«Вийшла з дому і зникла»: історія виховательки з Криму, яку ФСБ звинувачує у держзраді. Як Росія використовує практику насильницьких зникнень проти кримських татар та ціна проукраїнської позиції в окупації.

Одного весняного ранку Залія вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і поїхала до Сімферополя зустрітися з подругами. Коли приїхала, зателефонувала мамі. А наступного дня дівчина вже не відповідала на дзвінки. З подругами вона так і не зустрілася.

Два дні Гюзель не знала, що з донькою. На третій ранок опів на сьому у двері постукали чоловіки у формі…

Протягом останніх двох років російські силовики у тимчасово окупованому Криму посилюють практику насильницьких зникнень. Станом на кінець 2024 року було 27 таких підтверджених випадків. Вісьмох з цих людей так і не вдалося знайти, троє були засуджені окупаційним судом, решту звільнили. А цього року з 18 осіб звільнили лише одну.

Такі викрадення супроводжуються незаконними затриманнями, катуваннями та примусовим отриманням зізнань у сфабрикованих справах. Часто силовики тримають людей у статусі інкомунікадо — коли після викрадення рідні тривалий час не знають, де людина перебуває і в чому її звинувачують.

Ця історія — одна з таких.

Імена змінені в цілях безпеки. 

Перші три дні

Пів року тому весняного ранку молода кримська татарка вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і сіла в автобус до Сімферополя. По приїзді Залія віддзвонилася мамі, а вже наступного дня її телефон був вимкнений. «Вона мені сказала, що поїхала зустрітися з подругами. Я обдзвонила подруг: вони не бачилися», – Гюзель кілька днів намагалася зв’язатися з донькою. Ці дні та ночі в невідомості стали для жінки й родини Залії тяжким випробуванням.

«Уявіть: ваша дитина не на зв’язку. Який може бути емоційний стан, коли в голову не лізе нічого хорошого? Де вона? Що з нею? Як вона? Звісно, ми в паніці. У нас весь будинок був заповнений людьми. Близькі, сусіди, пів міста з’їхалося. Всі хвилювалися, думали, шукали її», – згадує Гюзель. Родина звернулася в районну поліцію — ті не почали пошуки дівчини. Знайомі розпитували про неї таксистів у Сімферополі — безрезультатно. 

Третього ранку опів на сьому у двері Гюзель постукали чоловіки у формі. Представилися співробітниками ФСБ Росії та повідомили, що Залію затримали, вона перебуває під арештом у Севастополі, і її звинувачують у держзраді за статтею 275 КК РФ.

«Вони сказали, що вона нібито хотіла щось підірвати, і її затримали на гарячому, – але ці новини заспокоїли Гюзель. – Після пережитого мені головне було, що донька жива». Співробітники зайшли до будинку. Двоє в камуфляжі: один з них вів допит, інший – з ноутбуком, записував. Ще один – весь в чорному, із закритим обличчям – ходив довкола, перевіряв телефони Гюзель та інших членів родини: «Протягом усіх шести годин він не випускав наших телефонів з рук».

Трьох понятих теж привезли із собою. Але і цим не обійшлося: вузенька вуличка маленького містечка була забита автомобілями та озброєними військовими. Виглядало, ніби відбувається масштабна спецоперація проти злочинного угруповання, а не формальна процедура у справі затримання молодої виховательки дитсадка. 

Залія мала психологічну й педагогічну освіти, працювала в садочку і в школі, захоплювалася грою на гітарі та рукоділлям. «Вона різностороння дівчинка, дуже цікава, допитлива і хороша людина, — Гюзель згадує і те, що її донька не приховувала своєї проукраїнської позиції. — І у творчості, і в побуті, серед друзів, на вулиці вона не могла по-іншому. Цього в неї не забрати».

Інших здогадок, чому Росія звернула увагу на Залію, рідні не мають. Гюзель не пригадує, щоб доньці погрожували. Але моторошним виявилося усвідомлення, яке прийшло до жінки вже постфактум: Залію “вели”. Серед транспорту силовиків того ранку сусіди впізнали одну непримітну машину. Вона стояла неподалік їхнього двору щонайменше останні три дні перед зникненням. Залія та її батьки ходили повз автівку, займалися буденними справами, не підозрюючи, що їхнє життя вже розписане у чиїхось звітах.

