Навесні 2025 року в квартиру Олексія та Олени в Криму увірвалися російські силовики. Подружжя затримали для допитів, після чого жінку відпустили, а чоловіка арештували ніби-то за статтею про держзраду. Рідні досі не мають жодної офіційної інформації про місце його перебування і становище.

Ми поговорили з донькою Олексія, Яною, про те, як на її тата «шиють» справу, чому важливо не боятися доймати російські держслужби, та як родина переживає невідомість.

Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Дзвінок

Яні 35 років, вона родом з Севастополя, у 2012 році перевелася з кримського філіалу КНЕУ в київський і завершила навчання в столиці. Зараз вона займається постачанням медичного обладнання в державні та приватні лікарні.  Батьки Яни залишилися жити й працювати на півострові.

Навесні 2025 року дівчина якраз закінчувала масштабний проєкт з реабілітації в Україні, який забрав багато сил, тож Яна запланувала відпустку: «Я була на повному нулі і мала піти відпочивати». Але однієї ночі задзвонив телефон. На екрані висвітився номер дідуся, який помер. За вікном тривав черговий масований обстріл Києва російською армією, тож втомлена й сонна, дівчина розгубилася: «Я подумала, що телефонує брат з дідусевого номера, але навіщо? Я скидала знову і знову, але потім прийшло повідомлення, щоб я терміново передзвонила». На тому боці була мама. Вона повідомила, що тата Яни викрали спецслужби РФ.

Ізоляція

Випадки незаконних затримань людей в Криму та на тимчасово окупованих територіях України дозволяють виділити дещо спільні риси в діях силовиків: вони вриваються в помешкання або рано вранці, коли люди ще сплять, або під час вечірньої рутини.

Весняного вечора 2025 року батьки Яни, Олексій і Олена спокійно вечеряли вдома, коли у квартиру ввірвалися. Частина силовиків були у формі, інші — в цивільному, але всі в балаклавах. Чоловіка поклали на підлогу й накрили голову ковдрою. Сказали, що вони із ФСБ і зачитали документ, в якому підозрювали Олексія у держзраді за статтею 275 КК РФ (передбачає покарання до 20 років позбавлення волі за «зраду на користь іноземної держави»). Олену вивели в окрему кімнату, а Олексія кілька годин допитували. Вона чула, як йому наказували не «огризатися».

«Тато в мене з характером, мабуть, відповідав їм зухвало», — Яна каже, що всі знали про його проукраїнську позицію. Олексій ніколи її не приховував, хоч і не висловлювався активно в соцмережах чи суперечках. Знайомі й колеги ставилися до цього нормально.

Погроз також не надходило. Практика показує, що якщо за людиною стежать, то можуть не випустити за кордон чи не посадити на рейс. Але Олексій не мав жодних перешкод чи попереджень, навіть коли виїжджав у відпустку в інші країни.

При затриманні забрали документи, у тому числі закордонний паспорт Олексія. Телефони – теж, тож батьки Яни не змогли подзвонити ні рідним, ні адвокату. Комп’ютер чоловіка довго перевіряли, але не вилучили. Зрештою, Олені наказали зібратися, взяти речі особистої гігієни, бо невідомо, чи повернеться вона додому.

Подружжя розсадили по різних авто і повезли у протилежних напрямках. Якби вдома був ще й молодший брат Яни, то, вона впевнена, його б забрали теж. Олену допитували кілька годин в офісі служб, потім таки відпустили. Пізно вночі жінка повернулася додому, знайшла серед речей старий телефон дідуся і набрала Яні.

Заморозка

Ще на допиті один з працівників неофіційно порадив Олені вже шукати адвоката для цієї справи. Тож на ранок після затримання Яна зібрала контакти: попри масу відмов дівчині все ж вдалося знайти людину, яка погодилася захищати Олексія. 

Проблема була в тому, що органи РФ не давали жодної офіційної інформації про його затримання чи перебування. Родина писала листи в усі можливі інстанції: прокуратуру, ФСБ, поліцію тощо. Державні структури дуже неохоче реагують на такі запити, але Яна продовжувала завалювати їх листами. Дівчина переконана, що офіційні відповіді з інстанцій диктовані “згори”.  «І звідти одна і та сама відповідь — ”не забирали”, “не знаємо”, “слідства немає”, “діла немає”, “що ви від нас хочете?”», — попри стандартні негативні відповіді Яна продовжує стукатися і не втрачає надії. Сподівається, що через розголос і шум тата можуть швидше «розморозити». Так називають момент, коли незаконно затримана людина набуває хоч якогось офіційного статусу — і це виводить її та рідних зі стану невідомості й тривоги. 

Розбіжності

Крім озвученої під час затримання статті рідним мало що відомо про звинувачення щодо Олексія і те, як структури обирають «цілі», адже нюансів багато. Наприклад, за збігом обставин іншого знайомого родини «розморозили» в той самий час, коли забрали Олексія. Але Яна не звинувачує нікого з постраждалих від РФ: «Там дуже великий тиск на людей. Коли ти довго сидиш, з розуму сходиш, то зрозуміло, що можуть дотиснути до чого завгодно». 

Також є припущення, що на Олексія могла вказати жінка з Бахчисараю, з якою він працював на аутсорсі. Її допитували, і вона вказала на нього, бо він ніби-то в той день був у Бахчисараї. Але пізніше з’ясувалося, що її покази розходяться з дійсністю. Працівники ФСБ, які увірвалися у квартиру Яниних батьків, між собою теж говорили про ці розбіжності. «Ми знаємо, що у самої ФСБ все не сходиться: і сумка не та, і час не той. І взагалі все не складається з тієї історії, з котрою вони прийшли», — говорить Яна.

Про фальсифікації свідчить і те, що через деякий час після затримання відбулася нова хвиля пошуку доказів і свідчень проти Олексія. Працівники ФСБ знову їздили, опитували людей, шукали його ноутбук. Яна згадує, що в травні вони вже приходили на роботу до тата і нічого не знайшли. А в серпні повернулися і вже з’явився і ноутбук, й інші речові докази, за версією слідства. З мамою Яни тоді теж пробували зв’язатися, але вона якраз була за кордоном.

Рідні остерігалися, що на Олену можуть тиснути чи погрожувати, якщо не припинити пошуки Олексія. Але усі звернення в органи йдуть від Яни як від доньки з території України, тож ризиків уже менше, і матері поки що дали спокій. 

Опори

У перший день після зникнення вся родина була у стані шоку, Яна прийшла до тями найшвидше і почала діяти. Вона не лише шукала адвоката, подавала запити, а й стала підтримкою для мами й брата, яким ця ситуація далася дуже важко. 

Олексій був єдиним годувальником у їхній родині, повністю забезпечував Олену і сина. Перші місяці забезпечення брата взяла на себе Яна, потім трохи допомагала і мамі: купувала їй одяг, щоб та не витрачала грошей, бо поповнити нема де.

Перший період Олені було складно переживати самотність у побуті. Раніше їх собаку завжди вигулював Олексій, а зараз доводиться їй. Спочатку вона злилася, але потім жінка почала цьому радіти, бо прогулянки заспокоюють. На щастя, жінка має подруг і маму, з якими бачиться і які допомагають пережити легше цей період самоти. Мама Яни звикла будувати життя разом з чоловіком, тож не розуміє, як і навіщо щось у житті планувати: «Вона дуже чекає тата. Багато років разом були. Мені теж боляче, але тримаюся, бо треба, щоб мати трималася і брат. Я єдина зараз спокійна людина. Маю бути в тонусі». 

