувати. Тоді я зрозуміла, що він сказав їм правду.

Мене поставили спиною до Микити, а начальник безпеки колони почав кричати, що через мого хлопця в них нібито багато втрачено техніки. «Ваше щастя, що мої бойци не погіблі!».

А потім він ставить дуло автомата до Микитиної голови і кричить, що зараз я вистрілю! «Зараз я твоєму хлопцю в голову особисто випущу пулю! А потім ти підійдеш із ним, попрощаєшся. Але ми зараз тебе відведемо, щоб не заляпало кров’ю». І він перезаряджає автомат.

Мені раніше не задавали це питання, що я в той момент відчувала? Чи я вірила, що це буде? Чи ні? Із часом я зрозуміла: я дійсно вірила, що таке станеться. Але він, слава богу, ні. Він просто покричав для залякування. Микита сам по собі спокійна людина, у нього темперамент флегматика. Мені здається, що росіяни, коли мене приводили, і погрожували автоматом, думали, що він почне емоційно реагувати, і все піде зовсім не так.

Микиту Бузінова посадили в автомобіль та вивезли в невідомому напрямку. Катерину Огієвську, Володимира та Олену Бузінових відпустили додому. Та вже через 15 хвилин військові знову зібрали близьких людей Микити, щоб оголосити їм «вирок» щодо нього.

— Нас завели у двоповерховий будинок на чотири квартири, — згадує Катерина, — поставили під двері квартири. Російських військових було чоловік 8. Був командир солдатів, старший, і начальник безпеки колони: це дві людини, які з нами говорили. Начальник безпеки колони сказав, що Микита зрадник, йому в кращому випадку 15 років в’язниці світить. Мама в цей момент не витримала, запитала: де, у росії? Нам сказали: ні, він буде відбувати термін в Україні.

Я в цей момент починаю втрачати свідомість. Але дядько якось мене привів до тями, я не встигла повністю знепритомніти.

Слабка надія

Оговтавшись від удару, члени родини зібралися разом та почали думати — що робити, як повернути Микиту Бузінова?

— Дружина дядька з мамою Микитиною вирішили йти в центр села, — розповідає Катерина, — намагатися з’ясувати якісь обставини. Думали запропонувати викуп за Микиту, так теж практикувалося. Але коли вони прийшли, майже нікого не зустріли, тільки селищну голову. І вона сказала, що має приїхати представник російської сторони, обіцяла запитати щодо Микити. І коли прийшли повторно мама з тіткою, селищна голова похлопала маму по плечу і сказала «мужайтеся». Розцінювати це можна було як «чекайте, його відпустять», або розуміти, що його вже могли навіть закатувати чи вбити.

Селищна рада, смт Михайло-Коцюбинське

Дядько Микити намагався дізнатись хоч щось про Микиту, фотографію Микитину показував. Але це не допомогло.

Від’їзд

Минуло три тижні під російською окупацією Михайло-Коцюбинське. За цей час родина Бузінових та Катерина Огієвська не змогли дізнатися нічого нового про місцеперебування Микити.

— 20-го березня заходить дядько Микитин до будинку, — продовжує Катерина, — і каже, що зі сторони села Жукотки йде колона кадирівців. Мама Микитина починає нервувати. Микиту забрали, якщо зайдуть кадирівці, і щось станеться з нею чи зі мною, казала: вона цього не переживе. І ми почали думати, як можна виїхати.

Тато з моїм дядьком виїхали до нас, але ми вирішили, що їм у село точно заїжджати не можна. І ми виїхали, вдалося. Нам допомогла сімейна лікарка, яка по телефону повідомила, що на блокпості немає військових. 21-го березня я вже була в Батурині, у батьків.

Пошуки

Окупанти почали відходити з Михайло-Коцюбинського 31 березня 2022 року. Цей процес закінчився 2 квітня повним звільненням села від військових та їхньої техніки. Тепер у Катерини та родини Бузінових з’явилася можливість почати пошуки на території села.

Микиту ми ніде не могли знайти — з болем згадує Катерина, — ні серед убитих, ні серед живих. Батьки здавали ДНК, СБУ брало зразки. Нам осінню 22-го прийшла відповідь, що на той момент збігів немає по ексгумованих тілах, які були знайдені на Чернігівщині. Ми трохи видохнули.

Пошуки продовжилися на території росії. Катерина та рідні Микити звернулися до послуг «ФСИН письмо» та «Зонателеком» — сервісів, які дозволяють писати листи або здійснювати дзвінки ув’язненим у російських в’язницях.

— Ми робили запити «ФСИН письмо», «Зонателеком», через знайомих із росії, просили писати ці листи, — уточнює Катерина. — А там система яка: якщо людина є в обліку й перебуває в місцях несвободи, лист проходить цензуру, і може бути вручено адресату.

Так у нас пройшов лист лише в Білгородське СІЗО-3. Ми почали вважати, що Микита там. Ми зробили запит через «Зонателеком» знову на це СІЗО, і нам від руки прислали на одному бланку роздрукованому слово «убыл».

Ми не могли зрозуміти, чи ми наполохали, і Микиту етапували далі, щоб заплутати сліди? Чи в принципі планувалося так відповісти? Потім взагалі почали листи повертатися, тобто ніде його немає. У 2023 році брату Володимиру прийшла відповідь через «Зонателеком», з Білгородського СІЗО-3. Вони просять вибачення, сталася помилка, співробітник помилково відправив відповідь «убыл». Тобто що це не Микита.

На даний момент у нас немає відомостей, де Микита може бути. Він вважається безвісти зниклим. Звільнені з полону його не бачили, Червоний Хрест теж не передає підтвердження. І на всі запити, які б рідні, мама з братом, не робили, теж немає ніякої відповіді.

Нове життя

Із часом Катерина Огієвська змінила сферу діяльності. Досвід життя в окупації та пошуків зниклого Микити, надавав їй можливість кваліфіковано допомагати іншим потерпілим. Катерині навіть на емоційному рівні було легше зрозуміти цивільних, що зіткнулися з війною.

