Коли російські війська зайшли на північ Житомирщини, Людмила Кураченко з села Залісся не думала про власну безпеку. Її невістка з дев’ятимісячним онуком залишилася в окупованій Радчі без води, їжі й памперсів. Попри блокпости, танки й погрози російських військових, жінка двічі намагалася прорватися до рідних. Зрештою окупанти самі посадили її на бронетехніку й відвезли в окуповане село. Це історія про материнську відвагу, яка виявилася сильнішою за страх.

Погріб, свічки, документи: як мешканці прикордоння готувалися до війни за лічені хвилини 

24 лютого 2022 року Людмилу Кураченко розбудив телефонний дзвінок. Була четверта ранку. Телефонував брат із Києва.

 «Що ти робиш?» — питає. Я кажу: «Що в цю пору можна робити?» А він: «Війна. Бігом збирай документи, воду, хліб, свічки, сірники — усе неси в погріб», — згадує жінка.

Спочатку вона не повірила. Вибігла на ґанок. Небо над селом Залісся вже палало червоними загравами. Здалеку долинали вибухи.

Того ранку її родина готувалася до найгіршого. До погреба перенесли документи, найнеобхідніші речі, запас води, хліб, свічки й сірники. Здавалося, що вибухи ще далеко і, можливо, біда омине їхнє село.

«Ми думали, що якось минеться», — каже Людмила Володимирівна.

Попри тривожні новини, у Заліссі ще трималися за звичне життя. Людмила Володимирівна працювала кухаркою в шкільній їдальні. Діти приходили на уроки, а працівники школи готували для них гарячі обіди. Здавалося, що повсякденний ритм ще здатен захистити від реальності.

Усе змінилося 16 березня.

Того дня кухарі ледве закінчили готувати обід, коли неподалік школи впала перша авіабомба.

 «Як почало бахкати, ми поховалися біля видачі. Потім ледве повтікали», — пригадує жінка.

Відтоді погріб став єдиним прихистком для родини.  «Як тільки починалися обстріли, ми щоразу спускалися і чекали, поки обстріл ущухне. Кожна жилка трусилася», — згадує Людмила Володимирівна.

«Мамо, забери Свєту!»

Найбільше Людмила Володимирівна хвилювалася не за себе.

Її невістка Світлана разом із дев’ятимісячним онуком Святославом залишалися в Радчі — селі, яке вже опинилося під контролем російських військових. Зв’язок із ними майже зник, а новини доходили уривками.

У цей час обидва сини Людмили служили у Збройних Силах України. Один — військовим хірургом у Дніпрі, інший виконував бойові завдання на Луганщині. Коли вдавалося додзвонитися, вони говорили про одне й те саме.

 «Мамо, забери Свєту. Забери дитину», — просив син.

Між Заліссям і Радчею стояли російські блокпости. Напередодні окупанти розстріляли поліцейський автомобіль і машини лісового господарства. Кожна поїздка цією дорогою могла стати останньою.

Попри небезпеку, Людмила Володимирівна вирішила їхати. Разом із донькою Любою вони завантажили до автомобіля воду, продукти та дитячі речі й вирушили в бік Радчі.

Дорогою їх кілька разів зупиняли російські військові. Озброєні автоматами, вони виходили назустріч машині, змушуючи зупинятися.

 «Вони автомати наставили. Я руки вгору, паспорт узяла й пішла. Стою, плачу. Вони махнули: “Їдьте”», — згадує Людмила Володимирівна, та за кілька кілометрів їх чекала ще одна зупинка. Російські військові знову оточили автомобіль і наставили автомати.

«Питають: “Куда едете?” Кажу: “У Радчу, треба внука забрати. Невістка в батьків”. Один каже: “Отправь её нахер, откуда приехала”. А другий стоїть і каже: «Не переживайте. Вы заберёте своего внука. У меня вчера дочь родилась»,  — і дозволив їхати далі.

“Я тільки плачу, слова сказати не можу», — розповідає жінка.

Дістатися до Радчі Людмилі Володимирівні вдалося, але батьки невістки навідріз відмовилися залишати дім. Вони були переконані, що виїзд лише наражає родину на ще більшу небезпеку.

«Сват каже: “Я не поїду. До Білорусі звідси всього вісім кілометрів. Нас усі снаряди перелітатимуть, а до вас у Залісся вже летітимуть напряму. Ми не поїдемо”». Не наважилася виїхати й невістка Світлана. 

Після першої невдалої спроби евакуації зв’язок із Радчею майже зник. Людмила Володимирівна не знала, чи живі її невістка Світлана та дев’ятимісячний онук Святослав, які залишилися в окупації.

За кілька днів до Залісся лісом дісталися знайомі і повідомили жахливу звістку. Будинок сватів зазнав обстрілу: вибухом пошкодило хату, згоріли гараж і автомобіль. Родина вже дванадцять днів не виходила з погреба: дванадцять днів без води, без хліба, без дитячого харчування, без підгузків.