Але Яні теж складно. Коли тата забрали, вона вже була фізично й морально виснажена від важкого робочого періоду. А пошуки вимагали нового ривка. Тож дівчина зібрала залишки сил і запустила процеси для пошуку. Це виснажило ще більше:  «Дійшло до того, що в мене випадало волосся, і німіло тіло. І от коли я прокинулася, а тіла взагалі не відчувала, зрозуміла, що треба відновитися». 

Яна подала звернення в міжнародні організації: ООН, Червоний хрест тощо. Але зрушень чи відповідей про долю Олексія ще не було. З українського боку служби прийняли заяви про зникнення людини на окупованих територіях: «Додзвонитися в координаційний штаб важко, бо великий потік звернень і щодо полонених, і щодо військових. Але за тиждень я туди дотелефонувалася. З СБУ через місяць надійшов офіційний лист про взяття справи, з поліції — за два дні. Тобто доволі швидко».

Єдиним шансом визволити Олексія поки залишається обмін. З нашого боку його вже включили у кілька списків. Але людей з Криму Росія обмінює неохоче, адже вважає їх своїми громадянами й хоче судити за своїми законами.

Дівчину підтримують історії повернень цивільних з полону. Раніше це відбувалося рідко, але під час останніх обмінів таких випадків побільшало і це дарує надію. Також важливо, щоб у справі тата був якийсь рух. Навіть якщо це чергові звернення й листи, які Яна надсилає з допомогою правозахисників: «Це дуже важливо, бо коли немає ніякого руху взагалі, починається паніка». 

Надія

Найбільше рідні бояться, що з Олексієм щось станеться, і ніхто ніколи про це нікому не скаже.

Неофіційно відомо, що більшість незаконно затриманих перебувають у Сімферополі, у закритому СІЗО. Установу охороняють не тюремні охоронці, а спецпризначенці. І якщо раніше була можливість довідатися про стан утримуваних від працівників медпункту, то зараз такої можливості немає.

Восени 2025 року рідні дізналися, що Олексія бачили у тому СІЗО під час прогулянки. Він озвався на ім’я й по батькові, після чого чоловіка швидко завели до будівлі. Зі слів свідка, Олексій був пострижений наголо та у цивільному одязі. Практика показує, що поки людину не «розморозять», їй доводиться ходити в тому ж одязі, у якому її затримали. У випадку з татом Яни на момент публікації це вже триває понад вісім місяців.

З того, що відомо про розпорядок у цьому СІЗО, затриманим хоча б видають зубні щітки, а бритися дозволяють раз на тиждень. Підйом о 6 ранку під гімн РФ, до вечора не дозволяють лягати й регулярно водять на допити.

І хоч остаточно полегшення наступить, коли Олексій буде вдома, а ясність — коли з’явиться хоч якийсь офіційний статус по його справі, Яна вже радіє новині про те, що тато живий. А ще намагається планувати майбутнє, адже й у самої є сім’я, дитина: «Я просто дієва людина і тримаюся до кінця. Сподіваюся і тут дотримаюся до кінця, а потім уже піду проживати усе, що накопичилося».

Часом, рідні незаконно затриманих вагаються, чи варто бути гучними, набридливими для російських спецслужб. І хоч історія Яни ще триває, дівчина переконана, що діяти треба наполегливо, з короткими перервами на відпочинок, але добиватися інформації та бути видимими: «Адже коли служби розуміють, що тут людину хтось чекає і шукає, то в неї більше шансів на повернення».

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

25-річну кримчанку Мер’єм, матір двох неповнолітніх дітей, забрали з дому в листопаді 2024 року, розповідає її батько Айдер (імена та окремі біографічні деталі змінено задля безпеки героїв). Незадовго до «арешту» доньки, російські силовики приходили й до нього, говорить чоловік: шукали зброю й вибухівку, закидали «екстремізм», але не виявили жодних за доказів. 

Підґрунтям для підозр, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя: у родині – конфліктна ситуація через онуків, не приховує Айдер. А втім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: вони мають в роду караїмські корені, глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

Подробиці цієї справи Айдер розповів волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Його донька разом з двома малолітніми дітьми – хлопчиком та дівчинкою – мешкала в орендованій квартирі в Сімферополі, працювала вчителькою фізкультури, – починає свою розповідь Айдер. 

З дитинства захоплювалася кінним спортом – це хобі передалося доньці від нього, каже він. Вийшла заміж, але з чоловіком, говорить батько, стосунки не склалися: Мер’єм розлучилася, діти залишилися з нею. А втім, його колишній зять хотів їх забрати до себе. І саме він, припускає батько, міг зіграти ключову роль у цій історії.

Напередодні зникнення доньки, зауважує чоловік, у нього самого був обшук. Це було в жовтні 2024 року. Айдер стверджує: саме колишній зять міг написати на нього заяву «про екстремізм» – через суто родинний конфлікт.

«Це було вранці, годині 4:00 ранку. Світять у вікна ліхтариками, кричать: “Відчиняйте, поліція”. Відчинив двері, мене «поламали» – і в кайданки, дружину «поламали» – і в кайданки. 15 людей зібралося з автоматами. Три «опера», теж озброєні. Та і їхні поняті, всі – в масках. Ці так звані правоохоронці кричали: мовляв, здогадуєшся, за що? Кажу: звичайно, здогадуюсь, затьок написав заяву на мене. Забрали до відділення – це називається «по боротьбі з тероризмом та екстремізмом». Поштовхали трошки, погрожували електрошокером, туди-сюди. І потім відвезли до головного управління ФСБ», – розказує батько.

Там його, каже, протримали п’ять годин.

«Посадили в крісло, обвішали дротами. І ставили питання: ти, кажуть, з українськими силами пов’язаний. Де ти закопав зброю, де в тебе схована вибухівка? Далі відвезли до суду, написали – «опір владі», дали 10 діб арешту – і відпустили», – говорить чоловік.

«Арешт» доньки

А за кілька тижнів, говорить Айдер, російські силовики прийшли по його доньку. Про ці події він знає зі слів сусідки та господині квартири, де жила Мер’єм. Близько 12-ої дня на подвір’я будинку приїхали люди в масках, зі зброєю.

«Сусідка визирнула – їй гаркнули: «Зайди в дім, не висувайся». Ткнули в обличчя якийсь папірець, вона не розгледіла. Їх було п’ятеро, всі зі зброєю. Жодної форми чи шевронів, одягнені в одяг кольору хакі. Під’їхали білим автобусом. Господиня квартири – сама кримська татарка, вона теж боялася, розумієте? Вона відійшла убік. Доньку одразу забрали, їй не дали навіть одягнутися. Забрали, як була, – у футболці й спортивних штанах», – зазначає чоловік.

При «затриманні» люди в масках забрали в Мер’єм український паспорт і мобільник, зателефонувати рідним чи адвокату не дали. А ще, що особливо болісно для батька, – погрожували зґвалтуванням.

«Господиня квартири каже, що чула, як вони сміялися та знущалися: «Готуйся, зараз будемо ґвалтувати, що ти там, милася чи не милася?». Психологічний тиск», – каже він.

Після «арешту» в помешканні жінки провели «обшук», говорить батько: за п’ять годин перевернули все, поняті були, стверджує він зі слів сусідки, підставні.

«Вони зазвичай із собою привозять понятих, які теж у масках. Всі – у масках. Ось мене забирали – також поняті були в масках. Тут – також. Потім, уже в «конторі», вони знімали маски», – говорить батько.

Пошуки

Про «арешт» доньки батьки дізналися тільки ввечері – з телефонного дзвінка господині помешкання: донька встигла продиктувати номер батька. Наступного дня дружи ще на Айдера, оскільки вона має російське громадянство, поїхала до райвідділу поліції – подала заяву про зникнення доньки.