— 4-го березня, коли затримали Микиту, я подзвонила до Вікторії Гламазди, це моя подруга, яка працює в правозахисній організації, — розповідає Катерина. — Я запитала, що мені робити? Куди звертатися? І вона надала номер Ольги Решетилової, голови Медійної ініціативи за права людини. Ми з нею майже рік були на телефоні: під час окупації, Ольга замість нас подавала всі запити стосовно Микити. Також вона мені допомогла при наданні свідчень у генеральну прокуратуру.

Згодом Катерині запропонували працювати в Медійній ініціативі за права людини — наразі Катерина працює документаторкою воєнних злочинів.

Катерина Огієвська під час документування воєнних злочинів рф

Треба було, щоб хтось почав займатися Чернігівською і Сумською областю. Стосовно затриманих російськими військовими цивільних, це мої області, які я повноцінно опрацювала.

Мрія

Пройшовши пекло російської окупації, Катерина Огієвська зуміла знайти своє покликання — зберігати правду про війну та допомагати іншим шукати рідних.

— Я хочу, щоб нарешті ця війна скінчилася, — ділиться мрією Катерина, — рідні могли обійнятися зі своїми рідними. Неважливо, це людина, яка зараз воює на передовій і виборює для нас свободу. Або це людина, яка потрапила в полон, військова чи цивільна. Вони всі мають право на мирне життя, поруч зі своїми рідними.

Матеріал підготував Андрій Перцен в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія про те, як маленька кав’ярня на Чернігівщині стала символом відродження після окупації: від вибухів до підтримки одне одного.

День видався сонячний та морозний. Задубілими від холоду пальцями відчиняємо двері кав’ярні. Перед очима усміхнене та привітне обличчя Владислави. Жінка пропонує каву та запрошує погрітися і перепочити.

Владислава розповідає трішки про сімейний бізнес у селищі Михайло-Коцюбинському, що на Чернігівщині. Він став не просто можливістю забезпечити матеріальну стабільність, а і згуртувати навколо молодь та громаду загалом. Вона розповідає про цікавинки в асортименті, про гастрономічні вподобання клієнтів. До селища щодня приїжджає із Чернігова, де проживає з родиною.

Попередження та перші дні війни

«Пам’ятаю 22 лютого, — згадує Владислава. — Чоловік сестри працює на митниці, тому попереджав, що може бути напад. А вже через два дні після того він написав нам: «Беріть дітей і тікайте». За кілька годин на околицях Чернігова рухалися танки», — згадує жінка.

Родина Владислави вирішила перебратися до приватного сектору, де був підвал. Він слугував прихистком перший місяць війни. Продукти закінчувалися швидко. Жінка згадує довжелезні черги та порожні полички в магазинах.

«Коли прилетіло на [стадіон — ред.] Гагаріна, де ми були поруч, найгірше почувалися діти. Мій трирічний племінник після вибухів злякався. Через це піднявся рівень ацетону, перестав їсти й пити», — розповідає Владислава. В обласній лікарні на той час уже не було ліків. Медики рекомендували чим швидше вивозити дитину з міста для термінового лікування, де потрібні спеціальні крапельниці. «За два дні до підриву мосту на Десні ми залишили місто. У кінці березня…», — із сумом згадує жінка.

Небезпечний шлях до Києва

Виїзд із Чернігова був наче сюжет напруженого трилера. Владислава з родиною ретельно обирали шляхи виїзду. Міст через Десну був замінований, дороги, казали, теж. Волонтери попереджали, що машини евакуйованих періодично обстрілюють. Вони допомогли прокласти найбільш безпечний (якщо він міг бути) маршрут. Через численні об’їзди подорож до столиці тривала чотири з половиною години.

«Їдемо, а на блокпості немає прапорів», — тремтячим голосом згадує жінка. — «Думаємо, наші чи ні? Продовжуємо рух, а куди діватися? На щастя, це були наші хлопці, навіть цукеркою пригостили», — посміхається.

У Києві відчувалася величезна різниця. «Там супермаркети, екіпіровані військові… Ми після місяця в окупації дивилися на це, як на інший світ».

Дорогою захворіла дитина. Родина звернулася по допомогу в першу лікарню, що трапилась на шляху. Оскільки хворих та персонал евакуювали, Владислава довго шукала до кого звернутися. Черговий лікар, який залишився в лікарні, надав дитині невідкладну допомогу, поставив крапельницю та забезпечив безкоштовними ліками для подальшого лікування в дорозі.

Перша ніч без сирен

На заході України знайшли притулок у простій сільській хаті. Лише там вони вперше за місяць зняли верхній одяг і роззулися. Проте навіть у відносній безпеці відчуття тривоги та страх від вибухів не покидав. У першу ніч із жахом прокинулися від звуку потягу, що проїжджав повз. Виявилося, що оселилася родина біля залізничних колій. Оскільки прибули пізно ввечері, тому не звернули увагу на тутешню місцину. Деякий час проживала родина Владислави в будиночку. Цей період жінка згадує з почуттям вдячності за прихисток.

Повернення до Чернігова

У квітні, коли війська РФ відійшли, Владислава повернулася додому. «Було дуже тоскно на душі. На вулицях тихо. Людей не було. Але найбільше вражало те, як усе цвіло. «Зеленбуд» висадив тюльпани, але їх тоді ніхто не помічав, — згадує емоції жінка. — Наче і весна, усе квітне, буяє, але кожен місцевий тут жив у своєму лютому».

Сестра героїні з дітьми залишилася на заході України, а Владислава почала відновлювати життя в Чернігові.

З особливим теплом жінка згадує про матір, яка не виїжджала.

«Мама працювала завідувачкою дитсадка. Вона навіть під час обстрілів жила там і казала: «Якщо поїду, усе розтягнуть і знищать».

«Вона берегла порядок», — з гордістю розповідає Владислава.

