Dmytro’s story is about how everyone can find their place in the fight against the enemy by actively participating in volunteering and civic activities. Ukraine is experiencing the conditions of full-scale war very painfully. Everyone tries to contribute to the fight and victory. Some take up arms and go to the front lines. Some help as volunteers in the rear. But there is another very important area of work – documenting the war crimes committed by Russian occupiers.

The hero of our story today is Dmytro Vakhnenko. His path of volunteering and civic activism cannot be called typical.

Before the full-scale invasion, he was educating people on financial literacy. He enjoyed this field, life was going on as usual, but everything changed dramatically on February 24, 2022.

The First Months

Almost immediately after the start of the Russian military invasion, Dmytro realized that people and the country needed help – he couldn’t stand aside, so he joined as a volunteer to one of the volunteer headquarters in Zaporizhzhia, where he was involved in unloading humanitarian aid and assisting at the warehouse.

Later, Dmytro became the head of the HR department of the organization “Community of Volunteers United by Idea” – he was responsible for coordinating a team of 50-70 people, searching for volunteers, and engaging them in assistance.

“Previously, I worked for a large enterprise in Zaporizhzhia, more precisely, even at a factory, as a leading specialist in the department of analytics and development of the target production model, and it was there that I developed managerial skills, I coordinated the work of departments, so it wasn’t a big problem for me.”

However, even with this experience, the work was very intense at that time because it was necessary to react promptly to changing needs in the conditions of war, – claims Dmytro.

Evidence for future tribunals and volunteering

In October 2022, when Zaporizhzhia was heavily shelled by the occupiers, Dmytro made the decision to temporarily relocate to another city.

“I left the volunteer headquarters around the time I left Zaporizhzhia. After my return, it was no longer operating in the same format as before. So, I began to look for where else I could be useful.”

Despite this, Dmytro understood that he wanted to continue making his contribution to the fight against the enemy in any case – he continued to engage in volunteering. Later, he had the opportunity to join the documentation of war crimes committed by Russians in the public organization “Association of Relatives of Kremlin Political Prisoners” – he took advantage of it.

Currently, his work involves documenting facts of Russian occupiers’ crimes against civilians – killings, torture, and kidnappings.

“The most important thing we do is document the facts of war crimes. If we don’t do this, in the future, we won’t be able to prove that the crimes actually occurred. This is the evidential base for Ukraine, for national and international courts, including the Office of the Prosecutor of the International Criminal Court.”

Interviewing a shelling witness

Also significant here is the informational aspect because the world needs to know the truth about what the Russians are doing in Ukraine, Dmytro claims.

His work consists of two main directions: searching for information in open sources and interviewing witnesses and victims of war crimes.

Dmytro and his organization pass the collected facts and testimonies to analysts, law enforcement, and judicial authorities. Thus, an important evidential base is created for future tribunals against Russian war criminals.

Dmytro admits that he never thought he would be involved in civil or volunteer activities, but now he actively participates in various initiatives.

“For example, together with the community of civil organizations and local volunteers of Zaporizhzhia, we achieved that thanks to public hearings from the city budget, 100 million UAH were allocated to the Armed Forces of Ukraine.”

In addition to this, in 2023, Dmytro donated blood five times, participated in animal volunteering actions, and eco-activism – for his active position, he received thanks for volunteering from the Zaporizhzhia Regional State Administration.

Maintaining Emotional Balance

Working on documenting the horrors of war cannot but affect a person’s psychological state, says the documentarian.

Nevertheless, Dmytro believes that personally, this activity had an even more positive impact on him. After all, he got the opportunity to prevent impunity, convey the truth about the war, and also learn a lot about methods of collecting and analyzing information.

“I also continue to engage in volunteer and civic activities, so I constantly have to be resourceful – for this, of course, I try to take care of my condition so that in the future I can bring even more benefit.”

To maintain emotional balance, Dmytro advises finding time for relaxation and self-improvement, participating in trainings and events that help with recovery.

