У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Село Лукашівка на Чернігівщині опинилося в епіцентрі бойових дій навесні 2022 року. Для російської армії воно було важливим населеним пунктом на шляху до Чернігова, тому окупаційні війська доклали великих зусиль, щоб його захопити. 9 березня 2022 року російська армія увійшла в село, залишивши після себе зруйновані будинки, розграбовані господарства та десятки загиблих людей.

Церква у Лукашівці. Фото: Анастасія Наливайко

Життя в окупації

Перші колони зайшли з боку Шестовиці. Техніку розташували на полях, біля ферми й у дворах: танки, «Гради», БТРи. Місцеву церкву перетворили на штаб і склад боєприпасів. Свідки кажуть, що біля ферми облаштували щось схоже на крематорій. Дорога з боку Чернігова була під постійними обстрілами: російські військові розстрілювали цивільні автомобілі, які намагалися виїхати з окупованих територій.

Жителів одразу загнали у підвали. Ті, хто не зміг виїхати, тижнями сиділи там без світла, газу й води. Їжа швидко закінчувалася. Російські військові забирали продукти, вбивали худобу, стріляли у домашніх тварин. У хатах селилися самі, а для того, щоб зігрітися палили меблі у печах, забирали техніку й речі.

Перші обстріли

8 березня Лукашівку накрили залпи «Градів». Снаряди розбили дахи та вікна будинків. Того дня десятки людей сховалися у підвалі місцевої родини — там сиділо 32 людини, серед них п’ятеро дітей і вагітна жінка, яка згодом народила дитину. Наступного дня в село зайшли танки і бронемашини з кількох напрямків. Після перших боїв люди майже не виходили з укриттів: у погребах було сиро, холодно й тісно, але це було фактично єдине відносно безпечне місце, де можна було врятуватися.

Малюнки у підвалі. Фото: надане свідком.

Російські військові встановили контроль над селом, обходили двори, змушували вивішувати червоні ганчірки. Це не захищало від грабунку. Людей регулярно допитували, намагалися діхнатися хто живе, де чоловіки, чи є зв’язок з українськими військовими.

Окупація, яка забрала життя

Місцевих жителів викрадали і вбивали. Одного чоловіка забрали просто з дому — за кілька днів його знайшли розстріляним у сусідньому селі. Пораненого українського військового катували й розстріляли біля церкви. Перехожих змушували ставати на коліна біля мінних полів, стріляли над головами. Ще одного чоловіка вели на розстріл і лише випадково йому вдалося врятуватися, коли його впізнали односельці.

Снаряд, що влучив у будинок на околиці села, убив одразу чотирьох людей: двох літніх і двох дітей. В іншій хаті родина згоріла живцем. Часто тіла загиблих доводилося ховати прямо на городах.

Мародерство та знищення ферм

Ферми «Напорівське» і «Роса» опинилися в центрі боїв. Частину худоби вбили прямі влучання боєприпасів, ще частину розстріляли чи зарізали самі окупанти. Тварин випустили надто пізно — вони блукали селом і гинули від голоду та уламків снарядів. Будівлі й техніка були розтрощені

Солдати забирали місцевих мешканців одяг, взуття, інструменти, консервацію, навіть старі фотографії. Ходили в чужому одязі, виносили меблі. Обшукували машини й шафи, забирали телефони.

Звільнення і повернення

Наприкінці березня росіяни почали відходити. Свідки пригадують, як із села вийшли понад сімдесят одиниць техніки, частину підривали прямо на місці. 30 березня в Лукашівку зайшли підрозділи ЗСУ. Люди вперше за три тижні вийшли з підвалів і побачили згарища та руїни.

Повернення до життя було важким, вони ховали загиблих, шукали зниклих безвісти, прибирали трупи худоби, розміновували поля. Багато історій про катування й убивства ще потребують розслідування. Та попри все, селяни разом з волонтерами відбудовують будинки, засівають поля і вірять, що більше ніколи не потраплять в окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини — Чернігів презентував одразу два звіти з документування воєнних злочинів. Один — щодо скоєних воєнних злочинів у населених пунктах Чернігівщини, інший — за результатами моніторингу обстрілів касетними боєприпасами Чернігова.

“Звіт з документування воєнних злочинів: населені пункти Чернігівщини” про ймовірні воєнні злочини на території 11 населених пунктів Чернігівщини. Його склали за результатами роботи команди проєкту «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» Освітнього дому прав людини  —  Чернігів. Звіт спирається на систематизовані дані, отримані після польових місій, пошуку інформації з відкритих джерел та OSINT-розвідки.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів розповів: “Організація з 2022 року документує міжнародні злочини, скоєні внаслідок агресії російської федерації. Ми робимо це для невідворотності покарання за вчинені злочини й для збереження правди про події війни. Для цього ми використовуємо доступні нам методи і техніки збору інформації. Ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати дані, що можуть бути предметом розслідування національними та міжнародними інституціями, які цим займаються. Однією із основних форм збору фактів є польові місії. І ми дуже вдячні за громадянську позицію людям, які своїм внеском сприяють цій роботі — свідкам і потерпілим, головам громад, що були в окупації та в зоні бойових дій, волонтерам і волонтеракам, які доєднуються до цієї роботи”.

У Звіті йдеться про загальний огляд бойових дій на Чернігівщині, результати документування подій агресії РФ проти України та ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права. 

Тимур Короткий, співавтор Звіту, голова ГО “Фонд підтримки фундаментальних досліджень”, провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцент каже: “Важливо, що процес документування здійснюється системно та комплексно, охоплюючи всі населені пункти Чернігівщини, які перебували під окупацією. Це дозволяє глибше розуміти загальний контекст скоєння окремих воєнних злочинів. Такий підхід має ключове значення для притягнення до відповідальності російських командирів за воєнні злочини, скоєні їхніми підлеглими на основі принципу командної відповідальності. Системне і комплексне документування також дає змогу виявити характерні патерни злочинної поведінки, серед яких — незаконне позбавлення волі, катування цивільних осіб, розграбування майна. Ці злочини були зафіксовані майже в кожному населеному пункті регіону. Ще одним важливим результатом системної роботи з документування подій війни є збереження права на пам’ять та, у ширшому сенсі, забезпечення справедливості для жертв війни, яке я вважаю майже найголовнішим результатом роботи з документування, яке здійснюється громадськими організаціями”.

Думка авторів збігається в тому, що саме системність і масштабність зібраних свідчень дозволяють краще усвідомити як реальну картину подій, так і їхній довгостроковий вплив. У цьому контексті важливо також було звернути увагу на масштаби руйнувань та досвід самих постраждалих.

“Чернігівщина стала одним із ключових напрямків російського наступу вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Понад 60% населених пунктів Чернігівської області зазнали тимчасової окупації, масованих обстрілів та руйнувань протягом лютого-квітня 2022 року. Окупаційні війська використовували школи, лікарні, будинки культури, житлові оселі як військові бази та склади, що призводило до ще більшої небезпеки для життя цивільних осіб.

У звіті виокремлено найбільш резонансні випадки, які показують масштаби насильства і руйнувань. Звіт має дві ключові мети: по-перше, зафіксувати свідчення, аби вони не були втрачені й стали основою для подальших процесуальних дій. По-друге, передати голос постраждалих – тих, хто пережив окупацію, втратив рідних, дім і звичне життя.

Ми маємо пам’ятати: те, що відбулося на Чернігівщині, не є поодинокими випадками  – це системна практика російської армії, яка свідомо застосовує насильство проти цивільного населення.”, – підкреслює Анастасія Чупіс, співавторка Звіту та експертка з міжнародних відносин, аналітикиня. 

“Звіт з документування воєнних злочинів: касетні обстріли Чернігова” написаний на основі систематизованих даних, отриманих після спеціального моніторингу обстрілів міста Чернігова касетними боєприпасами. Під час дослідження було зібрано дані з відкритих джерел і записаних інтерв’ю зі свідками подій під час моніторингових місій. Дослідження доводить, що, цілком імовірно, ці обстріли можуть порушувати норми міжнародного гуманітарного права і їх потенційно можна кваліфікувати як воєнні злочини.

