Експерти двох українських Домів прав людини спільно з ГО «Кримський процес» підготували доповідь за результатами моніторингу «Насильницькі зникнення на окремих тимчасово окупованих територіях України (Крим, частина Запорізької та Херсонської областей)».

Системний аналіз практики насильницьких зникнень

Протягом понад півроку тривало дослідження процесу насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях України, за результатами якого вдалося оприлюднити Доповідь. Вона містить комплексний аналіз масштабів, механізмів і наслідків насильницьких зникнень цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях України. Базується на задокументованих кейсах, експертних інтерв’ю, аналізі відкритих джерел та офіційних відповідях органів влади.

«Це дослідження дозволяє системно подивитися на практику насильницьких зникнень на тимчасово окупованих територіях України — від моменту затримання до ізоляції людей і подальшого приховування інформації про їхню долю. Воно поєднує аналіз конкретних випадків, свідчень і наявних даних, що дає можливість краще зрозуміти як саме працює ця практика та які наслідки вона має для цивільного населення.

Водночас важливо зазначити, що ця доповідь підготовлена з опорою не лише на власні напрацювання команди, а й із урахуванням експертизи, аналітичних матеріалів та досвіду інших українських громадських організацій, які системно працюють із тематикою насильницьких зникнень. Така взаємодія та об’єднання зусиль дозволили забезпечити більш комплексний підхід до аналізу, а також підвищити точність і верифікованість представлених висновків», — каже укладач Доповіді, директор ГС «Дім прав людини «Крим» Андрій Зубарєв

У Доповіді описано механіку насильницьких зникнень — від моменту затримання до ізоляції людини та подальшої «легалізації» її утримання. Автори також аналізують роль силових структур Російської Федерації, зокрема ФСБ, у координації та здійсненні цих дій. Окрему увагу приділено типовим сценаріям затримань, місцям незаконного утримання та практикам приховування інформації про долю зниклих людей. Дослідження фіксує масштаби застосування катувань і інших форм жорстокого поводження, визначає основні категорії постраждалих серед цивільного населення, а також розкриває вплив насильницьких зникнень на членів їх родини та місцеві громади.

Окремий розділ присвячений правовій кваліфікації практики насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях країни. Автори наголошують: насильницькі зникнення мають системний і скоординований характер та можуть розглядатися як злочин проти людяності відповідно до норм міжнародного права.

У центрі дослідження — люди

За словами Андрій Зубарєва, дослідження дозволяє глибше зрозуміти природу практики насильницьких зникнень та її вплив:

«Важливо, що в центрі цього дослідження — люди: родини, які залишаються без відповідей, і громади, які живуть в умовах невизначеності. Ми розглядаємо цей документ як інструмент для більш предметної розмови про ці питання як на національному, так і на міжнародному рівнях. Він має допомогти краще зрозуміти масштаб і характер проблеми та посилити зусилля, спрямовані на захист прав людини і підтримку постраждалих».

Практичні рекомендації та міжнародний вимір

Доповідь має не лише аналітичний, а й практичний характер. Вона містить рекомендації для державних органів України, міжнародних організацій, громадянського суспільства та Російської Федерації. У ній ідеться про вдосконалення механізмів документування, посилення реагування на випадки зникнень, забезпечення доступу до правди та правосуддя, підтримку постраждалих і їхніх родин. Окрім того, в рамках проєкту вдалося також підготувати практичні рекомендації для родичів.

Документ покликаний стати інструментом для адвокаційної діяльності та подальших правових дій як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Доповідь підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини — Чернігів» та Громадською організацією «Кримський процес». Зміст цієї Доповіді є виключною відповідальністю Громадської спілки «Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

25-річну кримчанку Мер’єм, матір двох неповнолітніх дітей, забрали з дому в листопаді 2024 року, розповідає її батько Айдер (імена та окремі біографічні деталі змінено задля безпеки героїв). Незадовго до «арешту» доньки, російські силовики приходили й до нього, говорить чоловік: шукали зброю й вибухівку, закидали «екстремізм», але не виявили жодних за доказів. 

Підґрунтям для підозр, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя: у родині – конфліктна ситуація через онуків, не приховує Айдер. А втім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: вони мають в роду караїмські корені, глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

Подробиці цієї справи Айдер розповів волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Його донька разом з двома малолітніми дітьми – хлопчиком та дівчинкою – мешкала в орендованій квартирі в Сімферополі, працювала вчителькою фізкультури, – починає свою розповідь Айдер. 

З дитинства захоплювалася кінним спортом – це хобі передалося доньці від нього, каже він. Вийшла заміж, але з чоловіком, говорить батько, стосунки не склалися: Мер’єм розлучилася, діти залишилися з нею. А втім, його колишній зять хотів їх забрати до себе. І саме він, припускає батько, міг зіграти ключову роль у цій історії.

Напередодні зникнення доньки, зауважує чоловік, у нього самого був обшук. Це було в жовтні 2024 року. Айдер стверджує: саме колишній зять міг написати на нього заяву «про екстремізм» – через суто родинний конфлікт.

«Це було вранці, годині 4:00 ранку. Світять у вікна ліхтариками, кричать: “Відчиняйте, поліція”. Відчинив двері, мене «поламали» – і в кайданки, дружину «поламали» – і в кайданки. 15 людей зібралося з автоматами. Три «опера», теж озброєні. Та і їхні поняті, всі – в масках. Ці так звані правоохоронці кричали: мовляв, здогадуєшся, за що? Кажу: звичайно, здогадуюсь, затьок написав заяву на мене. Забрали до відділення – це називається «по боротьбі з тероризмом та екстремізмом». Поштовхали трошки, погрожували електрошокером, туди-сюди. І потім відвезли до головного управління ФСБ», – розказує батько.

Там його, каже, протримали п’ять годин.

«Посадили в крісло, обвішали дротами. І ставили питання: ти, кажуть, з українськими силами пов’язаний. Де ти закопав зброю, де в тебе схована вибухівка? Далі відвезли до суду, написали – «опір владі», дали 10 діб арешту – і відпустили», – говорить чоловік.

«Арешт» доньки

А за кілька тижнів, говорить Айдер, російські силовики прийшли по його доньку. Про ці події він знає зі слів сусідки та господині квартири, де жила Мер’єм. Близько 12-ої дня на подвір’я будинку приїхали люди в масках, зі зброєю.

«Сусідка визирнула – їй гаркнули: «Зайди в дім, не висувайся». Ткнули в обличчя якийсь папірець, вона не розгледіла. Їх було п’ятеро, всі зі зброєю. Жодної форми чи шевронів, одягнені в одяг кольору хакі. Під’їхали білим автобусом. Господиня квартири – сама кримська татарка, вона теж боялася, розумієте? Вона відійшла убік. Доньку одразу забрали, їй не дали навіть одягнутися. Забрали, як була, – у футболці й спортивних штанах», – зазначає чоловік.

При «затриманні» люди в масках забрали в Мер’єм український паспорт і мобільник, зателефонувати рідним чи адвокату не дали. А ще, що особливо болісно для батька, – погрожували зґвалтуванням.

«Господиня квартири каже, що чула, як вони сміялися та знущалися: «Готуйся, зараз будемо ґвалтувати, що ти там, милася чи не милася?». Психологічний тиск», – каже він.

Після «арешту» в помешканні жінки провели «обшук», говорить батько: за п’ять годин перевернули все, поняті були, стверджує він зі слів сусідки, підставні.

«Вони зазвичай із собою привозять понятих, які теж у масках. Всі – у масках. Ось мене забирали – також поняті були в масках. Тут – також. Потім, уже в «конторі», вони знімали маски», – говорить батько.