“In October, for example, I took part in an urgent support program and a 7-day psychosocial rehabilitation program from the Educational Human Rights House in Chernihiv – it helped me restore my emotional state to continue working in the future.”

Although Dmytro knew about the Human Rights House before, the program itself was told to him by the head of the organization he currently works for.

The overall atmosphere during the program played a big role: the program was closer to nature – there the pace of life, according to Dmytro, feels more peaceful, which helps to recover.

Dmytro also remembers the variety of new people from different regions of Ukraine, other participants in the support program. They were all part of an active civil society, so the rehabilitation program for Dmytro also became a place where he could find new connections and exchange experiences.

Dmytro in the Educational Human Rights House in Chernihiv together with other participants of the Psychosocial Rehabilitation Program under the ESU project (village Kolichivka)

But the most valuable thing for him was still the sessions with psychologists in individual and group formats.

“I liked the fact that psychologists devoted quite a lot of time to us – we had various psychological practices, I probably can’t name them all now.”

“The program was aimed at deeper understanding of one’s emotional state, restoring inner resources, and hearing oneself – all this together works very effectively.”

Place in the Struggle Dmytro Vakhnenko’s story inspires and makes one think – each of us has our own role and place in resisting the Kremlin’s expansionist policy. He showed an example that it is possible to combine different types of activities – from documenting war crimes to local volunteering.

It is important not to stop, to seek opportunities to contribute to victory, and not to be afraid to take on new directions of work, says Dmytro.

Only through consolidated efforts can we withstand.

The Protection Program operates with the support of the International Renaissance Foundation, Human Rights House Foundation, and the ESU project.

The ESU Project / Resilience Program is implemented by the Human Rights House Foundation in a consortium of civil society organizations led by ERIM, in partnership with the Eastern Europe Foundation, the Human Rights House in Tbilisi, the Belarusian Human Rights House named after Boris Zvozskov, and the Black Sea Regional Cooperation Fund with financial support from the European Union.

Ганна Бут — вчителька та волонтерка з Мелітополя, лауреатка відзнаки “Національна легенда України”, заслужена працівниця освіти. Розповідає про протести, окупацію, відновлення та півтисячі її “бійців-зайців” 

Ганна Бут займається волонтерством з 2015 року. Підтримувала мелітопольські дитячі будинки, організовувала заходи для дітей, позбавлених батьківського піклування. Ганна виховувалась у сиротинці, тож як ніхто знає, наскільки діти там чекають на спілкування, тепло та турботу. 

Тоді ж, у 2015, Ганна разом з колегами заснувала у своєму навчальному закладі волонтерський рух “Свічадо” для допомоги армії. Збирала допомогу для військових і паралельно з цим виховувала майбутніх героїв на уроках громадянської освіти. 

Ганна Бут (у блакитній сукні) з колегами-вчителями

Понад 500 її колишніх учнів наразі воюють

Зізнається: колись вона і сама пішла у військкомат, і, якби не здоров’я, певно, зараз вже неодмінно була б у лавах ЗСУ. 

Сьогодні Ганна з дочкою знаходиться у місті Дубно Рівненської області і ні на хвилину не перестає жити волонтерськими турботами. Весь її вільний час проходить у плетінні сіток, збиранні посилок, відправці допомоги і пошуках нових способів залучити людей до волонтерської праці.

Жити в такому режимі постійно — невимовно важко, але ще важче — відчувати, що робиш недостатньо. 

Ганна з дочкою змогли вирватись з окупованого Мелітополя, перебратися у безпечне місто Дубно, і — майже одразу відновити там волонтерську діяльність.  Але дорога в безпеку виявилась довгою, важкою і травматичною — фізично та морально.

                                                                                                                                70 днів в окупації

Ганна зізнається: до останнього не вірила у можливість повномасштабного вторгнення.
“Моя дочка Крістіна готувалась до війни, збирала тривожний рюкзачок, а я спочатку тільки сміялась з цього”
Коли ж це сталося, вони одразу почали ходити на щоденні протестні акції разом з тисячами інших мелітопольців. 