Від кави до єдності: історія нового початку

Сьогодні Владислава не лише відновила своє життя, але й допомагає іншим. «У Михайло-Коцюбинському під час війни позакривалися всі заклади», — розповідає жінка. — «Немає молоді де кави випити, зустрітися один з одним». Тому вона вирішила відкрити кав’ярню-кондитерську, яка стала тепер дружнім осередком для громади. Це місце не лише про каву, а і про підтримку.

«Ми постійно запитуємо людей, чого їм хочеться. Якщо хтось замовляє лавандовий лимонад чи каву з гарбузовим сиропом — ми це робимо. Підтримуємо тренди. Хочуть продукти з Європи — організовуємо відповідні полички з виконаним запитом. Найголовніше зараз — гуртуватися та підтримувати один одного», — каже Владислава.

Її історія — це символ незламності й сили духу українців, які навіть у найважчі часи знаходять спосіб допомагати, підтримувати, оновлюватися і діяти.

Матеріал підготували Ірина Губар, Катерина Лавринець та Юрій Штокалюк в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Стаття про те, як досвід вимушеного переселення допоміг правозахиснику з Донеччини створити проєкти допомоги для ВПО.

«Колись я думав, що в нас із 2014 року були постійні виклики, зараз розумію — з 2022-го почався справжній, безперервний і непередбачуваний марафон випробувань», — розповідає Ілля Єлін, правозахисник, який після початку повномасштабного вторгнення був змушений покинути рідну Донеччину.

Його історія — це не просто розповідь про релокацію. Це історія про те, як власний досвід внутрішнього переміщення став поштовхом до створення системної допомоги іншим. Як професійні знання та навички довелося переосмислити в нових реаліях. І як із власної травми народжуються проєкти, що повертають людям надію.

До 2022 року

Історія громадського активізму Іллі починається у 2014 році — саме в той час він зрозумів, що через неї можна впливати на суспільні процеси та зміни в країні.

«На Донеччині ми реалізували багато різних проєктів. Працювали з молоддю, захищали права жінок, допомагали внутрішньо переміщеним особам. У 2019-му запустили «Центр стимулювання економічного розвитку Добропільської громади». Займалися питаннями трансформації вугільної галузі, надавали психосоціальну підтримку», — згадує активіст.

Діяли системно: у проєктах із захисту прав жінок поєднували юридичні консультації з тренінгами протидії домашньому насильству, допомогою в працевлаштуванні та психологічною підтримкою. Створили громадський центр, який став хабом для різних соціальних ініціатив.

Новий початок у столиці

24 лютого 2022 року змусило багатьох переосмислити своє життя. «Розумієте, це дуже великий виклик — залишити все, що ти напрацьовував 30–40 років життя, і поїхати на нове місце. Хтось починав із мінуса, хтось із нуля», — ділиться правозахисник.

Релокація до Києва стала не просто зміною місця проживання, а й початком нового етапу в громадській діяльності. Тепер його команда зосередилася на допомозі внутрішньо переміщеним особам — з власного досвіду розуміючи всю глибину їхніх проблем.

«Зараз ми більше орієнтуємося на ВПО, оскільки самі ВПО, розуміємо всю проблематику. У нас різні напрямки — займаємося гуманітарною допомогою, соціальною, правовою, займалися психологічною допомогою».

Системні проблеми потребують системних рішень

У січні 2023 року Ілля із колегами заснував громадську організацію «Центр допомоги Сила Лева», яка зосередилася на підтримці ВПО та ветеранів.

Особлива гордість — проєкт із навчання швейній справі. Невелике виробництво, яке раніше шило спецодяг для шахтарів на Донеччині, перевезли до Києва та переорієнтували на пошиття військової форми. За 2023 рік дві групи — понад 50 внутрішньо переміщених жінок — пройшли навчання та отримали нову професію.

«Це дуже важливий проєкт, адже люди приїжджають у Київ, у Київську область — їм потрібна робота, щоб забезпечувати себе, родину, дітей. Багато жінок живе без чоловіків, або з батьками похилого віку, а їм треба годувати дітей».

Окрім професійного навчання, організація також надає правову, соціальну та гуманітарну допомогу переселенцям. Особливо гострим залишається житлове питання.

«Допомоги практично немає, а орендодавці часто завищують ціни для переселенців. Я не думаю, що ми зможемо перемогти ворога, якщо не будемо підтримувати один одного в суспільстві», — наголошує правозахисник.

У робочій групі при Міністерстві реінтеграції Ілля представляє інтереси переселенців, працюючи над спрощенням процедур отримання житла. 

«Влада часто має загальне уявлення про проблему, але не бачить деталей. Наше завдання — показати реальну картину очима людей, які щодня стикаються з цими викликами», — пояснює він.

У планах масштабувати ініціативи, допомогти більшій кількості ВПО — навчати, працевлаштовувати, сприяти у відкритті власної справи.

Взаємодія з Освітнім домом прав людини — Чернігів

Важливою віхою став 2020 рік, коли Ілля долучився до проєкту «Школа правозахисника» на базі Освітнього дому прав людини — Чернігів.

«Це був масштабний проєкт із трьома навчальними модулями — у Чернігові, Одесі та Києві. Там зібралася чудова команда — правозахисники, громадські діячі, студенти, юристи. Усі замотивовані, націлені на результат» — згадує він.

Під час навчання учасники не лише отримували теоретичні знання, але й одразу застосовували їх у реальних проєктах. Так народилася ініціатива із захисту правозахисників на Донеччині, яку активіст реалізував спільно з Освітнім домом.

Зв’язки збереглися і після початку повномасштабного вторгнення — цього року Освітній дім допоміг із релокацією родини з Донеччини.

«Я написав заявку на Програму підтримки, і вже за кілька днів отримав позитивну відповідь. Протягом тижня надійшла допомога, яка реально допомогла розв’язати побутові питання переселенців. Комунікація була на високому рівні, усе відбувалося оперативно та професійно — за це дуже вдячний» — розповідає правозахисник.

