08Лют2023
Розуміємо права людини Мережа домів прав людини

контакти

Провулок Луговий, 1 Г,
с. Количівка,
Чернігівський район,

Чернігівська область,
Україна 
15563

+38 0462 930-907
+38 0949 881-907

Позначка: документування

Новини

Заява з приводу масових обстрілів рф об’єктів цивільної інфраструктури України

 ЗАЯВА

Коаліції “Україна. П’ята ранку”

з приводу масових обстрілів Російською Федерацією об’єктів цивільної інфраструктури України

10 жовтня у першій половині дня вся територія України піддалася масованим обстрілам з боку Російської Федерації. За інформацією Міністерства оборони України станом на 14:00 по різних регіонах України було випущено 84  ракети та 24 безпілотних літальних апарати. В Національній поліції України зазначають, що це наймасованіший обстріл України за весь час повномасштабного вторгнення РФ.

Організації Коаліції “Україна. П’ята ранку” фіксують атаки на об’єкти цивільної інфраструктури та місця скупчення цивільного населення по всій території України.

Зокрема, завдано удару по різних частинах Києва. Серед об’єктів, які постраждали внаслідок обстрілу, – будівлі пасажирського вокзалу, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, музеї, дитячий майданчик, пішохідний міст тощо.

Цього ранку атакам були піддані об’єкти критичної інфраструктури у Львівській, Івано-Франківській, Рівненській, Сумській, Харківській, Дніпропетровській, Одеській, Полтавській, Тернопільській, Житомирській, Хмельницькій областях.

Обраний час для атаки – година-пік, коли люди дістаються робочих місць, шкіл та дитячих садочків, сприяв більшій кількості жертв серед цивільного населення. Станом на 16:00 дня 10 жовтня відомо про 11 загиблих цивільних осіб та щонайменше 87 поранених.

Водночас вночі, 10 жовтня, російська армія здійснила черговий напад на цивільне населення Запоріжжя та Нікополя, зруйнувавши житлові будинки, а також будівлі лікарні, ліцею, пошти, аптеки, кафе, перукарні, офісу страхової компанії тощо. Зазначимо, що такі атаки для прифронтових Харкова, Миколаєва, Запоріжжя, Нікополя та багатьох населених пунктів південної і східної частин України вже стали рутинною практикою бойових дій з боку РФ.

Нічні та ранкові обстріли густонаселених районів міст України, які були здійснені із застосуванням ракет і дронів, мають всі ознаки воєнного злочину – умисного спрямування нападів на цивільне населення та цивільні об’єкти – адже вже відомо, що в місцях обстрілів немає військових об’єктів.

Коаліція “Україна. П’ята ранку” запевняє світову спільноту, що докладе всіх зусиль, щоб обстріли росіян були ретельно задокументовані та докази ймовірних злочинів були надані як національним, так і міжнародним механізмам притягнення до відповідальності. Натомість ми звертаємося до світу із наполегливим закликом не залишити поза увагою брутальні і навмисні атаки на цивільні об’єкти та цивільне населення в Україні з боку Росії. Страждання, які сьогодні та в інші дні цієї неспровокованої збройної агресії відчувають мешканці України, вимагають не лише запевнень, що справедливе покарання злочинцям буде, а й проактивної позиції світової спільноти щодо припинення системних дій Росії щодо знищення України й українців.

Українці потребують захисту – у вигляді зброї, у тому числі тієї, яка може захистити їхні життя та здоров’я, у вигляді найжорсткішого санкційного режиму, економічного та політичного тиску на Росію та росіян, які підтримують збройну агресію своєї держави. Ми, українські громадські організації, що входять до найбільшої в Україні коаліції з документування воєнних злочинів, просимо уряди країн світу відреагувати на події 10 жовтня не лише заявами про наміри, а й рішучими діями та всебічною підтримкою України у боротьбі за збереження держави, людських життів та цінностей.

