Як допомогти дітям, які втратили все? І як зрозуміти, що сама потребуєш допомоги? Розмова з Юлією Мельниченко — про волонтерство, допомогу дітям та військовим та втрачене відчуття безпеки.

Юлія Мельниченко — волонтерка, викладачка, тактична медикиня територіальної оборони, учасниця Революції Гідності, одна з героїнь виставки “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize. Дорослим вона викладає тактичну медицину, а дітям в селі на Київщині — образотворче мистецтво. Працює з дітьми, що переїхали з тимчасово окупованих територій. Залучає своїх учнів до волонтерської діяльності.  Її учні малюють листівки для українських воїнів, вчаться підтримувати себе та інших. Та підтримати їх самих, створити їм безпечний простір — непроста задача. В цьому році Юлія взяла участь у Програмі психосоціальної реабілітації” в рамках проєкту ESU.

Її історія розпочалася у далекому 2007 році, коли Юлія була волонтеркою у літньому таборі для дітей-сиріт. Цей досвід переріс у  постійну співпрацю, а згодом — у координацію поїздок інших волонтерів до Старобасанського інтернату (в Чернігівській області). З перших візитів до сиротинця стало очевидно: дітям найбільше бракує уваги, справжньої небайдужості, а також людей, ладних навчити їх елементарних правил життя у зовнішньому світі.

“Ми їздили туди що два тижні, допомагали дітям здобувати соціальні навички, необхідні для життя в сучасному світі. Мені ніколи не подобалося, що депутати приїжджають в інтернат тільки на свята. Можновладці привозять цукерки і одяг, от і все. Діти зростають споживачами. Вони не бачать себе майбутньому, не мріють про жодну професію. Це треба було змінити, тож я почала об’єднувати однодумців. Ми зі студентами навчали дітей. Викладали хто що може: хтось малювання, хтось інтер’єрний дизайн, хтось вчив стригтися, хтось правознавство викладав. Вчили їх готувати, бо вони нічого не вміли.

Діти клали яйце в каструлю з водою і чекали, що має відбутися диво

А те, що поставити цю каструлю потрібно на вогнище і почекати, щоб вода закипіла…Вони не мали цього уявлення, тому що їх постійно обслуговували викладачі. ”. 

Юлія згадує, як, працюючи з дітьми з інвалідністю, які мали відсутні ручки чи ніжки, вчила їх не пасувати перед труднощами.

Завжди шукай вихід. В тебе є зуби, якими ти можеш затиснути пензлик і малювати

Багато її вихованців вступили до художніх вишів, один з них — до вищого навчального закладу у Німеччині. 

Крім візитів до інтернатів були також чисельні благодійні заходи, збори коштів для онкоодужуючих дітей, майстер-класи з малювання та арттерапія.

А потім прийшов 2014-й рік. Революція Гідності. Війна. Юлія каже:
“Я не ділю війну на “з 2014-го” і “з 2022-го”. Люди в Україні гинуть вже 10-й рік. Інша справа, що говорити про це почали тільки зараз”.

Під час Революції Гідності Юлія була однією з тих, хто допомагав лікувати поранених активістів та розселяти людей, які приїздили до Києва з інших міст. Тоді ж почалися перші збори для військових, навчання тактичної медицини, допомога військовим у шпиталі… За ці роки волонтерська діяльність сильно змінилась. 

Раніше все було спокійніше, і здавалося, що війна десь там відбувається, на Сході,  можна було собі розмірено і спокійно жити. Зараз всім очевидно, що це не так, і більшість людей так чи інакше залучені до волонтерства.

Хтось всім житловим комплексом плете сітки, а хтось в’яже панчохи. Всі хочуть бути корисними

Багато волонтерів кажуть про те, що люди неохоче донатять, стають байдужими. Стає все складніше закривати збори. Деяким здається, що це від того, що люди “втомилися від війни”, проте Юлія цієї думки не поділяє.

Збори складніше закривати, тому що дуже багато людей залишилося безробітними. Багато виїхали за кордон в пошуках прихистку, хтось залишився без дому і змушений поневірятися по інших містах. 

У цивільного населення значна частина сімейного бюджету йде на те, щоб вижити в сьогоднішніх умовах, тому важко зібрати на щось, а потреби збільшуються щодня: це і допомога пораненим, підтримка військових, потреби вимушено переміщених осіб.

У нас дуже багато травмованих людей 

Все це потребує ресурсів на відновлення — ментальних, в першу чергу. Коли навколо — нічні тривоги, а наші близькі йдуть на фронт, повертаються пораненими або геть не повертаються… це дуже важко витримати. 