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “17 березня 2022 року стало одним із найкривавіших днів за час облоги міста Чернігова. Тоді російські війська здійснили обстріл касетними боєприпасами по цивільних людях, житлових будівлях та медичних закладах міста. Атака забрала життя 22-х людей, отримали поранення 33-є, з них

троє дітей. Окрім того, внаслідок обстрілу були пошкоджені комунікації, тому медична допомога надавалася в умовах відсутності світла, води й тепла.

Це був цілеспрямований удар касетними боєприпасами, який, ймовірно, здійснювався російськими військами з кількох напрямків окупованої частини Чернігівщини.”

Для написання цього звіту команда проєкту розробила спеціальну методологію. У ньому  представлені результати документування обстрілів касетними боєприпасами Чернігова і зроблено системний гуманітарний зріз щодо впливу касетних обстрілів. 

Анастасія Халіулова, співавторка Звіту, керівниця проєкту: “Використання касетних боєприпасів має довготривалі руйнівні наслідки, що виходять далеко за межі моменту атаки. Наслідком обстрілу є загиблі, поранені люди й психологічні травми. Також нерозірвані елементи касетного боєприпасу створюють мінну небезпеку для цивільного населення.

Задокументовані випадки використання касетних боєприпасів проти цивільних людей і об’єктів створюють довготривалий вплив. Вони  не тільки завдають миттєвої шкоди, але й ускладнюють відновлення, зокрема, медичних закладів Чернігова та іншої соціальної інфраструктури.”

Важливою частиною цього дослідження стала правова кваліфікація застосування касетних боєприпасів відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. 

“Обстріли Чернігова із застосуванням касетних боєприпасів — це не поодинокі, ізольовані випадки. Це яскравий приклад систематичної політики РФ, спрямованої на використання зброї невибіркової дії проти цивільного населення. Хоча Росія не ратифікувала Конвенцію 2008 року про заборону касетних боєприпасів, на їх застосування поширюються основні принципи МГП та загальні норми щодо заборони нападів на цивільне населення та об’єкти.

Беручи до уваги концентрацію ударів суббоєприпасами саме по цивільних об’єктах та населенню, зокрема Чернігівській обласній дитячій лікарні, черзі цивільного населення біля колонки з водою, Центру крові, а також відсутність підтверджених військових цілей у безпосередній близькості, є обґрунтовані підстави вважати, що йдеться про умисні напади на цивільне населення та об’єкти. Такі напади можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини відповідно до статей 8(2)(b)(i), 8(2)(b)(ii) та  8(2)(b)(ix) Римського статуту, а також в ширшому контексті сягати порогу злочинів проти людяності за статтею 7(1)(k), оскільки завдають жертвам нелюдських страждань і є систематичними та широкомасштабними”, – зазначає співавторка Звіту, експертка з міжнародного права, юристка Регіонального центру прав людини Ксенія Корнієнко. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст звітів не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Контактна особа для медіа:Анастасія Халіулова, +380 ⁨98 383 7489⁩.

Історія сім’ї з Чернігівщини, яка пройшла через окупацію, залишила домівку та після звільнення території знайшла в собі сили повернутися й відбудовувати життя на рідній землі.

Звичайна, щира українська жінка. Такою постала перед нами Оксана (імʼя героїні та інші імена змінені з питань безпеки). Людина якій довелось пережити окупацію рідного села, невизначеність майбутнього, страхи війни. З перших хвилин спілкування з нею відчувається незламна сила духу. Перед нами хранителька родини, цілого роду та таємниць, про які ніхто ніколи не дізнається. Жінка, яка змогла не лише об’єднати усю свою родину, а і зберегла їх усіх! А ще, вона ніколи не залишала в скруті своїх односельців. Підтримувала їх, як могла: і словом, і ділом. Ось і тепер, сильна, виважена, врівноважена, хоч часом на очах з’являються сльози. Сльози викликані важкими спогадами, сльози пережитих емоцій.

Розділена війною родина

«Ми переїхали в Седнів із Чернігова до окупації якраз, коли був карантин. Нам тут подобається! Ми вирішили, що будемо вже в Седневі, тут недалечко від Чернігова тобто немає ніяких перешкод до міста. Тут місто гарне все нас влаштовує. Ми повиростали тут, жили тут і чоловік і вся сім’я вся родина! Тут пройшли мої юні роки, тут познайомились ми з майбутнім чоловіком»,— згадує Оксана переддень вторгнення.

Так сталося, що 24 лютого 2022 року найрідніші люди Оксани (імʼя героїні та інші імена вигадані з питань безпеки) були розпорошені по всій Україні. Сама жінка, разом зі свекрухою та молодшим сином — у Седневі. Старші діти — донька та син, перебували в обласному центрі. А чоловік знаходився у відрядженні на півдні України.

Для Оксани найважливішим було зібрати всіх до купки. Страшно було що хтось буде десь без неї. Найшвидше додому повернулися Максим та Настя. Біля матусі вони вже були увечері 24 лютого. Чоловікові довелося долати довшу путь. Пунктами його зупинок були залізничний вокзал, дім батьків дружини, покинута будівля дачного кооперативу в сусідньому селі. Останній відрізок шляху до родини довелося долати пішки. Дорогою обминав російські блокпости, міни та танки. Дві доби родина чекала повернення батька.

Тим часом жінка намагалася облаштувати погріб. Знесла ковдри, медикаменти, сіль, цукор, воду, сокиру, лопату… Підключила електрику. Ось так минав день у турботах про сховок, який періодично поповнювався новими припасами. Погріб мав стати прихистком. Але здавалося, що він ось-ось завалиться. Дорогою йшло багато ворожої техніки.

Уже першої ночі, довелось скористатись укриттям, вибухи було чутно дуже близько. Помалу всі перемістились до погреба. Найменші згадали, що в хаті залишився кіт. По пухнастика довелось підійматися на гору. Тільки тоді діти заспокоїлись.

«А вони їхали цілу ніч. У нас погріб я боялася щоб він не завалився бо такий грюкіт, було відчуття, що вони по головах нам їдуть»,— згадує жінка. Не вистачало лише чоловіка.

«А я ж не змогла йому подзвонити, зв’язок був, але я не знала де він, якби я подзвонила, а він ховався десь, я розуміла, що я б його на небезпеку навела б. Я б тільки нашкодила. Я місця собі не знаходила, канешно. Але коли він прийшов я сиділа і плакала. У погріб він зайшов, бігом роззувся бо пішки йшов щитай не скидав скільки взуття. Він зняв взуття, а з ніг дак аж пар пішов»,— каже Оксана. А із черевиків, як із комірки банкомата, визирнули купюри.

Це зарплатня, яку встиг зняти в місті голова сімейства. Щоб не відібрали дорогою, сховав гроші до черевиків. Якщо роздягнуть, так може хоч не роззують. Виявилось, що деякі банкноти протерлись під час ходьби. Та ніхто не засмутився, домовились поміняти їх у банку на ціленькі, коли все скінчиться. Нарешті, сім’я возз’єдналась! Але попереду було ще чимало випробувань.

Сила підтримки

У селі ще не було ворожої техніки. Вибухи звучали віддалено. Не всі мешканці розуміли, що відбувається. «Наверно в пів четвертої вечора…. так наш куточок мужики зібралися і начали розмовляти що все буде добре, та хто там… та то наверно щось таке фейк. Я говорю, якщо мені подзвонила подруга (її чоловік військовий) то це не фейк. Тоді, тоді ми оце ж поговорили й розійшлися»… А пізніше, слова Оксани підтвердилися. Через Седнів одна за одною йшли колони ворожої техніки. Село швидко окупували. Люди принишкли. У повітрі зависла загроза.

