Новини
Херсонська журналістка Марина Савченко про роботу, життя і виїзд з окупації
Марина – журналістка з Херсонщини, яка вже близько 25 років працює в професії. Певний час вона жила в окупованому місті, і поки могла, розповідала всій Україні та світу, що відбувається в окупації. На неї “полювали” ФСБ, будинок, в якому вона жила — зруйнували, а вибратись з окупації їй вдалось лише з третьої спроби.
Перед якими труднощами постала Марина під час окупації, чому вважає, що про події в Херсоні мало розповідають, як їй вдалось працювати в окупованому місті, попри те, що російські спецслужби “полювали” на неї та як вона виїхала з окупованого міста – читайте в матеріалі.
Марина народилася на Лівому березі Херсонщини, який зараз під окупацією. Більшу частину свого життя прожила у Херсоні, де працювала журналісткою. Вона з неймовірним теплом розповідає про свою роботу.
“До великої війни в моєму житті було все добре. Ну, я і зараз не вважаю, що в мене все погано. Головне, що я жива і не там, де окупанти. Але я ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації. Тому що до великої війни я була людиною, яку нічого не могло вибити з колії. У місті, де я дуже багато років пропрацювала і прожила, я досягла, напевно, вже всього, чого можна було досягнути в професії. І я навіть вже подумувала, можливо, мені варто якось виїхати. Хочу сказати, що, знаєте, таки “бійся своїх бажань”. Так вийшло, що мені таки довелося виїхати з міста. Але ж, вибачте, не такою ціною, не такими шляхами”.
Про війну і журналістику
Велику війну Марина зустріла в Херсоні. Певний час жила і навіть працювала в окупації. Але з кожним днем перебування в окупованому місті ставало для Марини все небезпечнішим.
“Велика війна розподілила моє життя на “до” і “після”. Я просто вже не думала про те, залишатися в професії чи ні, я думала – виживу я чи ні”.
На момент повномасштабного вторгнення Марина працювала кореспонденткою телеканалу “24 Канал” і журналісткою місцевого видання «Новий день». Наша героїня каже, що цей сайт входив у топ-3 в області, а газета “Новий день” була найпопулярнішою в регіоні, яку читали в кожній глибинці. Також газету люблять і зараз, бо колектив релокувався і друкував газету 2 роки з моменту визволення Херсона для жителів правобережжя Херсонщини та ВПО в різних регіонах.
“Ми доїжджали до кожного села, писали про жителів “глибинки”. А з початком великої війни постали перед вибором: далі писати, чи закривати медіа. Вирішили працювати. Але потім нашого колегу Олега Батуріна, журналіста з Нової Каховки, захопили в полон. І тоді вже наш керівник сказав, що не може ризикувати життям колективу журналістів і призупинив роботу нашого видання. Крім того, на сайт пішли хакерські атаки. Була дуже важка ситуація. Частина колективу виїхала раніше з Херсону. Я ж залишалася в окупації якийсь час. Виїхати мені вдалося тільки з третьої спроби”.
Виїзд з окупації: 3 спроби, 4 дні дороги
Марина розповідає, що тричі намагалася виїхати з окупації різними дорогами, але окупанти завертали колони. Вона каже, що добиралась з Херсона до Вінниці чотири дні і коштувало це дуже дорого.
“В принципі, дорога могла бути в один кінець і останньою. Але мені просто пощастило.
Цей перевізник, який взяв дуже великі гроші, напевно, мав якісь зв’язки і йому вдалось мене вивезти. Я попередила, що я журналістка і що, напевно, можу бути в списках ФСБ. Але він взявся.
Під час окупації ФСБ-шники в Херсоні за мною полювали. Вони знали, хто я така і намагалися мене виманити з дому. Але річ у тім, що я жила не за пропискою.
Мені в месенджері надходили дивні повідомлення від знайомих, які такого не могли писати. Я розуміла, що це “товариш-майор” пише. Потім дзвонили і хотіли дізнатись, де я знаходжусь. Я розуміла, чим це пахне, і довелося просто вийняти “сімку” з телефона”.