Пошуки

Про «арешт» доньки батьки дізналися тільки ввечері – з телефонного дзвінка господині помешкання: донька встигла продиктувати номер батька. Наступного дня дружи ще на Айдера, оскільки вона має російське громадянство, поїхала до райвідділу поліції – подала заяву про зникнення доньки.

«Спершу вони відкрили справу. А потім закрили – за недостатністю доказів. У МВС нам відповіли: вона затримана ФСБ. А з ФСБ нам офіційно відповіли, що її в них немає», – каже Айдер.

У поліції, згадує батько, його дружині запропонували номер адвоката. Той запросив за складання скарги суму, якої в родини не було.

«Він запросив 25 тисяч рублів. Де нам узяти цю суму? У дружини 12 тисяч рублів пенсії. А я – взагалі на вільних хлібах. Дружина шукала адвокатів через Інтернет. Висвічуються: усі – Москва, Пітер. Чим вони можуть нам допомогти?», – додає він.

За понад рік з дня зникнення доньки, говорить Айдер, жодна з окупаційних силових структур так і не поінформувала їх про долю доньки. Де їхня Мер’єм – подружжя дізналося з власних джерел.

«Інформація в нас одна: донька перебуває у другому СІЗО Сімферополя. З нею сиділа дівчина, кримська татарка. Її зараз вивели, як вони називають, «у правове поле», судили, дали 12 чи 15 років. І ось від її мами ми дізналися, що наша донька жива, здорова, наскільки це можливо там. З чуток, раніше це був табір, а зараз – ФСБешна в’язниця. Жодного дзвінка, жодного листа від доньки – за весь цей рік», – каже батько.

«Дійшли такі чутки, що її «опера» хотіли начебто зґвалтувати. І вона ніби одного там порізала лезом, сховалася за щоку леза – і порізала, ну знаючи свою дочку, я не здивуюсь цьому. І казали, що її сильно побили, і що вона в лікарні. Ніяких підтверджень цього ми не маємо», – додає він.

Батьки Мер’єм намагалися передати доньці посилку.

«Ми зібрали передачку – а раптом… Дружина їздила по СІЗО, просила: «Прийміть передачку для такої-то». Відповідають: «А немає такої, не значиться», – говорить батько.

«Дійшла інформація, що з них там збиткуються. Не дають засобів гігієни, ні зубної пасти, ані засобів для жінок у критичні дні. Головна мета – принизити, розчавити, розтоптати людину морально…», – зазначає він.

Мотиви «арешту»

Підґрунтям для «затримання» доньки, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя. У родині – конфліктна ситуація через його онуків: спершу діти Мер’єм жили з нею. Після її «арешту», – з Айдером та його дружиною, зараз – у колишнього зятя.

Утім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: у них в роду були караїми, тому обоє глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

«Їй начебто закидають «зраду батьківщини», нібито вона збирала інформацію проти Росії. Хоча яка – «батьківщина»? Вона народилася при Україні, вона виросла при Україні! Вони навязали нам якусь нову «батьківщину»… Кого вона зрадила, яку «батьківщину»… Законності тут нема. Це просто бандити в погонах, які користуються своїм становищем і витворяють все, що хочуть», – каже Айдер.

«Моя мама – караїмка. І її батько, і бабуся. Їхню родину депортували з Криму одразу після кримських татар, вони жили в Узбекистані… Та тут зараз в Криму таке робиться! Я не здивуюся, якщо скоро, коли тебе спитають про національність і ти не відповіси «Я росіянин», – в тебе стрілятимуть», – додає Айдер.

Окрім того, зазначає батько, Мер’єм не приховувала своєї підтримки України.

«У доньки в телефоні було багато фотографій з Києва, з українським прапором. Багато фотографій з друзями, знайомими кримськими татарами – з кримськотатарським прапором. На чохлі телефона був приклеєний тризуб. А вони (окупаційна влада, силовики – Ред.) ж це на все це – як бики на червону ганчірку», – говорить він.

Про підтримку й надію

Окрім знайомих та сусідів, зокрема кримських татар, говорить Айдер, ніякої підтримки й допомоги вони з дружиною не отримують. Прості люди допомагали їм речами для онучки й онука, підтримували морально. Пропонували й гроші – Айдер відмовився. За рік після «арешту» доньки, каже він, вони з дружиною так і не змогли оговтатися.

«Вночі я майже не сплю. Вдень ще я щось намагаюся робити, працюю руками, дивлюся новини чи фільм якийсь. Тільки вимкнув – у голові Мер’єм, онуки… Скажу чесно: тримаюся тільки помстою, що рано чи пізно я зможу помститися за доньку. А ще – рано чи пізно знову побачити й обійняти мою Мер’єм», – завершує він. 

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Історія жінки з Євпаторії, яку ФСБ утримує в ізоляції та звинувачують у держзраді — як українська символіка в соцмережах стає підставою для репресій в окупації.

45-річну жительку тимчасово окупованого Криму Світлану і її сестру Оксану (ім’я сестер змінено з міркувань безпеки) співробітники ФСБ викрали посеред білого дня просто на вулиці. Про це волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові» розповіла Оксана, якій вдалося вийти на волю. Усе це сталося в лютому 2025-го року.

Відтоді Оксана не бачила сестру й отримувала інформацію про її подальшу долю винятково з неофіційних джерел. За її словами, Світлану ув’язнили й утримують без слідства й суду в одному зі слідчих ізоляторів на території Криму. Тим часом удома на жінку чекають троє дітей.

Про всі обставини викрадення сестри, про довгі місяці її пошуків, а також про те, як проукраїнська позиція може стати загрозою для життя в тимчасово окупованому Криму – сестра зниклої розповіла волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Це трапилося вранці 12 лютого 2025 року, розказує Оксана. Вони з сестрою працювали на одному підприємстві Євпаторії і поспішали на роботу, на зміну. Аж тут, на розі вулиць, до них під’їхав світлий бусик і п’ятеро цивільних людей у чорному, без розпізнавальних знаків, запросили сісти до салону. Троє з них, згадує жінка, були в балаклавах.

«Вони ткнули нам якісь посвідчення, але так швидко, що я навіть прізвища не розгледіла. «Пройдемо до автобуса, нам треба з вами поговорити». Щодо чого – так і не сказали, хто вони – так і не представилися. На питання «Куди нас везуть?» нам відповіли: «Зараз почуєте, зараз побачите». Вони також одразу забрали в нас телефони. Коли я сказала «З якого приводу ви забираєте телефон, це ж особиста річ, як паспорт, без постанови не маєте права», один з них гаркнув: «Мовчи, ось доїдемо…», – згадує Оксана.

«Допит» і остання зустріч з сестрою

Обидвох жінок привезли до будівлі ФСБ Бєлінського, 6/2. Біля воріт, каже, їхній бусик протримали хвилин з десять. Потім їх із сестрою завели в будівлю і розділили: Оксану повели на другий поверх, Світлану лишили першою. Ще близько пів години, пригадує Оксана, вона чекала на «допит».

«Мене завели в кабінет, сказали, що Свєта підозрюється за якоюсь там статтею. Зі мною говорили три людини, як я розумію, співробітники ФСБ. Я так зрозуміла, що ФСБ, адже нас привезли до їхньої будівлі, але жоден з них не представився й не показав своїх документів. Мене запитали, де я народилася, де мешкала до цього часу, яка в мене освіта, що я закінчила, чи є мама, чоловік, діти. Все ось це вони питали, бо в мене не було з собою паспорта», – каже Оксана.

