Кожен та кожна з нас має знайти своє місце у цій війні. Спосіб, у який зможе принести найбільше користі. Aша знайшла своє покликання — “навчати людей не вмирати”.

Aша Карсакова вже два роки викладає тактичну медицину для військовослужбовців. Її робота — постійні відрядження в різні регіони України, викладання на полігонах та під обстрілами.
До вторгнення займалась активізмом, проводила чисельні акції на підтримку прав жінок та ЛГБТ+ спільноти, грала у плейбек-театрі і реалізовувалась у найрізноманітніших сферах.

Aша в Playback-театрі

Через перфоманс та театр досліджувала вплив війни на суспільство, в рамках правозахисної діяльності робила форум-виставу про гендерно-зумовлене насильство у Верховній Раді та реалізовувала велику кількість інших проєктів.

Aша має філологічну освіту та педагогічний досвід, тож вирішила, що як викладачка може бути максимально корисною.

 До тактичної медицини її привела особиста втрата — на війні загинув її близький друг. 

“Я важко перенесла цю втрату. І понад усе мені хотілося, щоб ніхто з рідних військовослужбовців ніколи не переживав те, що пережила я”.

Робота на перемогу — складна, виснажлива, часто демотивуюча, травматична, при цьому — найважливіша. 

Aша розповідає про тактичну медицину, складнощі викладання та позитивні зміни у суспільстві, а ще — про навчання, втрати та відновлення.

Тактична медицина по залишковому принципу

За словами Aші, найбільші складнощі в роботі інструкторки з тактичної медицини пов’язані з неправильними уявленнями людей про медицину та її важливість у бойових умовах. Часто потреби в медиках закривають по залишковому принципу, а до підбору персоналу, від роботи якого буде залежати життя, ставляться недбало. Пояснити командуванню, як важливо мати тямущу, навчену та підготовлену людину на посаді медика — не найпростіша задача.

Aша на тренінгу з тактичної медицини

Про те, щоб мобілізуватися самостійно, Aша теж думає. Правда, в сучасній українській армії для цього є ряд перешкод. Система більше підлаштована під чоловіків, їхні потреби та фізіологію, а жінкам часто лишається роль “помічниць” та “підтримки”.

“В мене є подруги, котрі мобілізувалися, бажаючи бути максимально корисними, і вони сильно про це жалкують, тому що їх там саджають на якісь невідповідні їхнім компетенціям і характерам посади. І вони, будучи в лавах Збройних Сил України набагато менш продуктивні, ніж були до цього, коли були волонтерками. Вони йшли воювати і бути корисними, а  їх поставили в такі умови, де вони корисними не можуть бути зовсім”.

Aша Карсакова та “Госпітальєри”

Позитивних змін, щоправда, теж вистачає: за два роки в Україні почав формуватися інститут репутації, а жінки все більше і більше отримують можливості реалізувати себе в армії. 

“Ще нещодавно люди одне в одного мало не ножами кидались, а зараз ми все частіше приходимо до продуктивної дискусії”

Інструкторів та інструкторок щодня стає більше, цивільні люди починають краще розуміти важливість домедичної підготовки та проходити курси, а ті, хто навчають людей рятувати себе, починають все частіше і самі звертатися за допомогою. Перш за все — психологічною.

Перша психологічна допомога: як не нашкодити

Aша зізнається: не збожеволіти після початку повномасштабного вторгнення допомогло те, що в цей період вона вже активно працювала з психіатром та психотерапевтом і отримувала підтримку.

“Взагалі я — депресивний пиріжечок з дитинства, і в повномасштабку увійшла вже такою, знаєте, психологічно мобілізованою”.

З усім тим, два роки постійного стресу — це занадто велика ноша навіть для добре підготовлених людей.

“Якщо чесно, мене тримає думка про те, що шкодити собі — це працювати на ворога”.

Рік тому Aша втратила нареченого на війні. 

“Я собі уявляю іноді, що життя — це така тимчасова гра, в яку ми граємо тут, на Землі. А після смерті потрапляємо у справжній світ. І там вже вирішуємо, хочемо ми залишитися і відпочити, чи їхати в нове відрядження. Моя робота — це постійні відрядження, тому я і переклала свій досвід на таку, власне, глобальну міфологію.”

Щоб впоратися з втратою, зверталася до різноманітних програм психологічної реабілітації. Щоправда, не всі з них виявилися вдалими. Багато програм, зазначає Aша, обіцяють відновлення та підтримку, на ділі ж їхнім спеціалістам часто бракує елементарної емпатії.