Найбільше непокоїв маленький Святослав. Дев’ятимісячна дитина понад тиждень жила разом із дорослими в холодному погребі, під безперервними обстрілами.

Знову зателефонував син. Він служив далеко від дому, але знав, у яких умовах залишилися його дружина й дитина.

 «Мамо, забери Свєту, забери дитину», — у розпачі просив він.

Після цієї розмови Людмила більше не вагалася. Попри небезпеку, російські блокпости й майже повністю зруйновану дорогу, вона вирішила вдруге їхати до Радчі.

Обхідними шляхами: повз ворожі блокпости 

Цього разу дорога до Радчі стала ще складнішою. Звичний асфальтований шлях уже був переритий, тож дістатися села можна було лише в об’їзд. Їхали понад полем, а потім пробиралися лісовими дорогами.

 «Їдемо-їдемо… Уже асфальт переритий, усе перекопано. Поїхали понад полем, через ліс, тільки тоді виїхали в той бік», — пригадує Людмила Володимирівна.

Біля Грезлі на них уже чекали російські блокпости. Якщо під час першої поїздки танків тут ще не було, то тепер вони стояли просто обабіч дороги.

Автомобіль зупинили озброєні військові: «Куда едете?»

 «Треба внука з Радчі забрати, —  Людмила вийшла з машини, підняла руки й простягнула паспорт: — Уже думала, що все».

Спочатку відповідь була категоричною: «Вы туда не проедете. Вас туда никто не пустит».

Коли жінка запитала, як тоді забрати дитину, один із військових відповів:

«Если поедете сами, вас там расстреляют».

Окупанти пояснили, що цивільні автомобілі до Радчі не пропускають. Сказали чекати на командування, хоча й самі зізнавалися, що не можуть із ним зв’язатися.

Поки чекали, Людмила спостерігала за тим, що відбувалося навколо. Неподалік розташувалися бурятські підрозділи: просто неба стояли казанки, лежали ковдри, біля магазину — заморожені продукти.

«Дивилася на них і думала: ви ж у селі, у людей є груби, газ. Якби були кмітливі, то знайшли б, де приготувати їжу, а не сиділи тут просто неба», — згадує вона свої тодішні думки.

Через деякий час до неї підійшов один російський військовий:

«Я понимаю ваш язык. Говорите».

Розповів, що йому двадцять один рік, він із Ростова, його мати родом із Черкащини, а брат живе у Стрию на Закарпатті.

 «Моя мама думает, что я на учениях в Беларуси. Она не знает, что я воюю».

На бронетехніці окупантів

Їхати власним автомобілем до Радчі окупанти не дозволили.

«Поедете на нашей машине», — сказали російські військові.

Спочатку Людмила не зрозуміла, про що йдеться. Лише коли їй показали замасковану гіллям військову техніку, стало ясно: далі доведеться їхати разом із окупантами.

«Кажу: “Я не залізу. Я після операції”. А вони: «Поможем».

Колона складалася з трьох бойових машин. Попереду рухався танк, за ним — гусенична бронемашина, у яку посадили Людмилу, позаду — ще один танк. Усередині поруч із нею сиділи близько восьми озброєних російських військових. Дорога здавалася безкінечною.

Один почав розпитувати про українських військових.

 «Почему ваши воюют?»

«Та як же воюють? Зять не військовий, брати не військові», — відповіла Людмила.

«А нам говорили, что у вас все воюют», — відказав він.

Жінка майже не слухала розмову. Увесь час її не полишала одна думка: чи довезуть її живою.

 «Я тільки “Отче наш” читала і Псалом 90. Більше нічого не могла. Думала: куди вони мене везуть? Посеред дороги двигун бронемашини раптом заглох. Я думала: усе, це кінець».

Поки окупанти намагалися завести машину, Людмила безперервно молилася.

Коли двигун нарешті запрацював, рушили далі. Незабаром техніка зупинилася біля сільської ради в Радчі. «Я й сама не знаю, як вилізла з тієї машини. Чи то страх допоміг, чи Господь».

Російські військові вивели жінку з бронемашини й повели до будинку невістки. Озброєні солдати рухалися поруч, тримаючи автомати напоготові, ще кілька залишалися на техніці та вздовж дороги.

Побачивши їх, невістка Світлана, яка тримала на руках дев’ятимісячного Святослава, разом із батьками вирішили, що свекруху ведуть на розстріл.

Коли жінка зайшла на подвір’я, невістка не стримала сліз. Вона кинулася обіймати свекруху й одразу передала їй дитину.

 «Голодний… Голодний. Немає чим годувати».

За дванадцять днів у погребі запаси майже закінчилися. 

«Світлана потім казала, що за цей час навчилася їсти все, що тільки можна було знайти. Уже не перебирала їжею, бо просто не було чого їсти”», — згадує Людмила Володимирівна.

Окупанти донесли до бронемашини дитячий візок і кілька сумок із найнеобхіднішими речами. Людмила взяла онука на руки.