«Спершу вони відкрили справу. А потім закрили – за недостатністю доказів. У МВС нам відповіли: вона затримана ФСБ. А з ФСБ нам офіційно відповіли, що її в них немає», – каже Айдер.

У поліції, згадує батько, його дружині запропонували номер адвоката. Той запросив за складання скарги суму, якої в родини не було.

«Він запросив 25 тисяч рублів. Де нам узяти цю суму? У дружини 12 тисяч рублів пенсії. А я – взагалі на вільних хлібах. Дружина шукала адвокатів через Інтернет. Висвічуються: усі – Москва, Пітер. Чим вони можуть нам допомогти?», – додає він.

За понад рік з дня зникнення доньки, говорить Айдер, жодна з окупаційних силових структур так і не поінформувала їх про долю доньки. Де їхня Мер’єм – подружжя дізналося з власних джерел.

«Інформація в нас одна: донька перебуває у другому СІЗО Сімферополя. З нею сиділа дівчина, кримська татарка. Її зараз вивели, як вони називають, «у правове поле», судили, дали 12 чи 15 років. І ось від її мами ми дізналися, що наша донька жива, здорова, наскільки це можливо там. З чуток, раніше це був табір, а зараз – ФСБешна в’язниця. Жодного дзвінка, жодного листа від доньки – за весь цей рік», – каже батько.

«Дійшли такі чутки, що її «опера» хотіли начебто зґвалтувати. І вона ніби одного там порізала лезом, сховалася за щоку леза – і порізала, ну знаючи свою дочку, я не здивуюсь цьому. І казали, що її сильно побили, і що вона в лікарні. Ніяких підтверджень цього ми не маємо», – додає він.

Батьки Мер’єм намагалися передати доньці посилку.

«Ми зібрали передачку – а раптом… Дружина їздила по СІЗО, просила: «Прийміть передачку для такої-то». Відповідають: «А немає такої, не значиться», – говорить батько.

«Дійшла інформація, що з них там збиткуються. Не дають засобів гігієни, ні зубної пасти, ані засобів для жінок у критичні дні. Головна мета – принизити, розчавити, розтоптати людину морально…», – зазначає він.

Мотиви «арешту»

Підґрунтям для «затримання» доньки, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя. У родині – конфліктна ситуація через його онуків: спершу діти Мер’єм жили з нею. Після її «арешту», – з Айдером та його дружиною, зараз – у колишнього зятя.

Утім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: у них в роду були караїми, тому обоє глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

«Їй начебто закидають «зраду батьківщини», нібито вона збирала інформацію проти Росії. Хоча яка – «батьківщина»? Вона народилася при Україні, вона виросла при Україні! Вони навязали нам якусь нову «батьківщину»… Кого вона зрадила, яку «батьківщину»… Законності тут нема. Це просто бандити в погонах, які користуються своїм становищем і витворяють все, що хочуть», – каже Айдер.

«Моя мама – караїмка. І її батько, і бабуся. Їхню родину депортували з Криму одразу після кримських татар, вони жили в Узбекистані… Та тут зараз в Криму таке робиться! Я не здивуюся, якщо скоро, коли тебе спитають про національність і ти не відповіси «Я росіянин», – в тебе стрілятимуть», – додає Айдер.

Окрім того, зазначає батько, Мер’єм не приховувала своєї підтримки України.

«У доньки в телефоні було багато фотографій з Києва, з українським прапором. Багато фотографій з друзями, знайомими кримськими татарами – з кримськотатарським прапором. На чохлі телефона був приклеєний тризуб. А вони (окупаційна влада, силовики – Ред.) ж це на все це – як бики на червону ганчірку», – говорить він.

Про підтримку й надію

Окрім знайомих та сусідів, зокрема кримських татар, говорить Айдер, ніякої підтримки й допомоги вони з дружиною не отримують. Прості люди допомагали їм речами для онучки й онука, підтримували морально. Пропонували й гроші – Айдер відмовився. За рік після «арешту» доньки, каже він, вони з дружиною так і не змогли оговтатися.

«Вночі я майже не сплю. Вдень ще я щось намагаюся робити, працюю руками, дивлюся новини чи фільм якийсь. Тільки вимкнув – у голові Мер’єм, онуки… Скажу чесно: тримаюся тільки помстою, що рано чи пізно я зможу помститися за доньку. А ще – рано чи пізно знову побачити й обійняти мою Мер’єм», – завершує він. 

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У вересні 2022 року на російському телеканалі «РІА Новості» з’явилися відео, на яких російські силовики затримали українських цивільних із Херсонщини за нібито підготовку терористичних актів. Один із затриманих чоловіків — кінолог Ігор.

Відтоді Росія жодним чином не визнала його утримування, а рідні по крупинках збирають свідчення, що він живий. Ми поспілкувались з дружиною Ігоря — Катериною, щоб розповісти, як РФ поводиться із цивільними на окупованих територіях, та через що доводиться проходити родинам викрадених.

Всі імена героїв у тексті змінені з міркувань безпеки.

Окупація

Катерина час від часу переслуховує ті відео на РІА «Новості» із чоловіком, їй важливо чути, що він говорить. Але бачити його таким їй несила: «Боже, у нього був якийсь шрам, розбита голова. А очі такі були пусті. Дуже страшна картина. Це зовсім інша людина».

Жінка вже понад три роки шукає Ігоря, з допомогою правозахисників надсилає запити в російські інстанції. Звідти приходять однакового штибу відповіді: що не затримували, не числиться, немає. Відео з російського телеканалу — чи не єдині докази. Таких сюжетів було кілька: в одному звучать імена і прізвища, і що ніби-то чоловіки готували терористичні акти для зриву референдуму на Херсонщині; на інших — уже затримані дають «зізнання».

До повномасштабного вторгнення Ігор із Катериною та дитиною проживали в містечку на Херсонщині. Ігор був пенсіонером МВС та працював на цивільній посаді інструктором-кінологом у кінологічному центрі в Херсоні. У своєму містечку він також займався дресуванням собак, тож був знайомий ледь не з усіма.

24 лютого 2022 року чоловік мав їхати на роботу в Херсон, але керівник попросив залишитися на місці. Поки українська влада ще була в містечку, родина гуртувалася з іншими проукраїнсько-налаштованими мешканцями й ходили на мітинги, але російські окупаційні війська швидко захоплювали місто, а колабораціоністи — владу. Катерина згадує: «Наші люди були розгублені та налякані. Поліцію вивезли в перші дні вторгнення. Ширилися чутки, що виїзд через Каховську ГЕС заблокований, а машини, які хотіли виїжджати, розстрілювали. Тож якась частина людей на свій страх і ризик виїздили через Крим, а інші залишалися в окупації і чекали звільнення українською армією». Серед останніх була і їх родина.

Ігор доєднався до організації «Щит», яка займалася охороною громадського порядку, щоб у місті не було мародерства. Він волонтерив, вдень розвозив хліб, а вночі патрулював вулиці, доглядав собак, яких йому залишили на перетримку. Катерина залишалася вдома з дітьми: своїми й родичів, які з’їхалися в їхній будинок на початку вторгнення, щоб разом переживати складні часи.

Наприкінці березня російська окупаційна влада почала масові перевірки колишніх військових і тих, хто мав проукраїнську позицію. Така перевірка трапилась і в Ігоря.

Попередження

Зранку, коли інші дорослі пішли працювати, діти ще спали, а Ігор якраз повернувся із чергування, у двері подзвонили. Катерина подивилася на екран домофона й не одразу зрозуміла, що відбувається: «Вони ж у балаклавах, шоломах, ніби в кіно якомусь. Я перелякалася, ми з малими побігли в гардеробну кімнату, але нас вивели, закрили у ванній, а чоловіка водили по будинку, усе обшукували. Мені було дуже страшно ще й за чужих дітей».