Після шести годин допитів родини співробітники ФСБ не залишили жодних документів з інформацією: ані про затримання Залії, ані про місце її перебування. І навіть контактів. Сказали лиш, що днями зателефонує слідчий. Слідчий так і не вийшов на зв’язок. Родина знову опинилася в невідомості.

Пошуки

Гюзель говорить, що її рятувала підтримка оточення. Як і в перші дні, родина та спільнота були поруч і продовжували шукати Залію. Вони найняли адвоката, який допоміг писати листи в різні інстанції: прокуратуру, МВС та ФСБ Росії тощо. Але звідусіль відповідали одне й те ж: їм невідомо місцеперебування дівчини. За словами Гюзель, листи були однакові, за шаблоном, ніби їх спеціально друкували в одній друкарні.

Так тривало три тижні. На 21-й день Гюзель подзвонили. Вона почула голос доньки: «”За мене не хвилюйтеся, у мене все добре. Я перебуваю в Севастополі”. Все. На цьому дзвінок перервався. Більше нічого». Тільки після цієї розмови Гюзель змогла отримати дозвіл надіслати доньці передачу зі змінним одягом. 21 день дівчина ходила в тому ж одязі, що при затриманні.

І весь цей час, поки рідні шукали Залію, дівчину возили різними місцями утримання в Севастополі. Згодом її перевели в СІЗО Сімферополя і Гюзель нарешті змогла побачити доньку.

Побачення

Кожні два місяці Залії продовжують запобіжний захід тримання під вартою. Лише раз Гюзель запросили на таке слухання. На решту рідних не кликали. 

Слухання — єдина можливість для адвоката отримати дозвіл на побачення матері з дівчиною. За пів року таких було три. І це не ті побачення, де можна потримати за руку чи обійняти – єдиною ниткою, що зв’язує жінок, стає стара телефонна трубка. І це перетворює спілкування на ще одне випробування: «Заходиш туди і телефоном розмовляєш через подвійне скло. Він п’ять хвилин працює, п’ять — ні. Такий доісторичний, скрипить, тріщить».

Розмови тривають по півтори-дві години — скільки дозволять. За словами матері, Залія виглядає добре, ніколи не скаржиться на умови: «Каже, що все нормально. Кожен день — день бабака: встали, поїли, погуляли, знову поїли. Протягом будніх працює телевізор, двічі на день показують Скабєєву. Субота й неділя у Скабєєвої  — вихідні».

Рідним дозволено передавати передачі, тож двічі на місяць Залія отримує від них продукти. Також є змога писати й отримувати електронні листи: «Правда, вони не завжди вчасно доходять. Від доньки листи приходять швидко, а наші йдуть значно довше». За кожен з листів родина повинна платити: і за надіслані, і за отримані. Тож переписуються, коли є фінансова можливість. 

Надія на звільнення

Попереду — невизначеність. Слідство може тривати місяцями, а вироки у таких справах часто написані наперед. Ця історія стала важким ударом для родини, виснажуючи їх і морально, і фінансово.

Але Гюзель працює і знаходить можливість боротися за доньку, радіє, що та жива, молиться, і чекає дня, коли двері її дому знову відчиняться для доньки, яка просто хотіла бути собою.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Фонд домів прав людини оголосив грантовий конкурс, направлений на підтримку правозахисних організацій, які працюють над збором доказів та документуванням воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні. 

Екстрена підтримка України – це регіональний проєкт, який фінансується Європейським Союзом. Його проводить Human Rights House Foundation як частина консорціуму на чолі з ERIM і партнерами East Europe Foundation, Дому прав людини в Тбілісі, Білоруського дому прав людини імені Бориса Звозського та Black Sea Trust. 

Проєкт спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалого від війни українського громадянського суспільства.