“Уявіть собі: починається знайомство з психологами, і одна зі спеціалісток при повному залі вдів виходить та каже: привіт, я Таня, я психологиня і у мене є чоловік. Ну… вітаємо, що тут ще сказати”.

Ще один проєкт психологічної реабілітації виявився мертвим чатом у Телеграмі, в якому нічого не відбувається — от тільки на восьме березня опублікували привітання “з днем весни, краси і жіночності”.

Перезавантаження

Коли останній “реабілітаційний проєкт” з’їв безліч сил та місяць часу на відновлення, стало ясно, що необхідно шукати інші джерела підтримки. Aша раніше вже брала участь у заходах Освітнього дому прав людини —Чернігів, тому коли побачила запрошення на Програму психосоціальної реабілітації — вирішила залишити заявку. 

“Мені зателефонував Геннадій, сказав, що мене будуть дуже раді бачити. Я подумала: ого, на мене чекають!

Участь в програмі нагадувала дитячий табір — один із тих, в яких Aша колись і сама працювала. 

“Це було і навчання, і відпочинок, і реабілітація. Половину дня ми вчилися, а потім — відпочивали. Це просто казка. І масаж! Це дуже-дуже було корисно.”

Aша уважно спостерігала за методологією викладачів та психологинь, намагаючись придумати, як застосувати набуті знання у її роботі викладачки тактичної медицини. 

“Я звертала увагу на те, що можна імплементувати в моє викладання. От, наприклад, перерви для перезавантаження — це дуже важливо. І цукерочки для того, щоб мозок працював — це теж дуже важливо!”

Але найбільше Aша запам’яталася порада однієї з тренерок.

Якщо відреагувати на ситуацію одразу, вона потім не переросте у скандал, адже скандал — це маленька заноза, яку не витягли вчасно.

Стосується кожного

На питання про те, що кожна цивільна людина має знати про домедичну допомогу, Aша відповідає просто: як мінімум пройти курси з зупинки кровотечі та серцево-легеневої реанімації. І завжди мати при собі засоби зупинки масивної кровотечі. Турнікет або бинт не займають багато місця навіть у найменшій сумці.

Aша та тренувальний манекен для відпрацювання навичок надання медичної допомоги

Та головне пам’ятати: аптечка — це не артефакт, що рятує сам по собі. Ми всі маємо здобувати та постійно покращувати свої навички надання допомоги.

Щоби навчитися не вмирати. 

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

За останні роки подій у країні сталося так багато, що правозахисники, здається, встигли призвичаїтись до всього…окрім необхідності дбати про себе. Хто врятує супергероїв та супергероїнь, які звикли рятувати інших?
Говоримо з Іриною Виртосу

Ірина Виртосу — правозахисниця, експертка з недискримінації та гендерної рівності, журналістка. Співзасновниця громадських організацій “Бути” та “Fight for Right” , від імені останньої співпрацює з Міжнародною фундацією виборчих систем IFES. Залучена до розробки інклюзивного курсу з громадянської освіти для молоді “Демократія через дії”. Має  дочку.

Ліворуч – фото з сімейного альбому, праворуч – Ірина на акції “Відчинимо правду проти насильства” на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції , листопад 2021 рік. – фото Наталії Адамович

Ірина займається боротьбою за права людини вже 12 років. 

Усе почалося 3 лютого 2012 року. Тоді вийшла перша стаття Ірини в межах співпраці з “Центром інформації про права людини” (зараз — “ZMINA”), з якої почалась десятирічна історія співпраці. Потім були довгі роки плідної роботи та  боротьби, протестів та акцій, проєктів та діалогів з владою.  За цей час правозахист в Україні змінився докорінно — і виклики, і способи їх подолання стали геть іншими. Змінилися і самі правозахисниці та правозахисники — і багато з них усвідомили, що потребують тієї ж турботи, яку звикли віддавати іншим. Ірина Виртосу — в їх числі.

Що змінилося за 12 років? 

Проблеми в країні були завжди, розповідає Ірина, а от механізми боротьби довго залишалися обмеженими. 12 років тому максимум, на який ти міг розраховувати — це можливість вийти з плакатом на площу та мати сподівання, що це не закінчиться автозаком. 