Як розповіли потім сусіди, вулицю перекрили БТРи, нікого не пропускали. Один із сусідів спробував підійти й з’ясувати, у чому справа. На нього наставили зброю і наказали відійти.

Зі спогадів Катерини, у будинок увірвалося четверо військових з автоматами. Її з дітьми згодом перевели з ванної в кухню, а Ігоря вивели надвір. «У мене почали питати, чи це всі мої діти, скільки нас тут проживає. Я просто відвернулася, притисла до себе свою дитину й мовчала. Мені було страшно», — жінка пригадує, що окупанти перевіряли її телефон, але нічого не знайшли. Потім ходили домом і дивувалися достатку, великому телевізору.

Зрештою того ранку родині дали спокій. «Чоловікові сказали, що «якщо буде себе погано вести», вони повернуться. Після цього в мене був якийсь панічний страх, постійно стояла оця картинка перед очима, що вони прийдуть і всіх нас постріляють», — то якраз був час, коли розкрилися масові злочини російської армії в Бучі, тож Катеринин страх був небезпідставний.

Жінка вважає, що на Ігоря вказали місцеві колаборанти. Одна із сусідок говорила чоловіку, що його «пасуть».

Виїзд

У квітні 2022 стало відомо про ще один маршрут для евакуації на підконтрольну Україні територію. І коли ним виїхав мер міста, подружжя зрозуміло, що надії на швидке звільнення мало.

Об’єднавшись із сусідами, кілька родин з Ігоревого будинку вирішили виїжджати, Катерина довго вмовляла чоловіка приєднатися, але той був непорушним: «Він казав, що не може все кинути, залишити справи й собак напризволяще. Ми всю ніч не спали. Я думала, що мені робити, виїздити чи ні. Зараз я дуже жалкую… Якби я його вмовила, через деякий час ми б виїхали. А так, ви розумієте, він почав допомагати нашим військовим і все закрутилося, потім він уже просто не міг».

Катерина із сином усе ж вирвалися з окупації. Кожного дня вони із чоловіком були на зв’язку, вона його просила виїхати: «А він казав, що ще трошки, «Ось почекай, ще трошки»». Катерина не переїздила в столицю, думала, родині буде краще в невеликому містечку, щоб коли Ігор приєднається до них, було більше простору займатися із собаками.

«У серпні в нас була річниця весілля. Він подзвонив, привітав мене, був дуже сумний і обіцяв, що скоро-скоро до нас приїде. На наступний день зранку ми ще переписувалися. А вдень із ним уже не було зв’язку,» — згадує Катерина. Її сестра, яка ще якийсь час не виїжджала, у той же день отримала від Ігоря прохання придивитися за собаками. Мовляв, його не буде кілька днів. Коли жінка прийшла до будинку, побачила безлад, розкриті шафи, розкидані речі, документи, фотографії.

І тоді рідні зрозуміли, що по Ігоря повернулися.

Нові викрадення

Катерина подзвонила до знайомого, який мав бути екстреним контактом — той не знав, де Ігор. Згодом дружину цього знайомого затримали. Молодший брат Ігоря Кирило звернувся до місцевої поліції, але і його теж заарештували. Родича Кирила теж згодом затримали, але швидко відпустили.

На початку вересня сусіди повідомили Катерині, що бачили як військові привезли Ігоря до будинку. Він виглядав знесиленим і кульгав, але чоловіку дозволили перевдягтися і помитися, поки тривав обшук. Свіжий одяг і душ — розкіш для затриманих російськими силовиками. Зазвичай до висунення офіційних звинувачень люди змушені ходити в тому одязі, у якому їх затримали. Але коли з’явилися відео з Ігорем на РІА «Новості», стало зрозуміло, чому чоловік мав виглядати доглянутим.

На жаль, після тих сюжетів Ігоря так і не «розморозили»: жодних відкритих справ, повідомлень рідним чи новин. Аж поки брату Ігоря Кирилу не вдалося опинитися на волі. Це сталося в жовтні за збігом обставин: унаслідок бойових дій у місце, де утримували обох братів, влучив снаряд — і почався хаос. Силовики відпустили частину утримуваних, але були поранені, серед них — й Ігор. «Мого чоловіка прибило дверима, контузило, у нього були зламані ребра, Кирило витягував його з-під завалів і ту жінку також. Тоді Кирила й ту жінку відпустили, а мого чоловіка ніби-то повезли в лікарню,» — але як Катерина не намагалася телефоном дізнатися по лікарнях про стан свого чоловіка, їй це так і не вдалося.

Пошуки

Увесь цей час поки на Херсонщині окупаційна влада розправлялася з неугодними цивільними, Катерина писала листи в усі можливі російські служби й інстанції. Звідусіль їй відповідали однаково: не затримували, справи немає, не знають про місце розташування.

Згодом вона отримала дзвінок від чоловіка, який був у полоні на Херсонщині разом з Ігорем. Той сказав, що Ігоря тримали в клітці, знущалися… «Щось ще мені розповідали, але я вже не сприймала інформацію нормально. Головне — я розуміла, що він живий після того вибуху,» — ділиться Катерина.

А ще за кілька днів сусіди повідомили жінці, що Ігоря привозили до будинку знову, знову проводили обшук. Чоловік виглядав знесиленим. Після цього на кілька місяців Катерина знову опинилася в невідомості і тривозі.

На початку 2023-го через знайомих вдалося дізнатися, що Ігоря вже утримують на території Криму. Відтоді й дотепер про його долю нічого не відомо: «Де він зараз, я не знаю. Мені досі здається, що він на окупованій частині, чомусь я так відчуваю і все».

Українські правоохоронні служби завели справи й розпочали слідство. Катерина неодноразово їздила давати свідчення. На нашому боці вона звернулася в усі можливі інстанції: у координаційний штаб, до омбудсмена, у СБУ тощо. Червоний хрест та ООН теж зафіксували заяви.

Жінка час від часу надсилала на російський бік листи, через правозахисні організації. Нещодавно РФ повернула сотні листів, Катерининих серед них не було, і це дарує їй надію, що Ігор живий і отримав їх.

Ще одним добрим знаком наша героїня вважає те, що Ігор є в списках на обмін, хоч вона й не розуміє, чи означає це, що його знайшли.

Самостійність

Зникнення чоловіка і втрата дому стала дуже важким випробуванням для Катерини та її сина. Ігор був годувальником і багато часу приділяв вихованню сина. Жінка ніколи не мусила працювати, тож зараз починати все з нуля, забезпечувати родину і виховувати підлітка — справжній виклик для неї.

Унаслідок усього пережитого та через перебування в постійній напрузі й невизначеності з родиною чоловіка в них зіпсувалися стосунки. Часом жінка відчуває провину, бо неодноразово чула, нібито це через принциповість та стійкість Ігоря постраждав його брат та інші знайомі, що потрапили в російський полон. Бо силовики не могли витягнути потрібної інформації.

Хоч Катерина каже, що «їй уже нічого не допоможе» й що вона на багато років постаріла через постійний стрес, нічні жахіття і тривогу, — жінка тримається. Відвідує сеанси з психотерапевткою, знайшла роботу й нове коло спілкування, намагається дати синові все необхідне й досі сподівається на диво, щоб її Ігор повернувся до родини.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У березні 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі акцію до дня народження Тараса Шевченка — за кілька годин після цього він лежав роздягнутий на бетонній підлозі підвалу ФСБ.

Його історія — частина репресивної російської системи в тимчасово окупованому Криму: незаконні затримання, катування, постановочні «зізнання», фальсифікації, недопуск захисників і імітація суду.

Застереження: цей матеріал містить описи сцен насильства та жорстокості, які можуть бути травматичними для вразливих читачів. Будь ласка, зважайте на свій емоційний стан перед прочитанням.