На цьому Ілля зупинятись не планує, хоче й надалі співпрацювати з Домом у різних напрямках — від правозахисної освіти до розвитку соціального підприємництва.

«Особливо важливим є напрямок навчання правозахисній діяльності — і не лише для правозахисників, а і для всього суспільства. Люди мають знати свої права, розуміти, як їх захищати. Це допомагає вирішувати і професійні, і побутові, і соціальні питання» — переконаний активіст.

Погляд у майбутнє

За останні два роки було не до відпочинку. Якщо раніше Ілля любив подорожувати різними країнами, відкривати нові місця, то тепер намагається знаходити сили в спорті та спілкуванні з однодумцями.

«Після перемоги роботи буде ще більше», — впевнений правозахисник. «Процес відновлення — це дуже складний шлях, як у технічному плані, так і в суспільному. Громадському сектору треба нарощувати свій потенціал — інституційний, технічний, експертний. Будуть масштабні виклики, які потребуватимуть об’єднання зусиль у межах усієї країни».

Але саме зараз, під час війни, формуються ті зв’язки та механізми взаємодії, які стануть фундаментом майбутніх змін. І кожен, хто готовий діяти, може стати частиною цих перетворень.

Досвід роботи з ВПО показує — найефективніші рішення народжуються саме через співпрацю, тому вже зараз він закликає колег створювати дієві коаліції: «Наші проблеми ніхто, крім нас, не вирішить. Потрібні не паперові, а реальні обʼєднання, які співпрацюють і допомагають один одному. Тоді й партнери будуть бачити, що люди дійсно працюють, мають результати й досягнення. З такими можна реалізовувати масштабні проєкти».

Історія Іллі доводить: іноді найбільші випробування стають поштовхом до створення чогось нового та важливого. А власний досвід внутрішнього переміщення може трансформуватися в системну допомогу іншим людям, які опинилися в схожій ситуації.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Як один ранок змінив життя трьох різних людей: історії волонтера з Запоріжжя, студентки з Верхівцевого та координаторки проєктів з Першотравенська про день, коли почалася повномасштабна війна.

Минуло понад два роки, як російська федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Більш як два роки наші захисники та захисниці боронять наші землі від ворогів, а волонтери та волонтерки — шукають способи допомоги.

Кожен із нас намагається докласти свої зусилля для забезпечення покарання кривдників.

Для кожного перший день війни був різний, але це саме той день, який згуртував та обʼєднав громадян нашої країни для досягнення майбутньої перемоги.

Відтак, я хочу розповісти декілька історій того, як українці пережили 24 лютого 2022 року.

Матвенко Олег, 28 років, волонтер, м. Запоріжжя.

«Це був занадто важкий день. День, який повністю змінив моє ставлення до всього що було раніше. Для себе я відмітив три найголовніші речі, які переплітаються з усіма сферами мого життя та які прояснили мені все, про що раніше я ніколи не замислювався, тому що вони здавались мені занадто банальним або не важливими.

По-перше, я зрозумів важливість свого життя. Важливість того як я його проживаю та як іноді неоціненно до нього ставлюсь.

По-друге, я зрозумів ставлення до своєї сімʼї. А саме значення сімʼї для мене та моє значення для них, розуміння того що ми єдине ціле та єдині хто є один в одного попри що.

Й останнє, я зрозумів що таке «мій вільний час». Значення саме від слова «вільний», коли саме я керую своїми думками та вчинками.

Мене розбудив вибух, який пролунав о 5-й ранку. Такого звуку я ще ніколи не чув, у той момент я не розумів що відбувається і що мені робити. Я відразу взяв телефон у руки й почав читати про ранішні події. Уся стрічка соціальних мереж та каналів новин була про те, що почалася війна.

Війна? У наш час? Що відбувається взагалі? У мене тряслись руки та прискорилось серцебиття. Я відчув спустошення та страх.

Найперше що я зробив, це зателефонував своїй сімʼї, яка проживала на сусідній вулиці від мене. Телефоном ми обговорили план дій та вирішили тікати до близьких у селище яке знаходиться в Дніпропетровській області.

Ми вважали, що там нам буде спокійніше й ми зможемо знаходитись у безпеці. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й відправились із надією про те, що ми доїдемо й наше життя не обірветься в цей моторошний день.

Я ніколи не забуду того, що я бачив за вікном автомобіля і які почуття були в мені, коли ми їхали. За вікном злякані люди, які кудись втікають та плачуть, пусті магазини, вимкнене освітлення.

Весь час що я їхав, я не промовив ні слова від нерозуміння того що відбувається.

На деякий час мені навіть здалось, що я розучився говорити й під кінець нашої поїздки я прошепотів собі декілька слів, щоб впевнитись у тому, що я маю голос і що я ще живий.

Коли я це розповідаю, я не можу проговорити це без сліз і мурах по тілу. Я ніколи не думав, що людина може таке проживати й одночасно відчувати переплетіння такого спектра почуттів та емоцій.

Мені на деякий час здалось, що нас уже немає, час від часу я губився в реальності й не розумів чи доїдемо ми до пункту призначення живими.

Я ніколи не забуду цей день.

Я ніколи не забуду ті відчуття, які переповнювали та спустошували мене водночас.

Я не забуду того стану в автомобілі, який здавався мені вічністю та втратою назавжди повернутись до звичайного стану.

Я ніколи цього не забуду.

Не забуду, бо це назавжди змінило все в мені».

Павленко Анастасія, 23 роки, студентка, м.Верхівцеве, Дніпропетровська область

«Мій перший день війни розпочався з того, що в мене був довгоочікуваний вихідний та в моїх планах у цю дату було потрапити до університету, щоб розвʼязати питання з навчанням.

Я їхала в автобусі, де кожен був наляканий подіями найпершого дня війни та обговорював те, із чого розпочалось 24 лютого.

