Мешканка села Припутні, що на Чернігівщині, розповідає про вбивства росіянами цивільних.

Припутні — це невеликий населений пункт на Чернігівщині. Уперше російських військових тут побачили 25-того лютого 2022, а перебували вони в селі до кінця березня 2022 року та найбільшої шкоди завдали, коли відходили. Коли йдеш селом, важко не помітити наслідки війни: спалені домівки, зруйновані будівлі, сліди від бойових автівок на асфальті.

Але — це те, що видно неозброєним оком. Щоби побачити більше, треба бути готовим говорити і слухати.

Ідучи Припутніми, ми зустрічаємо жінку років п’ятдесяти, у синьому квітчастому халаті та теплій олімпійці. На голові в неї — хустка. Жінка повертається з городу. Поруч біжить миле собача з мордочкою вовка, на ім’я Айра. Айра лащиться до нас, незнайомок, а її хазяйка турботливо каже: «Не можна, чужі».

Ми починаємо потроху говорити з пані Н. (ім’я не вказуємо його з міркувань безпеки), розповідаємо, хто ми і звідки. А головне — навіщо та про що хочемо писати матеріал. Щойно вона чує слово «росіяни», починає плакати.

«Мого сина вбили росіяни. Розстріляли…».

Так ми дізнаємося, що в пані Н. було два сини: 24-х і 19-ти років. Старшого в неї назавжди відібрали російські військові. Він був цивільним. Попереджаємо: наступний текст містить чутливі матеріали.

«Він дружив зі ще одним хлопцем, ну як хлопцем, — знайомим, бо той йому в батьки годився. Але вони дружили. У нього були трактори, так мій син йому на тракторі робив, помагав ото все. Ну, і його разом із цим чоловіком вбили, коли вони їхали разом десь у Крупичполе, там працювали. І росіяни на початку Крупичполя їх розстріляли. Той чоловік, його просто спалили, він згорів живцем, не було нічого, до кісточків вуголь… А мій при тілі був, хоча б при тілі був, але обгорений».

Це — не одиничний випадок вбивства російськими військовими цивільних. На жаль, серед місцевих жителів — семеро загиблих.

«Вони ходили по чужих хатах, обходили домівки, а де ніхто не жили, де хати були пусті, бо там виїхали люди, то вони там жили… Їжу забирали. Ось там моя сусідка живе, так у неї позабирали масло, булки, усі олії, — усе, що бачить, усе гребе.

Хай беруть, от тільки нащо ви людей убивали? Ось мого сина — за що? Людей мирних? Розстріляли наших у Крупичполі. Їхала пара на похорон у Вишнівку, так от там у Вербичках, отак як на Вишнівку їхати, їх теж розстріляли. А один чоловік їхав… Отут домік уже згорів, так він поїхав туди на пожар, так вони його біля сільської ради вбили…»

Пані Н. зізнається: був час, коли своїх односельчан мешканці Припутніх ховали не на цвинтарі, а біля церкви. Складне рішення пояснювалось простими міркуваннями безпеки: ані священник, ані сільські жителі не хотіли випробовувати долю, щоб їхати на кладовище.

Також пані Н. згадує випадок, коли жінка старшого віку підірвалась на міні.

«А ще було, баба на міні подорвалась, на мосту. Ми їй казали: ну не їдьте, не їдьте вночі… а вона не послухала й поїхала. Ну, і ми тоді чули, що бахнуло щось добряче».

Наша співрозмовниця на життя не скаржиться. На публікацію історії погоджується тільки на умовах анонімності: боїться, що росіяни можуть повернутися та мститися за розказану правду. Говорить, що життя продовжується, якось справляються. Допомоги ні від кого не отримують, але й не чекають. Каже: а кому ми тут потрібні?

Єдине, за що справді хвилюється, так це за те, що синові своєму не може дозволити поставити пам’ятник; там стоїть звичайний хрест. Знайомі втішають, мовляв, усе одно земля прийняла. Але, здається, для пані Н. таки є різниця.

Говорячи про пережите, Н. не плаче, тримається мужньо. Іноді Айра, мала бешкетниця, ніби відчуваючи, що біль хазяйки стає нестерпним, робить щось миле та дурненьке: ганяється за хвостиком чи норовить вкусити нас за кросівки. І посмішка знову повертається на обличчя нашої співрозмовниці.

І сонечко сяє яскраво, як тільки буває на бабине літо.

І життя триває в селі Припутні на Чернігівщині.

Матеріал підготувала Крістіна Бут, яка є учасницею навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

«Війна — це тяжко», — каже Сергій Хозяєв із села Количівка на Чернігівщині. Він допомагав односельцям рятуватися від обстрілів у шкільному підвалі, ремонтував школу після «прильотів», а на власний день народження відправився на фронт.

Про силу й мужність хазяйновитого хлопця читайте в матеріалі.

35-річний Сергій Хозяєв переїхав до Количівки з Генічеська. Познайомившись на морі з майбутньою дружиною, без вагань змінив Азовське море на Чернігівщину. Тут влаштувався двірником до місцевої школи, а згодом став завідуючим господарством.

Сергій Хозяєв на подвір’ї Освітнього дому прав людини

Налякані люди боялися вийти з укриття

Коли почалось повномасштабне вторгнення, хазяйновитість чоловіка знадобилась для того, аби створити хоча б мінімальний комфорт для людей, що шукали прихисток у шкільному підвалі.