Коли звикаєш допомагати іншим, коли навколо тебе — діти та дорослі, які втратили все, дуже важко не поринути в це з головою, забуваючи про себе. Втома дає про себе знати, коли приходять нові виклики.

Маю в групах учнів, які були в окупації, бачили смерть на власні очі, хтось з батьками тікав під обстрілами з інших міст, а дехто у шість років вже посивів і каже: 

“У мене був друг, якому відірвало ніжки. Його не врятували”.

Щоб навчитися допомагати їм, Юлія звернулась до програми реабілітації від Освітнього Дому прав людини в Чернігові. Зізнається, що перші дні програми стали для неї справжнім шоком.

Виявилось, що перш за все треба допомогти самій собі. Ти маєш бути в ресурсі, і ти маєш мати сили, щоб надавати допомогу іншим. Все це логічно, але неочевидно. Коли ти маєш в оточенні дітей, що пережили такі страшні речі, важко думати про себе і ставити свій комфорт на перше місце.

Кисневу маску потрібно вміти спершу одягнути на себе, і тренери Освітнього дому вчили журналістів, волонтерів та активістів робити це правильно. Кожного дня — вправи на заземлення, медитації, робота з диханням, кола обговорень, де можна ділитись почуттями та враженнями. Як працювати під час тривог, як заспокоїти дихання, коли слухаєш історію, яку неможливо витримати без сліз. Юлія зізнається: всі методики та вправи, які вона випробувала на собі, тепер використовує зі своїми учнями. Цей досвід та знання виявилися по-справжньому неоціненними.

“А ще Освітній Дім — це місце, де можна знайти однодумців і неймовірну підтримку. Саме там я познайомилась з журналісткою Крістіною Бут. Надихнувшись моєю роботою, вона висунула мене на виставку історій воєнного часу “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize.”

Та найбільше надихають діти — ті, заради кого ми вчимося правильно дихати, створювати простір безпеки та затишку, підбирати вірні слова. Учні Юлії — 60 маленьких світів, і кожен — обдарований та унікальний. Вони приходять на її уроки на пів години раніше і йдуть пізніше, щоб взяти до рук пензлі і творити свій безпечний світ. Юлія Миколаївна прислухається до кожного малюнку, аби знайти індивідуальний підхід до учнів. Щоб юні художники мали можливість радіти, творити та забути про свої тривоги.

Бо мати того, хто тебе зрозуміє, підтримає і прийме — безцінно.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Подкаст «Незламні люди»: Сергій Івушкін про мистецтво, волонтерство та війну.

Сергій — мешканець Харкова, який з перших днів вторгнення змінив театральну сцену на волонтерську кухню, роботу в кіно — на підтримку знайомих та містян, а виступи свого музичного гурту — на концерти в підтримку ЗСУ.

Слухайте подкаст, щоб дізнатись, чому його голос вже знають російські спецслужби.

Слухати: Spotify, Apple Podcasts, Castbox.

Матеріал підготували Сергій Івушкін та Тетяна Васильєва в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Історія про те, як російські окупанти вдерлись в життя сімʼї Авраменків, мешканців села Припутні на Чернігівщині.

Для мешканців села Припутні, що на Чернігівщині, повномасштабне вторгнення російської федерації стало іспитом на мужність. Припутнівці й гадки не мали, що 25 лютого 2022 року відкриється сторінка історії їх села, сповнена трагізмом, втратами й безумовною вірою в найскоріше визволення.

До подружжя Івана та Марії Авраменків війна увірвалась також і тривожним клопотом — у перший же день, 24 лютого, довелось прямо зранку спорядити сина на війну. А на другий день, напівчетвертої ранку, до села зі стріляниною вдерлись росіяни й почались похмурі дні окупації.

Не шукали порятунку Іван і Марія в іншій місцевості, адже домашня худоба потребувала догляду. «Дід обладнав погріб, — каже Марія, — і там просиділи понад місяць, ховаючись від снарядів».

— Щоденні кількагодинні обстріли… Вони отут стояли в полі за метрів 200, — вказує рукою пан Іван.

Наш співрозмовник із вікна хати спостерігав, як на ворожу польову стоянку прилітали гелікоптери і вантажили поранених, як із буків обстрілювали мирні території. Кожного дня ворог завозив сотні одиниць смертоносної зброї і прямував їх на народ, який не чекав цього «руського миру» й жив своїм тихим життям.

Коли росіяни вперше увійшли на Іванове подвір’я, він сміливо запитав їх, навіщо вони прийшли на його землю, адже їх ніхто не кликав. «А ми прийшли звільнити вас», і ціну їх «звільнення» селяни не забарились на собі відчути. Коло кожної хати було розташовано по три-чотири танки; заселяючись до хат, виганяли літніх людей, жінок із дітьми на вулицю, і господарям нічого не зоставалось, як переселятись до погребів.