До участі запрошуються українські правозахисні організації, які активно працюють над збором доказів та документуванням воєнних злочинів і злочинів проти людяності в Україні і потребують підтримки їхніх команд. Пріоритет буде надаватися організаціям, які раніше не отримували такої підтримки. 

Максимальна сума заявки становить 5000 євро — мінімуму немає. Заходи мають бути виконані до 31 березня 2024 року.

Заявки, включно з описом і бюджетом, необхідно подати через портал управління грантами HRHF за адресою https://hrhf.smapply.org до 17:00 CEST 28 вересня 2023 року.

Детальну інформацію про конкурс можна знайти тут:
https://hrhf.smapply.org/prog/wellbeing_for_ukrainian_human_rights_organisations/

 ЗАЯВА

Коаліції “Україна. П’ята ранку”

з приводу масових обстрілів Російською Федерацією об’єктів цивільної інфраструктури України

10 жовтня у першій половині дня вся територія України піддалася масованим обстрілам з боку Російської Федерації. За інформацією Міністерства оборони України станом на 14:00 по різних регіонах України було випущено 84  ракети та 24 безпілотних літальних апарати. В Національній поліції України зазначають, що це наймасованіший обстріл України за весь час повномасштабного вторгнення РФ.

Організації Коаліції “Україна. П’ята ранку” фіксують атаки на об’єкти цивільної інфраструктури та місця скупчення цивільного населення по всій території України.

Зокрема, завдано удару по різних частинах Києва. Серед об’єктів, які постраждали внаслідок обстрілу, – будівлі пасажирського вокзалу, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, музеї, дитячий майданчик, пішохідний міст тощо.

Цього ранку атакам були піддані об’єкти критичної інфраструктури у Львівській, Івано-Франківській, Рівненській, Сумській, Харківській, Дніпропетровській, Одеській, Полтавській, Тернопільській, Житомирській, Хмельницькій областях.

Обраний час для атаки – година-пік, коли люди дістаються робочих місць, шкіл та дитячих садочків, сприяв більшій кількості жертв серед цивільного населення. Станом на 16:00 дня 10 жовтня відомо про 11 загиблих цивільних осіб та щонайменше 87 поранених.

Водночас вночі, 10 жовтня, російська армія здійснила черговий напад на цивільне населення Запоріжжя та Нікополя, зруйнувавши житлові будинки, а також будівлі лікарні, ліцею, пошти, аптеки, кафе, перукарні, офісу страхової компанії тощо. Зазначимо, що такі атаки для прифронтових Харкова, Миколаєва, Запоріжжя, Нікополя та багатьох населених пунктів південної і східної частин України вже стали рутинною практикою бойових дій з боку РФ.

Нічні та ранкові обстріли густонаселених районів міст України, які були здійснені із застосуванням ракет і дронів, мають всі ознаки воєнного злочину – умисного спрямування нападів на цивільне населення та цивільні об’єкти – адже вже відомо, що в місцях обстрілів немає військових об’єктів.

Коаліція “Україна. П’ята ранку” запевняє світову спільноту, що докладе всіх зусиль, щоб обстріли росіян були ретельно задокументовані та докази ймовірних злочинів були надані як національним, так і міжнародним механізмам притягнення до відповідальності. Натомість ми звертаємося до світу із наполегливим закликом не залишити поза увагою брутальні і навмисні атаки на цивільні об’єкти та цивільне населення в Україні з боку Росії. Страждання, які сьогодні та в інші дні цієї неспровокованої збройної агресії відчувають мешканці України, вимагають не лише запевнень, що справедливе покарання злочинцям буде, а й проактивної позиції світової спільноти щодо припинення системних дій Росії щодо знищення України й українців.

Українці потребують захисту – у вигляді зброї, у тому числі тієї, яка може захистити їхні життя та здоров’я, у вигляді найжорсткішого санкційного режиму, економічного та політичного тиску на Росію та росіян, які підтримують збройну агресію своєї держави. Ми, українські громадські організації, що входять до найбільшої в Україні коаліції з документування воєнних злочинів, просимо уряди країн світу відреагувати на події 10 жовтня не лише заявами про наміри, а й рішучими діями та всебічною підтримкою України у боротьбі за збереження держави, людських життів та цінностей.

