Замість ранкового дзвоника − ревіння авіабомб, замість квітучих теплиць − випалена земля, а на місці, де діти вчили історію, тепер залишилася величезна вирва, що стала відкритою раною в самому серці Осоївки.

Це історія про сучасний освітній хаб, який ворог намагався стерти з лиця землі, але не зміг вирвати з душ людей. Історія ліцею, який перетворився на руїни, але продовжує жити «у хмарі» заради кожного з п’ятдесяти восьми учнів, які щодня чекають на голос свого вчителя.

Осоївський ліцей на Сумщині завжди був чимось більшим, ніж просто освітнім закладом. Розташований у Краснопільській громаді, усього за 10−12 кілометрів від ворожого кордону, він був справжнім хабом. Ліцей об’єднував понад 140 дітей із навколишніх сіл − Осоївки, Великого Приколу та Малої Рибиці.

Олександра Бондар: життя, присвячене рідній школі

Олександра Григорівна народилася в сусідньому селі Гнилиця. Тут минуло її дитинство, тут вона закінчила школу, а після навчання в педагогічному інституті повернулася працювати в рідну громаду. Працювала вчителем історії. З 2004 року очолює Осоївський ліцей. «Я все життя в цій школі», − каже вона. До війни її дні були впорядкованими й наповненими змістом: уроки, педради та особливий ритуал − розмови про літературу. Разом зі своєю старшою сестрою, яка живе в Конотопі, вони створили власний «сімейний книжковий клуб». Сестра першою читала класичний твір, розповідала Олександрі, а потім вони годинами обговорювали прочитане. Ця любов до класики та родинне тепло були тим тихим світом, який в одну мить зруйнувала війна.

Ранок 24 лютого: зупинений рейс

Війна увірвалася в життя Осоївки о четвертій ранку з першими глухими вибухами. Олександра Григорівна згадує, як тривога миттєво витіснила сон. Найпершим, про що подумала директорка, була безпека дітей.

«Телефоную водію, і він мені одночасно телефонує. Питає: «Що робити?». А в нього на руках уже виписаний шляховий лист на цей день − 24 лютого», − згадує вона.

Згідно з графіком, автобус мав виїхати ще вдосвіта, щоб дістатися найвіддаленішої точки − села Великий Прикіл. Там діти вже збирали рюкзаки, готуючись до школи. Далі маршрут пролягав через Малу Рибицю та всю Осоївку. У 1972 році Осоївка об’єдналася із сусідньою Тимофіївкою, через що село розтягнулося на довгих 9 кілометрів. Маршрут був розрахований до хвилини, щоб встигнути зібрати дітей.

Проте того ранку директорка дала команду, яка назавжди змінила історію ліцею: «Почекайте, ніхто нікуди не їде. Залишаємося вдома».

Цей шляховий лист від 24 лютого водій дбайливо зберігає і досі. Пожовклий папірець став для нього та всього колективу не просто документом, а німим свідком того моменту, коли час для школи зупинився, а звичний гул автобуса змінився на гуркіт ворожих ракет. На початок вторгнення в ліцеї було 140 учнів та 18 вихованців садочка, а колектив налічував 25 педагогів та 18 працівників персоналу. У перші ж години школа перетворилася з освітнього закладу на прихисток, приймаючи в укриття тих, кому було страшно залишатися у власних домівках.

Лютий — березень 2022: гуркіт техніки та «мовний» маркер

Перші дні повномасштабного вторгнення в Осоївці перетворилися на нескінченний гул. Через село пройшла величезна кількість ворожої техніки − понад 200 одиниць лише за один день. Це були танки, БТРи та криті вантажівки, з яких виглядали військові. Колони йшли дорогою, що пролягала між селами Тур’я та Угроїди, і прямувала до Сум. Хоча на машинах не завжди були прапори, мешканці Осоївки миттєво зрозуміли, хто перед ними. Олександра Григорівна згадує, що головним маркером стала мова. Попри те, що вона намагалася не виходити далеко від двору й не вступати в прямі контакти, російська мова окупантів, яку чули односельці, не залишала жодних сумнівів: до села зайшов ворог.

Деякі підрозділи окупантів блукали: повз вікна директорки проїхало до десятка машин, які спочатку повернули не на Суми, а на Миропілля, але згодом зрозуміли помилку й повернулися назад. Через невправне керування росіяни навіть збили електричний стовп біля школи.

Одним із перших ударів, який сколихнув село, став обстріл на в’їзді з боку Угроїди. Там розташовувався старий колгоспний склад ядохімікатів та гербіцидів. Окупанти розбили його вщент − чи то намагаючись посіяти паніку, чи сподіваючись, що отруйні речовини піднімуться в повітря і отруять усе навколо. На щастя, склад на той час уже був практично недіючим, але звук того вибуху, що пролунав зовсім поруч, мешканці Осоївки пам’ятають і досі.

Ракети летіли над селом практично щодня. «Ми бачили їх у небі, і це було надзвичайно тривожно», − згадує Олександра Григорівна.

Поки через центр села йшов безперервний потік заліза, окупанти поводилися по−різному. Не впоравшись із керуванням на повороті біля контори, росіяни перевернули вантажівку зі снарядами. Вона довго лежала там, поки місцеві мешканці згодом не почали самотужки переносити боєприпаси в безпечніші місця, а після звільнення передали їх нашим військовим. Траплялося і таке, що ворожа техніка просто глохла посеред вулиці. Був випадок, коли зламаний панцерник два дні простояв біля двору однієї з колег — вчителів, поки його не забрали назад свої ж.

Рятування цінностей та робота «в тилу»

Перший день великої війни Олександра Григорівна провела вдома, але вже на другий день разом із завучем вони були на робочому місці. Розуміючи, що ситуація непередбачувана, педагоги почали діяти інтуїтивно. Першим кроком став порятунок символів громади та пам’яті: зі стіни зняли стенд із фотографіями жителів села − учасників АТО. Також вчителі зібрали та сховали українську літературу, забрали трудові книжки колективу та найважливішу документацію, без якої функціонування ліцею було б неможливим. Усе цінне, включаючи шкільні ноутбуки, перенесли по домівках. Сама будівля ліцею продовжувала опалюватися навіть у найстрашніші хвилини, щоб система не розмерзлася і школа залишалася готовою до повернення дітей.

Навчання в умовах ізоляції

Хоча перші два тижні пройшли в стані повної невідомості, ліцей не припинив свою роботу. Навчання перейшло в дистанційний формат. Класні керівники щодня підтримували зв’язок із дітьми через Viber−групи та телефонні дзвінки. Зв’язок був нестабільним: «Є світло − є зв’язок». Завдяки тому, що напередодні війни в село провели оптоволоконний інтернет, хлопці знаходили акумулятори та підключали обладнання, щоб вчителі могли залишатися на лінії. Повноцінні уроки за розкладом тоді проводити не могли, але щоденне спілкування стало для дітей тою ниточкою, що тримала їх у реальності. Водночас почався відтік учнів.

«Сімейний ковчег» та випробування тишею

На початку повномасштабного вторгнення Олександра Григорівна довірилася власній інтуїції: їй здавалося, що в рідному селі буде значно безпечніше, ніж у великому місті. Керуючись цим відчуттям, вона вирішила за будь-яку ціну забрати своїх дітей, онуків та племінників із Сум. Це була надзвичайно ризикована операція, адже навколо обласного центру вже діяли ворожі блокпости. Порятунком став волонтер із Миропілля − на своєму бусику він зміг проскочити повз окупантів саме в той короткий момент, коли на постах нікого не було. Так до Осоївки вдалося вивезти три родини: доньку із зятем та онуком, сина з дівчатами та племінницю з двома маленькими дітьми.

Для такої великої родини батьківська хата стала справжнім «ковчегом», але питання безпеки залишалося найголовнішим. Чоловіки сім’ї одразу взялися за облаштування укриття. Став у пригоді сусідній будинок − його господарі виїхали до Запоріжжя і залишили Олександрі Григорівні ключі. Сама хата пустувала, а от її старий підвал став для родини головним стратегічним об’єктом. До справи підійшли ґрунтовно, готуючись до найгіршого сценарію. Оскільки зима була лютою, чоловіки насамперед подбали про тепло: принесли і встановили в погребі буржуйку, щоб люди могли витримати там довгі години обстрілів. Наслухавшись новин про заблоковані міста, де люди тижнями не виходять на поверхню, підвал перетворили на справжній склад провізії. Туди знесли запаси води, насушили гори сухарів, приготували печиво та солодощі − останнє було особливо важливим, щоб хоч якось заспокоїти й відволікти дітей під час тривоги. Побут довершили теплим одягом, ковдрами та облаштованими місцями для сидіння.

«Ми справді не знали, що на нас чекає, тому готувалися до всього», − згадує директорка. Протягом двох місяців ця величезна родина жила пліч−о−пліч, тримаючись за спільний побут і віру в краще. Хоча російські ракети щодня зі свистом пролітали над селом, Осоївку в той період «Бог милував» − прямих влучань у житлові будинки не було, і довгі години в задушливому підвалі, на щастя, проводити не довелося. Проте сама наявність цього підготовленого місця давала родині силу зберігати спокій під гуркіт ворожої авіації.

Березневий відступ: ворог у дворах та «живий щит»

Найстрашніша напруга охопила Осоївку в березні 2022 року, коли російські війська почали відступати під натиском Збройних Сил України. Олександра Григорівна згадує, як їй зателефонувала секретар селищної ради з тривожною звісткою: біля Осоївки зупинилася величезна ворожа колона. Мешканців попередили: «Бережіться, ховайте дітей, цю колону будуть знищувати».

Проте росіяни розуміли, що на відкритій дорозі вони − легка мішень, тому вдалися до найпідступнішої тактики. Вони почали спускатися в саме село, заїхали на вулицю Стрілки та розставили свою техніку прямо між житловими будинками, у дворах звичайних людей. «Вони просто прикривалися людьми, − констатує директорка. − Спустилися і стали між хатами, бо розуміли, що відкрита місцевість для них небезпечна. Наші тоді скасували операцію, щоб не бити по своїх».

Окупанти переночували під прикриттям людських домівок, а наступного ранку поспіхом виїхали в бік Угроїдів. Саме цей епізод став передмовою до подальшої долі ліцею: ворог, який не зміг втримати землю, згодом почав методично нищити те, що не зміг підкорити.

Осоївський ліцей: від квітучої теплиці до руїн

Осоївський ліцей ніколи не вписувався в уявлення про звичайну сільську школу. Це був сучасний освітній центр, якому могли б позаздрити навіть мешканці великих міст. Коли гості вперше потрапляли до закладу, вони дивувалися: як у селі, за 12 кілометрів від кордону, вдалося створити простір такого рівня?

Історія цієї будівлі розпочалася в 1991 році. Це був просторий двоповерховий будинок, зведений за типовим проєктом: із величезним красивим спортивним залом, актовою залою та світлими кабінетами. Справжнє «друге дихання» школа отримала у 2017−2018 роках, із початком реформи Нової української школи та створенням Краснопільської ОТГ.