10 березня 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі невелику акцію до дня народження Тараса Григоровича Шевченка — кілька людей, квіти, короткі слова пам’яті. Нічого, що могло б видатися загрозою. Уже дорогою назад додому, на трасі біля Перевального, його зупинив інспектор ДАІ. Перевірка документів тривала лічені секунди. А потім — тиша, яку розірвав білий бус без номерів.

«Секунд через п’ять він під’їхав, — згадує Єсипенко. — Вискочили троє чи четверо кремезних чоловіків. Навіть не встиг нічого зрозуміти — руки вже заламали». Балаклави, мовчання, жодних посвідчень. Усе сталося настільки швидко, що здавалося нереальним, ніби сцена з поганого кіно. За кілька хвилин у салоні його автомобіля «раптово» з’явилася граната — під пильними поглядами «понятих», яких привезли ті самі силовики.

«Я одразу зрозумів: це провокація», — каже він.

Далі світ звузився до темряви. Чорні окуляри на очі, навушники, чужі руки, що штовхають уперед. Невідомий підвал без вікон із застиглим плином часу.

Його роздягнули догола й кинули на холодну бетонну підлогу. На вуха наділи дроти. Коли пішов струм, тіло зреагувало раніше за свідомість.

«Це був нестерпний біль. Хвилина, півтори — але здається, що вічність», — згадує Владислав. Після цього його садили на стілець і ставили одне й те саме запитання: ти агент СБУ? Він знову і знову відповідав: я журналіст.

Катування чергували з побиттями, приниженням, фізичним виснаженням. Його змушували стояти в «планці» на руках і ногах: щойно тіло починало падати — били ногами, руками, по голові. «Вставай, сука!» — кричали кати. Один із них зривався на відверту ненависть, вимагаючи: «Кричи, сука, «Слава Україні!»» Це тривало понад добу. У якийсь момент організм зламався раніше за волю.

«Я сказав, що підпишу все, що завгодно. Навіть зізнаюсь у замахі на Кеннеді. Тільки перестаньте».

Паралельно ламали психіку. Йому говорили, що дружина дзвонила вже сорок п’ять разів — і більше він її не почує. Погрожували смертю просто й буденно: «Ти нам пофіг. Здохнеш — закопаємо, як собаку, у лісі», для них (катів) це була щоденна технічна робота, як то кажуть нічого особистого…

Театр слідства — постановка «знахідки», як ФСБ конструюює «докази»

Коли фізичний спротив було зламано, почалася фальсифікація. За словами Владислава за чіткою інструкцією ФСБ його вивезли в степ між Армянськом і Красноперекопськом. Показали корч із дуплом серед руїн і коротко пояснили: «Ось тут ти знайшов «схрон». Зрозумів?» Пізніше, уже з «військовим слідчим», цю сцену відтворили вдруге — тепер «по процедурі», на камеру.

Далі був поліграф і заздалегідь підготовлене відео «зізнання». Йому пояснили, що він має говорити: нібито виконував завдання СБУ, а граната була «для самозахисту від агресивних кримських татар». Абсурдність цієї формули вражала Владислава навіть у тому стані.

«Граната для самозахисту? — згадує він. — Якщо до мене підходять люди, я що — маю підірватися разом із ними?»

Текст «свідчень» видали наперед. У кімнаті стояли цивільні куратори ФСБ, уважно стежачи за кожним рухом. Проте Єсипенко навмисне міняв положення тіла, розуміючи, що відео нарізатимуть. Зрештою ці записи так і не використали.

Незалежних адвокатів до нього не допускали. Коли дружина все ж знайшла захисників, ФСБ змусила його писати заяви про «відмову».

«Куратор, майор Коровін, казав: твоя дружина хоче нам «змішати карти». Ти маєш бортувати адвокатів».

Його переховували в ізоляторі без зв’язку, переводили з місця на місце. У суді він публічно заявив про катування і наполіг на зміні адвоката. Проте суд відхилив клопотання, залишивши призначену захисницю. Лише її несподіваний самовідвід відкрив шлях до незалежного захисту. Усі прохання перевірити місця катувань — підвал у Бахчисараї, будівлю з банером «посуд», можливі сліди крові — суд відкинув.

Півтора року в СІЗО-1 Сімферополя перетворилися на суцільний «день бабака». У камері на 16 нар — до 25 людей. Каша на воді з камінцями, хліб, з якого можна їсти лише скоринку. П’ять місяців — без радіо й телевізора.

Коли почалися ниркові коліки, він годинами сидів притулившись спиною до батареї, намагаючись зігрітися. Лікарів — один-два на всю установу, ліків немає. «Це теж було своєрідним катуванням», — згадує він.

Після публічних заяв про катування його знову вивезли до підвалу — цього разу вже в Сімферополі. Чоловік із «московським» акцентом говорив холодно й буденно: «Через тебе мене викликали з Москви, ти тут чудиш». Лунали погрози сексуального насильства, хоч цього разу вони не перейшли в дію.

«Я зрозумів — іду проти системи й не знаю, чим це закінчиться».

16 лютого 2022 року суд оголосив вирок — за статтями 222 і 223 КК РФ. «223-тя виключає умовний термін. Вони спеціально так склали справу, щоб не було збоїв», — пояснює Єсипенко.

У колонії № 2 в Керчі його зустріли «прийманням»: навпочіпки, собаки, удари. В’язнів змушували підписувати «згоду» на безоплатні роботи. Тих, хто відмовлявся, били й залякували зґвалтуванням, погрожували «нижньою кастою». ШІЗО і «яма» ставали покаранням за найменші порушення.

Медична допомога надавалася лише тоді, коли життя вже висіло на межі. Він згадує хлопця «Сову» з діабетом, який помер після нічних мук і затягування медичних рішень, і 28-го «Козла», що загинув від онкології. Ці смерті були передбачуваними — і тому ще страшнішими.

Системна мішень — українці з Херсонщини та кримські татари під пресом «екстремізму»

Після початку повномасштабного вторгнення охоронці раділи «воді в каналі». У бараках, серед українських ув’язнених запанувала тиша. До колонії масово звозили людей із Херсонщини, окремо селили в «шостий загін». Їхні вироки швидко «підганяли» під російський кодекс. Нові правила режиму супроводжувалися прямими погрозами: відмова від «добровільних» робіт означала втрату передач, побачень, а згодом — «яму».

Свідчення проціджуються крізь буденну рутину колонії, але їхній зміст — про цілеспрямовану політику: кримських татар вибірково й масово заганяють у рамку «екстремізму/тероризму», де релігійність дорівнює підозрі, а «таємний свідок» — доказу. Спогади Владислава лише підкріплює цю картину:

«До ув’язнення я не розумів масштабу — чув про поодинокі затримання, але не бачив системи. У колонії вона стала очевидною: більшість співкамерників за «екстремізм/тероризм» були кримськими татарами.

Справи вибудовувалися за трафаретом: «Хізб ут-Тахрір», релігійні зустрічі, переклади Корану «не із затвердженого списку», невидимі «таємні свідки», яких суд не перевіряє, і вироки на 10–14 років без реальних доказів. Люди, яких я бачив, були спокійними, набожними, не тримали зброї в руках і не визнавали провини — «за що?» — казали вони.

Репресії наростали щомісяця і щороку з 2014-го, бо саме кримські татари відкрито опиралися окупації; їхня гідність і відмова від «каяття» зустрічалися з фабрикаціями і ярликом «екстремізму», що перетворився на універсальний інструмент придушення корінного населення півострова.»