Татул Оганян в перші дні великої війни пішов захищати рідну українську землю, хоч сам вірменин за національністю.

У березні він підірвався на протитанковій міні — йому відірвало обидві ноги. Та це не зламало чоловіка: він протезувався та проходить реабілітацію. Каже, що хоче повернутися у військову частину, щоб продовжити захищати Україну зі зброєю в руках…і відсутність ніг для нього не завада.

Розповідаємо історію Татула, який з перших днів повномасштабного вторгнення захищає Чернігівщину.

Рідна українська земля

В Україні Татул живе вже все своє життя: має родину, виховує трьох синів та веде власний бізнес.

Він каже, що до останнього не вірив, що трапиться повномасштабне вторгнення. Та ранковий дзвінок 24 лютого його ошелешив: почалась війна.

«Коли я рано вранці приїхав до Ніжина, то побачив хаос: багато людей виїжджали з міста. У мене на меті не було думки кудись їхати. Я розумів, що треба залишатися і захищати свою землю, свою Батьківщину, що я і зробив. 

Разом з друзями, колегами, а тепер побратимами — ми вирішили створити добровольче формування — такий собі загін, який би міг своїми силами дати відсіч ворогу у перші дні. Однак всі наші дії були скоординовані з командиром військової частини», — розповідає герой нашої історії.

За словами Татула, вже 26 лютого вони з побратимами були мобілізовані і долучилися до місцевої військової частини.

«Ми добре знали місцевість і людей, що жили там. Тому як тільки на територію сіл поблизу Ніжина зайшли російські війська, місцеві телефонували нам і повідомляли, де пройшла техніка». 

«Три танкісти»

Одного разу їм вдалося взяти в полон трьох російських танкістів, а точніше — змусити їх добровільно здатися.

Татул розповідає, що якось йому зателефонував знайомий цивільний мешканець і сказав, що на дорозі стоїть ворожий танк, а поруч — троє окупантів. Мовляв, ворожа колона проїхала повз них і не зупинилася, щоб забрати «своїх».

«Я сказав знайомому, щоб той запропоновував їм добровільно здатися в полон, а натомість ми обіцяймо допомогти повернути їх в росію до своїх рідних. Вони взяли 20 хвилин на роздуми і повернулись зі словами: «А вы не будете нас пытать? Мы готовы сдаться, если вы нас накормите. Нам хватит два бутерброда на троих, мы ничего не ели почти два дня». 

Звісно, ми дали їм не два бутерброди, а нормально нагодували. Бо цим ми і відрізняємось від рашистів. А вони, своєю чергою, здали зброю, а потім ще і танк нам той пригнали. Виявилось, що в ньому просто закінчилось дизпаливо. Тим танком ми ще і відбивали рашистську навалу з-під Ніжина». 

Втратив ноги — та не волю до життя

12 березня, біля села Безуглівка, Татул з побратимами зупинили велику ворожу колону, яка рухалася в напрямку Ніжина. При відході він прикривав свій підрозділ, і, потрапивши під обстріл, — з’їхав на узбіччя, де наїхав на протитанкову міну.

«Я побачив яскраву заграву і зрозумів, що горить авто. Хотів вийти подивитися, що трапилося, відкрив двері машини…голова закрутилася і я впав. Подивився на себе і побачив, що лівої ноги нема повністю, права ледь тримається, а одяг на мені горить. Я почав його тушити, благо, на мені був бронежилет. Він і врятував мені життя. 

Ну і те, що я відразу перев’язав собі ноги. В машині лежали буксирні троси, які викинуло  вибуховою хвилею поблизу автомобіля: я підповз до них, одним перев’язав одну ногу, іншим другу, дістав телефон, набрав побратимів і протягом 15 хв вони мене забрали».

Війна змінила всіх…

Татул каже, що війна багато чого змінила в його житті. І йдеться не тільки про те, що він отримав травму чи втратив своїх друзів… змінився він сам.