Модернізація була тотальною. Хоча фінансово допомагала районна рада та агрофірма, більшість робіт робили власноруч − руками батьків та працівників школи. Було проведено капітальні ремонти практично в усіх класних кімнатах, замінено електроосвітлення, встановлено нові вікна та вхідні двері. Школа сяяла новизною. Люди, які приїздили навіть із Києва, дивувалися: «Мої діти в столиці ходять до школи, але там немає того, що є у вас». І це була правда: ліцей мав 10 мультимедійних дошок та проєктори − практично кожен клас, включаючи дошкільну групу, був забезпечений за останнім словом техніки.

Поруч розкинувся стадіон, який виглядав як з екрана телевізора. Його історія − це приклад того, як пустир стає перлиною. Колись на цьому місці була заболочена місцевість, але за рішенням нині покійного директора агрофірми «Хвиля» Василя Івановича та Івана Олександровича тут звели сучасну спортивну арену. Стадіон став домом для легендарної місцевої футбольної команди − футбольного клубу «Оріон». Цей клуб має величезні традиції, а його душею є Юрій Миколайович Авраменко. Навіть сьогодні, попри війну та руйнування, «оріонівці» тримають стрій: команда продовжує грати у футбол, беручи участь у всіх можливих змаганнях і доводячи, що дух Осоївки неможливо зламати. Ідеальне трав’яне покриття стадіону з любов’ю підстригали навіть під час війни − це був символ того, що життя триває.

Проте сучасна війна не щадить ні краси, ні праці. Коли почалися нищівні обстріли, саме цегляні стіни школи, модернізовані з такою любов’ю, стали першою мішенню. Частину дорогоцінного обладнання вдалося врятувати й вивезти до Сум, але більша частина того, що створювалося руками громади, залишилася під завалами після влучань ворожих КАБів.

Осоївський ліцей до війни. Фото свідка

Стадіон біля школи. Фото свідка

Хроніка незламності: як ворог методично нищив ліцей

Історія руйнування Осоївського ліцею − це не один випадковий вибух, а довга й болісна хроніка планомірного знищення. Ворог наче випробовував стіни на міцність, щоразу завдаючи все болючіших ударів.

Першого серйозного удару заклад зазнав ще 19 липня 2024 року. Було близько сьомої ранку, коли на подвір’ї пролунав вибух. Тоді пошкодило вікна в майстерні, спортивній залі та їдальні. Це був перший тривожний сигнал, але школа встояла. Вдруге біда прийшла вночі 7 жовтня, коли авіаудар влучив у шкільний автобус. Той самий, для якого водій колись виписав останній мирний лист.

Зимові місяці стали справжнім випробуванням. 26 грудня артобстріл перетворив фасад на сито, вирвав вхідні двері та розбив ігровий майданчик дошкільнят.

«Наступного дня, 27 грудня, КАБ упав за 300 метрів від будівлі. В укритті тоді перебувало 15 наших працівників», − згадує Олександра Григорівна. Сила вибуху була такою нищівною, що важкі двері в самому сховищі просто вирвало ударною хвилею. Директорка додає: «Тоді ми вперше відчули, що те, що здавалося безпечним, більше не може нас захистити. Наших працівників… ми просто дивом врятувалися, але те відчуття безсилля перед такою зброєю залишилося назавжди».

Квітень 2025 року став для ліцею фатальним. П’ять авіаударів за два тижні. Спочатку розбили наше «скляне серце» − шкільну теплицю, котельні та майстерні. А вночі 18 квітня стався фінальний удар. Олександра Григорівна згадує цей момент із невимовним болем:

«Коли зателефонували, сказали, що школу вже повністю зруйнувано і прилетів КАБ. Ми поїхали, подивилися − школи немає», − каже вона.

Найстрашнішим відкриттям стало те, що навіть спеціалізоване протирадіаційне укриття, зведене за всіма нормами, не витримало цієї сили. Олександра Григорівна додає: «Протирадіаційне укриття не витримало прямого попадання».

За одну мить перестали існувати спортивна зала, актова зала, душові − усе те, що осоївці модернізували й чим так пишалися. Цей удар зробив будівлю непридатною для відновлення. Те, що плекалося руками батьків і вчителів, перетворилося на купу будівельного сміття. Історія ліцею назавжди розділилася на «до» й «після».

«Будівлі більше немає, лише яма під спортивною залою, де провалилося укриття, тепер стоїть як відкрита рана в самому центрі Осоївки», − із сумом підсумовує директорка.

Евакуація: коли село замовкло за три дні

Критична точка для Осоївки настала в березні 2025 року. До цього громада намагалася триматися, але інтенсивність обстрілів стала нестерпною. 18 березня 2025 року через постійні прильоти в селі остаточно зникло світло. Без електрики, під постійним вогнем КАБів, життя стало неможливим. Було оголошено обов’язкову евакуацію.

Це були найважчі дні для Олександри Григорівни. Вона разом із класними керівниками координувала виїзд кожної родини. «Село спорожніло буквально за три дні. Ми розуміли, що маємо вивезти дітей, поки це фізично можливо», − згадує директорка.

Евакуація проходила за підтримки агрофірми «Хвиля», яка надавала транспорт, та волонтерських організацій, зокрема благодійного фонду «Проліска». Вони допомагали вивозити багатодітні сім’ї та літніх людей. Більшість мешканців Осоївки роз’їхалися по Сумській області − багато хто знайшов прихисток у Ромнах, Недригайлові, Полтавській області або в самих Сумах. Саме в ці дні, під обстрілами, вчителі здійснювали свій останній тихий подвиг у стінах ліцею: вивозили ноутбуки та ті самі мультимедійні дошки, які встигли зняти, аби діти мали на чому вчитися в евакуації.

Сьогодні в Осоївці продовжують жити 12 чоловік. Без світла, без газу. Їм возять хліб, і ці декілька людей залишаються живими свідками того, як колись квітуче село перетворилося на зону відчуження.

Школа в смартфоні та віра в повернення

Сьогодні Осоївський ліцей перетворився на «школу в смартфоні». Хоча фізичні стіни закладу перетворилися на пил, сам освітній процес не зупинився ні на один день. Це дивовижний приклад того, як ідея та спільні цінності виявляються міцнішими за бетон і цеглу. Сьогодні залишилося 58 учнів. Це ті діти, які попри евакуацію та небезпеку зберегли вірність рідній школі. Географія ліцею тепер не обмежується межами громади: діти виходять на зв’язок із Сум, із більш безпечних куточків України, а дехто приєднується до уроків із Польщі та інших країн Європи.

Педагогічний колектив також став спільнотою «кочовиків». Вчителі, розкидані війною від Полтавщини до Роменського району, продовжують свою працю з орендованих квартир чи тимчасових домівок. Олександра Григорівна невтомно координує цей невидимий заклад, проводячи наради у Zoom чи Google Meet, збираючи свій колектив у віртуальному просторі так само впевнено, як колись у вчительській.

Навчання в дистанційному форматі сьогодні − це справжній виклик. Уроки часто супроводжуються звуками повітряних тривог, що лунають у різних містах одночасно. Але для кожного із цих 58 учнів підключення до занять − це не просто здобуття знань із математики чи мови. Це можливість почути рідний голос учителя з Осоївки, побачити обличчя друзів і знову відчути себе частиною того дому, який у них намагалися відібрати.

Коли Олександру Григорівну запитують, як ліцей може жити без стін, вона відповідає з незламною вірою: «Кількість дітей зменшилася, будівля зруйнована вщент, але ліцей живе, поки є хоч один учень, який чекає на початок уроку. Ми розкидані світом, але ми − одна сім’я».

Зараз школа живе мрією про повернення. Педагоги та учні чекають того дня, коли на прикордонні нарешті замовкнуть обстріли. Вони вірять, що на місці тієї страшної вирви під колишнім спортзалом, де не встояв навіть міцний бетон укриття, обов’язково почнеться нова історія − історія відбудови Осоївського ліцею.

Матеріал підготовлено Наталією Чуфещук за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

 Київ, 24 квітня, 2025 рік. О 1:30 небо розірвалося для нас на «до» і «після». Не грім, не дощ — лихо. Тихе, без попередження. Без сирени. Можливо, вона й лунала, але ми її не чули. Душа давно відучилася прокидатися на звук страху. Він став нам за звичку, за щоденний ритуал — мов перше горнятко кави зранку.

Ми спали. Я, чоловік і донечка — втрьох, згорнуті у спільний клубок утоми, мов три вуглики, що тліли після довгого дня. Я прокинулася не тілом — прокинулася з якимсь внутрішнім неспокоєм. Він спалахнув в мені раптово, інстинктивно, як блискавка в темряві. Сліпа, тваринна — не думка, не звук, а чиста паніка. Усе моє єство заволало в безмовній команді: вставай!

І в ту ж мить небо розірвав металевий крик ППО — пронизливий, хижий. А за ним — вибух. Удар такий глибокий, що душа здригнулася, ніби її хтось вийняв і стиснув у кулаці. Стіни будинку затремтіли, загули. Ліжко підкинуло мене в повітря — мовби я була не людиною, а м’якою лялькою в руках шаленого вітру.

Не думаючи, схопила ковдру в одну руку, донечку — в іншу, теплу, ще сонну, мов пташеня.

— Біжимо, швидше! — крикнула, хоч у горлі наче розрослася гаряча, жива петля — вона звивалася й стягувалася, мов гадюка, що вповзає всередину й душить.

Світ «після»

Ми вибігли в коридор — і світ став важким, майже в’язким. Повітря згустилось, мов холодний кисіль, насичене тривогою, гаром і дрібним пилом, що зависав у повітрі, наче попіл над згарищем. У світлі, що пробивалося позаду, кожна пилинка мала тінь — крихітну, колючу, наче уламок скла в оці.

Все відбувалось, як у сповільненій зйомці: я озираюся — чоловік позаду. Його обличчя сіре від пилу, очі блищать, широко відкриті, мов у загнаного звіра. Він дихає ротом, важко, мовби повітря вогке і колеться.

І тоді — спалах. За його спиною — вибух світла. Але це не світло ламп. Це — спотворене, червоно-помаранчеве сяйво, в якому немає життя. Воно тремтить, ламається на уламках скла, пробігає стінами, змиває кольори з усього, що потрапляє під його погляд. Коридор стискається. Тіні скачуть, як чорні птахи. Десь у глибині — тріск, схожий на те, як ламають гілку. У цьому звуці — і стіни, і пам’ять, і час.

Будинок здригнувся. Павутина тріщин побігла по стелі. Скло лускалося — тонко, хрустко, майже крихко, як ламається яєчна шкарлупа, тільки у сто разів гучніше. Бетон зіткався, як тіло в агонії, і його крик був важкий, безмовний, повільний.

Ми встигли впасти під двері. Все в русі сповільнилось — ніби хтось натиснув паузу й дав нам кілька секунд на вижити. Мала не плакала, не кричала, а видала звук, у якому застигли всі жахи її короткого життя, він досі бринить інколи у мене у вухах. Двері гупнули по спинах. Різко. Болісно. Але вони встояли. Пил повз з усіх щілин. Він був усюди. Осідав на віях, пролазив у рот, сипався на плечі.