«Багато людей ховалося у власних погребах, а в кого не було такого, йшли до школи в укриття. Коли почався обстріл самої Количівки, то за годину в підвалі зібралося близько 100 людей», — згадує Сергій.

Чоловік говорить, що люди були сильно налякані, дехто навіть на двір з укриття не виходив. Тож доводилося брати на себе забезпечення односельців необхідним.

Їздили з хлопцями під обстрілами в Чернігів, щоби привезти хоч буханець хліба.

Вистачало клопотів і з облаштуванням спальних місць. До підвалу зносили старі парти, каремати й матраци зі спортзалу.

А коли привезли лежачу бабусю, то Сергій дістав із горища деталі старого ліжка й облаштував жінці комфортне місце. «Вона так мені дякувала», — згадує Сергій, — адже на розкладачці було зовсім не зручно, вона не могла навіть встати».

А ще Сергій переживав за шкільне майно. Слідкував, щоб нічого не поцупили, бо ж люди різні йшли до укриття.

Вхід до шкільного підвалу, де рятувались количівці

Сергій розривався між школою та власним обійстям. Треба було скрізь докладати рук.

Дружина та дві доньки, 12-річна Кіра та 6-річна Ангеліна, лишалися вдома. Під час обстрілів ховались у ванній кімнаті.

Одного дня ворожі міни залетіли й на господарство родини Сергія. У нього загорівся гараж від російської міни, а сусіда поранило. Сергій відвіз чоловіка до підвалу в школу, де йому надали медичну допомогу.

Будівля школи теж постраждала. Більшість вікон була розбита, дах пошкоджений. Люди знаходилися в підвалі під час прильотів. Сергій говорить, що в укритті переховувалось близько 20 дітей, серед яких і піврічне маля.

Ремонт школи власними зусиллями

Коли Чернігівщину звільнили від окупантів, місцеві взялися наводити лад у Количівці. Відремонтувати школу — було першочерговим завданням.

Волонтери й місцеві підприємці допомогли з матеріалами, а Сергій та інші небайдужі взялися до роботи.

Школа села Количівка після ремонту

Уже невдовзі світлий новий шифер ліг на заміну побитому, а вікна не зяяли пусткою, а відблискували новим склом.

Тільки на стінах і досі видно сліди від обстрілів, дбайливо замащені білою замазкою.

Замащені сліди від обстрілів

На місцях прильоту на доріжках тепер не рівне покриття, а асфальтова мозаїка.

На місці прильоту Сергій повкладав на місце шматки асфальту

Уже наприкінці вересня 2022 року школа була готова приймати учнів.

На день народження — повістка

Одного разу повернувшись додому, Сергій у паркані знайшов повістку.

9 жовтня, на день народження, Сергія мобілізували до армії. Чоловік отримав на службі позивний «Завгосп».

Сергій Хозяєв біля школи

Спочатку мобілізований пройшов навчання в Житомирі та Костянтинівці. Сергій каже, що навчали їх у максимально реальних умовах. «Ми мокрі в багні повзли, а прямо перед носом стріляли. Спочатку було страшно, але за невеличкий час нам давали максимум навичок», — пригадує чоловік.

Але за словами Сергія насправді всього навчаєшся в справжніх боях. «На війні швидко всьому вчишся. На учебці такого не навчать, як там», — згадує Сергій.

Сергій швидко адаптувався до бойових умов і згодом уже сам навчав новачків азам безпеки на полі бою. «Перші години перебування в бойових умовах — найважливіші. Треба новеньким показати все, розказати, далі вже людина звикає, адаптується», — говорить чоловік.

Хозяєв зізнається, що під час бойових дій відчував неймовірну гордість за те, що причетний до спільної справи з вигнання ворога з рідної землі.

«Завгосп» у подробицях пам’ятає кожен день із 7 місяців служби, поки не отримав поранення від ворожого дрона, який вислідив його і скинув вибухівку. «Я аж закипів, — ділиться Сергій, — я відповз, але від шоку навіть турнікет не міг накласти». Уламки боєприпасу потрапили в різні частини тіла, він каже, що в голові навіть лишився один, лікарі не дістали, бо занадто дрібний.

Мріє об’їхати весь світ

Після лікування і реабілітації чоловік перебуває вдома. Повернувся на роботу до школи, але вже двірником і ремонтником. «Завгоспом бути — велика відповідальність, а так зробив справу й гуляй собі», — посміхається Хозяєв.

Оскільки на роботі доводиться косити траву, то виконуючи свої робочі обов’язки, чоловік ще й заготовляє сіно для корови.

Чоловік посміхається, коли згадує про домашнє господарство: курей, корову, нутрій. «Я думав, що до путіна дійду, але війна тяжка», — філософствує господар.

Якось, коли Сергій із родиною поїхав відпочити на озеро, незнайомий чоловік, зрозумівши, що «Завгосп» нещодавно повернувся з фронту, підійшов до нього подякував і подарував брелок у вигляді тризуба. Тепер Сергій Хозяєв не розлучається з подарунком. Це його оберіг.

Цей тризуб подарував Сергієві незнайомець, після того, як той повернувся з фронту

Сергій Хозяєв мріє побачити світ. Він ще не був за кордоном, але хоче побувати в різних країнах: «Головне, щоб війна закінчилась. Хочу, щоб люди не боялись, що світла не буде, чи їжі», — підсумовує чоловік.

Цю клумбу на шкільному подвір’ї облаштував Сергій Хозяєв

Матеріал підготували Олена Кущенко й Тетяна Пігурська в рамках Школи «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Історія мужності та жертовності багатодітної родини українського героя, яка попри тяжку втрату тримається разом та не здається.

