Експерти двох українських Домів прав людини спільно з ГО «Кримський процес» підготували доповідь за результатами моніторингу «Насильницькі зникнення на окремих тимчасово окупованих територіях України (Крим, частина Запорізької та Херсонської областей)».

Системний аналіз практики насильницьких зникнень

Протягом понад півроку тривало дослідження процесу насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях України, за результатами якого вдалося оприлюднити Доповідь. Вона містить комплексний аналіз масштабів, механізмів і наслідків насильницьких зникнень цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях України. Базується на задокументованих кейсах, експертних інтерв’ю, аналізі відкритих джерел та офіційних відповідях органів влади.

«Це дослідження дозволяє системно подивитися на практику насильницьких зникнень на тимчасово окупованих територіях України — від моменту затримання до ізоляції людей і подальшого приховування інформації про їхню долю. Воно поєднує аналіз конкретних випадків, свідчень і наявних даних, що дає можливість краще зрозуміти як саме працює ця практика та які наслідки вона має для цивільного населення.

Водночас важливо зазначити, що ця доповідь підготовлена з опорою не лише на власні напрацювання команди, а й із урахуванням експертизи, аналітичних матеріалів та досвіду інших українських громадських організацій, які системно працюють із тематикою насильницьких зникнень. Така взаємодія та об’єднання зусиль дозволили забезпечити більш комплексний підхід до аналізу, а також підвищити точність і верифікованість представлених висновків», — каже укладач Доповіді, директор ГС «Дім прав людини «Крим» Андрій Зубарєв

У Доповіді описано механіку насильницьких зникнень — від моменту затримання до ізоляції людини та подальшої «легалізації» її утримання. Автори також аналізують роль силових структур Російської Федерації, зокрема ФСБ, у координації та здійсненні цих дій. Окрему увагу приділено типовим сценаріям затримань, місцям незаконного утримання та практикам приховування інформації про долю зниклих людей. Дослідження фіксує масштаби застосування катувань і інших форм жорстокого поводження, визначає основні категорії постраждалих серед цивільного населення, а також розкриває вплив насильницьких зникнень на членів їх родини та місцеві громади.

Окремий розділ присвячений правовій кваліфікації практики насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях країни. Автори наголошують: насильницькі зникнення мають системний і скоординований характер та можуть розглядатися як злочин проти людяності відповідно до норм міжнародного права.

У центрі дослідження — люди

За словами Андрій Зубарєва, дослідження дозволяє глибше зрозуміти природу практики насильницьких зникнень та її вплив:

«Важливо, що в центрі цього дослідження — люди: родини, які залишаються без відповідей, і громади, які живуть в умовах невизначеності. Ми розглядаємо цей документ як інструмент для більш предметної розмови про ці питання як на національному, так і на міжнародному рівнях. Він має допомогти краще зрозуміти масштаб і характер проблеми та посилити зусилля, спрямовані на захист прав людини і підтримку постраждалих».

Практичні рекомендації та міжнародний вимір

Доповідь має не лише аналітичний, а й практичний характер. Вона містить рекомендації для державних органів України, міжнародних організацій, громадянського суспільства та Російської Федерації. У ній ідеться про вдосконалення механізмів документування, посилення реагування на випадки зникнень, забезпечення доступу до правди та правосуддя, підтримку постраждалих і їхніх родин. Окрім того, в рамках проєкту вдалося також підготувати практичні рекомендації для родичів.

Документ покликаний стати інструментом для адвокаційної діяльності та подальших правових дій як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Доповідь підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини — Чернігів» та Громадською організацією «Кримський процес». Зміст цієї Доповіді є виключною відповідальністю Громадської спілки «Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Навесні 2025 року в квартиру Олексія та Олени в Криму увірвалися російські силовики. Подружжя затримали для допитів, після чого жінку відпустили, а чоловіка арештували ніби-то за статтею про держзраду. Рідні досі не мають жодної офіційної інформації про місце його перебування і становище.

Ми поговорили з донькою Олексія, Яною, про те, як на її тата «шиють» справу, чому важливо не боятися доймати російські держслужби, та як родина переживає невідомість.

Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Дзвінок

Яні 35 років, вона родом з Севастополя, у 2012 році перевелася з кримського філіалу КНЕУ в київський і завершила навчання в столиці. Зараз вона займається постачанням медичного обладнання в державні та приватні лікарні.  Батьки Яни залишилися жити й працювати на півострові.

Навесні 2025 року дівчина якраз закінчувала масштабний проєкт з реабілітації в Україні, який забрав багато сил, тож Яна запланувала відпустку: «Я була на повному нулі і мала піти відпочивати». Але однієї ночі задзвонив телефон. На екрані висвітився номер дідуся, який помер. За вікном тривав черговий масований обстріл Києва російською армією, тож втомлена й сонна, дівчина розгубилася: «Я подумала, що телефонує брат з дідусевого номера, але навіщо? Я скидала знову і знову, але потім прийшло повідомлення, щоб я терміново передзвонила». На тому боці була мама. Вона повідомила, що тата Яни викрали спецслужби РФ.

Ізоляція

Випадки незаконних затримань людей в Криму та на тимчасово окупованих територіях України дозволяють виділити дещо спільні риси в діях силовиків: вони вриваються в помешкання або рано вранці, коли люди ще сплять, або під час вечірньої рутини.