Я нічого не бачила. Але тіло діяло — як машина, запрограмована страхом.

— Одяг! Документи! Пес! Де клітка?! Доню — хом’як!

Голос — хрипкий, відривчастий, але впертий. Він рятував нас. Команда за командою — як пульс, як життя.

Тиск шалено підскакував — я ледве стояла на ногах. Відчиняю двері — і світ після накриває нас, збиваючи ніби вантажівка на великій швидкості.

Тамбура не було. Просто — не існувало. Його наче вирвали з реальності, як сторінку з книги, яку не мали читати. Все довкола тремтить у полоні пилу. Сіре, без кольору, розмите — ніби хтось зняв світ на стару кіноплівку, і не встиг проявити, а тепер кожен кадр сиплеться з екрана, мов попіл. Із верхніх поверхів збігають люди, і у всіх них розфокусований погляд.

Ліфтова шахта — відкрита рана в тілі будинку. Всередині — обгорілий металевий ящик, що завис, мов розпанахана вандалами труна. Сходи — ще одна пастка: скло, уламки, бетонна крихта. Люди не йдуть. Вони ковзають. Падають. Повзуть. Хапаються за перила, за стіни, одне за одного — за саме життя, яке вислизає крізь пальці.

Відчуваю на своєму плечі руку чоловіка. Міцну. Напружену. Пальці стискають, ніби намагаються втиснути мене в себе, зберегти. Я відчуваю в цьому дотику не просто страх. Це остання віра. В нього залишилося одне завдання. Тільки одне — вивести нас. Своїх дівчаток. І нічого навколо більше не має значення.

Метро: остання межа

Надворі під вереск зграї шахедів у небі ми біжимо не тямлячи себе від страху, як перелякані загнані у глухий кут дикі звірі у пошуку прихистку. Все змішалося. Світ став іншим.

Метро — остання межа, холодна, вогка печера, але справжня. Тут повітря пахне залізом, потом і мовчанням. Люди — тіні. Сидять, лежать, тиснуться одне до одного, мов уламки, яких ще не зібрали докупи.

І тут — вони.

Майже одночасно з нами, вбігає подружжя. Кремезний чоловік — чорний від попелу, ніби вийшов із полум’я. В руках — ковдра, затиснута судомно але дуже обережно, як щось крихке, священне. Він тримає свою дитину. Немовля, беззахисне, із білою мов пергамент шкірою. Маленький промінчик віри. Невинне янголятко, опущене, по незрозумілим причинам, у самісіньке пекло.

Позаду — жінка. Дружина, чомусь мені це так одразу здалося. Її одяг — розірваний, бинт, мов якийсь недолугий пластир ледь стримує кров на лобі. Але вона встояла, очі порожні але вона — вижила.

І я думаю: «Це диво!»

Ми тут. Вони — тут. Діти живі. Ніч роздерла світ на клапті — але ми ще тримаємо його краї у своїх пальцях.

Ранок наступного дня

Наступного ранку — новина у ФБ — вона померла. Жінка з метро. Мати. Тепер її немає. Лишився тільки він і дитя.

Хотілося кричати. Видерти з себе біль, зойк, усе, що затаїлося всередині.

24 квітня ракета влучила у будинок поряд. З 15 людей лише 2 вижило. Тринадцятеро — стали цифрами, іменами у стрічках новин. Тринадцятеро — відлетіли до неба. Назавжди.

Того дня в голові крутилася лише одна думка, тиха, по-дитячому наївна:

«За що? І чому нам пощастило більше ніж іншим?»

Я досі не дала собі відповіді на це питання проте, я можу писати, занотовувати, констатувати факти. Бо памʼять — це все, що в нас залишилося. Це наш єдиний щит. І ми не забудемо.

Ніколи.

Матеріал підготоволено Світланою Косенко в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія жінки з Євпаторії, яку ФСБ утримує в ізоляції та звинувачують у держзраді — як українська символіка в соцмережах стає підставою для репресій в окупації.

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року.

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

24 лютого 2022 року о четвертій ранку Любов Павлівна із села Залісся Житомирської області прокинулася від незрозумілих звуків. Спершу здалося, що сусіди ввімкнули гучну музику. Вийшовши на подвір’я, вона побачила вогняну заграву над лісом. Так для жінки, яка все життя прожила в селі, почалася війна.

Війна на порозі без жодних передвісників

«Ми в селі нічого абсолютно не чули, не знали», — згадує Любов Павлівна. Ніяких попередніх сигналів, підготовки чи чуток про можливе вторгнення не було, тому ранкові звуки 24 лютого стали для жителів Залісся повною несподіванкою.

Чоловік обіцяв підвезти до автобусної зупинки знайомих, тому прокинулися рано. Почули гуркіт та побачили вогняну заграву в напрямку Давидок. Це не зупинило Миколу Йосиповича, який усе одно відвіз дівчат до рейсового автобуса. «Повернувся о пів на шосту. Каже: війна. Яка війна?! З ким та війна?! Каже: з Росією… Ми навіть не чули, не бачили, нічого не знали»…

Село Залісся, розташоване неподалік від кордону з Білоруссю, опинилося в епіцентрі бойових дій із перших днів повномасштабного вторгнення, однак на відміну від багатьох сусідніх сіл, його не окупували. Тут вирували бої, літали ракети, бомби, а над головами селян зависали російські вертольоти.

«У нас тут не було російської техніки, тільки вертольоти лЕтали», — пояснює жінка. Вони стали постійною «прикметою» тогочасного неба над селом, гули надзвичайно низько, аж над верхівками дерев, по три-чотири рази на день.

Українські танки іноді проїжджали околицями, у селі панувала напруга від постійних прильотів ворожої авіації.

Під шквалом вогню: день за днем в епіцентрі боїв

Жахливі обстріли село пережило 16–17 березня. Унаслідок влучання згоріла хата, де мешкала сім’я з трьома дітьми. Люди дивом встигли вибігти з оселі, коли одна її половина вже палала.

«Була хата їх велика, то вони в одній половині сиділи, а інша сторона вже горіла. Вони повискакували з тієї хати», — розповідає жінка. Згодом постраждала родина отримала компенсацію та купила нове житло в Овручі.

18 березня ситуація значно погіршилася. Того вечора люди сиділи в погребах, але опівночі вирішили повернутися в хати. Саме в цей момент село накрило п’ять ракетних ударів.

Уламки від одного з вибухів влетіли в будинок кумів. «Осколок розлетівся, пробив стіну, подушка з пір’я розірвалася, і пролетіло через двері, аж у кухню вдарив ось такий осколок», — описує жінка наслідки обстрілу.

19 березня на село впала 500-кілограмова бомба. Вибух був настільки потужним, що повибивав вікна по всьому населеному пункту та пошкодив дахи будинків. «Повибивали окна, кришу скрізь поздирало», — згадує Любов Павлівна. Люди почали забивати вікна дошками та клейонкою.

Запам’яталося 1 квітня 2022 року… Того дня Любов Павлівна була біля сіновалу, коли почався інтенсивний обстріл. «Бігом вискочила на двір, упала на коліна, заховалася за сіновалом!» — емоційно розповідає жінка про той момент.

Під час обстрілу постраждав молодий хлопець, який намагався сховатися в погребі. Він упав із шиферного даху, зламав п’ятку. Йому довелося робити операцію. «Досі лікується», — додає жінка.

Опісля в селі припинилося електро- та газопостачання. «Світла нема, газу нема по всьому селу», — констатує Любов Павлівна. Люди перейшли на дрова для приготування їжі та обігріву.

Касетні боєприпаси, смертельні пастки

Особливу небезпеку становили касетні боєприпаси, які російські військові масово використовували проти цивільної інфраструктури. «Там такі касетники, по 4 метри довжиною. Усі ті касети, які пускали, вони розліталися», — розповідає жителька Залісся.

Багато касет не розірвалися відразу, створюючи смертельну загрозу для місцевих жителів. «Трактор підірвався на тих касетах на полі», — згадує. Пізніше співробітники МНС вивезли із села та навколишніх полів два причепи нерозірваних боєприпасів.

В одному місці впала настільки важка авіабомба, що навіть фермерський трактор не міг її витягнути. «Приїхали житомирські ДСНС, розкопували», — розповідає жінка.

Місцева школа також потрапила під обстріли. Поруч впали чотири бомби. «Вони не долетіли до школи». Були вибиті вікна та пошкоджена покрівля.

Згодом школу повністю відремонтували коштом державної програми. «Дали десь 11 мільйонів на ту школу на ремонт», — повідомляє жінка.

Скрутний побут: повсякдення в погребах і кухнях

Постійні обстріли змусили людей кардинально змінити спосіб життя. Мешканці гуртувалися по 4–6 осіб у погребах, де облаштовували тимчасові притулки.

«В одному погребі поставили буржуйку, і там ночувало 18 чоловік. Це суща правда», — розповідає. Люди спали на матрацах, намагаючись зігрітися біля імпровізованих печей.

Частина мешканців переселилася в кухні на подвір’ях. «Жили в кухні, на дворі. Там топили піч і сиділи», — пояснює жінка рішення односельчан. У кухнях на вулиці можна було краще чути наближення небезпеки, ніж у будинках із пластиковими вікнами, і швидше сховатися в погріб.

Виклики війни: пошкодження, евакуація та шлях до відновлення

Будинок Любови Павлівни зазнав серйозних пошкоджень. Повністю зруйнований дах, знищена стеля в одній із кімнат, усе почорніло від вибухів. «У мене є фотографії, щоби показати, як воно було. То це один Господній страх… Усе чорне, усе, — описує жінка стан свого житла. — По стіні такі текли струмочки»…

Сестра з Києва приїжджала допомагати з ремонтом, але повноцінне відновлення стало можливим лише завдяки міжнародній допомозі.

Молоді сім’ї з дітьми масово евакуювалися на захід України. Для старших людей із великим господарством це рішення давалося важко. «У кожного господарство, у кожного по три корови, свині. Куди ж ти поїдеш?» — пояснює Любов Павлівна, чому вона залишилася.

Одна зі спроб евакуації ледь не закінчилася трагедією: сім’я намагалася виїхати до Черняхова. Повантажили худобу до причепу, але потрапили під обстріл посеред дороги. «Жінку викинуло в канаву — дверці машини відпали», — розповідає.

Міжнародна допомога відновлення

Після звільнення села ключову роль у відновленні відіграла міжнародна допомога.

«Українка з Америки, Тетяна, долучилася. Навіть найняли бригаду будівельників», — розповідає Любов Павлівна. Завдяки цій допомозі багатьом родинам вдалося перекрити дахи та відновити житло.

Окрему подяку жінка висловлює чеським волонтерам: «Чехи дуже багато допомогли людям. Дякую їм, цим чехам». Благодійники встановлювали пластикові вікна та двері в пошкоджених будинках.

Відновлення нормального життя відбувалося поступово. Спочатку відремонтували міст, який був зруйнований під час бойових дій. До цього доводилося їздити в об’їзд 15 кілометрів.

