Київ, 24 квітня, 2025 рік. О 1:30 небо розірвалося для нас на «до» і «після». Не грім, не дощ — лихо. Тихе, без попередження. Без сирени. Можливо, вона й лунала, але ми її не чули. Душа давно відучилася прокидатися на звук страху. Він став нам за звичку, за щоденний ритуал — мов перше горнятко кави зранку.

Ми спали. Я, чоловік і донечка — втрьох, згорнуті у спільний клубок утоми, мов три вуглики, що тліли після довгого дня. Я прокинулася не тілом — прокинулася з якимсь внутрішнім неспокоєм. Він спалахнув в мені раптово, інстинктивно, як блискавка в темряві. Сліпа, тваринна — не думка, не звук, а чиста паніка. Усе моє єство заволало в безмовній команді: вставай!

І в ту ж мить небо розірвав металевий крик ППО — пронизливий, хижий. А за ним — вибух. Удар такий глибокий, що душа здригнулася, ніби її хтось вийняв і стиснув у кулаці. Стіни будинку затремтіли, загули. Ліжко підкинуло мене в повітря — мовби я була не людиною, а м’якою лялькою в руках шаленого вітру.

Не думаючи, схопила ковдру в одну руку, донечку — в іншу, теплу, ще сонну, мов пташеня.

— Біжимо, швидше! — крикнула, хоч у горлі наче розрослася гаряча, жива петля — вона звивалася й стягувалася, мов гадюка, що вповзає всередину й душить.

Світ «після»

Ми вибігли в коридор — і світ став важким, майже в’язким. Повітря згустилось, мов холодний кисіль, насичене тривогою, гаром і дрібним пилом, що зависав у повітрі, наче попіл над згарищем. У світлі, що пробивалося позаду, кожна пилинка мала тінь — крихітну, колючу, наче уламок скла в оці.

Все відбувалось, як у сповільненій зйомці: я озираюся — чоловік позаду. Його обличчя сіре від пилу, очі блищать, широко відкриті, мов у загнаного звіра. Він дихає ротом, важко, мовби повітря вогке і колеться.

І тоді — спалах. За його спиною — вибух світла. Але це не світло ламп. Це — спотворене, червоно-помаранчеве сяйво, в якому немає життя. Воно тремтить, ламається на уламках скла, пробігає стінами, змиває кольори з усього, що потрапляє під його погляд. Коридор стискається. Тіні скачуть, як чорні птахи. Десь у глибині — тріск, схожий на те, як ламають гілку. У цьому звуці — і стіни, і пам’ять, і час.

Будинок здригнувся. Павутина тріщин побігла по стелі. Скло лускалося — тонко, хрустко, майже крихко, як ламається яєчна шкарлупа, тільки у сто разів гучніше. Бетон зіткався, як тіло в агонії, і його крик був важкий, безмовний, повільний.

Ми встигли впасти під двері. Все в русі сповільнилось — ніби хтось натиснув паузу й дав нам кілька секунд на вижити. Мала не плакала, не кричала, а видала звук, у якому застигли всі жахи її короткого життя, він досі бринить інколи у мене у вухах. Двері гупнули по спинах. Різко. Болісно. Але вони встояли. Пил повз з усіх щілин. Він був усюди. Осідав на віях, пролазив у рот, сипався на плечі.

Я нічого не бачила. Але тіло діяло — як машина, запрограмована страхом.

— Одяг! Документи! Пес! Де клітка?! Доню — хом’як!

Голос — хрипкий, відривчастий, але впертий. Він рятував нас. Команда за командою — як пульс, як життя.

Тиск шалено підскакував — я ледве стояла на ногах. Відчиняю двері — і світ після накриває нас, збиваючи ніби вантажівка на великій швидкості.

Тамбура не було. Просто — не існувало. Його наче вирвали з реальності, як сторінку з книги, яку не мали читати. Все довкола тремтить у полоні пилу. Сіре, без кольору, розмите — ніби хтось зняв світ на стару кіноплівку, і не встиг проявити, а тепер кожен кадр сиплеться з екрана, мов попіл. Із верхніх поверхів збігають люди, і у всіх них розфокусований погляд.

Ліфтова шахта — відкрита рана в тілі будинку. Всередині — обгорілий металевий ящик, що завис, мов розпанахана вандалами труна. Сходи — ще одна пастка: скло, уламки, бетонна крихта. Люди не йдуть. Вони ковзають. Падають. Повзуть. Хапаються за перила, за стіни, одне за одного — за саме життя, яке вислизає крізь пальці.