Весняного вечора 2025 року батьки Яни, Олексій і Олена спокійно вечеряли вдома, коли у квартиру ввірвалися. Частина силовиків були у формі, інші — в цивільному, але всі в балаклавах. Чоловіка поклали на підлогу й накрили голову ковдрою. Сказали, що вони із ФСБ і зачитали документ, в якому підозрювали Олексія у держзраді за статтею 275 КК РФ (передбачає покарання до 20 років позбавлення волі за «зраду на користь іноземної держави»). Олену вивели в окрему кімнату, а Олексія кілька годин допитували. Вона чула, як йому наказували не «огризатися».

«Тато в мене з характером, мабуть, відповідав їм зухвало», — Яна каже, що всі знали про його проукраїнську позицію. Олексій ніколи її не приховував, хоч і не висловлювався активно в соцмережах чи суперечках. Знайомі й колеги ставилися до цього нормально.

Погроз також не надходило. Практика показує, що якщо за людиною стежать, то можуть не випустити за кордон чи не посадити на рейс. Але Олексій не мав жодних перешкод чи попереджень, навіть коли виїжджав у відпустку в інші країни.

При затриманні забрали документи, у тому числі закордонний паспорт Олексія. Телефони – теж, тож батьки Яни не змогли подзвонити ні рідним, ні адвокату. Комп’ютер чоловіка довго перевіряли, але не вилучили. Зрештою, Олені наказали зібратися, взяти речі особистої гігієни, бо невідомо, чи повернеться вона додому.

Подружжя розсадили по різних авто і повезли у протилежних напрямках. Якби вдома був ще й молодший брат Яни, то, вона впевнена, його б забрали теж. Олену допитували кілька годин в офісі служб, потім таки відпустили. Пізно вночі жінка повернулася додому, знайшла серед речей старий телефон дідуся і набрала Яні.

Заморозка

Ще на допиті один з працівників неофіційно порадив Олені вже шукати адвоката для цієї справи. Тож на ранок після затримання Яна зібрала контакти: попри масу відмов дівчині все ж вдалося знайти людину, яка погодилася захищати Олексія. 

Проблема була в тому, що органи РФ не давали жодної офіційної інформації про його затримання чи перебування. Родина писала листи в усі можливі інстанції: прокуратуру, ФСБ, поліцію тощо. Державні структури дуже неохоче реагують на такі запити, але Яна продовжувала завалювати їх листами. Дівчина переконана, що офіційні відповіді з інстанцій диктовані “згори”.  «І звідти одна і та сама відповідь — ”не забирали”, “не знаємо”, “слідства немає”, “діла немає”, “що ви від нас хочете?”», — попри стандартні негативні відповіді Яна продовжує стукатися і не втрачає надії. Сподівається, що через розголос і шум тата можуть швидше «розморозити». Так називають момент, коли незаконно затримана людина набуває хоч якогось офіційного статусу — і це виводить її та рідних зі стану невідомості й тривоги. 

Розбіжності

Крім озвученої під час затримання статті рідним мало що відомо про звинувачення щодо Олексія і те, як структури обирають «цілі», адже нюансів багато. Наприклад, за збігом обставин іншого знайомого родини «розморозили» в той самий час, коли забрали Олексія. Але Яна не звинувачує нікого з постраждалих від РФ: «Там дуже великий тиск на людей. Коли ти довго сидиш, з розуму сходиш, то зрозуміло, що можуть дотиснути до чого завгодно». 

Також є припущення, що на Олексія могла вказати жінка з Бахчисараю, з якою він працював на аутсорсі. Її допитували, і вона вказала на нього, бо він ніби-то в той день був у Бахчисараї. Але пізніше з’ясувалося, що її покази розходяться з дійсністю. Працівники ФСБ, які увірвалися у квартиру Яниних батьків, між собою теж говорили про ці розбіжності. «Ми знаємо, що у самої ФСБ все не сходиться: і сумка не та, і час не той. І взагалі все не складається з тієї історії, з котрою вони прийшли», — говорить Яна.

Про фальсифікації свідчить і те, що через деякий час після затримання відбулася нова хвиля пошуку доказів і свідчень проти Олексія. Працівники ФСБ знову їздили, опитували людей, шукали його ноутбук. Яна згадує, що в травні вони вже приходили на роботу до тата і нічого не знайшли. А в серпні повернулися і вже з’явився і ноутбук, й інші речові докази, за версією слідства. З мамою Яни тоді теж пробували зв’язатися, але вона якраз була за кордоном.

Рідні остерігалися, що на Олену можуть тиснути чи погрожувати, якщо не припинити пошуки Олексія. Але усі звернення в органи йдуть від Яни як від доньки з території України, тож ризиків уже менше, і матері поки що дали спокій. 

Опори

У перший день після зникнення вся родина була у стані шоку, Яна прийшла до тями найшвидше і почала діяти. Вона не лише шукала адвоката, подавала запити, а й стала підтримкою для мами й брата, яким ця ситуація далася дуже важко. 

Олексій був єдиним годувальником у їхній родині, повністю забезпечував Олену і сина. Перші місяці забезпечення брата взяла на себе Яна, потім трохи допомагала і мамі: купувала їй одяг, щоб та не витрачала грошей, бо поповнити нема де.

Перший період Олені було складно переживати самотність у побуті. Раніше їх собаку завжди вигулював Олексій, а зараз доводиться їй. Спочатку вона злилася, але потім жінка почала цьому радіти, бо прогулянки заспокоюють. На щастя, жінка має подруг і маму, з якими бачиться і які допомагають пережити легше цей період самоти. Мама Яни звикла будувати життя разом з чоловіком, тож не розуміє, як і навіщо щось у житті планувати: «Вона дуже чекає тата. Багато років разом були. Мені теж боляче, але тримаюся, бо треба, щоб мати трималася і брат. Я єдина зараз спокійна людина. Маю бути в тонусі». 