Для читача важливо побачити, це не «окремі історії віри», а відтворюваний механізм — від криміналізації читання і спільних молитов до довгих вироків, які опирались на свідчення невидимих, безликих свідків. Саме тому документування і публічність мають не моральне, а практичне значення: вони розривають тишу, на якій тримається репресивна машина РФ.

Публічність працювала як тимчасовий щит і для самого Владислава, коли про справу писали, рівень відкритого насильства падав, а «найбрудніші» практики відкладали — натомість посилювався тихий тиск через ліки й медогляди, зрив передач і погрози «каяттям».

Міжнародні заяви та постійна робота незалежних адвокатів створювали для тюремників і слідчих ризики — від персональної ідентифікації до санкцій і заочних проваджень — і це стримувало їх. Це не гарантія безпеки, але саме завдяки публічності та юридичній наполегливості вдавалося зменшувати інтенсивність побиттів і «яму», фіксувати порушення та вибивати мінімальний доступ до медицини і зв’язку.

«Коли про мене писали, мене менше били. Але вони вміють тиснути тишею: забрати ліки, зірвати огляд — і ти вже на тонкому льоду».

Спроби змусити до «каяття» не припинялися. Куратор любив слово «урабатувати» — зламати людину до стану, коли вона сама попроситься в підвал.

Адвокати далі безперервно фіксували порушення і готували «подушку безпеки» на момент виходу.

Звільнення відбулося тільки після відбуття строку — 20 червня 2025 року Владислав вийшов із колонії, де ключовим ризиком була повторне «прінемалово» від ФСБ уже на виході.

Саме тому адвокат зустрів його й оперативно вивіз через Сочі до Адлера, звідти — рейсом до Вірменії; у Єревані за підтримки співробітника посольства України Владислава провели «зеленим коридором», оминаючи контроль ФСБ на спільних чергуваннях із місцевими прикордонниками.

Лише після цього він безпечно транзитував до Варшави і Праги, де возз’єднався з родиною.

Історія Владислава Єсипенка — це не набір окремих епізодів, а ланцюг системних порушень: незаконне затримання, катування, фальсифікація доказів, недопуск адвокатів, нелюдські умови утримування, жорстоке поводження в колонії.

«Я вийшов, — каже він, — але всередині мене досі сидить той, кого катували. І поки інші залишаються там, говорити — це мінімум, який я можу».

Його історія — не лише про біль і виживання. Це прямий заклик до дії для тих, хто має владу й обов’язок зупинити цей божевільний атракціон безкарності. Часу обмаль, кожен день тиші — це нові вироки, зламані тіла й діти, що чекають на тих, кого можна було врятувати вчасно.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Незаконно засудженого Росією громадянина України 57-річного Ленура Халілова, раніше звільненого з російської колонії за станом здоров’я, взяли під варту. За рішенням Архангельського облсуду РФ від 14 жовтня 2025 року Ленура Халілова повторно незаконно ув’язнили за клопотанням прокуратури із зазначенням, що “формальна наявність у засудженого зазначеного захворювання судом визнана безумовною підставою для звільнення Халілова від основного покарання”.

У неправомірно засудженого до 18 років позбавлення волі Ленура Халілова було діагностовано кілька захворювань: первинний рак печінки з метастазами у лімфатичних вузлах, хронічний гепатит C, гіпертонія II ступеня, дрібні кісти печінки, кісту лівої нирки та конкременти у нирках. Під час перебування в місцях несвободи його здоров’я значно погіршилося з огляду на наявність хронічних хвороб, які загострилися через погані умови тримання під вартою. Деякі з цих захворювань, а саме ракова пухлина, входять до переліку таких, які перешкоджають триманню під вартою відповідно до законодавства Російської Федерації (ПП РФ №54 від 6 лютого 2004 року “Про медичний огляд засуджених, що подаються до звільнення від відбування покарання у зв’язку з хворобою”), на що посилався Ісакогорський райсуд, який 21 серпня 2025 року прийняв рішення про звільнення з-під варти Халілова за станом здоров’я.

У клопотанні про повторне ув’язнення Халілова, прокурор Рязанов заявив, що суд, який звільнив Халілова під особисте зобов’язання, виніс таке рішення “без уваги, з’ясування та встановлення, а також належної оцінки інших обставин”. Серед таких обставин він назвав ставлення засудженого до лікування, дотримання ним медичних рекомендацій, поточний стан здоров’я, наявність можливості отримувати необхідне лікування без звільнення від покарання. На думку держобвинувача, висновки суду з посиланням на висновок медкомісії, що Халілова не можна тримати у виправній установі на загальних підставах, не свідчить про безумовну необхідність його звільнення від відбування покарання через “тяжкість кримінальної статті”.

Ленур Халілов — ексголова незалежної мусульманської громади Алушта, фігурант «алуштинської групи “Хізб ут-Тахрір”. Його затримали 10 червня 2019 року в окупованому Криму у селищі Ізобільне. 16 серпня 2021 року Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону ухвалив вирок фігурантам «алуштинської групи» засудивши Халілова до 18 років позбавлення волі. 21 серпня 2025 року стало відомо, що 57-річного Ленура Халілова звільнили від відбування покарання через хворобу.

Російська Федерація як держава-окупант частини території України та сторона міжнародного збройного конфлікту зухвало ігнорує норми міжнародного гуманітарного права та систематично порушує права людини щодо українських громадян, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Політично мотивованими переслідуваннями, свавільними ув’язненнями, незаконними судилищами на території окупованого Криму, депортаціями політув’язнених та ігноруванням їхнього становища в місцях несвободи Росія систематично порушує взяті на себе зобов’язання відповідно до міжнародного гуманітарного права та міжнародного права захисту прав людини.

Протягом останніх років російської окупації Криму правозахисники зафіксували безліч випадків, пов’язаних з байдужістю працівників пенітенціарної системи та суддів щодо стану здоров’я політичних в’язнів та їхніх потреб у медичній допомозі. Станом на вересень 2025 року щонайменше 100 політичних в’язнів мають проблеми зі здоров’ям, із яких 46 осіб як в окупованому Криму, так і на території Росії не отримують належної термінової медичної допомоги, не мають доступу до ліків попри гостру потребу. Росія систематично не надає необхідної медичної допомоги політв’язням, ігнорує їхні скарги щодо відсутності меддопомоги, а суди залишають чинними вироки судів попередніх інстанцій щодо незаконно засуджених важкохворих та людей з інвалідністю, і сьогодні повторно ув’язнює тих, хто через критичний стан здоров’я був звільнений та отримав шанс на отримання належного лікування. Внаслідок систематичного ігнорування проблем зі здоров’ям суддями та співробітниками пенітенціарних установ у російських місцях несвободи вже померли троє політичних в’язнів – Джеміль Гафаров, Костянтин Ширінг та Рустем Віраті. Така бездіяльність, зневажливе ставлення посадових осіб РФ та нехтування станом здоров’я політв’язнів створює серйозну загрозу їхньому життю, що в результаті може призвести до непоправних наслідків – інвалідизації чи настання смерті в ув’язненні.

Ми закликаємо РФ:

• звільнити Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я та інших хворих політв’язнів, незаконно утримуваних на території тимчасово окупованого Криму, інших тимчасово окупованих територіях та на території Російської Федерації;
• припинити застосовувати кримінальне законодавство Російської Федерації на тимчасово окупованих українських територіях;
• припинити переслідування людей на тимчасово окупованих українських територіях через політичні погляди, журналістську діяльність, активізм та релігію.