ДокументуванняНовини

Втратив ноги — та не волю до життя: як вірменин захищає Чернігівщину

Татул Оганян в перші дні великої війни пішов захищати рідну українську землю, хоч сам вірменин за національністю.

У березні він підірвався на протитанковій міні — йому відірвало обидві ноги. Та це не зламало чоловіка: він протезувався та проходить реабілітацію. Каже, що хоче повернутися у військову частину, щоб продовжити захищати Україну зі зброєю в руках…і відсутність ніг для нього не завада.

Розповідаємо історію Татула, який з перших днів повномасштабного вторгнення захищає Чернігівщину.

Рідна українська земля

В Україні Татул живе вже все своє життя: має родину, виховує трьох синів та веде власний бізнес.

Він каже, що до останнього не вірив, що трапиться повномасштабне вторгнення. Та ранковий дзвінок 24 лютого його ошелешив: почалась війна.

«Коли я рано вранці приїхав до Ніжина, то побачив хаос: багато людей виїжджали з міста. У мене на меті не було думки кудись їхати. Я розумів, що треба залишатися і захищати свою землю, свою Батьківщину, що я і зробив. 

Разом з друзями, колегами, а тепер побратимами — ми вирішили створити добровольче формування — такий собі загін, який би міг своїми силами дати відсіч ворогу у перші дні. Однак всі наші дії були скоординовані з командиром військової частини», — розповідає герой нашої історії.

За словами Татула, вже 26 лютого вони з побратимами були мобілізовані і долучилися до місцевої військової частини.

«Ми добре знали місцевість і людей, що жили там. Тому як тільки на територію сіл поблизу Ніжина зайшли російські війська, місцеві телефонували нам і повідомляли, де пройшла техніка». 

«Три танкісти»

Одного разу їм вдалося взяти в полон трьох російських танкістів, а точніше — змусити їх добровільно здатися.

Татул розповідає, що якось йому зателефонував знайомий цивільний мешканець і сказав, що на дорозі стоїть ворожий танк, а поруч — троє окупантів. Мовляв, ворожа колона проїхала повз них і не зупинилася, щоб забрати «своїх».

«Я сказав знайомому, щоб той запропоновував їм добровільно здатися в полон, а натомість ми обіцяймо допомогти повернути їх в росію до своїх рідних. Вони взяли 20 хвилин на роздуми і повернулись зі словами: «А вы не будете нас пытать? Мы готовы сдаться, если вы нас накормите. Нам хватит два бутерброда на троих, мы ничего не ели почти два дня». 

Звісно, ми дали їм не два бутерброди, а нормально нагодували. Бо цим ми і відрізняємось від рашистів. А вони, своєю чергою, здали зброю, а потім ще і танк нам той пригнали. Виявилось, що в ньому просто закінчилось дизпаливо. Тим танком ми ще і відбивали рашистську навалу з-під Ніжина». 

Втратив ноги — та не волю до життя

12 березня, біля села Безуглівка, Татул з побратимами зупинили велику ворожу колону, яка рухалася в напрямку Ніжина. При відході він прикривав свій підрозділ, і, потрапивши під обстріл, — з’їхав на узбіччя, де наїхав на протитанкову міну.

«Я побачив яскраву заграву і зрозумів, що горить авто. Хотів вийти подивитися, що трапилося, відкрив двері машини…голова закрутилася і я впав. Подивився на себе і побачив, що лівої ноги нема повністю, права ледь тримається, а одяг на мені горить. Я почав його тушити, благо, на мені був бронежилет. Він і врятував мені життя. 

Ну і те, що я відразу перев’язав собі ноги. В машині лежали буксирні троси, які викинуло  вибуховою хвилею поблизу автомобіля: я підповз до них, одним перев’язав одну ногу, іншим другу, дістав телефон, набрав побратимів і протягом 15 хв вони мене забрали».

Війна змінила всіх…

Татул каже, що війна багато чого змінила в його житті. І йдеться не тільки про те, що він отримав травму чи втратив своїх друзів… змінився він сам.