На кутку, де жила сім’я, мешкали здебільшого самотні або старенькі люди. Виникло питання, де брати продукти. Оксана не могла полишити сусідів напризволяще. Вона залучилась підтримкою місцевої влади. Їй вдалося налагодити постачання продуктів, які розподіляла на всіх порівну. Молоко отримували в першу чергу найстаріші та найменші. Кожна родина отримала по курці. Дідусь по сусідству не хотів брати борошна, тому йому щоразу пропонували власноруч спечений хліб. Він погоджувався лише на пів хлібини. Ось так гуртом і тримались!

У найтемніші часи село залишалось електрифікованим. За що односельці вдячні своїм електрикам. Вони працювали не дивлячись ні на що. Часто доводилось ремонтувати лінію під прицілом ворожих танків.

Доля випробовує найсильніших. Коли допомагаєш іншим, не думаєш, що допомога знадобиться і тобі. Серед людей поширена думка про «кругообіг добра». Отож і Оксана переконалась, на власній сім’ї, що добро зроблене нею, до неї ж і повернеться.

Втеча та повернення       

Із часом залишатися в селі стало небезпечно. Окупанти вишукували нову здобич, молодих дівчат та хлопців, дорослих чоловіків. Ніхто не знав, що їх чекає далі. Люди гуртувались, тримались, не видавали один одного ворогові. Тихцем попереджали про небезпеку.

Тому зібравшись усього за півтори години, родина непомітно покинула Седнів. Але бабуся відмовилася йти разом з усіма. Її не лякали ні вороги, німісцеві мародери.

Пробирались до села сусідньої громади. Перед втечею сусід сказав, що треба чіпляти білі стрічки, щоб русня не тронула. Та чоловік Оксани відмовлявся їх використовувати. Проте коли зібрались іти жінка вчіпила всім по стрічці на руку, для безпеки. Збирались викинути їх як зайдуть до лісу.

«Ми городами пішли до річки, а через річку нас переправили човном. Чоловік узяв велосипеда, узяв сокиру, узяв пилку. Спилювали деревця і де брід клали їх і ми проходили по тим деревцям. Малого переносили, там де йому страшно було. А коли ми йшли під лісом на колокольнях на церквах сиділи снайпери»,— розповіла жінка. Втікачі були як на долоні у ворога. Знали, що в будь-яку хвилину, може спрацювати снайпер. Найтящою дорога виявилась для Сашка, мама весь час старалась його прикрити собою. Тоді в голові Оксани була лише одна думка: «Краще я, ніж він».

Дістались сусіднього села, яке не було окуповане. «А там наче інше суспільство, інша держава—люди на лавочках сидять, музика грає, діти з м’ячем бігають. І тут ми йдемо, наче жебраки»,— каже Оксана. Тривога не зникла, додалось гірке відчуття безхатченка. Та розрадою стала небайдужість місцевих мешканців. І будинок знайшовся, й усе необхідне позносили для втікачів. А дома ж залишилось усе — усе що мали! Ніби з простягнутою рукою пішли по світу.

Потихеньку обживалися на новому місці. Меньший син, мабуть сумуючи за власною домівкою, намалював будинок де було три поверхи, щоб усі могли розміститись, а ще в будинку було бомбосховище. Чоловік навідував матір, адже не міг покинути її напризволяще. Щоразу доводилось долати небезпечну дорогу.

Звістка про відступ ворога із села подарувала надію на краще! 1 квітня Седнів звільнили, а 6 квітня сім’я повернулася додому. Заїхали до села, а там у центрі стоять наші хлопці з танком. Чоловік пішов привітатись і слідом за ним побіг Саша. Привіталися вже звичним: Слава Україні, Героям Слава. А малий каже: «Я вас так чекав, ми вас так чекали, я вас так чекав!». У бійців на очах блиснули сльози, вони обійняли Сашка, сказали, що все буде добре.

Після повернення було не просто. Чоловік запропонував Оксані з дітьми виїхати за кордон. Але вона не погодилася, не могла вона залишити чоловіка та старшого сина. Тут коріння її роду, його продовження. Із цієї землі вона черпає сили, щоби пережити страшні часи.

Матеріал підготували Ольга Невтира та Альона Довбня в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Нова Басань багатьом запам’яталася кадрами звільнення села. Тоді, 1 квітня 2022 року, Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівскьої областей, зокрема, і в Новій Басані. Російські війська залишили там після себе велику кількість пошкодженої та знищеної техніки. Вулицями лежали тіла вбитих людей: цивільних українців і російських солдат. Під час окупації жителі села потерпіли від воєнних злочинів, зокрема, свавільного затримання. У цьому матеріалі ми розповімо історію одного зі свідків, який приїхав з родиною до Нової Басані та потрапив у пастку: його утримували російські військові разом із сином та іншими людьми в крихітному підвалі. Про дві спроби втечі та майже місяць неволі свідок розповів документаторам Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Знищена російська військова техніка і тіло російського військового у Новій Басані, кадр зі звільнення села. Автор фото: Сергій Нурженко, Радіо Свобода.

Окупація села: обшуки та затримання

24 лютого 2022 року свідок разом із родиною перебував у Києві. Близько 4 години ранку вже було чути вибухи неподалік їхнього дому. ТЕЦ-6 стала однією з перших цілей під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, тоді влучили саме в неї. Порадившись, родина вирішила виїхати зі столиці до села Нова Басань, щоб забрати своїх родичів — двох бабусь. Однак, вони категорично відмовилися їхати, тому довелося залишитися всім разом у селі.
3 березня 2022 року російські війська увійшли до Нової Басані. Колона бронетехніки рухалася через населений пункт. А вже 5 березня російські солдати почали перевіряти будинки, телефони, шукали власників зброї та намагалися встановити контроль над новобасанцями. Коли вони прийшли до будинку свідка, п’ятеро військових у брудній формі, що тхнула соляркою, зайшли всередину. «Один з них оглянув мене з голови до ніг і запитав: «Есть оружие?»», — згадує свідок. «Я не став брехати, сказав, що є мисливська рушниця», — розповів чоловік. Після огляду будинку та перевірки телефонів вони забрали зброю та вивели свідка з будинку під конвоєм. Зав’язали очі і руки скотчем. Повели у бік пошти, де був пункт збору всіх свавільно затриманих цивільних російськими військовими. Через деякий час по голосах свідок розумів, що серед бранців був його син,  голова громади, дівчина (за декілька днів відпустили, утримували окремо) і ще двоє невідомих чоловіків. За пару годин назбирали 15 людей. 

Пограбований російськими військовими супермаркет у Новій Басані. Фото надане свідком.

Дві коробки сухпайків на 18 людей 

Полонених відвели у сарай з великими щілинами між дошками, тримали їх спочатку там. Їм майже не давали їжі та води. Ночами було дуже холодно. Один із чоловіків, обморозив кінчики пальців рук. Кожного ранку всіх допитували. Російські військові намагалися примусити співпрацювати, психологічно тиснули, інсценували розстріли. «Вони хотіли нас зламати. Запитували про військових, активістів, але ніхто нічого не казав» — розповідає свідок.
Затриманих морили голодом. Поки вони перебували в сараї, їм давали дві коробки сухпайків на всіх. На той час в одному приміщенні вже перебувало 18 осіб, адже на привозили нових затриманих. 

Підвал

Згодом чоловіків перевели до іншого приміщення на цьому ж подвір’ї. Пізніше автобусом перевезли в цегляний сарай. Там протримали добу. Наступного дня, зав’язавши очі та руки, загнали в БМП та по ґрунтовій дорозі відвезли до підвалу. Приміщення було крихітне, за словами свідка, всього близько 3 м². Всіх людей туди загнали. На диво вони там розмістилися. Зверху був люк, який російські військові закривали бочкою та камінням. В туалет не пускали, дали дві пляшки. «На підлозі був лише пісок. Місця не вистачало навіть щоб посидіти. Бракувало повітря, була задуха. Не було їжі, води. Від спраги губи змочували конденсатом, який накопичувався на стелі. Ми були дуже стомлені, налякані і голодні», — згадує свідок. Разом вони вирішили стукати, щоб їх почули, адже могли задихнутися в настільки тісному приміщенні. У відповідь російські військові почали погрожувати, що будуть стріляти, але щілину відкрили, хоча все одно бочкою затуляли.