Ганна з донькою Крістіною на протесті

“За день проходили стільки кварталів, що стерли пару взуття”

Активні протести тривали до 18 березня, а потім аж до початку травня протестувальники збиралися на міжконфесійну молитву на головній площі міста. Паралельно з цим долучалися до акції “Жовта стрічка”. Ганна згадує: спочатку використала всі стрічки, що мала вдома, потім — все, що взагалі можна було застосувати до справи: нитки, тканину,  навіть жовту парасольку. 

“Ми робили все, щоб показати ворогу, що йому тут не раді”

Разом з дочкою Ганна розвішувала стрічки всюди, де нема людей — на стовпах та деревах. А іноді вдавалась і до більш ризикованих методів.

“Я придумала, як вішати стрічки в магазинах. Ставала спиною, наприклад, до холодильника, ніби щось роздивляюсь, і в’язала стрічку до ручки. Потім відходила, дивилась на неї і раділа”.
Перебувати в окупованому місті ставало дедалі небезпечніше. Скоро почалися дзвінки з невідомих номерів серед ночі. Голос в слухавці погрожував і називав її “бандерівською потворою”. Згодом невідомі стали телефонувати та дихати в слухавку. Стало зрозуміло, що настав час за будь-яку ціну покинути місто.
Останньою краплею став день, коли на центральній площі міста спустили прапор України — найбільший прапор у Запорізькій області.

“У мене ніби вибили землю з-під ніг, я довго не могла прийти до тями. Ми з дочкою по черзі плакали: спочатку я плачу і вона мене втішає, а потім навпаки.”

Виїхати з окупованого міста було важко. З собою — тільки домашні тварини та трохи речей, а на шляху — 26 блокпостів.

“Дочка сказала мені мовчати, тож я рахувала блокпости. Один під мостом, ще один десь в кущах…”

Окупанти на блокпостах всі, як один, були брудні та голодні — відібрали у когось з автобуса хліб та воду. Чоловіків роздягали та перевіряли на наявність патріотичних татуювань. Дорога була важкою та виснажливою.

“Коли ми доїхали до Запоріжжя, то вклонялись там кожному українському прапору.

Я дивилась на мирне місто і від шоку не могла розмовляти, здається, кілька днів. Тут люди ходять по вулицях, співають, танцюють, а в цей же час в Мелітополі голодують. Як ми не з’їхали там з глузду? Мені здається, тільки тому, що розуміли: якщо ми зляжемо, то нікому не зможемо допомогти. У мене стільки хлопчиків-бійців потребують допомоги, я їх називаю — “мої зайці”. Хлопці мені розповідають про те, як воюють, як автомати в руках у них червоні, бо стільки ворогів лізе, що вони не встигають охолонути. Ну скажіть мені, як я можу не займатися тим, чим займаюся?”

Після Запоріжжя Ганна з дочкою рушили в Дубно, де і залишаються зараз. 

“Головна мотивація — повернутись додому”

В Дубно у Ганни вистачає роботи. Весь час, вільний від проведення онлайн-уроків, Ганна присвячує волонтерству. 

“Простіше було б сказати, чим я не займаюся. Наразі плетемо маскувальні сітки. Запити ніколи не зменшуються, навпаки — їх стає все більше і більше. Мені тільки вартує сказати, що вже майже кінець… Буквально позавчора прийшли два величезних запити. Допомагаємо всім, хто звертається, не тільки своїм учням або випускникам”. 

Ганна розповідає, як постійно працює над тим, аби залучити до волонтерської роботи якомога більше місцевих. Як особисто приходить до підприємців та просить у них долучитися до зборів. 

“Перед дзвінком підприємцю я завжди молюся. Дуже хвилююсь, що відмовить. Але інші люди ще менше долучаються до зборів, у всіх є свій клопіт, у кожного тут по кілька людей з сім’ї на війні”

Завдяки її ініціативі до плетіння сіток долучаються вчителі та учні з місцевих навчальних закладів, ліцеїв та училищ. Нещодавно Ганна звернулась до директора Дубенського замку (замок князів Острозьких — Любомирських, фортеця в місті Дубно Рівненської області) — і тепер в її команді дві музейні працівниці. 
Найстаршій волонтерці — 67 років. Любов Костюк плете іграшки, які Ганна надсилає у Фінляндію, де їх продають на благодійних ярмарках. Іншій волонтерці, теж з Мелітополя, Ганна надсилає на продаж розмальовані гільзи.