«Ціною людських життів ми не дали росіянам зайти в місто Ніжин. Мій знайомий загинув на початку березня, його вже не повернеш… 

Мабуть, немає такої людини, на яку б не вплинула війна. Вона змінила пріоритети. Якщо раніше ми звертали увагу на матеріальні цінності, то коли війна прийшла на нашу землю, ми почали цінувати людські стосунки: в родині, з друзями. 

А ще війна розкрила справжні обличчя людей: з багатьма я вже не спілкуюсь. У них слова з ділом не зійшлися».

Життя триває

Попри те, що зараз життя Татула кардинально змінилося — він не здається.

«Я духом не падаю — життя продовжується. Так, стало важче, особливо перші три місяці. Адже я активний по життю: постійно мотаюся за кермом, бігаю у справах…а через травму мій світ звузився до розміру інвалідного візка. Та за підтримки родини, друзів, держави — я справився. 

Зараз я хочу повернутися до себе у військову частину, але, на жаль, люди з такими травмами комісуються. Я не хочу отримувати інвалідність — хочу далі захищати свою землю. Так, я тимчасово не боєздатний, але я обов’язково повернусь». 

Татул додає, що йому є за що воювати.

«Я вірменин за національністю, але все своє життя живу в Україні. Це моя земля, це моя країна!  Який я приклад подав би своїм синам, якби поїхав за кордон? Хіба це чоловічий вчинок? Навіщо тоді жити?»


Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.

 

ДокументуванняНовини

Історії з документування: «Малювання — це наша перемога в аутизмі»

Як сім’я з трьома особливими дітками переживає війну?

Сніжана та Ігор виховують трьох особливих діток — старший має ДЦП, двоє менших — з аутизмом. Вже четвертий рік вони живуть в маленькому будиночку біля лісу, в с. Мале Устя, що на Чернігівщині.

Це село не оминули російські війська. Через гучні звуки вибухів і відсутність необхідних продуктів — діти втратили навички, які напрацьовувалися роками.

Розповідаємо, як Сніжана з чоловіком та трьома дітками з особливими потребами переживають вторгнення та де знаходять сили боротися.

Неординарна історія кохання

Сніжана та Ігор познайомилися на скандинавському весіллі. Цю історію вони згадують з посмішкою і кажуть, що це було кохання з першого погляду.

Раніше молоді люди жили в Запоріжжі, займалися рольовою реконструкцією історичних подій.

«Це театр просто неба. Наприклад, люди в латах відтворюють історичний бій тощо. Така собі данина пам’яті нашим предкам», — каже Сніжана. 

Потім вони переїхали в м. Приморський посад, жили біля моря, відкрили там дитячий садочок. Але їхнім діткам не підійшов морський клімат і вони з чоловіком вирішили знову переїхати: тепер вже ближче до лісу.

«Ми відкрили карту, наобум тицьнули пальцем на точку в Чернігівській області, знайшли там найдешевший будиночок і переїхали». 

Події 24 лютого

Сніжана, як і багато українців, вранці 24 лютого прокинулася від звуків вибухів.

«Рано вранці 24 лютого ми почули вибухи і зрозуміли, що почалася війна. Нам телефонували знайомі і казали, щоб ми з дітьми евакуювалися або шукали укриття. 

Але з дітьми з аутизмом це неможливо. З ними навіть на вулицю важко вийти. Адже вони в будь-який момент можуть впасти в шокову ситуацію, в транс. Аут — це стан півсну, півгіпнозу. Тому ми залишилися вдома» 

Сніжана розповідає, що понад місяць в селі і околицях нічого не працювало: ні магазини, ні заправки, ні банкомати.

«Єдине, що працювало — це пекарня. Там дозовано видавили певну кількість хліба на сім’ю».

За словами нашої героїні, до неї телефонували знайомі і пропонували виїхати за кордон. Однак вони відмовилися, оскільки з особливими дітками важко звикати до нового місця.

«У дитини є спеціальний світ, який вона вибудовує роками. А зміна обстановки для неї означає регрес — вона втрачає отримані навички». 