— У мене в хаті геть усе перетрусили, — згадує Іван. — Навіть на горищі копирсались. Винесли майже весь крам, навіть шкарпетки. Половили всіх курей, качок, смажили тут, шкварили. І так і по всіх хатах, — журиться Іван.

А трошки згодом наші дали їм гідного прочухана й це стало першою переможною радістю і безумовним сподіванням, що ЗСУ обов’язково звільнить від навали українські села й міста.

Припутнівці близько півтора місяця пробули в окупації — без тепла, світла й постійному страху за власне і свої близьких життя.

— Я в погребі сховав генератор, так до мене потайки приходили односельчани й підзаряджали свої мобілки, павербанки. Я припас ще до війни палива для поїздок на пасіку, вона в мене в лісі, тому бджоли не відчули на собі окупаційного жаху, — пожартував Іван і одразу ж похмурнішав.

З болем розказав Іван, як його товариш пасічник із жінкою велосипедами поїхали на похорон батька, та на шляху спіткали власну смерть. Їх просто на ходу розстріляли.

Про себе пан Іван не дуже оповідав, зате його жінка Марія згадала, як її чоловік цілу добу переховувався в лісі, бо окупанти мали намір його вбити.

А справа полягала лише в тому, що Іван у якийсь незручний час, з погляду російських військових, повертався із центра села додому. Врятувала темна пора доби — чоловік злився з темрявою, і мерщій у хащі…

Син наших героїв Марії і Івана, у той час, коли його рідне село на півночі нашої країни було окуповане, бився за Бахмут. Утримував східні позиції 4,5 місяці. Наразі він воює на іншому напрямку.

Покинули село російські війська 30 березня десь о напівшостій ранку, а під Крупичполем наші Збройні Сили їх розбили й супутньо розгатили кілька сотень одиниць ворожої техніки.

— Ви б бачили, як вони тікали, наче щури з корабля, — захоплено розповідає наш очевидець подій. — Розбігались в усі боки, а наш літак як дасть по них, як дасть… Любо було дивитись. А коли наш український птах пішов на четвертий захід, то пішов сніг і згустився туман, і це завадило вщент на місці знищити ворога. Але трошки пізніше відплата їх усе одно наздогнала.

Село потроху оговтується від наслідків окупації та звірств загарбників. Люди навели лад у своїх оселях після бігства орків. Проте кілька помешкань залишаються геть зруйнованими, а їх господарі живуть поки що в рідних. Проте є надія, що люди врешті-решт повернуться до своїх домівок, і сторінка, сповнена людським горем і стражданнями, закриється назавжди й ніколи ця історія не повториться.

Найщасливішою під час війни подією для подружжя Авраменків стало прибуття їх сина в короткострокову відпустку. Рідною стежкою він прибув до батьківської хати з величезним букетом квітів. Марія каже, що ніколи не отримувала такого «безмежного» букета, а щастя її було найбільшим за всі квіти світу. Адже син повернувся, хоч і не надовго, з війни.

Оберегом для сина і його побратимів є вишитий Марією рушник — а навзаєм Марія отримала подарунок від бригади, у якій воює її син: прапор як символ звитяги й подяки матері воїна-захисника.

Матеріал підготували Леся Волох та Наталія Нестеренко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

В першому випуску подкаста «Ми українці» — історія Лесі Волох, вчительки історії та громадянської освіти з Черкаської області.

Вона розповіла про те, як змінилася її робота та життя після початку повномасштабної війни, як вона долає конфлікти в освітній сфері та як українські учні інтегруються в європейську спільноту.

Слухати подкаст: Spotify, Apple Podcasts, Castbox.

Матеріал підготували Леся Волох та Наталія Нестеренко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Про те, як жителька с. Количівка на Чернігівщині щодня долала власний страх та переходила заміноване перехрестя, щоб допомагати людям.

Перша звістка

Світла та сонячна Людмила Миколаївна, жителька села Количівка, Чернігівської області вже шість років перебуває в статусі пенсіонерки. За словами пані Людмили до 24 лютого 2022 року вона займалася домом, господарством, бавилася з онуками. Жила добре, у своє задоволення. 

«Я пам’ятаю цей день. Перший дзвінок о 6-тій годині ранку мені зробила моя дитина. І повідомила страшну новину. Мене всю затрясло, я не придумала що робить, і куди бігти… Я була одна. А через деякий час до мене приїхали діти».  