Люди, які вимушено перебували в родичів, знайомих у віддалених селах, поверталися не одразу. «Зразу не поверталися, але приїжджали через день, бо це ж худоба», — пояснює вона. Господарство вимагало постійного догляду, тому регулярно приїжджали годувати тварин.

Життя, що проростає крізь руїни

Досвід життя під постійними обстрілами навчив місцевих жителів виживати в екстремальних умовах. Готували на дровах, створили систему взаємодопомоги…

У селі люди мали власне господарство, що значно полегшувало ситуацію з продуктами харчування, організували доставку хліба.

Попри те, що активні бойові дії в районі села припинилися, психологічні наслідки війни залишаються. «Щоб воно ніколи не повторилося таке більше, щоб ніхто його не бачив, того страхіття, яке ми пережили», — з болем говорить Любов Павлівна.

Жінка наголошує: «Найголовніше, що живі залишилися, що бомба не долетіла до нашої хати»…

Сьогодні село Залісся поступово повертається до нормального життя. Відновлено інфраструктуру, школа працює після капітального ремонту, люди повертаються до своїх домівок. Спогади про ті страшні весняні дні 2022 року назавжди залишаться в пам’яті тих, хто пережив цей жах.

Історія Любови Павлівни — це свідчення про силу духу, взаємодопомогу та незламність звичайних людей перед обличчям найстрашнішого випробування в їхньому житті.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія про медика, який продовжував виконувати свій обов’язок і рятувати побратимів навіть, коли сам подумки вже прощався з життям.

Худорлявий, рудоволосий чоловік із щирою посмішкою, але відчуженим поглядом, що ніби й досі блукає десь там, на передовій. Ліва рука прикрита, ніби прихована від допитливих поглядів оточуючих, чорною рукавичкою — попереду ще складна операція, аби пальці повноцінно відновили свою роботу.

Він світлий, щирий, але водночас ніби вже далекий від нас — цивільних. Це «Знахар» — бойовий медик із батальйону імені генерала Кульчицького бригади «Буревій», доброволець, киянин Іван М., 39 років. Він воював 469 днів, аж доки не був тяжко поранений під Луганськом.

«Був гарний літній день, неймовірно чисте блакитне небо та яскраво-зелені кольори трав. І я подумав: “Чудовий день, аби померти!”» — так починає свою розповідь Іван. Того дня уламки пробили йому легеню та руку. Він лежав під берізкою, кілька разів втрачав свідомість, але щоразу, прийшовши до тями,  жадібними уривками милувався небом і слухав спів пташок, бо це могло бути останнім дивом у його житті. 

У маренні він пригадав дитячий спогад: коли йому було років п’ять чи шість, він ішов із мамою з базару. Жінка квапилася, занурена у свої думки, а він малий тягнувся слідом як тільки міг. І раптом побачив у небі білу хмаринку — у формі янголятка. 

«Звісно я почав смикати маму за спідницю й наполіг, аби вона теж глянула вгору» – каже всміхаючись Іван.  Вони зупинилися, роздивлялися диво разом, навіть незнайомець, що пробігав повз, підняв голову. «Вперше бачу, щоб у місті люди зупинялися, аби просто подивитися на небо», — здивувався той. Та їх двох цей коментар лише розвеселив.

У день поранення Іван знову побачив на небі схожу хмаринку й подумав: «Чудовий день, аби померти». Але пам’ять про маму й усвідомлення, що він мусить урятувати своїх побратимів, підняли його на ноги. Попри власну кровотечу, він зумів витягнути ще двох хлопців зі свого підрозділу.

Він згадує: на фронті завжди страшно, особливо спершу. Найстрашнішим спогадом, у пам’яті Івана, залишився шалений обстріл, який тривав понад годину. Постійні влучні прильоти здавалися злагодженими ударами хижака. Спершу мозок завмер, а потім у відчаї перейшов у режим дивного сміху. Бо кожен вибух асоціювався йому з тим, як сусідка у дворі вибивала старий килим. Гучність була в десятки разів сильніша, земля здригалася, а хвиля била по ногах. Іван увімкнув запис на телефоні — на відео звісно, не видно нічого, проте чути безперервний гуркіт. Ніби курам хтось сипав пшеницю на землю. Жодної хвилини тиші.

Після обстрілу вони довго не виходили з укриття, майже «закопані» у землю чекали дозволу. А коли нарешті піднялися, жахнулися: глибокий окоп перетворився на канаву заввишки до колін, довкола — поле, наче пропущене крізь гігантську м’ясорубку. Тіла побратимів, які не встигли добігти до «нори», лежали просто неба. Іван разом з іншими збирав полеглих — когось упізнавали лише за одягом чи взуттям. 

«Мертве тіло надто важке, але ми не могли залишити жодного з наших там, на самоті», — каже він. Найстрашніше було чути хрускіт кісток під час перетягування. «Я розумів, що мертвим не болить, але все одно просив у них вибачення».

Сьогодні Іван досі на реабілітації. Він з вдячністю говорить про можливості відновлення за кордоном, але додає: інформації про це для поранених бракує, йому особисто просто пощастило. А цивільним, які щодня стикаються зі страхом під час тривог, він радить пам’ятати: 

«Якщо ми досі живі — значить, наша місія ще не завершена. Ми маємо жити далі, боротися й бачити в кожному моменті найкраще. Навчитися відчувати життя й насолоджуватися ним, поки маємо можливість».

Слухаючи його, розумієш: навіть у найтемніші хвилини людину може тримати пам’ять про дитинство, любов до найрідніших та відповідальність перед побратимами. Історія «Знахаря» — це не лише про біль і страх, а й про силу, яка допомагає жити далі, та про віру в те, що кожен новий день — шанс прожити його з гідністю.

Матеріал підготувала Світлана Косенко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Про завідувачку музею-садиби Лизогубів, яка, ризикуючи власною безпекою під час окупації Чернігівщини, зберегла історичну пам’ять та культурну спадщину України.

У 2022 році окупанти в селі Черниш, що на Чернігівщині, розташовували техніку поміж будинками селян, не дозволяли їм виходити за межі двору. Щоразу, пораючись у власному обійсті, Тетяна бачила автоматників із блокпосту, що був навпроти її садиби. Вони наставляли в її бік дула автоматів і не зводили очей, доки жінка знаходилася у дворі.

«До села привело велике кохання»

«Кохання — це та сила, яка виводить нас на нові шляхи, дарує нові горизонти, змінює долі», — так можна сказати про історію Тетяни Луговської. Вона, уродженка Чернігова, мала своє життя, свою кар’єру в місті, але любов повела її до села, яке стало її новим домом. Тут, в 1988 році, її чоловік, фахівець із розведення коней, отримав роботу, що і стало поштовхом для переїзду. «Ми приїхали, оселилися в будинку, наданому колгоспом у селі Черниш, і тут залишилися», — згадує Тетяна.

Жінка працювала в школі, чоловік — у місцевому колгоспі.

Втім, із часом Тетяні довелося шукати роботу. У сусідньому селі Седнів збудували нову школу на 200 місць. Щоб заповнити її учнями, у найближчих селах закрили навчальні заклади й дітей перевели до нової школи. Тетяна викладала історію в Черниші, а в новій школі їй роботи не було.

Але доля надала жінці нову можливість реалізувати себе. У 2014 році, у Седневі вирішили відкрити музей-садибу місцевих меценатів-поміщиків Лизогубів. Це одна з найвідоміших козацьких династій Чернігівщини. Її засновник — Яків Лизогуб був соратником Івана Мазепи. За сміливість у військових походах проти татар та турків дослужився до полковника та отримав у власність великі земельні маєтності.

Упродовж 250 років члени цієї родини займали впливові посади та відігравали значну роль у військовому й політичному житті країни. У ХІХ сторіччі садиба Лизогубів у Седневі стала центром культурного життя Чернігова. Сюди двічі приїздив Тарас Шевченко, любив бувати Леонід Глібов. Лизогуби розвивали сільське господарство та промисловість, будували церкви, госпіталі, школи. Родина жила проблемами свого народу. І люди їх поважали. Після 1917 року, коли палили та грабували поміщицькі маєтки, селяни не допустили руйнування палацу Лизогубів.

Пані Тетяна, закохана в історію свого краю, як почула про створення музею — одразу запропонувала свою кандидатуру на посаду завідувачки нового закладу. Вона загорілася збереженням пам’яті про колишніх господарів садиби, успішних українських підприємців та меценатів.

Садиба була дуже занедбаною і маленький колектив із 4-х чоловік доклав чимало зусиль, щоб навести тут лад. Жінка своїм ентузіазмом і щирим бажанням відновити садибу-музей запалювала своїх співробітниць та жителів села. Організовувала толоки, гуртові прибирання і зрештою садиба вже не справляла враження руїни. Парк, поряд із музеєм, із хащів перетворився в улюблене місце для прогулянок місцевих жителів і гостей села. Музей став серцем її нової місії, місцем, яке Тетяна намагалася відродити, як символ слави українських підприємців та меценатів.

«Ранком 24 лютого зрозуміла, що сьогодні до лікарні не поїду»

Ранок 24 лютого став для Тетяни Луговської справжнім потрясінням. Напередодні вона збиралася їхати до лікарні в Чернігів, щоби пройти курс лікування. Стан здоров’я вимагав невідкладного втручання лікарів. Жінка звечора зібрала всі необхідні речі, щоб вранці з першим автобусом вирушити до міста.

Прокинулася вона від звуків канонади та вибухів о 4:40. Уже тоді стало зрозуміло: до лікарні не поїде. Спершу хвилювалася за родину — зателефонувала доньці в Чернігові, Але та не відповідала. Зазвичай донька на ніч ставила телефон на режим «без звуку» і просто не чула дзвінків. Коли нарешті відгукнулася — жінці відлягло від серця. Проживала родина доньки в північній частині міста, яка найбільше обстрілювалася. Майже весь час сім’ї доводилося перебувати в підвалі, доки не виїхали до більш безпечного регіону України.

Фото: Суспільне Чернігів

«Кажуть, що розвідники заходили до нашого села вже надвечір 24 лютого, — пригадує Тетяна Луговська, — але я їх не бачила того дня. Побачила вже 25 лютого. ЗСУ підірвали міст поблизу Калинівки й перекрили їм дорогу на Чернігів. Тому вони і звернули на наше село. Адже тут іде шлях через Терехівку на обласний центр».

Жінка зрозуміла, що на роботу вона їздити вже не зможе, зателефонувала своїм співробітницям, щоб вони по домівках розібрали інструменти, які музейники закуповували за власні гроші.

Техніка через село Черниш йшла довгими колонами і вона виглядаючи у вікно рахувала скільки та яких видів тієї техніки їде. Коли їй зателефонував із міста колега, щоб дізнатися чи все в неї добре, Тетяна передала йому дані про кількість техніки, яку спостерігала у своє вікно. Продовжувала так робити поки був зв’язок у селі.