Після «попереднього допиту» до неї в кабінет завели сестру. Тоді, говорить Оксана, вона бачила Світлану востаннє.

«Вони завели сестру і сказали, що її відвозять до Сімферополя. Вона сказала мені те, що вони їй, як я розумію, наказали. Каже: «Ксюш, ось ти зараз підеш на роботу, нікому нічого не кажи. Скажи просто, що я захворіла». І все, і вони її забрали. Не дали нам жодного слова одна одній сказати. Слідів побиття я не побачила. У неї просто були сльози на очах. Вона не плакала, але були сльози», – розповідає жінка.

Далі в Оксани розпитували про її знайомих на підконтрольній Україні території. Жінка каже: вони з сестрою народилися й виросли на Харківщині, оселилися в Криму, коли почали працювати.  

«Мене запитували контакти по Україні. «Хто це, хто оце?». Це, кажу, моя племінниця рідна, це – моя хресна. Ще кажу, що у мене в паспорті було написано, що я українка, народилася в Україні. Хіба заборонено спілкуватися з родичами в Україні? Російське громадянство я отримала у 2024-ому році, бо так треба було –– народила дитину, була вимушена отримати російський паспорт… Так вони передивилися всі мої контакти, усі переписки», – розказує Оксана.

Опісля «допиту» її до вечора тримали в будівлі ФСБ, нічого не пояснюючи, не віддаючи телефон і не дозволяючи зв’язатися ані з адвокатами, ані з родичами.

«Окремої камери не було. Мене зачинили в тому ж кабінеті, де «опитували». Це був кабінет на другому поверсі – кімната завдовжки, може, метра зо три. Два столи, два стільці, вікно з решіткою. Я кілька разів стукала. Але на всі мої питання відповідали: «Прийде час – дізнаєтеся», – говорить жінка.

Додому її відпустили тільки близько дев’ятої вечора. Мобільник – віддали. А ще – пообіцяли за тиждень у цій самій будівлі поінформувати про долю сестри.

«Я погодилася, бо мені нарешті віддали телефон. А ви уявляєте собі, що це – двоє мам зранку пішли на роботу й про них немає жодної звістки до вечора?.. У сестри вдома двоє неповнолітніх дітей, у мене – одна», – додає вона.

Пошуки сестри через силові структури

Наступного дня Оксана вийшла на роботу. Того ж дня через знайомих сестри, веде далі Оксана, вона зв’язалася з адвокатом. За його порадою, разом з чоловіком сестри, вони написали заяву про викрадення людини. Заяву прийняв Євпаторійський міський відділ міліції.

«У заяві чоловік сестри написав, мовляв, пішла з дому такого-то числа, забрали разом з сестрою, викрали люди в чорному, у масках. Над нами посміялися, сказали, що – «все, сестри не чекайте». Я не знаю прізвища, але це сказав той, хто приймав заяву. Вони відкрили справу– за фактом викрадення людини. Її вів слідчий Максим Сухоставський. Я ходила до нього місяців зо три. Якось він каже: «Я можу спробувати знайти її через тест ДНК». Я принесла на його прохання зубну щітку сестри. Через якийсь час він мені показав папірець з написом “збігів не виявлено”. Кажу: «Яких збігів? З ким збігів?». Невідомо. Той «документ» мені на руки не віддали», – розповідає Оксана.

За словами Оксани, упродовж чотирьох місяців вона намагалася скористатися правом ознайомлення з матеріалами справи щодо викрадення сестри.

«Кажу: я хочу подивитися матеріали справи, бо дзвоню, приходжу – все на одному місці. У вас база одна з ФСБ, кажу. Подайте запит ФСБшникам. Чому я маю розповідати вам елементарні речі? На що вони відповідають: «Знаєте, що таке ієрархія? Так що ви від нас хочете?»…

Не дало результату й звернення до військової прокуратури Євпаторії, зауважує жінка.

«Прийшли, говорю: я хочу написати заяву, куди? Кажуть: ми ж розглядаємо тільки заяви, пов’язані з військовими, не цивільними. «Добре, я хочу написати про на неправомірні дії співробітників ФСБ, якщо вони такими є, на те, що нас затримали, не представилися». Я це все написала. Вони надіслали цей лист до Севастополя. Севастопольська військова прокуратура спустила його знов до Сімферополя, до ФСБ. ФСБ мені відписало, що таку-то й таку «не затримували». Все йде по колу. І так кілька разів. Один і той самий ідентичний текст, тільки дати міняються», – розказує про безрезультатні звернення до силовиків Оксана.

Перша і єдина звістка

Жінка також намагалася розшукати сестру, відвідуючи слідчі ізолятори Сімферополя. У кожному на всі її запитання про Світлану, каже, відповідали: «Така-то не значиться». Одного разу, за кілька тижнів після зникнення сестри, говорить жінка, у будівлі ФСБ в Євпаторії співробітник, який представився Сергієм, погодився передати посилку.

«Я принесла передачку – спідню білизну, трохи одягу, це ж жінка, ви розумієте. Я сподівалася. І він її взяв і пообіцяв відвезти. Я й досі не знаю, у чиї руки потрапила та посилка. Потім я щотижня впродовж двох місяців ходила туди й просила покликати цього «Сергія». Мені відповідали – то «він на виїзді», то «у нас такого немає», – ділиться жінка.

А втім, стверджує Оксана, їй все ж таки вдалося дізнатися місце перебування її сестри. Один з утримуваних у слідчому ізоляторі №2 Сімферополя через родичів передав їй звістку від Світлани.

«Це було в червні, якраз перед днем народження одного з синів Свєти. Ці люди сказали, що Свєта передає йому вітання і що з нею все нормально. Я навіть не знаю прізвища цих людей. Офіційних підтверджень цього немає. Про умови утримання сестри, якщо вона там, – я нічого не знаю. Єдине, що сказали: цей чоловік просить рідних передавати йому шампуні, мило, гелі для душу та інші засоби гігієни. Собі й жінкам, які перебувають у тому ж СІЗО», – продовжує Оксана.

Імовірні мотиви

Оксана припускає, що її сестру могли затримати з політичних мотивів за підозрою в «державній зраді»: про її проукраїнську позицію було відомо, на аватарці в соцмережах Світлани був український прапор.

«У неї також в соцмережах були фото з українським прапором та гербом, вона стежила за українськими телеграм-каналами, читала, дивилася українські новини. Можливо, що вона також лайкала там дописи. Підтримувала Україну. Зараз же всіх тут так «беруть» – за «держзраду». Якщо ти народився «в Україні», якщо в тебе на аватарці український прапор і герб – все, «держзрада». Забирають простих людей, роблять з них «ворогів Російської Федерації». Але я точно знаю: я – українка, я народилася й виросла в Україні», – наголошує сестра.

«Найтяжче – дітям»

Усі ці майже дев’ять місяців з дня затримання сестри, говорить Оксана, для неї, Світланиного чоловіка та дітей були дуже тяжкими. Сестру звільнили з роботи «за згодою сторін», хоча офіційної заяви на звільнення від неї не надходило. Її банківські картки заблоковано. Але найтяжче психологічно –– дітям Світлани, говорить сестра.

«Я спілкуюся з усіма трьома дітьми сестри. Усі троє психологічно пригнічені, особливо наймолодший. Він і досі не розуміє, що відбувається. «Мама була – зараз мами немає. Передивляюся сестрині фотографії… Як же сумно та боляче… Якби хоч знати напевно, де вона й у яких умовах її утримують», – розказує зі сльозами Оксана.

«Хто нас підтримує? Та просто наші знайомі, прості люди, родичі з України.. Ми також тут, у Криму, познайомилися з родиною в якої схожа ситуація, – їхнього сина, кримського татарина, викрали так само як і нашу Свєту. Але що може зробити проста людина проти ФСБ?» – додає жінка.

