Окупація українських територій у 2022 році супроводжувалася численними воєнними злочинами з боку російських військових. Події у селі Стара Басань Чернігівської області стали черговим прикладом порушення норм міжнародного права російськими військовими. Тут відбувалися жахливі епізоди катувань та вбивства мирних мешканців, мародерства та знищення цивільної інфраструктури.

Документатори Освітнього дому прав людини в Чернігові побували в Старій Басані та задокументували свідчення очевидців. Про події, що там відбувалися йдеться у цьому матеріалі. 

Околиця Старої Басані. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Початок окупації

Вперше окупаційні війська прибули до Старої Басані 1 березня 2022 року. Відразу зайняли приміщення будинку культури та школи-інтернату. Розмістили свій штаб у старостинському окрузі, оселилися біля середньої школи та в самій школі. Після влучання в російську бронетехніку, яка була схована за школою, заклад освіти загорівся, тому вона частково пошкоджена й вогнем. Усі приміщення, які займали російські військові розтрощені, засмічені й розграбовані. 

Колони рухалися транзитом, намагалися прорватися до столиці, тому підрозділи військових, що окуповували Старий Биків тут часто змінювалися. Час від часу російські військові заселялися в будинки місцевих мешканців.

Без світла й тепла

Гуманітарна ситуація в окупованому селі була складною. Люди жили без газопостачання, світла та тепла, адже газопроводи та електростанції були навмисно зруйновані. Готувати їжу доводилося на вогнищах, використовуючи імпровізовані «буржуйки» чи іншим подібним способом. Запасів продуктів не вистачало, а через обстріли евакуація була практично неможливою.

Медикаменти доставляли завдяки зусиллям старости села та волонтерів, які ризикували життям, перевозячи хліб і ліки з інших населених пунктів. Зросла смертність: тіла загиблих доводилося ховати у власних садах чи подвір’ях через відсутність можливості організувати поховальні процесії. Російські військові не дозволяли це робити.

“Згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”

Окупати забирали та нищили майно місцевих жителів без будь-якої військової необхідності. Свідки розповіли про пограбування магазинів та будинків. Де росіяни не змогли виламати двері — вивалили їх разом зі стіною пострілом з танка. 

Під кулі російських військових потрапили запарковані автомобілі, бувало вони їх розстрілювали або палили.

З осель забирали їжу, одяг та побутову техніку, електроінструменти. Будинки, де не відчиняв ніхто двері — підпалювали. Відомі випадки, коли стріляли в мешканців, які намагалися врятувати свої домівки від пожеж, що були спричинені обстрілами.

Під час чергового «заїзду до села», як висловився свідок, була поранена у шию місцева мешканка Валентина Супрун, внаслідок чого вона загинула. Її знайшли мертвою біля вікна  у своєму будинку.

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Найстрашніше, кажуть, було, коли російські військові покидали Чернігівську область. Тоді вони відкривали вогонь по житлових будинках, лісах і полях, це спричиняло масштабні пожежі.

“27 березня 2022 року близько 13:00 почала їхати колона, приблизно 70 одиниць техніки, і стріляли просто по вікнах. Вся вулиця — розстріляні будинки. Стріляли запальними боєприпасами. І врятувати їх не можна було. Холод, людей залишилося мало. Тоді згорів 21 будинок в районі Тимки і на вулиці Ярославській”, — розповідає свідок.

Припускає також, що це була помста за те, що українські військові підбили російський БТР. 

Залишки зруйнованого будинку в селі Стара Басань. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Полон та вбивство старобасанців

Того дня із будинку однієї з родини, що жила неподалік місця влучання по російській бронетехніці, забрали в полон одразу 4-х чоловіків: двох синів, чоловіка і племінника. Також їх сусіда, 75-річного дідуся. Загалом по селу назбирали людей, яких утримували в сусідньому селі — Новому Бикові.

Дорогою до катівні, чоловікам натягнули мішки на голову й знущалися поки везли: гасили цигарки об одяг, пробували зламати їхній моральний дух. Людей тримали у жахливих умовах в котельні сусіднього села. Декому з полонених так і не вдалося вирватися живими…

Катівні, які російські військові облаштували, стали місцем страждань десятків людей. Полонених старобасанців, які були в котельні били ногами, прикладами автоматів, стріляли над головами, погрожували ампутаціями. Одним із найжахливіших злочинів став розстріл двох жителів Старої Басані. Там загинули й інші люди. 

Очевидці кажуть, що Олександра Лисака та Володимира Вовка спочатку сильно побили. Кістки Олександра були потрощені, тому він стогнав і крутився на підлозі через біль. В черговий раз, коли зайшов російський військовий та вдарив його ногою по спині, Олександр попросив каву з молоком, чим, ймовірно, розлютив окупанта, котрий їх утримував. Його вивели й він довго не повертався, згодом його знайшли застреленим.

Володимира Вовка пізніше забрали з місця утримання разом з іншим чоловіком і обох розстріляли. Чому вирішили вбити саме Володимира невідомо, адже провокативно він не поводився.

Пам’ятний знак загиблим за час окупації в Старій Басані (Вовк Володимир, Лисак Олександр, Супрун Валентина — цивільні; Хряпа Сергій — військовий). Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів, жовтень 2024.

Іншим чоловікам, які були тоді в котельні, вдалося вибратися. 30 березня 2022 року полонені, користуючись обстрілами, панікою і тим що російські військові ховалися змогли втекти. Вовк Володимир і Олександр Лисак, на жаль, до того часу вже були розстріляні, тоді тікаючи їх тіла побачили односельці, яких тримали разом з ними, вони лежали на кладовищі непоховані. 

Звільнення села

Останніми через Стару Басань поїхали спочатку бензовози, близько десяти, та наступного дня медичні машини російських військових. Після них прибули українські війська та взяли під контроль населений пункт. Так завершилася окупація. 

Протягом майже трьох років з моменту деокупації село поступово відновлюється завдяки зусиллям місцевих мешканців і громади та підтримці благодійників та держави. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читання псалтиря, обшуки та пограбування: 33 дні російської окупації селища на Чернігівщині, де окупанти не вміли заварювати чай, але вміли вбивати цивільних.

Михайло-Коцюбинське – селище в Чернігівському районі Чернігівської області. До повномасштабного вторгнення тут жило майже 3000 осіб. Тоді ж багато місцевих жителів виїхало до Києва, Чернігова та інших міст України у пошуках бодай трохи безпечнішого місця.