«Мій тато герой» — футболки зі щемким написом зараз носять молодші сини багатодітної сім’ї Кондрат. Мешкають вони в невеликому гірському селі Бубнище Івано-Франківської області. Їхню хату легко впізнати серед решти: невелика помаранчева будівля стоїть на високому пагорбі, а на її фасаді майорять одразу два стяги — синьо-жовтий та червоно-чорний.

Їх встановили, коли додому привезли тіло Володимира. Влітку 2023 року батько дев’яти дітей загинув на Донеччині під час бою. Тоді ця звістка на Франківщині сколихнула людей. Було й чимало питань, як так сталося, що багатодітний тато опинився на війні?

Його дружина Марія на це відповідає просто: «Володимир сам вирішив йти й зупинити його вже ніхто не міг».

Щасливий тато

Марія та Володимир знайомі від самого народження. Жили по сусідству, разом ходили до школи. Коли ж чоловік відслужив в армії, повернувся до Бубнища, де й зіграли весілля. Згодом рік за роком народжувалися діти: семеро хлопчиків і двоє дівчат. Найстаршому Андрію вже 23, а наймолодшій Софійці всього два.

Село, де мешкає сім’я, знаходиться віддалено від центру Болехівської громади. Тут роботи як такої немає, хіба в початковій школі чи у ФАПі, де якраз працює Марія медсестрою.

Щоби прогодувати велику сім’ю, Володимир часто їздив на заробітки. Спершу за кордон, а згодом по великих містах України. Будував та робив ремонти. Марія в той час вдома ростила дітей, обробляла город та доглядала худобу.

Попри те, що батько нечасто залишався вдома, старший Андрій із теплом його пригадує: «Він був щедрим і ніколи не жалівся про нестачу грошей. Всяке пережили, але як мав змогу щось купити краще, то не шкодував нам нічого. А коли народилася Софія, то тішився, як мала дитина. Дуже хотів ще одну дівчинку».

Батько, син та дядьки — усі військові

З початком повномасштабної війни в родині військову форму одягли четверо чоловіків. Серед них і 19 річний син Кондратів. Звати його так само як і батька — Володя.

Андрій розповідає, що брат характером вдався в тата: «Їх двох вмовляли залишитися вдома, але це було марно. Батько 24 лютого був у Києві на роботі. Коли столицю почали обстрілювати, він одразу хотів йти в ТРО. Ми впросили приїхати додому. Звідси й пішов на службу. За ним скоро рушив і молодший Володя».

Після від’їзду чоловіки ще декілька разів поверталися в коротку відпустку, а далі знову на фронт. Коли тато був вдома, про війну майже нічого не говорив. Сім’я досі так і не знає, який у нього позивний. Навіть шевронів не показував. Але рідні переконані, що пережив достатньо, бо кожного разу застерігав, що може не повернутися із чергової поїздки на схід. Під час останнього візиту до Бубнища дітям встиг ще розповісти де стоять його інструменти, аби вже вони продовжили ремонт у хаті, що він почав. Для старшого Андрія на пам’ять про себе тато залишив кілька комплектів військової форми. Їх тепер син береже.

Рідко, але теж на кілька днів вертався і молодший Володимир. Хатні відразу помітили, як хлопцю непросто дається служба.

«Коли почав розповідати про фронт, його важко було зупинити. Він бачив смерть і трупи, які місяцями не евакуйовували. Одного разу, щоб врятувати пораненого побратима, він сам тягнув його через мінне поле», — каже Андрій.

Військовими стали і два дядьки сім’ї Кондрат. Один — рідний брат Марії, а другий — Володимира. Першого звати Михайло. Він теж бував у гарячих точках російсько-української війни. Там втратив руку. Зараз чоловік проходить реабілітацію.

Життя після втрати

Володимира молодшого після смерті батька з передової направили до Києва. Сім’я чекає, що згодом повернуть його до Бубнища. Зараз вдома головує найстарший Андрій. Хлопець працює одразу на двох роботах: підключає людям інтернет і відеонагляд, а також ремонтує ноутбуки й телефони. Часто затримується допізна, бо виїзди бувають і на Львівщину. Але не жаліється. Каже, робота до душі.

Марія вже з березня наступного року виходить із декрету й повертається на посаду медсестри в сільський ФАП.

«Софійці якраз буде три рочки. Садка в нас немає, тому ще думатиму, як із нею бути. Хлопці от до школи ходять. Менші тут, а більші до сусідньої Поляниці їздять. Там старша школа. Їх возить автобус. Щоб дійти до нього, взимку мусять через усе Бубнище йти аж на кінець села 2 кілометри. Там сідають і їдуть», — говорить дружина загиблого Володимира.

Після похоронів жінка не знала, що й робити. У хаті горе за чоловіком, на фронті син, а ще треба ростити шістьох неповнолітніх дітей.

Підтримала Марію керівниця Івано-Франківської обласної організації «Молода Просвіта» Євгенія Бардяк, яка після візиту кинула клич серед українців, аби допомогти сім’ї фінансово. Переважно надсилали гроші, а дехто ще й різні крупи та одяг. За донати сім’я перш за все купила до хати диван, бо не було, де всім спати. Старшим доводилося ходити ночувати до бабусі. Також придбали пральну машину, що дуже розвантажило господиню, бо прання з дітей є кожного дня.