Робота попри загрози і страх

«Щодня я відчувала, що кожен мій крок за межами хати під прицілом автоматників», — згадує Тетяна. Окупанти контролювали місцевих жителів, практично не дозволяли їм виходити з дому. Розміщували свою техніку між будинками селян. Вони прикривалися мирними жителями. Знали, що ЗСУ не будуть стріляти там, де є люди. Жінка переймалася тим, що ж відбувалося в Чернігові. Адже ракети і снаряди летіли над їхніми головами в бік міста де живуть її найрідніші — сім’я доньки.

Тетяна Луговська під час інтервʼю

Водночас вона не могла забути про музей-садибу Лизогубів, й особливо про рояль 19 сторіччя, який привезли туди напередодні війни. Це був символ відродження, символ української культури.

«Я молилася за нього, щоб він залишився цілим. І, слава Богу, так сталося: музей вцілів, хоча вороги ходили по парку та заглядали у вікна, але до самого приміщення не зайшли й нічого чіпати не стали», — зізнається завідувачка. — У нас експонатів у музеї небагато: кілька предметів із меблів, які належали родині Лизогубів, портрети та дещо з речей. Це все нам вдалося зібрати, завдяки активній пошуковій роботі. Я знайшла нащадків цієї славної родини, які вижилти в часи революцій, війн та репресій. І які зберегли пам’ять про своїх предків. Вони щиро раділи з того, що пам’ять про їхній рід відроджується, що люди пам’ятають добрі справи їхньої сім’ї».

Для Тетяни Луговської робота над відновленням садиби Лизогубів стала символом відродження справжніх цінностей. Час її призначення на посаду завідувачки припав із часом, коли в Україні почали позбуватися міфів та культу «картонних героїв». Тих, кого нав’язувала українцям радянська влада, створивши їм ореол героїв. Тому і прагнула жінка відтворити історію славетної династії. Відкрити світові імена людей, які зробили внесок у культурний та економічний розвиток Чернігівщини.

Кожен новий штрих, епізод із життя родини Лизогубів додавав їй натхнення та ентузіазму в роботі. Вона досліджувала в архівах описи палацу та парку. Разом зі своїм колективом відновлювали місток над струмком та фарбували саме в той колір, який згадувався в описах сучасників.

Завідувачка дуже хвилювалася за своїх працівниць в окупації, просила їх берегти себе й не виходити зайвий раз на вулицю. Доки був зв’язок, на телефон Тетяни приходили повідомлення з усіх куточків України і світу. «Адже до вторгнення до нас на екскурсію приїжджали люди з Австралії, Китаю, Аргентини, Чилі, Канади, Австрії, — розповідає жінка. — Вони дізнавалися про нас із соціальних мереж, від друзів чи знайомих. І коли почули в новинах про окупацію Седніва, то дуже за нас хвилювалися, говорили слова підтримки, пропонували матеріальну допомогу. Я відчула наскільки важливою для України є наша робота, наш музей-садиба. Це все мене підтримувало й додавало віри, що ми обов’язково переможемо».

Важким випробуванням стала ситуація із чоловіком Тетяни. Він, попри небезпеку, продовжував ходити до Седнева на роботу, щоб доглядати за кіньми.

«Породисті коні потребують уваги та строгого режиму догляду, він не міг залишити їх напризволяще, — розповідає Тетяна. — Щодня чоловік ходив до сусіднього села, ризикуючи життям. Якось зумів пояснити окупантам, що відповідальний за тварин і його пропускали. Двічі на день, туди й назад, він ходив дорогою по якій їхали колони ворожої техніки». Так у цей важкий час Тетяна і її чоловік намагалися зберегти все, що було можливе й за що вони відповідали.

Одного дня окупанти робили обшук у селі, заходили в кожну хату, оглядали всі будівлі, шафи, переглядали телефони. Пані Тетяна почула про це від сусідів, телефони свої подружжя заховали. Двері не зачиняли, бо сенсу в цьому не було.

Коли прийшли до їхнього двору, то Луговські навіть не знали, що їхні господарські будівлі та погріб уже обшукують. Хоч і очікували на цей візит окупантів, але жінка сильно злякалася: «Зблідла, раптом стало холодно. Коли запитали про телефон, то відповіла, що маємо один старенький на двох, перед війною його впустили на асфальт і відвезли до Чернігова на ремонт. А тепер можливості забрати немає. Чи то в мене такий вигляд був, чи і справді повірили, але ретельно нас обшукувати не стали».

Втеча окупантів

«Щодня я читала «Отченаш», хоч і не відношу себе до людей віруючих. Читала його, коли ракети і снаряди летіли в сторону Чернігова, коли чекала повернення чоловіка із Седніва, — розповідає Тетяна, — читаю і сьогодні під час повітряних тривог, молюсь, щоб якомога скоріше ми здобули перемогу та настав мир».

1 квітня подружжя помітили, що російські солдати почали залишати село, забираючи із собою все, що могли. Це був момент, коли окупація почала відступати, а з нею з’явилися надії на відновлення.

Зруйнований будинок в селі Черниш 

«Десь дня через 3 чи 4 чоловік запропонував мені поїхати в Седнів конем, — розповідає жінка. — Посадив мене позад себе, щойно за село виїхали, дивлюся — а в полях навколишніх стирчать хвости нерозірваних ракет та снарядів. І військові збирають їх та виносять обабіч дороги. Було дуже страшно, бо кінь боявся гучних звуків і міг понести просто на те поле. Я так вдячна нашим саперам, що вони все прибрали з полів. Тієї весни селяни встигли обробити, засіяти, зібрати врожай. І жодна людина в Седніві та Черниші не підірвалася».

Пам’ять про Лизогубів як порятунок

Після звільнення села, Тетяна зрозуміла, що пам’ять про родину Лизогубів могла стати тим важливим чинником, який врятував села Седнів та Черниш. «Мені здається, що саме це ім’я стало символом єдності для нашого села», — зізнається вона. Перший дзвінок після звільнення був від нащадків Лизогубів.

Вони раділи, що музей і рояль вціліли, а Тетяна залишилася живою: «Це був момент, коли ми зрозуміли, що все, що ми робили, мало значення. І пам’ять про минуле врятувала наше сьогодення. Ніби душі членів родини Лизогубів і після смерті оберігали своє родинне гніздо — Седнів та сусідні села. Я побачила в телефоні дуже багато пропущених викликів та смс-повідомлень із різних країн. Це були повідомлення від людей, які колись відвідували наш музей і переймалися за його долю і долю людей, що тут живуть і працюють. Хочу зазначити, що український прапор на нашому музеї висів майже до кінця окупації села, якось росіяни не наважилися його відразу зняти».

Після деокупації колектив музею ще з більшим ентузіазмом взявся до роботи. Пані Тетяна розповіла, що вже підготували 15 маршрутів по селу та його околицях, видали дві книги, відкрили меморіальну дошку на будинку сестри Левка Лук’яненка, розбили нові клумби на території парку. Також створили 5 фільмів по історії Седніва.

«Таке в нас завзяття до роботи з’явилося, — посміхається завідувачка садиби-музею, — показати світові, що нас не зламали. І попри те, що нам довелося пережити, ми завжди раді гостям, які приходять до нас із миром. До нас приїжджали й журналісти, і знімальні групи, волонтери. Я всім їм розповідаю історію цих місць та знайомлю із садибою Лизогубів».

Прапор на будівлі музею

Крім садиби й парку Лизогубів у селі є дерев’яна церква. Цю церкву впізнає кожен українець, адже саме в ній знімали фільм «Вій». Є тут і скіфські кургани — свідки давньої заселеності людьми цієї місцевості. Річка Снов несе свої прозорі й чисті води вздовж села.

«До нас і раніше часто приїжджали люди, — розповідає Тетяна, — щоби побачити нашу знамениту церкву, прогулятися парком. Не завжди замовляють екскурсію. А я в розмові з ними намагаюся щось таке згадати, проговорити якусь цікавинку, щоб це підігріло їхній інтерес і щоб вони зважилися на екскурсію. Адже маємо утримувати музей, заробляти гроші. Впевнена, що туризм дасть поштовх для розвитку села. У нас чудова природа, кінно-спортивний клуб, є що послухати і є що показати».

Авторка фото: Анастасія Наливайко

Пані Тетяна мріє, щоби про Седнів та родину успішних українських підприємців-меценатів Лизогубів дізналися якомога більше людей.

Вона радіє кожній людині, що цікавиться історією села та родини Лизогубів. Із гордістю показує парк та музей-садибу, розповідає про кожного із її членів, про їхній внесок у культурну спадщину України. Про засновані ними підприємства, які давали робочі місця та розвивали економіку країни. Ми всі маємо знати історію міст та сіл країни в якій живемо.

Ворог руйнує не лише міста та села, вбиває людей. Російські військові грабують усе до чого дотягнуться їхні руки, вивозять музейні та культурні цінності, обстрілами руйнують музеї, бібліотеки, театри, церкви. А це наша історія, культурний пласт, який намагаються знищити, стерти нашу пам’ять та ідентичність.

Тетяна Луговська зі своїми колегами, навіть в умовах окупації, змогли зберегти частку культури та історії села, яка є частиною історії України. І нині жінка підтримує зв’язок із колегами з деокупованих територій. Так, для Українського дому в Херсоні, пані Тетяна передала дитячі книжки українських авторів, у кожну книжечку вклала листівку з привітанням для тих, хто буде її читати.

Нам, українцям, чимало лиха довелося пережити: війни, голодомори, репресії. Але навіть за таких умов ми зберегли свою ідентичність. Як не приховувала радянська влада правду — вона все одно спливає і перемагає брехню та наклепи. Тетяна Луговська вважає, що знання історії нашого народу й дає нам стійкість та впевненість у протистоянні з ворожою пропагандою. А вона дуже потужна й легко ламає тих, хто не цікавився своєю історією.

Колись і ця війна стане історією. І писати її будуть зі слів людей, що стали свідками злочинів російської армії, які зі зброєю в руках виборювали нашу незалежність. І робити це треба тепер, не відкладати на потім.

Матеріал підготували Віта Науменко та Наталія Калініченко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Історія сім’ї з Чернігівщини, яка пройшла через окупацію, залишила домівку та після звільнення території знайшла в собі сили повернутися й відбудовувати життя на рідній землі.

Звичайна, щира українська жінка. Такою постала перед нами Оксана (імʼя героїні та інші імена змінені з питань безпеки). Людина якій довелось пережити окупацію рідного села, невизначеність майбутнього, страхи війни. З перших хвилин спілкування з нею відчувається незламна сила духу. Перед нами хранителька родини, цілого роду та таємниць, про які ніхто ніколи не дізнається. Жінка, яка змогла не лише об’єднати усю свою родину, а і зберегла їх усіх! А ще, вона ніколи не залишала в скруті своїх односельців. Підтримувала їх, як могла: і словом, і ділом. Ось і тепер, сильна, виважена, врівноважена, хоч часом на очах з’являються сльози. Сльози викликані важкими спогадами, сльози пережитих емоцій.