Вигляд підвалу ззовні та зсередини. Фото надане свідком.

Один з військових погрожував, кричав що кине гранату, бо там всі бандерівці. Інший відверто знущався — почав опускати банку з огірками й у той час, коли хтось з чоловіків її хотів взяти, він вдарив по банці і вона розбилася. На голову полетіло скло, огірки, росол – залило одяг, матраци. Сміючись військовий сказав: «Жрите, сволочи».
Згодом до цього підвалу привезли ще людей, зокрема, пораненого військовополоненого і їх там стало вже понад 20. Лягти не можна було, щоб поспати, спали сидячи. 

Втрачений шанс на порятунок

Полонені перебували в підвалі, допоки ними не зацікавився один із російських офіцерів. Він був переконаний, що у приміщенні утримують лише шістьох людей, але дізнавшись справжню кількість, наказав вивести всіх. Їх перевели під конвоєм у літню кухню, попередньо підготувавши її: вікна забили дошками, на двері повісили замки та ланцюги. Хоча місця було трохи більше, ніж у підвалі, умови залишалися тяжкими: люди спали на столах і під ними, тіснячись один біля одного.
Через кілька днів неподалік стався авіаудар по позиціях російських військ. Від вибуху здетонував боєкомплект і ударною хвилею вибило дошки з вікон у літній кухні, майже зірвало двері. Один із бранців, не чекаючи інших, одразу втік. Решта полонених розділилися у думках: частина хотіла використати шанс і тікати, інші боялися можливих наслідків. Тривалі суперечки коштували їм дорогоцінного часу.
Коли, зрештою, під ранок вирішили тікати, свідок мав вийти першим, щоб розвідати ситуацію. Проте щойно він виглянув на вулицю, як помітив чотирьох озброєних російських військових, які рухалися дорогою. Коли зайшли військові на двір і побачили що всі стоять на вулиці, вони були здивовані. Свідок розумів що шанс втрачений, занадто довго вони вагалися і сперечалися. Їх знов закрили у літній кухні, підперли двері. Очі і руки не зав’язували. Перебували там ще 2-3 дні й потім групами, під конвоєм, чоловіків перевели в інше місце — сарай на подвір’ї, майже над трасою. Там бранці просиділи ще близько тижня.

Ще одна спроба

Після першої невдалої спроби свідок усвідомив, що для успішної втечі потрібно заздалегідь знати, куди бігти та як саме розташовані російські військові. Доля дала йому таку можливість: через сильний вітер електродроти обірвалися та впали на дах будинку, де перебували солдати, що охороняли затриманих. Росіяни знали, що свідок – електрик, тому наказали йому полагодити електромережу.
Скориставшись нагодою, він попросив драбину та рукавиці, щоб виконати роботу. Піднявшись нагору, чоловік зміг оцінити ситуацію. Він побачив, де саме розташовані бронетехніка та військові, зрозумів, що єдиний відносно безпечний шлях для втечі – городами, через кукурудзяні поля та кущі.
Після місяця неволі, 30 березня 2022 року, під час інтенсивного обстрілу українських військових, свідок разом із шістьма іншими бранцями скористався хаосом і втік. Вони сховалися у дровітні знайомого, спостерігаючи за рухом російської техніки, яка відступала, навантажена награбованими речами. Чоловіки розуміли, що війська ворога залишають село, але виходити було небезпечно через можливу присутність солдатів.
1 квітня 2022 року Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівської областей, зокрема, і над Новою Басанню. Чоловікам вдалося врятуватися і дістатися безпечної території.

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Команда документування Освітнього дому прав людини —  Чернігів побувала у селі Черниш. Свідки розповіли про перебіг окупації, фермера, який пожертвував власним господарством заради односельців, переслідування АТОвців російськими військовими, пограбування та інші події лютого-березня 2022 року. 

Початок окупації

Село Черниш розташоване приблизно за 25 км від Чернігова. Через нього проходить дорога, яка веде до сусіднього села Терехівка, а звідти — безпосередньо до Чернігова. Звідси приблизно за годину автомобілем можна дістатися до українсько-білоруського кордону.

Вже 24 лютого 2022 року мешканці села почули звуки вибухів, а на трасі неподалік з’явилася колона військової техніки. Наступного дня, 25 лютого, російські війська увійшли до Черниша. Очевидці згадують величезну колону — після того, як свідок нарахувала 180 одиниць техніки, вона припинила рахувати. Це були танки, БТРи, бензовози, гаубиці та транспортні машини, наповнені солдатами. Окупанти просувалися через центральну вулицю села, нестримно й хаотично, навіть наїжджаючи один на одного, через що зламали електроопору та залишили населений пункт без світла. Водночас вони відразу почали розташовувати свої позиції, використовуючи село як опорний пункт для подальших атак на Чернігів.

Позиції в селі

Російські військові швидко зайняли адміністративні будівлі. У приміщенні сільради вони облаштували штаб, загородили вікна мішками з піском, а довкола нарили окопи. Декілька днів вони також перебували у приміщенні колишньої школи, де зараз знаходиться культурний центр. На водонапірній башті, що розташована на території школи, снайпер облаштував позицію — свідки бачили світло від його приладів уночі.

Окопи російських військових у селі Черниш. Фото надане свідком.

З самого початку окупації стало зрозуміло, що російські війська використовуватимуть село для подальших наступальних дій. Обстріли Чернігова велися щодня — спочатку з лісосмуги під Седневом, а згодом, коли війська просунулися ближче, вони почали бити безпосередньо з позицій у Черниші. На вулицях села з’явилися військові патрулі. Вони їздили по селу, перевіряли будинки, а на деяких навіть спрямовували зброю, але не обстрілювали. Частина військових розмістилася у порожніх хатах.

Росіяни швидко встановили контроль над селом, запровадивши обмеження для місцевих. Людям забороняли виходити з будинків без крайньої потреби, а для пересування вимагали носити білі пов’язки. 

Фермер пожертвував власним господарством заради односельців

Господарство «Черниське» до війни було великим аграрним підприємством, яке займалося вирощуванням сільськогосподарських культур, тваринництвом та мало значні запаси продовольства. На території ферми розташовувалися овочесховища з картоплею, ферма з коровами, вівцями та свинями, склади з пальним, а також сільськогосподарська техніка. Російські військові оселилися на території господарства та використовували його у власних цілях.

Розуміючи, що грабежів і насильства не уникнути, фермер домовився з окупантами. Він запропонував їм забирати худобу та запаси картоплі, щоб ті не чіпали інших мешканців села. Це рішення було вимушеним і воно врятувало людей від безконтрольного мародерства. Російські військові не проводили масових зачисток і майже не вдиралися в будинки, щоб їх розграбувати. Працівники отримали можливість доглядати за худобою, а сам фермер допомагав місцевим, роздаючи м’ясо та борошно тим, хто залишився без харчів.

За місяць окупації росіяни вирізали майже всю худобу, забрали значну частину продуктів, використали пальне, а перед відходом розграбували та зламали сільськогосподарську техніку. Після деокупації господарство «Черниське» зазнало величезних збитків. На жаль, воно досі не відновилося.

Переслідування АТОвців

Під час російської окупації Черниша були випадки переслідування колишніх українських військових, які брали участь в антитерористичній операції. Розшукуючи саме таких людей, російські окупанти проводили обшуки.