Жінка вдячна й розповідає, що така підтримка на деякий час полегшить їм життя, але покладатися тільки на допомогу з боку не планують. Велика сім’я тримається купи. Часто ходять на цвинтар до Володимира. Йде з ними й маленька Софія. Переступивши головні ворота кладовища, вона вже знає добре дорогу й показує пальчиком, де її тато.

Матеріал підготувала Тетяна Пігурська, яка є учасницею навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Староста села на Чернігівщині — про місяць без світла, силу громади та те, що значить бути героєм.

Вранці на вулиці тепло і тихо, ми з колегами приїжджаємо в село Припутні.

До нас наближається чоловік на велосипеді, який представляється Анатолієм Миколайовичем. Анатолій — людина ввічлива і привітна, одразу запрошує нас до сільської адміністрації. По його розмовах з місцевими жителями ми розуміємо, що він — староста села, який в курсі всього, що відбувається. Під час окупації він так само, на велосипеді, об’їжджав селян кожного дня, щоби упевнитись, що з ними все добре. Староста пояснює нам, що ми зупинилися на тому ж перехресті доріг, якими окупанти рухалися на Київ, показує постраждалих і будинки. Розпитує всіх, як справи і яка потрібна допомога.

Одразу представляємось і кажемо, що ми волонтери з Білорусі і не підтримуємо ні окупантів, ні диктаторів. Анатолій Миколайович погоджується на інтерв’ю.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?

23 лютого 2022 року мене викликали в управління, де розповіли, що робити, якщо раптом почнеться війна. Ми домовилися, що з першого березня я розпочинаю виконання обов’язків міського голови.

Чи могли ви виїхати з села?

Ні, це село, в якому я живу з родиною. Я не міг залишити ні їх, ні жителів села.

24 лютого ми прокинулися від вибухів і обстрілів. Через наше село проїхали перші колони, вони були, як кажуть, з гарною технікою, поводилися неагресивно, махали нам руками і давали можливість себе фотографувати, знімати відео. Було відчуття, що вони впевнені, що їх тут радісно зустрічають.

Через наше село колони проходили транзитом. Окупанти приходили до нас лише тоді, коли заблукали чи потребували води. На той час у селі проживало 350 жителів.

З 1 березня село було знеструмлене. Місцеві жителі об’єдналися і підтримали один одного, як могли. Через тиждень у них закінчився хліб, а в місцевому магазині продуктів було на два тижні.

Ми бачимо, як важко нашому герою згадувати події, робимо паузу. В цей час у старости дзвонить телефон і ми чуємо, як він питає когось, яка допомога йому потрібна. Розуміємо —  тільки що мали нагоду спостерігати, як він допомагає комусь з жителів. 

Як вдавалося забезпечити село всім необхідним?

Село було заблоковане окупантами. Вони використовували асфальтовану дорогу, тож ми були змушені користуватися ґрунтовими та лісовими стежками. Ці стежки проходили крізь болото та були засніжені. Так ми прокладали шлях до понтонного мосту. Дороги ці годяться тільки для трактора чи спецтехніки, машиною там не проїхати.

Через місцеву адміністрацію до нас звернувся підприємець, який міг привезти 10 мішків борошна на два села 7 з яких ми розділили в літрових банках серед наших жителів — по 2,5 банки на сім’ю. Ми везли 2 мішки через болото в сусіднє село, де жителі дали нам олії, яку ми розділили по півлітра на родину. На жаль, не всім вистачило. Через деякий час той же підприємець зміг допомогти з хлібом і привіз 200 батонів, це пів батона хліба на родину. Село, з якого ми повинні були везти хліб, було за 12 кілометрів від нас.

Що відбувалося з жителями села, поки воно було під окупацією?

Обстріли були щодня. Військові помітили, що місцеві жителі спостерігають за рухом техніки і з цього моменту почали обстрілювати село з автоматів, щоб люди не виходили на вулицю і не бачили, що відбувається навколо.

Люди в селі згуртувалися, стали більше допомагати один одному, переживати один за одного, навіть ті, хто раніше посварився, забули всі свої образи. Ми щодня обходили село, щоб знати, хто в якому стані. Якось вночі почали обстріл однієї хати, стріляли бронебійними та звичайними кулями. Коли закінчили атаку, ми пішли перевірити, чи є постраждалі, і хазяйка хати відізвалась. Як виявилось, росіяни стріляли, бо шукали своїх дезертирів. Після цього ми її переселили в іншу хату разом з дочкою.

Як поводили себе окупанти?

У перші дні окупанти застрелили двох наших хлопців. Одного ми знайшли з простреленою головою, а від другого лишилися самі кістки. За час окупації села окупанти вбили сімох жителів. Останнього — коли виходили. Ми помітили, що через місяць окупанти почали сильно нервувати, просто стріляли безглуздо, щоб люди не мали можливості вийти на вулицю. Артилерія ЗСУ добре влучала по їх позиціях.

А як місцеві жителі?

Поки наше село було заблоковане і не було можливості пересуватися між селами, люди, попри обстріли, збиралися з обох боків сусідніх сіл, щоб налагодити логістику.

Я місяць не виїжджав із села, бо не міг залишити селян самих, відчував відповідальність за них. Навіть коли довелося поїхати в адміністрацію, я розумів, що в селі буду кориснішим. Моя родина, дружина, дочка і син були поруч зі мною весь час.

На жаль, у нас не було можливості захиститися, тому ми робили все, що могли — рятували один одного і передавали дані про пересування ворога на нашій землі. За весь цей час ми не помітили, щоб хтось із нашого села допомагав окупантам чи бажав “русского міра”. Церква в нашому селі давно українська, але є прихожани московського патріархату, та й вони не показали себе як прихильники “русского міра”.