«Ціною людських життів ми не дали росіянам зайти в місто Ніжин. Мій знайомий загинув на початку березня, його вже не повернеш… 

Мабуть, немає такої людини, на яку б не вплинула війна. Вона змінила пріоритети. Якщо раніше ми звертали увагу на матеріальні цінності, то коли війна прийшла на нашу землю, ми почали цінувати людські стосунки: в родині, з друзями. 

А ще війна розкрила справжні обличчя людей: з багатьма я вже не спілкуюсь. У них слова з ділом не зійшлися».

Життя триває

Попри те, що зараз життя Татула кардинально змінилося — він не здається.

«Я духом не падаю — життя продовжується. Так, стало важче, особливо перші три місяці. Адже я активний по життю: постійно мотаюся за кермом, бігаю у справах…а через травму мій світ звузився до розміру інвалідного візка. Та за підтримки родини, друзів, держави — я справився. 

Зараз я хочу повернутися до себе у військову частину, але, на жаль, люди з такими травмами комісуються. Я не хочу отримувати інвалідність — хочу далі захищати свою землю. Так, я тимчасово не боєздатний, але я обов’язково повернусь». 

Татул додає, що йому є за що воювати.

«Я вірменин за національністю, але все своє життя живу в Україні. Це моя земля, це моя країна!  Який я приклад подав би своїм синам, якби поїхав за кордон? Хіба це чоловічий вчинок? Навіщо тоді жити?»

Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.

Як сім’я з трьома особливими дітками переживає війну?

Сніжана та Ігор виховують трьох особливих діток — старший має ДЦП, двоє менших — з аутизмом. Вже четвертий рік вони живуть в маленькому будиночку біля лісу, в с. Мале Устя, що на Чернігівщині.

Це село не оминули російські війська. Через гучні звуки вибухів і відсутність необхідних продуктів — діти втратили навички, які напрацьовувалися роками.

Розповідаємо, як Сніжана з чоловіком та трьома дітками з особливими потребами переживають вторгнення та де знаходять сили боротися.

Неординарна історія кохання

Сніжана та Ігор познайомилися на скандинавському весіллі. Цю історію вони згадують з посмішкою і кажуть, що це було кохання з першого погляду.

Раніше молоді люди жили в Запоріжжі, займалися рольовою реконструкцією історичних подій.

«Це театр просто неба. Наприклад, люди в латах відтворюють історичний бій тощо. Така собі данина пам’яті нашим предкам», — каже Сніжана. 

Потім вони переїхали в м. Приморський посад, жили біля моря, відкрили там дитячий садочок. Але їхнім діткам не підійшов морський клімат і вони з чоловіком вирішили знову переїхати: тепер вже ближче до лісу.

«Ми відкрили карту, наобум тицьнули пальцем на точку в Чернігівській області, знайшли там найдешевший будиночок і переїхали». 

Події 24 лютого

Сніжана, як і багато українців, вранці 24 лютого прокинулася від звуків вибухів.

«Рано вранці 24 лютого ми почули вибухи і зрозуміли, що почалася війна. Нам телефонували знайомі і казали, щоб ми з дітьми евакуювалися або шукали укриття. 

Але з дітьми з аутизмом це неможливо. З ними навіть на вулицю важко вийти. Адже вони в будь-який момент можуть впасти в шокову ситуацію, в транс. Аут — це стан півсну, півгіпнозу. Тому ми залишилися вдома» 

Сніжана розповідає, що понад місяць в селі і околицях нічого не працювало: ні магазини, ні заправки, ні банкомати.

«Єдине, що працювало — це пекарня. Там дозовано видавили певну кількість хліба на сім’ю».

За словами нашої героїні, до неї телефонували знайомі і пропонували виїхати за кордон. Однак вони відмовилися, оскільки з особливими дітками важко звикати до нового місця.

«У дитини є спеціальний світ, який вона вибудовує роками. А зміна обстановки для неї означає регрес — вона втрачає отримані навички». 

