За останні роки подій у країні сталося так багато, що правозахисники, здається, встигли призвичаїтись до всього…окрім необхідності дбати про себе. Хто врятує супергероїв та супергероїнь, які звикли рятувати інших?
Говоримо з Іриною Виртосу
Ірина Виртосу — правозахисниця, експертка з недискримінації та гендерної рівності, журналістка. Співзасновниця громадських організацій “Бути” та “Fight for Right” , від імені останньої співпрацює з Міжнародною фундацією виборчих систем IFES. Залучена до розробки інклюзивного курсу з громадянської освіти для молоді “Демократія через дії”. Має дочку.
Ліворуч – фото з сімейного альбому, праворуч – Ірина на акції “Відчинимо правду проти насильства” на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції , листопад 2021 рік. – фото Наталії Адамович
Ірина займається боротьбою за права людини вже 12 років.
Усе почалося 3 лютого 2012 року. Тоді вийшла перша стаття Ірини в межах співпраці з “Центром інформації про права людини” (зараз — “ZMINA”), з якої почалась десятирічна історія співпраці. Потім були довгі роки плідної роботи та боротьби, протестів та акцій, проєктів та діалогів з владою. За цей час правозахист в Україні змінився докорінно — і виклики, і способи їх подолання стали геть іншими. Змінилися і самі правозахисниці та правозахисники — і багато з них усвідомили, що потребують тієї ж турботи, яку звикли віддавати іншим. Ірина Виртосу — в їх числі.
Що змінилося за 12 років?
Проблеми в країні були завжди, розповідає Ірина, а от механізми боротьби довго залишалися обмеженими. 12 років тому максимум, на який ти міг розраховувати — це можливість вийти з плакатом на площу та мати сподівання, що це не закінчиться автозаком.
“Ми тоді моніторили всі випадки тортур у відділках міліції, мали спеціальний інструктаж з приводу того, як ми діємо на акціях. Багато спілкувалися з активістами з Білорусі та Росії — тоді ще була надія, що можна щось спільно зробити”
З тих пір зусиллями активістів та правозахисників змінилося багато чого, та основне — до посадовців не просто стало можна достукатись — стало можливим вносити зміни у співпраці з ними, бути партнерами, пропонувати кращі рішення.
Акція Lights for Rights у грудні 2021 року. З сімейного альбому Ірини
Сам правозахисний рух став більш професійним — з’явилося більше інструментів впливу, крім “палатки та плакатів”. Стало можливим створювати свій порядок денний, наголошувати на тому, що для нас важливо, доносити це до влади — і використовувати для цього інструменти, про які неможливо раніше було мріяти.
“Я дуже раділа за колег, які провели міжнародну конференцію з прав людини прямо в київському метро (“Права людини за темних часів” 09.12.22). Тоді тривали обстріли Києва і було дуже небезпечно проводити заходи, а мої колеги у співпраці з Офісом омбудсмена організували конференцію, де говорили про порушення прав людини під час війни, розкривали питання Криму, захисту прав людини, обговорювали це все на партнерському рівні. Десять років тому таке неможливо було уявити”
Академія з прав людини для викладачів та викладачок журналістики, 2021 рік – з сімейного альбому
Крім того, з’явилося багато громадських організацій, які не згодні зі старими підходами до взаємодії з урядом, вони шукають нові формати, залучають соцмережі, починають активізувати тих, хто звик працювати за старими правилами.
“Коли б’єшся в стіну 12 років, то в якийсь момент все-таки починаєш помічати зміни: ось тут був глухий мур, порослий травою і пліснявою, а зараз вона прозора та з перспективою на звітність держави перед громадою”.
Як не вигоріти?
Важливо розділяти свою діяльність — правозахисну, волонтерську чи будь-яку іншу — і особисте життя. Але сказати це легше, ніж втілити. Ірина згадує, як на самому початку роботи, надихнувшись купою можливостей для навчання та професійної самореалізації, занурилась в роботу повністю — і в результаті зіштовхнуласяіз перевтомою.
“У мене бувало так, що я приїжджала з одного відрядження і одразу збиралась в інше, а коли не встигала прати речі — купувала собі нові.”
Потім сталося народження дитини і декрет, а з ним — цілком реальний страх випасти з робочого життя, втратити зв’язки.
Ірина з дочкою під час запису інтерв’ю для книжки “Кримський фотоальбом”, 2019 рік – фото Валерія Мезенцева
Але темп роботи все одно довелося знизити, щоб бути з дочкою, і поєднувати це було вкрай складно — аж поки дитина не пішла у садочок. І тут — нові виклики: робота в умовах карантину, перехід на новій онлайн умови праці, а потім…
“Потім після важкої хвороби померла мама. Зрештою в кінці 2021-го настав момент, коли я зрозуміла, що ресурсів у мене вже не 0, а мінус 100”
Складнощів додав ковід, необхідність перелаштовуватися на роботу в новому форматі. Коли нарешті стало зрозуміло, що сил більше нема — Ірина вирішила написати заяву на звільнення та взяти рік на відпустку, осмислити все, що відбулося та як слід погорювати. І в цей момент сталося повномасштабне вторгнення.