То ви справжній герой… 

Я не вважаю себе героєм — я зробив усе, що міг. Облаштував дорогу, сам їздив на спецтехніці, щоб не ризикувати людьми, а тільки собою, бо дорогу обстрілювали. Нам вдалося забезпечити людей продуктами. Перенесли адміністрацію в безпечніше місце і забезпечили світлом, коли електрики місяць не було. Для мене головне, щоб у людей було все необхідне, і мені дуже приємно, що люди в мене вірять і допомагають. Селяни зібрали 100 тисяч гривень на паркан, щоб наше село стало ще красивішим. І нам Бог помагає, ця зима була тепла, а рік врожайний.

Ми дякуємо Анатолію Миколайовичу за інтерв’ю і після нього ще довго спілкуємось. Староста показує нам щоденник, який вів у окупації, розповідає про окремих жителів і їх подвиги. 

Та це все вже геть інша історія. Тут кожна людина — окрема історія. Кожен робив і робить все, що може.

І кожен — герой.

Матеріал підготували Алєна Жаркевич та Максим Дмитраков в рамках Школи «Правда через історії».

Переклад з білоруської: Дар’я Данова.

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

«Ми прийшли тебе визволити. Будеш отримувати велику пенсію», — казали Миколі окупанти, коли облаштовувалися в його дачному будинку.

Микола Лугіна живе із сім’єю в Чернігові, але часто навідується до хатини в Золотинці. Це невелике глухе село знаходиться приблизно за 25 кілометрів від обласного центру. Чоловік тримає тут пасіку та обробляє декілька грядок, щоби була своя городина.

До повномасштабної війни любив рибалити, збирати гриби. Зараз уже не ходить ні до лісу, ні до води — довкола села всюди таблички, що застерігають про замінування.

Гради й танки ставили біля людських хатів

3 березня 2022 року до Золотинки колонами зайшли російські військові. Одні поїхали в сусіднє село Ягідне, а інші залишилися тут. Важке озброєння розміщували одразу на людських обійстях, таким чином роблячи місцевих живим щитом.

«Їхали кому у ворота, а кому через паркан. Біля моїх уже теж стояли. Я вибіг і кажу, ти куди заїжджаєш? На подвір’ї тоді була гора з дров. А він одразу завертає за сарай», — пригадує чоловік.

Згодом до пенсіонера прийшло шестеро росіян. Обшукали всі кімнати, горище, підвал та почали вимагати розігріти воду на вечерю.

«Я кажу, у мене газу немає. Балон насправді був, але він закінчувався. Тоді один узяв автомат і пустив чергу по кімнаті. Пробив відро, тумбочки, каструлю, банки помололо в муку. На постріли прийшов їх командир і давай матами до того, що стріляв. Сказав дати швабру й ганчірку, хай прибирає», — розповідає пенсіонер.

Після вечері хату так ніхто й не залишив. Військові облаштували собі тут штаб та нічліг. Чоловіка не виганяли, тому чув і бачив усе, що відбувається.

Під одним дахом із ворогом

Непроханих гостей довелося прийняти майже всім мешканцям села. Спершу росіян слов’янської зовнішності, а потім уже бурятів і тувинців. У Миколи жили тільки перші.

За його словами, нові порядки встановили одразу: «У мене обігрівається тільки одна кімнатка, але той період, поки були військові, жодні двері не зачиняли. Усе навстіж. Вони в броніках постійно. Ходять, у двері не пролазять. Українська артилерія стояла недалеко, тому коли чули «Бах», одразу бігли до погреба».

Було, що звідти вже й картоплю виносили собі на провізію, а також намагалися вкрасти ложки з кухні. Цей випадок чоловік пригадує, жартуючи. Каже, вмовив їх повернути столове приладдя, оповідаючи байки про Конча-Заспу та золоті унітази, що чекають на росіян біля Києва.

У пенсіонера жили контрактники, які не пили алкоголь взагалі. В інших хатах було гірше. Людей навіть у туалет водили під автоматами. Коли напивалися, влаштовували стрільбища.

Двох мешканців Золотинки кудись силоміць вивезли. Згодом люди дізналися, що тримали їх у підвалі в Ягідному, а потім вбили.

Між цими страшними спогадами, пенсіонер пригадує і розмови з росіянами. Запитував, чому прийшли, що тут хочуть. У відповідь чув про визволення та високі пенсії.

«Я йому кажу, дивися, до мене внуки приїздили, гралися, мені була радість. А ти прийшов, мене розорив. Це не визволення, коли ви все знищуєте».

Через декілька днів військові залишили хату Миколи й поїхали геть із села. Нові вже не заселялися, навіть коли приїхала нова колона в Золотинку. Тоді через відсутність світла, чоловік близько місяця жив у невідомості.

Недалеко від його хати стояли гради та урагани. Каже, деколи зі сусідами сиділи наче в кіно: дивилися, як важка техніка випускає снаряди на Чернігів, потім Количівку, згодом дають залп на Іванівку.

«Навіднику, виходь»

Пенсіонер у своїй розповіді згадує друга, що теж мав пасіку в Золотинці. Коли до його хати прийшли військові, чоловіка вигнали геть. Одну ніч переночував у Миколи, але через те, що в будинку тільки одне ліжко, далі шукав прихистку в сусідів.

Віктор Іванович (саме так називає друга пенсіонер) якось пішов чистити свої вулики, щоби підготувати до початку сезону. На наступний день із боку його дому близько до села підійшли українські військові. Там почався бій. Коли все стихло, росіяни звинуватили чоловіка в навідництві.

«Того дня, коли вже сутеніло, бачу, бронетранспортер їде й біля мене зупиняються. На ньому везуть Віктора Івановича. Я запитую, коли він повернеться? Сказали, не скоро. Так і не повернувся. Його теж забрали у Ягідне. Мені розповідали, що був у підвалі поки не почув вигук: «Навіднику, виходь». Як наші зайшли в село, його й ще трьох знайшли прикопаними», — із сумом в очах пригадує пенсіонер.

Розповідь Миколи Лугіна була записана в тій же таки Золотинці, через півтора року після її звільнення. Чоловік продовжує доглядати тут своє господарство. Повернулися і інші мешканці, які спершу виїхали. Село живе майже так само, як і до пережитої тимчасової окупації. Про неї ще нагадують заміновані довкола поля, випалена машина на під’їзді та самі люди, які нічого не забули.

Матеріал підготували Тетяна Пігурська та Катерина Трофименко в рамках Школи «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Пан М. із села Припутні на Чернігівщині — про велосипед у калюжі крові, танк у дворі й гасіння пожежі

Ім’я героя зашифроване в цілях безпеки.

Пан М. зустрічає нас біля хати з рушниками в руках — спеціально приніс постелити на лаву, щоби нам було зручно сидіти. Поки ми говоримо, до нього раз по разу приходять тварини — ластяться кішка й кози, лягає біля ніг сусідський пес.

Чоловік відразу починає розповідати.

«Коли началась оця війна, я утром о 6:00 24 лютого встав, включив телевізор, а там Зеленський виступає. Я зразу не поняв, що він балакає. Ну, я так по-сільському скажу: балакає. Так от, балакає, що напали. Я послухав, не зрозумів, пішов на роботу. Коли десь після обіду всі сусіди вийшли на вулицю. Я кажу їм: не поняв, що таке, що случилось? Мені кажуть: Коля, война началась. Война началась! Около семи ранку приїхала колона техніки, БТРи, танки. Місяць вони тільки ходили повз село.

Я в Росії працював, їздив, у мене друзі там, то я не міг зрозуміти, ну невже руські напали. Місяць вони просто ходили, але вже як уходили, так дали прикурить. Беспрєдєл, бєспрєдєл начався».

М. розповідає, як уперше зустрів росіян. Каже — якось повертався додому і побачив групу озброєних людей на своїй вулиці.

«Думаю, шо мені робить? Там руські. Вирішив піти додому. Було весняне врем’я, ще холодно було, то я думаю: грубу затоплю. Коли чую: гукають — «Хазяїн!».

Виходжу, а там сім чоловік з автоматами стоять. Питають: «А тут вообще єсть офіцери?» Я кажу — які офіцери, тут дві каліки зосталося.

Ну поняла ти мене, да? Які тут офіцери?

Усе, вони пішли. Тільки я грубу начав розпалювать — кричить. Я виходжу, стоїть там руський з автоматом. Набагато молодший мене. Каже: «Мужчина, ви курите?» А в нас даже туалетної бумаги не було. От. І він каже: ви курите? А в нас і курить не було. Я кажу: курю, но в мене немає. А він мені дає пачку «Стюардеси». Це ще я пацаном був, як ту «Стюардесу» випускали».

М. вперше за всю розмову щиро сміється.

«Представте, скільки вона на складах лежала. Ну що, не так? Ну ось розбалакався з ним, людина як людина. Він мені каже: я тоже із села.

Я йому кажу: я в Москві робив, а він каже — я ні разу в Москві не був. А я кажу: а я був і не раз.

М. розповідає: коли росіяни відступали, він встиг потрапити під обстріл і насилу врятувався, сховавшись у канаві від «клубка вогню, схожого на кукурудзу».

Й одразу згадує перші дні окупації.

«А оце мені поки не доходило, що война началась і вже магазини позакривались, надо було в сусіднє село поїхать. Назад вертаюсь — рускіє стоять. Ну куди вже тікати? Нікуди тікати. І я сам уже йду, і назустріч високий хлопець рускій, і з ним бурят, і по-українськи до мене говорить.

Він мені по-українськи каже «Добрий день!» Ну я вже по-путінськи кажу «Здрасьте».

На питання про смерті місцевих відповідає неохоче.

«Один день було так — я велосипед біля магазину ставив, а на другий день уже уйшла колона, то я думаю — піду хоч велосипед заберу, приходжу, а біля нього така лужа крові. Думаю — не понял. Коли пішов питать, то кажуть — односельця застрелили. Не знаю, чому так сталося. Ніхто за це не балакає».

«У мене самого у дворі танк стояв. Зламали вишеньку…»

Що робив танк у дворі М. не знає, а на питання про це гірко сміється. Каже — не розпитував. Але на саму подію не жаліється — бог милував, хата вціліла. Сусідам повезло менше.

«Оце сусідам дали прикурить, хата загорілась. Ми хотіли пожарну машину кликати, а водій машини каже — куди я поїду, щоб мене там пристрелили? То ми самі тушили. Мені сусід каже — давай тушить, а як будуть руські їхать, то махни їм, щоби порозбігалися. Я не видумую!

Можливості евакуюватись у М. не було, та й сам він таких планів не мав.

«Мені якось руський каже — чого ти не тікав по зеленому коридору? А я як маю про той коридор знати? У мене мобілки нема, світла не було, телевізора нема, радіо. Оце вода тільки була з колодязя. Як я мав знати?»

Поки ми говоримо, кози М. постійно намагаються долучитися до розмови. Господар по-доброму свариться. Кішка Маруся постійно намагається залізти хазяїну на руки.

«Тварини нормально все пережили. Кіз завів уже коли руські пішли. У сусіда собаку жалко. Сусід каже, витягував його з вогню, а він звик ховатися в сараї, то й ліз назад. Ну і згорів. Бідненький.

Кури ховалися під сараєм, а сарая не було.

М. згадує: більшість його сусідів поїхали, на вулиці «жили» тільки дві хати. Проте після деокупації всі повернулись.

«Коли вже все скінчилось, я сусідку побачив. У нас тут три жилі хати, то вона виїхала. А тут повернулась, бачу — їде на велосипеді, везе речі. Вона як побачила мене — віриш? Так заплакала, я сам чуть не почав плакати! Каже: сусід, я думала тебе не побачу більше.

І до чоловіка свого каже — там у нас вдома має буть горілка, якщо руські не забрали. Піди, каже, налий йому пляшку. Бо ми як виїжджали — першим бачили тебе, і як повертаємось — теж ти».

М. просить не вказувати його ім’я. Каже, як знову прийдуть руські — за такі балачки поставлять його «прямо отут, біля паркану».

Кудлатий сусідський пес проводжає нас до самого перехрестя.

Дорогою назад ми знаходимо російський сухпайок, що стоїть на підвіконні закинутого будинку з розбитими вікнами.

Розмовляла Крістіна Бут, текст і фото — Дар’я Данова.

Правозахисниця Оксана Тропіна під час окупації Херсону російськими військами не покинула місто.

Часто, виходячи в магазин чи аптеку, їй доводилось вдягатися в «лахміття», щоб її не впізнали місцеві колаборанти та окупанти. Адже до повномасштабного вторгнення Оксана доволі часто з’являлася на теле- та радіоефірах з правозахисними темами.

Розповідаємо історію Оксани: як вона переживала окупацію та як їй вдавалось і надалі допомагати людям.

За добу понад 100 обстрілів міста і передмістя

Оксана — регіональна координаторка взаємодії з громадськістю Уповноваженого ВРУ з прав людини в Херсонській області. Весь період окупації міста вона провела в Херсоні. І лише в січні 2023 року разом з родиною переїхала до Миколаєва.

«23 лютого 2022 року все було за планом: ми провели моніторинговий візит до Олешківського дитячого будинку-інтернату. А 24 лютого рано вранці вже з вікна свого дому я побачила окупантів і техніку. Ми живемо в приватному будинку біля річки, а вони стояли поруч — по той бік водойми.

Це було неочікувано. Ніхто не знав що робити. Працівники поліції, Нацгвардії та СБУ дружно покинули територію міста. Я ж не збиралась покидати Херсон — весь період окупації провела в місті. Та в якийсь момент я зрозуміла, що далі жити під постійними обстрілами неможливо. Адже за добу понад 100 обстрілів міста і передмістя. Та і друзі активно наполягали, щоб я таки покинула територію.  11 листопада 2022 року звільнили Херсон, а 7 січня 2023 року я виїхала звідти разом з родиною».

Зруйнований клас Гімназії №6, м. Херсон.  Фото зроблене під час екседиції до міста 23 квітня 2023 року командою Дому. 

Оксана розповідає, що велика війна стала останньою краплею для її тата, який хворів ще до вторгнення. На жаль, цих подій він пережити не зміг. Маму, яка проживала в селі в Херсонській області, вдалося вивезти. Забирали під обстрілами. А чоловік Оксани є особою з інвалідністю, тому за ним потрібен постійний догляд. Зі слів героїні історії, вона несла відповідальність за рідних, тому прийняла рішення таки виїхати з Херсону.

Життя в окупації

За словами Оксани, найважче під час окупації було діставати ліки, які дуже потрібні для її чоловіка та мами.

«Під час окупації в місті працювали всього кілька аптек, усі приватні. Люди один одному або в групах передавали інформацію про доставку ліків у ту чи іншу аптеку. Черги були космічні. І відстоявши у черзі, не було гарантії, що людина придбає потрібний їй препарат. На початку окупації і аж до вересня в місті працювала одна з приватних аптек, керівниця якої живе недалеко від мене. Коли там ліки закінчились, власниця відрядила свого чоловіка через Запоріжжя на неокуповану територію за поповненням. Так вдавалось тричі привезти повну машину ліків.

Потім у вересні вийшла заборона на приватні аптеки — у рф така держполітика — тільки державні мають право працювати. Тому потім стало складніше купити будь-які фармацевтичні препарати. Насправді вони були у місті, продавали їх прямо на базарі на розкладних столиках, умови зберігання не дотримувалися, особливо зважаючи на літню південну спеку. Окрім цього, продавали їх не фармацевти, термін дії інколи неможливо було побачити на упаковці і коштували вони занадто дорого». 

За словами героїні, з їжею особливих проблем не було — всі продукти були доступні. Головне, щоб були гроші. А от дістати їх було важко: комусь рідні скидали на картки, хтось шукав підробіток.

«Ще у березні-квітні минулого року багато людей залишалось в Херсоні. Але вже на той момент з роботою була біда і не можна було зняти готівку. Крім того, окупанти не давали можливості користуватися терміналом. 