Першим потерпілим став Руслан Журавльов, місцевий мешканець, який воював у зоні АТО. Росіяни приїхали до його будинку на БТРі, вишикували всю родину у дворі, перевірили телефони, а потім зав’язали йому руки та очі скотчем і забрали в полон.
Чоловіка утримували три доби у підвалі, не давали води, піддавали психологічному тиску, хоча не застосовували жорстоких катувань. Йому пощастило вижити: перед відступом окупанти викинули його з машини і сказали, що якщо він дістанеться додому, то житиме. Руслану довелося йти пішки з села Терехівка, дорогою спостерігаючи нескінченні колони російської техніки. Після звільнення села він впізнав місце, де його утримували, коли правоохоронці проводили слідчі дії.

Ще одного колишнього військового — Миколу, мешканця села — також ледь не забрали в полон. Окупанти приходили до його будинку, теж шикували всіх біля стін, ретельно перевіряли телефони та документи. Однак, на щастя, його не забрали.

Окупанти використовували різні методи фільтрації місцевих мешканців. Вони ходили по хатах, обшукували підвали та горища, ламали сім-карти в телефонах, вилучали гаджети. Військові російської армії організовували перевірки, попереджаючи, що передача будь-яких даних українським військовим карається розстрілом.

Після звільнення села СБУ та прокуратура зайнялися розслідуванням колабораціонізму. Відомо, що серед місцевих жителів був чоловік, який передавав окупантам інформацію про військових, що і сприяло їх затриманню.

Руйнування та знищені будинки

Окупація села Черниш залишила після себе руйнування. Уламками снарядів пошкоджено 10 будинків у селі. Ще два — згоріли до тла. Один із них був літньою дачею, інший належав мешканці, яка нещодавно померла, тому будівля залишалася порожньою. 

Знищений будинок у селі Черниш. Фото надане свідком.

Крім того, на вулиці Миру обстріл спричинив пожежу в приватному господарстві. Унаслідок цього загинув кінь, а будівля отримала значні пошкодження. Переважно вибиті вікна та зруйновані дахи. Особливо постраждали ті будинки, які були розташовані біля адміністративних будівель, що використовувалися російськими військовими.

Сільська рада, яку окупанти використовували як штаб, пошкоджена зсередини: техніка вкрадена, меблі поламані, вікна та двері вибиті, скрізь залишався бруд і сміття.

Фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), також зазнав грабежу. Окупанти забрали медикаменти та особисті речі фельдшерки, вибили вікна.

В будинку культури, де деякий час жили військові, облаштували примітивну піч, палили меблі, а після деокупації місцеві виявили всередині безлад.

Вантаж «200»

Під час окупації Черниша російські військові зазнали втрат як у живій силі, так і в техніці. Село використовувалося окупантами як логістичний вузол для просування на Чернігів, а також як ремонтна база для пошкодженої техніки. Саме тому воно стало важливим об’єктом для українських сил оборони, які завдавали ударів по ворожих позиціях.

У березні 2022 року мешканці Черниша бачили, як українські сили вразили російську самохідну артилерійську установку (САУ), яка після удару детонувала разом із боєкомплектом неподалік лісу. Один зі свідків згадує, як у момент вибуху земля буквально тремтіла, а над лісом піднявся білий грибоподібний дим.

Російські військові неодноразово вивозили своїх загиблих та поранених. Вже 25 лютого їхала машина з червоними хрестами, на яких крейдою було написано «200» — військовий код для позначення загиблих. Кажуть, іноді з машини стирчали руки і ноги загиблих.

Деокупація Черниша

Коли наприкінці березня стало зрозуміло, що росіяни не можуть втримати позиції під Черніговом, вони почали відхід. 30-31 березня через село проходила велика колона техніки: танки, БТРи, САУ. Окупанти відступали організовано, групами по 2-3 машини з інтервалами у 200-300 метрів. Це було повною протилежністю тому, як вони заходили в Черниш у лютому — тоді їхня техніка йшла щільною колоною, хаотично наїжджаючи одна на одну.

Деякі військові машини були настільки пошкоджені, що їх доводилося тягнути. Водночас вони продовжували робити постріли в напрямку Чернігова.

Сміття, яке залишили російські військові. Фото надане свідком.

Після відходу російських військ у селі залишилася знищена техніка та залишки укріплених позицій. Найбільше військової техніки було на «тракторному стані», який окупанти використовували як ремонтну базу. Там було кілька влучань від українських ударів.

Місцеві мешканці після деокупації знаходили в окопах алкоголь, тушкованку, ковбасу, рибу — все, що вони забирали з магазинів та будинків.

Місцеві мешканці, попри ризик, допомагали українським силам, повідомляючи координати. Зважаючи на те, що росіяни не змогли закріпитися в Чернігівській області, зрештою були змушені відступити і з Черниша зокрема. Мешканці села відразу самотужки почали ремонтувати свої оселі. Нині там живуть відносно мирним життя і мало що нагадує про окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Вознесенське.

Мальовниче село Вознесенське, що розташовується неподалік Чернігова, у 2022 році потрапило в окупацію. Вранці 24 лютого вже було чути вибухи. 25 лютого підірвали мости. Населений пункт опинився в ізоляції – транспортне сполучення було відсутнє.
5 березня 2022 року на околиці села з’явився перший російський танк. Його розташували на висоті, щоб контролювати навколишню територію. До 6-7 березня село було повністю окуповане, з’явилися блокпости, а російські військові заборонили місцевим виходити на вулиці після 18:00.

Церква у селі Вознесенське. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Особливістю окупації Вознесенського стало те, що російські військові переважно уникали взаємодії з місцевими мешканцями й намагалися не чіпати їх. Найтяжчі випадки, що пов’язані з жителями Вознесенського і які можуть розглядатися як воєнні злочини, відбувалися на інших територіях. Період окупації тут характеризують як відносно спокійний, порівняно з іншими населеними пунктами Чернігівщини. Окрім того, Вознесенське стало місцем прихистку для жителів сусідньої Новоселівки, яку нищили російською авіацією, артилерією та іншими засобами ураження. Люди переселялися сюди з сусіднього села, оскільки вважали, що так буде безпечніше. За словами очевидців, обстрілів у Вознесенському майже не було.

Розміщення російських військ

На початку березня 2022 року в село Вознесенське ненадовго прибули російські розвідники. Незабаром у Киселівку, село поряд, увійшла важка техніка — танки, БТРи та «Тигри». Вони розташувалися там, а згодом почали просуватися у Вознесенське.

Стіна пошкодженого будинку в селі Вознесенське. Фото надане свідком.

Російські військові зайняли школу, пусті приватні будинки та адміністративні будівлі. Перш за все, заселялися у будинки, де не жили люди, та використовували їх для своїх потреб. Біля одного з таких будинків облаштували спостережний пункт і вирили окопи. У сільраді зайняли кабінети, а в коридорі на другому поверсі встановили стелажі, які слугували спостережним пунктом.
Декілька свідків припускають, що першими до села зайшли білоруси в російській формі, які поводилися доволі стримано. Вони зробили цей висновок через мовний акцент, яким спілкувалися військові. Однак після 13 березня у Вознесенському з’явилися буряти, тувинці та інші підрозділи. Вони заборонили місцевим жителям виходити на вулиці. Поховання померлих дозволяли лише на подвір’ях, а не на кладовищі.
Одному зі свідків російський військовий казав: «вы у нас на картах отмечены как окупированная територия и с нашей стороны к вам  действий  никаких не будет, если вы ничего делать не будете».  

Фото залишків боєприпасів, виявлених у селі Вознесенське. Фото надане свідком.

У Вознесенському розміщувалися танки, БТРи, артилерія та піхота. Село перебувало під постійним наглядом — окупанти патрулювали територію, знали, хто де мешкає, але зазвичай будинки не обшукували й телефони не перевіряли. Військова техніка рухалася між селами, обстрілюючи позиції ЗСУ, зокрема, із території агрофірми «Улянівська».

Тир і госпіталь у Вознесенській гімназії

З перших днів окупації російські військові заселилися у Вознесенську гімназію. У приміщеннях школи проживало близько 40 солдатів, а у підвалі вони облаштували тир, де тренувалися стріляти. Після їхнього відходу будівлю знайшли в повному безладі: меблі були потрощені, комп’ютерний клас розгромлений, частину техніки вивезли.