“Ми тоді моніторили всі випадки тортур у відділках міліції, мали спеціальний інструктаж з приводу того, як ми діємо на акціях. Багато спілкувалися з активістами з Білорусі та Росії — тоді ще була надія, що можна щось спільно зробити”

З тих пір зусиллями активістів та правозахисників  змінилося багато чого, та основне — до посадовців не просто стало можна достукатись — стало можливим вносити зміни у співпраці з ними, бути партнерами, пропонувати кращі рішення.

Акція Lights for Rights у грудні 2021 року. З сімейного альбому Ірини

Сам правозахисний рух став більш професійним — з’явилося більше інструментів впливу, крім “палатки та плакатів”. Стало можливим створювати свій порядок денний, наголошувати на тому, що для нас важливо, доносити це до влади — і використовувати для цього інструменти, про які неможливо раніше було мріяти.

“Я дуже раділа за колег, які провели міжнародну конференцію з прав людини прямо в київському метро (“Права людини за темних часів” 09.12.22). Тоді тривали обстріли Києва і було дуже небезпечно проводити заходи, а мої колеги у співпраці з Офісом омбудсмена організували конференцію, де говорили про порушення прав людини під час війни, розкривали питання Криму, захисту прав людини, обговорювали це все на партнерському рівні. Десять років тому таке неможливо було уявити”

Академія з прав людини для викладачів та викладачок журналістики, 2021 рік – з сімейного альбому

Крім того, з’явилося багато громадських організацій, які не згодні зі старими підходами до взаємодії з урядом, вони шукають нові формати, залучають соцмережі, починають активізувати тих, хто звик працювати за старими правилами.

“Коли б’єшся в стіну 12 років, то в якийсь момент все-таки починаєш помічати  зміни: ось тут був глухий мур, порослий травою і пліснявою, а зараз вона прозора та з перспективою на звітність держави перед громадою”.

Як не вигоріти?

Важливо розділяти свою діяльність — правозахисну, волонтерську чи будь-яку іншу — і  особисте життя. Але сказати це легше, ніж втілити. Ірина згадує, як на самому початку роботи, надихнувшись купою можливостей для навчання та професійної самореалізації, занурилась в роботу повністю — і в результаті зіштовхнуласяіз перевтомою.

“У мене бувало так, що я приїжджала з одного відрядження і одразу збиралась в інше, а коли не встигала прати речі —  купувала собі нові.”

Потім сталося народження дитини і декрет, а з ним — цілком реальний страх випасти з робочого життя, втратити зв’язки. 

Ірина з дочкою під час запису інтерв’ю для книжки “Кримський фотоальбом”, 2019 рік – фото Валерія Мезенцева

Але темп роботи все одно довелося знизити, щоб бути з дочкою, і поєднувати це було вкрай складно — аж поки дитина не пішла у садочок. І тут — нові виклики: робота в умовах карантину, перехід на новій онлайн умови праці, а потім…

“Потім після важкої хвороби померла мама. Зрештою в кінці 2021-го настав момент, коли я зрозуміла, що ресурсів у мене вже не 0, а мінус 100”

Складнощів додав ковід, необхідність перелаштовуватися на роботу в новому форматі. Коли нарешті стало зрозуміло, що сил більше нема — Ірина вирішила написати заяву на звільнення та взяти рік на відпустку, осмислити все, що відбулося та як слід погорювати. І в цей момент сталося повномасштабне вторгнення. 

В перші дні Ірина була вимушена була взяти дитину за руку і перетнути кордон. Там вони прожили 8 місяців.

Зранку і вдень я жила в країні Данії, вчила мову, а вночі — працювала на Україну

Ірина була залучена в декількох проєктах, досліджувала евакуацію людей з інвалідністю. Про відпочинок взагалі не йшлося — не лишалося ні часу, ні сил. Минулого року вони повернулися в Україну — і до викликів додався страх за життя.
“Тоді я зрозуміла, що нічого не можу ні придумати, ні вирішити. Організм каже — камон, тобі треба відпочити. А ідеального часу для відпочинку нема. Якщо тобі треба спати, треба спати зараз, а не через три роки”

Закінчилися сили щось робити, сенс, просіли ресурси — емоційні та фінансові. І опорою в цей непростий час стали родина, друзі й колеги.

Один з колег Ірини порадив їй звернутися до Освітнього дому прав людини та доєднатися до Програми психосоціальної реабілітації.

“Він сказав: Іро, тебе там дуже ждуть, ти їхня клієнтка”

Коли і як просити про допомогу?