До війни було тяжко, а стало набагато гірше. У нас була дієта, яку ми вибудовували роками з лікарями. А війна в один момент все зруйнувала».

Як вплинула війна на дітей

Війна дуже згубно вплинула на діток, —  каже Сніжана.

«Нам критичною стала війна через гучні звуки вибухів. Діти на це дуже важко реагують — відбувається так званий сенсорний перегруз. Він може бути на яскраві кольори, звуки, спеку, холод. Наприклад, ми три роки жили без яскравого світла: вночі запалювали свічки, доки діти не засинали. 

В аутизмі є таке поняття — відкат. Коли дитина через стрес втрачає здобуті навички, напрацювання. Так от з початком війни у нас він стався. Ми все починали з нуля».  

Сніжана каже, що морально їм з чоловіком дуже важко. Особливо усвідомлювати, що якщо раптом їх не стане, дітки самі не виживуть.

«Моє життя і так зруйноване: я кожного дня виборюю собі життя і своїм дітям. Мало того, що весь світ ще не знає, що таке аутизм і як його лікувати, так ще й війна, коли ти не знаєш, що буде завтра». 

«Малювання — це наша перемога»

Інша сторона аутизму — це геніальність. Дітки прекрасно малюють та можуть бачити більше кольорів, ніж звичайні люди. Крім того малювання допомагає виводити дітей з тяжкого стану.

«У дітей в аутизмі є стан ауто — це неконтрольована істерика або агресія, коли у дитини скляніє погляд, вона втрачає відчуття реальності, не відчуває свої рухи та тіло, може завдавати собі або іншим шкоди. Це відбувається не контрольовано. Нам ще не вдалося знайти тригеру, який запускає таку реакцію. Це трапляється на “рівному місці”.  

Дитину в цих станах неможливо обійняти. Будь-які доторкання або спроби заспокоїти сприймаюся вороже. Ми почали підсовувати олівці в цей момент». 

За словами Сніжани, вони з чоловіком два рази на рік переклеюють шпалери в будинку. Там вже цілий художній музей на стінах :).

А коли дитина впадає в стан ауто, то вони дають їй олівці і папір, щоб вона малювала.

«Спочатку дитина починає дуже сильно водити олівцями на папері, аж прориває його і ламає олівці. Уявіть, в трирічної дитини в руці ламаються олівці. Це настільки сильно їх треба стискати. 

Коли починає спадати істерика, ми кладемо новий аркуш паперу. Вже виходить зовсім інший малюнок. Дитина починає реагувати на колір і обирати кольори. Це означає, що вона починає ловити зв’язок з реальністю. А потім в цих “каряках-маляках” ми починаємо знаходити малюнки. Це розвиває увагу, творчість, уявлення і повертає дитину до реальності». 

Сніжана каже, що після таких малюнків, коли дитина уже в гарному стані, починають народжуватися дуже гарні картини.

«Дитина з аутизмом бачить більший спектр кольорів, ніж звичайна людина. Це ось та чорна сторона аутизму, яка проявляється в геніальності. 

Діти постійно малюють — це наша перемога. Замість того, щоб істерити, стімити, заходити в аутизм — вони поринають в малювання. 

Я знаю, що єдине майбутнє моїх дітей — це творчість. Це завжди шматок хліба. І навіть якщо мене чи чоловіка не стане — вони виживуть». 

Сніжана з чоловіком присвятили життя своїм особливим діткам. І попри те, що війна зруйнувала багато їхніх напрацювань — вони продовжують боротися. З вірою у перемогу і краще майбутнє для їхніх дітей.  

P.S. Під час цієї експедиції представники Дому привезли сім’ї Сніжани гуманітарну допомогу, яку передала громадська ініціатива Восток-SOS. 

Крім того, Сніжана з дітками створює прекрасні картини, які можна придбати й тим самим підтримати молоду сім’ю. Ознайомитися з їхньою творчістю можна тут. 

Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.

До повномасштабного вторгнення Олександр був підприємцем: займався садівництвом, вирощував яблука. Зараз захищає Україну від російської навали.