Вигляд приміщень Вознесенської гімназії після того як там перебували російські військові. Фото надане свідком.

На стінах школи лишилися написи незрозумілою мовою, схожою на ієрогліфи. Військові проживали у всіх кабінетах та підсобних приміщеннях. Готували там їсти, спали. В кабінеті математики була кімната, яка нагадувала медичну. Там було охайно, був перев’язувальний матеріал. Навколо школи стояла військова техніка, здебільшого броньовані машини та БТРи. Увесь час окупації над будівлею залишався український прапор.

Історія Сергія Колупайка та Олександра Марусика: полон і незаконне ув’язнення

Сергій Колупайко приїхав до Вознесенського напередодні великої війни, 23 лютого 2022 року до матері та сина, а вже наступного дня почалися бойові дії. 14 березня (за іншими даними — 13 березня) 2022 року він вирушив до села Петрушин, щоб вивезти свою цивільну дружину та доньку. Проте його автомобіль обстріляли російські військові на окупованій території поблизу Петрушина. Сергій отримав кульове поранення, але вижив. Разом із ним у машині перебував сусід Олександр Марусик. Під час обстрілу його теж поранили в ногу. Обох чоловіків схопили, зв’язали й відвезли у різні місця.

Певний час про долю Сергія Колупайка не було відомо і його вважали зниклим безвісти. Виявилося, що після обстрілу росіяни взяли його в полон. Спершу утримували в Курському СІЗО, пізніше перевели до виправної колонії в Росії. Родина дізналася про його місце перебування лише через кілька місяців завдяки даним від звільнених з полону українців. Російська влада офіційно підтвердила факт затримання, звинувативши Сергія Колупайка у “протидії спеціальній військовій операції”.

Олександра Марусика утримували до 17 березня у металевому вагончику, без їжі, води та медичної допомоги, попри поранення. Його катували та допитували щодо можливої співпраці з ЗСУ. Зрештою вивезли за село Роїще й відпустили. Йому вдалося дістатися до безпечного місця, йдучи лісами та уникаючи російських патрулів. Згодом Олександр упізнав одного зі своїх катів — 21-річного російського солдата Костянтина Кузнєцова, якого Чернігівський районний суд заочно засудив до 12 років ув’язнення.

Звільнення Вознесенського та відновлення села

30 березня 2022 року місцеві жителі помітили, що військова техніка почала зникати. На ранок 1 квітня стало ясно, що російські війська залишили село.

Осколки боєприпасів. Фото надане свідком.

Оглядаючи покинуті окупантами будинки, люди виявили сліди мародерства — зникли особисті речі, човни, інструменти, харчові запаси тощо. Після звільнення села місцеві мешканці довго оговтувалися від пережитого. Багато хто донині бояться повторення окупації, особливо після того як стало відомо про злочини російських військ на інших територіях. Але нині вже нічого не нагадує про руйнування у Вознесенському, село відновилося. Функціонує гімназія, в якій облаштовують якісне бомбосховище. Завдяки допомозі міжнародних організацій вдалося швидко відновити цивільну інфраструктуру та будинки.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

8 березня 2022 року — справді трагічний день для жителів села Деснянка, що на Чернігівщині. Тоді російські військові вперше за час окупації села отримали відсіч від ЗСУ. Способом убезпечити себе від обстрілів надалі, вирішили обрати тактику прикриття місцевими мешканцями як «живим щитом». Намагалися знайти людей,  які співпрацювали із ЗСУ, тому жорстоко катували і вбивали цивільних деснянців. У селі по людях стріляв снайпер, вбивав. Хаотично обстрілювали будівлі, а одного разу розвернули дуло танка на будинок місцевої мешканки і влучили прямо в нього, жінка, яка була в укритті поруч загинула. Того дня російські військові розстріляли автомобіль, де їхало троє дорослих людей з дитиною. Страшно навіть уявити, що все це події одного дня, а окупація тривала понад місяць.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

«Живі щити» Деснянки

У перший день повномасштабної війни в невеликому селі Деснянка, що на Чернігівщині, рано-вранці вже було чути вибухи. Село знаходиться приблизно за 60 км від кордону з Республікою Білорусь, звідки, зокрема, почали заходити російські військові 24 лютого 2022 року. Поруч із селом є залізнична дорога та важливі автомобільні шляхи, тому Деснянка стала одним із населених пунктів, що був привабливим у стратегічному плані для російських військ під час просування до Чернігова та в напрямку столиці. 

У село росіяни зайшли наприкінці лютого або на початку березня, свідки називають різні дати. Вони розповіли, що першими рухалися танки, потім колісна техніка, їхали колонами. Спочатку розмістилися на околицях села, на території навчально-наукової дільниці «Деснянка», де раніше навчалися студенти-агрономи університету «Чернігівська політехніка». 8 березня 2022 року відбувся обстріл цієї території українськими військовими, тоді загинув командир російського танкового підрозділу. Після цього росіяни вирішили перемістилися у село і масово розселилися у будинках місцевих мешканців. Так вони майже на місяць стали сусідами жителів Деснянки й фактично використали їх як «живий щит».

Територія навчально-наукової дільниці «Деснянка» після обстрілу. Фото надане свідком.

Жахливі катування та вбивства людей: розкладали зіркою та били кувалдою

Після влучного обстрілу позицій 8 березня, російські військові почали шукати людей, які, на їх думку, могли співпрацювати із ЗСУ. Забрали на допит трьох місцевих чоловіків. Один з них повернувся зі слідами катувань, інші двоє були знайдені згодом мертвими.

Документатори Освітнього дому дізналися, що у господарстві, де катували чоловіків було приблизно 5-6 російських військових. Ув’язнених вони розклали на землі у вигляді зірки один за одним, обшукали, перевірили татуювання. Потім покликали старшого командира, він наказав принести важку кувалду. Російські військовослужбовці запитували російською: «Кому вы нас сдали?».. Якщо чоловіки мовчали або відповідали не те, що очікувалось, їх били кувалдою з голови до пʼят. Бив сам командир. Рухалися лінійно, били з проміжком у 4-5 секунд: питання — удар. Кожен із чоловіків сумарно отримав приблизно 40-50 ударів кувалдою. Тривало побиття декілька годин.

Ввечері чоловіків кинули до підвалу, який розміщувався окремо від будинку, площею приблизно 3×3 м. Коли заводили, вдарили Карпенка Миколу в лице та зламали йому ніс. Чоловікам дали старі речі, відро для туалету та один сухпайок, який чоловіки не змогли відкрити через виснаження та побої. Температура у підвалі була близька 0℃. 

Наступного дня, вранці 9 березня 2022 року, Карпенка Миколу та Захаренка Олександра російські військові забрали з підвалу. Ще одного чоловіка утримували до обіду, потім відпустили. 

Тіла Карпенка Миколи та Захаренка Олександра знайшли випадково 26 травня 2022 року у селі Шестовиця Чернігівської області. Чоловік вийшов на прогулянку з собакою, яка знайшла тіла, зариті у сміття. Зі слів свідка, в обох чоловіків були прострелені ключиці і голови: у Карпенка Миколи — пʼять куль в голові, у Захаренка Олександра – три.

Родина Карпенків на могилі свого сина Миколи. Фото Наталії Найдюк, Суспільне Чернігів

Чоловіку, якому вдалося вижити, зламали ребра, пробили на маківці голову кувалдою, по тілу синці, всюди сліди катувань, особливо, на руках та ногах.

У 2024 році правоохоронним органам вдалося встановити одного з російських військових, який ув’язнив та катував чоловіків. Йому висунуто підозру, в тексті якої зазначено, що це Кубеков Ермек Бібатирович, військовослужбовець 90 танкової бригади РФ.