Але Яні теж складно. Коли тата забрали, вона вже була фізично й морально виснажена від важкого робочого періоду. А пошуки вимагали нового ривка. Тож дівчина зібрала залишки сил і запустила процеси для пошуку. Це виснажило ще більше:  «Дійшло до того, що в мене випадало волосся, і німіло тіло. І от коли я прокинулася, а тіла взагалі не відчувала, зрозуміла, що треба відновитися». 

Яна подала звернення в міжнародні організації: ООН, Червоний хрест тощо. Але зрушень чи відповідей про долю Олексія ще не було. З українського боку служби прийняли заяви про зникнення людини на окупованих територіях: «Додзвонитися в координаційний штаб важко, бо великий потік звернень і щодо полонених, і щодо військових. Але за тиждень я туди дотелефонувалася. З СБУ через місяць надійшов офіційний лист про взяття справи, з поліції — за два дні. Тобто доволі швидко».

Єдиним шансом визволити Олексія поки залишається обмін. З нашого боку його вже включили у кілька списків. Але людей з Криму Росія обмінює неохоче, адже вважає їх своїми громадянами й хоче судити за своїми законами.

Дівчину підтримують історії повернень цивільних з полону. Раніше це відбувалося рідко, але під час останніх обмінів таких випадків побільшало і це дарує надію. Також важливо, щоб у справі тата був якийсь рух. Навіть якщо це чергові звернення й листи, які Яна надсилає з допомогою правозахисників: «Це дуже важливо, бо коли немає ніякого руху взагалі, починається паніка». 

Надія

Найбільше рідні бояться, що з Олексієм щось станеться, і ніхто ніколи про це нікому не скаже.

Неофіційно відомо, що більшість незаконно затриманих перебувають у Сімферополі, у закритому СІЗО. Установу охороняють не тюремні охоронці, а спецпризначенці. І якщо раніше була можливість довідатися про стан утримуваних від працівників медпункту, то зараз такої можливості немає.

Восени 2025 року рідні дізналися, що Олексія бачили у тому СІЗО під час прогулянки. Він озвався на ім’я й по батькові, після чого чоловіка швидко завели до будівлі. Зі слів свідка, Олексій був пострижений наголо та у цивільному одязі. Практика показує, що поки людину не «розморозять», їй доводиться ходити в тому ж одязі, у якому її затримали. У випадку з татом Яни на момент публікації це вже триває понад вісім місяців.

З того, що відомо про розпорядок у цьому СІЗО, затриманим хоча б видають зубні щітки, а бритися дозволяють раз на тиждень. Підйом о 6 ранку під гімн РФ, до вечора не дозволяють лягати й регулярно водять на допити.

І хоч остаточно полегшення наступить, коли Олексій буде вдома, а ясність — коли з’явиться хоч якийсь офіційний статус по його справі, Яна вже радіє новині про те, що тато живий. А ще намагається планувати майбутнє, адже й у самої є сім’я, дитина: «Я просто дієва людина і тримаюся до кінця. Сподіваюся і тут дотримаюся до кінця, а потім уже піду проживати усе, що накопичилося».

Часом, рідні незаконно затриманих вагаються, чи варто бути гучними, набридливими для російських спецслужб. І хоч історія Яни ще триває, дівчина переконана, що діяти треба наполегливо, з короткими перервами на відпочинок, але добиватися інформації та бути видимими: «Адже коли служби розуміють, що тут людину хтось чекає і шукає, то в неї більше шансів на повернення».

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Розслідувальна розповідь про зникнення Арсена Азімова: свідчення рідної сестри, нові деталі й 10 років невизначеності.

Коли архіви мовчать, починають говорити голоси тих, хто досі чекає. Тих, для кого час зупинився між «було» й «може бути». Наприкінці серпня 2015 року в Сімферополі, неподалік 7-ї міської лікарні, 45‑річного кримського татарина Арсена Азімова, практикуючого мусульманина й батька трьох доньок, за свідченнями, силоміць посадили до сріблястого Mercedes двоє чоловіків у сірій формі — відтоді його місце перебування невідоме. Попри заяви родини, обшуки й відеофрагменти, справа зупинилася, а офіційні версії розійшлися з фактами.

«Арсен був дуже чесним, справедливим. Старший — він завжди все вирішував за нас»

У центрі цієї історії голос сестри зниклого — Анастасія. Її розповідь стримана й чітка, ніби складається тут і зараз протокол, але крізь сухі формулювання раз у раз проступає біль — глухий, витриманий, який не потребує підвищеного тону чи надмірних емоцій. Вона знову і знову повторює дати, адреси, прикмети одягу незнайомців — мов заклинання, яке не дає реальності остаточно розсипатися, не дозволяючи пам’яті забути бодай якусь дрібницю.

27 серпня 2015 року Сімферополь жив звичайним літнім днем — спекотним, неквапним, байдужим до майбутньої трагедії. Арсен Азімов — тренер із боксу, практикуючий мусульманин, батько трьох доньок від першого шлюбу, мешканець району 7-ї міської лікарні — вийшов із дому близько 11:00 ранку. Його плани не містили нічого виняткового: поповнити телефон дружині, купити рибу на базарі, завезти додому кавуни, а після обідньої молитви поїхати в Мар’їно оглянути земельну ділянку, для нового будинку. Побутова послідовність дрібних справ, з яких зазвичай складається спокійне розмірене життя будь кого з нас.

Близько 14:00 зв’язок із ним обірвався — без пояснень, без прощальних слів. І відтоді настала тиша, мов порожнеча, що розтягнулася на роки й досі не має меж.

