Новини
Про те, як жителька с. Количівка на Чернігівщині щодня долала власний страх та переходила заміноване перехрестя, щоб допомагати людям.
Перша звістка
Світла та сонячна Людмила Миколаївна, жителька села Количівка, Чернігівської області вже шість років перебуває в статусі пенсіонерки. За словами пані Людмили до 24 лютого 2022 року вона займалася домом, господарством, бавилася з онуками. Жила добре, у своє задоволення.
«Я пам’ятаю цей день. Перший дзвінок о 6-тій годині ранку мені зробила моя дитина. І повідомила страшну новину. Мене всю затрясло, я не придумала що робить, і куди бігти… Я була одна. А через деякий час до мене приїхали діти».
Колишніх активістів не буває
Жінка почала ходити до магазинів (на той час їх працювало ще три), скупляти, що було. У перші дні черги стояли довжелезні, люди скупляли все, що було «тягли, що могли, бо всі були у шоку». Дуже скоро магазини закрилися через брак товарів.
На початку вторгнення, розуміючи, що треба щось робити, пані Людмила почала дзвонити до старости села з проханням організувати доставку хліба. Поки міст ще не зруйнували, хліб правдами-неправдами доставляли з Чернігова до села. Людмила Миколаївна набирала хліб на цілу вулицю, носила і всім роздавала. А коли перестали постачати хліб, то частково координувала коли люди самі організувалися і почали пекти з чого було.
«Там фермер Ткаченко, то він возив нам молоко…так і перебивалися чим могли»
Після відходу окупантів з Іванівки, почало відновлюватися життя села. У Количівку почала надходити гуманітарна допомога і Людмила Миколаївна допомагала її розподіляти.
«Спочатку люди не могли розібратися…А тоді ми вирішили писати по вулицях списки і організували роздачу. Нам почали завозити хліб.. Ми були довольні і раді… Тим хто дуже постраждав, шукали житло…».
Перехрестя
Слід у пам’яті пані Людмили залишило перехрестя. Спочатку вибухи було чути здалека, а тоді вони почали ставати все ближче і ближче. І в один момент Количівка опинилась на перехресті обстрілів.
«На нас летіло з Шестовиці, Іванівки, Лукашівки, а зі сторони Чернігова відбивалися наші. Ми тоді не знали куди і що летить. А потім зорієнтувалися, де наші. Ми можемо спокійними бути, то не по нас…».
У центрі села, щоб не пустити окупантів на перехресті поставили протитанкові міни.
«Отут все було заложено, і на ту і на ту вулицю. Щоб як будуть йти, їх можна було стримати.…»
У пані Людмили на другому боці села зі сторони Іванівки були дід і баба, які потребували догляду. Шлях до них лежав через заміноване перехрестя. Тиждень жінка не навідувалася до родичів, а тоді попросила сусіда, щоб провів її через те перехрестя, бо дуже боялася, а не відвідувати не могла, бо рідні ще й захворіли. Ліків не було, світла та газу теж. Пані Людмила кожного ранку до початку обстрілів, переборюючи страх, бігала до родичів.
Не думала пані Людмила, що їй доведеться пережити такий жах в її віці….
Але думки та турбота про інших перемагали почуття страху та підтримували вогонь віри в добро та перемогу!
Матеріал підготували Олена Козинець та Катерина Трофименко в рамках навчального курсу «Правда через історії».
Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».