Відчуваю на своєму плечі руку чоловіка. Міцну. Напружену. Пальці стискають, ніби намагаються втиснути мене в себе, зберегти. Я відчуваю в цьому дотику не просто страх. Це остання віра. В нього залишилося одне завдання. Тільки одне — вивести нас. Своїх дівчаток. І нічого навколо більше не має значення.

Метро: остання межа

Надворі під вереск зграї шахедів у небі ми біжимо не тямлячи себе від страху, як перелякані загнані у глухий кут дикі звірі у пошуку прихистку. Все змішалося. Світ став іншим.

Метро — остання межа, холодна, вогка печера, але справжня. Тут повітря пахне залізом, потом і мовчанням. Люди — тіні. Сидять, лежать, тиснуться одне до одного, мов уламки, яких ще не зібрали докупи.

І тут — вони.

Майже одночасно з нами, вбігає подружжя. Кремезний чоловік — чорний від попелу, ніби вийшов із полум’я. В руках — ковдра, затиснута судомно але дуже обережно, як щось крихке, священне. Він тримає свою дитину. Немовля, беззахисне, із білою мов пергамент шкірою. Маленький промінчик віри. Невинне янголятко, опущене, по незрозумілим причинам, у самісіньке пекло.

Позаду — жінка. Дружина, чомусь мені це так одразу здалося. Її одяг — розірваний, бинт, мов якийсь недолугий пластир ледь стримує кров на лобі. Але вона встояла, очі порожні але вона — вижила.

І я думаю: «Це диво!»

Ми тут. Вони — тут. Діти живі. Ніч роздерла світ на клапті — але ми ще тримаємо його краї у своїх пальцях.

Ранок наступного дня

Наступного ранку — новина у ФБ — вона померла. Жінка з метро. Мати. Тепер її немає. Лишився тільки він і дитя.

Хотілося кричати. Видерти з себе біль, зойк, усе, що затаїлося всередині.

24 квітня ракета влучила у будинок поряд. З 15 людей лише 2 вижило. Тринадцятеро — стали цифрами, іменами у стрічках новин. Тринадцятеро — відлетіли до неба. Назавжди.

Того дня в голові крутилася лише одна думка, тиха, по-дитячому наївна:

«За що? І чому нам пощастило більше ніж іншим?»

Я досі не дала собі відповіді на це питання проте, я можу писати, занотовувати, констатувати факти. Бо памʼять — це все, що в нас залишилося. Це наш єдиний щит. І ми не забудемо.

Ніколи.

Матеріал підготоволено Світланою Косенко в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Чернігівець Максим Ус 23 лютого повернувся додому із спортивних змагань, в те, що може розпочатись війна – не вірив. Вже наступного дня стало відомо про початок повномасштабного вторгнення. Родина стикнулась із труднощами в пошуку укриття та відсутністю «зеленого коридору» для евакуації з міста. Артилерійський обстріл, який відбувся 16 березня забрав життя 10-річного Дмитра – сина Максима, а дружина Євгенія отримала тяжке поранення в ногу. Свою історію чоловік розповів документаторам, які збирають свідчення воєнних злочинів, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Максим Ус (2021 рік), Фото: Facebook-сторінка Максима Уса

Початок війни та пошук безпечного укриття

24 лютого Максим пішов на роботу, а вже о 13 годині дня зателефонували і сказали, щоб всі повертались додому. Разом з колегою зачинили магазин і пішли. 

Коли чоловік повернувся додому, то побачив, що біля будинку була метушня. Максим з родиною також вийшов до двору шукати собі укриття. В сусідньому будинку було бомбосховище, яке має обслуговувати 3 будинки, зокрема той, в якому проживає родина Максима. Але їх туди не пустили, сказали, що місця всі зайняті. Згодом знайомий чоловік покликав родину Максима до підвалу неподалік, де певний час вони переховувались. Спочатку збиралися великими групами і сиділи на стільцях. Син Максима не розумів, що відбувається, адже мав розлад аутичного спектру. Хлопчик нервував та не завжди реагував на зауваження і це дратувало інших людей в укритті. Близько двох тижнів родина кожного дня ходила туди, але згодом прийняли рішення перебувати вдома – ховались між двох стін в коридорі двокімнатної квартири. 