За кілька годин після зникнення родина вже подала заяву до поліції, намагаючись наздогнати час, який вислизав крізь пальці мов пісок. Нічні пошуки з кінологами почалися надто пізно — коли день уже встиг стерти сліди, а місто кілька разів змінило ритм. Сліду не взяли: спека, людні вулиці й нашарування сторонніх запахів знищили можливий маршрут, наче хвиля — сліди на піску.

Вранці почався наступний етап — допити, огляди, версії. У слідчому комітеті пролунало навіть «побутове» припущення, яке родину приголомшило й образило: мовляв, до зникнення могла бути причетна родичка.

«Слідчий сказав: «А може, це ви його вбили через дім?» — це був удар»

Формулювання кинуте без доказів, зависло в повітрі важче за будь-яке обвинувачення. Звісно ж огляд будинку Анастасії не виявив слідів злочину. За два тижні відбувся обшук у домі, де мешкала дружина Арсена: силовики перелізли через ворота, вилучили документи і дрібні особисті речі — і знову жодних ознак насильства, жодної відповіді.

Свідчення в цій справі вперті, але беззахисні — вони існують, проте не мають сили зрушити систему.

«11 річна сусідка родини мого брата пригадала сцену поблизу Заліського ринку — двоє чоловіків у сірій формі ведуть людину, схожу на Арсена; поруч — бородатий чоловік у цивільному. Під’їжджає білий мікроавтобус, сріблястий Mercedes забирає затриманого, третій сідає в білу «Пріору». Номерів звісно ж дитина не запам’ятала.»

Як повідомили в слідчому комітеті — камери спостереження в цій точці міста виявилися несправними того дня: одні не працювали, інші «нічого не зафіксували». Коли за деякий час сестрі показали фрагменти відео з ринку, вона побачила не обличчя, а ходу, дистанцію, настирливу близькість. За Арсеном йшло двоє — «слов’янської зовнішності»: один вищий, у кепці, другий кремезніший, старший. Обличь розгледіти неможливо, але тіні за спиною виглядають надто впевнено й надто цілеспрямовано, щоби бути випадковими.

П’ять томів тиші: бюрократичний коридор без виходу

Далі нитка слідства рветься. Слідчі змінюються так часто, що їхні прізвища перестають бути іменами відповідальних осіб і перетворюються на своєрідні часові мітки, як дати в календарі. Провадження раз у раз зупиняють із формулюванням «через відсутність доказів» — фразою, що звучить як крапка, але насправді лише маскує порожнечу. Родина Арсена Азімова пише заяви до всіх можливих інституцій: місцевих, українських, міжнародних, європейських. У відповідь — або сухі, безликі відписки, що розчиняються в бюрократичній мові, або цілковита тиша, глуха й байдужа.

Є, однак, деталі, які з роками не стираються, а навпаки — стають гострішими, мов лезо. Навесні 2015 року Арсен говорив про те, що помітив за собою стеження. Він не був публічним лідером чи організатором, не стояв на трибунах і не очолював рухів, але відверто, не боючись, висловлювався про події в Криму після 2014 року. І його слова чули. Його присутність запам’ятовували. Сестра не перетворює це на пряме звинувачення — радше фіксує як тло, як напівтінь, що супроводжує події.

Восени 2024 року родина отримує лист із Сімферополя. У ньому зазначено, що щодо Арсена нібито відкрито три кримінальні провадження, а його самого «затримано на два місяці з формулюванням — екстрадувати в Росію». Згодом юрист пояснив: «екстрадувати в Росію» означає, що справу ведуть заочно й формально поза межами РФ/Криму — тобто йдеться не про «перевезення із Сімферополя в Росію», а про паперову процедуру розшуку й передачі з іншої юрисдикції, якої фактично ніхто не підтвердив. Проте жодного фактичного контакту з підзахисним не існує. Згодом, у слідчих з’являється ще одна версія: у 2024 році іншій сестрі у ФСБ повідомляють про виїзд брата до Сирії та нібито фотографії, які Арсен надсилав колишній дружині. Родина цю версію спростовує — не з емоцій, а з відсутності реальних доказів: немає документів, немає фіксації перетину кордонів, немає навіть верифікованих знімків. Лише слова, що знову зависають у повітрі, не знаходячи опори.

«Тато помер, не дочекавшись. Мама тримається, але здоров’я похитнулося»

У батьківському домі Арсена Азімова час давно перестав вимірюватися днями та роками. Його рахують листами — отриманими й ненадісланими, — і мовчанням телефонів, яке з кожним роком стає дедалі важчим. Батько помер у 2020 році, так і не дочекавшись жодної відповіді — ні офіційної, так і неофіційної. Мати тримається за надію, як за єдину опору: для неї син живий доти, доки не доведено протилежне. Це не заперечення реальності, а такий спосіб вижити в ній.

Діти Арсена дорослішають без батька, ніби за прискореним часом. Старша донька вже в Німеччині, з власною дитиною на руках; середня вийшла заміж у Феодосії; молодша щойно закінчила школу. Їхні життя рухаються вперед, залишаючи за собою порожнє місце, яке ніхто не може заповнити. Будинок, що колись збирав родину разом, продано — ще одна межа минулого, яку довелося перейти без Арсена, мовчки, без прощання.