“Всі мелітопольці, які втекли, волонтерять, це не секрет. Наша основна мотивація — бажання повернутися додому. Якщо я не встану сьогодні з ліжка, я ні на сантиметр не наближуся до Мелітополя.”

Ганна з дочкою та тваринами евакуюється з Мелітополя

Ганна зізнається: спогади з окупації їй майже вдалося залишити позаду. Тільки іноді, після особливо важкого дня, буває тяжко.

“Дуже важко стає, коли Крістінки вдома нема, закінчились всі активності, лишаєшся сама вдома і вимикаєш світло… Дуже хочеться відчути запах рідного дому.”

Найважче — лишатися наодинці зі своїм горем. На щастя, у Ганни була можливість звернутися по допомогу.

“Іноді треба поставити крапку і дати собі відпочити”

Ганна розповідає:

“У мене був важкий травматичний випадок під час волонтерської роботи, після якого я отримала мікроінсульт в правій частині головного мозку. Було темно в очах, я не могла підвестися. Це така травма, знаєте, психосоматична. Пов’язана з неприйняттям нечесності та неправди. Я зрозуміла, що дуже багато віддаю свого життя волонтерській роботі”.

Тоді Ганна вирішила податись на Програму психосоціальної реабілітації від Освітнього дому прав людини в Чернігові. Там волонтерка, за її словами, вперше за 52 роки відчула стільки поваги для себе. Змогла привести свої почуття до ладу. Досі використовує вправи з самодопомоги, яким навчила її тренерка Надія Локоть.

Волонтерам, які відчувають, що вигоріли, Ганна радить обов’язково звертатися по допомогу, адже самостійно не впоратись. Багато організацій надають психологічну допомогу, і можливість відчути теплоту та повагу до себе — неоціненна. 

Якщо відчуваєш, що здоров’я підводить — одразу став крапку та відпочивай, звертайтесь до лікарів.

“Волонтерам найбільше потрібна підтримка людей, які готові щось змінювати в країні. І сміливість стукати у двері, просити про підтримку своїх зборів, бо люди видихаються. Хто кому хто — ми відповімо після війни. А зараз понад все важливо підтримувати одне одного і дбати про себе”. 

Програма реабілітації функціонує за підтримки ZMINA. Центр прав людини, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM International, у партнерстві з Фонд Східна Європа, Human Rights House Tbilisi, Беларускі дом правоў чалавека імя Барыса Звозскава та Black Sea Trust for Regional Cooperation за фінансової підтримки European Union in Ukraine.

Тетяна Діхтярук — психологиня, фасилітаторка, консультантка емпатичної підтримки, практикиня Ненасильницького спілкування.

Ще до великої війни вона допомагала людям підтримувати психологічне здоров’я, а з початком повномасштабного вторгнення довелося рятувати не тільки інших, а і себе. Бо не секрет — для того, щоб допомагати іншим, необхідно мати внутрішній ресурс.

Де Тетяна його шукала? Як справлялася з випробуваннями? Як їй вдавалось підтримувати людей та надавати першу психологічну допомогу? Що вона пережила в перші місяці великої війни та чим зараз займається?

Розповідаємо історію Тетяни Діхтярук, яка перебуває на Програмі Захисту Дому.

Перші дні великої війни

З першого дня повномасштабного вторгнення Тетяна активно включилася в роботу. Лише добу переживала втрату звичайного життя. Перебуваючи на той момент в м. Бровари, вже 25 лютого вона пішла до центру комплектування сил ТрО і допомагала координувати процеси та надавала психологічну підтримку людям.