Ми закликаємо українську владу:

• внести Ленура Халілова до списків на обмін та активно адвокатувати питання його звільнення та звільнення інших хворих політв’язнів;
• виробити ефективний механізм звільнення свавільно затриманих цивільних осіб та адвокатувати питання їхнього повернення;
• ефективно підтримувати сім’ї політичних в’язнів та вдосконалити механізм визнання людей позбавленими волі внаслідок російської агресії.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• скерувати запит Уповноваженій з прав людини Російської Федерації Тетяні Москальковій з вимогою звільнення Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я (Moskalkova@ombudsmanrf.ru);
• виступити медіатором у процесі звільнення чи свавільно утримуваних цивільних осіб, першочергово тих, які мають проблеми зі здоров’ям;
• всіляко підтримувати Україну у звільненні всіх тимчасово окупованих територій, зокрема АР Крим та м. Севастополя;
• запровадити персональні санкції проти осіб, причетних до жорстокого і нелюдського поводження з Ленура Халілова та всіма свавільно затриманими цивільними особами;
• запровадити дієвіші секторальні санкції проти різних галузей економіки РФ, які забезпечують фінансову основу для ведення агресивної війни проти України;
• запровадити санкції проти тих економічних суб’єктів з різних країн світу, які дозволяють державі-агресору обходити наявні обмеження;
• всебічно підтримувати Україну для гарантування деокупації територій в межах її міжнародно визнаних кордонів.

1. Центр прав людини ZMINA
2. Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”
3. ГО “Кримський процес”
4. Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля
5. УГСПЛ
6. Кримська правозахисна група
7. Освітній дім прав людини – Чернігів

П’ятеро делегатів Другої міжнародної конференції Crimea Global з Мексики, Бразилії, Судану та Іраку відвідали село Ягідне на Чернігівщині. У березні 2022 року, під час окупації регіону, російські окупаційні війська 27 днів тримали у підвалі Ягіднянської школи 368 місцевих жителів, використовуючи їх як живий щит для штабу, який розташували на першому поверсі того ж навчального закладу. 

Через задуху, відсутність нормального харчування та медичної допомоги там померли 10 цивільних жителів, розповів іноземним гостям житель Ягідного та потерпілий Іван Польгуй: 

“Площа підвалу 197 метрів квадратних, нас було 368 людей. Півметра на людину. Тут були чоловіки, жінки, літні люди та діти, наймолодшому бранцю тоді було півтора місяця. Деякі помирали просто у підвалі, їхні тіла лишались тут, поруч із дітьми, поки росіяни не давали дозволу їх винести”.

Опісля делегати відвідали Чернігівський облмуздрамтеатр, який відновлюють після ракетної атаки у серпні 2023 року, а також мали зустріч із заступником голови Чернігівської ОВА Іваном Ващенко та керівником Чернігівської МВА Дмитром Брижинським. На ній обговорили виклики, що постали перед Чернігівщиною, яка має спільні кордони одразу з двома країнами-агресорками — Республікою Білорусь та Російською Федерацією. 

У другій частині візиту делегати взяли участь у панельній дискусії “Мотивація потерпілих у процесі правосуддя: управління очікуваннями та зцілення від травм” — спеціальному заході Медійної ініціативи за права людини та Освітнього дому з прав людини в Чернігові. 

Захід проходив в ресурсному центрі Освітнього дому в с. Количівка. 

Правозахисники з України, Сирії, Судану та Іраку разом шукали відповіді на питання: “як уникнути завищених очікувань у постраждалих від воєнних злочинів, водночас задовольнивши їхній запит на справедливість”, а також “як зробити процес правосуддя орієнтованим на людину, уникнувши повторної травматизації?”

Модерувала дискусію Ольга Решетилова, голова Медійної ініціативи за права людини. Розмову вона почала з того, що наголосила на ключовій ролі постраждалих у процесах щодо воєнних злочинів, використавши приклад заочного суду над причетними російськими військовими до трагедії в селі Ягідне. Вона розповіла, що якщо на початку судового процесу потерпілі мали великий інтерес до нього, то вже на етапі апеляційного розгляду у залі суду не було нікого.

“Процес правосуддя складний, і за відсутності супроводу спеціалізованих організацій, потерпілі і свідки, не в змозі самостійно розібратися в ньому, просто втрачають мотивацію брати у цьому участь”, — сказала Ольга. 

Сергій Буров, керівник Освітнього дому прав людини в Чернігові, розповів про виклики документування воєнних злочинів, а також поділився досвідом польової роботи та впровадження програм із правозахисної освіти, підкресливши важливість забезпечення психологічної та юридичної підтримки потерпілих. Сергій висловився за підхід у документуванні та правосудді, заснований на правах людини, де постраждалі є партнерами процесу, а не лише джерелом інформації.

“У цьому процесі ми маємо дві цілі: притягти до відповідальності винних та розказати світу правду про ці події. У процесі опитування свідків та постраждалих для нас важливо, щоб люди розуміли ці наші цілі, щоб вони брали активну участь та були зацікавлені у їх досягненні разом із нами“, — сказав Сергій Буров.

Натія Наврузова, виконавча директорка правозахисної організації Yazda з Іраку, описала історію геноцидів проти єзидів – релігійної меншини з древньою вірою, що сягає 6 тисяч років. Через хибне сприйняття віри єзидів, народ неодноразово зазнав утисків, зокрема з боку Османської імперії, пізніше — Аль-Каїди. У 2014 році єзидів на території Іраку атакував ІДІЛ, включаючи масові вбивства, сексуальне рабство та викрадення. Вона підкреслила, що попри зусилля правозахисників та роботу спеціальної Слідчої групи ООН десятки тисяч єзидів все ще живуть у тимчасових таборах, а жінки та діти залишаються у полоні. Натія закликала до співпраці між правозахисниками з різних країн, зокрема у пошуку сталих та дієвих міжнародних механізмів притягнення винних до відповідальності:

“Цей геноцид єзидів досі триває через відсутність механізмів для вирішення причин, що його викликали. Якщо не розв’язати кореневих причин, ризик повторення геноциду зростає”. 

Водночас Фадель Абдулгані, засновник та виконавчий директор Сирійської мережі за права людини, у виступі сконцентрувався на можливостях механізму універсальної юрисдикції у випадках, коли передати справи до МКС неможливо (як це сталося у випадку з Сирією, коли Росія накладала право вето на такі рішення, “захищаючи” режим Асада). Попри те, що добитися покарання для владної верхівки в рамках універсальної юрисдикції практично неможливо, ці процеси допомагають тримати події у Сирії в центрі уваги Радбезу ООН та світу загалом.

“За допомогою універсальної юрисдикції нам вдалося отримати вирок у конкретному кейсі, який визнає, що тортури та насильство становили злочин проти людяності. Цей вирок, можна сказати, поширюється на весь режим Асада, оскільки він характеризувався саме такими методами. Тобто, універсальна юрисдикція не є альтернативою МКС, але має свої переваги”, — резюмував Фадель.

Мохаммед Хассан, виконавчий директор Мережі з прав людини Дарфура (Судан) у своєму виступі підкресли важливість документування як ключового елемента у боротьбі за справедливість для жертв воєнних злочинів у Судані, зокрема геноцидів у Дарфурі. Він поділився особистою історією втрати, пов’язаної із геноцидом, та свого шляху до створення мережі правозахисних організацій. Він закликав до систематизації доказів для міжнародного визнання воєнних злочинів. 

“За ці два дні в Україні я зрозумів важливу річ: надважливо приділяти увагу меморіалізації. Через 10 або 100 років ми маємо знати скільки людей загинуло та за яких обставин, але без документування це зробити неможливо”, — сказав Мохаммед.

Вероніка Плотнікова, керівниця Центру координації підтримки постраждалих і свідків при Офісі Генпрокурора України, розповіла про їхню роботу з підтримки жертв війни. Центр розпочав роботу в січні цього року, а місяць тому відкрив офіси у 9 окупованих та прифронтових регіонах. Вероніка Плотнікова наголосила, що співробітники офісу не займаються документуванням чи допитами, а фокусуються на супроводі та комплексній допомозі постраждалим у процесі правосуддя: від психологічної підтримки до підготовки до допитів.