Його будинок, який він будував понад 10 років, повністю знищили окупанти. Як і автомобіль, мотоцикл та інше цінне майно… Попри це Олександр не здається: він щиро вірить у перемогу і робить все, аби вона настала якнайшвидше.

Розповідаємо як змінилося життя Олександра після того, як росіяни прийшли його «рятувати».

Зловіща дата — 24.02.22

Події 24 лютого не були для Олександра несподіванкою. Він знав, що рано чи пізно відбудеться повномасштабне вторгнення росії в Україну, тому готувався до такої ситуації.

У нього і дружини були зібрані «тривожні рюкзаки», завжди заправлені автомобілі й каністри з бензином.

«У мене давно було відчуття, що скоро буде велика війна. Тому ще на початку цього року я записався до Тероборони. Також розробив кілька планів дій на випадок, коли це станеться.

В 5.30 ранку 24 лютого я вийшов на поріг будинку і побачив заграву — зрозумів, що почалося. Я був до цього морально готовий. Тому відразу подзвонив командиру і сказав, що відвезу жінку до кордону і сьогодні повернусь. В 6.00 ранку ми виїхали, а пізно ввечері я повернувся додому попутками: взяв рюкзак і пішов воювати», — розповідає Олександр.

Сад і будинок — справа життя

Олександр з дружиною мають великий яблуневий сад під Черніговом.

«20 років тому я посадив перші 3 тис. яблунь. Сад великий — за ним постійно потрібно було доглядати. І ми з дружиною вирішили побудувати будинок прямо біля саду. У 2003 році почали будівництво, яке тривало довгих 11 років. Грошей у нас не було багато, бо паралельно ми ще вчили дітей. Але помаленьку таки побудували наш будинок-мрії».

І хоч Олександр знав, що буде велика війна і мав план дій на цей випадок — він не міг навіть уявити, що вже на другий день вторгнення ворог буде біля їхнього дому…

«Третина мого життя згоріла тут»

Звістку про те, що будинок згорів, Олександр прийняв не відразу. Він не міг повірити, що значна частина його життя — те, в що він вклав стільки сил, часу і грошей — згоріло.

«Я зустрівся зі своїм знайомим, який сказав мені: “Саш, нема більше твого будинку”. Я спочатку не повірив, вирішив відсунути від себе цю звістку, мовляв, побачу — буду щось думати.

За кілька днів після цієї розмови мені вдалося потрапити додому. На жаль, це виявилося правдою. Згоріло все: хата, автомобіль, мотоцикл… велика частина мого життя згоріла тут».

Як це сталося Олександр точно не знає. По слідах він зрозумів, що на подвір’ї біля будинку стояв БТР, а за ним — БМП.

«Була серйозна перестрілка. Огорожа пошкоджена, багато дерев побиті через обстріли. Річ у тім, що тут якраз висота, тому точка досить пристріляна. Я пройшовся по саду і вплутався в проволоку. Це було 200 метрів мідного дроту, швидше за все, від керованої ракети. Крім того, на подвір’ї були уламки від снарядів…

Моя версія: в будинок був прильот великого снаряда з території села, яке на той момент було під окупацією. В гаражі стояло авто з повним баком і каністри з бензином. От все і спалахнуло».

Олександр з глибоким сумом згадує цю історію. Можна тільки уявити, як це — втратити те, що стільки років будував, створював, облагороджував… про що мріяв і чим живе. Але за мить на його обличчі з’являється ледь помітна усмішка:

«Так, мій будинок загинув, але я досі живий. Все відбудуємо, головне — перемога», — каже Олександр.

Зараз він створює план нового будинку і мріє, що після перемоги побудує новий дім — там же — біля саду, у вільній і незалежній країні.

Освітній дім прав людини в Чернігові документує воєнні злочини в рамках моніторинго-консультативної місії спільно з ГО «МАРТ».

В напрямку документування Дім співпрацює з ГО «Докудейз» (Архів війни), Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна».

Якщо ви хочете долучитися до команди документаторів воєнних злочинів на Чернігівщині — ось тут деталі, як це можна зробити.