«Ще до 24 лютого у мене була домовленість, що я прийду до ТрО і буду навчати людей першій психологічній допомозі. Вранці 25 я вже була там. Те що я побачила мене вразило: було дуже-дуже багато людей і кожен хотів допомогти, діяти.

 Звісно, на той момент про навчання не йшлося.

Я почала працювати з тими, хто приходив. Були різні люди: хтось в розгубленому стані, хтось слабко вдягнений, хтось на межі напруги та емоційних сил… Доводилось розмовляти, підтримувати, заспокоювати, повертати до відчуттів та реальності. Багато питали, чим вони можуть бути корисними? 

Наприклад, пам’ятаю випадок, коли бабуся принесла з дому вату, бинти, теплі шкарпетки, і сказала: “Солдатам, що маю”.  Жінки несли продукти та домашню їжу, консервацію, пледи, питали чим вони можуть допомогти. Попри те, що в перший день було багато розгубленості, люди швидко згуртувались. Це дуже рятувало, бо перебування серед людей додавало сил долати ту ситуацію.

Вранці наступного дня було все те саме. Постійно потрібна координація, підтримка. 

На третій день я була дуже втомлена, не могла навіть рухатися».

Випробування хворобою

Після цих перших трьох днів виснажливої роботи Тетяна приймає рішення поїхати до с. Шевченкове, Київської області, де жила її донька.

«Я приїхала і відчула, що в мене піднялася температура. По всіх симптомах це був COVID. Крім того, що я себе погано почувала — за вікном постійно було чутно вибухи. Російські війська стояли вже за 12 км від нашого села. Плюс світломаскування… Пам’ятаю свій стан: висока температура, темрява і звуки вибухів. В якийсь момент я просто робила голосніше музику, яку слухала, щоб не чути ці гучні звуки обстрілів. 

Протягом семи днів температура не падала, і лікарка телефоном сказала, що мені треба в лікарню. Я взяла товстелезну книгу та спортивні штани і поїхала. Це була дуже довга дорога. Доньку свою відправила до сестри у Вінницьку область». 

Окупація села і «зґвалтований» дім

Тетяна розповідає, що їм з донькою вдалося вчасно виїхати зі свого села, адже трохи більше, ніж за добу воно опинилося під окупацією.

«6 березня ввечері ми виїхали з села, а 8 березня в першій половині дня в с. Шевченкове зайшли російські війська. І те що вони там робили — важко описати словами. 

Заїхавши в село, окупанти відразу почали розстрілювати цивільні автомобілі, велосипедистів, будинки. Першого ж дня вони розстріляли чоловіка і жінку, які їхали на своїй машині з базару до дітей додому. Їхні тіла не могли забрати аж до деокупації… 

Нашого старосту села також ледь не вбили. Він їхав повз мій будинок, а на зустріч йому йшла військова колона. Чоловік зрозумів, що ворожий танк не звертає, ще й навів на його авто дуло гармати. Староста вискочив через пасажирське сидіння, вибив ногою дірку в паркані і пробіг через наш двір на іншу вулицю. Потім росіяни розстріляли весь паркан. 

А далі вони зайшли на подвір’я, розстріляли двері й вдерлись в будинок.. В нас було багато запасів їжі, ми готувалися, що, звісно їм сподобалося. Ну і почали там господарювати: перебрали речі, винесли чоловічий одяг і взуття, все, що сподобалося, навіть особисті речі, техніку, дитячі іграшки. Перелік суттєвий. Викинули комод з постільною білизною на подвір’я, розрубали столи, дивани, ліжко двоспальне на четверо; розстріляли з автомата великий акваріум з рибками…

Я так і не змогла повернутися в цей дім після деокупації. Приїжджаю, дивлюся і розумію, що не можу там бути. Навіть посидіти не можу. Я більшу частину життя прожила в цьому будинку, там виросла і виросли мої доньки, але зараз не можу туди повернутися. Для мене мій дім зґвалтований окупантами». 

Безпорадність і самопідтримка

Повернувшись до Броварів, Тетяна згадує, що відчувала безпорадність від того, що не могла нічим допомагати.