Найскладніше, зізнається правозахисниця — визнати, що тобі потрібна допомога,  щоб про тебе подбали. Особливо — коли останні 12 років сама робила це для інших. Стає по-справжньому складно зупинитися і зафіксувати те, де ти опинилась.

“Знаєте, коли це відбувається? Тоді, коли все начебто “добре”. Я повезла доньку в Іспанію, до теплого моря. Я сама зі Скадовська, нині моє рідне місто під окупацією. І моє море забрали. 

І от я в Іспанії, моя дитина мирно спить вночі, а мені хочеться кричати. Не тому, що я в чужій мені Іспанії — а тому, що я могла б бути вдома, біля свого моря, зі своїми близькими. 

Ти їдеш за кордон, щоб у дитини був тиждень чи два мирного часу, щоб менше знала, що таке обстріли, сон в коридорі, вибухи поруч”

Ірина з дочкою в Скадовську. Фото з сімейного архіву

Втома накопичується і відчувається тоді, коли тіло відпочило і має сили на осмислення. Тоді треба зробити найскладніше — усвідомити, що це нормально — потребувати допомоги. 

Друге — зрозуміти, що саме тобі треба, і попросити про це.
За порадою свого колеги Ірина звернулась до Освітнього Дому прав людини. 

“Я відчула щось дуже цінне — повагу до моєї гідності на різних етапах спілкування з учасниками та організаторами. Мені подзвонили, уточнили мій запит, сказали: навіть якщо ви нічого не візьмете від програми, принаймні зможете нарешті виспатись”

Ірина згадує, як постійно виправдовувалась: насправді їй не так вже й погано, можливо, комусь іншому потрібна допомога більше. Але тренери швидко пояснили їй, що допомога їй необхідна, і просити про це — зовсім не соромно.

Згадує атмосферу безпеки і довіри, прийняття її такою, якою вона є — атмосферу, в якій було просто відкритися.

“Я запам’яталась всім як дівчина, яка постійно плакала.”

Інші учасники та учасниці навіть дякували за це — завдяки її прикладу під кінець програми всі змогли відпустити емоції.
Зізнається, що їхала на програму з мінімальними очікуваннями — хотіла принаймні тиждень відпочити. І програма дала таку можливість — на відміну від звичних їй тренінгів, де все розписано по годинах. А крім цього — нові інструменти турботи про себе.

“Коли тренерка Надія Локоть вчила нас вітатися зі своїм болем, це було спочатку для мене дико. А зараз я постійно собі кажу: о, привіт, затиск у шиї, давно тебе не було”

Що далі?

Після проходження реабілітації настав час повертатися додому — з новими інструментами та знаннями про себе.

“Навчилась фіксувати свій стан. Наприклад, я тепер точно знаю, що мені потрібно добре спати, бо вночі тривожність підвищується. Нас привчили тривожитись ночами, тому треба спати, коли є така можливість”.

Вихідні — для себе і родини. Замотатися у ковдру, дивитися фільми та пити чай, і в жодному  разі не працювати.

“Мені показали на цій програмі, що так можна. Що це нормально. Я зрозуміла, що я роблю і навіщо, чому я в Україні, чому моя дочка тут. Це знизило внутрішній тиск”.

Активістки та активісти — супергероїні та супергерої, які можуть не спати по три дні, але ресурси фізичного тіла є обмеженими. Ірина відчула це на собі — і тепер ділиться досвідом з колегами.

“Я часто працюю з людьми, які трошки молодші від мене. У них горять очі, завжди купа ідей. І я завжди ставлю їм такі прості базові питання: ви поїли сьогодні? Ви поспали? Де ви візьмете час і сили на цю ідею? 

Я можу ділитися з ними своїм досвідом та знаннями, своїми контактами та ресурсами, але це ще не все. Я хочу, щоб вони в цьому драйві не забували про себе”.

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням
👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Освітній дім прав людини в Чернігові продовжує надавати підтримку правозахисникам, журналістам та громадським активістам в рамках Програми Захисту.

Програма Захисту передбачає декілька видів підтримки:

• Термінова індивідуальна підтримка правозахисників, журналістів, громадських активістів;
• Професійна підтримка;
• Реабілітаційні програми і заходи для відновлення психологічних та фізичних особистих ресурсів.

