ДокументуванняНовини
Село Радча, що на Житомирщині, лежить усього за кілька кілометрів від українсько-білоруського кордону та неподалік Овруча. У лютому 2022 року воно одним із перших опинилося на шляху російського вторгнення. Понад два тижні місцеві мешканці жили в повній ізоляції, під постійним гуркотом ворожої техніки, авіації та під загрозою розстрілів. 76-річна Ніна Іванівна Абрамова втратила внаслідок ракетного удару все, що придбала впродовж життя з чоловіком. Але дивний збіг обставин — кілька кроків до криниці — врятував жінці життя. Це історія про ціну порятунку, дві доби важкого пішого переходу засніженим лісом та людську взаємодопомогу серед руїн.
Сама проти невідомості: 24 лютого без машини, без родини, без вибору
До повномасштабної війни життя в Радчі йшло за своїм усталеним, спокійним ритмом. Ніна Іванівна мешкала у власному затишному дерев’яному будинку. Поруч пролягала залізнична колія. Жінка жила сама: чоловік помер кілька років тому, власних дітей чи близьких родичів поруч не було.
Усе змінилося о 4-й годині ранку 24 лютого 2022 року.
“Я аж підскочила на ліжку… Мені здалося, що по моєму дерев’яному будинку хтось гатить важким молотком, — згадує Ніна Іванівна той моторошний ранок. — Стіни дрижали, гуркотіло так, ніби все рушиться. Пізніше люди казали, що то, мабуть, десь поруч летіли чи працювали “Гради””.
Того ранку 76-річна жінка ще не усвідомлювала повного масштабу трагедії, яка насунулася на країну. На світанку вона почула гамір на вулиці: односельці, які мали власний автотранспорт, поспіхом збирали найцінніші речі та виїжджали. У Ніни Іванівни машини не було, тож про швидку евакуацію не йшлося. Вона залишилася в селі, безпорадна перед невідомістю.
Перші дні минули в стані шоку. Оскільки будинок Ніни Іванівни стояв біля дороги й близько до залізниці, залишатися там на ніч було смертельно небезпечно. Вона приєдналася до п’яти сусідських родин, які вирішили ховатися у спільному, більш надійному погребі.
Розстріляна машина: окупанти прийняли лісничих за диверсантів
За декілька днів окупації Радча занурилася в суцільну темряву та інформаційну ізоляцію. Зникли електроенергія, газ, мобільний зв’язок та централізоване водопостачання. Життя звузилося до базових потреб і боротьби за виживання.
“Ані світла, ані газу. Тільки хатню грубку можна було розпалити, щоб зварити якусь просту кашу чи закипʼятити води, — розказує пенсіонерка. — А воду носили з моєї криниці у дворі. Щовечора ми збиралися в одному погребі — п’ять сімей. Спали, кутаючись у пальта. Принаймні не так страшно, бо відчували плече одне одного”.
Щодня над селом пролітали російські літаки й гелікоптери, що прямували з території Білорусі в бік Києва, Ірпеня та Бучі. Вулицями з гуркотом сунула бронетехніка.
“Виходжу на вулицю − літаки летять із Білорусі в бік Києва. А одного разу дивлюся: їдуть танки до переїзду, порахувала − сім штук. На одному люк відкритий, а звідти четверо солдатів визирають. Доїхали, розвернулися і назад поїхали, бо ми на краю села живемо. А свою техніку так покопали в землю по колу, що тільки дула стирчали. Сама я цього не бачила. А так по селу їздили − людей не чіпали, не стріляли, нічого не крали. Тільки один магазин відбили, бо хліба ніде не було, мости ж порвані”.
Спочатку росіяни не чинили масового терору проти цивільних: не відкривали вогню по хатах і не грабували відкрито. Проте ситуація різко змінилася після одного інциденту на перехресті.
Місцевий лісничий та головний інженер лісгоспу їхали службовою машиною. На них був стандартний робочий одяг, який здалеку нагадував військовий камуфляж. Окупанти сприйняли їх за українських диверсантів і відкрили вогонь на ураження. Чоловікам дивом вдалося вискочити з салону й утекти в лісові хащі, але машину загарбники повністю розстріляли й спалили.