«Я важко виходила з ковіду. Багато спала. Мені було гірко від того, що я не могла нічим допомагати. У квартирі була картина по номерах, яку ми колись купили для доньки. Я взяла її й почала малювати… і плакати. Я думала: це все що ти можеш робити? Відчувала в той момент безпорадність, якесь безсилля від своєї бездіяльності.

Плюс якраз в той період я отримала звістку, що мій знайомий, земляк, якого я знала багато років, загинув на фронті. Це було важко і боляче. 

В  кінці березня мені написали колеги зі спільноти практиків Ненасильницького спілкування, що вони починають проводити Кола підтримки. Запитали, чи я готова до них долучитися і я, звісно, погодилась. Це було вчасно і підтримуюче.

Я досі проводжу ці Кола онлайн понеділками з 17.00 до 19.00. Їх за рік відвідала сила людей, які потребували підтримки і відчували рогубленість. Зараз моє Коло підтримки радять психотерапевти і так приходять нові учасники. Взаємопідтримка, людяність, можливість ділитися переживаннями та болем в безпечному просторі, де тебе почують — є зцілюючими в тяжкі моменти життя». 

За словами Тетяни, допомога іншим та спілкування з колегами зі спільноти психологів допомагали їй знаходити сили, щоб підтримувати інших.

«Ще до війни я пішла на Програму практик резонансної підтримки. На той момент це було для мене дорого, та я наче відчувала, що це буде дуже потрібно, корисно та підтримуюче. Я навчалася там протягом року і спілкувалася з колегами зі спільноти та тренером. Мала таку собі поглиблену інтервізію, супервізію, постійну роботу з собою. Відчувала підтримку звідусюди. Це мені дуже допомагало.

До речі, в Броварах я себе почувала в безпеці. В мене не було навіть думки, що я можу виїхати. Я відчувала, що якщо я тут можу бути помічна, значить я маю тут лишитися. Ну і в той момент, коли ще була окупація, дуже хотілося додому». 

Допомога ВПО і взаємопідтримка

Коли до Броварів почали виїжджати люди з окупації, Тетяна почала їм допомагати: спочатку в центрах реєстрації, а потім організувала групи взаємопідтримки.

«На початку квітня в Бровари приїжджали люди по зелених евакуаційних коридорах з окупованих населених пунктів. Я дізналася, що потрібна допомога в центрі реєстрації ВПО. Працівники, які реєстрували людей, розповіли мені, що в чергах часто відбуваються конфлікти, оскільки люди в стресовому стані. Тому я почала допомагати їх вирішувати — підходила до людей і казала: “Говоріть до мене, я вас чую”.

Згодом я запропонувала проводити групи взаємопідтримки для ВПО. У квітні-травні людей було мало, оскільки багато були просто проїздом в Броварах. А в червні до міста приїхало чимало людей зі східної частини України. В середньому на групу взаємопідтримки збиралось 15-25 осіб.

Такі зустрічі — це не тільки про підтримку, а ще й про можливість познайомитися одне з одним,  стати ближчими, поспілкуватися, освоїтися на новому місці». 

Терапія для жінок

Тетяна розповідає, що згодом виокремилась стабільна група жінок, які збирались щочетверга на зустріч групи взаємопідтримки та самодопомоги.

«Ми багато говорили про те, чого кому не вистачає в цьому вимушеному новому житті і місті. Почали проводити мистецькі зустрічі вихідного дня: це і арттерапія, і знайомство з чудовими, затишними місцями міста. Часто ми збирались в улюблених кафе, кав’ярнях. Якось я читала свою історію війни, яка ввійшла в збірку історій “ Між війною та миром”, видану восени 2022. Жінки дуже нею перейнялись, плакали. Ми проводили зустрічі, на якій кожна розповідала свою історію, ділилась своїми знахідками, що ж допомагає справлятися. 

Мені доводилось часто чути від жінок фразу: “Я не могла зрозуміти, що зі мною, дуже боліло. А потім  прийняла те, що найближчим часом не повернусь додому. Від цього усвідомлення мені стало легше. Тепер я можу купити бокали чи столове приладдя і зробити затишнішим місце, де живу. Не відкладати життя”. 