Більшість людей зі страхом в очах слухало новини, інші якнайшвидше намагались додзвонитися до рідних, щоб дізнатись що вони в безпеці, а деякі пасажири їхали та плакали від нерозуміння того, що відбувається і як діяти далі.

Я їхала годину, але ця «година» була настільки емоційною та пронизливою, що триває в мені й дотепер.

О другій половині дня мені зателефонувала мама, та повідомила, що до нас їдуть наші близькі родичі, які проживають на Донеччині. Їм нікуди бути їхати й найближче місце, де вони могли перебувати у відносній безпеці – це було моє рідне місто.

Приблизно о 8-й вечора з декількома сумками що вдалось зібрати, покинувши домівку, власний бізнес та нещодавно придбану квартиру, до нас приїхала тітка, бабуся та двоє малих дітей, які зі сльозами на очах так міцно тримали малих кошенят на руках.

Перша ніч війни була дуже складною, усі були налякані, переповнені страхом та стривожені. Ніхто майже не спав від хвилювань та незрозумілих звуків і вибухів які лунали за вікном. Лінія звʼязку була перенавантажена, через це не завжди була можливість набрати близьких та друзів для того, щоб дізнатись, що з ними та де вони перебувають.

Я не розуміла що хочу більше: щоб закінчились вибухи за вікном, чи щоб дізнатись що з моїми близькими все гаразд та вони живі перебувають у безпеці.

Від цього страх мене наповнював усе більше, я була настільки наповнена ним, що мені здавалось що крім нього в мені нічого не залишилось.

У мене постійно перебувало почуття занепокоєння і нерозуміння того, як діяти, до кого звертатись, їхати з міста чи залишатись, як взагалі перебувати в умовах війни, та як жити далі якщо завтрашній день для нас настане»

Рудник Юлія, 36 років, координаторка проєктів ГО «Майбутнє без СНІД», м. Першотравенськ, Дніпропетровська область.

«Мене розбудив телефонний дзвінок сестри. Пам’ятаю, що було ще зовсім темно. Я навіть не встигла злякатися, хоча, зазвичай, телефонні дзвінки в такі години мене дуже лякають. Сонна, почула в слухавці: «Де Діана (це моя донька,- її племінниця) В школі?» Її питання мене вкрай здивувало, адже на годиннику була 5:30. Та ще абсурднішою виявилася моя спроба пояснити сестрі, що донька не йде до школи через карантинні обмеження COVID-19.

І тільки після цих безглуздих розмов сестра повідомила, що почалася війна. У перші декілька секунд я відчула розпач та мені вдалося швидко заспокоїтися. Розбудила чоловіка, увімкнула телевізор та, паралельно слухаючи жахливі новини, почала обдзвонювати рідних.

Але раптом — звук сирени. Протяжний такий, зловісний, незвичний. А разом із ним — відчуття панічного страху. Калатало цілий день — чи то через холод у квартирі, чи то через нерви, чи то через усе разом.

Далі все ніби в тумані.

«Тривожний» наплічник, новини, сирени, повідомлення, укриття, вибір між тим, щоб залишитися з дорогими людьми в небезпеці та необхідністю покинути рідну домівку, шукаючи прихисток невідомо де. Із часом мені вдалося знайти себе в роботі та в підтримці ЗСУ.

І так буде надалі до жаданої перемоги».

24 лютого назавжди закарбується в пам’яті кожного українця.

Холодні та сирі підвали укриттів.

Далекі чи близькі звуки вибухів за вікном. Страх смерті та страх російської окупації. Але спільна біда міцно об’єднала та згуртувала наш народ.

Кожного дня спільними зусиллями ми доводимо, що любов до України — це не просто слова.

Матеріал підготувала Анастасія Лавриченко в рамках проведення тренінгу «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті.

Херсонська журналістка Марина Савченко про роботу, життя і виїзд з окупації

Марина – журналістка з Херсонщини, яка вже близько 25 років працює в професії. Певний час вона жила в окупованому місті, і поки могла, розповідала всій Україні та світу, що відбувається в окупації. На неї “полювали” ФСБ, будинок, в якому вона жила — зруйнували, а вибратись з окупації їй вдалось лише з третьої спроби.  

Перед якими труднощами постала Марина під час окупації, чому вважає, що про події в Херсоні мало розповідають, як їй вдалось працювати в окупованому місті, попри те, що російські спецслужби “полювали” на неї та як вона виїхала з окупованого міста – читайте в матеріалі. 

Марина народилася на Лівому березі Херсонщини, який зараз під окупацією. Більшу частину свого життя прожила у Херсоні, де працювала журналісткою. Вона з неймовірним теплом розповідає про свою роботу. 

“До великої війни в моєму житті було все добре. Ну, я і зараз не вважаю, що в мене все погано. Головне, що я жива і не там, де окупанти. Але я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Тому що до великої війни я була людиною, яку нічого не могло вибити з колії. У місті, де я дуже багато років пропрацювала і прожила, я досягла, напевно, вже всього, чого можна було досягнути в професії. І я навіть вже подумувала, можливо, мені варто якось виїхати. Хочу сказати, що, знаєте, таки “бійся своїх бажань”. Так вийшло, що мені таки довелося виїхати з міста. Але ж, вибачте, не такою ціною, не такими шляхами”. 

Про війну і журналістику

Велику війну Марина зустріла в Херсоні. Певний час жила і навіть працювала в окупації. Але з кожним днем перебування в окупованому місті ставало для Марини все небезпечнішим. 

“Велика війна розподілила моє життя на “до” і “після”. Я просто вже не думала про те, залишатися в професії чи ні, я думала – виживу я чи ні”. 

На момент повномасштабного вторгнення Марина працювала кореспонденткою телеканалу “24 Канал” і журналісткою місцевого видання «Новий день». Наша героїня каже, що цей сайт входив у топ-3 в області, а газета “Новий день” була найпопулярнішою в регіоні, яку читали в кожній глибинці. Також газету люблять і зараз, бо колектив релокувався і друкував газету 2 роки з моменту визволення Херсона для жителів правобережжя Херсонщини та ВПО в різних регіонах.