Вбивство Олександра Радченка 

Вранці 8 березня 2022 року родина Радченків прокинулися від звуку залпу «Градів», які стріляли з с. Деснянка в напрямку м. Чернігів. Четверо чоловіків, зокрема й Радченко Олександр, вийшли покурити на ґанок після сніданку, так само як і в усі інші дні. Пролунав глухий постріл і хтось крикнув: «Сашу вбили, падайте на підлогу». Куля влучила йому прямо в голову.

Свідок вважає, що стріляв російський снайпер, адже постріл прицільний у скроню. Припускає, що куля була розривна. Звук пострілу був один і глухий, вихідного отвору не було. Кров витікала зі скроні, пульс був десь ще хвилину. Потім життя Олександра обірвалося. Він помер на колінах у дружини, вона не сховалася, а відразу поповзла до Олександра… 

Панікуючи, члени родини намагалися зателефонувати в лікарню, хоч було розуміння, що шансу його врятувати немає. Швидка їхати відмовилася, а вивезти з села загиблого чоловіка теж було неможливо, бо навколо велися активні бойові дії. Тіло потрібно було поховати, в сараї на другому поверсі була дерев’яна підлога — її зірвали та зробили труну. Викопали яму прямо в сараї та поховали Олександра Радченка 11 березня 2022 року. 

Розвернули дуло танка на будинок і поцілили прямо в нього

8 березня був обстріл, під час якого жінка з чоловіком ховалися у погребі. Коли вибухи стихли, чоловік пішов до сусідки через дорогу, перевірити як вона. Дім Ткаченко Ольги стояв навпроти ангарів, де російські військові ховали свою техніку. Коли стрілянина затихла, окупанти розвернули дуло танка на її будинок і поцілили прямо в нього. Навіщо російські військові це зробили, досі лишається загадкою. Жінка була в укритті, чоловік в сусідки, в будинку — нікого. Снаряд зруйнував будинок на 80%, осколки полетіли у різні сторони, пробили двері погреба, де була Ткаченко Ольга. Від осколкових поранень вона загинула. 

Російські військові поховати жінку на кладовищі не дозволили. Люди викопали могилу у дворі, з дощечок збили ящик замість домовини, так і поховали. Після деокупації тіло перевезли на цвинтар в село Гущин.

Знищений будинок 8 березня 2022 року в селі Деснянка. Фото надане свідком.

Поранення людей

Вранці 8 березня 2022 року російські військові перевіряли будинки. Один із них побачив жінку, яка у цей час подивилася у вікно і відкрив вогонь з автомата. Кулі поранили їй голову, розвернули шкіру. Чоловік намагався надати дружині медичну допомогу, але рани були великі й 4 рушники швидко просочились кров’ю. Він вистриг волосся й пішов до облаштованого росіянами військового госпіталю, що знаходився неподалік від їх будинку. Лікар погодився допомогти — обробив рану й залишив перекис водню та бинти для перев’язок. Наступного дня знову прийшов, зробив перев’язку. Жінка згодом одужала.

Цього дня під кулі потрапив і 17-річний юнак, котрий із запаленого від влучання снаряда будинку, намагався винести паралізовану бабусю. В город і сам будинок впали міни. Саме тоді згоріли документи, гроші, одяг та багато іншого. Юнак перекрив газ і спустив паралізовану бабусю у погріб. Саме тоді був поранений у праве плече, стегно, ліву гомілку та живіт. Швидка допомога їхати відмовилася, хлопцю намагалися допомогти сусіди, але кров не зупинялася й розпочалася гарячка. Сусідка пішла до російських військових, попросити медика про допомогу. Військовий медик обробив рани та перевірив чи залишилися осколки в тілі. На щастя — ні. 

Усі опитані свідки розповіли, що у с. Деснянка російські військовослужбовці хаотично розстрілювали будинки та відкривали вогонь по цивільному населенню, тому в селі пересуватися вулицями було дуже небезпечно. 

Прострелені кулями вікна в одному з будинків у селі Деснянка. Фото надане свідком.

Розстріл автомобіля

У напрямку села Деснянка їхав автомобіль. Звичайний автомобіль білого кольору, який жодним чином не був маркований як військовий. За кермом цивільний чоловік, разом з ним їхало дві жінки й дитина. Вони не становили загрози військовим РФ, але все одно потрапили під обстріл.

Як пізніше встановили українські правоохоронці, стріляв Колчаков Денис Романович, військовий 74 бригади РФ. Він випустив не менше восьми куль по авто і поранив водія, котрий дивом вижив. 31 травня 2024 року суд у Чернігові заочно засудив його на одинадцять років позбавлення волі.

Фото місця, з якого військовослужбовець ЗС РФ Колчаков Д.Р. стріляв по цивільному автомобілю.

Без строку давності

Від моменту деокупації минуло понад два з половиною роки. Жителі Деснянки досі з жахом згадують ті події, особливо 8-9 березня та деякі інші дати, які назавжди закарбувалися в їх пам’яті. Варто зазначити, що медик лишався вірний «клятві Гіппократа» й не відмовляв у допомозі цивільним місцевим мешканцям. Але не всі російські військові дотримувалися правил та звичаїв ведення війни, передбачених міжнародним правом. Нині вже відомо імена щонайменше двох російських військових, які вчиняли воєнні злочини і одному з них оголошено підозру, іншому — вирок. Поки заочно, але ці злочини не мають строку давності, а це означає, що лишається шанс на справедливість. Нехай з часом, та все ж хоча б частина воєнних злочинців має потрапити до в’язниці.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини – Чернігів презентував черговий Звіт щодо нападів на заклади освіти. Цього разу йдеться про Херсонщину та Сумщину. Перший Звіт після розробки методології організація робила за результатами моніторингу нападів на школи Чернігівщини.

Виконавчий директор Освітнього дому прав людини — Чернігів, Сергій Буров і експерт з міжнародного права Регіонального центру прав людини, Микита Петровець, в ефірі Громадського радіо разом із ведучою Єлизаветою Цареградською говорили про воєнні злочини російських військових, пов’язаних з освітою та про вплив збройної агресії на освіту в Україні.

Випуск доступний на сайті Громадського радіо та на всіх популярних подкаст-платформах 

• Spotify
• SoundCloud
• YouTube Music
• Apple Podcasts

Команда Освітнього дому провела низку моніторингових місій з документування воєнних злочинів у Херсонській, Сумській та Чернігівській областях. Разом із залученими експертами дослідили частину пошкоджених та зруйнованих закладів освіти, висновки описали у звітах.

Нині на Сумщині зруйновано 17 закладів освіти, а також 198 — пошкоджено. На Херсонщині — 70 зруйновано і 302 пошкоджено. Так дані в етері Громадського радіо озвучив виконавчий директор організації «Освітній дім прав людини — Чернігів» Сергій Бурова. Так він прокоментував моніторинги своєї організації, які документують воєнні злочини росіян. Останній моніторинг стосується закладів в Сумській та Херсонській областях, до цього аналізували ситуацію на Чернігівщині.

«Ми документували близько 41 напад на заклад освіти. Але до звіту увійшли 29 закладів. Ми зустрілися там з різними факторами, які можуть свідчити про воєнні злочини. Це не тільки обстріли шкіл, це також і використання людей в школах як живих щитів (Чернігівська область). Це розташування воєнної техніки біля школи, на території освітніх закладів. Іноді ведення вогню, іноді хаотичні обстріли закладів освіти, коли російські війська відходили, ну і розташування самих військових і пограбування шкіл», — перелічив експерт.

Росіяни розміщувались у школах, хоча такої потреби не було

У 15 випадках моніторинг встановив, що російські військові розмістилися з боєприпасами і технікою в українських закладах освіти, які вже не функціонували на той момент. У семи з них ніякої військової необхідності для того, щоб розміщуватися у закладах освіти, в принципі, не було, зазначив юрист організації «Регіональний центр прав людини» Микита Петровець в ефірі Громадського Радіо.

«У двох випадках виявили, що російські військові розміщувалися разом з педагогами в закладах освіти і в такий спосіб фактично використовували як живий щит для того, щоб не бути об’єктом нападу з боку наших Збройних Сил», — додав він.