Згодом колеги мене покликали приєднатись до Мобільної бригади “Жіночого консорціуму України”. Як психологиня, я виїжджала і працювала з людьми на деокупованій території Вишгородського району. Багато людей, які пів року тому пережили окупацію, довго не могли відійти від пережитого. Так в мене з’явилось більше розуміння того, що я роблю: допомагати проживати складні почуття та досвід, знаходити власну силу та ресурс жити далі». 

Новий етап життя у Львові

Зараз Тетяна проживає у Львові. Вона продовжує проводити Коло підтримки онлайн щопонеділка. Також активно співпрацює з Львівським хабом Освітнього дому прав людини в Чернігові: проводить зустрічі групи взаємопідтримки вживу для ВПО та місцевих, адже  підтримки і згуртування потребують усі, та курс розмовної української мови. За першою освітою Тетяна філолог.

«Було непросто зважитися на переїзд, адже я в житті ніколи не переїжджала.  Довелося залишити мобільну команду і дівчат з групи взаємопідтримки, з якими ми вже здружилися. Але мене втішало те, що у Львові в нас був безперебійний інтернет, тобто можливість нормально працювати. Бо в Броварах на той момент були часті відключення світла та зв’язку і це дуже гнітило.

Зміна місця проживання не завадила мені й надалі проводити зустрічі групи взаємопідтримки. За волею долі , коли я встала не на тій зупинці, я потрапила до ТРЦ, де побачила табличку з написом: Центр «Жіночі перспективи». І тоді я зрозуміла, чому так сталося. Я зайшла до них в офіс і запитала: «А вам випадково не треба психологи. Я тут заблукала». Вони сказали, що треба і прям сьогодні підписують проєкт. Ось так я і стала працювати в цій організації, з людьми, яким нема куди повертатися». 

Львівський хаб

Тетяна розповідає, що раз на тиждень у Львівському хабі Дому проводить курси української мови.

«В мене 18 років викладацького досвіду (моя перша освіта педагогічна). Ми вчимо скоромовки, що завжди дуже смішно; граємо в мовні ігри, підтягуємо граматику та, звісно, багато спілкуємось українською. 

Крім того, нещодавно я видала свою гру “Тямколенд” для  розвитку когнітивних процесів: пам’яті, уваги, емоцій, уяви, мислення та сприйняття.

 В Хабі ми теж у неї граємо, адже вона чудово підходить для тренінгів. Це те, чим я зараз дуже пишаюся.

Знаєте, я придумала термін — подвиг людського життя. І, на моє переконання, українці зараз щодня роблять такий подвиг.

Адже ми змушені працювати в надскладних умовах: без світла, під звуки сирен, під час того, що в країні йде війна, але це нас не зупиняє. Ми продовжуємо жити, працювати й навчатися з вірою у Перемогу». 

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.
Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

З 4 по 8 листопада в Освітньому Домі прав людини в Чернігові проходили тренінги для спеціалістів, які збираються працювати з людьми, що постраждали внаслідок війни.

З моменту повномасштабного російського вторгнення війна в Україні завдала величезної психологічної шкоди людям. Чимало психологів та психотерапевтів хочуть допомогти жертвам війни та насильства з подоланням досвіду такого насильства, інтеграції травматичних спогадів, стабілізації нервової системи та її відновлення тощо.

Однак, щоб працювати з психологічною травмою — необхідно мати відповідні знання та постійно їх покращувати.

В рамках Програми психосоціальної реабілітації для активних представників громадянського суспільства України, які зазнали психологічної шкоди від агресії росії на базі Дому проходило навчання, на якому розбирали:

• Як стати більш стійким до стресу і тривоги та підтримати в цьому своє оточення?
• Як працювати з травмованими людьми і допомогти їм відновити здатність приймати рішення і діяти?
• Як підтримати українське суспільство, щоб воно трималося разом і не здавалося?