Що далі?

Оксана каже, що сподівається на диво – побачити сестру вдома. Говорить: якби силові структури окупованого Криму хоча б висунули офіційні обвинувачення її сестрі – адвокат одразу б взявся до роботи, і справа мала б шанс перейти в правове поле. Вона також має надію на те, що українські правозахисники зможуть домогтися адекватної реакції на цей злочин міжнародних організацій.

«Як ми живемо всі ці довгі місяці? Працюємо, гуляємо з дітьми – школа, садок, гуртки, якось відволікаюся. Найстрашніше – вечори й ночі, коли згадуєш це все і нічого не можеш вдіяти», – у відчаї каже Оксана.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

«Вийшла з дому і зникла»: історія виховательки з Криму, яку ФСБ звинувачує у держзраді. Як Росія використовує практику насильницьких зникнень проти кримських татар та ціна проукраїнської позиції в окупації.

Одного весняного ранку Залія вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і поїхала до Сімферополя зустрітися з подругами. Коли приїхала, зателефонувала мамі. А наступного дня дівчина вже не відповідала на дзвінки. З подругами вона так і не зустрілася.

Два дні Гюзель не знала, що з донькою. На третій ранок опів на сьому у двері постукали чоловіки у формі…

Протягом останніх двох років російські силовики у тимчасово окупованому Криму посилюють практику насильницьких зникнень. Станом на кінець 2024 року було 27 таких підтверджених випадків. Вісьмох з цих людей так і не вдалося знайти, троє були засуджені окупаційним судом, решту звільнили. А цього року з 18 осіб звільнили лише одну.

Такі викрадення супроводжуються незаконними затриманнями, катуваннями та примусовим отриманням зізнань у сфабрикованих справах. Часто силовики тримають людей у статусі інкомунікадо — коли після викрадення рідні тривалий час не знають, де людина перебуває і в чому її звинувачують.

Ця історія — одна з таких.

Імена змінені в цілях безпеки. 

Перші три дні

Пів року тому весняного ранку молода кримська татарка вийшла з батьківського дому в маленькому містечку і сіла в автобус до Сімферополя. По приїзді Залія віддзвонилася мамі, а вже наступного дня її телефон був вимкнений. «Вона мені сказала, що поїхала зустрітися з подругами. Я обдзвонила подруг: вони не бачилися», – Гюзель кілька днів намагалася зв’язатися з донькою. Ці дні та ночі в невідомості стали для жінки й родини Залії тяжким випробуванням.

«Уявіть: ваша дитина не на зв’язку. Який може бути емоційний стан, коли в голову не лізе нічого хорошого? Де вона? Що з нею? Як вона? Звісно, ми в паніці. У нас весь будинок був заповнений людьми. Близькі, сусіди, пів міста з’їхалося. Всі хвилювалися, думали, шукали її», – згадує Гюзель. Родина звернулася в районну поліцію — ті не почали пошуки дівчини. Знайомі розпитували про неї таксистів у Сімферополі — безрезультатно. 

Третього ранку опів на сьому у двері Гюзель постукали чоловіки у формі. Представилися співробітниками ФСБ Росії та повідомили, що Залію затримали, вона перебуває під арештом у Севастополі, і її звинувачують у держзраді за статтею 275 КК РФ.

«Вони сказали, що вона нібито хотіла щось підірвати, і її затримали на гарячому, – але ці новини заспокоїли Гюзель. – Після пережитого мені головне було, що донька жива». Співробітники зайшли до будинку. Двоє в камуфляжі: один з них вів допит, інший – з ноутбуком, записував. Ще один – весь в чорному, із закритим обличчям – ходив довкола, перевіряв телефони Гюзель та інших членів родини: «Протягом усіх шести годин він не випускав наших телефонів з рук».

Трьох понятих теж привезли із собою. Але і цим не обійшлося: вузенька вуличка маленького містечка була забита автомобілями та озброєними військовими. Виглядало, ніби відбувається масштабна спецоперація проти злочинного угруповання, а не формальна процедура у справі затримання молодої виховательки дитсадка. 

Залія мала психологічну й педагогічну освіти, працювала в садочку і в школі, захоплювалася грою на гітарі та рукоділлям. «Вона різностороння дівчинка, дуже цікава, допитлива і хороша людина, — Гюзель згадує і те, що її донька не приховувала своєї проукраїнської позиції. — І у творчості, і в побуті, серед друзів, на вулиці вона не могла по-іншому. Цього в неї не забрати».

Інших здогадок, чому Росія звернула увагу на Залію, рідні не мають. Гюзель не пригадує, щоб доньці погрожували. Але моторошним виявилося усвідомлення, яке прийшло до жінки вже постфактум: Залію “вели”. Серед транспорту силовиків того ранку сусіди впізнали одну непримітну машину. Вона стояла неподалік їхнього двору щонайменше останні три дні перед зникненням. Залія та її батьки ходили повз автівку, займалися буденними справами, не підозрюючи, що їхнє життя вже розписане у чиїхось звітах.

Після шести годин допитів родини співробітники ФСБ не залишили жодних документів з інформацією: ані про затримання Залії, ані про місце її перебування. І навіть контактів. Сказали лиш, що днями зателефонує слідчий. Слідчий так і не вийшов на зв’язок. Родина знову опинилася в невідомості.

Пошуки

Гюзель говорить, що її рятувала підтримка оточення. Як і в перші дні, родина та спільнота були поруч і продовжували шукати Залію. Вони найняли адвоката, який допоміг писати листи в різні інстанції: прокуратуру, МВС та ФСБ Росії тощо. Але звідусіль відповідали одне й те ж: їм невідомо місцеперебування дівчини. За словами Гюзель, листи були однакові, за шаблоном, ніби їх спеціально друкували в одній друкарні.

Так тривало три тижні. На 21-й день Гюзель подзвонили. Вона почула голос доньки: «”За мене не хвилюйтеся, у мене все добре. Я перебуваю в Севастополі”. Все. На цьому дзвінок перервався. Більше нічого». Тільки після цієї розмови Гюзель змогла отримати дозвіл надіслати доньці передачу зі змінним одягом. 21 день дівчина ходила в тому ж одязі, що при затриманні.

І весь цей час, поки рідні шукали Залію, дівчину возили різними місцями утримання в Севастополі. Згодом її перевели в СІЗО Сімферополя і Гюзель нарешті змогла побачити доньку.

Побачення

Кожні два місяці Залії продовжують запобіжний захід тримання під вартою. Лише раз Гюзель запросили на таке слухання. На решту рідних не кликали. 

Слухання — єдина можливість для адвоката отримати дозвіл на побачення матері з дівчиною. За пів року таких було три. І це не ті побачення, де можна потримати за руку чи обійняти – єдиною ниткою, що зв’язує жінок, стає стара телефонна трубка. І це перетворює спілкування на ще одне випробування: «Заходиш туди і телефоном розмовляєш через подвійне скло. Він п’ять хвилин працює, п’ять — ні. Такий доісторичний, скрипить, тріщить».

Розмови тривають по півтори-дві години — скільки дозволять. За словами матері, Залія виглядає добре, ніколи не скаржиться на умови: «Каже, що все нормально. Кожен день — день бабака: встали, поїли, погуляли, знову поїли. Протягом будніх працює телевізор, двічі на день показують Скабєєву. Субота й неділя у Скабєєвої  — вихідні».