Зустрічі групи взаємопідтримки в Львівському Хабі ОДПЛ Чернігів/ фото Тетяни Діхтярук

Термінова підтримка

Термінова підтримка Програми Захисту полягає в тому, щоб якнайшвидше допомогти людям, які опинилася в ситуації ризику у зв’язку з окупацією чи бойовими діями.

Вона включає:

•  компенсацію деяких первинних побутових витрат, пов’язаних;
•   інформацію про центри, що надають допомогу;
•   консультації з юридичних питань;
•   інформаційну допомогу в евакуації за кордон та по Україні;
•   емоційну підтримку та психологічну допомогу (дорослим або дітям);
•   тимчасове проживання у Львівському Хабі та в ресурсному центрі в селі Количівка Чернігівської області (від 2 до 5 днів)

Так, загалом за січень-червень 2023 року Дім отримав 117 заявок на Програму термінової підтримки. З них підтримано 90 заявок — це 167 осіб. На цей час на розгляді перебуває 14 заявок.

Серед підтриманих людей — 149 — дорослих, 18 — дітей. Жінок більше ніж чоловіків — 89 проти 78.

Щодо сфер діяльності: 80 — громадські активісти, 7 — журналісти, 6 — правозахисники та 74 особи — це члени їхніх сімей.

Своєю чергою, Львівський Хаб Дому став тимчасовим помешканням для 87 осіб. Крім того, там  провели 60 заходів для 651 особи.

Для перегляду детальної інформації та заповнення анкети переходьте за посиланням —  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Професійна підтримка

Професійна підтримка Програми Захисту спрямована на те, щоб люди могли залишатися в професії або в громадській активності. Для цього Дім надає можливість пройти стажування, навчання, а також реалізувати свій проєкт.

Щоб подати заявку на цю програму — переходьте за посиланням. 

Зустрічі групи з вивчення української мови в Львівському Хабі ОДПЛ Чернігів/ фото Тетяни Діхтярук

Стажування 

Так, протягом січня-червня 2023 року вісім стажувальників пройшли стажування від 1 до 3 місяців, з них:

• 3 правозахисники
• 1 журналіст
• 2 активісти громадянського суспільства
• 1 волонтер

Мікропроєкти 

Важливим аспектом нашої підтримки є можливість для учасників Програми реалізувати свої проєкти.

Так, серед проєктів, які підтримав Дім:

1) «Короткометражна стрічка про невідомі моменти оборони Чернігова у лютому-березні 2022 р.». Керівник проєкту Іван Матвєєв, ментор – Вадим Пивоваров.

Кадри з фільму “Історії сталевих людей”, який відзнятий за підтримки ОДПЛ Чернігів та Міжнародного фонду Відродження/ Іван Матвєєв

2) «Шкільне соціальне підприємництво – онлайн курс для молоді». Керівниця проєкту – Валентина Чугуєвець, менторка – Анна Орловська.

3) «Документування воєнних злочинів та допомога постраждалим особам від злочинного нападу рф». Керівниця проєкту – Тетяна Каталевська, менторка – Марія Цип’ящук.

Програма реабілітації

Програма реабілітації: Навчання для психологів, соціальних працівників та психотерапевтів по роботі з травмою в Ресурсному центрі ОДПЛ Чернігів, с. Количівка/ Архів Дому

Також в рамках Програми Захисту діє Програма реабілітації. Вона охоплює заходи для відновлення психологічних та фізичних особистих ресурсів.

Це, зокрема, навчання для громадських активістів, журналістів, правозахисників та волонтерів, які працюють з людьми, що постраждали внаслідок війни.

Так, в ресурсному центрі Дому в с. Количівка провели три 5-денних заходи, які охопили 28 осіб. 

Навчання для громадських активістів, журналістів, правозахисників та волонтерів, які працюють з людьми, що постраждали внаслідок війни, та яке проводиться в рамках відновлювальної програми реабілітації/ Архів Дому

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Як проходило навчання для громадських активістів, журналістів, правозахисників та волонтерів, які працюють з людьми, що постраждали внаслідок війни, та яке проводиться в рамках відновлювальної програми реабілітації.

14 червня завершилось навчання для громадських активістів, волонтерів, лідерів громад, журналістів та правозахисників. Воно проходило у 2 етапи: перший  з 29 по 31 травня та  другий з 12 по 14 червня.

Учасники під час навчання дізналися, як стати більш стійким до стресу і тривоги та підтримати в цьому своє оточення. Велика увага приділялася питанню роботи з травмованими людьми і як допомогти їм відновити здатність приймати рішення і діяти, а також практикам ненасильницького спілкування в повсякденному житті.