“Ми доїжджали до кожного села, писали про жителів “глибинки”. А з початком великої війни постали перед вибором: далі писати, чи закривати медіа. Вирішили працювати. Але потім нашого колегу Олега Батуріна, журналіста з Нової Каховки, захопили в полон. І тоді вже наш керівник сказав, що не може ризикувати життям колективу журналістів і призупинив роботу нашого видання. Крім того, на сайт пішли хакерські атаки. Була дуже важка ситуація. Частина колективу виїхала раніше з Херсону. Я ж залишалася в окупації якийсь час. Виїхати мені вдалося тільки з третьої спроби”.

Виїзд з окупації: 3 спроби, 4 дні дороги 

Марина розповідає, що тричі намагалася виїхати з окупації різними дорогами, але окупанти завертали колони. Вона каже, що добиралась з Херсона до Вінниці чотири дні і коштувало це дуже дорого.

“В принципі, дорога могла бути в один кінець і останньою. Але мені просто пощастило.

Цей перевізник, який взяв дуже великі гроші, напевно, мав якісь зв’язки і йому вдалось мене вивезти. Я попередила, що я журналістка і що, напевно, можу бути в списках ФСБ. Але він взявся. 

Під час окупації ФСБ-шники в Херсоні за мною полювали. Вони знали, хто я така і намагалися мене виманити з дому. Але річ у тім, що я жила не за пропискою. 

Мені в месенджері надходили дивні повідомлення від знайомих, які такого не могли писати. Я розуміла, що це “товариш-майор” пише. Потім дзвонили і хотіли дізнатись, де я знаходжусь. Я розуміла, чим це пахне, і довелося просто вийняти “сімку” з телефона”.

Марина розповідає, що намагалась працювати і показувати, що відбувається в Херсоні під час окупації. 

“Перший місяць я включалася на 24 канал, а згодом уже зрозуміла, що це небезпечно. Потім включалася, не показуючи свого обличчя, не називаючи прізвища. Зрештою зрозуміла, що голос все одно впізнають. Тож попросила канал мене не включати, але я надсилала їм відео, які мала або бачила десь у соцмережах. Я хотіла, щоб вся Україна побільше знала про те, що відбувається в Херсоні. Нам здавалося, що про наше місто мало говорили. Як на мене, про нього дійсно мало говорили як тоді –  під час окупації, так і зараз – під час обстрілів”. 

Марина каже, що поки не може повернутися до Херсона, адже там постійні обстріли та й нема куди повертатися. Будинок, в якому вона жила, нещодавно зруйнували, 

“Будинок, в якому я жила, знаходиться в Дніпровському районі. Там недалеко, буквально через Дніпро, стоять окупанти, і всі бояться туди їхати. Адже “прилітає ледь не щодня”. 

Життя в окупації

Марина розповідає, що в перші дні окупації було дуже важко знайти їжу. 

“У перші дні війни у Херсоні виник дефіцит їжі. Я пам’ятаю, якось до мене прийшли дівчатка, які жили на першому поверсі у нашому будинку. Вони сказали, що десь в місті будуть безкоштовно роздавати хліб і запитали, чи на мене брати. Звісно, я відповіла що так, але разом з тим це було дуже зворушливо. 

Цей хліб був просто дубовий, як цегляний, і ним можна було стукати по стіні. Але наскільки я була рада цим двом буханкам хліба, що важко передати словами. Я ніколи не думала, що я доживу до цього. 

Моя бабуся, яка пережила війну, все життя повторювала: “Всі ці труднощі, на які ви там скаржитеся, це все така нісенітниця. Головне, щоб не було голоду і війни”. І я, і вона ніколи не думали, що наше покоління із цим також стикнеться”.

Марина каже, що продуктів в магазинах теж майже не було. Але в неї був знайомий власник магазина, якому вона дзвонила і питала, чи є щось там. Додає, що біля того магазину постійно стояли величезні черги.

“По суті, цей чоловік допоміг мені вижити.  Херсонці допомагали одне одному вижити.

Пам’ятаю, одна дівчина теж мені принесла якісь консерви та качан пекінської капусти”.

За словами Марини, ще одна велика загроза для неї – це була безпека. 

“Я знала, що мене в Херсоні добре знають. Бо крім того, що я працюю понад 20 років журналісткою, я свого часу протягом 10 років вела на телебаченні відомий кримінальний проєкт. Тому мене багато людей знали в обличчя і впізнавали. Через це, коли я виходила в місто, мені доводилось змінювати зачіску та одягати окуляри”.  

Підтримка Дому 

Марина з неймовірним теплом розповідає про те, що її підтримали багато людей та організацій. Згадує і про допомогу Дому: 

“Це була така неочікувана і в той же час дуже потрібна мені допомога. Кошти, які я отримала, не просто допомогли – вони мене виручили. 

Але найголовніша для мене – це саме психологічна допомога. Я з багатьма психологами спілкувалась, зокрема по роботі, але такого фахового я ще не бачила, якщо чесно. Це якийсь найвищий пілотаж. Тому гроші, так, це дуже важливо, але психолог, я вважаю, що це над-над якась допомога.

Після спілкування зі спеціалістом в мене повертається відчуття, що я з усім впораюся. В яких важких умовах людина б не була, вона має сама думати, як собі допомогти. Так от психолог мене до цього підштовхує і допомагає в собі відкрити якісь нові грані. Тоді я розумію, що можу все”. 

Марина розповідає, що продовжує працювати журналісткою, час від часу їздить в Херсон і планує це робити і надалі.

Вона додає, що херсонці – це незламні люди, які тримають Херсон на своїх плечах.

Серед таких людей і наша героїня, яка робить все, аби наблизити перемогу і світ знав правду про цю війну.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Історія Миколи Охонька — це історія громадського активіста з Чернігівщини про небайдужість, силу волонтерства та невпинне прагнення змін.