Після цього по селу відбулися перевірки. За словами сусідки Ніни Іванівни, людей, які ховалися в підвалі біля пилорами, змусили вийти, погрожуючи, що інакше стрілятимуть. Коли з’ясувалося, що це працівники підприємства, їх відвели до директора, не заподіявши шкоди.
Був у ці два тижні окупації і момент, який Ніна Іванівна сьогодні згадує майже з усмішкою, хоча тоді було не до сміху. Низько над селом завис гелікоптер. Чотири жінки кинулися бігти до сіновалу через пролам у паркані. Найстарша з них не встигла зорієнтуватися, куди саме бігти, − заплуталась і впала в сіно, а ноги залишилися стирчати за порогом. “Мені було дуже смішно”, − зізнається Ніна Іванівна, хоча тієї миті вона була певна: гелікоптер відкриє вогонь. Той покружляв над нерухомою жінкою ще кілька секунд і полетів у бік Чорнобиля, не вистріливши.
Дім перетворився на попіл, а жінка вижила: криниця, що врятувала життя
Найжахливіша подія сталася 5 березня 2022 року.
Подруга Ніни Іванівни нагадала, що напередодні страшної руйнації їй приснився покійний чоловік і просив принести води. Сама ж Ніна Іванівна, коли ми запитали про це, чесно зізналася: через пережитий шок вона вже не пам’ятає деталей сну, але пам`ятає, що сталося далі.
Близько сьомої вечора, як завжди, затопила грубку, взяла відро й пішла до колодязя у дворі − набрати води на ніч.
“Кручу воду, підняла очі вгору. Не чула, щоб щось летіло. Бачу − якісь довгі предмети, схожі на кисневі балони, до метра завдовжки. Зрозуміла − це ракети”, − згадує вона.
На колодязі лежала метрова бетонна плита, а зверху − важка металева кришка−”грибок”. Ніна Іванівна впала за неї.
За мить пролунав вибух. Одна ракета влучила в літню кухню, друга − у житловий будинок. “У криниці була ця кришка й плита. Я впала за неї і так залишилася живою”, − каже вона.
Коли гуркіт стих, обидві будівлі вже горіли. Пожежників у селі не було − гасити пожежу — нікому. Сусіди прибігли на згарище, але встигли лише вивести шоковану жінку й відвести в погріб.
За лічені хвилини вогонь забрав усе, що напрацьовувалося роками: літню кухню, гараж із автомобілем, сарай, запаси дров, бойлер, холодильники, телевізори, велосипеди, мотокосу, бензопилу, одяг. Від будинку лишився тільки фундамент.
Ломжі замість прожекторів: дві доби лісової втечі від окупації
Наступного дня, 6 березня, опинившись без даху над головою, одягу та їжі, Ніна Іванівна зрозуміла: залишатися в Радчі — це вірна смерть. Разом із нею на втечу зважилися ще четверо односельців — три жінки та місцевий чоловік, який добре знав навколишні лісові стежки. Він узяв на себе роль провідника та розвідника: йшов попереду на кількасот метрів, перевіряв, чи немає ворога, і лише потім давав сигнал іншим.
Це була надзвичайно важка вилазка. Стояли березневі морози, земля була вкрита снігом, а в руках у Ніни Іванівни була лише невелика торбинка з документами, яку вона встигла прихопити раніше.
“Дві доби ми йшли лісами в напрямку Народичів. Ночували просто під відкритим небом. Наш хлопець-провідник наламав соснових та ялинових гілок, щоб ми не лежали на сирій, морозній землі, і розпалив невелике багаття. Їжі не було зовсім. Хтось із жінок знайшов у кишені шматочок сала — розделили його на всіх, отак і перебивалися”.
Дорогою люди бачили дивні спалахи серед лісових просік. Ніна Іванівна спочатку подумала, що то ворожі прожектори, − провідник заспокоїв: це не прожектори, а горять “ломжі” − купи гілля, яке лісники зрубують і спалюють після заготівлі дров.