Марина розповідає, що намагалась працювати і показувати, що відбувається в Херсоні під час окупації.
“Перший місяць я включалася на 24 канал, а згодом уже зрозуміла, що це небезпечно. Потім включалася, не показуючи свого обличчя, не називаючи прізвища. Зрештою зрозуміла, що голос все одно впізнають. Тож попросила канал мене не включати, але я надсилала їм відео, які мала або бачила десь у соцмережах. Я хотіла, щоб вся Україна побільше знала про те, що відбувається в Херсоні. Нам здавалося, що про наше місто мало говорили. Як на мене, про нього дійсно мало говорили як тоді – під час окупації, так і зараз – під час обстрілів”.
Марина каже, що поки не може повернутися до Херсона, адже там постійні обстріли та й нема куди повертатися. Будинок, в якому вона жила, нещодавно зруйнували,
“Будинок, в якому я жила, знаходиться в Дніпровському районі. Там недалеко, буквально через Дніпро, стоять окупанти, і всі бояться туди їхати. Адже “прилітає ледь не щодня”.
Життя в окупації
Марина розповідає, що в перші дні окупації було дуже важко знайти їжу.
“У перші дні війни у Херсоні виник дефіцит їжі. Я пам’ятаю, якось до мене прийшли дівчатка, які жили на першому поверсі у нашому будинку. Вони сказали, що десь в місті будуть безкоштовно роздавати хліб і запитали, чи на мене брати. Звісно, я відповіла що так, але разом з тим це було дуже зворушливо.
Цей хліб був просто дубовий, як цегляний, і ним можна було стукати по стіні. Але наскільки я була рада цим двом буханкам хліба, що важко передати словами. Я ніколи не думала, що я доживу до цього.
Моя бабуся, яка пережила війну, все життя повторювала: “Всі ці труднощі, на які ви там скаржитеся, це все така нісенітниця. Головне, щоб не було голоду і війни”. І я, і вона ніколи не думали, що наше покоління із цим також стикнеться”.
Марина каже, що продуктів в магазинах теж майже не було. Але в неї був знайомий власник магазина, якому вона дзвонила і питала, чи є щось там. Додає, що біля того магазину постійно стояли величезні черги.
“По суті, цей чоловік допоміг мені вижити. Херсонці допомагали одне одному вижити.
Пам’ятаю, одна дівчина теж мені принесла якісь консерви та качан пекінської капусти”.
За словами Марини, ще одна велика загроза для неї – це була безпека.
“Я знала, що мене в Херсоні добре знають. Бо крім того, що я працюю понад 20 років журналісткою, я свого часу протягом 10 років вела на телебаченні відомий кримінальний проєкт. Тому мене багато людей знали в обличчя і впізнавали. Через це, коли я виходила в місто, мені доводилось змінювати зачіску та одягати окуляри”.
Підтримка Дому
Марина з неймовірним теплом розповідає про те, що її підтримали багато людей та організацій. Згадує і про допомогу Дому:
“Це була така неочікувана і в той же час дуже потрібна мені допомога. Кошти, які я отримала, не просто допомогли – вони мене виручили.
Але найголовніша для мене – це саме психологічна допомога. Я з багатьма психологами спілкувалась, зокрема по роботі, але такого фахового я ще не бачила, якщо чесно. Це якийсь найвищий пілотаж. Тому гроші, так, це дуже важливо, але психолог, я вважаю, що це над-над якась допомога.
Після спілкування зі спеціалістом в мене повертається відчуття, що я з усім впораюся. В яких важких умовах людина б не була, вона має сама думати, як собі допомогти. Так от психолог мене до цього підштовхує і допомагає в собі відкрити якісь нові грані. Тоді я розумію, що можу все”.
Марина розповідає, що продовжує працювати журналісткою, час від часу їздить в Херсон і планує це робити і надалі.
Вона додає, що херсонці – це незламні люди, які тримають Херсон на своїх плечах.
Серед таких людей і наша героїня, яка робить все, аби наблизити перемогу і світ знав правду про цю війну.
Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻 https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5