Вона ще раз вмовляла сватів їхати разом із ними, але ті відмовилися. Згодом сват викопав землянку, у якій переховувалися від обстрілів. Лише 7 квітня змогли вибратися до рідних.

«Мамо, ти в мене герой»

Дорога назад була не менш небезпечною.

Людмила бачила, як один із окупантів без будь-якої причини стріляв угору: по дахах будинків, парканах і стовпах.

На одному з блокпостів до неї підійшов російський військовий.

 «Почему ваши так делают? Мы же ваших не трогаем. Почему ваши этой ночью “Урал” наш подорвали? Двадцать пять человек погибло».

Людмила не відповідала.

За мить той самий військовий сказав фразу, яка врізалася їй у пам’ять:

 «Ну ничего, мы свою технику отработаем».

Саме тоді вона зрозуміла, що після підриву російської колони окупанти можуть вдатися до ще жорстокіших обстрілів.

Перед тим, як відпустити, інший військовий несподівано застеріг:

 «Идите только по асфальту. На обочину не становитесь — здесь всё заминировано».

Повернувшись до своєї машини, яку довелося витягати з лісової дороги, Людмила вперше за довгий час змогла додзвонитися до сина. Через постійні перебої зі зв’язком він майже три тижні не знав, чи жива мати.

 «Мамо, мені камінь із душі зняли, — сказав він, — ти в мене герой. Не кожен на таке наважиться».

Сама ж вона на це лише усміхається.

 «Який там герой… Треба було рятувати дитину».

Пекельна ніч: втрата всього господарства 

17 березня, близько опівночі, після кількох годин безперервних обстрілів здалося, що стало тихіше. Вони піднялися з погреба до будинку.

Чоловік Петро ліг відпочити у спальні. За мить пролунав потужний вибух.

 «Кажу: “Петю, тікай у погріб”. А він відповідає: “Куди в погріб? Я нічого не чую”».

Людмила побачила, як по кімнаті летить пір’я з розірваної подушки. Осколок пробив стіну будинку, прошив подушку і поранив чоловіка.

 «Він каже: “У мене кров”. Йде кров. Я його за руку тягну».

Людмила Володимирівна встигла витягнути чоловіка до кухні, коли стався ще один удар.

 «Як шарахне! Бачу: усе горить. Полум’я!..».

Загорівся хлів. Усередині залишалися корова, дві свині.

Через відсутність електрики не працював насос, тому воду носили відрами. Щоб урятувати будинок, виливали все, що було під рукою, навіть чотири відра молока.

Сусіди, побачивши заграву, самі прибігли допомагати. Винесли з будинку найцінніші речі: холодильник, телевізор та інше майно, відтягнувши їх подалі від пожежі. Згодом, попри небезпеку, приїхали пожежники й загасили вогонь.

Втім, урятувати господарство не вдалося.

У пожежі загинули корова та дві свині, було повністю знищено хлів.

 «Балка впала, усе порозривало».

Після обстрілу будинок залишився без вікон, із пошкодженим дахом та посіченими стінами.

Погріб замість дому: як родина ховалася від обстрілів

Після обстрілу Людмила з чоловіком переїхали до матері Петра, де прожили близько півтора місяця. До свого будинку приходили лише за потреби.

Навіть після того, як активні бої трохи вщухли, страх не зникав.

 «Я дві неділі в хату не заходила. Так боялася». Як тільки починає стріляти, ми знову в погріб».

Він став справжнім укриттям для родини. 

 «Це було наше бомбосховище. Тут стояв диван, широка лавка. Дві коляски. Перебували двоє внуків: одному сім місяців, другому — дев’ять, донька, невістка, ми з дідом».

 Невдовзі дітей вдалося вивезти з небезпечної території. Людмила з чоловіком залишилися самі.

Повернення до понівеченого будинку стало окремим випробуванням. Навіть після деокупації жінка не почувалася там у безпеці.

Зруйнований дім і незламна воля жити далі 

До будинку родина почала повертатися поступово. Відновлення житла потребувало допомоги. За словами Людмили, вікна родині безкоштовно встановили благодійники з Чехії. Держава також виділяла кошти на відновлення, однак, за словами жінки, цих грошей було недостатньо для повного відновлення господарства.

Для Людмили повернення додому не стало поверненням до колишнього життя. Будинок можна ремонтувати, вибиті вікна — замінити, а господарство — поступово відновити. Але пережите під час обстрілів назавжди залишилося частиною її пам’яті.

«Якось воно буде. З Божою поміччю. Слава Богу, що всі залишилися живі, — каже вона. — Усе інше можна пережити».

Історія Людмили Кураченко — це не лише розповідь про окупацію прикордонних сіл Житомирщини. Це історія про вибір, який роблять звичайні люди під час війни. Коли між страхом і порятунком рідних вони обирають дорогу вперед, навіть якщо вона проходить через ворожі блокпости, заміновані узбіччя і російські танки.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).