«Я заплуталася в почуттях: хочу, щоб він був живий… а інколи — щоби бодай тіло знайшли. Надія лише на Аллаха й терпіння. Гарне терпіння — й Аллах винагородить»

Крим без свідків: імітація процесів як норма

Цю історію неможливо відірвати від ширшого контексту. Правозахисники говорять про відсутність зовнішнього моніторингу в Криму, обшуки в адвокатських офісах, постійні ротації слідчих і так зване «статистичне» ведення справ — нагромадження непотрібних стосів документів, за якими істина, на жаль, стоїть на місці. На цьому тлі приватна трагедія перетворюється на суспільний діагноз: коли слідство імітує діяльність, зникають не лише люди — зникає довіра як така.

Нові свідчення сестри додають об’єму портрету дня зникнення, ніби повертають йому глибину і світлотінь. Ранок починався спокійно: Арсен узяв із собою молодшу доньку від першого шлюбу, провів із нею кілька годин — без поспіху, без тривоги, у звичайній батьківській присутності. Потім повернувся додому і згодом вийшов у справах, які не мали жодного відтінку ризику.

Із магазину «Фуршет» він подзвонив дружині, щоби пересвідчитися, чи надійшли кошти після поповнення — короткий дзвінок, технічний і буденний, який згодом набув ваги прощального. На Заліському ринку Арсен купив два кавуни й попросив знайомого Расіма завезти їх додому. Цю побутову нитку — рибу, кавуни, дзвінок — сестра повторює знову і знову, ніби перелічує предмети, що ще тримають світ на місці. Бо це — остання тверда точка перед проваллям невідомості.

Є і інша деталь, не менш промовиста: домовленість того дня оглянути ділянки під забудову так і не здійснилася. Зустріч, яка могла стати мостом у майбутнє, обірвалася ще до того, як почалася — на під’їзді до теперішнього, яке раптом стало пасткою.

У справі існує фоторобот — складений не з відеозаписів, а зі слів 11 річної очевидиці. Родина ніколи не бачила цей речовий доказ у поєднанні з матеріалами з камер спостереження. «Таємниця слідства» в цій історії перетворюється на формулу, що радше зачиняє двері, ніж відкриває їх. Так само ніхто не пояснив, кому належали форма і транспорт того дня. Навіть елементарне — з’ясувати, які служби носять сіру форму, — зависло без відповіді, мов питання, поставлене в порожнечу.

Останні десять років — це історія витримки. Років, складених із листів без резолюцій і кабінетів без відповідальності. Із повторюваних запитань і тих самих відповідей, які ніколи не наблизять до розв’язки. Сестра, спілкуючись зі слідчими й журналістами, раз у раз складає один і той самий пазл — уважно, терпляче, по пам’яті. І щоразу бачить порожню центральну деталь, без якої зображення не стає цілим. Вона не вимагає вироку. Вона просить лише процес — справжній, без імітації. Бо там, де існує процес, ще лишається шанс на істину.

Що маємо сьогодні? Ім’я. Обставини. Свідчення. Фрагменти відео. Тиск часу, який працює проти пам’яті. Маємо спільноту, що вчиться взаємодопомоги тоді, коли інституції відвертаються. Маємо матір, яка відмовляється прийняти смерть без доказів. Маємо сестер, що тримають пам’ять живою — не з обов’язку, а з любові, бо це єдине, що ще може наблизити справедливість. І маємо запитання, яке не тьмяніє з роками й не втрачає сили: де Арсен?

Коли-небудь відповідь пролунає. У справах про насильницькі зникнення правда не застаріває — її лише шукають довше й болісніше. І кожен факт, кожен голос, кожна, на перший погляд, незначна деталь — від дзвінка з «Фуршету» до силуету в кепці на зернистому відео — може виявитися тим самим ключем, що відчинить двері, за якими чекають десять років.

Усі імена в матеріалі змінені з міркувань безпеки.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Історія жінки з Євпаторії, яку ФСБ утримує в ізоляції та звинувачують у держзраді — як українська символіка в соцмережах стає підставою для репресій в окупації.

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року.

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

«Вийшла з дому і зникла»: історія виховательки з Криму, яку ФСБ звинувачує у держзраді. Як Росія використовує практику насильницьких зникнень проти кримських татар та ціна проукраїнської позиції в окупації.

Одного весняного ранку Залія вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і поїхала до Сімферополя зустрітися з подругами. Коли приїхала, зателефонувала мамі. А наступного дня дівчина вже не відповідала на дзвінки. З подругами вона так і не зустрілася.

Два дні Гюзель не знала, що з донькою. На третій ранок опів на сьому у двері постукали чоловіки у формі…

Протягом останніх двох років російські силовики у тимчасово окупованому Криму посилюють практику насильницьких зникнень. Станом на кінець 2024 року було 27 таких підтверджених випадків. Вісьмох з цих людей так і не вдалося знайти, троє були засуджені окупаційним судом, решту звільнили. А цього року з 18 осіб звільнили лише одну.

Такі викрадення супроводжуються незаконними затриманнями, катуваннями та примусовим отриманням зізнань у сфабрикованих справах. Часто силовики тримають людей у статусі інкомунікадо — коли після викрадення рідні тривалий час не знають, де людина перебуває і в чому її звинувачують.

Ця історія — одна з таких.

Імена змінені в цілях безпеки. 

Перші три дні

Пів року тому весняного ранку молода кримська татарка вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і сіла в автобус до Сімферополя. По приїзді Залія віддзвонилася мамі, а вже наступного дня її телефон був вимкнений. «Вона мені сказала, що поїхала зустрітися з подругами. Я обдзвонила подруг: вони не бачилися», – Гюзель кілька днів намагалася зв’язатися з донькою. Ці дні та ночі в невідомості стали для жінки й родини Залії тяжким випробуванням.