Колишніх активістів не буває

Жінка почала ходити до магазинів (на той час їх працювало ще три), скупляти, що було. У перші дні черги стояли довжелезні, люди скупляли все, що було «тягли, що могли, бо всі були у шоку». Дуже скоро магазини закрилися через брак товарів. 

На початку вторгнення, розуміючи, що треба щось робити, пані Людмила почала дзвонити до старости села з проханням організувати доставку хліба. Поки міст ще не зруйнували, хліб правдами-неправдами доставляли з Чернігова до села. Людмила Миколаївна набирала хліб на цілу вулицю, носила і всім роздавала. А коли перестали постачати хліб, то частково координувала коли люди самі організувалися і почали пекти з чого було. 

«Там фермер Ткаченко, то він возив нам молоко…так і перебивалися чим могли»

Після відходу окупантів з Іванівки, почало відновлюватися життя села. У Количівку почала надходити гуманітарна допомога і Людмила Миколаївна допомагала її розподіляти.

«Спочатку люди не могли розібратися…А тоді ми вирішили писати по вулицях списки і організували роздачу. Нам почали завозити хліб.. Ми були довольні і раді… Тим хто дуже постраждав, шукали житло…». 

Перехрестя

Слід у пам’яті пані Людмили залишило перехрестя. Спочатку вибухи було чути здалека, а тоді вони почали ставати все ближче і ближче. І в один момент Количівка опинилась на перехресті обстрілів.

«На нас летіло з Шестовиці, Іванівки, Лукашівки, а зі сторони Чернігова відбивалися наші. Ми тоді не знали куди і що летить. А потім зорієнтувалися, де наші. Ми можемо спокійними бути, то не по нас…».

У центрі села, щоб не пустити окупантів на перехресті поставили протитанкові міни. 

«Отут все було заложено,  і на ту і на ту вулицю. Щоб як будуть йти, їх можна було стримати.…»

У пані Людмили на другому боці села зі сторони Іванівки були дід і баба, які потребували догляду. Шлях до них лежав через заміноване перехрестя. Тиждень жінка не навідувалася до родичів, а тоді попросила сусіда, щоб провів її через те перехрестя, бо дуже боялася, а не відвідувати не могла, бо рідні ще й захворіли. Ліків не було, світла та газу теж. Пані Людмила кожного ранку до початку обстрілів, переборюючи страх, бігала до родичів.

Не думала пані Людмила, що їй доведеться пережити такий жах в її віці….

Але думки та турбота про інших перемагали почуття страху та підтримували вогонь віри в добро та перемогу!

Матеріал підготували Олена Козинець та Катерина Трофименко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Там наш дім — це подкаст, що розповідає про долю тих, хто втратив свої домівки через війну, про їхні переживання, сподівання та плани на майбутнє.

Героїня першого епізоду — Крістіна Бут, журналістка з Мелітополя, яка опинилася під окупацією російських сил. Вона розповіла про те, як жилося в окупованому місті, як вона брала участь у протестах та як вона змогла врятуватися.

Прослухати подкаст можна на Spotify, Apple Podcast та Castbox.

Матеріал підготували Крістіна Бут та Дарʼя Данова в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Історія стійкості та згуртованості мешканців села Припутні

Звичайна сільська вулиця. А ось і хата, обсаджена деревами та калиною.

Заходимо… На подвір’ї милують око червоні айстри, ніжні троянди та жоржини. Є тут і м’ята, і нагідки, і чорнобривці. Ще й барвінок зеленіє у квітнику. Такий квітник змогла б доглянути тільки справжня господиня. До нас виходить Людмила Бунькова, яка була очевидицею окупації села Припутні на Чернігівщині.

Ранок 25 лютого 2022 року запам’ятався Людмилі Іларіонівні назавжди. У цей день вона вперше почула гуркіт військової техніки та через вікно побачила ворожі колони бойових машин із літерами O, Z, V. Жінка не могла повірити, що почалася справжня війна, хоча з екранів телевізорів дуже часто говорили про ймовірні дати початку російського наступу.

— А ми ще із сусідами сміялися, — згадує Людмила, — якби хотів путін напасти, уже напав би.

Після цього дня життя родини Бунькових змінилося.

— Найстрашніше — це ніч, коли починали гатити. Ти лежиш, а над будинком починають літати снаряди. Вони літають так низько й так голосно, що тобі здається, що вони зараз знесуть дах будинку, — згадує пані Людмила.

Ми, затамувавши подих, із цікавістю слухали цю милу жінку, яка виявилася не з полохливого десятка: коли була змога, вона робила фото та відео подій в окупованому селі.

— Заховаюся за сарай або стану за ріг хати, наведу камеру, та і знімаю… Чоловік сварився, бо непокоївся та хвилювався, щоб не помітили, — із запалом підморгує Людмила.