Проте ми знали, що в Херсоні було пару магазинів, де можна було розрахуватися карткою. Ми приходили, стояли тихенько, спостерігали чи немає когось з росіян, чи незнайомих (які могли бути колаборантами), моргали й тихо розраховувалися. Просто передавали продавчиням карти з пін-кодом під прилавком, а вони повертали їх назад в пакеті з продуктами. Ось так люди піклувалися одне про одного, допомагали. Ми вдячні їм за цю людяність». 

Оксана каже, що їй було страшно жити в місті не тільки через обстріли, а й через те, що її могли впізнати. До вторгнення вона часто була на радіо та телебаченні.

«По вулиці я ходила в образі — «секондхенд відпочиває». Доводилось носити «халабуду» на голові, щоб мене ніхто не впізнав. До нас додому теж приходили, але не через мою громадянську позицію. Ходили по кожному будинку, оглядали хто є, кого нема. Потім в ті будинки та квартири, де ніхто не жив, окупанти  заселяли привезених росіян. Просто видавали «ордери на житло», куди поселялися переважно вчителі та лікарі з росії. Навіть вагітні жінки приїздили». 

Робота і допомога людям

За словами Оксани, до початку березня в Херсоні працювали два представники Уповноваженого ВРУ з прав людини і вона як координаторка.

«Один мій колега звільнився відразу, а один залишився працювати. Перед великою війною нам завезли в офіс нові комп’ютери і меблі. І мій колега вирішив піти «у розвідку» до офісу та потрапив на «бесіду». З ним довго спілкувалися і схиляли до співпраці. Він не розгубився, правильно відмовив окупантам. Зараз він знаходиться на Лівому березі, де живуть його рідні, на жаль, поки що під окупацією». 

Фото з архіву Оксани

Оксана продовжувала надавати допомогу людям там, де це було можливо. Вона розповідає, що до вторгнення вони з колегами проводили моніторинг дотримання прав людини в місцях несвободи (слідчі ізолятори, установи виконання покарань, психоневрологічні інтернати, спеціалізовані школи для дітей, геріатричні установи тощо). І після 24 лютого до них почали телефонувати працівники з цих місць і запитували, що їм робити — у багатьох з них не вистачало їжі, щоб прогодувати людей.

«Якось нас набрали з чоловічого психоневрологічного інтернату і сказали, що у них залишилось їжі на кілька тижнів. Там перебувало понад 100 чоловіків. Вони харчувались з запасів: у них було згущене молоко у жерстяних банках, борошно і дріжджі. Це на початку врятувало багатьох. Те саме було і з жіночим психоневрологічним будинком-інтернатом, де перебувало близько 300 жінок. Шукали їжу по складах і в магазинах, щоб люди вижили».

До слова, 21 жовтня окупаційна влада вивезла з Херсонського психоневрологічного інтернату (с. Комишани) 54 жінок під приводом відпочинку в Криму. З ними досі немає зв’язку.

«Також в Херсоні є виправна колонія, де близько 1000 людей відбували покарання не вперше. Їх треба було якось годувати. Керівник колонії теж телефонував і питав як бути. Казав, що на центральному рівні йому сказали відчинити ворота, мовляв, хай ув’язнені ідуть самі шукати їжу. Він же вирішив не випускати засуджених, адже багато хто з них відбував покарання повторно, і тому прийняв рішення «змінити прапор». Важко судити, погано вчинив керівник, чи ні, зважаючи на обставини. Але як потім стало відомо, цих людей окупаційна влада вивезла на територію росії. Родичі телефонували до нас і говорили, що ув’язнених примушували взяти зброю і воювати проти України». 

Окреме важке питання було — як передати ліки на окупований Лівий берег. Адже, як каже Оксана, в кожному районі є дітки, до прикладу, з психіатричними розладами, яким потрібна допомога. Їм необхідне медикаментозне лікування — а це і психотропні, і сильнодійні знеболювальні ліки.

«Тоді погодився допомогти головний лікар КНП “Херсонського обласного закладу з надання психіатричної допомоги” Херсонської обласної ради.

Він за своєї ініціативи, не задумуючись, взяв мотоцикл і поїхав з ліками, які були в нього в запасі, на окупований Лівий берег. Уявіть, через блокпости, ризикуючи життям. Того ж дня ввечері він мені зателефонував і сказав, що відвіз ліки. Їх має вистачити до вересня». 

Оксана розповідає, що ситуація з дотриманням прав людини на окупованій частині Херсонщини дуже складна. Особливо для людей, яким потрібна допомога —  а це особи з ВІЛ, алко-, наркозалежні, паліативні хворі. Окупаційна влада ніяк їм не допомагає. Медичні документи людей просто вивезли в Генічеський район, де зараз у них так звана «опорна лікарня». І щоб отримати якусь допомогу вони змушені витрачати велику суму грошей тільки на дорогу.

«Треба подбати про людей, яким можна допомогти або дати можливість піти з життя з найменшими стражданнями. Зараз працювати з такими кейсами через окупацію дуже складно. 

А ще постійні обстріли й, як наслідок, поганий зв’язок в місті. Плюс Херсон виведений з переліку міст, які перебувають у зоні бойових дій. І хоч в самому Херсоні немає боїв, але Херсон і вся прибережна зона, передмістя під постійними обстрілами. Як наслідок, військові не доотримують зарплату, хоча вони по суті на нулі».

Оксана підсумовує, що однозначно планує повернутися в Херсон і працювати. Хоча в якому напрямку, ще не знає. І на завершення додає:

«Усім нам поїздок до Криму через Херсон». Тож хай так і буде!

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5