До війни було тяжко, а стало набагато гірше. У нас була дієта, яку ми вибудовували роками з лікарями. А війна в один момент все зруйнувала».

Як вплинула війна на дітей

Війна дуже згубно вплинула на діток, —  каже Сніжана.

«Нам критичною стала війна через гучні звуки вибухів. Діти на це дуже важко реагують — відбувається так званий сенсорний перегруз. Він може бути на яскраві кольори, звуки, спеку, холод. Наприклад, ми три роки жили без яскравого світла: вночі запалювали свічки, доки діти не засинали. 

В аутизмі є таке поняття — відкат. Коли дитина через стрес втрачає здобуті навички, напрацювання. Так от з початком війни у нас він стався. Ми все починали з нуля».  

Сніжана каже, що морально їм з чоловіком дуже важко. Особливо усвідомлювати, що якщо раптом їх не стане, дітки самі не виживуть.

«Моє життя і так зруйноване: я кожного дня виборюю собі життя і своїм дітям. Мало того, що весь світ ще не знає, що таке аутизм і як його лікувати, так ще й війна, коли ти не знаєш, що буде завтра». 

«Малювання — це наша перемога»

Інша сторона аутизму — це геніальність. Дітки прекрасно малюють та можуть бачити більше кольорів, ніж звичайні люди. Крім того малювання допомагає виводити дітей з тяжкого стану.

«У дітей в аутизмі є стан ауто — це неконтрольована істерика або агресія, коли у дитини скляніє погляд, вона втрачає відчуття реальності, не відчуває свої рухи та тіло, може завдавати собі або іншим шкоди. Це відбувається не контрольовано. Нам ще не вдалося знайти тригеру, який запускає таку реакцію. Це трапляється на “рівному місці”.  

Дитину в цих станах неможливо обійняти. Будь-які доторкання або спроби заспокоїти сприймаюся вороже. Ми почали підсовувати олівці в цей момент». 

За словами Сніжани, вони з чоловіком два рази на рік переклеюють шпалери в будинку. Там вже цілий художній музей на стінах :).

А коли дитина впадає в стан ауто, то вони дають їй олівці і папір, щоб вона малювала.

«Спочатку дитина починає дуже сильно водити олівцями на папері, аж прориває його і ламає олівці. Уявіть, в трирічної дитини в руці ламаються олівці. Це настільки сильно їх треба стискати. 

Коли починає спадати істерика, ми кладемо новий аркуш паперу. Вже виходить зовсім інший малюнок. Дитина починає реагувати на колір і обирати кольори. Це означає, що вона починає ловити зв’язок з реальністю. А потім в цих “каряках-маляках” ми починаємо знаходити малюнки. Це розвиває увагу, творчість, уявлення і повертає дитину до реальності». 

Сніжана каже, що після таких малюнків, коли дитина уже в гарному стані, починають народжуватися дуже гарні картини.

«Дитина з аутизмом бачить більший спектр кольорів, ніж звичайна людина. Це ось та чорна сторона аутизму, яка проявляється в геніальності. 

Діти постійно малюють — це наша перемога. Замість того, щоб істерити, стімити, заходити в аутизм — вони поринають в малювання. 

Я знаю, що єдине майбутнє моїх дітей — це творчість. Це завжди шматок хліба. І навіть якщо мене чи чоловіка не стане — вони виживуть». 

Сніжана з чоловіком присвятили життя своїм особливим діткам. І попри те, що війна зруйнувала багато їхніх напрацювань — вони продовжують боротися. З вірою у перемогу і краще майбутнє для їхніх дітей.  

P.S. Під час цієї експедиції представники Дому привезли сім’ї Сніжани гуманітарну допомогу, яку передала громадська ініціатива Восток-SOS. 

Крім того, Сніжана з дітками створює прекрасні картини, які можна придбати й тим самим підтримати молоду сім’ю. Ознайомитися з їхньою творчістю можна тут. 


Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.

 

ДокументуванняНовини

Історії з документування: «Мій будинок загинув на війні, але я живий»

До повномасштабного вторгнення Олександр був підприємцем: займався садівництвом, вирощував яблука. Зараз захищає Україну від російської навали.

Його будинок, який він будував понад 10 років, повністю знищили окупанти. Як і автомобіль, мотоцикл та інше цінне майно… Попри це Олександр не здається: він щиро вірить у перемогу і робить все, аби вона настала якнайшвидше.

Розповідаємо як змінилося життя Олександра після того, як росіяни прийшли його «рятувати».

Зловіща дата — 24.02.22

Події 24 лютого не були для Олександра несподіванкою. Він знав, що рано чи пізно відбудеться повномасштабне вторгнення росії в Україну, тому готувався до такої ситуації.

У нього і дружини були зібрані «тривожні рюкзаки», завжди заправлені автомобілі й каністри з бензином.

«У мене давно було відчуття, що скоро буде велика війна. Тому ще на початку цього року я записався до Тероборони. Також розробив кілька планів дій на випадок, коли це станеться.

В 5.30 ранку 24 лютого я вийшов на поріг будинку і побачив заграву — зрозумів, що почалося. Я був до цього морально готовий. Тому відразу подзвонив командиру і сказав, що відвезу жінку до кордону і сьогодні повернусь. В 6.00 ранку ми виїхали, а пізно ввечері я повернувся додому попутками: взяв рюкзак і пішов воювати», — розповідає Олександр.

Сад і будинок — справа життя

Олександр з дружиною мають великий яблуневий сад під Черніговом.

«20 років тому я посадив перші 3 тис. яблунь. Сад великий — за ним постійно потрібно було доглядати. І ми з дружиною вирішили побудувати будинок прямо біля саду. У 2003 році почали будівництво, яке тривало довгих 11 років. Грошей у нас не було багато, бо паралельно ми ще вчили дітей. Але помаленьку таки побудували наш будинок-мрії».

І хоч Олександр знав, що буде велика війна і мав план дій на цей випадок — він не міг навіть уявити, що вже на другий день вторгнення ворог буде біля їхнього дому…

«Третина мого життя згоріла тут»

Звістку про те, що будинок згорів, Олександр прийняв не відразу. Він не міг повірити, що значна частина його життя — те, в що він вклав стільки сил, часу і грошей — згоріло.

«Я зустрівся зі своїм знайомим, який сказав мені: “Саш, нема більше твого будинку”. Я спочатку не повірив, вирішив відсунути від себе цю звістку, мовляв, побачу — буду щось думати.

За кілька днів після цієї розмови мені вдалося потрапити додому. На жаль, це виявилося правдою. Згоріло все: хата, автомобіль, мотоцикл… велика частина мого життя згоріла тут».

Як це сталося Олександр точно не знає. По слідах він зрозумів, що на подвір’ї біля будинку стояв БТР, а за ним — БМП.

«Була серйозна перестрілка. Огорожа пошкоджена, багато дерев побиті через обстріли. Річ у тім, що тут якраз висота, тому точка досить пристріляна. Я пройшовся по саду і вплутався в проволоку. Це було 200 метрів мідного дроту, швидше за все, від керованої ракети. Крім того, на подвір’ї були уламки від снарядів…

Моя версія: в будинок був прильот великого снаряда з території села, яке на той момент було під окупацією. В гаражі стояло авто з повним баком і каністри з бензином. От все і спалахнуло».

Олександр з глибоким сумом згадує цю історію. Можна тільки уявити, як це — втратити те, що стільки років будував, створював, облагороджував… про що мріяв і чим живе. Але за мить на його обличчі з’являється ледь помітна усмішка:

«Так, мій будинок загинув, але я досі живий. Все відбудуємо, головне — перемога», — каже Олександр.

Зараз він створює план нового будинку і мріє, що після перемоги побудує новий дім — там же — біля саду, у вільній і незалежній країні.


Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.