З 28 лютого по 2 квітня 2022 року селище було під окупацією. За цей час російські обстріли майже повністю зруйнували 8 приватних будинків, а ще 130 пошкодили. Окрім того, тут загинули двоє цивільних, дві людини зникли безвісти, а ще четверо отримали поранення.

«Це було дуже м’яке вторгнення»

На початку окупації тут коївся хаос. Окупанти заїжджали танками у двори до людей, грабували крамниці, ганяли на величезній швидкості на «бетеерах» вздовж вулиць і погрожували всім, хто потрапляв тоді їм на очі. Опір чинити було нерозважливо, бо ж ніхто насправді не знав що коїться у їхніх головах.

Місцеві жителі щиро дивувалися недолугості росіян, коли ті кожного разу примудрялися знову щось витворити. Сама жінка на час окупації селища залишалася на місці, мовляв, «Ну а чого я маю боятися? Я тут з 1994 року живу».

Сьогодні Раїса Василенко ділиться своїми спогадами про той непростий місяць.

— Проходьте, ось, це мій кабінет. Тут я працюю, у мене тут все під рукою. — Пані Раїса веде у маленьке приміщення на першому поверсі у будинку культури. При вході вказує на дверний замок. Біля нього на дверній рамі видно грубі сліди вирваного дерева. — Оце вони так виривали двері, щоб зайти у мій кабінет. Ломом, напевно, виламували.

Щойно поставивши гріти воду у чайнику, жінка береться проводити мініекскурсію своїм кабінетом. На стіні біля вікна — великий портрет Тараса Шевченка. До того, як тут оселилися росіяни, на ньому був великий вишитий вручну рушник. Окупанти вкрали його, як тікали звідси, а крім цього вони ретельно обшукали кожну шафку у коричневій стінці, яка стоїть майже біля входу. Пані Раїса іронічно посміхається: багато чого вони вкрали, що було десь заховано. Речей, які стояли на видному місці, майже не чіпали.

Розливаючи окріп у горнятка, пані Раїса ділиться спогадами про ранок повномасштабного вторгнення. Каже, що дуже добре пам’ятає ту пору:

— Я чутко сплю, і вночі чоловік мені каже: «Вставай, бо, мабуть, війна почалася. З боку Білорусі і Славутича стріляють». Коли я піднялася, було чути вибухи, але в мене страху не було. Мабуть, тому, що з дитинства я звикла до шуму аеродрому поруч, до літаків і моторів.

Наступного дня, жінці подзвонили із селищної ради. Сказали, що потрібно підготувати бомбосховище.

— Ми носили туди воду, лавки, щоб люди могли там бути. Тоді вже було ясно, що треба готуватися до всього.

На якусь мить жінка затихає і мовчки сидить, наче щось пригадує. Зрештою починає розповідати, що 27 лютого у село з боку Гомеля зайшли якісь військові «у чорній формі, без жодних розпізнавальних знаків». Говорили вони російською із білоруським акцентом. Ходили вулицями, щоб перевірити чи «все чисто», чи немає часом десь «диверсантів». У самому селищі вони пробули тільки одну ніч, заночувавши на другому поверсі у класі хореографії будинку культури.

— Ніхто не бачив як і куди вони потім поділися, у який бік пішли, — каже пані Раїса. — Наступного дня я повернулася до Будинку культури, піднялася на другий поверх і знайшла місце, де вони ночували. Вони нічого із собою не взяли і нічого не зламали. Але я знайшла ключі з брелком, які вони забули. На ньому був напис — «СОБР»*.

«А від кого нас визволяти?»

А 28 лютого у селище зайшли вже російські війська.

— Вони прийшли з боку Білорусі. Спочатку десь наче за Ріпками було чути вибухи. Ми вже зрозуміли, що це росіяни, бо нашим ніде тут взятися. А потім десь із того напрямку рухалася колона військової техніки. Пам’ятаю, що вже тоді не було зв’язку: вони глушили. Але мій чоловік мав якесь маленьке радіо і старі синові навушники. Так нам вдавалося хоч трохи ловити інформацію зі столиці.

Російські військові розгулювали вулицями, заходили у хати місцевих, іноді забирали когось із чоловіків і вивозили у невідомому напрямку. До Раїси ніхто не заходив, а от її сусідам пощастило менше. Жінка пригадує, як вирішила зайти до сусідки якраз після такого чергового «обходу».

— Ну як ти тут? — цікавиться у подруги.

— Скільки у тебе було? — відповіла питанням сусідка.

— Кого було?

— Ну як кого? Он вони ходять вулицями, телефони перевіряють, Сергія з нашої вулиці кудись забрали.

— Та нікого в мене не було!

— Та що ти, не віриш мені?

Ми тоді разом з нею вийшли на вулицю, трішки відкрили хвіртку і побачили, як десь семеро російських військових йшли до центру села. А в той час, коли вони ходили оце по сусідах, я сиділа у будинку і читала псалтир. Тоді вони тільки до нас не зайшли.

Коли росіяни зайшли у селище, вони подумали, що це вже і є Чернігів, адже тут були світло, вода, газ. Називали селище «Михайликом». Серед багатьох історій про недолугість та недалекоглядність росіян, пані Раїса особливо яскраво згадує одну.

— З нашої сторони вулиці дідок один старий жив. Якось до нього у будинок зайшли. Попросили чаю. Ну він дав їм звичайний пакетований. А вони ці пакети розривали, висипали у чашки і аж тоді заливали водою. Кажуть, що «у нас так всє дєлают». Певно, вони і в очі такого чаю ніколи не бачили.

«Я вірила, що окупація буде недовгою»

— Основний удар на себе приймав Чернігів, а тут у нас вони тільки жили. Пам’ятаю, одного разу [росіяни — ред.] понапивалися і почали багато чого розказувати. Незадовго до цього у нашому селищі ракетним ударом вони знищили школу. Так от на п’яну голову розказали, що «случайно» влучили у будівлю. Тоді загинула одна жінка.

Сумно задивляючись у своє майже порожнє горнятко з чаєм, пані Раїса роздумує над тим, що трапилося за час окупації із їхнім селищем.

