Новини
Історія про те, як діагноз «ВІЛ-позитивна» став захистом від російських окупантів для вагітної жінки з Луганщини, якій довелося тікати від війни вдруге.
Середина пекучого липневого дня. Олена жадібно п’є прохолодну воду за столом ком’юніті-центру громадської організації. Наша зустріч нарешті відбулася після постійних перенесень то на кілька днів, то на кілька годин.
На обличчі Олени – доброзичлива усмішка, яка робить обличчя жінки привітним. І тільки великі карі очі, які ніби навмисне заховані за густим та вогняно-рудим волоссям, видають стривоженість. Олені близько 30 років, 12 з яких вона живе з ВІЛ-позитивним статусом. Народилася на Луганщині, в 2014 році разом з батьками змушена була тікати зі свого рідного містечка в Харківську область.
Життя зі статусом «позитивна»
Про день, коли вперше дізналася щодо свого ВІЛ-позитивного статусу, Олена вирішила розповісти сама. Історія, за її словами, банальна, як світ. Юність, перше кохання, відсутність будь-яких знань щодо безпечного сексу. Вона абсолютно точно пам’ятає, як занедужала, як у неї боліло та горіло все тіло від високої температури, як карета швидкої допомоги доставила її до інфекційного відділення та лікарі поставили діагноз «Двостороння пневмонія». Далі — лікування та купа аналізів. І вже під час виписки зовсім юну на той час дівчину ошелешили: «У вас ВІЛ, вам необхідно стати на облік та розпочати лікування».
«Як на мене, я досить швидко опанувала себе та почала жити повноцінним життям, незважаючи на мій статус. Та якісь вищі сили вирішили випробувати мене на міцність ще не один раз. Доля подарувала мені чоловіка, який не тільки показав мені, що таке справжнє кохання, але й з гідністю приймав та розділяв мою хворобу. Здавалося, що тоді я була найщасливішою людиною. Та щастя тривало недовго. Коханий чоловік помер після тяжкої хвороби, так і не дізнавшись, що в мені зародився плід нашої любові, його продовження. Тільки вагітність надала сенс моєму подальшому життю».
Випробування війною
Ледве Олена відновилася від втрати коханої людини, як почалася війна. Спочатку жінка з батьками не виїжджали — військових дій у місті не було, але його окупували терористи. Через місто постійно їздила військова техніка — армія РФ перетворила цей населений пункт на коридор до лінії фронту, де точилися запеклі бої.
Два місяці Олена просто чекала, коли це все закінчиться й прийде українська армія. Вона твердо не підтримувала політику окупантів, але відверто про це боялася говорити навіть сусідам. З березня 2022 року вулицями міста вже ходили озброєні російські військові. Жінка зайвий раз намагалася не виходити за межі свого двору. За речами першої необхідності та гуманітарною допомогою в довжелезних чергах доводилося стояти літній матері, оскільки родина боялася, що батька можуть змусити співпрацювати з окупантами або ж вбити.
«Але повністю ізолюватися я не могла — мала хоча б іноді ходити на огляд по вагітності та отримувати ліки від ВІЛ, щоб дати можливість своїй дитині народитися здоровою. І ось в один такий день на 4 місяці вагітності, я вже була готовою до того, що моє життя скінчиться. По дорозі до лікарні мене обступила зграя російських окупантів — їх було четверо. Вони затягнули мене силою до найближчого закутку лікарняного саду, наставили на мене зброю та наказали роздягатися.
Земля пішла з під ніг. Мене як жінку взагалі не хвилював той факт, що зараз зґвалтують, мене як матір охопив тваринний страх, що шкоду може бути завдано моїй майбутній дитині. І тут до мене дійшло! Єдине спасіння — мій ВІЛ-позитивний статус. Я відразу почала кричати кривдникам, що в мене ВІЛ. Це їх зупинило та ненадовго — почали рвати на мені одяг зі словами, що моя відмовка «не прокотить».
Та, на щастя, зі мною була обмінна карта, інформація з якої змусила ґвалтівників поміняти свої плани. Нелюди почали обзивати мене спідозною шльондрою та жорстоко бити ногами. Останній удар, який я пам’ятаю, прийшовся мені в живіт. Далі я втратила свідомість».
До тями Олена прийшла вже у відділенні лікарні, під крапельницею. Закривавлену жінку знайшли працівники медичного закладу та надали допомогу. Вона пам’ятає, що до розмови з лікарем втратила відчуття реальності, адже не розуміла, чи ще б’ється під її серцем серце її дитини. За 20 хвилин доки вона чекала на розмову, перед очима пройшло все її життя. І лише після того, як на власні вуха почула серцебиття дитини на УЗД, Олена змогла видихнути. Цього дня жінка чітко зрозуміла, що необхідно тікати з окупованого міста будь-якими способами, що наступного разу може не пощастити.
Олена виїхала в кінці квітня 2022 року завдяки волонтерам. За її словами – вона одна з останніх мешканців міста, кому вдалося виїхати безперешкодно з цього населеного пункту. Так символічно сталося, що народжувала Олена як раз в той час, коли місто, в якому залишилися її батьки, українські військові звільняли від російської окупації. «Я туди ніколи більше не поїду, — підкреслює. — До кордону з нелюдами там лічені кілометри».
Нашу розмову перервав плач дворічного янголятка, який прокинувся в незручному, вже замалому для нього візочку та вимагав миттєвої уваги матері. Вона, як справжня квочка, миттєво підхопилася та з відчайдушною турботою почала заспокоювати свою дитину. За словами жінки, тепер все її життя обертається навколо цього маленького всесвіту.
Матеріал підготувала Юлія Рудник в рамках проведення регіональних тренінгів «Правда через історії».
Зображення, використані в матеріалі, створені за допомогою штучного інтелекту, є виключно ілюстративними та не демонструють реальних людей чи місць, описаних у тексті. Імена героїв змінено з міркувань безпеки.