Рідним дозволено передавати передачі, тож двічі на місяць Залія отримує від них продукти. Також є змога писати й отримувати електронні листи: «Правда, вони не завжди вчасно доходять. Від доньки листи приходять швидко, а наші йдуть значно довше». За кожен з листів родина повинна платити: і за надіслані, і за отримані. Тож переписуються, коли є фінансова можливість. 

Надія на звільнення

Попереду — невизначеність. Слідство може тривати місяцями, а вироки у таких справах часто написані наперед. Ця історія стала важким ударом для родини, виснажуючи їх і морально, і фінансово.

Але Гюзель працює і знаходить можливість боротися за доньку, радіє, що та жива, молиться, і чекає дня, коли двері її дому знову відчиняться для доньки, яка просто хотіла бути собою.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Село Лукашівка на Чернігівщині опинилося в епіцентрі бойових дій навесні 2022 року. Для російської армії воно було важливим населеним пунктом на шляху до Чернігова, тому окупаційні війська доклали великих зусиль, щоб його захопити. 9 березня 2022 року російська армія увійшла в село, залишивши після себе зруйновані будинки, розграбовані господарства та десятки загиблих людей.

Церква у Лукашівці. Фото: Анастасія Наливайко

Життя в окупації

Перші колони зайшли з боку Шестовиці. Техніку розташували на полях, біля ферми й у дворах: танки, «Гради», БТРи. Місцеву церкву перетворили на штаб і склад боєприпасів. Свідки кажуть, що біля ферми облаштували щось схоже на крематорій. Дорога з боку Чернігова була під постійними обстрілами: російські військові розстрілювали цивільні автомобілі, які намагалися виїхати з окупованих територій.

Жителів одразу загнали у підвали. Ті, хто не зміг виїхати, тижнями сиділи там без світла, газу й води. Їжа швидко закінчувалася. Російські військові забирали продукти, вбивали худобу, стріляли у домашніх тварин. У хатах селилися самі, а для того, щоб зігрітися палили меблі у печах, забирали техніку й речі.

Перші обстріли

8 березня Лукашівку накрили залпи «Градів». Снаряди розбили дахи та вікна будинків. Того дня десятки людей сховалися у підвалі місцевої родини — там сиділо 32 людини, серед них п’ятеро дітей і вагітна жінка, яка згодом народила дитину. Наступного дня в село зайшли танки і бронемашини з кількох напрямків. Після перших боїв люди майже не виходили з укриттів: у погребах було сиро, холодно й тісно, але це було фактично єдине відносно безпечне місце, де можна було врятуватися.

Малюнки у підвалі. Фото: надане свідком.

Російські військові встановили контроль над селом, обходили двори, змушували вивішувати червоні ганчірки. Це не захищало від грабунку. Людей регулярно допитували, намагалися діхнатися хто живе, де чоловіки, чи є зв’язок з українськими військовими.

Окупація, яка забрала життя

Місцевих жителів викрадали і вбивали. Одного чоловіка забрали просто з дому — за кілька днів його знайшли розстріляним у сусідньому селі. Пораненого українського військового катували й розстріляли біля церкви. Перехожих змушували ставати на коліна біля мінних полів, стріляли над головами. Ще одного чоловіка вели на розстріл і лише випадково йому вдалося врятуватися, коли його впізнали односельці.

Снаряд, що влучив у будинок на околиці села, убив одразу чотирьох людей: двох літніх і двох дітей. В іншій хаті родина згоріла живцем. Часто тіла загиблих доводилося ховати прямо на городах.

Мародерство та знищення ферм

Ферми «Напорівське» і «Роса» опинилися в центрі боїв. Частину худоби вбили прямі влучання боєприпасів, ще частину розстріляли чи зарізали самі окупанти. Тварин випустили надто пізно — вони блукали селом і гинули від голоду та уламків снарядів. Будівлі й техніка були розтрощені

Солдати забирали місцевих мешканців одяг, взуття, інструменти, консервацію, навіть старі фотографії. Ходили в чужому одязі, виносили меблі. Обшукували машини й шафи, забирали телефони.

Звільнення і повернення

Наприкінці березня росіяни почали відходити. Свідки пригадують, як із села вийшли понад сімдесят одиниць техніки, частину підривали прямо на місці. 30 березня в Лукашівку зайшли підрозділи ЗСУ. Люди вперше за три тижні вийшли з підвалів і побачили згарища та руїни.

Повернення до життя було важким, вони ховали загиблих, шукали зниклих безвісти, прибирали трупи худоби, розміновували поля. Багато історій про катування й убивства ще потребують розслідування. Та попри все, селяни разом з волонтерами відбудовують будинки, засівають поля і вірять, що більше ніколи не потраплять в окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Про стійкість українських жінок, які зберегли своє село попри пограбування, голод, викрадення близьких та руйнування під час окупації.

24 лютого вони вийшли на роботу, як завжди. Алла та Тетяна порали господарство, Олена готувалася відкрити магазин. Вибухи лунали ще далеко, але світ уже змінювався. Ніхто не чекав, що «їхній» магазин невдовзі стане місцем зустрічі з російськими військовими, а згодом — символом пограбування та руйнування. Жінки пережили окупацію, голод, викрадення близьких, але змогли вистояти. Магазин знову відкрив двері, а люди — почали відроджувати життя.

Ранок, що змінив усе: як почалася окупація Черниша

25 лютого російські військові вже були в селі. Спочатку вони заходили в магазин по сигарети та новини. Молоді, розгублені. Вони ще не грабували. Пані Олена їх описує так: «Так, їм по 19 років, мабуть, 20 років. Були геть молоді. Питали: “А що там у новостях говорили?”».

Але це тривало недовго. Згодом магазин відкрили силоміць — залізли через вікно. Полички швидко спорожніли. Пиво розливали прямо на підлогу, тарілки трощили для розваги. Загалом жінки пригадують, що в селі було 6 ротацій. Щоразу ситуація ставала дедалі гіршою.

Коли забрали все, що хотіли, залишили двері відчиненими. Місцеві почали приходили і брати продукти. Хтось — від відчаю, хтось — із жадоби. Олена лише зітхала: «Це на вашій совісті».

Фото: Олександра Лінтовська

«Їжу ховали під землю і навіть в іграшки»: життя під окупацією

Перші два тижні після приходу окупантів люди до останнього намагалися не виходити на вулицю. Якщо щось гуркотіло чи їхала техніка — миттєво ховалися. Лише після похорону жінки, яка не витримала й наклала на себе руки, загарбники дозволили виходити, але з умовою — носити білі пов’язки.

Хліба не було з 23 лютого до 1 квітня. Його пекли самотужки — з меленого зерна, з картоплі. «Залишали жменю тіста на завтра, щоби був ще один буханець», — згадує пані Тетяна. Усе доводилося ховати — під землю і навіть ву іграшки. Боялися, що росіяни заберуть.

«Як дійдеш, то будеш жити»: викрадення чоловіків росіянами

Пані Аллі довелося пережити викрадення чоловіка. Росіяни особливо не любили тих, хто міг мати військовий досвід або працював у сферах, пов’язаних із технікою. Їх роздягали, шукали сліди форми чи рюкзаків, перевіряли руки на наявність мозолів, рубців, татуювань. Усі, хто потрапляв під підозру, зазнавали знущань.

Чоловіка пані Алли, колишнього «АТОвця», здали. Після перевірки документів та телефонів у всієї родини його забрали в невідомому напрямку [пізніше було встановлено, що це був склад у районі села Петрушин]. Пані Алла пригадує, як ходила по селу й намагалася знайти його. Але це призвело лише до додаткових перевірок. А було особливо страшно, адже з нею вдома жили донька та невістка.