24 лютого 2022 року Микола зустрів вдома у своєму селищі. Прокинувшись рано-вранці, чоловік побачив по телевізору ті самі кадри, які шокували багатьох — російські танки перетинали кордон України.

Ранкову тишу порушило розуміння, що повномасштабне вторгнення, про яке тоді всі говорили, почалось. Уже через кілька днів війна вже була й у с. Макошине — російські війська зʼявились на вулицях населеного пункту. Близько 500 одиниць ворожої бронетехніки переправилися через річку Десну, рухаючись у напрямку Києва.

Крім цього, окремим викликом став ризик продовольчої кризи, через відсутність транспортного сполучення.

Проте навіть в умовах війни місцеві мешканці змогли вирішити критичну ситуацію — і підприємці взялися випікати хліб із власних запасів борошна, а Микола разом з іншими волонтерами розповсюджували продукти.

«Ми поділились на мікрорайони, до нас приїжджав бус, передавав нам хліб, а ми вже далі забезпечували ним людей», — розповідає чоловік.

Це була психологічно нелегка робота, адже хліба привозили обмежену кількість, а розподілити його треба було справедливо між різними сім’ями — доводилося шукати компроміси, щоб уникнути конфліктів.

Після деокупації

Після звільнення Чернігівської області від російських окупантів громадська активність у Макошине не зупинилась — Микола продовжує співпрацювати з іншими місцевими волонтерами, щоб допомоги Збройним Силам України.

Основним фокусом чоловіка наразі стала його громадська робота у рамках організації «Асоціація громадських радників України». Мета — дослідити рівень взаємодії місцевої влади та громадян, провести опитування, організувати громадські слухання.

Микола на заході в межах проєкту «Порадник безпеки» 

Зараз Микола працює над ще одним проєктом — планує випустити посібник «Порадник безпеки» для жителів громади, щоби підвищити рівень обізнаності про правила безпечної поведінки в умовах війни.

Утім, чоловік зізнається, що при реалізації проєктів існує одна найбільша проблема — низька активність місцевих мешканців.

«Багато хто каже, що від нас нічого не залежить. Проблема — змотивувати людей діяти».

Низька відвідуваність заходів часто змушує шукати нові мотиваційні підходи, деякі працюють, деякі не дуже — вказує Микола. Проте він не втрачає оптимізму.

«Так, доводиться вживати значних зусиль, але по-іншому ніяк — не буду ж я зупинятись на цьому. От таким чином: робота, робота, і ще раз робота».

Микола на волонтерській акції в заповіднику біля с. Макошине

Що ж спонукало Миколу займатися волонтерством та громадською активністю? Спочатку його захопленням став екоактивізм через любов до лісу, а згодом він розвинувся в ширшу діяльність — весь життєвий шлях ніби підштовхував його до цього, зізнається чоловік.

Відновлення та допомога

Умови повномасштабного вторгнення, трагедія війни та пережиті події накладають свій відбиток, Микола — не виняток. Він розумів, що для того, щоб і надалі продовжувати працювати на благо громади необхідно відновити рівновагу.

Саме через це герой нашого інтервʼю став учасником Програми психосоціальної реабілітації від Освітнього дому прав людини — Чернігів.

«Раніше я вже неодноразово був учасником різних активностей від Освітнього дому, — розповідає герой інтерв’ю. — Проходив навчання з проєктного менеджменту та з прав людини. Там, до речі, ще й відбувалася моя підготовка до громадської діяльності в рамках Асоціації громадських радників».

Микола в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Та чи не найбільше враження на активіста все ж справила програма психологічної підтримки.

«Ця програма стала для мене першим досвідом професійних психологічних практик, — ділиться він. — Запам’яталися висока кваліфікація експертів, їх невичерпна енергія та дуже, як на мене, нестандартний підхід до роботи».

За словами Миколи, під час програми психологи часто ставили перед ним доволі складні запитання, на які іноді було нелегко знайти відповідь — для цього треба було занурюватись у себе, шукати відповіді всередині себе.

«У мене навіть був такий момент, що я на певні питання не міг знайти відповідей — це дуже запамʼяталось» — згадує активіст враження від одного із сеансів.

Мрії та майбутнє

Своє майбутнє активіст бачить у мирній та екологічно розвиненій Україні.

«Я б хотів, щоб Україна стала великим екодомом, щоб це була країна, по-справжньому дбайлива до довкілля», — мріє Микола.

Перемогу над російським агресором він планує відзначити особливим чином — зробити своє перше в житті тату.

«У мене є знайома, яка робить татуювання. Я пообіцяв їй, що обов’язково після Перемоги наб’ю собі тризуб чи щось подібне», — сміється чоловік.

Микола переконаний, що волонтерство відіграє ключову роль у захисті України під час повномасштабного вторгнення.

«Воно згуртовує людей, надає підтримку нашим воїнам, показує, що є підтримка громадян, щоб не падали духом», — вважає чоловік.

Історія Миколи є нагадуванням, що єдність, небайдужість і готовність діяти — це ті цінності, які допоможуть Україні подолати найважчі випробування і побудувати краще майбутнє.

Програма Захисту функціонує за підтримки Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Історія Дмитра — це історія про те, як кожен може знайти своє місце у боротьбі з ворогом, активно долучаючись до волонтерства та громадської діяльності.

Україна дуже боляче переживає умови повномасштабної війни. Кожен намагається робити свій внесок у боротьбу та перемогу. Хтось узяв зброю в руки та пішов на фронт. Дехто допомагає в тилу як волонтер. Але є ще один дуже важливий напрямок роботи — документування воєнних злочинів вчинених російськими окупантами.

Герой нашої сьогоднішньої розповіді — Вахненко Дмитро. Його шлях волонтерства та громадської діяльності не можна назвати типовим.