Частина навчання була присвячена методу тілесно-орієнтованої терапії травми “Somatic Experience”.

Тренери:

Імке Хансен — травматологиня і дослідниця міждисциплінарних досліджень насильства і травми. Понад десять років очолює громадську організацію “Партнерство з прав людини “Лібереко”. З 2015 року працює в зоні бойових дій на сході України, проводячи травмо-чутливі тренінги для активістів, медиків та поліцейських.

Надія Локоть — гештальт-консультантка, практикуюча психологиня в напрямку тілесно орієнтованої терапії. З 2019 року спеціалізується в напрямку подолання наслідків психотравми пов’язаних із насиллям.

Наступний етап включатиме навчання місцевих активістів задля поширення знань про травми та розширення охоплення серед ключових активістів та представників місцевих громад.

Надалі випускники першого етапу долучаться до команди тренерів.  Під час фінального етапу Програми психосоціальної реабілітації учасники та учасниці зможуть самостійно працювати  з іншими та проводити семінари зі стійкості до стресу та профілактики травм.

Програма функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation, Libereco – Partnership for Human Rights та інших партнерів”

Громадська спілка “Освітній Дім прав людини в Чернігові” організовує 5-денний тренінг для психологів, психотерапевтів та соціальних працівників, які збираються працювати з людьми, що постраждали внаслідок війни. 

Як я можу стати більш стійким до стресу і тривоги та підтримати в цьому своє оточення? Як я можу працювати з травмованими людьми і допомогти їм відновити здатність приймати рішення і діяти? Як я можу підтримати українське суспільство, щоб воно трималося разом і не здавалося? 

Розбиратися з цими питаннями ми будемо за допомогою методу тілесно-орієнтованої терапії травми “Somatic Experience”.

Це перша частина Програми психосоціальної реабілітації для активних представників громадянського суспільства України, які зазнали психологічної шкоди від агресії росії. На цьому етапі учасники та учасниці Програми отримають навички з розвитку потенціалу травма-чутливості та стресостійкості. З отриманими знаннями та навичками вони зможуть навчати інших стати більш стійкими до стресу, пом’якшити наслідки тривожного минулого досвіду та підготувати людей до майбутніх складних ситуацій. 

Це зміцнює індивідуальну та колективну здатність громадськості справлятися зі стресом та травмою, сприяє пошуку внутрішнього ресурсу, навичці ненасильницького спілкування та допомагає відновитися й приймати здорові рішення під час війни та кризи.

Наступний етап включатиме навчання місцевих активістів задля поширення знань про травми та розширення охоплення серед ключових активістів та представників місцевих громад. У подальшому випускники першого етапу долучаться до команди тренерів.  Під час фінального етапу Програми психосоціальної реабілітації учасники та учасниці зможуть самостійно працювати  з іншими та проводити семінари зі стійкості до стресу та профілактики травм.

Тренери:
Імке Хансен – травматолог і дослідник міждисциплінарних досліджень насильства і травми. Понад десять років очолює громадську організацію “Партнерство з прав людини “Лібереко”. З 2015 року працює в зоні бойових дій на сході України, проводячи травмо-чутливі тренінги для активістів, медиків та поліцейських.

Локоть Надія – гештальт-консультант, практикуючий психолог в напрямку тілесно орієнтованої терапії. З 2019 року спеціалізується в напрямку подолання наслідків психотравми пов’язаних із насиллям.

Дата проведення: з 14 жовтня по 18 жовтня (5 днів)

Місце проведення: поблизу Чернігова. Точна локація буде повідомлена учасникам після проходження відбору.

Гугл-форма для реєстрації: https://cutt.ly/1BgZdrC

Речинець: подавати заявки на навчання до 18:00,  12 жовтня  

За підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та Libereco – Partnership for Human Rights

Контакти: 

За додатковою інформацією звертайтесь до менеджера програми Захисту ГС ”ОДПЛЧ” Випинашко Геннадія.

Електронна пошта:  hennady.vypynashko@ehrh.org 

Номер телефону (телеграм, Signal): +380987790052