«Уявіть: ваша дитина не на зв’язку. Який може бути емоційний стан, коли в голову не лізе нічого хорошого? Де вона? Що з нею? Як вона? Звісно, ми в паніці. У нас весь будинок був заповнений людьми. Близькі, сусіди, пів міста з’їхалося. Всі хвилювалися, думали, шукали її», – згадує Гюзель. Родина звернулася в районну поліцію — ті не почали пошуки дівчини. Знайомі розпитували про неї таксистів у Сімферополі — безрезультатно. 

Третього ранку опів на сьому у двері Гюзель постукали чоловіки у формі. Представилися співробітниками ФСБ Росії та повідомили, що Залію затримали, вона перебуває під арештом у Севастополі, і її звинувачують у держзраді за статтею 275 КК РФ.

«Вони сказали, що вона нібито хотіла щось підірвати, і її затримали на гарячому, – але ці новини заспокоїли Гюзель. – Після пережитого мені головне було, що донька жива». Співробітники зайшли до будинку. Двоє в камуфляжі: один з них вів допит, інший – з ноутбуком, записував. Ще один – весь в чорному, із закритим обличчям – ходив довкола, перевіряв телефони Гюзель та інших членів родини: «Протягом усіх шести годин він не випускав наших телефонів з рук».

Трьох понятих теж привезли із собою. Але і цим не обійшлося: вузенька вуличка маленького містечка була забита автомобілями та озброєними військовими. Виглядало, ніби відбувається масштабна спецоперація проти злочинного угруповання, а не формальна процедура у справі затримання молодої виховательки дитсадка. 

Залія мала психологічну й педагогічну освіти, працювала в садочку і в школі, захоплювалася грою на гітарі та рукоділлям. «Вона різностороння дівчинка, дуже цікава, допитлива і хороша людина, — Гюзель згадує і те, що її донька не приховувала своєї проукраїнської позиції. — І у творчості, і в побуті, серед друзів, на вулиці вона не могла по-іншому. Цього в неї не забрати».

Інших здогадок, чому Росія звернула увагу на Залію, рідні не мають. Гюзель не пригадує, щоб доньці погрожували. Але моторошним виявилося усвідомлення, яке прийшло до жінки вже постфактум: Залію “вели”. Серед транспорту силовиків того ранку сусіди впізнали одну непримітну машину. Вона стояла неподалік їхнього двору щонайменше останні три дні перед зникненням. Залія та її батьки ходили повз автівку, займалися буденними справами, не підозрюючи, що їхнє життя вже розписане у чиїхось звітах.

Після шести годин допитів родини співробітники ФСБ не залишили жодних документів з інформацією: ані про затримання Залії, ані про місце її перебування. І навіть контактів. Сказали лиш, що днями зателефонує слідчий. Слідчий так і не вийшов на зв’язок. Родина знову опинилася в невідомості.

Пошуки

Гюзель говорить, що її рятувала підтримка оточення. Як і в перші дні, родина та спільнота були поруч і продовжували шукати Залію. Вони найняли адвоката, який допоміг писати листи в різні інстанції: прокуратуру, МВС та ФСБ Росії тощо. Але звідусіль відповідали одне й те ж: їм невідомо місцеперебування дівчини. За словами Гюзель, листи були однакові, за шаблоном, ніби їх спеціально друкували в одній друкарні.

Так тривало три тижні. На 21-й день Гюзель подзвонили. Вона почула голос доньки: «”За мене не хвилюйтеся, у мене все добре. Я перебуваю в Севастополі”. Все. На цьому дзвінок перервався. Більше нічого». Тільки після цієї розмови Гюзель змогла отримати дозвіл надіслати доньці передачу зі змінним одягом. 21 день дівчина ходила в тому ж одязі, що при затриманні.

І весь цей час, поки рідні шукали Залію, дівчину возили різними місцями утримання в Севастополі. Згодом її перевели в СІЗО Сімферополя і Гюзель нарешті змогла побачити доньку.

Побачення

Кожні два місяці Залії продовжують запобіжний захід тримання під вартою. Лише раз Гюзель запросили на таке слухання. На решту рідних не кликали. 

Слухання — єдина можливість для адвоката отримати дозвіл на побачення матері з дівчиною. За пів року таких було три. І це не ті побачення, де можна потримати за руку чи обійняти – єдиною ниткою, що зв’язує жінок, стає стара телефонна трубка. І це перетворює спілкування на ще одне випробування: «Заходиш туди і телефоном розмовляєш через подвійне скло. Він п’ять хвилин працює, п’ять — ні. Такий доісторичний, скрипить, тріщить».

Розмови тривають по півтори-дві години — скільки дозволять. За словами матері, Залія виглядає добре, ніколи не скаржиться на умови: «Каже, що все нормально. Кожен день — день бабака: встали, поїли, погуляли, знову поїли. Протягом будніх працює телевізор, двічі на день показують Скабєєву. Субота й неділя у Скабєєвої  — вихідні».

Рідним дозволено передавати передачі, тож двічі на місяць Залія отримує від них продукти. Також є змога писати й отримувати електронні листи: «Правда, вони не завжди вчасно доходять. Від доньки листи приходять швидко, а наші йдуть значно довше». За кожен з листів родина повинна платити: і за надіслані, і за отримані. Тож переписуються, коли є фінансова можливість. 

Надія на звільнення

Попереду — невизначеність. Слідство може тривати місяцями, а вироки у таких справах часто написані наперед. Ця історія стала важким ударом для родини, виснажуючи їх і морально, і фінансово.