Розділена війною родина

«Ми переїхали в Седнів із Чернігова до окупації якраз, коли був карантин. Нам тут подобається! Ми вирішили, що будемо вже в Седневі, тут недалечко від Чернігова тобто немає ніяких перешкод до міста. Тут місто гарне все нас влаштовує. Ми повиростали тут, жили тут і чоловік і вся сім’я вся родина! Тут пройшли мої юні роки, тут познайомились ми з майбутнім чоловіком»,— згадує Оксана переддень вторгнення.

Так сталося, що 24 лютого 2022 року найрідніші люди Оксани (імʼя героїні та інші імена вигадані з питань безпеки) були розпорошені по всій Україні. Сама жінка, разом зі свекрухою та молодшим сином — у Седневі. Старші діти — донька та син, перебували в обласному центрі. А чоловік знаходився у відрядженні на півдні України.

Для Оксани найважливішим було зібрати всіх до купки. Страшно було що хтось буде десь без неї. Найшвидше додому повернулися Максим та Настя. Біля матусі вони вже були увечері 24 лютого. Чоловікові довелося долати довшу путь. Пунктами його зупинок були залізничний вокзал, дім батьків дружини, покинута будівля дачного кооперативу в сусідньому селі. Останній відрізок шляху до родини довелося долати пішки. Дорогою обминав російські блокпости, міни та танки. Дві доби родина чекала повернення батька.

Тим часом жінка намагалася облаштувати погріб. Знесла ковдри, медикаменти, сіль, цукор, воду, сокиру, лопату… Підключила електрику. Ось так минав день у турботах про сховок, який періодично поповнювався новими припасами. Погріб мав стати прихистком. Але здавалося, що він ось-ось завалиться. Дорогою йшло багато ворожої техніки.

Уже першої ночі, довелось скористатись укриттям, вибухи було чутно дуже близько. Помалу всі перемістились до погреба. Найменші згадали, що в хаті залишився кіт. По пухнастика довелось підійматися на гору. Тільки тоді діти заспокоїлись.

«А вони їхали цілу ніч. У нас погріб я боялася щоб він не завалився бо такий грюкіт, було відчуття, що вони по головах нам їдуть»,— згадує жінка. Не вистачало лише чоловіка.

«А я ж не змогла йому подзвонити, зв’язок був, але я не знала де він, якби я подзвонила, а він ховався десь, я розуміла, що я б його на небезпеку навела б. Я б тільки нашкодила. Я місця собі не знаходила, канешно. Але коли він прийшов я сиділа і плакала. У погріб він зайшов, бігом роззувся бо пішки йшов щитай не скидав скільки взуття. Він зняв взуття, а з ніг дак аж пар пішов»,— каже Оксана. А із черевиків, як із комірки банкомата, визирнули купюри.

Це зарплатня, яку встиг зняти в місті голова сімейства. Щоб не відібрали дорогою, сховав гроші до черевиків. Якщо роздягнуть, так може хоч не роззують. Виявилось, що деякі банкноти протерлись під час ходьби. Та ніхто не засмутився, домовились поміняти їх у банку на ціленькі, коли все скінчиться. Нарешті, сім’я возз’єдналась! Але попереду було ще чимало випробувань.

Сила підтримки

У селі ще не було ворожої техніки. Вибухи звучали віддалено. Не всі мешканці розуміли, що відбувається. «Наверно в пів четвертої вечора…. так наш куточок мужики зібралися і начали розмовляти що все буде добре, та хто там… та то наверно щось таке фейк. Я говорю, якщо мені подзвонила подруга (її чоловік військовий) то це не фейк. Тоді, тоді ми оце ж поговорили й розійшлися»… А пізніше, слова Оксани підтвердилися. Через Седнів одна за одною йшли колони ворожої техніки. Село швидко окупували. Люди принишкли. У повітрі зависла загроза.

На кутку, де жила сім’я, мешкали здебільшого самотні або старенькі люди. Виникло питання, де брати продукти. Оксана не могла полишити сусідів напризволяще. Вона залучилась підтримкою місцевої влади. Їй вдалося налагодити постачання продуктів, які розподіляла на всіх порівну. Молоко отримували в першу чергу найстаріші та найменші. Кожна родина отримала по курці. Дідусь по сусідству не хотів брати борошна, тому йому щоразу пропонували власноруч спечений хліб. Він погоджувався лише на пів хлібини. Ось так гуртом і тримались!

У найтемніші часи село залишалось електрифікованим. За що односельці вдячні своїм електрикам. Вони працювали не дивлячись ні на що. Часто доводилось ремонтувати лінію під прицілом ворожих танків.

Доля випробовує найсильніших. Коли допомагаєш іншим, не думаєш, що допомога знадобиться і тобі. Серед людей поширена думка про «кругообіг добра». Отож і Оксана переконалась, на власній сім’ї, що добро зроблене нею, до неї ж і повернеться.

Втеча та повернення       

Із часом залишатися в селі стало небезпечно. Окупанти вишукували нову здобич, молодих дівчат та хлопців, дорослих чоловіків. Ніхто не знав, що їх чекає далі. Люди гуртувались, тримались, не видавали один одного ворогові. Тихцем попереджали про небезпеку.

Тому зібравшись усього за півтори години, родина непомітно покинула Седнів. Але бабуся відмовилася йти разом з усіма. Її не лякали ні вороги, німісцеві мародери.

Пробирались до села сусідньої громади. Перед втечею сусід сказав, що треба чіпляти білі стрічки, щоб русня не тронула. Та чоловік Оксани відмовлявся їх використовувати. Проте коли зібрались іти жінка вчіпила всім по стрічці на руку, для безпеки. Збирались викинути їх як зайдуть до лісу.

«Ми городами пішли до річки, а через річку нас переправили човном. Чоловік узяв велосипеда, узяв сокиру, узяв пилку. Спилювали деревця і де брід клали їх і ми проходили по тим деревцям. Малого переносили, там де йому страшно було. А коли ми йшли під лісом на колокольнях на церквах сиділи снайпери»,— розповіла жінка. Втікачі були як на долоні у ворога. Знали, що в будь-яку хвилину, може спрацювати снайпер. Найтящою дорога виявилась для Сашка, мама весь час старалась його прикрити собою. Тоді в голові Оксани була лише одна думка: «Краще я, ніж він».

Дістались сусіднього села, яке не було окуповане. «А там наче інше суспільство, інша держава—люди на лавочках сидять, музика грає, діти з м’ячем бігають. І тут ми йдемо, наче жебраки»,— каже Оксана. Тривога не зникла, додалось гірке відчуття безхатченка. Та розрадою стала небайдужість місцевих мешканців. І будинок знайшовся, й усе необхідне позносили для втікачів. А дома ж залишилось усе — усе що мали! Ніби з простягнутою рукою пішли по світу.

Потихеньку обживалися на новому місці. Меньший син, мабуть сумуючи за власною домівкою, намалював будинок де було три поверхи, щоб усі могли розміститись, а ще в будинку було бомбосховище. Чоловік навідував матір, адже не міг покинути її напризволяще. Щоразу доводилось долати небезпечну дорогу.

Звістка про відступ ворога із села подарувала надію на краще! 1 квітня Седнів звільнили, а 6 квітня сім’я повернулася додому. Заїхали до села, а там у центрі стоять наші хлопці з танком. Чоловік пішов привітатись і слідом за ним побіг Саша. Привіталися вже звичним: Слава Україні, Героям Слава. А малий каже: «Я вас так чекав, ми вас так чекали, я вас так чекав!». У бійців на очах блиснули сльози, вони обійняли Сашка, сказали, що все буде добре.

Після повернення було не просто. Чоловік запропонував Оксані з дітьми виїхати за кордон. Але вона не погодилася, не могла вона залишити чоловіка та старшого сина. Тут коріння її роду, його продовження. Із цієї землі вона черпає сили, щоби пережити страшні часи.

Матеріал підготували Ольга Невтира та Альона Довбня в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Про стійкість українських жінок, які зберегли своє село попри пограбування, голод, викрадення близьких та руйнування під час окупації.

24 лютого вони вийшли на роботу, як завжди. Алла та Тетяна порали господарство, Олена готувалася відкрити магазин. Вибухи лунали ще далеко, але світ уже змінювався. Ніхто не чекав, що «їхній» магазин невдовзі стане місцем зустрічі з російськими військовими, а згодом — символом пограбування та руйнування. Жінки пережили окупацію, голод, викрадення близьких, але змогли вистояти. Магазин знову відкрив двері, а люди — почали відроджувати життя.

Ранок, що змінив усе: як почалася окупація Черниша

25 лютого російські військові вже були в селі. Спочатку вони заходили в магазин по сигарети та новини. Молоді, розгублені. Вони ще не грабували. Пані Олена їх описує так: «Так, їм по 19 років, мабуть, 20 років. Були геть молоді. Питали: “А що там у новостях говорили?”».

Але це тривало недовго. Згодом магазин відкрили силоміць — залізли через вікно. Полички швидко спорожніли. Пиво розливали прямо на підлогу, тарілки трощили для розваги. Загалом жінки пригадують, що в селі було 6 ротацій. Щоразу ситуація ставала дедалі гіршою.

Коли забрали все, що хотіли, залишили двері відчиненими. Місцеві почали приходили і брати продукти. Хтось — від відчаю, хтось — із жадоби. Олена лише зітхала: «Це на вашій совісті».

Фото: Олександра Лінтовська

«Їжу ховали під землю і навіть в іграшки»: життя під окупацією

Перші два тижні після приходу окупантів люди до останнього намагалися не виходити на вулицю. Якщо щось гуркотіло чи їхала техніка — миттєво ховалися. Лише після похорону жінки, яка не витримала й наклала на себе руки, загарбники дозволили виходити, але з умовою — носити білі пов’язки.

Хліба не було з 23 лютого до 1 квітня. Його пекли самотужки — з меленого зерна, з картоплі. «Залишали жменю тіста на завтра, щоби був ще один буханець», — згадує пані Тетяна. Усе доводилося ховати — під землю і навіть ву іграшки. Боялися, що росіяни заберуть.

«Як дійдеш, то будеш жити»: викрадення чоловіків росіянами

Пані Аллі довелося пережити викрадення чоловіка. Росіяни особливо не любили тих, хто міг мати військовий досвід або працював у сферах, пов’язаних із технікою. Їх роздягали, шукали сліди форми чи рюкзаків, перевіряли руки на наявність мозолів, рубців, татуювань. Усі, хто потрапляв під підозру, зазнавали знущань.

Чоловіка пані Алли, колишнього «АТОвця», здали. Після перевірки документів та телефонів у всієї родини його забрали в невідомому напрямку [пізніше було встановлено, що це був склад у районі села Петрушин]. Пані Алла пригадує, як ходила по селу й намагалася знайти його. Але це призвело лише до додаткових перевірок. А було особливо страшно, адже з нею вдома жили донька та невістка.

Тим часом її чоловік три дні сидів з обмотаними скотчем очима, поки його допитували. Потім його та співкамерника викинули за 10 кілометрів від Черниша зі словами: «Як дійдеш, то будеш жити».

Дійшов. Чоловік і досі має проблеми з очима.

З машинами, килимами й навіть унітазами: як росіяни покидали село

Увечері 30 березня в селі панував хаос. Було чутно крики, рух техніки не припинявся. 31 березня російські військові масово залишали Черниш. Забирали все, що могли: машини, холодильники, килими, ворота, навіть унітази.

Чоловік пані Алли працював із бетонними кільцями на фермі. Там базувалися російські військові. Вони винесли все — інструменти, техніку, навіть особисті речі фермерів. Машини відбирали в місцевих, а що не могли вкрасти — нищили. По собі залишали одні руйнування та мотлох.

Фото: Олександра Лінтовська

«Ми звикли. Живемо»: життя села та магазину після деокупації

Спочатку важко було повірити, що все закінчилося. «Але потихеньку-помаленьку. Усі думали, що не городів не посадимо, нічого не буде. Але нє, з каждим днем, каждим місяцем люди оживали.», — описує ті дні Алла.

Магазин почав відкриватися. Першими волонтери привезли батони. Почалися замовлення.

Олена вперше поїхала за товаром разом із фермером до міста — він дав машину та гроші. Дорога була складною: міст ще не відновили, тож доводилося переходити пішки, шукати об’їзди. Лише ближче до 10 квітня ситуація трохи стабілізувалася.

Люди поверталися в село, серед них були й ті, хто тікав із дач від війни. Фермер допомагав, місцеві підтримували: хто міг — купував, хто не мав змоги — отримував безкоштовно.

«Ми звикли, — кажуть разом Тетяна, Алла та Олена. — Живемо». Троє жінок чекають на своїх близьких з армії. Найбільше вони бажають миру й щоб це більше ніколи не повторилося.

Матеріал підготували Олександра Лінтовська та Діана Щербакова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Як Седнів пережив окупацію: історія про волонтерство, «ждунів» та життя під прицілом — свідчення місцевої волонтерки, яка не покинула дім.

«Стоїть гора високая,
понад горою — гай.
Зелений гай, густесенький
Неначе справжній рай…»

Ці чудові рядки Леонід Глібов написав у садибі українських меценатів та нащадків гетьманів Лизогубів, у Седневі, на Чернігівській землі, оповитій містикою і романтикою…

Тут дійсно райські місця, чудові пагорби, поміж якими протікає оповита димкою річка Снов, що несе в собі таємниці тисячоліть…

Три роки тому, на самому початку повномасштабного вторгнення, просто в перший день війни російські війська своїми брудними чоботами увійшли в Седнівську громаду, окупувавши її однією з перших. До Седнева від російського кордону — менше 60 кілометрів.

Седнівська громада невеличка, тут проживає менше 3000 осіб, до її складу входить 8 населених пунктів.

Про окупацію згадує одна із жительок громади на імя Марія, якій довелося пережити ці дні разом із земляками…

В тилу у ворога

Уже в перший день війни російські військові заїхали в громаду. Три «Урали» приїхали в село Черниш, прибула важка техніка. Пані Марія залишалась у рідному домі разом із донькою та її чоловіком. Потрібно було якось продовжувати жити, розселяти й забезпечувати харчуванням людей, що повтікали з прикордонних громад, іноді навіть голі-босі, і підтримувати своїх односельців. В одному з будинків, що перетворився на волонтерський штаб, люди збирались і вирішували нагальні питання, кому і як можна допомогти.

— Не було хліба, елементарної їжі, тому підключились фермери, які поділились елітним зерном, призначеним на посів. Його возили в Городню, на хлібзавод, пекли хліб. Коли завод став, селяни самі, грубим помолом мололи зерно й пекли хліб. Він був грубий, але такий смачний і такий запашний! Особливо задоволені були родини з малими дітьми. Ми чавили олію, в одного з мешканців була олійниця і хоч яка, темна, але олія була. І ще нам одне підприємство давало курчат-бройлерів. Їх різали, скубли, готували й собі, і хлопцям, якібули розташовані неподалік… — ділиться пані Марія.

Ситуація в різних селах громади була різною. Село Черниш був повністю закрите для вїзду, а от по Седневу можна було пересуватись за умови, якщо ви одягнете білу повязку на рукав — символ лояльності до російських військ…

У кожному селі були люди, що фіксували пересування російських військ і відправляли в Службу безпеки, і наша героїня — серед них.

— Це потрібно було робити обережно, щоб ніхто не побачив. Швидко фіксувати, перекидати інформацію і одразу видаляти її. Але ми це робили, хоча дуже хвилювались за рідних…

Ждуни не сплять…

— Але світ не без «добрих» людей, — згадує пані Марія.

У кожному селі були такі, що «ура» кричали, аплодували, зустрічаючи росіян, підвозили їм тачками їжу на блокпости, показували дорогу… Вони й досі у своїх селах живуть. Небагато їх, але вони є в кожному селі… Є в одному селі колишній полковник радянської армії та його син. Вони в Пітері вчилися, працювали, і хоча давно живуть у громаді, радо зустрічали росіян і допомагали їм.

— Чому служба СБУ так слабенько працює? Не знаю. Не дай Боже, щось трапиться і вони знову повилазять. І будуть нас здавати…

Й от ці люди здали волонтерів, донесли росіянам, яким чином переправляється допомога. Того дня російські військові заїхали в село двома машинами й перекрили його повністю.

— Ми якраз допомогу роздавали в магазині: цибулю, цукор, борошно, — розповідає пані Марія, — Я сказала всім швиденько розходитись. А вони вже поруч, уже наближаються. Я взяла для сусідів, багатодітної родини пакет: цукор, борошно, списки жителів, разом із подругою ми замикаємо магазин і — тікать. Ми пройшли десь 150 метрів і раптом чуємо — постріл. Я обертаюсь, а він стоїть з автоматом. Ноги ватні, біжимо. Вона через дорогу у свій двір вскочила, а я стою біля чужої фіртки, прошу: відкрийте, пустіть, хто небудь, плачу. Одна людина вискочила, пустила мене, і я через городи — додому. Після цього в нас у дворі снайпер попрострілював вікна. Це було попередження, щоб ми більше не збирались.

Невістка пані Марії настільки здала морально, що боялась спати в будинку = їй поставили ліжко в підвалі. Молода жінка була вагітна, але втратила дитину від хвилювання та переживань.

— У нашому селі росіяни шукали волонтерів та учасників бойових дій, перевіряли машини, грубо розмовляли із жителями села. Але нікого не забрали із собою, не катували. А от у сусідньому селі було інакше, ділиться пані Марія. — Сват розповідав, що вони зайшли в його дім у Черниші через виламані вікна. Своє грязнюче поскидали, переодяглися в його спідню білизну і шкарпетки й пішли…

Коли росіяни почали шукати волонтерів, пані Марію з родиною переправили через річку. Якийсь час вони жили в сусідньому, не окупованому селі.

Коли ж повернулися додому — довелося всім разом очищати і відмивати селищну раду…

— Тут так смерділо після них, що було гидко тут знаходитись, тому ми обдирали все, чистили, мили. Кацапи є кацапи…

Найголовніше — що люди змогли згуртуватися, щоби пережити цей важкий час разом. Ніхто не залишився наодинці. Усі діяли разом, допомагали хлопцям і один одному.

— Я пишаюсь тим, що ми — українці, — каже пані Марія і очі її блищать від сліз…

Матеріал підготували Ольга Філіппова, Володимир Данилюк в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Документаторка воєнних злочинів у Медійній ініціативі за права людини Катерина Огієвська про свій досвід життя під російською окупацією.

Катерина Огієвська

До повномасштабного вторгнення росії в Україну 25-річна Катерина Огієвська працювала у сфері логістики й будувала щасливі стосунки зі своїм хлопцем Микитою Бузіновим. Але 3 роки війни повністю змінили її життя. У 2025 році Катерина допомагає родинам цивільних заручників та документує воєнні злочини росії.

Історія героїні — у матеріалі від Освітнього Дому прав людини Чернігова.

24 лютого

24 лютого 2022 року Катерина Огієвська знаходилася в Чернігові, де проживала разом із Микитою Бузіновим.

— Ми почули вибухи, — згадує Катерина. — перший дзвінок був від моєї мами, з інформацією, що обстрілюють Бориспіль, почалися військові дії. Ми з Микитою не знали, де краще бути? Чи виїжджати із Чернігова? Чи залишатися? В останній момент вирішили поїхати до Микитиного дядька, який проживає в Михайло-Коцюбинському. Думали, що росіянам потрібні обласні центри, і села вони чіпати не будуть.

В’їзд у смт Михайло-Коцюбинське

Селище міського типу Михайло-Коцюбинське, з населенням близько 3000 жителів, розташоване в 17 км від Чернігова. Сюди разом із Микитою, його братом Володимиром та мамою Оленою переїхала Катерина Огієвська. Родина оселилася в будинку дядька Микити Бориса, сподіваючись разом перечекати війну.

— Поїхали 24-го лютого, ввечері ми вже були там, — уточнює Катерина. — Дійсно, було тихо перших три дні. Магазини працювали, продукти завозилися, люди спокійно ходили по селу, ми з ріднею Микити виходили з будинку без страху. Звісно, читали, що летять ракети, авіа нальоти на Чернігів, але в селі було тихо.

Поява окупантів

Михайло-Коцюбинське російські військові окупували 28 лютого. Через цей стратегічно важливий пункт Чернігівщини транзитом йшли колони російської техніки — задля окупації півночі Київської області. Росіяни облаштували свої позиції поблизу селища, у районі глиняного кар’єру та місцевого сміттєзвалища. Звідси вони обстрілювали Чернігів «Градами», «Смерчами» та «Ураганами».

— Ми проживали на той момент на окраїні села, у бік виїзду до Славутича, — розповідає Катерина Огієвська. — До 4-го березня ми бачили, як рухається техніка по вулиці, більше сотні машин кожен день проходило. І це різні види: і легка техніка, і важка, й особовий склад військових російської федерації проїжджав. Я бачила таку техніку, про яку навіть не знала, що вона існує.

Були випадки, що вони зупинялись, передислоковували свої колони. Був страх, тому що ми не розуміли, що далі? У нас під подвір’ям проїжджали танки, розверталися, дуло наводилося на будинок, і ми не знали, чим усе це може закінчитися.

Зі слів мешканців Михайло-Коцюбинське, російські військові не використовували розпізнавальних знаків — шевронів. Розміщувалися вони на комбікормовому заводі, у будинку культури, у місцевих жителів, на території «Водоканалу» та у ветлікарні. У лісі, за болотом, було розміщено близько 200 землянок та бліндажів.

Будинок Культури смт Михайло-Коцюбинське

Перший контакт

Борис Бузінов, у будинку якого проживала родина, працював у місцевому колгоспі бригадиром. Якось одного з його підопічних трактористів на вулиці зупинив російський патруль.

— Вони практикували таке: зупиняли, перевіряли документи, чи є телефон, чи ні, якщо є, забирали, — пояснює Катерина Огієвська. — могли і стусанів дати, налякати, щоб люди не передавали нікуди інформацію. І вони зупинили його, щоби перевірити, куди й чого він йшов.

Тракторист злякався, і почав тікати від росіян. Забіг до сусіда в будинок. Росіяни за ним, тракториста й сусіда сильно налякали. Була фізична сила застосована. Коли трактористу задали питання, чому він тікав? Куди він йшов? Він чомусь вирішив сказати, що поспішав до бригадира. У нього запитали, а хто його бригадир? Він каже, а ось. І тракторист привів до нас російських військових.

Росіяни покликали мене та родину Бузінових. Ми вийшли з будинку за межі подвір’я. Вони почали перевіряти документи. Запитували, чому ви із Чернігова приїхали сюди? Ми відповідали, що чули обстріли, тікали в більш безпечне місце. А потім почалися провокативні питання. «А як ви ставитеся до «СВО»? А чи ви чекали нас, чи не чекали? Чи ви раді нас бачити?» Ми намагалися нейтрально відповідати.

Згодом у мами Микити знайшли в телефоні, у якомусь каналі, зберігалася фотографія спаленого СБУ, яке в перші дні згоріло. Тобто росіяни почали до неї мати більше питань.

Той, що в нас перевіряв документи, сказав віднести телефон мамин до начальника безпеки колони, хай він подивиться ще раз. Але в цей момент почався обстріл території села. І ми разом із російськими військовими падаємо на землю.

А далі біжимо в погреб. Російські військові за нами. Всілися, наших було п’ятеро, мама, два брати, дядько і я, і ще військових чоловік 6 було. Тобто 11 — 12 людей у погребі.

Загроза

Перечекавши обстріл у погребі, Катерина разом із родиною Бузінових зіткнулася з новою, ще більш небезпечною, загрозою.

— Спускається начальник безпеки колони, — з ледь помітним хвилюванням продовжує Катерина, — показує Микитин телефон. Запитує — чий? Микита відповідає — мій. «За мною». І забрали ще маму, і брата, виходить, усіх трьох кровних родичів росіяни забрали.

Ми залишилися з дядьком. Російські військові намагалися з нами говорити, про владу, про те, про се. Вони навіть не знали, який курс долара в росії.

Так просиділи хвилин 40. Спустився військовий, молодий хлопець. На мене дивиться — ти дівчина Микити? Кажу, да. «Іді за мною». А в мене собака, маленька, йоркширський тер’єр. І я, як сиділа з ним на руках, так я із собакою і пішла. У мене чогось була думка, що просто вони під погребом з’ясовують якісь обставини. Але мене повели до ветеринарної лікарні.

Найстрашніші хвилини

На території біля ветеринарної клініки росіяни розташували пункт для допитів полонених. Сюди доправили Микиту, Володимира та Олену Бузінових.

— Я чую, у будівлі сидить Микитина мама, — продовжує розповідати Катерина, — вона емоційно кричить: нічого не знаю! Відпустіть, де мої діти?! Потім з’ясувалося: Вову й Микиту ставили до стінки й робили імітацію розстрілу. Після того певний час вона не знала, чи вони взагалі живі?

Вову десь в іншій будівлі тримали, він емоційно стійкіший, тому не чутно було, як він кричав.

Мене відвели на територію біля будинку. Там дерево, на колінах обличчям до нього стояв Микита. Він одягав футболку, кофту, куртку. Росіяни перевіряли синці від прикладу, від броників, татуювання, шукали мабуть «Азов» чи «націоналістичні».

І задавали питання про Микитиного друга. А друг у нього, однокласник, за півроку до повномасштабного вторгнення влаштувався в СБУ слідчим. Я не знала, що мені відповідати? Казати, ні, такого немає? Чи Микита зізнався? Коли начальник безпеки колони запитав адресу однокласника, мені Микита почав підказувати. Тоді я зрозуміла, що він сказав їм правду.

Мене поставили спиною до Микити, а начальник безпеки колони почав кричати, що через мого хлопця в них нібито багато втрачено техніки. «Ваше щастя, що мої бойци не погіблі!».

А потім він ставить дуло автомата до Микитиної голови і кричить, що зараз я вистрілю! «Зараз я твоєму хлопцю в голову особисто випущу пулю! А потім ти підійдеш із ним, попрощаєшся. Але ми зараз тебе відведемо, щоб не заляпало кров’ю». І він перезаряджає автомат.

Мені раніше не задавали це питання, що я в той момент відчувала? Чи я вірила, що це буде? Чи ні? Із часом я зрозуміла: я дійсно вірила, що таке станеться. Але він, слава богу, ні. Він просто покричав для залякування. Микита сам по собі спокійна людина, у нього темперамент флегматика. Мені здається, що росіяни, коли мене приводили, і погрожували автоматом, думали, що він почне емоційно реагувати, і все піде зовсім не так.

Микиту Бузінова посадили в автомобіль та вивезли в невідомому напрямку. Катерину Огієвську, Володимира та Олену Бузінових відпустили додому. Та вже через 15 хвилин військові знову зібрали близьких людей Микити, щоб оголосити їм «вирок» щодо нього.

— Нас завели у двоповерховий будинок на чотири квартири, — згадує Катерина, — поставили під двері квартири. Російських військових було чоловік 8. Був командир солдатів, старший, і начальник безпеки колони: це дві людини, які з нами говорили. Начальник безпеки колони сказав, що Микита зрадник, йому в кращому випадку 15 років в’язниці світить. Мама в цей момент не витримала, запитала: де, у росії? Нам сказали: ні, він буде відбувати термін в Україні.

Я в цей момент починаю втрачати свідомість. Але дядько якось мене привів до тями, я не встигла повністю знепритомніти.

Слабка надія

Оговтавшись від удару, члени родини зібралися разом та почали думати — що робити, як повернути Микиту Бузінова?

— Дружина дядька з мамою Микитиною вирішили йти в центр села, — розповідає Катерина, — намагатися з’ясувати якісь обставини. Думали запропонувати викуп за Микиту, так теж практикувалося. Але коли вони прийшли, майже нікого не зустріли, тільки селищну голову. І вона сказала, що має приїхати представник російської сторони, обіцяла запитати щодо Микити. І коли прийшли повторно мама з тіткою, селищна голова похлопала маму по плечу і сказала «мужайтеся». Розцінювати це можна було як «чекайте, його відпустять», або розуміти, що його вже могли навіть закатувати чи вбити.

Селищна рада, смт Михайло-Коцюбинське

Дядько Микити намагався дізнатись хоч щось про Микиту, фотографію Микитину показував. Але це не допомогло.

Від’їзд

Минуло три тижні під російською окупацією Михайло-Коцюбинське. За цей час родина Бузінових та Катерина Огієвська не змогли дізнатися нічого нового про місцеперебування Микити.

— 20-го березня заходить дядько Микитин до будинку, — продовжує Катерина, — і каже, що зі сторони села Жукотки йде колона кадирівців. Мама Микитина починає нервувати. Микиту забрали, якщо зайдуть кадирівці, і щось станеться з нею чи зі мною, казала: вона цього не переживе. І ми почали думати, як можна виїхати.

Тато з моїм дядьком виїхали до нас, але ми вирішили, що їм у село точно заїжджати не можна. І ми виїхали, вдалося. Нам допомогла сімейна лікарка, яка по телефону повідомила, що на блокпості немає військових. 21-го березня я вже була в Батурині, у батьків.

Пошуки

Окупанти почали відходити з Михайло-Коцюбинського 31 березня 2022 року. Цей процес закінчився 2 квітня повним звільненням села від військових та їхньої техніки. Тепер у Катерини та родини Бузінових з’явилася можливість почати пошуки на території села.

Микиту ми ніде не могли знайти — з болем згадує Катерина, — ні серед убитих, ні серед живих. Батьки здавали ДНК, СБУ брало зразки. Нам осінню 22-го прийшла відповідь, що на той момент збігів немає по ексгумованих тілах, які були знайдені на Чернігівщині. Ми трохи видохнули.

Пошуки продовжилися на території росії. Катерина та рідні Микити звернулися до послуг «ФСИН письмо» та «Зонателеком» — сервісів, які дозволяють писати листи або здійснювати дзвінки ув’язненим у російських в’язницях.

— Ми робили запити «ФСИН письмо», «Зонателеком», через знайомих із росії, просили писати ці листи, — уточнює Катерина. — А там система яка: якщо людина є в обліку й перебуває в місцях несвободи, лист проходить цензуру, і може бути вручено адресату.

Так у нас пройшов лист лише в Білгородське СІЗО-3. Ми почали вважати, що Микита там. Ми зробили запит через «Зонателеком» знову на це СІЗО, і нам від руки прислали на одному бланку роздрукованому слово «убыл».

Ми не могли зрозуміти, чи ми наполохали, і Микиту етапували далі, щоб заплутати сліди? Чи в принципі планувалося так відповісти? Потім взагалі почали листи повертатися, тобто ніде його немає. У 2023 році брату Володимиру прийшла відповідь через «Зонателеком», з Білгородського СІЗО-3. Вони просять вибачення, сталася помилка, співробітник помилково відправив відповідь «убыл». Тобто що це не Микита.

На даний момент у нас немає відомостей, де Микита може бути. Він вважається безвісти зниклим. Звільнені з полону його не бачили, Червоний Хрест теж не передає підтвердження. І на всі запити, які б рідні, мама з братом, не робили, теж немає ніякої відповіді.

Нове життя

Із часом Катерина Огієвська змінила сферу діяльності. Досвід життя в окупації та пошуків зниклого Микити, надавав їй можливість кваліфіковано допомагати іншим потерпілим. Катерині навіть на емоційному рівні було легше зрозуміти цивільних, що зіткнулися з війною.

— 4-го березня, коли затримали Микиту, я подзвонила до Вікторії Гламазди, це моя подруга, яка працює в правозахисній організації, — розповідає Катерина. — Я запитала, що мені робити? Куди звертатися? І вона надала номер Ольги Решетилової, голови Медійної ініціативи за права людини. Ми з нею майже рік були на телефоні: під час окупації, Ольга замість нас подавала всі запити стосовно Микити. Також вона мені допомогла при наданні свідчень у генеральну прокуратуру.

Згодом Катерині запропонували працювати в Медійній ініціативі за права людини — наразі Катерина працює документаторкою воєнних злочинів.

Катерина Огієвська під час документування воєнних злочинів рф

Треба було, щоб хтось почав займатися Чернігівською і Сумською областю. Стосовно затриманих російськими військовими цивільних, це мої області, які я повноцінно опрацювала.

Мрія

Пройшовши пекло російської окупації, Катерина Огієвська зуміла знайти своє покликання — зберігати правду про війну та допомагати іншим шукати рідних.

— Я хочу, щоб нарешті ця війна скінчилася, — ділиться мрією Катерина, — рідні могли обійнятися зі своїми рідними. Неважливо, це людина, яка зараз воює на передовій і виборює для нас свободу. Або це людина, яка потрапила в полон, військова чи цивільна. Вони всі мають право на мирне життя, поруч зі своїми рідними.

Матеріал підготував Андрій Перцен в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).