Тим часом її чоловік три дні сидів з обмотаними скотчем очима, поки його допитували. Потім його та співкамерника викинули за 10 кілометрів від Черниша зі словами: «Як дійдеш, то будеш жити».

Дійшов. Чоловік і досі має проблеми з очима.

З машинами, килимами й навіть унітазами: як росіяни покидали село

Увечері 30 березня в селі панував хаос. Було чутно крики, рух техніки не припинявся. 31 березня російські військові масово залишали Черниш. Забирали все, що могли: машини, холодильники, килими, ворота, навіть унітази.

Чоловік пані Алли працював із бетонними кільцями на фермі. Там базувалися російські військові. Вони винесли все — інструменти, техніку, навіть особисті речі фермерів. Машини відбирали в місцевих, а що не могли вкрасти — нищили. По собі залишали одні руйнування та мотлох.

Фото: Олександра Лінтовська

«Ми звикли. Живемо»: життя села та магазину після деокупації

Спочатку важко було повірити, що все закінчилося. «Але потихеньку-помаленьку. Усі думали, що не городів не посадимо, нічого не буде. Але нє, з каждим днем, каждим місяцем люди оживали.», — описує ті дні Алла.

Магазин почав відкриватися. Першими волонтери привезли батони. Почалися замовлення.

Олена вперше поїхала за товаром разом із фермером до міста — він дав машину та гроші. Дорога була складною: міст ще не відновили, тож доводилося переходити пішки, шукати об’їзди. Лише ближче до 10 квітня ситуація трохи стабілізувалася.

Люди поверталися в село, серед них були й ті, хто тікав із дач від війни. Фермер допомагав, місцеві підтримували: хто міг — купував, хто не мав змоги — отримував безкоштовно.

«Ми звикли, — кажуть разом Тетяна, Алла та Олена. — Живемо». Троє жінок чекають на своїх близьких з армії. Найбільше вони бажають миру й щоб це більше ніколи не повторилося.

Матеріал підготували Олександра Лінтовська та Діана Щербакова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Як Седнів пережив окупацію: історія про волонтерство, «ждунів» та життя під прицілом — свідчення місцевої волонтерки, яка не покинула дім.

«Стоїть гора високая,
понад горою — гай.
Зелений гай, густесенький
Неначе справжній рай…»

Ці чудові рядки Леонід Глібов написав у садибі українських меценатів та нащадків гетьманів Лизогубів, у Седневі, на Чернігівській землі, оповитій містикою і романтикою…

Тут дійсно райські місця, чудові пагорби, поміж якими протікає оповита димкою річка Снов, що несе в собі таємниці тисячоліть…

Три роки тому, на самому початку повномасштабного вторгнення, просто в перший день війни російські війська своїми брудними чоботами увійшли в Седнівську громаду, окупувавши її однією з перших. До Седнева від російського кордону — менше 60 кілометрів.

Седнівська громада невеличка, тут проживає менше 3000 осіб, до її складу входить 8 населених пунктів.

Про окупацію згадує одна із жительок громади на імя Марія, якій довелося пережити ці дні разом із земляками…

В тилу у ворога

Уже в перший день війни російські військові заїхали в громаду. Три «Урали» приїхали в село Черниш, прибула важка техніка. Пані Марія залишалась у рідному домі разом із донькою та її чоловіком. Потрібно було якось продовжувати жити, розселяти й забезпечувати харчуванням людей, що повтікали з прикордонних громад, іноді навіть голі-босі, і підтримувати своїх односельців. В одному з будинків, що перетворився на волонтерський штаб, люди збирались і вирішували нагальні питання, кому і як можна допомогти.

— Не було хліба, елементарної їжі, тому підключились фермери, які поділились елітним зерном, призначеним на посів. Його возили в Городню, на хлібзавод, пекли хліб. Коли завод став, селяни самі, грубим помолом мололи зерно й пекли хліб. Він був грубий, але такий смачний і такий запашний! Особливо задоволені були родини з малими дітьми. Ми чавили олію, в одного з мешканців була олійниця і хоч яка, темна, але олія була. І ще нам одне підприємство давало курчат-бройлерів. Їх різали, скубли, готували й собі, і хлопцям, якібули розташовані неподалік… — ділиться пані Марія.

Ситуація в різних селах громади була різною. Село Черниш був повністю закрите для вїзду, а от по Седневу можна було пересуватись за умови, якщо ви одягнете білу повязку на рукав — символ лояльності до російських військ…

У кожному селі були люди, що фіксували пересування російських військ і відправляли в Службу безпеки, і наша героїня — серед них.

— Це потрібно було робити обережно, щоб ніхто не побачив. Швидко фіксувати, перекидати інформацію і одразу видаляти її. Але ми це робили, хоча дуже хвилювались за рідних…

Ждуни не сплять…

— Але світ не без «добрих» людей, — згадує пані Марія.

У кожному селі були такі, що «ура» кричали, аплодували, зустрічаючи росіян, підвозили їм тачками їжу на блокпости, показували дорогу… Вони й досі у своїх селах живуть. Небагато їх, але вони є в кожному селі… Є в одному селі колишній полковник радянської армії та його син. Вони в Пітері вчилися, працювали, і хоча давно живуть у громаді, радо зустрічали росіян і допомагали їм.

— Чому служба СБУ так слабенько працює? Не знаю. Не дай Боже, щось трапиться і вони знову повилазять. І будуть нас здавати…

Й от ці люди здали волонтерів, донесли росіянам, яким чином переправляється допомога. Того дня російські військові заїхали в село двома машинами й перекрили його повністю.

— Ми якраз допомогу роздавали в магазині: цибулю, цукор, борошно, — розповідає пані Марія, — Я сказала всім швиденько розходитись. А вони вже поруч, уже наближаються. Я взяла для сусідів, багатодітної родини пакет: цукор, борошно, списки жителів, разом із подругою ми замикаємо магазин і — тікать. Ми пройшли десь 150 метрів і раптом чуємо — постріл. Я обертаюсь, а він стоїть з автоматом. Ноги ватні, біжимо. Вона через дорогу у свій двір вскочила, а я стою біля чужої фіртки, прошу: відкрийте, пустіть, хто небудь, плачу. Одна людина вискочила, пустила мене, і я через городи — додому. Після цього в нас у дворі снайпер попрострілював вікна. Це було попередження, щоб ми більше не збирались.

Невістка пані Марії настільки здала морально, що боялась спати в будинку = їй поставили ліжко в підвалі. Молода жінка була вагітна, але втратила дитину від хвилювання та переживань.

— У нашому селі росіяни шукали волонтерів та учасників бойових дій, перевіряли машини, грубо розмовляли із жителями села. Але нікого не забрали із собою, не катували. А от у сусідньому селі було інакше, ділиться пані Марія. — Сват розповідав, що вони зайшли в його дім у Черниші через виламані вікна. Своє грязнюче поскидали, переодяглися в його спідню білизну і шкарпетки й пішли…

Коли росіяни почали шукати волонтерів, пані Марію з родиною переправили через річку. Якийсь час вони жили в сусідньому, не окупованому селі.

Коли ж повернулися додому — довелося всім разом очищати і відмивати селищну раду…

— Тут так смерділо після них, що було гидко тут знаходитись, тому ми обдирали все, чистили, мили. Кацапи є кацапи…

Найголовніше — що люди змогли згуртуватися, щоби пережити цей важкий час разом. Ніхто не залишився наодинці. Усі діяли разом, допомагали хлопцям і один одному.

— Я пишаюсь тим, що ми — українці, — каже пані Марія і очі її блищать від сліз…

Матеріал підготували Ольга Філіппова, Володимир Данилюк в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Команда документування Освітнього дому прав людини —  Чернігів побувала у селі Черниш. Свідки розповіли про перебіг окупації, фермера, який пожертвував власним господарством заради односельців, переслідування АТОвців російськими військовими, пограбування та інші події лютого-березня 2022 року. 

Початок окупації

Село Черниш розташоване приблизно за 25 км від Чернігова. Через нього проходить дорога, яка веде до сусіднього села Терехівка, а звідти — безпосередньо до Чернігова. Звідси приблизно за годину автомобілем можна дістатися до українсько-білоруського кордону.

Вже 24 лютого 2022 року мешканці села почули звуки вибухів, а на трасі неподалік з’явилася колона військової техніки. Наступного дня, 25 лютого, російські війська увійшли до Черниша. Очевидці згадують величезну колону — після того, як свідок нарахувала 180 одиниць техніки, вона припинила рахувати. Це були танки, БТРи, бензовози, гаубиці та транспортні машини, наповнені солдатами. Окупанти просувалися через центральну вулицю села, нестримно й хаотично, навіть наїжджаючи один на одного, через що зламали електроопору та залишили населений пункт без світла. Водночас вони відразу почали розташовувати свої позиції, використовуючи село як опорний пункт для подальших атак на Чернігів.

Позиції в селі

Російські військові швидко зайняли адміністративні будівлі. У приміщенні сільради вони облаштували штаб, загородили вікна мішками з піском, а довкола нарили окопи. Декілька днів вони також перебували у приміщенні колишньої школи, де зараз знаходиться культурний центр. На водонапірній башті, що розташована на території школи, снайпер облаштував позицію — свідки бачили світло від його приладів уночі.

Окопи російських військових у селі Черниш. Фото надане свідком.

З самого початку окупації стало зрозуміло, що російські війська використовуватимуть село для подальших наступальних дій. Обстріли Чернігова велися щодня — спочатку з лісосмуги під Седневом, а згодом, коли війська просунулися ближче, вони почали бити безпосередньо з позицій у Черниші. На вулицях села з’явилися військові патрулі. Вони їздили по селу, перевіряли будинки, а на деяких навіть спрямовували зброю, але не обстрілювали. Частина військових розмістилася у порожніх хатах.

Росіяни швидко встановили контроль над селом, запровадивши обмеження для місцевих. Людям забороняли виходити з будинків без крайньої потреби, а для пересування вимагали носити білі пов’язки. 

Фермер пожертвував власним господарством заради односельців

Господарство «Черниське» до війни було великим аграрним підприємством, яке займалося вирощуванням сільськогосподарських культур, тваринництвом та мало значні запаси продовольства. На території ферми розташовувалися овочесховища з картоплею, ферма з коровами, вівцями та свинями, склади з пальним, а також сільськогосподарська техніка. Російські військові оселилися на території господарства та використовували його у власних цілях.

Розуміючи, що грабежів і насильства не уникнути, фермер домовився з окупантами. Він запропонував їм забирати худобу та запаси картоплі, щоб ті не чіпали інших мешканців села. Це рішення було вимушеним і воно врятувало людей від безконтрольного мародерства. Російські військові не проводили масових зачисток і майже не вдиралися в будинки, щоб їх розграбувати. Працівники отримали можливість доглядати за худобою, а сам фермер допомагав місцевим, роздаючи м’ясо та борошно тим, хто залишився без харчів.

За місяць окупації росіяни вирізали майже всю худобу, забрали значну частину продуктів, використали пальне, а перед відходом розграбували та зламали сільськогосподарську техніку. Після деокупації господарство «Черниське» зазнало величезних збитків. На жаль, воно досі не відновилося.

Переслідування АТОвців

Під час російської окупації Черниша були випадки переслідування колишніх українських військових, які брали участь в антитерористичній операції. Розшукуючи саме таких людей, російські окупанти проводили обшуки.

Першим потерпілим став Руслан Журавльов, місцевий мешканець, який воював у зоні АТО. Росіяни приїхали до його будинку на БТРі, вишикували всю родину у дворі, перевірили телефони, а потім зав’язали йому руки та очі скотчем і забрали в полон.
Чоловіка утримували три доби у підвалі, не давали води, піддавали психологічному тиску, хоча не застосовували жорстоких катувань. Йому пощастило вижити: перед відступом окупанти викинули його з машини і сказали, що якщо він дістанеться додому, то житиме. Руслану довелося йти пішки з села Терехівка, дорогою спостерігаючи нескінченні колони російської техніки. Після звільнення села він впізнав місце, де його утримували, коли правоохоронці проводили слідчі дії.

Ще одного колишнього військового — Миколу, мешканця села — також ледь не забрали в полон. Окупанти приходили до його будинку, теж шикували всіх біля стін, ретельно перевіряли телефони та документи. Однак, на щастя, його не забрали.

Окупанти використовували різні методи фільтрації місцевих мешканців. Вони ходили по хатах, обшукували підвали та горища, ламали сім-карти в телефонах, вилучали гаджети. Військові російської армії організовували перевірки, попереджаючи, що передача будь-яких даних українським військовим карається розстрілом.

Після звільнення села СБУ та прокуратура зайнялися розслідуванням колабораціонізму. Відомо, що серед місцевих жителів був чоловік, який передавав окупантам інформацію про військових, що і сприяло їх затриманню.

Руйнування та знищені будинки

Окупація села Черниш залишила після себе руйнування. Уламками снарядів пошкоджено 10 будинків у селі. Ще два — згоріли до тла. Один із них був літньою дачею, інший належав мешканці, яка нещодавно померла, тому будівля залишалася порожньою. 

Знищений будинок у селі Черниш. Фото надане свідком.

Крім того, на вулиці Миру обстріл спричинив пожежу в приватному господарстві. Унаслідок цього загинув кінь, а будівля отримала значні пошкодження. Переважно вибиті вікна та зруйновані дахи. Особливо постраждали ті будинки, які були розташовані біля адміністративних будівель, що використовувалися російськими військовими.

Сільська рада, яку окупанти використовували як штаб, пошкоджена зсередини: техніка вкрадена, меблі поламані, вікна та двері вибиті, скрізь залишався бруд і сміття.

Фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), також зазнав грабежу. Окупанти забрали медикаменти та особисті речі фельдшерки, вибили вікна.

В будинку культури, де деякий час жили військові, облаштували примітивну піч, палили меблі, а після деокупації місцеві виявили всередині безлад.

Вантаж «200»

Під час окупації Черниша російські військові зазнали втрат як у живій силі, так і в техніці. Село використовувалося окупантами як логістичний вузол для просування на Чернігів, а також як ремонтна база для пошкодженої техніки. Саме тому воно стало важливим об’єктом для українських сил оборони, які завдавали ударів по ворожих позиціях.

У березні 2022 року мешканці Черниша бачили, як українські сили вразили російську самохідну артилерійську установку (САУ), яка після удару детонувала разом із боєкомплектом неподалік лісу. Один зі свідків згадує, як у момент вибуху земля буквально тремтіла, а над лісом піднявся білий грибоподібний дим.

Російські військові неодноразово вивозили своїх загиблих та поранених. Вже 25 лютого їхала машина з червоними хрестами, на яких крейдою було написано «200» — військовий код для позначення загиблих. Кажуть, іноді з машини стирчали руки і ноги загиблих.

Деокупація Черниша

Коли наприкінці березня стало зрозуміло, що росіяни не можуть втримати позиції під Черніговом, вони почали відхід. 30-31 березня через село проходила велика колона техніки: танки, БТРи, САУ. Окупанти відступали організовано, групами по 2-3 машини з інтервалами у 200-300 метрів. Це було повною протилежністю тому, як вони заходили в Черниш у лютому — тоді їхня техніка йшла щільною колоною, хаотично наїжджаючи одна на одну.

Деякі військові машини були настільки пошкоджені, що їх доводилося тягнути. Водночас вони продовжували робити постріли в напрямку Чернігова.

Сміття, яке залишили російські військові. Фото надане свідком.

Після відходу російських військ у селі залишилася знищена техніка та залишки укріплених позицій. Найбільше військової техніки було на «тракторному стані», який окупанти використовували як ремонтну базу. Там було кілька влучань від українських ударів.

Місцеві мешканці після деокупації знаходили в окопах алкоголь, тушкованку, ковбасу, рибу — все, що вони забирали з магазинів та будинків.

Місцеві мешканці, попри ризик, допомагали українським силам, повідомляючи координати. Зважаючи на те, що росіяни не змогли закріпитися в Чернігівській області, зрештою були змушені відступити і з Черниша зокрема. Мешканці села відразу самотужки почали ремонтувати свої оселі. Нині там живуть відносно мирним життя і мало що нагадує про окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Вознесенське.

Мальовниче село Вознесенське, що розташовується неподалік Чернігова, у 2022 році потрапило в окупацію. Вранці 24 лютого вже було чути вибухи. 25 лютого підірвали мости. Населений пункт опинився в ізоляції – транспортне сполучення було відсутнє.
5 березня 2022 року на околиці села з’явився перший російський танк. Його розташували на висоті, щоб контролювати навколишню територію. До 6-7 березня село було повністю окуповане, з’явилися блокпости, а російські військові заборонили місцевим виходити на вулиці після 18:00.

Церква у селі Вознесенське. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Особливістю окупації Вознесенського стало те, що російські військові переважно уникали взаємодії з місцевими мешканцями й намагалися не чіпати їх. Найтяжчі випадки, що пов’язані з жителями Вознесенського і які можуть розглядатися як воєнні злочини, відбувалися на інших територіях. Період окупації тут характеризують як відносно спокійний, порівняно з іншими населеними пунктами Чернігівщини. Окрім того, Вознесенське стало місцем прихистку для жителів сусідньої Новоселівки, яку нищили російською авіацією, артилерією та іншими засобами ураження. Люди переселялися сюди з сусіднього села, оскільки вважали, що так буде безпечніше. За словами очевидців, обстрілів у Вознесенському майже не було.

Розміщення російських військ

На початку березня 2022 року в село Вознесенське ненадовго прибули російські розвідники. Незабаром у Киселівку, село поряд, увійшла важка техніка — танки, БТРи та «Тигри». Вони розташувалися там, а згодом почали просуватися у Вознесенське.

Стіна пошкодженого будинку в селі Вознесенське. Фото надане свідком.

Російські військові зайняли школу, пусті приватні будинки та адміністративні будівлі. Перш за все, заселялися у будинки, де не жили люди, та використовували їх для своїх потреб. Біля одного з таких будинків облаштували спостережний пункт і вирили окопи. У сільраді зайняли кабінети, а в коридорі на другому поверсі встановили стелажі, які слугували спостережним пунктом.
Декілька свідків припускають, що першими до села зайшли білоруси в російській формі, які поводилися доволі стримано. Вони зробили цей висновок через мовний акцент, яким спілкувалися військові. Однак після 13 березня у Вознесенському з’явилися буряти, тувинці та інші підрозділи. Вони заборонили місцевим жителям виходити на вулиці. Поховання померлих дозволяли лише на подвір’ях, а не на кладовищі.
Одному зі свідків російський військовий казав: «вы у нас на картах отмечены как окупированная територия и с нашей стороны к вам  действий  никаких не будет, если вы ничего делать не будете».  

Фото залишків боєприпасів, виявлених у селі Вознесенське. Фото надане свідком.

У Вознесенському розміщувалися танки, БТРи, артилерія та піхота. Село перебувало під постійним наглядом — окупанти патрулювали територію, знали, хто де мешкає, але зазвичай будинки не обшукували й телефони не перевіряли. Військова техніка рухалася між селами, обстрілюючи позиції ЗСУ, зокрема, із території агрофірми «Улянівська».

Тир і госпіталь у Вознесенській гімназії

З перших днів окупації російські військові заселилися у Вознесенську гімназію. У приміщеннях школи проживало близько 40 солдатів, а у підвалі вони облаштували тир, де тренувалися стріляти. Після їхнього відходу будівлю знайшли в повному безладі: меблі були потрощені, комп’ютерний клас розгромлений, частину техніки вивезли.

Вигляд приміщень Вознесенської гімназії після того як там перебували російські військові. Фото надане свідком.

На стінах школи лишилися написи незрозумілою мовою, схожою на ієрогліфи. Військові проживали у всіх кабінетах та підсобних приміщеннях. Готували там їсти, спали. В кабінеті математики була кімната, яка нагадувала медичну. Там було охайно, був перев’язувальний матеріал. Навколо школи стояла військова техніка, здебільшого броньовані машини та БТРи. Увесь час окупації над будівлею залишався український прапор.

Історія Сергія Колупайка та Олександра Марусика: полон і незаконне ув’язнення

Сергій Колупайко приїхав до Вознесенського напередодні великої війни, 23 лютого 2022 року до матері та сина, а вже наступного дня почалися бойові дії. 14 березня (за іншими даними — 13 березня) 2022 року він вирушив до села Петрушин, щоб вивезти свою цивільну дружину та доньку. Проте його автомобіль обстріляли російські військові на окупованій території поблизу Петрушина. Сергій отримав кульове поранення, але вижив. Разом із ним у машині перебував сусід Олександр Марусик. Під час обстрілу його теж поранили в ногу. Обох чоловіків схопили, зв’язали й відвезли у різні місця.

Певний час про долю Сергія Колупайка не було відомо і його вважали зниклим безвісти. Виявилося, що після обстрілу росіяни взяли його в полон. Спершу утримували в Курському СІЗО, пізніше перевели до виправної колонії в Росії. Родина дізналася про його місце перебування лише через кілька місяців завдяки даним від звільнених з полону українців. Російська влада офіційно підтвердила факт затримання, звинувативши Сергія Колупайка у “протидії спеціальній військовій операції”.

Олександра Марусика утримували до 17 березня у металевому вагончику, без їжі, води та медичної допомоги, попри поранення. Його катували та допитували щодо можливої співпраці з ЗСУ. Зрештою вивезли за село Роїще й відпустили. Йому вдалося дістатися до безпечного місця, йдучи лісами та уникаючи російських патрулів. Згодом Олександр упізнав одного зі своїх катів — 21-річного російського солдата Костянтина Кузнєцова, якого Чернігівський районний суд заочно засудив до 12 років ув’язнення.

Звільнення Вознесенського та відновлення села

30 березня 2022 року місцеві жителі помітили, що військова техніка почала зникати. На ранок 1 квітня стало ясно, що російські війська залишили село.

Осколки боєприпасів. Фото надане свідком.

Оглядаючи покинуті окупантами будинки, люди виявили сліди мародерства — зникли особисті речі, човни, інструменти, харчові запаси тощо. Після звільнення села місцеві мешканці довго оговтувалися від пережитого. Багато хто донині бояться повторення окупації, особливо після того як стало відомо про злочини російських військ на інших територіях. Але нині вже нічого не нагадує про руйнування у Вознесенському, село відновилося. Функціонує гімназія, в якій облаштовують якісне бомбосховище. Завдяки допомозі міжнародних організацій вдалося швидко відновити цивільну інфраструктуру та будинки.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.