Тренером була Локоть Надія — психологиня міжнародних проєктів Libereco – FENIKS, People in Need, тренерка програм реабілітації, ведуча тренінгів. Учасниця довгострокової програми підготовки травмотерапевтів в методі Somatic Experiencing, працює в гештальт та тілесно-орієнтованих підходах в напрямку подолання травми та стресу. З 2019 року працює з активістами та правозахисниками, надає підтримку в подоланні наслідків психотравм пов’язаних з насиллям.

Асистували їй — Олена Коваль та Оксана Курдановська — випускниці навчальних програм в методі Somatic Experiencing.

Чого навчились?

Головні акценти тренінгу були зроблені на:

•  формування травма обізнаності громадських діячів та активістів;
• формування навичок долати вторинну травматизацію;
•  працювати з внутрішніми та зовнішніми ресурсами;
• “Костюмом Героя”;
•  робота з ефективними соматичними вправами.

Учасники тренінгу отримали знання, які сприяють відновленню, стабілізації та прийняттю здорових рішень під час кризи та війни.

Познайомились із поняттям травми та травматичного досвіду, реакціями тіла на травму, будовою та функціями нервової системи, циклами реагування на загрозу та складовими відновлення за методом “Somatic Experience”. Дізналися більше щодо практики ненасильницького спілкування; про роботу з особистими кордонами та навчились основам практики саморегуляції та самоспостереження.

Були присутні громадські активісти, волонтери, лідери громад, журналісти та правозахисники, переміщені особи, які працюють із жертвами насилля та війни, постраждалими від агресії росії та ін.

Що каже головний тренер

Надія Локоть: 

«Окремим важливим завданням було формування довірчої, безпечної атмосфери в групі. Торкалися теми провини та сорому, які доволі часто зустрічаються у феноменологічних проявах осіб допомагаючих професій. Наступний модуль буде ґрунтуватися на більш поглибленій роботі з почуттями та відчуттями учасників, щоб останні мали змогу інтегрувати новий досвід і розширити травмакомпетентність.

Друга частина програми була про розширення практики саморегуляції та самопідтримки в ситуаціях підвищеного рівня стресу, при спілкуванні з людьми що пережили психотравмуючі події. 

Також, поглиблюючи травмакомпетентність учасників, була розглянута практика ненасильницької комунікації та форми за яких можна використовувати цей метод стосовно себе та інших. 

Загальна характеристика тренінгу:  Програма містила в собі різноманітний підхід до подачі інформації, тілесні практики, деякі з яких вдало були проведені на свіжому повітрі. Також, за межами основного плану учасникам було запропоновано брати індивідуальні консультації з головним тренером чи асистентом-психологом, проведення спільного дозвілля (перегляд кінофільму), метафоричні ігри та ранкові практики».

Олена Коваль:

«Оцінка 10 з 10. Вправи та завдання на тренінгу чергувалися. Динамічні змінювалися спокійними та повільними. Це дозволило не лише отримати позитивну динаміку відкриття почуттів групи, але й опрацювати найбільш складні, які учасники виносили на загальний огляд. Динаміка спостерігалась в феноменах групи, в перший день було багато дифлексії зі сторони учасників, в останній день зустрічі учасники вже більше розмовляли про почуття, відповідно і розпізнавали їх. В останній день в порівнянні з першим значно підвищився рівень співчуття та включеності групи, під час розповіді учасників про тяжкі емоції.  За весь період тренінгу було багато фізичних проявів позитивної динаміки групи, таких як позіхання, за яким йшло полегшення зі слів учасників.

Курдановська Оксана: На цьому тренінгу я отримала багато корисних навичок, нових інструментів і новий досвід. Тренера Надію побачила, як професіонала та чуйну людину. Мені дуже сподобалось, що Надія з нами обговорювала різні варіанти проведення занять і  знаходила та обирала  найкорисніший підхід до групи, дивлячись на  індивідуальні особливості  учасників. Багато пояснень, інсайтів, прикладів.

Цей метод SE дуже ефективний у роботі, знання неоціненні, а цей досвід просто скарб.  Дякую всім за довіру і за можливість бути в цьому просторі! З цікавістю буду слідкувати за моїми змінами і змінами тих людей, що перебувають в нашому колі»!

__________________

Програма реабілітації функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.