Це не просто історія однієї вчительки. Це те, що Росія робить з українською освітою.

Є речі, які запам’ятовуються не тому, що були страшними. А тому, що були звичайними — і раптом перестали.

Рудий кіт запорізької вчительки Тетяни Котік на ім’я Оскар прокидається о пів на п’яту. Завжди. Він не знає про сирени, не знає, що десь за горизонтом горять міста. Він знає одне: настав ранок і треба їсти. Тетяна встає, годує його, лягає ще на годину — і прокидається знову. Збирається. Виходить.

Ранок 24 лютого 2022 року почався саме так. Пізніше вона скаже: «Я навіть новини того ранку не включала. Просто зібралась і пішла». У трамваї вже було видно черги до банкоматів, порожні вагони, чужі налякані обличчя. Але вона їхала на роботу. До своїх дітей. До гімназії №65 у Шевченківському районі Запоріжжя, де викладає вже одинадцять років поспіль.

Запорізька гімназія №65 Запорізької міської ради. Авторка фото: Юлія Підгола.

Коли ти маєш клас — ти їдеш до класу. Мабуть, це найпростіший опис того, що таке професія “вчитель”.

Наприкінці березня 2026 року представники Освітнього дому прав людини — Чернігів мали польову місію до Запорізької та Харківської областей. Мета — документувати напади Росії на заклади освіти: зруйновані будівлі, перерване навчання, зламані долі тих, хто вчить і тих, хто вчиться. Фіксувати те, що легко не помітити за цифрами збитків.

У Запоріжжі вони зустріли Тетяну Котік. Її історія — це не просто історія однієї вчительки. Це розповідь про те, що Росія робить з українською освітою.

Тетяна викладає дітям з особливими освітніми потребами — тим, для кого навчання вже саме по собі є щоденним зусиллям. Діти, яким важливо відчувати порядок, ритуал, передбачуваність. І ось їхній світ — єдиний, який вони знали — розсипався за одну ніч.

Шкільний підвал як буденність

У перші дні повномасштабного вторгнення школа стала пунктом прийому переселенців: люди з Оріхова, Енергодару, Мелітополя зупинялись на кілька ночей, їли, перебирали одяг і їхали далі. 

Табличка на будівлі Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

З квітня — онлайн. Тетяна записувала відеопояснення до кожного уроку. Десь за екраном — батьки, які самі в паніці, самі не сплять, самі не знають, що буде завтра — і все одно сидять поруч з дітьми.

Але вона розуміла: це — не школа.

Восени 2022-го Тетяна попросила дозволу виходити очно — невеликими групами. Їй дозволили з однією умовою: перша тривога — всі негайно вниз.

Підвал тоді не мав ні нормального світла, ні меблів для навчання. Принесли стільці, поставили парти. Вчились так.

На Новий рік вони в школі влаштували свято. Прийшов «Миколай», залишив подарунки. Щойно діти потягнулись до них — сирена.

Пішли в підвал. Без світла. Без генератора. З ліхтариками в руках. Діти не хотіли додому.

Тільки уявити: підвал, ліхтарик, дитина з особливими освітніми потребами, яка пише букви в темряві і не хоче додому. Тому що тут — вчителька. Тому що тут — є сенс.

Саме проти цього «сенсу» Росія і воює.

Укриття будували поступово, майже два роки. Спочатку — шафи з класів, поставлені рядами замість стін. Потім справжні перегородки — штори. Окремі зони для кожного класу. Маленьке королівство під землею, де відбувається те, що зовні вже майже неможливе: навчання.

Зараз у класі Тетяни — дуже висока відвідуваність. Щодня. В укритті.

«Діти приходять сюди не навчатись. Вони приходять, щоб їх побачили, щоб почули».

Укриття Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

Руйнування ідентичності

Росія прийшла не просто руйнувати будівлі. Вона прийшла руйнувати освіту — як систему, як інститут, як носія ідентичності. І те, що відбувалось у Запоріжжі, було лише одним фрагментом картини, яка по всій Україні набирає масштабів катастрофи.

З 2022 року понад 4 тисячі шкіл були пошкоджені, а понад 400 – повністю зруйновані. Майже мільйон українських дітей не можуть відвідувати школу особисто. Ці цифри зростають майже щодня, адже Росія продовжує обстрілювати українські заклади освіти. 

Це не супутні жертви. Це ціль.

У класах на окупованих територіях освіта перетворилась на зброю — для знищення української ідентичності та переписування майбутнього. Російська влада насаджує свою навчальну програму та кремлівську пропаганду в школах окупованих регіонів, а вчителів, які відмовляються її виконувати, переслідують. На тих теренах, де росіяни не захопили школи фізично, вони прагнули знищити психологічно: бомбами, сиренами, страхом.

Другий день народження

У квітні 2025 року Тетяна виводила дітей з укриття після першої зміни. Того дня вона передавала їх батькам біля входу — там, де зазвичай стоїть під час прощань. Затримався лише один тато: треба було поговорити про успішність його сина.

Вони стояли рівно там, де завжди: біля дверей підвалу. Потім над ними щось пролетіло.

Розбите вікно Запорізької гімназії №65. Скрин з відео, знятого Юлією Підголою, під час моніторингового візиту.

«Я не злякалась у той момент. Згодом зрозуміла, що тато учня хапається за руку. Хлопчик побіг до воріт. Я побігла за ним, схопила і потягнула вниз в укриття».

Коли вона вийшла назад — все навколо в пилюці й склі. Поряд стояв будинок без верхніх поверхів. 

Вона викликала швидку, але через перевантаженість медпрацівників того дня, тато хлопчика поїхав до лікарні на поліцейській машині. Одна операція. Потім друга. Рука більше ніколи не буде повністю працювати.

«Потім люди питали: не страшно? Та ні, ні. А потім сідаєш і аналізуєш. Той уламок, що потрапив у його руку — він летів на рівні моєї голови. Якби я стояла трохи лівіше або правіше…»

Вона не закінчує. Називає той день «другим днем народження».

Є таке слово, яке в контексті війни вживають занадто часто і воно стирається — «стійкість». Але стійкість Тетяни Котік не схожа на плакатний героїзм. Вона його не декларує. Вона просто встає щоранку, годує кота, і йде до дітей. День за днем, майже чотири роки поспіль.

І поки вона це робить — Росія продовжує бомбити школи.

Не тому що школи є військовими об’єктами. А тому що школи — це місця, де діти вчаться, що вони українці. Де вони дізнаються свою мову, свою історію, своє право існувати. На окупованих територіях батькам погрожували позбавити батьківських прав, якщо їхні діти не підуть до «російських» шкіл або навчатимуться за українською програмою онлайн. Вчителів в окупованих частинах Запорізької області утримували в підвалах по кілька днів, щоб зламати і змусити викладати за російською програмою…

Знищення школи — це знищення пам’яті. Знищення мови. Знищення того, ким діти виростуть.

Тетяна Котік це розуміє, можливо, навіть не формулюючи вголос. Вона просто щодня спускається в підвал і вчить дітей читати. Українською.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Освіта під прицілом» — документування нападів Росії на заклади освіти України. За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Ім’я та особисті дані свідка використані з її згоди.

Авторка тексту: Яна Собко-Бурова