До повномасштабного вторгнення він навчав людей фінансової грамотності. Ця сфера йому подобалася, життя йшло своїм звичним ходом, але все кардинально змінилось 24 лютого 2022 року.

Перші місяці

Майже одразу після початку військового вторгнення росії, Дмитро зрозумів, що людям та країні необхідна допомога — лишатись осторонь він не міг, тому долучився в ролі волонтера до одного з волонтерських штабів Запоріжжя, займався розвантаженням гуманітарних вантажів, допомагав на складі.

Згодом Дмитро став керівником HR-відділу організації «Спільноти волонтерів обʼєднаних ідеєю» — він відповідав за координацію команди з 50–70 осіб, пошук волонтерів та їх залучення до допомоги.

«Раніше я працював на великому підприємстві в Запоріжжі, точніше навіть на заводі, провідним фахівцем відділу аналітики та розвитку цільової виробничої моделі, і саме там у мене з’явилися менеджерські якості, там я координував роботу цехів, тому для мене це не стало великою проблемою».

Проте, навіть із цим досвідом, робота тоді була дуже напруженою, адже треба було оперативно реагувати на мінливі потреби в умовах війни, — стверджує Дмитро.

Докази для майбутніх трибуналів та волонтерство

У жовтні 2022 року, коли Запоріжжя масово обстрілювали окупанти, Дмитро прийняв рішення тимчасово переїхати в інше місто.

«Волонтерський штаб я залишив приблизно в той момент, коли й виїхав із Запоріжжя. Після мого повернення він уже функціонував не в тому форматі, як було раніше. Тоді я почав шукати, де ще можу бути корисним».

Попри це Дмитро розумів, що він у будь-якому разі хоче продовжувати робити свій внесок у боротьбу з ворогом — він продовжив займатись волонтерством. Згодом у нього з’явилася можливість долучитись до документування воєнних злочинів росіян у громадській організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» — він нею скористався.

Наразі його робота полягає у фіксуванні фактів злочинів російських окупантів проти цивільного населення — вбивств, катувань, викрадень людей.

«Найголовніше, що ми робимо — це фіксуємо самі факти воєнних злочинів. Якщо цього не робити, то в майбутньому ми не зможемо довести, що злочини насправді були. Це доказова база для України, для національних та міжнародних судів, зокрема і для Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду».

Опитування свідка обстрілу 

Також вагомим тут є інформаційний аспект, адже світ повинен знати правду про те, що росіяни роблять в Україні, — стверджує Дмитро.

Його робота складається з двох основних напрямків: пошуку інформації у відкритих джерелах та опитування свідків і жертв воєнних злочинів.

Зібрані факти і свідчення Дмитро та його організація передають аналітикам, у правоохоронні та судові органи. Так створюється важлива доказова база для майбутніх трибуналів над російськими воєнними злочинцями.

Дмитро зізнається, що раніше й не думав, що взагалі буде займатись громадською або волонтерською діяльністю, проте зараз бере активну участь у різних ініціативах.

«Ми, наприклад, разом зі спільнотою громадських організацій та місцевих волонтерів Запоріжжя, досягли того, що завдяки громадським слуханням із міського бюджету було виділено 100 млн грн на Збройні Сили України».

Крім цього Дмитро також у 2023 році 5 разів був донором крові, брав участь в акціях зооволонтерства та екоактивізму — за свою активну позицію він отримав подякую за волонтерську діяльність від Запорізької обласної державної адміністрації.

Збереження психоемоційного балансу

Робота з документування жахіть війни не може не позначатися на психологічному стані людини, — стверджує документатор.

Попри це Дмитро вважає, що особисто для нього ця діяльність мала все ж більше позитивний вплив. Адже він отримав можливість долучитись до запобігання безкарності, донесення правди про війну, а також дізнатися багато нового про методи збору й аналізу інформації.

«Також я продовжую займатись волонтерською і громадською діяльністю, тому постійно маю бути в ресурсі — для цього, звісно ж, намагаюсь дбати про свій стан, щоб у майбутньому приносити ще більше користі».

Щоби підтримувати емоційну рівновагу, Дмитро радить знаходити час для відпочинку та саморозвитку, брати участь у тренінгах та заходах, які допомагають із відновленням.

«Я ще в жовтні брав участь у програмі термінової підтримки та 7-денній програмі психосоціальної реабілітації від Освітнього дому прав людини в Чернігові — вона допомогла мені поновити емоційний стан, щоб надалі займатись роботою».

Хоча Дмитро про Освітній дім знав до цього, але про саму програму реабілітації йому розповів голова організації, у якій він зараз працює.

Загальна атмосфера під час програми відіграла велику роль: програма проходила ближче до природи — там темп життя, за словами Дмитра, відчувається більш спокійним, що допомагає відновитись.

Також Дмитру запам’яталося різноманіття нових людей із різних регіонів України, інших учасників програми підтримки. Усі вони були частиною активної громадської спільноти, тому програма реабілітації для Дмитра стала ще й тим місцем, де він зміг знайти нові зв’язки та обмінятись досвідом.

Дмитро в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Але найціннішим для нього все ж стали заняття з психологами в індивідуальних та групових форматах.

«Найбільше сподобалося те, що доволі багато часу нам приділяли психологи — у нас були різноманітні психологічні практики, усі я, мабуть, зараз і не назву».

«Програма була налаштована на те, щоб глибше зрозуміти свій емоційний стан, відновити внутрішній ресурс та почути себе — це все в сукупності працює дуже ефективно».

Місце в боротьбі

Історія Дмитра Вахненка надихає і змушує замислитися — кожен із нас має свою роль і місце в протистоянні загарбницькій політиці Кремля. Він показав приклад, що можливо поєднувати різні види діяльності — від документування воєнних злочинів до локального волонтерства.

Важливо не зупинятись, шукати можливості для свого внеску в перемогу й не боятися братися за нові напрямки роботи, — каже Дмитро.

Лише консолідованими зусиллями ми зможемо вистояти.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд «Відродження», Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.