Трагічною виявилася й доля домашніх улюбленців. Пес Ніни Іванівни відірвався з ланцюга й побіг слідом за хазяйкою в ліс. Але жінка розуміла, що собака не витримає такого складного маршруту, і прогнала його назад до села. Більше вона свого пса й кота ніколи не бачила.
На кінець другої доби знесилені й обморожені люди нарешті вийшли до села Залісся. Там їх зустрів голова місцевої сільради, надав першу допомогу та організував транспорт до Народичів, де біженців тимчасово розмістили в підвалі районної лікарні.
“Прийняв нас як рідних”: як директор Новоград-Волинського ліцею прихистив десятки біженців
З Народичів евакуаційна колона доправила потерпілих через Житомир до Новограда-Волинського (нині — Звягель). Прихисток для кількох десятків людей, які втратили все, влаштували в приміщенні місцевого військового ліцею.
Ніна Іванівна з особливою теплотою згадує директора навчального закладу — Віктора Леонідовича, який перетворив ліцей на справжній острівець безпеки й турботи.
“Він прийняв нас як рідних. Організував гаряче триразове харчування, чисту білизну, знайшов для кожного одяг. У ліцеї тоді жило близько сорока людей з нашого району, а ще біженці з Бородянки, Ірпеня, Харкова. Здебільшого це були жінки з зовсім маленькими дітьми”.
Директор опікувався не лише побутом. Він залучав капеланів та волонтерів, які привозили дитяче харчування, підгузки й іграшки. Коли з’ясувалося, що одна з жінок народила немовля просто під час евакуації в дорозі й не мала жодних паперів, Віктор Леонідович викликав фахівців ЦНАПу прямо до ліцею, аби офіційно оформити свідоцтво про народження. У ліцеї Ніна Іванівна прожила майже три місяці.
Пустка замість дому: як Ніна Іванівна почала життя заново після деокупації
Історія Ніни Іванівни в родині не єдина: її сестра проживала в Куп’янську на Харківщині, який теж опинився під окупацією навесні 2022-го, і тікала з родиною до Харкова, до онуки; отож доля біженок спіткала обох сестер.
Після деокупації повернутися в рідну Радчу Ніні Іванівні було нікуди. Більшість громадських будівель у селі: школа, клуб, лісництво — вціліли, отримавши лише часткові пошкодження та вибиті шибки. Сусіди, чиї хати збереглися, поступово поверталися. Але на місці обійстя Абрамових залишилася лише пустка.
Згодом жінка отримала від держави житловий сертифікат за знищене майно й придбала однокімнатну квартиру в Народичах. Втім, компенсація покрила лише вартість житла за оцінкою БТІ. Втрачені гараж, літня кухня, машина, меблі та вся техніка відновленню чи грошовому відшкодуванню не підлягали.
“Бог урятував мені життя — значить, я ще потрібна”: як пенсіонерка з Радчі знайшла сили жити далі
Сьогодні 79-річна Ніна Іванівна живе в Народичах. Пережитий важкий стрес, холод під час втечі лісом та поважний вік даються взнаки — здоров’я пенсіонерки значно погіршилося. Втім, вона намагається триматися, не втрачати сили духу. Вона не залишається самотньою: її відвідують колишні колеги з лісгоспу, де жінка багато років працювала бухгалтером, підтримують друзі та сусіди.
Згадуючи минуле, Ніна Іванівна тихо посміхається. Каже, що в молодості дуже любила співати, хоча після смерті близьких рідних довго не наважувалася виконувати пісень. Але на прохання згадати найулюбленішу, тихим, але щирим голосом називає українську народну “В саду гуляла, квіти збирала…”.
Вона часто дивиться з вікна свого нового помешкання на світ і повертається думками до того березневого вечора біля криниці:
“Якби я тоді запізнилася хоч на хвилину і не пішла по воду, сиділа б у хаті, ракетний удар став би для мене останнім. Бог урятував мені життя — значить, я ще потрібна на цій землі”.
Історія Ніни Абрамової — це наочне свідчення воєнних злочинів проти цивільного населення України, але водночас це символ вражаючої стійкості, любові до життя та незламності людського духу.
Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту Освітнього дому прав людини — Чернігів «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