Але Гюзель працює і знаходить можливість боротися за доньку, радіє, що та жива, молиться, і чекає дня, коли двері її дому знову відчиняться для доньки, яка просто хотіла бути собою.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

Одинадцять українських та міжнародних організацій звернулись до музеїв в Мексиці та Бразилії з закликом не легітимізувати окупацію Криму. Причиною для звернення стали меморандуми про співпрацю між художнім музеєм Лазара Сегала (Сан-Пауло, Бразилія) і музеєм Анауакаллі (Мехіко, Мексика) та так званою “Российской галереей искусств” – музеєм, який було засновано на тимчасово окупованій території Кримського півострова, у місті Севастополь.

Представники українського громадянського суспільства висловили глибоке занепокоєння у зв’язку з тим, що така співпраця може становити пряму загрозу дотриманню норм міжнародного права, зокрема принципів суверенітету, територіальної цілісності та невизнання незаконних змін державних кордонів. При цьому в зверненнях було наведено висловлювання високопосадовців Мексики та Бразилії про підтримку суверенітету та територіальної цілісності України.

Крім того, представники громадських організацій довели до відома іноземних музеїв, що з моменту окупації Криму у 2014 році Російська Федерація активно впроваджує на захопленій території власну культурну політику, спрямовану не на збереження спадщини, а на її ідеологічну трансформацію, вигідну лише окупуючій стороні. Музейні установи на окупованій території активно здійснюють незаконні руйнівні археологічні розкопки на понад 1100 об’єктах, включаючи Херсонес Таврійський, пам’ятку ЮНЕСКО. Близько 14 мільйонів цінностей вилучено, з яких значну частину, включаючи полотна українських художників, було переміщено до музеїв на території РФ, де вони використовуються для трансляції наративів, що виправдовують окупацію та заперечують культурну самобутність України й кримськотатарського народу.

З огляду на це у зверненні зазначено, що будь-яка форма міжнародної співпраці з подібними установами – навіть опосередкована – може бути розцінена як порушення принципу належної обачності у міжнародній співпраці та становити ризик мимовільного сприяння політиці окупації, порушенню прав на культурну ідентичність та перекручуванню історичної правди. Громадянське суспільство просить музеї відмовитись від взаємодії з установами на окупованій території задля “солідарності з міжнародним правопорядком, постраждалими громадами й тими, хто намагається зберегти культурну спадщину в умовах війни”.

26 грудня 2024 року так званий Севастопольський міський суд, який діє на окупованій території АР Крим та м. Севастополя, засудив громадянку України, українську активістку, мешканку Севастополя Оксану Сенеджук до 15 років позбавлення волі зі штрафом у 200000 рублів та обмеженням свободи на один рік.

Переслідування Оксани Сенеджук органами ФСБ РФ почалося у 2022 році через її відкриту проукраїнську позицію та негативні висловлювання щодо агресії РФ проти України. З того часу її декілька разів викликали на допити, а 14 серпня 2024 року у неї вдома в Севастополі ФСБ провела обшук та затримала активістку. 15 серпня так званий Ленінський районний суд міста Севастополя виніс рішення про взяття затриманої під варту. З того часу вона утримується у СІЗО-1 Сімферополя.

Оксану Сенеджук звинуватили у скоєнні державної зради згідно зі ст. 275 Кримінального кодексу РФ, зокрема в тому, що вона нібито передавала українській розвідці відомості про дислокацію кораблів Чорноморського флоту РФ.

58-річна Оксана Сенеджук — філологиня за освітою, працювала до окупації півострова у Севастопольській міській державній адміністрації. Має відзнаки за свою роботу та активну громадянську позицію до 2014 року. Активно підтримувала Євромайдан і брала участь у ньому.

Ми переконані, що справжньою причиною затримання Оксани Сенеджук є її політичні погляди – вона публічно висловлювала свій осуд агресії РФ проти України. Країна-агресор продовжує практику кримінального переслідування українців та українок, які залишаються проживати на тимчасово окупованій території Кримського півострова, за сфабрикованими звинуваченнями у державній зраді.

Ми, представники правозахисних організацій, засуджуємо політично мотивоване переслідування Оксани Сенеджук у тимчасово окупованому Криму у зв’язку з її громадянською позицією та вимагаємо від влади РФ:

• негайно звільнити громадянку України Сенеджук Оксану Анатоліївну та всіх ув’язнених за політичними мотивами цивільних осіб, які утримуються в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України або на території Російської Федерації;
• припинити практику переслідування громадян України за висловлення своїх поглядів щодо незгоди зі збройною агресією РФ;
• припинити використання кримінального законодавства РФ на тимчасово окупованій території України в порушення норм міжнародного права.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування обставин незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес громадянки України Сенеджук Оксани;
• запровадити персональні санкції проти осіб–громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес Сенеджук Оксани.