Також були приклади, коли вже після деокупації населеного пункту один із закладів був забитий доверху боєприпасами.

Половина нападів на територію закладів освіти була цілеспрямованою, зазначив експерт.

«І в 29 випадках ми зафіксували, що попередньо це були Збройні сили Російської Федерації. Ми зважали на напрямки нападів, наслідки атак для відповідних сторін, на якій території знаходився заклад, чи була це окупована, чи не окупована територія. І дійшли висновку, що 21 з цих нападів були цілеспрямовані. Тобто безпосередньо були спрямовані на заклад освіти. А не були супутньою шкодою», — повідомив Микита Петровець.

Як приклад він навів — роменський заклад освіти в Сумській області, куди цілеспрямовано прилетів «шахед». Заклад освіти майже взагалі зруйнований. До того ж загинули педагоги, які після оголошення тривоги намагалися прийти в сховище, але просто не встигли.

Інший приклад — це Білопільська гімназія № 4 у Сумській області, куди цілеспрямовано прилетіла авіабомба КАБ-500. І просто знищила гімназію вщент. Загинув охоронець, а росіяни потім розповідали, що там були офіцери НАТО.

У п’ятьох випадках моніторинг встанови, що російські військові заходили у заклад освіти, починали відкривати вогонь по стінах, влаштовували тир, розпалювали багаття всередині, псували підлогу, псували майно.

Про окуповані школи та «освітні амбіції» РФ

У школах намагалися знищити українську ідентичність, наголосив Сергій Буров.

«Перше, що потрапляло в руки і те, що підлягало знищенню — це звісно підручники з історії, підручники з української мови, літератури. Разом в деяких школах намагалися влаштувати за російською програмою навчальний процес. І в деяких школах це на короткий час вдавалося (на Херсонщині). Ми були вражені, коли побачили величезну кількість новеньких підручників за російською програмою. Починаючи від математики, фізики, закінчуючи історією», — поділився експерт.

Його дуже вразило те, наскільки російська окупаційна влада готова була до приходу на територію України. А також до швидкого облаштування навчального процесу на російський лад.

З текстом звіту українською та англійською мовами можна ознайомитися на нашому сайті.

Джерело інформації: Громадське Радіо.

Проєкт «Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)» щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних з нападами на заклади освіти реалізується за підтримки Міжнародної гуманітарної організації «People in Need»/«Людина в біді»

Освітній дім прав людини – Чернігів презентував черговий Звіт щодо нападів на заклади освіти. Цього разу йдеться про Херсонщину та Сумщину. Перший Звіт після розробки методології організація робила за результати моніторингу нападів на школи Чернігівщини.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів: “Цей звіт є продовженням нашої роботи щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних із нападами на заклади освіти. Ми розпочали цю роботу у 2022 році. Тоді ж був опублікований перший звіт – по закладах освіти Чернігівщини. Ми розробили методологію, якою користуємося зараз. У наших планах продовження цієї роботи й в інших областях. Так само як культурні та релігійні заклади, школи та університети знаходяться під особливим захистом в умовах війни. Разом з тим, вони зазнають руйнувань під час бойових дій, заклади освіти використовуються російськими військовими для розміщення військової техніки та особового складу, в деяких школах в якості “живого щита” утримувались цивільні, окупанти намагаються схиляти вчителів до колаборації й організовувати навчання за російською програмою…”.

У цьому Звіті описані випадки розміщення військових на території закладів освіти Херсонщини та Сумщини, обставини їх пошкодження та руйнування, використання як катівень, примушування колективу до відновлення навчання за російською програмою та вилучення майна закладів російськими військовими тощо. 

“Опублікований Звіт містить досить широкий перелік можливих порушень МГП щодо українських закладів освіти Сумщини та Херсонщини. У переважній більшості вони ставали ціллю нападу саме як цивільні об’єкти. Повторюваність їх пошкодження та мапа ураження може свідчити про систематичний та широкомасштабний характер порушень. Цей звіт може стати однією зі сходинок для подальшого вивчення правоохоронними органами та міжнародними інституціями задля притягнення винних осіб до відповідальності. Не менш важливою є увага партнерів та організацій до потреб пошкоджених освітніх закладів задля відновлення їх функціонування та безперервного освітнього процесу українських дітей навіть в умовах війни”, – зазначає співавтор Звіту, експерт з міжнародного права, юрист Регіонального центру прав людини Микита Петровець. 

Звіт спирається на систематизовані дані, отримані в результаті моніторингу нападів на заклади освіти Херсонської та Сумської областей, що були зібрані з відкритих джерел та під час моніторингових місій. 

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “Моніторинг відкритих джерел — це завжди перший крок у проведенні будь-якого дослідження з документування воєнних злочинів. Ще важливішим і відповідальнішим процесом є аналітика зібраних матеріалів після польових місій, адже вона передбачає виокремлення ключових деталей щодо руйнування закладів освіти, встановлення послідовності подій, ідентифікації причетних підрозділів тощо. Склавши цей “пазл” інформації можна зробити певні висновки про воєнний злочин”.

За останніми даними, наразі по Сумській області зруйновано 17 закладів освіти і 198 пошкоджено. По Херсонській – 70 зруйновано, 302 пошкоджено. Нам вдалось задокументувати близько 41 нападу на територію закладів освіти, в результаті яких 23 заклади було значно пошкоджено, а 13 так і не змогли відновити свою діяльність через руйнування навчальних корпусів.

“Під час моніторингових місій до Сумської та Херсонської областей ми документували напади на заклади освіти й помітили певні закономірності. Наприклад, що російські військові розміщувалися в приміщеннях закладів освіти, деякі заклади використовували як катівні, в багатьох випадках розміщували свою техніку на території закладу. Закономірно, що після того, як вони залишали школу чи інший заклад освіти, забирали з собою цінні (і не тільки) речі й нищили майже все, до чого торкалися. За свідченнями деяких свідків, в певних випадках російські військові при відході з населеного пункту обстрілювали заклад освіти прицільним вогнем або залишали там міни. Тобто, вони ставили собі за мету зруйнувати приміщення школи, дитсадка чи вишу. Це підштовхує нас на думку, що армія РФ свідомо прагне знищити освіту в Україні”, – підкреслює Яна Собко, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Дому. 

Окрема частина звіту присвячена впливу збройної агресії РФ на освіту в Україні.

Владислава Зновяк, співавторка Звіту, аналітикиня Фонду «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва:

“В умовах тривалої війни освітяни стикнулися з новими викликами, такими як зростання робочого навантаження та робота в умовах постійної небезпеки для життя та здоров’я у місцях масових скупчень, куди росіяни можуть завдавати удару.  Нестача технічних засобів, брак можливостей для підвищення кваліфікації освітян та психоемоційне напруження через постійні повітряні тривоги та необхідність евакуації дітей — створює перешкоди для якісної передачі та засвоєння знань. 

Наслідки російської агресії для освітньої інфраструктури постраждалих областей характерні потребою у масштабних ремонтних роботах в умовах постійного ризику ракетних обстрілів, браком матеріально-технічного забезпечення та несприятливими для організації освітнього процесу безпековими умовами. Водночас ефективна реалізація дистанційної, мережевої та екстернатної форм освіти можлива лише за умови високого рівня цифровізації освітнього процесу, що потребує нових організаційних, законодавчих, методичних та інфраструктурних рішень”. 

Освітній дім прав людини – Чернігів й надалі продовжує документувати воєнні злочини, зокрема напади на заклади освіти, щоб домогтися покарання винних та зберегти правду про війну.

Захід відбувся в рамках проєкту «Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)» щодо документування воєнних злочинів, пов’язаних з нападами на заклади освіти і що реалізується за підтримки Міжнародної гуманітарної організації «People in Need»/«Людина в біді».

З текстом Звіту українською мовою можна ознайомитися тут.

Контактна особа для медіа: Яна Собко: yana.sobko@ehrh.org