Село Припутні під час окупації (фото Людмили Бунькової)

Попелястий котик, незважаючи на нас, обережно забрався на лаву, далі — на рюкзак, зручно вмостившись, почав дрімати. Наша співрозмовниця посміхнулася, поглянувши на кота, та продовжила розповідати про те, як вони перебиралися в погріб під час обстрілів; як спали одягнутими; як сусіди почали гуртуватися та допомагали один одному, ділившись крупами та хлібом; як сусід Іван від свого генератора підзаряджав усім ґаджети.

Цей шлях через село я буду пам’ятати все життя

Оскільки в лісі, неподалік від будинку Людмили, було скупчення російської техніки за пропозицією старости села сім’я Бунькових переїхала до іншого пустого будинку, який знаходився на хуторі в більш безпечній зоні.

Людмила поглянула на свою хату, яку купила незадовго до війни… Сонце залило двір — і стіни хати раптом яскраво зазеленіли в сонячному промінні… Саме тут, у цій хаті, уперше вона зустріла росіян, коли бігала навідатися додому…

— Я похапцем забирала речі онуків, бо коли збиралися, не все встигли взяти. Чую: скрипнули двері — і почулися обережні кроки… Я причаїлася. Сіла на табуретку — перед очима все життя… Сиджу та думаю: «Прости мене, Боженько, грішну. Жаль, що не побачила внуків.» На вулиці в цей час було чути сильні звуки пострілів. Хтось зайшов у коридор та запитав: «Єсть кто дома?». Я мовчу. А потім до мене доходить, що треба обзиватися. Мій син — військовий, він попереджав мене, що потрібно відповідати. І я крикнула: «Єсть! Єсть! Не стріляйте!» До кімнати зайшов військовий і запитав: «Ви адна?». Я хочу щось сказати, але не можу нічого із себе видавити. А він знову: «Єсть єщо кто-то, кромє вас? А где ваша сємья? А пустиє дома здесь єсть?»

Пані Людмила помовчала… Відчувалося, що їй важко говорити, проте своїх емоцій вона не виявляє, тримає все в собі. Жінка згадує, як отямившись, спочатку заридала, а коли заспокоїлася, побачила, що окупантів було четверо: невисокі, але кремезні, схожі на бурятів.

— Я їм щось відповідала, а в голові роїлося: «Іти треба… Іти треба… Там онуки із чоловіком…». Взявши себе в руки, я впевнено та рішуче попрямувала з хати, на ходу пояснюючи руським військовим, що часу в мене немає, що мені треба йти, що в іншому кутку села мене чекають онуки… Окупанти мене таки почули… Автоматник наказав мені взяти тканину білого кольору в руки й не бігти, а йти вулицею повільно. Я знайшла простирадло, два телефони заховала попід руки, щоб росіяни не побачили (знала: якщо знайдуть гаджети — заберуть, а як побачать фото, ось тоді — мені кінець!) і пішла… Іду та наказую собі: «Тільки не біжи, тільки не біжи…». Так і пройшла з одного кінця в інший… Із часом деталі забуваються, але цей шлях через село я буду пам’ятати все життя…, — зізнається Людмила.

Людмила Іларіонівна сьогодні намагається повернутися до звичного життя. Вона говорить із теплом у голосі та усмішкою про онуків, згадує з повагою чоловіка, який нещодавно помер. З хати вийшов онук Максим, привітно посміхнувся.

Нам пора йти… Але не хочеться прощатися із цією неймовірною жінкою, стільки в ній сили, витримки, любові…

Виходимо.

Нас проводжає п’янкий гіркувато-терпкий запах чорнобривців.

Матеріал підготували Ірина Решетняк та Ігор Процик в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Мальовниче село Припутні, що на Чернігівщині — одне з багатьох сіл, яке пережило російську окупацію. Живуть тут привітні люди, які ще оговтуються від тимчасової окупації.

Росіяни що хотіли те й робили в селі, розповідають жителі. Лазили по погребах, ловили та різали курей, виганяли господарів із їх хат, пиячили, розважалися. Танками зруйнували хати, магазин, паркани навколо церкви та школи. Наробили багато лиха, але все можна відбудувати, не повернеш тільки ті загублені життя семи односельців, п’ятьох розстріляли російські військові, а двоє підірвалися на міні.

Для маленького села, де всього мешкає близько трьохсот жителів, це велика трагедія і вони не перестають про це розповідати і плакати, плакати й розповідати.

25 лютого 2022 року в село зайшли танки та важка техніка «русского мира».

Ми, на подвір’ї родини Олійників, які живуть на краю села. Вони погодилися розповісти про дні тимчасової окупації, про незламних та нескорених односельчан, та про те, що їм допомогло вижити.