Артилерійський обстріл 

Максим шукав можливості виїхати з Чернігова, але було відомо про випадки розстрілу автівок при спробі самостійної евакуації цивільного населення з міста. Ця небезпека дуже лякала дружину, тому чекали «зеленого коридору». Максим розповідає, що сумнівався у перспективі його організації, каже: «з окупантами і з терористами не можна домовлятися». 

16 березня в першій половині дня було дуже тихо. Це насторожило Максима. Приблизно о 16 годині розпочався перший артилерійський обстріл. Орієнтовно о 20.00 – другий. Палали будинки поряд, особливо верхні поверхи та дахи, вогонь перекидався на сусідні. Максим припускав, що снаряд може влучити в дах їхнього будинку (родина проживає на верхньому поверсі). Було страшно, тому взяли тривожні валізки з собою, зайшли до сусідки, а потім спуститись у під’їзд, адже підвалу чи бомбосховища їх будинок не має. 

Максим каже: «З одного боку стояла сусідка як входити в під’їзд. У нас були металеві двері. З іншого боку я стояв. Навпроти мене на стільці сиділа дружина, а навпроти сусідки сидів хлопчик, мій син. От. Через кожну хвилину був вибух, свист, вибух. Я вуха затуляв, щоб не оглушало. І тут прилетіло за 7 метрів від дверей. І вибухом вибило двері. Було пильно, темно». 

Вибиті двері пошкодженого під’їзду. Фото: зроблене документаторами під час моніторингового візиту (2022 рік)

Після крику дружини «нога-нога-нога» Максим увімкнув налобний ліхтарик і побачив, що дружина лежить поранена в ногу, потім перевів погляд на дитину і біля голови узрів пляму крові, що текла. 

Чоловік швидко побіг кликати на допомогу. В дворі був гараж, де переховувалися люди. Максим благав допомогти викликати швидку, надати медичну допомогу і перенести дитину туди. Але власниця цього гаражу не надала дозволу, інші злякались, що жінка їх вижене і теж відмовили. 

Максим Ус та його загиблий син Дмитро, Фото: Facebook-сторінка Максима Уса

Максим побіг в іншу будівлю, там зголосився допомогти літній чоловік, але знову розпочався обстріл і він змушений був рятуватись. Лише з третьої спроби вдалось знайти підмогу, декілька молодих чоловіків погодились допомогти. Поранених сина та дружину перемістили в підвал 5-ти поверхової будівлі поряд. З моменту поранення минуло близько півгодини. Там була медсестра. Вона, перев’язала ногу джгутом. Викликали швидку. Першого забрали сина, наступною дружину. 

Кожного дня Максим провідував родину в лікарні. Через 7 днів дитина померла, внаслідок осколкового поранення в голову. Ворожий снаряд забрав життя 10-річного Дмитрика. Євгенії спочатку надали першу медичну допомогу, а згодом евакуювали до Києва. З евакуацією допомогли колеги з роботи Максима. Завдяки цьому вдалось врятувати ногу жінці. Лікар зробив операцію та видалив 12 см кістки. Вже більше року триває реабілітація.

Реабілітація Євгенії Ус після декількох операцій. Фото: Facebook-сторінка Максима Уса

Максим припускає, що обстріл вівся з Михайло-Коцюбинська, яке тоді було окуповане російськими військовими. 

Життя в блокадному Чернігові

Чоловік згадує, що коли дружина перебувала в лікарні, там бракувало медичних матеріалів та препаратів. Лікарня працювла без світла. 

Містом чоловік пересувався на велосипеді, шукав де продається продукти. Декілька разів потрапляв під обстріли. Кожного дня о 6-й ранку займав чергу за хлібом. Найдовше стояв чотири години, щоб купити дві буханки. Води не було. Тепла також не було. 

Вибуховою хвилею в квартирі Максима вибило вікна, деформувалися склопакети та дерев’яні двері. Пошкоджено дах будинку, посічено стіни, вхідні двері до під’їзду вибито. 

Фото пошкодженого будинку, зроблене документаторами під час моніторингового візиту (2022 рік)

Наразі Максим та Євгенія повернулись до Чернігова. Жінка досі проходить реабілітацію. Родина важко переживає втрату сина, життя якого забрала війна.

Цю історію задокументували правозахисники Громадської приймальні УГСПЛ міста Чернігів, яка здійснює свою діяльність на базі ГО “МАРТ” та документатори Освітнього дому прав людини в Чернігові.

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнних злочинів РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: tribunal_for_putin@helsinki.org.ua або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 36 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.