В перші дні Ірина була вимушена була взяти дитину за руку і перетнути кордон. Там вони прожили 8 місяців.
Зранку і вдень я жила в країні Данії, вчила мову, а вночі — працювала на Україну
Ірина була залучена в декількох проєктах, досліджувала евакуацію людей з інвалідністю. Про відпочинок взагалі не йшлося — не лишалося ні часу, ні сил. Минулого року вони повернулися в Україну — і до викликів додався страх за життя.
“Тоді я зрозуміла, що нічого не можу ні придумати, ні вирішити. Організм каже — камон, тобі треба відпочити. А ідеального часу для відпочинку нема. Якщо тобі треба спати, треба спати зараз, а не через три роки”
Закінчилися сили щось робити, сенс, просіли ресурси — емоційні та фінансові. І опорою в цей непростий час стали родина, друзі й колеги.
Один з колег Ірини порадив їй звернутися до Освітнього дому прав людини та доєднатися до Програми психосоціальної реабілітації.
“Він сказав: Іро, тебе там дуже ждуть, ти їхня клієнтка”
Коли і як просити про допомогу?
Найскладніше, зізнається правозахисниця — визнати, що тобі потрібна допомога, щоб про тебе подбали. Особливо — коли останні 12 років сама робила це для інших. Стає по-справжньому складно зупинитися і зафіксувати те, де ти опинилась.
“Знаєте, коли це відбувається? Тоді, коли все начебто “добре”. Я повезла доньку в Іспанію, до теплого моря. Я сама зі Скадовська, нині моє рідне місто під окупацією. І моє море забрали.
І от я в Іспанії, моя дитина мирно спить вночі, а мені хочеться кричати. Не тому, що я в чужій мені Іспанії — а тому, що я могла б бути вдома, біля свого моря, зі своїми близькими.
Ти їдеш за кордон, щоб у дитини був тиждень чи два мирного часу, щоб менше знала, що таке обстріли, сон в коридорі, вибухи поруч”
Ірина з дочкою в Скадовську. Фото з сімейного архіву
Втома накопичується і відчувається тоді, коли тіло відпочило і має сили на осмислення. Тоді треба зробити найскладніше — усвідомити, що це нормально — потребувати допомоги.
Друге — зрозуміти, що саме тобі треба, і попросити про це.
За порадою свого колеги Ірина звернулась до Освітнього Дому прав людини.
“Я відчула щось дуже цінне — повагу до моєї гідності на різних етапах спілкування з учасниками та організаторами. Мені подзвонили, уточнили мій запит, сказали: навіть якщо ви нічого не візьмете від програми, принаймні зможете нарешті виспатись”
Ірина згадує, як постійно виправдовувалась: насправді їй не так вже й погано, можливо, комусь іншому потрібна допомога більше. Але тренери швидко пояснили їй, що допомога їй необхідна, і просити про це — зовсім не соромно.
Згадує атмосферу безпеки і довіри, прийняття її такою, якою вона є — атмосферу, в якій було просто відкритися.
“Я запам’яталась всім як дівчина, яка постійно плакала.”
Інші учасники та учасниці навіть дякували за це — завдяки її прикладу під кінець програми всі змогли відпустити емоції.
Зізнається, що їхала на програму з мінімальними очікуваннями — хотіла принаймні тиждень відпочити. І програма дала таку можливість — на відміну від звичних їй тренінгів, де все розписано по годинах. А крім цього — нові інструменти турботи про себе.
“Коли тренерка Надія Локоть вчила нас вітатися зі своїм болем, це було спочатку для мене дико. А зараз я постійно собі кажу: о, привіт, затиск у шиї, давно тебе не було”
Що далі?
Після проходження реабілітації настав час повертатися додому — з новими інструментами та знаннями про себе.
“Навчилась фіксувати свій стан. Наприклад, я тепер точно знаю, що мені потрібно добре спати, бо вночі тривожність підвищується. Нас привчили тривожитись ночами, тому треба спати, коли є така можливість”.
Вихідні — для себе і родини. Замотатися у ковдру, дивитися фільми та пити чай, і в жодному разі не працювати.
“Мені показали на цій програмі, що так можна. Що це нормально. Я зрозуміла, що я роблю і навіщо, чому я в Україні, чому моя дочка тут. Це знизило внутрішній тиск”.
Активістки та активісти — супергероїні та супергерої, які можуть не спати по три дні, але ресурси фізичного тіла є обмеженими. Ірина відчула це на собі — і тепер ділиться досвідом з колегами.
“Я часто працюю з людьми, які трошки молодші від мене. У них горять очі, завжди купа ідей. І я завжди ставлю їм такі прості базові питання: ви поїли сьогодні? Ви поспали? Де ви візьмете час і сили на цю ідею?
Я можу ділитися з ними своїм досвідом та знаннями, своїми контактами та ресурсами, але це ще не все. Я хочу, щоб вони в цьому драйві не забували про себе”.
Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.
Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.
Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻 https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5