— У багатьох хатах вони тут жили, через це у нас багато обстрілів не було. Не могли ж вони самі на себе наводити. Часто на ніч вони ходили на інший бік селища, туди, до Шестовицького лісу. Там вони собі окопів наробили і сиділи, а на ранок знову поверталися сюди. Ми називаємо ту частину селища «болотом». Там взагалі замінована територія. Шість місяців тому тільки сапери знайшли на тому місці рештки хлопця, який зник безвісти. Кажуть, що батьки його впізнали по курточці, яку ж і знайшли на тому місці.

2 квітня у селище зайшли Збройні Сили України. За кілька днів до цього обстріли стали інтенсивнішими, а російські військові почали поспіхом збирати свої речі та відступати. Пані Раїса згадує ті дні з ледь помітним піднесенням: нарешті це скінчилося.

— Ми вже знали, що українські війська підступають до Чернігова і скоро звільнять наше селище. Я вірила, що окупація буде недовгою. А росіяни тим часом збирали свої речі, які прали і прямо перед будинком культури розвішували, і кудись тікали. Із собою вони прихопили ще нашу апаратуру – одну з двох великих колонок, які нам потрібні для концертів. Хороша апаратура була, новенька зовсім. Після себе вони позалишали тільки купи сміття, сухпайки і повністю розграбований магазин.

Перевірку селища ЗСУ почали із будинку культури. Обійшли усі приміщення, тримаючи напоготові автомати, але застали тільки захаращену актову залу. На той момент минуло вже три дні, як росіяни покинули Михайло-Коцюбинське. Залишилося тільки поприбирати після них безлад і жити якось далі.

Пані Раїса важко видихає. У такому неприємному згустку невизначеності, люті та невідомості, сили додавала лише віра у перемогу України. І псалтир, який був завжди під рукою у жінки за будь-яких обставин.

Сьогодні видалася напрочуд гарна погода. Уночі випало трохи снігу, вдарив морозець, а тепер було сонячно і свіжо. Недалеко від будинку культури, на невеличкій площі, місцеві повиносили на торг всякого добра. Видно, що сьогодні тут базарний день. Чоловіки і жінки спокійно собі ходили вулицями, віталися одне з одним, часом зупинялися, щоб перемовитися кількома словами. Важко собі уявити що коїлося на цих вуличках два з половиною роки тому.

— Окупацію я не згадую. Не хочу її згадувати. Ми живемо тепер своїм життям.Зараз у нас теж дуже багато такого, за що і молитись, і переживати треба. Хтось волонтерить, хтось допомагає, хтось переживає за своїх дітей. Он у мене сестра двоюрідна живе в Краснодарському районі, каже, що вона росіянка. А я говорю їй: «Слухай! Пуповина твоя де закопана? Правильно, тут, в Україні, у рідному селі! У селі, де поховані твої батьки! Хочеш ти цього чи не хочеш, але воно буде тебе хвилювати до кінця твоїх днів. То яка ж ти тоді росіянка?» От так от! Українська пуповина все одно буде в людині перемагати! Бо це ж своє, рідне.

* «СОБР» — це один з федеральних і регіональних спеціальних підрозділів Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації (Росгвардії). Цю структуру було створено для того, щоб чинити боротьбу з організованою злочинністю та тероризмом. З початку повномасштабного вторгнення вони також були залучені у наступальних діях рф на території України — [ред.]

Над текстом працював Юрій Штокалюк, авторство фото — Ірина Губар та Катерина Лаврінець. Матеріал створено у межах поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Голова Дмитрівської територіальної громади Валентин Бойко каже, що під час боїв на Чернігівщині “Бог забрав у нього страх”. Тому коли одного дня він натрапив на ворожу колону, то перед очима не було картинок з епізодами життя, натомість в голові пульсувала єдина думка: “Ну от і все”. Порівнявшись з Валентином, солдати пересмикнули затвори. З повним прийняттям ситуації, чоловік очікував автоматної черги в спину. Однак того разу смерть пройшла повз нього. Хоча в самій громаді у березні 2022 року російські військові розстріляли шістьох цивільних людей. 

Про підготовку до війни, спротив Дмитрівської громади та розстріли цивільних, – далі у матеріалі. 

“Ще у 2021 році я розумів, що війна буде”

Дмитрівська громада знаходиться в Ніжинському районі на Чернігівщині. Разом із селищем Дмитрівка до її складу входить 15 населених пунктів. Голова громади Валентин Бойко каже: розуміння того, що війни не уникнути, прийшло ще у 2021 році. Тоді росіяни почали брязкати зброєю на північному кордоні України. 

Голова Дмитрівської територіальної громади Валентин Бойко. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

У громаді, аби підготувати людей, організовували курси домедичної допомоги та поводження зі зброєю. На останніх вчили, як збирати автомат, користуватися РПГ та іншою зброєю. Щоправда, тоді із п’яти тисяч мешканців Дмитрівської ТГ ці навчання відвідало близько сотні людей. Але і це згодом стало у пригоді.

Так само тут намагалися подбати і про продовольчу безпеку. Аби збільшити автономність громади, голова шукав, як встановити в селі власну пекарню. Це мало б забезпечити Дмитрівку і навколишні села хлібом у випадку блокади чи окупації. 

“Я дізнався, що в Сергіївці на Полтавщині місцевий підприємець виграв грант і поставив пекарню в селі. Ми з ним познайомилися, почали вивчати досвід. Взимку вже придбали тістоміс, інше обладнання, шукали гарну піч. Але купити не встигли”, – пригадує Валентин Бойко.

У січні 2022 року, коли набув чинності закон про національний спротив, Бойко разом з іншими головами громад профінансували облаштування місць розміщення територіальної оборони в районі. Та попри розуміння наближення війни і підготовку до неї, плану дій на випадок її настання в Бойка не було. Голова думав, що громада опиниться в сірій зоні. Натомість вона потрапила фактично на лінію вогню. 

Екстремальне знайомство

Перші колони російських військових пройшли територією громади вночі 25 лютого 2022 року. Вони рухалися з Сумщини. За пару днів біля сіл Голінка та Гайворон з’явилися й перші ворожі блокпости. А це означало, що громаду “відрізали” від Ніжина, Бахмача та Прилук. Продукти в магазинах закінчувалися. Тому Бойко відправив за хлібом на Полтавщину свого сина та працівників селищної ради. Так за 130 км від дому вони знайшли хлібозавод і налагодили постачання хліба у Дмитрівку та інші села громади. Пізніше з цим питанням допомагало місцеве агропідприємство “Агродмитрівське”. Паралельно Валентин шукав, де взяти зброю для місцевої тероборони. Зрештою, її вдалося знайти в Борзні 28 лютого. 

Картосхема руху російських військ. Матеріали фотовиставки “Дорогою уражень”

“Коли почалося вторгнення, багато людей кричали, що треба завалювати дорогу деревами. Я категорично був проти. Російській техніці то не перешкода, а от наша ”швидка”, машина з хлібом, ДСНС не проїдуть. Так воно й сталося. Я їхав завантажений автоматами. Під’їжджаю до лісу, а там на дорозі дерева повалені. Подзвонив товаришам, вони “Нивою” приїхали з села через ліс, ми перенесли вантаж через завали, і вони помчали назад у Дмитрівку лісом, а я дорогою в об’їзд. Отак ми й озброїлися”, – ділиться голова. 

З громади до загону місцевої самооборони долучилося 25 чоловіків. Це були працівники селищної ради, старости сіл та інші “надійні хлопці”. А згодом життя звело їх і з військовими.

“У перші дні березня мені повідомили, що в Дмитрівці з’явилися військові, розмовляють російською мовою. Ми з заступником Володимиром Трепачко сіли в авто і поїхали за ними. Раптом бачимо, їхній бусик та пікап розвернулися і летять назад. Ми перекрили їм шлях автівкою на переїзді. Всі повискакували з автомобіля. Мало не перестріляли один одного. Координації, як такої, тоді не було. Це виявилися військові 54 розвідувального батальйону. З такого екстремального знайомства і почалася наша співпраця з “кошмарення” росіян”, – посміхається Валентин Бойко. 

Без броніків та шоломів проти важкоозброєних росіян

Перший бій тероборонівців та російських військових стався 9-12 березня. Тоді до Бойка подзвонив староста Рубанки і розповів, що в селі Терешиха на блокпості іде бій місцевих чоловіків та росіян. “Дмитрівські” поїхали на допомогу. Далі стався бій у Рубанці.

Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

“Між нами було метрів 250. Була перестрілка, ми ж без броніків, шоломів, зі звичайними автоматами. А росіяни – озброєні до зубів і в екіпіровці. Але попри це один з ворогів загинув, шестеро інших здалися в полон. Ми передали їх 54 розвідбату… Спрацювавшись з військовими, ми закладали фугаси на місці руху колон, підривали їхні машини, забирали покинуту техніку, снаряди. Якось знайшли перевернутий КАМАЗ із боєприпасами 152-го калібру. Все перевантажили і віддали нашим. Іншим разом забрали шикарну гаубицю… Ми чинили спротив, як могли. Наша громада першою стала на шляху цих колон за весь час їхнього руху з кордону в Сумській області”, – переконує голова громади.

Ще один бій Бойка та його команди стався на трасі, що сполучає Дмитрівку та Гайворон. Там тероборонівці та військові облаштовували позицію. Раптом дорогою виїхав російський “Тигр” і почав стріляти.

“Наш військовий вдарив по ньому з РПГ, але не влучив. Ми з автоматами “пахкаємо”, але то іграшка проти мін і броньовика… Добре, що військові привезли “Утьос” (кулемет. – Авт.). Староста Кропивного Володя Ткаченко встав у повний зріст і як гахне по “бетееру”. Мабуть, в бік йому влучив. Тим він нас і врятував. Росіяни розвернулися і поїхали геть”, – каже селищний голова. 

Та отримавши опір, російські військові почали лютувати. Вони грабували магазини, нищили трансформаторні підстанції, обійстя людей. А 15 березня розстріляли машину, яка везла додому працівників сільгосппідприємства. Тоді поранення отримали четверо людей, а один із працівників – Анатолій Углач – загинув від отриманих поранень. Так само із самохідних артилерійських установок почали обстрілювати й Дмитрівку. 

Знищений російськими війсьами автомобіль. Матеріали фотовиставки “Дорогою уражень”

“Росіяни виїжджали о 5.20 ранку і валили сюди по 30-40 залпів. А 22 березня вони заїхали на тракторну бригаду в Гайвороні. Ми підняли квадрокоптер, бачимо, стоять. Доповіли військовим. Це місце знаходиться за селом, тому вирішили накрити їх мінами. Одна з них влучила в кабіну КАМАЗа зі “Смерчами”, ото феєрверк був”, – пригадує чоловік. 

Того ж дня в сусідньому селі Голінки російські військові вбили селянина Петра Ковалівського. Чоловік мав ментальні захворювання, їхав на велосипеді. Рідні забили на сполох, коли він зник. Згодом його знайшли біля дороги розстріляним.

“Я їхав в машині і читав “Отче наш”

Через шкоду, яку російським військовим завдавали тероборонівці, на них влаштували “полювання”. Аби дізнатися, де вони знаходяться, у Гайвороні взяли в полон шістьох місцевих чоловіків. Тримали кілька днів на території місцевого току, допитували і, зрештою, відпустили. 

Та крім спротиву, треба було впорядковувати й буденні питання. Зокрема, через обстріли часто зникало світло. Лагодити дроти доводилося самостійно, бо РЕМ не хотів ризикувати життям електриків і не відправляв їх в небезпечні райони. 

Валентин Бойко. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

“Я їхав в машині і читав “Отче наш”. Мене вже шукали російські військові, іти до них було небезпечно. Але люди чотири дні були без світла, а значить і води. Тож довелося ризикувати. Так ми заїхали в Терешиху, пішли на блокпост. Кажу їм: “Ми електрики, люди скаржаться, що світла немає. Не стріляйте, ми підемо “десятку” (дріт напругою 10 тис. вольтів – Авт.) піднімемо”. Військовий дивився на мене з недовірою. Аж тут бачу, з-за кута на мопеді виїжджає мій знайомий. Думаю, ну все, зараз щось скаже і моя брехня про електриків відкриється. Але того дня мені пощастило: вони його розвернули додому”, – посміхається Бойко.

“Найтемніший” тиждень перед звільненням

Останній тиждень перед звільненням області був чи не найважчий. Гайворон та Голінку окупували. Лютуючи, ворог без розбору стріляв по мирних мешканцях. 29 березня вбили Володимира Нескубу. Чоловік, пропустивши колону, збирався перебігти дорогу від знайомого до себе додому. Раптово виїхав БТР і чоловіка розстріляли. 

Наступного дня біля вікна російські військові вбили і його 82-річну маму Галину. Жінку знайшла староста села Наталя Вернигора з фельдшером. Родичі не могли додзвонитися Галині Нескубі, тому попросили старосту перевірити, чи все з нею гаразд. Наталя знайшла бабусю вбитою, вона лежала на підлозі біля вікна. У склі був отвір від кулі. 

Написи на стіні, які залишили російські військові. Матеріали фотовиставки “Дорогою уражень”

Ще один удар російські військові нанесли громаді перед виїздом. За день до того, як покинути Гайворон, вони вбили двох цивільних чоловіків – 28-річного Богдана Ткаченка та 53-літнього колишнього військового Миколу Сидоренка. Їх взяли в полон напередодні, тримали в погребі, а потім розстріляли. 

Валентин Бойко з побратимами заїхали в це село вже після відходу росіян. Чистий, охайний Гайворон було важко впізнати: все розбите, понівечене, розграбоване. Таке спустошення сталося за останній, “найтемніший” тиждень окупації. 

Все відновиться, а от людей не повернути

Зараз громада знову живе своїм життям. Руїни у Гайвороні відновили за рахунок місцевих підприємців – Анатолія Бойка, агровиробника з Бахмача Валерія Колоши. Навіть міст між Гайвороном та Голінкою звели власним коштом. Зі спорудженням допоміг 36-й будівельний загін із Конотопа. У 2023 році в громаду зайшла благодійна організація ACTED. Тож село потроху оживає. 

“Це було нерозумно і ризиковано. Але тоді страху не відчувалося, час такий був. Іноді колони їхали мало не назустріч одна одній. Якось мені подзвонили селяни з Рубанки, кажуть, російські військові грабують магазин. Я сів в авто і поїхав, думав, вони ж ідуть від села. Коли дивлюся, колона навпроти мене виїжджає. Двоє військових на броні сидять. Я зупинився. Порівнявшись, військові скинули автомати і розвернулися на мене. Я тільки подумав: “Ну от і все” і чекав пострілів у спину. Але мені тоді пощастило, вони не стріляли. Знаєте, страху не було, картинок життя, як розповідають, теж. Тільки повне прийняття ситуації. Але тоді для мене минулося… Наших людей, які загинули, шкода”, – задумливо резюмує Валентин Бойко. 

Аби фінансово підтримати родини загиблих, селищна рада ухвалила спеціальну програму. За нею раз на рік виплати отримують родичі вбитих цивільних, військових, полонених, зниклих безвісти. Також певну підтримку мають поранені військовослужбовці. А на згадку про тих, у кого російські військові відібрали життя, в кожному населеному пункті громади створюють куточок пам’яті. 

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. 

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Левоньки — невеличке село, що знаходиться в Чернігівській області, за 25 кілометрів від обласного центру. Тут проживає близько сотні людей та розташовується єдиний в Україні подібного профілю “Обласний центр соціальної адаптації”. Створений переважно для осіб без постійного місця проживання. 

30 березня 2022 року в село заїхало дві колони російської військової техніки. Дорогою розстріляли трансформатор, одразу зникло світло. Після прибуття на територію села, російські солдати обрали для роботи шістьох місцевих чоловіків та змусили розпилювати повалені дерева, що перекривали міст через річку. Почали проводити обшуки, намагалися знайти українських військових та тих, хто перекрив їм дорогу.

Фото надане свідком

«Молися, бо твоє життя закінчене..»

Чоловіки розпиляли дерева і повернулися. Приблизно через 20 хвилин російські військові знову прийшли до будинків та забрали їх, повели на територію Центру соціальної адаптації. Відібрали у всіх телефони, допитували.

Солдати вивели чоловіків на подвір’я, поставили на коліна та зв’язали руки мотузками. Стріляли в різні боки, погрожували розстрілом. Одному з них сказали: «Молися, бо твоє життя закінчене, ми зараз тебе вб’ємо, не хвилюйся — це буде швидко». Потім привели його батька, теж допитували і стріляли над головою. Іншого місцевого жителя побили, погрожували розправитися з його родиною.

Згодом росіяни забрали всіх та повели до іншого приміщення. Там була клітка, куди чоловіків помістили. Приставили охоронця, іноді навідувався командир. Чоловікам вдалося вибратися тільки тоді, коли російські військові покинули село.

Грабували та нищили

Російські солдати не оминули і Центр соціальної адаптації та пробули там одну добу. Ночували у корпусі, який працівники використовували як склад. Викрали техніку, матраци, подушки, посуд та стільці. Залишили безлад. Російські військові забрали навіть речі із секонд-хенду, який сюди привезли як гуманітарну допомогу. Окрім того, розстріляли двох корів із ферми, якою опікувалися підопічні центру.

Грабували будинки місцевих мешканців, забирали все, що сподобалося. В один з погребів кинули гранату. До того ж у селі російських військових часто помічали в стані алкогольного сп’яніння.

Напис, який залишили російські військові в сільському клубі: “Простите нас, мы пришли за бендеровцами. А мародери есть у всех :)”. Фото надане свідком.

Танк з вибухівкою

Перед тим як покинути село, підопічних Центру замкнули в окремому приміщенні. Свідки розповіли, що тим часом російські військові мародерили, залили в один із танків пальне, підпалили та закрили люк. Він горів близько години, а потім вибухнув з такою силою, що танкова гусениця перелетіла через дах, її знайшли метрів за 150 від місця вибуху. Ще один шмат заліза, закопавшись у землю, пошкодив магістраль водоводу. Господарська будівля поряд звалилася. Танкове колесо пробило стовбур столітнього дерева, воно впало. Поряд пошкоджені будинки, в Центрі соціальної адаптації обвалилася стеля, вибито вікна тощо. Люди вибралися, загасили пожежу.

Волонтерство

Від початку повномасштабного вторгнення підопічні та працівники Чернігівського обласного центру соціальної адаптації займалися волонтерством. Молоком з ферми в Левоньках та іншими продуктами годували людей в Чернігові, які перебували в бомбосховищах. Доставляли під обстрілами в блокадне місто за 25 кілометрів. 

Навіть за декілька днів окупації місцеві жителі встигли добре відчути на собі, що таке “рускій мір” та чим могли допомагали іншим.

Підготовка інформаційного матеріалу стала можливою завдяки Програмі «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини за підтримки #USAID. Представлені тут погляди та інтерпретації не обов’язково відображають погляди Уряду США, USAID або #УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ОДПЛЧ.

“Двоє військових при мені сперечалися: дострелити мене чи лишити” – розповідь вцілілого під час окупації Чернігівщини

Це сталося 4 березня 2022 року в одному із сіл на Чернігівщині. Четверо цивільних – Микола, його син Петро, зять Олексій та сусід Павло (імена змінені на прохання героїв) – поверталися в окуповане за день до цього село. Там, серед ворогів, залишилася донька та онуки Миколи. Чоловіки спостерігали за селом із лісосмуги кілька годин. Була цілковита тиша. Здавалося, воно вимерло разом із людьми, худобою та домашніми тваринами. Кожен думав про своє, але одна думка була спільною: “Невже всіх убили?”. Микола з супутниками рушили вперед. А коли вийшли на відкриту місцевість, навкруги засвистіли десятки куль. Їх без упину випускали восьмеро російських військових, що несподівано з’явилися з-за крайньої хати. Так, серед білого дня вони розстрілювали чотирьох беззбройних людей у цивільному одязі. Одна із куль влучила в Миколу і назавжди змінила його життя.

Ця історія написана зі свідчень Миколи та його зятя Олексія, які вони надали для проєкту “Трибунал для Путіна”. Задокументували свідчення ГО “МАРТ” та Громадська спілка “Освітній дім з прав людини в Чернігові”.

Металеві ворота зминалися, наче папір

До повномасштабного вторгнення Микола вів активне життя. Хоча уже вийшов на пенсію, але працював завгоспом на місцевому підприємстві, тішився онуками і у вільний час їздив у село на дачу.

24 лютого 2022 року він, як і більшість українців, прокинувся від вибухів. Зідзвонившись із рідними, вирішили перечекати бойові дії на дачі у селі. Здавалося, туди росіяни не зайдуть. Їхати до нього кілька кілометрів від центральної дороги, а за селом – лише ліс та річка, нічого стратегічного чи цікавого. Але сталося інакше.

“Ми чули, як обстрілюють Чернігів, сусідні села. Знали, що мосту вже немає. Через село постійно літали снаряди. Потім додалося брязкання ланцюгів на Десні: то росіяни будували понтон… Погріб у нас ненадійний, тож донька з онуками пішла до будинку знайомих на іншій вулиці, а ми, чоловіки, залишилися вдома. 3-го березня вибухи, які дошкуляли останні дні, раптово стихли. А за 2-3 години ми почули шум за селом: лугом поїхала російська техніка”, – згадує Микола початок окупації.

Він подумав, що побачивши в одному погребі чотирьох чоловіків, окупанти їх розстріляють. Тому люди перейшли у сусідній двір, де ніхто не жив: там скрізь була висока трава та надійний погріб. Про всяк випадок, чоловіки попередньо домовилися, куди тікатимуть у випадку небезпеки і де зустрічатимуться.

За кілька годин у селі вже гули БМП та БТРи. Крізь щілину в паркані Микола підгледів воєнні машини, на яких сиділи російські військові і стріляли по хатах та верхівках дерев. Усі четверо чоловіків зайшли до погреба і закрилися. Вже звідти Микола чув, як у його будинку тріщить скло, як зминаються, наче папір, металеві ворота… Так агресивно, нахабно і по-руйнівному в село заходили окупанти.

Коли гул пристих, Микола пішов перевірити свій двір. Побачене шокувало: двері вибиті, всередині безлад, усі речі розкидані, ворота та паркан потрощені…

“Я присів на ліжко, трохи відійти від шоку. Потім повернувся до своїх – а їх уже немає, пішли. Тож я домовленим маршрутом побіг за ними”, – каже чоловік.

Зустрілися у визначеному місці в лісосмузі. Якийсь час учотирьох вони дивилися, як палає центр села, чули, як від вогню тріщить шифер. Кожен думав про своє, про рідних, які залишилися там. І ніхто з чоловіків не розумів, куди йти і що робити далі…

“Я відчував, де куля мені в ногу зайшла, де вона мені кишки ворочала, де зі спини виходила”

Порадившись, чоловіки вирішили йти у сусіднє село, де жили батьки Олексія, зятя Миколи. Цей населений пункт всього за 3 км, але росіяни туди не дійшли.

Там, у дворі батьків, стояло авто Олексія. На ньому чоловіки вирішили їхати в інший населений пункт, де, за чутками, бажаючим роздавали зброю. Та її там уже не було. Через блокпост до військових їх також не пропустили. Тож усі четверо повернулися до батьків Олексія. А на ранок вирішили прямувати в село, де залишалася його дружина та діти.

“Я взяв у сусіда бінокль і ми пішли. Йшли лісом, довго: залазили на дерева та дивилися, що відбувається в селі. Але геть нічого видно не було. Навіть з’являлися думки, що всіх людей забрали в полон чи постріляли. Дуже боявся за дружину та синів”, – розказує Олексій, зять Миколи.

На підході до села сусід Павло побачив у одному з дворів техніку й військових. Його теж помітили. Відтак чоловіки розвернулися назад, а коли вийшли на відкриту місцевість, в них полетіли кулі. Усі попадали й почали повзти.

“Їх було 8-10 людей, і всі одночасно стріляли по нам. Уявіть, кожен мо по магазину куль випустив, таке стрільбище. Свищить кругом, праворуч, ліворуч, над головою… Дуже страшно. Одна з тих куль влучила мені в праве стегно. Далі через кістку вийшла в живіт, пройшла скрізь кишківник і вийшла з тіла теж через кістку трохи вище копчика”, – згадує Микола момент поранення.

Росіяни підходили, стріляючи. Припинили лише, коли до чоловіків залишалося до 50 м. Микола втратив свідомість. Прийшов до тями на тому ж місці, коли російський медбрат робив йому укол. Чоловік не міг поворушитися, кров бігла з ноги та спини, все було залито червоним. Перший шок минав, все сильніше підступав біль і Микола почав розуміти, якого лиха накоїла російська куля з його тілом.

“Я відчував, де вона мені в ногу зайшла, де вона мені кишки ворочала, де зі спини виходила… Я лежав отак і не розумів, що далі. Чую, один із військових каже іншому, що мене треба пристрелити. Інший відповідає – хай живе, може, викарабкається. А потім вони почали сваритися “по-туземськи” через це… Так я й залишився недобитий”, – ледь стримуючи емоції говорить Микола.

Чоловіка занесли в будинок. Машина його сина Петра була на ходу. Він просив росіян, щоб дозволили відвезти батька до лікарні. Але ті відмовили: попереду чотири блокпости, і там їх точно розстріляють із танка. Натомість російський медбрат запропонував вивезти Миколу у польовий шпиталь разом із їхнім пораненим. Інших варіантів порятунку не було. Тож Миколу завантажили на БМП із білим прапором та великим хрестом і повезли до річки, через понтон. Потім в одне село, Далі був польовий шпиталь у лісі. І зрештою гелікоптер, який переніс Миколу через кордон.

“КГБ-ти” допитувалися, хто стріляв: свої чи росіяни

Зранку 5 березня гелікоптери із Миколою та іншими пораненими один за одним приземлялися в Гомелі. Людей перевантажили у спеціально обладнані мікроавтобуси та повезли до госпіталя. Там було гамірно та людно. Палати вщент забиті пораненими, вони лежали навіть у коридорах. Лікарі та персонал ледь встигали обслуговувати кожного. Згодом від санітарок та медсестер чоловік дізнався, що тут працюють лікарі з Санкт-Петербургу. Загалом це був величезний лікарняний комплекс, який складався з трьох частин: воєнного госпіталя, лікарні МНС і чорнобильського відділення.

Через поранення живіт Миколи налився чимось важким і збільшився в розмірах. Оперувати треба було терміново. Але в госпіталі до операційної була черга. Тож його повезли до чорнобильського відділення…

Після операції і кількох днів у реанімації чоловіка перевели до палати. Там він зустрів земляка: його авто росіяни розстріляли, коли той виїжджав з родиною з села. Сина вбили, а донька та племінниця змогли виїхати з ним. За кілька днів у цій же палаті чоловік зустріне ще одного жителя Чернігівщини – пораненого в руку хлопця, років 14-15. Такі зустрічі були чимось рідним і “своїм”, що нагадувало про дім і допомагало триматися.

Через пару тижнів Миколу перевезли в Гомельську лікарню №4, що знаходиться за містом. Там він проходив подальше лікування та реабілітацію. У закладі було чимало цивільних українців, яких російські військові спочатку мало не вбили, а потім вирішили рятувати.

“В лікарні місцеві мені допомагали. Там був гарний персонал, догляд. Медсестри приносили з дому бульйоничики, мазі купували, яких у лікарні не було. Дістали телефон, щоб я міг подзвонити рідним, а то вони півтора місяці не знали, де я і чи живий. Також приходили “поговорити” якісь люди, думаю, то КГБ-ти. Спілкувалися не грубо, але постійно допитувалися, хто в мене стріляв наші чи росіяни. Я відповів, як є. У цій лікарні я пробув 40 днів”, – каже чоловік.

Микола вчився заново сидіти на ліжку, вставати, ходити. А потім на нього знову чекав вимушений переїзд, цього разу до табору при машинобудівному заводі.

За останні майже два місяці для Миколи це вже було третє місце проживання. І з усіх воно було, мабуть, найкомфортніше. Невелика кімната на двох, ліжка, тумбочки, стіл… Туалет у кімнаті спрощував життя, бо Микола ще погано ходив після поранення та численних операцій. Їжу йому з другого поверху приносили інші пацієнти-бранці з України. Найбільше їх було зі східних областей України.

У цьому таборі Микола пробув не довго. Чоловік дізнався, що, начебто, цей заклад для бранців орендував Червоний Хрест, а договір оренди закінчився, тож людей знову перевозили. Цього разу до геріатричного пансіонату.

Хто саме організовував переміщення людей і чи опікувався хтось централізовано українцями в Білорусі, чоловік точно не знає. Перевозили їх безпосередньо працівники лікарень або закладів, які їх приймали. Микола припускає, що частково цим міг займатися й Червоний Хрест. Кілька разів він отримував допомогу від його представників. Зокрема, перед від’їздом до пансіонату вони приносили калоприймачі, з якими мав ходити чоловік. Із побутовими проханнями можна було звернутися до представників закладів, де він перебував. Решту питань треба було вирішувати самостійно.

“Пансіонат – це, по-нашому, будинок для старців. Зі мною туди поїхало двоє жінок з Бородянки 80-ти та 52-х років. Молодша була на інвалідному візочку.  У пансіонаті доживали віку колишні зеки, люди з певними відхиленнями, сліпі… Тут була недобра атмосфера. Мабуть, звідти виходять тільки вперед ногами. А я, чи не перший, хто вийшов на своїх двох. Але це буде потім…”, – ділиться Микола.

Щоб повернутися додому, чоловік мав навчитися не просто ходити, а долати великі відстані. Адже Микола мав пройти понад 1 км між кордонами України та Білорусі. Тож попри поранення, калоприймач на животі і постійний біль чоловік поставив мету повернутися додому і обійняти своїх. Тому щодня він ходив, ходив, ходив…

Зрештою, його тіло було готове здолати такий перехід. Але додому його знову не відпускали: виявилося, його український паспорт відправили в Мінськ на перевірку. Відправили тільки зараз, через три місяці його перебування в Білорусі.

Так минуло літо і настала осінь. Микола чекав. Дні тяглися нестерпно довго. Люди в пансіонаті мали свої або батьківські спогади про Другу світову, але при цьому не соромилися виправдовувати напад Росії словами “не треба було жити краще нас”. Але найбільше дошкуляла невідомість: скільки ще йому бути на чужині, за 100 км від дому?

Паспорт перевіряли три місяці. Так нічого й не знайшовши, повернули і дали добро на виїзд в Україну.

“Раніше я міг працювати, допомагати онукам, дітям… А зараз сиджу днями вдома і живу на пенсію в 3 тис. грн”

“Я на радощах дзвоню зятю, кажу буду йти. Домовилися про час. Ми збиралися виходити разом із жінкою на візочку. І от уявіть: директор пансіонату привіз нас до кордону, ми проходимо білоруську митницю, там перевіряють наші сумки, залишилося забрати паспорти в останньому віконці і здолати той кілометр до нашого кордону. І тут дзвонить зять: “Ні в якому разі не йдіть, біля митниці все заміновано, ви не пройдете”. Дзвонили всюди, шукали виходу, але заради однієї-двох людей розміновувати все не будуть. Добре, що митники не відпустили директора пансіонату, який нас привіз. А то що його робити: ні туди, ні сюди… І так ми знову повернулися в пансіонат. Морально було важко: розчарування, розпач, сум. На душі шкребе… Ось вона свобода, рукою подати. Здається, підстрибнеш і хату побачиш. І все це вислизає з рук”, – розчулено говорить чоловік.

Приїхавши в пансіонат, він у відчаї подзвонив сину. Той знайшов друзів – хлопці, які вже багато років жили та працювали в Гомелі, мали вночі вивезти батька з пансіонату. Микола попередив керівництво, що його заберуть, і так дістався до польського кордону. Там його зустрів син і повіз до Польщі.

Ще пів року Микола пробув у Польщі. А на початку квітня 2023 року він нарешті повернувся до рідного Чернігові, де за тиждень його знову оперували.

Чоловік зізнається, що ця трагедія назавжди змінила його життя. З активної людини він перетворився на таку, що днями вдома. Ні на що більше немає ані сил, ані бажання.

“Раніше я міг працювати, онукам, дітям допомагати. А зараз живу на пенсію в 3 тис. грн. Отаке життя. Операції та лікування в Україні безкоштовні, щось докуповуємо, але то по кишені не сильно б’є. А ось здоров’я вже не повернеш. Рани досі болять, тривожать. І емоційно важко”, – каже чоловік.

Микола вже приїжджав до свого села, ходив по двору. А ось на місце, де його мало не вбили, піти не наважився. Не хочеться згадувати пережите. Хочеться забути все, як страшний сон. Але воно не забувається і кожного дня болем нагадує про себе…

Авторка: Наталія Найдюк

Застрелений, закатований, розстріляний, кульове, загинула від удару прикладом по голові, згорів, підірвався на міні, загинув від осколка…

Такі причини смерті читаєш в документах, а потім серед них зустрічаєш цифру — 2008 року народження.

Місцеві жителі розповідають, що в перший же день окупації росіяни вбили сина з батьком, які просто йшли повз них з велосипедом.

Двох молодих хлопців переїхали танком. Розстріляли священника, якій їхав зі служби на своєму автомобілі. Закатували чоловіка до смерті. Жінку біля її ж двору вдарили прикладом по голові і та померла. Багатьох місцевих мешканців брали в полон.

Знищили музей, у якому зберігалося понад 400 експонатів. Найціннішою частиною колекції була збірка творів всесвітньо відомої української художниці Марії Примаченко.

На щастя, частину її картин вдалося врятувати. Але доля інших творів українських відомих майстрів, на жаль, не така щаслива. Внаслідок обстрілів будівля музею повністю згоріла.

Серед місцевого населення були і свої герої. Наприклад, Євген Шабуня з с. Олізарівка, який розміновував міни окупантів. А робити це він вчився сам — по відео. Зараз Євген проходить реабілітацію після підриву на міні та планує надалі йти працювати в МНС.

Протягом всього часу окупації в Іванкові працювала лікарня. Лікарі, на чолі з керівницею медзакладу Ларисою Цуп, не покинули громаду і приходили на поміч пораненим та хворим. Більшість з них жили в лікарні, деякі навіть з родинами. Інколи їм доводилось чути у свій бік погрози від окупантів, які часто навідувалася до лікарні і вимагали психотропні ліки або перейти на бік росіян. Води в закладі теж не було, тому лікарям і медпрацівникам приходились її носити з криниць місцевих мешканців щодня.
За час окупації в Іванківській громаді народилося 18 немовлят. Пологи доводилось приймати в надскладних умовах. Російські солдати не пускали породіль з інших сіл громади. Тому доводилось перевозити вагітних на човні, ризикуючи життями.

Кожна така історія про людей — простих українців — героїв, що живуть серед нас.

Польова місія до Іванківської громади 22-23 лютого 2023 здійснена організацією членом Коаліції “Україна. П’ята ранку” — Освітній дім прав людини в Чернігові в рамках проекту “Від фіксації до правосуддя: забезпечення належного документування воєнних злочинів”, що реалізується Регіональним центром прав людини за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст публікації не обов’язково збігається з позицією фонду.

«Сільська рада знаходиться біля пам’ятника загиблим солдатам, але не російським…, нашим…». Такими словами наших документаторів зустрів чоловік у селі Слобода, що знаходилося в окупації 25 днів, з 5 по 30 березня.

Місцеві мешканці багато страждань пережили під час окупації.  В селі відбувалися і катування, і розстріл військовополонених ЗСУ, і мародерство, і зникнення мешканців – про це стало відомо із свідчень місцевих жителів.

Ми дізналися про незаконне затримання людей та катування 6 місцевих, яких тримали у сараї однієї жінки. Про розстріл машини з цивільними, які намагалися виїхати із села, загиблого Павла. Про катування водія шкільного автобуса у магазині. Катування батька та сина за телефонний дзвінок та ще багато воєнних злочинів проти цивільного населення. Справжнє пекло тривало майже місяць у Слободі на Чернігівщині.

Дуже лякало людей розташування російських військових та техніки в безпосередній близькості з домогосподарствами. Декому навіть довелось  жити в одному будинку з окупантами або переходити до рідних чи переїжджати з маленькими дітками до підвалів.

Підлість, зухвалість і тотальна брехня – це все, що змогли побачити люди в окупації. «Поки один військовий пропонує бабусі принести води в хату, інший витягує картоплю з її погребу», – розповіли місцеві жителі.

Були навіть «кіношні» постановки з евакуацією групи місцевих з погребу до магазину в центрі села, в повністю контрольованому загарбниками населеному пункті та криками: «прикрой нас!»

Одна жіночка показала нам свою хату та двір, де базувалися більше 25 російських військових, де окупанти переховувалися у підвалі, готували та їли, спали, ховали свою техніку та потім – стріляли з неї… Після втечі, звісно, залишили багато бруду, а ще зруйнований гараж і кухню. Сусідній будинок був взагалі спалений. І таких прикладів в селі багато.

Наразі люди оговтуються, відновлюють свої будинки, заводять худобу та продовжують жити, і не хочуть більше згадувати «руський мір» та їх «звільнення». І вкотре, в черговому селі, після цих усіх пережитих подій ми фіксуємо у людей синдром «та нам ще пощастило».