Зустрічає нас колоритний місцевий чоловік, Олійник Григорій Олександрович, 1936 року народження. Він працював у місцевому колгоспі їздовим, а потім завідував фермою. Разом із дружиною виростили трьох доньок, мають трьох онуків та правнуків.

Дружина, Віра Петрівна, пішла в засвіти ще у 2003 році, а він проживає разом із донькою Людмилою, зятем Олексієм та онуком Владиславом у їх хаті. Хлопець, разом із дідом, дуже емоційно розповідають нам про те, які злочини творили окупанти в їхньому селі.

Безневинно вбиті росією

За 10 кілометрів від села Припутні розташоване село Крупичполе, до якого в середині березня їхали Чемерис Євген та Грищенко Олександр та були розстріляні з кулемета та загинули на місці, згорівши в автомобілі. Це було в середині березня, розповідає Григорій Олександрович.

Наступна історія нас вразила ще більше своєю жорстокістю та цинізмом. У сусідньому селі Вишнівка, що за три кілометри від Припутнів, помер батько Григорія Продана і він вранці, разом із дружиною Світланою на роверах їхали на похорон. На жаль, назустріч їм рухалась колона кадирівців, які просто розстріляли подружжя. Чоловік загинув одразу, а дружина померла в лікарні. Троє дітей залишилися сиротами.

Ще одна історія, яку емоційно розповідає Владислав. Медики Володимир та Тетяна Пабат (Симони по вуличному) залишилися в окупації з двома дітьми, щоб надавати людям медичну допомогу. 31 березня 2022 року поверталися з дітьми Ганною та Сашком із хутора Безбородьків, що на краю села. Машина натрапила на протитанкову міну, батьки загинули, а діти отримали важкі поранення, але залишилися живі. Тепер Ганна виховує молодшого брата, він її вся сім’я.

Таких трагічних історій у діда з онуком безліч! Кожну історію пропускаєш через себе та не можеш стримати сліз.

Як Богдан із батьком Миколою украли «Ураган»

Але є історії які насправді вражають своєю хоробрістю. Коли окупанти зайшли до села, розповідає Владислав, вони відкрили та обікрали магазин, тому певний час не було де хліба навіть купити. Односельці допомагали вижити один одному як могли. У кого було в запасі борошно, ті пекли коржі, млинці та просто пригощали сусідів на кутку. У кого забрали хату, тих прихистили односельці. Через два тижні, ризикуючи життям, хліб почали возити з Ічні місцеві підприємці. Сім’ям із дітьми давали по батону на дитину, а дорослим по пів хлібини на кожного. Отак і виживали.

Товариш Владислава, Богдан Грищенко, разом із батьком Миколою, жителі села Вишнівка, вкрали серед білого дня в окупантів «Ураган», відігнали його до лісу, а потім передали Ніжинській Територіальній обороні. Українці своїх не кидають і завжди прийдуть на допомогу, говорить Влад.

Епілог

Життя триває, до родини прибилася кішка з кошенятами, годуємо, бо вони такі малі та безпорадні — говорить пані Людмила. Ми бажаємо їм здоров’я, Перемоги, мирного неба та запрошуємо до нас на Кропивниччину.

Матеріал підготували Світлана Філіпова та Олександр Переведенцев в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Як жителі села Милове переживали окупацію, які «порядки» за цей час там встановили росіяни та на що перетворили школу — розповідає місцева вчителька, яка чотири рази була на допитах в окупантів. 

Село Милове, що на Херсонщині, знаходиться в червоній зоні — за 4,5 км від позицій окупантів. Вже понад 11 місяців місцеві жителі живуть там без світла, під постійними обстрілами та з ускладненим постачанням води після підриву Каховської ГЕС.

Село було окуповане з 9 березня 2022 року по 9 листопада 2022 та слугувало для російських солдатів своєрідним опорним пунктом.

Там була встановлена російська «комендатура», яку очолював так званий комендант Сурен. З місцевого будинку культури вони зробили штаб, зі школи — казарму, а з сільського ФАПу — катівню.

В селі росіяни встановили режим: місцевих мешканців змусили пересуватися по вулиці з білими пов’язками на руці, без телефонів та з паспортами; встановили комендантську годину та змушували вітатися. 

Пояснювали росіяни свій прихід «стандартно» — прийшли звільняти українців. Кидали фрази на кшталт: «ми ж братські народи», «ми не знали куди йдемо» тощо. 

Свою «братську любов» вони проявляли постійно, брязкаючи зброєю, та викликаючи місцевих мешканців на допити. 

На такі допити 4 рази викликали і місцеву вчительку.