Звертаємося до урядів іноземних держав та міжнародних організацій, зокрема до країн-учасниць Конференції з питань гуманітарного виміру Формули миру, яка відбулася 30–31 жовтня 2024 року у Монреалі, та країн–учасниць Міжнародної Кримської платформи:

• звернутися до уповноважених осіб Російської Федерації з вимогою негайного звільнення Сенеджук Оксани;
• запровадити персональні санкції проти осіб–громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий і офіційний судовий процес Сенеджук Оксани;
• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;
• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• надавати допомогу уряду України в розслідуванні воєнних злочинів, злочинів проти людяності та грубих порушень прав людини в окупованому Криму та інших окупованих територіях;
• максимальною мірою використовувати Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних Російською Федерацією цивільних осіб, у межах реалізації пункту 4 Формули миру, Міжнародну Кримську платформу, механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України;
• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідної умови для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

Кримська правозахисна група 

Медійна ініціатива за права людини

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

Центр прав людини ZMINA

ГО “КримSOS” 

Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля

Правозахисний центр “Дія”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Кримський процес

ПЛАТФОРМА ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Українська правова консультативна група (ULAG)

Центр громадянської просвіти “Альменда”

“Освітній дім прав людини” — Чернігів

Центр громадянських свобод

27 липня 2023 року, під будівлею незаконного “Верховного суду Криму” російські силовики затримали 14 вільних слухачів та журналістів (із них – троє жінок), які прийшли підтримати переслідуваних за політичними мотивами першого заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла та братів Азіза та Асана Ахтемових під час розгляду їхньої апеляційної скарги. В результаті затримання було заарештовано п’ятьох людей, включаючи правозахисницю та журналістку видання “Ґрати” Лутфіє Зудієву та кореспондента видання “Кримська солідарність” Куламета Ібраїмова. Раніше, 19 липня, окупаційний “суд” проголосив, що засідання у цій кримінальній справі відбуватимуться відкрито.

За інформацією видання “Ґрати”, під час затримання Лутфіє Зудієва продемонструвала співробітникам поліції прескарту і заявила, що виконує редакційне завдання, однак поліцейські це проігнорували.

Під час перебування у Залізничному райвідділі поліції м. Сімферополь поліцейські, використовуючи погрози, змушували Лутфіє Зудієву здати відбитки пальців і зразки слини, від чого вона відмовилася. У підсумку щодо журналістки склали адмінпротокол про “участь у масовому одночасному перебуванні громадян у публічному місці поблизу Верховного суду Криму… з метою подальшого висвітлення в ЗМІ”. Це підтверджує, що поліцейські знали про журналістський статус Зудієвої. 

“Суддя” підконтрольного РФ кримського суду Галина Циганова призначила Лутфіє Зудієвій штраф у розмірі 12 тисяч російських рублів. Куламета Ібраїмова було заарештовано на п’ять діб на підставі протоколу про повторне “правопорушення” за ч. 4 ст. 20.2.2 КоАП РФ.

Серед інших заарештованих 27 липня були мати політв’язня Азіза Ахтемова Зарема Ахтемова, брат політв’язня Нарімана Джеляла Руслан Джелялов та ветеран кримськотатарського національного руху Рустем Усеїнов, яким також були призначені штрафи у 12-15 тисяч рублів на підставі протоколу, як і у справі журналістки Лутфіє Зудієвої, за ч. 1 ст. 20.2.2 КоАП РФ (“Організація масового одночасного перебування та (або) пересування громадян у громадських місцях, що не є публічним заходом”).

Безпідставні затримання журналістів Лутфіє Зудієвої та Куламета Ібраїмова, а також 12 інших вільних слухачів “судових засідань” у справі Нарімана Джеляла та братів Ахтемових, адміністративні штрафи і арешти свідчать про реальну загрозу свободі журналістів, громадських активістів та звичайних людей у ​​тимчасово окупованому Криму.

З огляду на вищевикладене, ми, представники українських правозахисних організацій, засуджуємо злочинні дії представників влади РФ та закликаємо:

Міжнародне співтовариство, в тому числі Робочу групу ООН із свавільних затримань, Спеціального доповідача ООН з питань захисту та поширення права на свободу думки та її вираження, Спеціального доповідача ООН з прав корінних народів, Спеціального доповідача ООН щодо ситуації з правозахисниками, Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Генерального секретаря Ради Європи, Комісара Ради Європи з прав людини, Керівний комітет Ради Європи з медіа та інформаційного суспільства, Комітет ПАРЄ з юридичних питань і прав людини, Генерального доповідача ПАРЄ щодо ситуації з правозахисниками, представників ЄС, Європейської служби зовнішніх дій, представників ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, Комісара ОБСЄ у справах нацменшин, Конгрес місцевих і регіональних влад Європи в межах усіх своїх можливих повноважень і мандатів:

• вимагати від Російської Федерації припинити політично мотивоване переслідування в адміністративному порядку кримських журналістів і активістів та терміново звільнити безпідставно заарештованого журналіста Куламета Ібраїмова;

• вимагати від РФ негайно звільнити всіх політичних в’язнів та цивільних заручників, котрі утримуються в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України  або на території Російської Федерації;

• запровадити персональні санкції проти осіб, причетних до незаконного ув’язнення громадян України в окупованому Криму;
• надавати всебічну допомогу уряду України в розслідуванні міжнародних злочинів та грубих порушень прав людини в Криму та на інших окупованих територіях.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування фактів незаконного позбавлення волі та інших грубих порушень фундаментальних прав людини Російською Федерацією щодо громадян України, які опинилися під владою РФ;

• притягнути до відповідальності осіб, причетних до незаконних затримань громадян України;

• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;

• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим політичним переслідуванням та іншим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• всебічно використовувати спроможності Міжнародної Кримської платформи, механізмів ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля припинення політичних переслідувань, придушення свободи слова та вираження поглядів в Криму та пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України.

Звертаємося до урядів іноземних держав та міжнародних організацій, зокрема учасників Міжнародної Кримської платформи:

• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідної умови для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

ГС “Дім прав людини “Крим”

Кримська правозахисна група

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Центр прав людини ZMINA

ПЛАТФОРМА ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ 

Правозахисний центр “Дія”

КримSOS

Кримський процес

Регіональний центр прав людини

Центр громадянської просвіти “Альменда”

ГС “Освітній дім прав людини в Чернігові”

Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля