Про місяць окупації чернігівської громади, де між вибухами люди ділились останнім молоком з ферми та крупами з заводу, зберігаючи дітям по четвертинці хліба.

«Як у вас затишно — як вдома!», — переступивши поріг кабінету голови громади Ніни Ворох, не стримуємо компліменту. Попри холодну зиму, на підвіконнях квітнуть кімнатні фіалки та герань, радують око доглянуті орхідеї та яскраві сухоцвіти. Усмішка господині зникає, коли вона додає: «Якби ви знали, що в цих приміщеннях творили окупанти…».

Раптова окупація і спроба звикнути

Михайло-Коцюбинське побачило перші російські колони 28 лютого 2022 року. Вони з’явились несподівано — важка техніка йшла вулицями, залишаючи людей у паніці.

«Перші дні були найстрашніші, — згадує Ніна Ворох. — Люди тікали в господарський двір сільради. Не приховую: і я бігла разом із ними. Усі ми — живі люди, усім страшно помирати. Але згодом… звикли. Навчилися їх ігнорувати, навіть коли на нас спрямовували автомати».

Росіяни розділилися на дві категорії. «Серед них були буряти, — розповідає Ніна. — Впізнати їх було легко: низькі, зброю волочили по асфальту, і завжди злі. Але найагресивнішими виявилися ті, хто пройшов Донбас. Вони були вже навчені війною. Такі страшні, що навіть свої їх боялися. Одразу на в’їзді в село вони розстріляли чотирьох молодих хлопців».

Крадіжки в усьому, навіть у дрібницях

Окупанти не просто забрали спокій. З першого дня вони почали грабувати: від побутової техніки до дрібниць. «З кабінету сільради винесли ноутбуки, електрочайники, навіть чашки з гербом громади. І, уявіть, сушку для рук із туалету! А з моєї шафи зникли особисті речі, навіть туфлі на підборах. Піджак розірвали й забруднили мазутом, видно, зброю чистили», — розповідає Ніна Ворох.

Окупанти влаштовували вандалізм: прикрашали стіни фотографіями оголених дівчат, а на грамотах, якими нагороджували працівників громади, писали лайливі слова. «Я їх залишила, хай буде для історії», — додає Ніна.

Хліб для дітей, дорослим — крупи

Грабуючи магазини, росіяни залишили людей без харчів. Запаси швидко вичерпалися, і громада звернулася за допомогою до Ніни Ворох.

«Усі казали: «Візьміть медиків, дітей і йдіть просити в росіян їжі». Але я знала: якщо почнуть стріляти, винною зроблять мене. Тому пішла сама».

На диво, росіяни дозволили безплатно роздавати продукти, але їх ще треба було знайти. Ніна звернулася до місцевого заводу «Добродія», що виробляє крупи. Попри те, що завод був окупований, завдяки місцевій самообороні вдалося зібрати запаси. Ферма забезпечила молоком. Хліб став розкішшю — його пекли тільки для дітей.

«Хліб ми ділили на четвертинки й роздавали через день. Діти їли до останньої крихти. Це були для них справжні ласощі», — ділиться адміністраторка ЦНАПу Тетяна Шпак.

У місцевому ЦНАПі донині пам’ятають ті дні. «Свого часу ми дуже дивувались, чому наші бабусі так добре пам’ятають війну, — каже начальниця відділу ЦНАПу Світлана Притиковська. — Тепер розумію: цей травматичний досвід так просто не забути. На жаль, і ми будемо переповідати нашим внукам те, що пережили. Пройшло вже понад два роки із часу визволення, а здається, ще й досі стоїть у вухах гул ворожих танків».

Краса, що лікує

На підвіконнях місцевого ЦНАПу теж квітнуть рослини — це терапія для працівників. А очільниця громади Ніна Ворох згадує, як на 8 березня їй подарували зелений пучок цибулі: «Життя триває, попри все».

Матеріал підготували Людмила Приймачук та Тата Гусар в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Історія про те, як маленька кав’ярня на Чернігівщині стала символом відродження після окупації: від вибухів до підтримки одне одного.

День видався сонячний та морозний. Задубілими від холоду пальцями відчиняємо двері кав’ярні. Перед очима усміхнене та привітне обличчя Владислави. Жінка пропонує каву та запрошує погрітися і перепочити.

Владислава розповідає трішки про сімейний бізнес у селищі Михайло-Коцюбинському, що на Чернігівщині. Він став не просто можливістю забезпечити матеріальну стабільність, а і згуртувати навколо молодь та громаду загалом. Вона розповідає про цікавинки в асортименті, про гастрономічні вподобання клієнтів. До селища щодня приїжджає із Чернігова, де проживає з родиною.

Попередження та перші дні війни

«Пам’ятаю 22 лютого, — згадує Владислава. — Чоловік сестри працює на митниці, тому попереджав, що може бути напад. А вже через два дні після того він написав нам: «Беріть дітей і тікайте». За кілька годин на околицях Чернігова рухалися танки», — згадує жінка.

Родина Владислави вирішила перебратися до приватного сектору, де був підвал. Він слугував прихистком перший місяць війни. Продукти закінчувалися швидко. Жінка згадує довжелезні черги та порожні полички в магазинах.

«Коли прилетіло на [стадіон — ред.] Гагаріна, де ми були поруч, найгірше почувалися діти. Мій трирічний племінник після вибухів злякався. Через це піднявся рівень ацетону, перестав їсти й пити», — розповідає Владислава. В обласній лікарні на той час уже не було ліків. Медики рекомендували чим швидше вивозити дитину з міста для термінового лікування, де потрібні спеціальні крапельниці. «За два дні до підриву мосту на Десні ми залишили місто. У кінці березня…», — із сумом згадує жінка.

Небезпечний шлях до Києва

Виїзд із Чернігова був наче сюжет напруженого трилера. Владислава з родиною ретельно обирали шляхи виїзду. Міст через Десну був замінований, дороги, казали, теж. Волонтери попереджали, що машини евакуйованих періодично обстрілюють. Вони допомогли прокласти найбільш безпечний (якщо він міг бути) маршрут. Через численні об’їзди подорож до столиці тривала чотири з половиною години.

«Їдемо, а на блокпості немає прапорів», — тремтячим голосом згадує жінка. — «Думаємо, наші чи ні? Продовжуємо рух, а куди діватися? На щастя, це були наші хлопці, навіть цукеркою пригостили», — посміхається.

У Києві відчувалася величезна різниця. «Там супермаркети, екіпіровані військові… Ми після місяця в окупації дивилися на це, як на інший світ».

Дорогою захворіла дитина. Родина звернулася по допомогу в першу лікарню, що трапилась на шляху. Оскільки хворих та персонал евакуювали, Владислава довго шукала до кого звернутися. Черговий лікар, який залишився в лікарні, надав дитині невідкладну допомогу, поставив крапельницю та забезпечив безкоштовними ліками для подальшого лікування в дорозі.

Перша ніч без сирен

На заході України знайшли притулок у простій сільській хаті. Лише там вони вперше за місяць зняли верхній одяг і роззулися. Проте навіть у відносній безпеці відчуття тривоги та страх від вибухів не покидав. У першу ніч із жахом прокинулися від звуку потягу, що проїжджав повз. Виявилося, що оселилася родина біля залізничних колій. Оскільки прибули пізно ввечері, тому не звернули увагу на тутешню місцину. Деякий час проживала родина Владислави в будиночку. Цей період жінка згадує з почуттям вдячності за прихисток.

Повернення до Чернігова

У квітні, коли війська РФ відійшли, Владислава повернулася додому. «Було дуже тоскно на душі. На вулицях тихо. Людей не було. Але найбільше вражало те, як усе цвіло. «Зеленбуд» висадив тюльпани, але їх тоді ніхто не помічав, — згадує емоції жінка. — Наче і весна, усе квітне, буяє, але кожен місцевий тут жив у своєму лютому».

Сестра героїні з дітьми залишилася на заході України, а Владислава почала відновлювати життя в Чернігові.

З особливим теплом жінка згадує про матір, яка не виїжджала.

«Мама працювала завідувачкою дитсадка. Вона навіть під час обстрілів жила там і казала: «Якщо поїду, усе розтягнуть і знищать».

«Вона берегла порядок», — з гордістю розповідає Владислава.

Від кави до єдності: історія нового початку

Сьогодні Владислава не лише відновила своє життя, але й допомагає іншим. «У Михайло-Коцюбинському під час війни позакривалися всі заклади», — розповідає жінка. — «Немає молоді де кави випити, зустрітися один з одним». Тому вона вирішила відкрити кав’ярню-кондитерську, яка стала тепер дружнім осередком для громади. Це місце не лише про каву, а і про підтримку.

«Ми постійно запитуємо людей, чого їм хочеться. Якщо хтось замовляє лавандовий лимонад чи каву з гарбузовим сиропом — ми це робимо. Підтримуємо тренди. Хочуть продукти з Європи — організовуємо відповідні полички з виконаним запитом. Найголовніше зараз — гуртуватися та підтримувати один одного», — каже Владислава.

Її історія — це символ незламності й сили духу українців, які навіть у найважчі часи знаходять спосіб допомагати, підтримувати, оновлюватися і діяти.

Матеріал підготували Ірина Губар, Катерина Лавринець та Юрій Штокалюк в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Читання псалтиря, обшуки та пограбування: 33 дні російської окупації селища на Чернігівщині, де окупанти не вміли заварювати чай, але вміли вбивати цивільних.

Михайло-Коцюбинське – селище в Чернігівському районі Чернігівської області. До повномасштабного вторгнення тут жило майже 3000 осіб. Тоді ж багато місцевих жителів виїхало до Києва, Чернігова та інших міст України у пошуках бодай трохи безпечнішого місця.

З 28 лютого по 2 квітня 2022 року селище було під окупацією. За цей час російські обстріли майже повністю зруйнували 8 приватних будинків, а ще 130 пошкодили. Окрім того, тут загинули двоє цивільних, дві людини зникли безвісти, а ще четверо отримали поранення.

«Це було дуже м’яке вторгнення»

На початку окупації тут коївся хаос. Окупанти заїжджали танками у двори до людей, грабували крамниці, ганяли на величезній швидкості на «бетеерах» вздовж вулиць і погрожували всім, хто потрапляв тоді їм на очі. Опір чинити було нерозважливо, бо ж ніхто насправді не знав що коїться у їхніх головах.

Місцеві жителі щиро дивувалися недолугості росіян, коли ті кожного разу примудрялися знову щось витворити. Сама жінка на час окупації селища залишалася на місці, мовляв, «Ну а чого я маю боятися? Я тут з 1994 року живу».

Сьогодні Раїса Василенко ділиться своїми спогадами про той непростий місяць.

— Проходьте, ось, це мій кабінет. Тут я працюю, у мене тут все під рукою. — Пані Раїса веде у маленьке приміщення на першому поверсі у будинку культури. При вході вказує на дверний замок. Біля нього на дверній рамі видно грубі сліди вирваного дерева. — Оце вони так виривали двері, щоб зайти у мій кабінет. Ломом, напевно, виламували.

Щойно поставивши гріти воду у чайнику, жінка береться проводити мініекскурсію своїм кабінетом. На стіні біля вікна — великий портрет Тараса Шевченка. До того, як тут оселилися росіяни, на ньому був великий вишитий вручну рушник. Окупанти вкрали його, як тікали звідси, а крім цього вони ретельно обшукали кожну шафку у коричневій стінці, яка стоїть майже біля входу. Пані Раїса іронічно посміхається: багато чого вони вкрали, що було десь заховано. Речей, які стояли на видному місці, майже не чіпали.

Розливаючи окріп у горнятка, пані Раїса ділиться спогадами про ранок повномасштабного вторгнення. Каже, що дуже добре пам’ятає ту пору:

— Я чутко сплю, і вночі чоловік мені каже: «Вставай, бо, мабуть, війна почалася. З боку Білорусі і Славутича стріляють». Коли я піднялася, було чути вибухи, але в мене страху не було. Мабуть, тому, що з дитинства я звикла до шуму аеродрому поруч, до літаків і моторів.

Наступного дня, жінці подзвонили із селищної ради. Сказали, що потрібно підготувати бомбосховище.

— Ми носили туди воду, лавки, щоб люди могли там бути. Тоді вже було ясно, що треба готуватися до всього.

На якусь мить жінка затихає і мовчки сидить, наче щось пригадує. Зрештою починає розповідати, що 27 лютого у село з боку Гомеля зайшли якісь військові «у чорній формі, без жодних розпізнавальних знаків». Говорили вони російською із білоруським акцентом. Ходили вулицями, щоб перевірити чи «все чисто», чи немає часом десь «диверсантів». У самому селищі вони пробули тільки одну ніч, заночувавши на другому поверсі у класі хореографії будинку культури.

— Ніхто не бачив як і куди вони потім поділися, у який бік пішли, — каже пані Раїса. — Наступного дня я повернулася до Будинку культури, піднялася на другий поверх і знайшла місце, де вони ночували. Вони нічого із собою не взяли і нічого не зламали. Але я знайшла ключі з брелком, які вони забули. На ньому був напис — «СОБР»*.

«А від кого нас визволяти?»

А 28 лютого у селище зайшли вже російські війська.

— Вони прийшли з боку Білорусі. Спочатку десь наче за Ріпками було чути вибухи. Ми вже зрозуміли, що це росіяни, бо нашим ніде тут взятися. А потім десь із того напрямку рухалася колона військової техніки. Пам’ятаю, що вже тоді не було зв’язку: вони глушили. Але мій чоловік мав якесь маленьке радіо і старі синові навушники. Так нам вдавалося хоч трохи ловити інформацію зі столиці.

Російські військові розгулювали вулицями, заходили у хати місцевих, іноді забирали когось із чоловіків і вивозили у невідомому напрямку. До Раїси ніхто не заходив, а от її сусідам пощастило менше. Жінка пригадує, як вирішила зайти до сусідки якраз після такого чергового «обходу».

— Ну як ти тут? — цікавиться у подруги.

— Скільки у тебе було? — відповіла питанням сусідка.

— Кого було?

— Ну як кого? Он вони ходять вулицями, телефони перевіряють, Сергія з нашої вулиці кудись забрали.

— Та нікого в мене не було!

— Та що ти, не віриш мені?

Ми тоді разом з нею вийшли на вулицю, трішки відкрили хвіртку і побачили, як десь семеро російських військових йшли до центру села. А в той час, коли вони ходили оце по сусідах, я сиділа у будинку і читала псалтир. Тоді вони тільки до нас не зайшли.

Коли росіяни зайшли у селище, вони подумали, що це вже і є Чернігів, адже тут були світло, вода, газ. Називали селище «Михайликом». Серед багатьох історій про недолугість та недалекоглядність росіян, пані Раїса особливо яскраво згадує одну.

— З нашої сторони вулиці дідок один старий жив. Якось до нього у будинок зайшли. Попросили чаю. Ну він дав їм звичайний пакетований. А вони ці пакети розривали, висипали у чашки і аж тоді заливали водою. Кажуть, що «у нас так всє дєлают». Певно, вони і в очі такого чаю ніколи не бачили.

«Я вірила, що окупація буде недовгою»

— Основний удар на себе приймав Чернігів, а тут у нас вони тільки жили. Пам’ятаю, одного разу [росіяни — ред.] понапивалися і почали багато чого розказувати. Незадовго до цього у нашому селищі ракетним ударом вони знищили школу. Так от на п’яну голову розказали, що «случайно» влучили у будівлю. Тоді загинула одна жінка.

Сумно задивляючись у своє майже порожнє горнятко з чаєм, пані Раїса роздумує над тим, що трапилося за час окупації із їхнім селищем.

— У багатьох хатах вони тут жили, через це у нас багато обстрілів не було. Не могли ж вони самі на себе наводити. Часто на ніч вони ходили на інший бік селища, туди, до Шестовицького лісу. Там вони собі окопів наробили і сиділи, а на ранок знову поверталися сюди. Ми називаємо ту частину селища «болотом». Там взагалі замінована територія. Шість місяців тому тільки сапери знайшли на тому місці рештки хлопця, який зник безвісти. Кажуть, що батьки його впізнали по курточці, яку ж і знайшли на тому місці.

2 квітня у селище зайшли Збройні Сили України. За кілька днів до цього обстріли стали інтенсивнішими, а російські військові почали поспіхом збирати свої речі та відступати. Пані Раїса згадує ті дні з ледь помітним піднесенням: нарешті це скінчилося.

— Ми вже знали, що українські війська підступають до Чернігова і скоро звільнять наше селище. Я вірила, що окупація буде недовгою. А росіяни тим часом збирали свої речі, які прали і прямо перед будинком культури розвішували, і кудись тікали. Із собою вони прихопили ще нашу апаратуру – одну з двох великих колонок, які нам потрібні для концертів. Хороша апаратура була, новенька зовсім. Після себе вони позалишали тільки купи сміття, сухпайки і повністю розграбований магазин.

Перевірку селища ЗСУ почали із будинку культури. Обійшли усі приміщення, тримаючи напоготові автомати, але застали тільки захаращену актову залу. На той момент минуло вже три дні, як росіяни покинули Михайло-Коцюбинське. Залишилося тільки поприбирати після них безлад і жити якось далі.

Пані Раїса важко видихає. У такому неприємному згустку невизначеності, люті та невідомості, сили додавала лише віра у перемогу України. І псалтир, який був завжди під рукою у жінки за будь-яких обставин.

Сьогодні видалася напрочуд гарна погода. Уночі випало трохи снігу, вдарив морозець, а тепер було сонячно і свіжо. Недалеко від будинку культури, на невеличкій площі, місцеві повиносили на торг всякого добра. Видно, що сьогодні тут базарний день. Чоловіки і жінки спокійно собі ходили вулицями, віталися одне з одним, часом зупинялися, щоб перемовитися кількома словами. Важко собі уявити що коїлося на цих вуличках два з половиною роки тому.

— Окупацію я не згадую. Не хочу її згадувати. Ми живемо тепер своїм життям.Зараз у нас теж дуже багато такого, за що і молитись, і переживати треба. Хтось волонтерить, хтось допомагає, хтось переживає за своїх дітей. Он у мене сестра двоюрідна живе в Краснодарському районі, каже, що вона росіянка. А я говорю їй: «Слухай! Пуповина твоя де закопана? Правильно, тут, в Україні, у рідному селі! У селі, де поховані твої батьки! Хочеш ти цього чи не хочеш, але воно буде тебе хвилювати до кінця твоїх днів. То яка ж ти тоді росіянка?» От так от! Українська пуповина все одно буде в людині перемагати! Бо це ж своє, рідне.

* «СОБР» — це один з федеральних і регіональних спеціальних підрозділів Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації (Росгвардії). Цю структуру було створено для того, щоб чинити боротьбу з організованою злочинністю та тероризмом. З початку повномасштабного вторгнення вони також були залучені у наступальних діях рф на території України — [ред.]

Над текстом працював Юрій Штокалюк, авторство фото — Ірина Губар та Катерина Лаврінець. Матеріал створено у межах поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

У серці окупованого Михайло-Коцюбинського розповідь Володимира Горбача перетворюється на живу хроніку спротиву та людської стійкості.

Завідувач музею та його дружина Валентина стали свідками та учасниками драматичних подій російської навали, зберігши гідність, надію та любов до рідної землі всупереч щоденним випробуванням війни.

Спогади, що промовляють крізь час

«Це голова колгоспу, а це депутат Верховної Ради, цей — з Першої світової не повернувся… Це моя мати, а це бабця в українському вбранні. Колись у нашому селі всі так виходили заміж…», — чоловік говорить повільно, наче гортаючи старий альбом.

«Мій дід – голова колгоспу, в 1941 його розстріляли німці. А це інший  — до Карпат дійшов… А це батько мого однокласника, був учителем початкових класів…». Голос Володимира звучить лагідно і сумно водночас, наче він переглядає кадри свого життя, переплетеного з історією краю.

Історико-краєзнавчий музей у Михайло-Коцюбинському розміщується у будівлі, що бачила і шкільний гомін, і церковний спів. Його наповнює любов і турбота однієї людини, яка присвятила цьому місцю 22 роки життя. Нині тут панує тиша, яку порушує лише голос 67-річного завідувача музею Володимира Горбача.

Він народився тут, виріс, здобувши освіту, повернувся, жив, кохав, навчав дітей. Його руки, які тримають давні знімки, бачили чимало: важку працю, народження нової країни, її становлення, а тепер ще й війну та окупацію. На схилі своїх років він став свідком того, як мирне життя перетворилось на попіл.

«Колись тут стояли німці. А як прийшли росіяни, я відчув, ніби історія повторюється. Та тепер вона стала ще кривавішою…»

«Я зненавидів їх давно», — Володимир робить паузу, наче пригадуючи давні спогади.

«Закінчив школу, вступив до вишу. Навчався лише рік, прийшла повістка, служив. Але не де-небудь, в Москві — у роті почесного караулу. Нас багато було, хлопців з України, яких постійно образливо називали “хохлами”. А у вихідні ми традиційно бігли до дівчат, а ті, як дізнавалися звідки ми, одразу казали “бандерівці приїхали”. Це було у 1974-му…»

Голос Володимира стає твердішим, у ньому з’являються нотки болю та гіркоти від спогадів молодості. Він розуміє — це були не просто випадкові образи. Це було системне приниження, яке тривало роками.

«Вони ненавиділи нас завжди — і тоді, в армійські роки, і раніше, і тепер. Ця ненависть була їхньою постійною, послідовною політикою, яка врешті решт призвела до цієї кривавої війни».

Коли війна входить у двір

«Як отой недокурок 23 лютого сказав, що визнає Донецьк, я тоді зрозумів: буде війна. Навіть із сусідом посварився через це. А вранці Чернігів вже палав…»

Хтось виїхав із села, хтось прибув із Чернігова. Володимир із дружиною вирішили залишатися вдома.

«Уперше вони зайшли в село 27 лютого. Ще напередодні з об’їзної дороги чувся безперервний гул, але Михайло-Коцюбинське вони обминали. Ми сиділи біля будинку, коли раптом бачимо — їдуть, підфарники світяться. Під’їхали до мосту, постояли й повернулися. А наступного дня опівдні рушили перші колони. Вони йшли впевнено, наче знали куди їдуть, одразу звернули на Андріївську дорогу».

Як російські військові заїхали в село, Володимир із сусідами сиділи на вулиці.

«Наближаються, а ми розуміємо — тікати немає сенсу. Під’їхали до сільради, змусили нас піднятися, зігнали у внутрішній двір і поставили на коліна, — голос Володимира переривається, очі блищать. — Поруч сусід — молодий хлопець, глухий зовсім, у теплих камуфляжних штанях. Прийняли його за військового. Ледве вдалося пояснити. «Рускіе» вони — очі вузькі, наче щілини, й того руського язика не розуміють… Згодом нас відпустили».

Голос стає твердішим, із гіркотою: «Ми ніколи не були кріпаками, а тут, у 65 років, мене вперше під дулом автомата змусили стати на коліна. Змусили стати, але зламати — ні. Страху не було. Тільки злість. І одна думка: онуків більше не побачу». Він робить паузу й додає: «Ось про дітей навіть не подумав, а тільки про внуків».

Володимир описує, як окупанти влаштовувалися в селі: «Селилися хитро — осторонь від центру, як щурі. По селу тільки натовпом ходили, мов зграя. У центрі нікого не чіпали, зате по інших хатах — повний розгром. Що хотіли — те й забирали».

Не всі вижили: «Двох місцевих хлопців вбили. Один на мотоциклі поїхав у сусіднє село. Тіло знайшли лише через рік, коли вже почалося розмінування лісів. Вбили й хмизом закидали. Другого, сторожа заводу, катували по-звірячому. Казали, щось у телефоні знайшли. Дурня то все! Просто знущалися».

Після обстрілу школи росіяни перебралися ближче до центру:
«Наше подвір’я окупували. Два снайпери залізли на дах. У музеї вибили двері. Вікон уже не було — усе вибуховою хвилею винесло. Замки позривали. Давній млин розібрали. Нащо — ніхто не знає.
У музеї на столі лежали нагородні листи. Мабуть, роздивлялися. Двоє їх було. Я питаю:
— Якого чорта ви сюди приперлися? Що вам тут треба?
А вони:
— Ми вас від бандерівців захищати прийшли.
— А де тут бандерівці?
— Ну, від нацистів.
— Якби тут нацисти були, отой пам’ятник, — вказую на монумент загиблим у Другій світовій, — узагалі б не стояв.
І додав:
— Додому ви, хлопці, не доїдете.
— Чого? Ви нас уб’єте?
— Ні. Ви ж у Чорнобильську зону потрапили. Знаєте, скільки тут людей уже повмирало? Лишаються тільки ті, в кого імунітет. От вранці встаєте, голови болять?
— Болять.
— Це перший симптом. Потім волосся почне випадати. А далі й до баб своїх ходити перестанете. І все, каюк вам…».

А ввечері, сусіди розповідали, що четверо прийшли до пам’ятника, постелили килимок і молилися. Там серед похованих мусульмани є, мабуть, своїх знайшли.

У середині березні в село зайшла нацгвардія окупантів, ті оселилися в клубі. «УРАЛи» стояли просто у дворі. Камери всі розстріляли. Потім почали по хатах бігати, у підвали лазили — зброю шукали. До нашого будинку теж прийшли. Ми на другому поверсі голосно розмовляли, вони й підійматися не стали. А як виходили, сказали, що повернуться за три дні… Все у них робиться за три дні».

Всі були як одна сім’я

«Коли почалася окупація, ми стали однією великою сім’єю, — продовжує розмову Валентина, жінка пана Володимира. — Трималися разом. І це нас рятувало».

Попри постійні обстріли, чоловіки робили неможливе: ремонтували газопровід, відновлювали світло. «Ніхто нікого не зрадив, ніхто не покинув», — підкреслює Валентина.

Втім, кожна родина переживала свої випробування. Матір Валентини, 97-річна жінка, хворіла на гангрену й жила на іншому краю села. Щоб доглядати її, жінці доводилося проходити повз клуб, де засіли окупанти. Кожен похід був ризиком.

«Спочатку дуже боялася, але треба було. Перехрещуся тихенько й іду, — згадує Валентина. — На дверях маминої хати написала російською: “Жінка, 97 років, лежача, помираюча”. Вони не зайшли. Лише до погреба підійшли. Сусіди казали, що навіть перепитували про стареньку».

Два танки стояли просто під вікнами, спрямувавши стволи до будинку. Поки люди ховалися в підвалах, Валентина не могла залишити немічну матір.

«Не було ні знеболювальних, ні памперсів. Я часто ходила до Олени Петрівни, лікарки. Вона мазі давала, таблетки — по кілька штук, бо більше не було. Але навіть це допомагало».

Гордість була сильнішою за голод

«Хліба хотілося, як ніколи в житті. Це дивне відчуття — коли їжа стає молитвою», — говорить Валентина тихо, у її голосі стільки пережитого болю.

«Коли давати почали, я взяла для чоловіка й мами, а сама дивилася… і їсти не могла. Просто дивилася на той хліб, і серце щеміло: звичайний хліб став дорожчим за золото. Люди трималися разом і рятували одне одного. Фермери й мешканці ділилися всім, чим могли: молоком, сушеною рибою, вівсянкою з комбікормового заводу, зеленою цибулею. Спершу сельчани боялися виходити, а потім потроху збиралися. Здавалося, одне серце билося на все село — ми рятували одне одного, підтримували, аби вижити», — згадує Валентина.

А росіяни… Вони стояли навпроти, з автоматами, виставляли свої пакунки.

«Люди навіть не підходили, — каже Валентина. — Один кацап дівчинці приніс. А вона? Подивилася, відвернулася й утекла. Гордість і ненависть до них були сильнішими за голод».

Валентина згадує ще один момент: «Мед привезли. Але він у горло не ліз». Вона замовкає, потім додає тремтячим голосом: «Бо ми чекали смерті. Щохвилини. Просто чекали смерті».

Як повернулася свобода

«2 квітня. Сутеніло. Ми з сусідкою стояли на вулиці, як раптом виїжджає «Нива».
— Знову кацапи, тікаємо, каже сусідка, — згадує Володимир Горбач.
А я їй:
— Стій! Куди ти тікаєш? Зараз пристрелять. Стій уже, хай їдуть, чорт їх бери.
Машина під’їжджає. Відчиняються двері, і чую:
— Дядьку, москалів тут немає?
Я тільки бух на коліна. Але цього разу не від страху, не від покори, а від полегшення й гордості. Бо ми знову — вільні люди».

Післямова

«Це мої учні. Це Ігор — перша танкова бригада, один із найкращих навідників. А це Сашко, його рідний брат, служить у четвертому танковому. Ну, а це наші загиблі… Перші з тих, хто в Чернігові вступив у бій проти диверсійної групи. Ось Максим. Загинув 3 березня в Ірпені. А це Олексій — переїхав із жіночкою з Донецька, працював тут. Як почалася війна, став на захист. Загинув. Поховали його тут, у Коцюбинському. А це ті, хто в АТО загинув…», — говорить Володимир. У його голосі чути й біль, й гордість.

Він замовкає на мить, ніби збирає думки. Потім його голос звучить твердо й упевнено: «Кожен із них — частина нашої землі, частина нашої свободи. Ми пам’ятаємо їх, бо завдяки їм ми досі стоїмо. Ось тут, у своєму селі, під цим небом. Нас хотіли скорити, але не змогли. Ми народжені вільними — і вільними будемо завжди».

Матеріал підготували Ольга Тарантіна та Світлана Філіпова — учасниці поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Як один ранок змінив життя трьох різних людей: історії волонтера з Запоріжжя, студентки з Верхівцевого та координаторки проєктів з Першотравенська про день, коли почалася повномасштабна війна.

Минуло понад два роки, як російська федерація розпочала повномасштабну війну проти України. Більш як два роки наші захисники та захисниці боронять наші землі від ворогів, а волонтери та волонтерки — шукають способи допомоги.

Кожен із нас намагається докласти свої зусилля для забезпечення покарання кривдників.

Для кожного перший день війни був різний, але це саме той день, який згуртував та обʼєднав громадян нашої країни для досягнення майбутньої перемоги.

Відтак, я хочу розповісти декілька історій того, як українці пережили 24 лютого 2022 року.

Матвенко Олег, 28 років, волонтер, м. Запоріжжя.

«Це був занадто важкий день. День, який повністю змінив моє ставлення до всього що було раніше. Для себе я відмітив три найголовніші речі, які переплітаються з усіма сферами мого життя та які прояснили мені все, про що раніше я ніколи не замислювався, тому що вони здавались мені занадто банальним або не важливими.

По-перше, я зрозумів важливість свого життя. Важливість того як я його проживаю та як іноді неоціненно до нього ставлюсь.

По-друге, я зрозумів ставлення до своєї сімʼї. А саме значення сімʼї для мене та моє значення для них, розуміння того що ми єдине ціле та єдині хто є один в одного попри що.

Й останнє, я зрозумів що таке «мій вільний час». Значення саме від слова «вільний», коли саме я керую своїми думками та вчинками.

Мене розбудив вибух, який пролунав о 5-й ранку. Такого звуку я ще ніколи не чув, у той момент я не розумів що відбувається і що мені робити. Я відразу взяв телефон у руки й почав читати про ранішні події. Уся стрічка соціальних мереж та каналів новин була про те, що почалася війна.

Війна? У наш час? Що відбувається взагалі? У мене тряслись руки та прискорилось серцебиття. Я відчув спустошення та страх.

Найперше що я зробив, це зателефонував своїй сімʼї, яка проживала на сусідній вулиці від мене. Телефоном ми обговорили план дій та вирішили тікати до близьких у селище яке знаходиться в Дніпропетровській області.

Ми вважали, що там нам буде спокійніше й ми зможемо знаходитись у безпеці. Ми швидко зібрали найнеобхідніші речі й відправились із надією про те, що ми доїдемо й наше життя не обірветься в цей моторошний день.

Я ніколи не забуду того, що я бачив за вікном автомобіля і які почуття були в мені, коли ми їхали. За вікном злякані люди, які кудись втікають та плачуть, пусті магазини, вимкнене освітлення.

Весь час що я їхав, я не промовив ні слова від нерозуміння того що відбувається.

На деякий час мені навіть здалось, що я розучився говорити й під кінець нашої поїздки я прошепотів собі декілька слів, щоб впевнитись у тому, що я маю голос і що я ще живий.

Коли я це розповідаю, я не можу проговорити це без сліз і мурах по тілу. Я ніколи не думав, що людина може таке проживати й одночасно відчувати переплетіння такого спектра почуттів та емоцій.

Мені на деякий час здалось, що нас уже немає, час від часу я губився в реальності й не розумів чи доїдемо ми до пункту призначення живими.

Я ніколи не забуду цей день.

Я ніколи не забуду ті відчуття, які переповнювали та спустошували мене водночас.

Я не забуду того стану в автомобілі, який здавався мені вічністю та втратою назавжди повернутись до звичайного стану.

Я ніколи цього не забуду.

Не забуду, бо це назавжди змінило все в мені».

Павленко Анастасія, 23 роки, студентка, м.Верхівцеве, Дніпропетровська область

«Мій перший день війни розпочався з того, що в мене був довгоочікуваний вихідний та в моїх планах у цю дату було потрапити до університету, щоб розвʼязати питання з навчанням.

Я їхала в автобусі, де кожен був наляканий подіями найпершого дня війни та обговорював те, із чого розпочалось 24 лютого.

Більшість людей зі страхом в очах слухало новини, інші якнайшвидше намагались додзвонитися до рідних, щоб дізнатись що вони в безпеці, а деякі пасажири їхали та плакали від нерозуміння того, що відбувається і як діяти далі.

Я їхала годину, але ця «година» була настільки емоційною та пронизливою, що триває в мені й дотепер.

О другій половині дня мені зателефонувала мама, та повідомила, що до нас їдуть наші близькі родичі, які проживають на Донеччині. Їм нікуди бути їхати й найближче місце, де вони могли перебувати у відносній безпеці – це було моє рідне місто.

Приблизно о 8-й вечора з декількома сумками що вдалось зібрати, покинувши домівку, власний бізнес та нещодавно придбану квартиру, до нас приїхала тітка, бабуся та двоє малих дітей, які зі сльозами на очах так міцно тримали малих кошенят на руках.

Перша ніч війни була дуже складною, усі були налякані, переповнені страхом та стривожені. Ніхто майже не спав від хвилювань та незрозумілих звуків і вибухів які лунали за вікном. Лінія звʼязку була перенавантажена, через це не завжди була можливість набрати близьких та друзів для того, щоб дізнатись, що з ними та де вони перебувають.

Я не розуміла що хочу більше: щоб закінчились вибухи за вікном, чи щоб дізнатись що з моїми близькими все гаразд та вони живі перебувають у безпеці.

Від цього страх мене наповнював усе більше, я була настільки наповнена ним, що мені здавалось що крім нього в мені нічого не залишилось.

У мене постійно перебувало почуття занепокоєння і нерозуміння того, як діяти, до кого звертатись, їхати з міста чи залишатись, як взагалі перебувати в умовах війни, та як жити далі якщо завтрашній день для нас настане»

Рудник Юлія, 36 років, координаторка проєктів ГО «Майбутнє без СНІД», м. Першотравенськ, Дніпропетровська область.

«Мене розбудив телефонний дзвінок сестри. Пам’ятаю, що було ще зовсім темно. Я навіть не встигла злякатися, хоча, зазвичай, телефонні дзвінки в такі години мене дуже лякають. Сонна, почула в слухавці: «Де Діана (це моя донька,- її племінниця) В школі?» Її питання мене вкрай здивувало, адже на годиннику була 5:30. Та ще абсурднішою виявилася моя спроба пояснити сестрі, що донька не йде до школи через карантинні обмеження COVID-19.

І тільки після цих безглуздих розмов сестра повідомила, що почалася війна. У перші декілька секунд я відчула розпач та мені вдалося швидко заспокоїтися. Розбудила чоловіка, увімкнула телевізор та, паралельно слухаючи жахливі новини, почала обдзвонювати рідних.

Але раптом — звук сирени. Протяжний такий, зловісний, незвичний. А разом із ним — відчуття панічного страху. Калатало цілий день — чи то через холод у квартирі, чи то через нерви, чи то через усе разом.

Далі все ніби в тумані.

«Тривожний» наплічник, новини, сирени, повідомлення, укриття, вибір між тим, щоб залишитися з дорогими людьми в небезпеці та необхідністю покинути рідну домівку, шукаючи прихисток невідомо де. Із часом мені вдалося знайти себе в роботі та в підтримці ЗСУ.

І так буде надалі до жаданої перемоги».

24 лютого назавжди закарбується в пам’яті кожного українця.

Холодні та сирі підвали укриттів.

Далекі чи близькі звуки вибухів за вікном. Страх смерті та страх російської окупації. Але спільна біда міцно об’єднала та згуртувала наш народ.

Кожного дня спільними зусиллями ми доводимо, що любов до України — це не просто слова.

Матеріал підготувала Анастасія Лавриченко в рамках проведення тренінгу «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті.

Історія про те, як діагноз «ВІЛ-позитивна» став захистом від російських окупантів для вагітної жінки з Луганщини, якій довелося тікати від війни вдруге.

Середина  пекучого липневого дня.  Олена жадібно п’є прохолодну воду за столом ком’юніті-центру громадської організації. Наша зустріч нарешті відбулася після постійних перенесень то на кілька днів, то на кілька годин. 

На обличчі Олени – доброзичлива усмішка, яка робить обличчя жінки привітним.  І тільки великі карі очі, які ніби навмисне заховані за густим та вогняно-рудим волоссям, видають стривоженість.  Олені близько 30 років, 12 з яких вона живе з ВІЛ-позитивним статусом. Народилася на Луганщині, в 2014 році разом з батьками змушена була тікати зі свого рідного містечка в Харківську область.

Життя зі статусом «позитивна»

Про день, коли  вперше дізналася щодо свого ВІЛ-позитивного статусу, Олена вирішила розповісти сама. Історія, за її словами, банальна, як світ. Юність, перше кохання, відсутність будь-яких знань щодо безпечного сексу. Вона абсолютно точно пам’ятає, як занедужала, як у неї боліло та горіло все тіло від високої температури, як карета швидкої допомоги доставила її до інфекційного відділення та лікарі поставили діагноз «Двостороння пневмонія». Далі — лікування та купа аналізів. І вже під час виписки зовсім юну на той час дівчину ошелешили: «У вас ВІЛ, вам необхідно стати на облік та розпочати лікування». 

«Як на мене, я досить швидко опанувала себе та почала жити повноцінним життям, незважаючи на мій статус.  Та якісь вищі сили вирішили випробувати мене на міцність ще не один раз. Доля подарувала мені  чоловіка, який не тільки показав мені, що таке справжнє кохання, але й з гідністю приймав та розділяв мою хворобу.  Здавалося, що тоді я була найщасливішою людиною. Та щастя тривало недовго. Коханий чоловік помер після тяжкої хвороби, так і не дізнавшись, що в мені зародився плід нашої любові,  його продовження. Тільки вагітність надала сенс моєму подальшому життю».

Випробування війною

Ледве Олена відновилася від втрати коханої людини, як почалася війна. Спочатку жінка з батьками не виїжджали — військових дій у місті не було, але його окупували терористи. Через місто постійно їздила військова техніка — армія РФ перетворила цей населений пункт на коридор до лінії фронту, де точилися запеклі бої. 

Два місяці Олена  просто чекала, коли це все закінчиться  й прийде українська армія. Вона твердо  не підтримувала політику окупантів, але відверто про це боялася говорити навіть сусідам. З березня 2022 року вулицями міста  вже ходили озброєні російські військові. Жінка зайвий раз намагалася не виходити за межі свого двору. За речами першої необхідності  та гуманітарною допомогою в довжелезних чергах доводилося стояти літній матері, оскільки родина боялася, що батька можуть змусити співпрацювати з окупантами або ж вбити. 

«Але повністю ізолюватися я не могла — мала хоча б іноді ходити на огляд по вагітності та отримувати ліки від ВІЛ, щоб дати можливість своїй дитині народитися здоровою. І ось в один такий день на 4 місяці вагітності, я вже була готовою до того, що моє життя скінчиться. По дорозі до лікарні мене обступила зграя російських окупантів — їх було четверо. Вони затягнули мене силою до найближчого закутку лікарняного  саду, наставили на мене зброю та наказали роздягатися. 

Земля пішла з під ніг. Мене як жінку взагалі не хвилював той факт,  що зараз зґвалтують, мене як матір охопив тваринний страх, що шкоду може бути завдано моїй майбутній дитині. І тут до мене дійшло!  Єдине спасіння — мій ВІЛ-позитивний статус. Я відразу почала кричати кривдникам, що в мене ВІЛ. Це їх зупинило та ненадовго — почали рвати на мені одяг зі словами, що моя відмовка «не прокотить».

Та, на щастя, зі мною була обмінна карта, інформація з якої змусила ґвалтівників поміняти свої плани. Нелюди  почали обзивати мене спідозною шльондрою та жорстоко бити ногами. Останній удар, який я пам’ятаю, прийшовся мені в живіт. Далі я втратила свідомість».

До тями Олена прийшла вже у відділенні лікарні, під крапельницею. Закривавлену жінку знайшли працівники медичного закладу та надали допомогу. Вона пам’ятає, що до розмови з лікарем  втратила відчуття реальності, адже не розуміла, чи ще б’ється  під її серцем серце її дитини. За 20 хвилин доки вона чекала на розмову, перед очима пройшло все її життя. І лише після того, як   на власні вуха почула серцебиття дитини на УЗД,  Олена змогла видихнути.  Цього дня жінка чітко зрозуміла, що необхідно тікати з окупованого міста будь-якими способами, що наступного разу може не пощастити.  

Олена виїхала   в кінці квітня  2022 року завдяки волонтерам. За її словами  – вона одна з останніх мешканців міста, кому вдалося виїхати безперешкодно з цього населеного пункту. Так символічно сталося, що народжувала Олена як раз в той час, коли місто, в якому залишилися її батьки, українські військові звільняли від російської окупації. «Я туди ніколи більше не поїду, — підкреслює. — До кордону з нелюдами там лічені кілометри».

Нашу розмову перервав плач дворічного  янголятка, який прокинувся в незручному,  вже замалому для нього візочку та вимагав миттєвої уваги матері. Вона, як справжня квочка, миттєво підхопилася та з відчайдушною  турботою почала заспокоювати свою дитину. За словами жінки, тепер все її життя  обертається навколо цього маленького всесвіту.

Матеріал підготувала Юлія Рудник в рамках проведення регіональних тренінгів «Правда через історії».

Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті. Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Ольга Вовченко — фельдшерка за освітою з села Количівка Чернігівської області.

Вона разом із чоловіком-хірургом надавали медичну допомогу військовим та односельцям під час навали росіян.

Подружжя обладнало операційну в польових умовах, а їхні діти-підлітки готували їжу для військових на багатті, щоб у тих не втрачалось відчуття дому.

Слухати: Spotify, Apple Podcasts, Castbox.

Матеріал підготували Олена Кущенко та Олена Козинець в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Подкаст «Незламні люди»: Сергій Івушкін про мистецтво, волонтерство та війну.

Сергій — мешканець Харкова, який з перших днів вторгнення змінив театральну сцену на волонтерську кухню, роботу в кіно — на підтримку знайомих та містян, а виступи свого музичного гурту — на концерти в підтримку ЗСУ.

Слухайте подкаст, щоб дізнатись, чому його голос вже знають російські спецслужби.

Слухати: Spotify, Apple Podcasts, Castbox.

Матеріал підготували Сергій Івушкін та Тетяна Васильєва в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Історія про те, як російські окупанти вдерлись в життя сімʼї Авраменків, мешканців села Припутні на Чернігівщині.

Для мешканців села Припутні, що на Чернігівщині, повномасштабне вторгнення російської федерації стало іспитом на мужність. Припутнівці й гадки не мали, що 25 лютого 2022 року відкриється сторінка історії їх села, сповнена трагізмом, втратами й безумовною вірою в найскоріше визволення.

До подружжя Івана та Марії Авраменків війна увірвалась також і тривожним клопотом — у перший же день, 24 лютого, довелось прямо зранку спорядити сина на війну. А на другий день, напівчетвертої ранку, до села зі стріляниною вдерлись росіяни й почались похмурі дні окупації.

Не шукали порятунку Іван і Марія в іншій місцевості, адже домашня худоба потребувала догляду. «Дід обладнав погріб, — каже Марія, — і там просиділи понад місяць, ховаючись від снарядів».

— Щоденні кількагодинні обстріли… Вони отут стояли в полі за метрів 200, — вказує рукою пан Іван.

Наш співрозмовник із вікна хати спостерігав, як на ворожу польову стоянку прилітали гелікоптери і вантажили поранених, як із буків обстрілювали мирні території. Кожного дня ворог завозив сотні одиниць смертоносної зброї і прямував їх на народ, який не чекав цього «руського миру» й жив своїм тихим життям.

Коли росіяни вперше увійшли на Іванове подвір’я, він сміливо запитав їх, навіщо вони прийшли на його землю, адже їх ніхто не кликав. «А ми прийшли звільнити вас», і ціну їх «звільнення» селяни не забарились на собі відчути. Коло кожної хати було розташовано по три-чотири танки; заселяючись до хат, виганяли літніх людей, жінок із дітьми на вулицю, і господарям нічого не зоставалось, як переселятись до погребів.

— У мене в хаті геть усе перетрусили, — згадує Іван. — Навіть на горищі копирсались. Винесли майже весь крам, навіть шкарпетки. Половили всіх курей, качок, смажили тут, шкварили. І так і по всіх хатах, — журиться Іван.

А трошки згодом наші дали їм гідного прочухана й це стало першою переможною радістю і безумовним сподіванням, що ЗСУ обов’язково звільнить від навали українські села й міста.

Припутнівці близько півтора місяця пробули в окупації — без тепла, світла й постійному страху за власне і свої близьких життя.

— Я в погребі сховав генератор, так до мене потайки приходили односельчани й підзаряджали свої мобілки, павербанки. Я припас ще до війни палива для поїздок на пасіку, вона в мене в лісі, тому бджоли не відчули на собі окупаційного жаху, — пожартував Іван і одразу ж похмурнішав.

З болем розказав Іван, як його товариш пасічник із жінкою велосипедами поїхали на похорон батька, та на шляху спіткали власну смерть. Їх просто на ходу розстріляли.

Про себе пан Іван не дуже оповідав, зате його жінка Марія згадала, як її чоловік цілу добу переховувався в лісі, бо окупанти мали намір його вбити.

А справа полягала лише в тому, що Іван у якийсь незручний час, з погляду російських військових, повертався із центра села додому. Врятувала темна пора доби — чоловік злився з темрявою, і мерщій у хащі…

Син наших героїв Марії і Івана, у той час, коли його рідне село на півночі нашої країни було окуповане, бився за Бахмут. Утримував східні позиції 4,5 місяці. Наразі він воює на іншому напрямку.

Покинули село російські війська 30 березня десь о напівшостій ранку, а під Крупичполем наші Збройні Сили їх розбили й супутньо розгатили кілька сотень одиниць ворожої техніки.

— Ви б бачили, як вони тікали, наче щури з корабля, — захоплено розповідає наш очевидець подій. — Розбігались в усі боки, а наш літак як дасть по них, як дасть… Любо було дивитись. А коли наш український птах пішов на четвертий захід, то пішов сніг і згустився туман, і це завадило вщент на місці знищити ворога. Але трошки пізніше відплата їх усе одно наздогнала.

Село потроху оговтується від наслідків окупації та звірств загарбників. Люди навели лад у своїх оселях після бігства орків. Проте кілька помешкань залишаються геть зруйнованими, а їх господарі живуть поки що в рідних. Проте є надія, що люди врешті-решт повернуться до своїх домівок, і сторінка, сповнена людським горем і стражданнями, закриється назавжди й ніколи ця історія не повториться.

Найщасливішою під час війни подією для подружжя Авраменків стало прибуття їх сина в короткострокову відпустку. Рідною стежкою він прибув до батьківської хати з величезним букетом квітів. Марія каже, що ніколи не отримувала такого «безмежного» букета, а щастя її було найбільшим за всі квіти світу. Адже син повернувся, хоч і не надовго, з війни.

Оберегом для сина і його побратимів є вишитий Марією рушник — а навзаєм Марія отримала подарунок від бригади, у якій воює її син: прапор як символ звитяги й подяки матері воїна-захисника.

Матеріал підготували Леся Волох та Наталія Нестеренко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».