«Поклали пістолет і сказали стріляй»

Ірина (ім‘я змінене в цілях безпеки) працює вчителькою в місцевій школі. Вона так пишається тим, що їхня школа була однією з передових в громаді та оснащена сучасною технікою за стандартами НУШ (нової української школи): 

Але після того, як в село прийшов «руській мір» — школа перетворилася на гуртожиток для окупантів. Зараз вона повністю зруйнована і відновленню не підлягає, але про це згодом.

Ірина розповідає, що її 4 рази росіяни викликали на допити. Кожен з них складався з кількох етапів  та відрізнявся від попереднього. 

На першому допиті її принижували і провокували: 

«Вони кричали, матюкали і погрожували мені. Я свідомо відмовилася говорити з ними російською мовою. Це їх дуже розізлило. Особливо їхнього якогось з командирів, якого окупанти називали «Прокурор Серьожа». Той просто скаженів, коли чув українську. Я їм відповідала: ви ж сюди до нас прийшли, маєте розуміти нашу мову»…

Під час другого та третього допиту вже були реальні залякування, які росіяни могли втілити. Ірина розповідає, що окупанти погрожували знайти її чоловіка та дітей, погрожували фізичною розправою. 

«Поклали пістолет на стіл і сказали стріляй. Я їм кажу — я пацифіст, я вчителька, я роблю добро. Вони мені — що за слово таке «пацифіст». Кажу — я не стріляю в людей. Тоді один з росіян мені каже — значить я тобі зараз щось зроблю. Завели якогось їхнього солдата, почали розповідати історію, що наші хлопці з ЗСУ вбили його друга, у якого вдома в Росії діти. Так розумію, так вони на жалість хотіли натиснути». 

Під час останнього допиту Ірину почали схиляти до співпраці. Казали що зроблять її директоркою і начальницею управління освіти в районі, мовляв, тільки щоб та погоджувалася співпрацювати. Ірина ж відмовилась.

На одному з допитів була присутня директорка школи Тетяна Суржик, яка пішла на співпрацю з окупантами. 

«Я не очікувала її там побачити, але потім зрозуміла, що вона гауляйтерка, зрадниця. Один з окупантів каже мені, наводячи зброю, — я зараз примушу тебе сказати, що Тетяна Олександрівна найкращий керівник школи. Я дивлюсь на неї і кажу: 

— Таня, ти цього хочеш? 

— Я не Таня для тебя, хочу, конєчно».

Як потім стало відомо, Тетяна Суржик почала співпрацювати з окупантами, була в їхній «комендатурі». Роздавала російську «фінансову допомогу» місцевим жителям в рублях і схиляла їх до співпраці з росіянами. За кілька днів до звільнення Милового гауляйтерка покинула село разом зі своїми господарями. Місцеві кажуть, що зараз вона знаходиться на окупованій території.

Зруйнована школа та віночок «незламності»

Школа, про яку розповідала вчителька, зараз вщент зруйнована. 13.10.2022 року в неї було три прямі влучання снарядів. На її місці зараз руїни. 

До російського вторгнення у школі навчалось понад 100 діток. Це було двоповерхове приміщення, оснащене сучасною технікою: інтерактивними дошками, проєкторами, комп’ютерами тощо.

Коли в село прийшли росіяни, вони почали використовувати школу як “казарму”. В деяких класах жили, а в їдальні готували їжу, і, ймовірно, розвозили її по своїх підрозділах. 

Місцеві мешканці кажуть, що часто бачили як на територію школи приїздила вантажна машина і росіяни щось завантажували на неї. 

В перші дні після окупації, вже згадуваний комендант Сурен, зібрав вчителів і сказав, щоб ті ходили на роботу і продовжили навчальний процес. Спочатку дистанційне навчання було за українською програмою. Вчителі приходили до приміщення школи і проводили онлайн-уроки. В деякі класи і на другий поверх росіяни забороняли їм заходити. 

Згодом окупанти сказали, що школа має перейти на навчання за російською програмою. Схиляли вчителів перейти на викладання уроків російською. Сказали, що якщо не погодяться, щоб писали заяви на звільнення. Однак більшість вчителів відмовились співпрацювати і пішли у відпустки. 

За кілька днів до обстрілу школи, росіяни виселилися з неї. Місцеві кажуть, що не випадково, мовляв, знали, що буде обстріл. Зі слів мешканців села, прильоти були зі сторони, яка була окупована. Тож те, що саме російські військові обстріляли заклад освіти, у них не викликає сумнів.

Тепер на місці школи — гора цегли, скла і потрощених меблів. Вона не підлягає відновленню…  

Символічно, що стіна, на якій висить український віночок — вціліла. Як і портрет Шевченка в одному з класів, та українська хата, яка була експозицію в краєзнавчому шкільному музеї. 