“Наразі ми бачимо брак комунікації з потерпілими. Їм складно зрозуміти де та яку допомогу вони можуть отримати в процесі правосуддя. Ми маємо вибудовувати державні механізми таким чином, щоб постраждалий бачив «вхідну» та кінцеву точку, до якої він прямує. Ми над цим працюємо”, — зазначила Плотнікова.

Нагадуємо, що конференція Crimea Global проходить за ініціативи Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим/Офісу Кримської платформи, співорганізатори — Медійна ініціатива за права людини, Центр прав людини ZMINA, Український ПЕН, за підтримки Centre for Information Resilience.

Авторка тексту: Анастасія Лоза, МІПЛ
Фото: Анастасія Мантач

У Чернігівському хабі ОДПЛЧ відбувся кінопоказ документального фільму «Bellingcat: Правда у світі постправди». Цей захід став можливістю для учнів і учениць Чернігівського обласного наукового ліцею, котрі завітали разом зі своєю вчителькою Світланою Кирієнко, покращити знання в темі медіаграмотності та протидії дезінформації, дізнатися про новітні інструменти пошуку правди та перевірки надійності інформаційних джерел.

Чому саме «Bellingcat: Правда у світі постправди» варто подивитися, вивчаючи тему медіаграмотності?

Фільм режисера Ганса Пула розповідає про діяльність незалежної організації Bellingcat, яка відома своєю унікальною методикою громадських розслідувань. Основна “зброя” розслідувачів Bellingcat — дані з відкритих джерел, соціальних мереж, супутникових знімків і цифрових ресурсів. Завдяки цим інструментам вони досліджують події, пов’язані з правами людини, військовими конфліктами та міжнародними кризами. У світі, де новини розповсюджуються миттєво, а інформація нерідко перекручується або подається з навмисними спотвореннями, Bellingcat кидає виклик дезінформації, розкриваючи істину завдяки перевіреним фактам.

Дітям, як і дорослим, надзвичайно важливо використовувати правдиву інформацію, розуміти, аналізувати й перевіряти той інформаційний простір, в якому вони знаходяться. Показ фільма дав можливість зануритися у світ цифрових розслідувань, побачити, як працюють сучасні інструменти для пошуку правди, і зрозуміти, якими шляхами організація впливає на міжнародні події. Глядачі могли побачити процес аналізу цифрових доказів, використання супутникових знімків та перевірки даних у реальному часі. 

Фільм також порушує важливе питання про те, як у сучасному суспільстві маніпуляції інформацією та фейкові новини можуть змінювати суспільну думку і навіть впливати на політичні процеси. Робота Bellingcat показує, що правда, навіть у світі постправди, залишається досяжною, якщо використовувати інструменти фактчекінгу та відкриті джерела з відповідальністю та професіоналізмом.

Обговорюємо та практикуємо

Після перегляду відбулася активна дискусія, яка торкнулася тем постправди, дезінформації та важливості медіаграмотності. Глядачі на практиці спробували розібрати питання перевірки джерел, вміння відрізняти правдиву інформацію від маніпулятивної. Цей обмін думками підкреслив значущість медіаграмотності в сучасному світі, де критичне мислення та аналітичні навички є основою для свідомого ставлення до інформаційного простору.

Захід став важливим етапом у підвищенні обізнаності про методи боротьби з дезінформацією та захисту прав людини, відкрив нові перспективи для розуміння важливості прозорості в суспільстві. Кінопоказ фільму «Bellingcat: Правда у світі постправди» – це не лише перегляд документального фільму, але й цінний освітній досвід, що надав учасникам/цям інструменти для протидії дезінформації та можливість розширити свої знання й потренувати навички медіаграмотності.

______

Фільм входить до закритої колекції Кіноклуби Docudays UA. Показ відбувся у рамках діяльності кіноклубу, що діє на базі ОДПЛЧ “Кіно в Домі”. 

Освітній дім прав людини – Чернігів одним із основних напрямків має документування воєнних злочинів. Зокрема ми збираємо інформацію з відкритих джерел, здійснюємо фото/відео фіксацію, проводимо опитування свідків під час польових місій, тощо.

Ми документуємо воєнні злочини в населених пунктах, що були під окупацією чи в зоні активних бойових дій, та зберігаємо правду про війну. Окремою темою нашого моніторингу є воєнні злочини, повʼязані з нападами на заклади освіти.

Основні обов‘язки:

•     координація та виконання проєктної діяльності. Забезпечення адміністративної, фінансової та матеріально-технічної підтримки проєктів;
•       підтримка зв’язків з національними та міжнародними партнерами для забезпечення реалізації проєкту;
•       управління закупівлями та укладання контрактів з метою отримання товарів та послуг. Організація оплати наданих товарів та послуг за процедурами організації;
•       організація моніторингу та оцінки проєктів;
•      організація інтерв’ювання з потерпілими чи свідками потенційних воєнних злочинів; 
•       організація польових місій з документування;
•      періодичне оновлення бази даних із задокументованими фактами;
•       участь у підготовці аналітичних продуктів за результатами документування воєнних злочинів та передання інформації до національних правоохоронних органів, а також відповідних міжнародних механізмів;
•       співпраця з членами команди, які працюють над моніторингом з відкритих джерел та інформаційним висвітленням потенційних воєнних злочинів. 

Важливо! Наразі ми маємо найбільшу потребу у супроводі проєкту щодо збору та документування фактів про події війни та воєнні злочини на території Чернігівської області, а також збереження правди про війну. 

Обов‘язкові вимоги: 

•     вища освіта, бажано  за напрямом право, менеджмент, соціологія, журналістика;
•     досвід роботи у сфері керування, управління проєктами, менеджментом  від 2-х  років;
•     бажано володіння англійською мовою на рівні не нижче Intermediate ;
•     розуміння специфіки спілкування з людиною, що має травматичний досвід;
•     розуміння проблематики міжнародного гуманітарного права, прав людини, відданість цим цінностям;
•     вміння опрацьовувати значний обсяг даних, збирати та перевіряти інформацію, надсилати інформаційні запити;
•     емоційна готовність працювати з чутливими темами;
•      комунікабельність, відповідальність, працьовитість, стресостійкість, ініціативність.

Попередній досвід координування проєктів чи документування порушень прав людини, воєнних злочинів, участі у виїзних дослідницьких місіях буде перевагою. 

Очікувана дата початку роботи: жовтень 2024 року.

Резюме та мотиваційний лист з очікуваним розміром винагороди просимо надсилати до 25 вересня 2024 року включно на електронну адресу helen.kobiak@ehrh.org. В темі листа прохання зазначити «Координатор(-ка) проєктів з документування воєнних злочинів». Запити без резюме та мотиваційного листа не розглядаються. Конкурсний відбір буде здійснюватися за результатами співбесіди серед найвідповідніших кандидатів. 

Відслідковуйте результат відбору на https://www.facebook.com/ehrhch/ .

Освітній дім прав людини — Чернігів є громадською спілкою 13 українських правозахисних організацій і частиною Міжнародної мережі домів прав людини, що активно працює у Східній та Західній Європі, на Балканах та Кавказі.  

Наша місія: Ми захищаємо права людини через освіту.

Команда організації займається освітою у сфері прав людини, підтримкою правозахисників в ризику, документуванням воєнних злочинів та збереженням правди про війну. Крім того, на базі організації діє навчальний ресурсний центр поблизу Чернігова в селі Количівка та Чернігівський хаб стійкості. В процесі відбудови зруйнована база відпочинку “Sunrise”, котра стане  Реабілітаційним центром психологічної підтримки.