Вони — як символ незламності українського духу. Росіяни можуть зруйнувати наші приміщення, наші стіни — однак український дух і волю — вони ніколи не зруйнують!

Команда документаторів Освітнього дому прав людини в Чернігові здійснила моніторингову місію та підготувала цей матеріал в рамках проєкту “Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)” за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.

Коли-небудь людство повинно буде зрозуміти, що любов переможе, бо її неможливо подолати. Але ніщо так не ламає життя людей, як війна. Бо війна — це найстрашніший злочин, що потребує засудження та покарання.

У село Припутні окупанти вдерлися 25 лютого 2022 року. Тут росіяни розстріляли та закатували сім місцевих жителів. Окрім того — мародерство, знущання, розтрощені, спалені та пограбовані будинки.

Дід Грицько та баба Валя, місцеві жителі, — свідки численних злочинів російських нелюдів. Ми в частково відбудованому помешканні літнього подружжя. Ось їхня історія.

Ховались у погребі

25 лютого об 11:00 через село пішла колона танків, БТРів та іншої ворожої техніки. Спочатку старим було не зрозуміло, що відбувається, бо військові, які наче горобці сиділи на бронетехніці, навіть махали їм руками. Коли дід та баба зрозуміли, що це окупанти, вони сховались у погребі. Колони продовжували йти одна за одною, у день по дві-три, і баба Валя, сидячи в погребі, почала рахувати кількість техніки за звуком. Сто п’ятдесят сім… Наступна — сто сорок сім… Ще дев’яносто шість… Була одна зовсім маленька — тридцять вісім.

Спочатку росіяни нікого не чіпали, але коли ЗСУ погнали їх назад, побиті та злі вони почали зганяти свою злобу на місцевих жителях. Вдиралися в хати, вбивали собак та худобу, грабували будинки, руйнували та палили.

З 25 лютого кожен день над хатою літали ракети, гелікоптери, навколо лунали вибухи. І кожного разу баба Валя, щоб сховатися в погребі, тягнула на собі напівпаралізованого чоловіка. Було дуже страшно, але не зважаючи на це, вони до останнього не хотіли покидати своє помешкання.

У ніч із 21 на 22 березня 2022 року до їх сусідки на подвір’я зайшли окупанти. Коли їм ніхто не відчинив двері, вони зламали замок, вдерлися до хати та почали стріляти. Поранили собаку, залишивши після себе купи гільз, калюжі крові, безлад та до смерті переляканих людей.

Наступного дня староста перевіз бабу Валю з дідом Грицем до центру села, де було хоч трошки безпечніше. Виявилося, що фактично він врятував їм життя, бо наступного дня на їхнє подвір’я був приліт та пошкодив фундамент будинку. Сусідня хата згоріла нанівець та пожежа перекинулась на їх сарай. Але мешканці села, хто був поряд, встигли загасити вогонь.

Плакали та обіймались

Взагалі люди, не зважаючи на жахливі обставини та постійну загрозу життю, піклувалися та допомагали один одному. Зі сльозами в очах баба Валя згадує день, коли вона вмовила діда відпустити її до церкви. Дід із тягарем на душі відпустив її, але благав, щоб вона їхала на велосипеді городами.

Саме в той час, коли баба Валя була в церкві, до їхнього подвір’я під’їхала бронемашина з кулеметом на даху. Дід тихенько подивився з-за фіранки й побачив дуло кулемета, спрямоване на його вікно. У той момент у нього була тільки одна думка — щастя, що його Валюши не було вдома, бо її серце не витримало б цього жаху.

Двоє окупантів зістрибнули з броні та рушили в бік хати та, хвала Богові, пройшли повз. З переляку дід сховався в куті дальньої кімнати. Згодом він почув звук від’їжджаючого броньовика. Коли баба Валя повернулася із церкви, вона побачила глибокий слід від важкої техніки біля паркану. З жахливою думкою про те, що її чоловіка стратили, вона кинулась до хати, почала стукати у двері та гукати.

Зрозумівши, що двері зачинені зсередини й не почувши відповіді, її охопив новий жах, що її любого Гриця повністю паралізувало і він помер. А коли він відчинив двері, вони плакали та обіймали один одного.

Слухаючи цю розповідь люблячого подружжя, на розум спадає одна думка: як би російські окупанти не намагались залякати, закатувати, вбити наш народ, вони ніколи не здобудуть перемоги ані над нашою гідністю, ані над нашою любов’ю до своєї землі, свободи, один до одного!

Матеріал підготували Сергій Івушкін та Тетяна Васильєва в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».