Звернення щодо необхідності забезпечення ефективної системи державної підтримки осіб, які зазнали шкоди життю та здоров’ю внаслідок збройної агресії РФ проти України

Прем’єр-міністерці України

Свириденко Ю.А.

У ході триваючої збройної агресії проти України Російська Федерація системно порушує норми міжнародного гуманітарного права й міжнародного права прав людини, використовуючи такі порушення як інструмент встановлення контролю над тимчасово окупованими територіями (ТОТ) України та примусу цивільного населення до покори.

Одним із ключових засобів підтримання атмосфери страху на ТОТ України є скоєння злочинів проти цивільних осіб, зокрема незаконне позбавлення волі, катування, насильницькі зникнення, сексуальне насильство та інші тяжкі порушення. Ці дії спрямовані як проти осіб, які відкрито висловлюють проукраїнську позицію, здійснюють професійну чи громадську діяльність або беруть участь у спротиві окупації, так і проти цивільних, щодо яких репресії застосовують довільно — з метою залякування населення та придушення будь-яких проявів нелояльності до окупаційної влади.

Висновки незалежних міжнародних організацій підтверджують системний і широкомасштабний характер злочинів проти цивільного населення на тимчасово окупованих територіях України, зокрема, свавільних затримань з подальшим утриманням. У 90% випадків незаконно позбавлені волі також зазнають катувань і жорстокого поводження.

Від цих порушень постраждали тисячі  громадян України, а пережите ними насильство має серйозні та довготривалі наслідки для життя, здоров’я та добробуту. Втім, частина постраждалих залишаються невидими для держави.

Наразі держава не має цілісної стратегії чи бачення щодо забезпечення прав постраждалих від міжнародних злочинів, зокрема тих, хто зазнав шкоди життю та здоров’ю.

Наочним прикладом негативних наслідків відсутності цілісної політики держави в цій сфері є недостатня підтримка постраждалих від міжнародних злочинів.

Так, допомога, на яку можуть розраховувати цивільні, незаконно утримувані РФ, передбачена Законом України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”. Така підтримка може бути надана після встановлення факту позбавлення свободи. Цей факт встановлює Комісія, яка наразі діє при Міністерстві розвитку громад і територій України.

Втім, Закон, ухвалений наприкінці 2021 року, обмежує коло затриманих цивільних осіб, які можуть претендувати на таку підтримку. Це — особи, позбавлені волі через свою діяльність, пов’язану з відстоюванням державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного ладу та інших національних інтересів України, або за громадську, політичну чи правозахисну активність, спрямовану на підтримку України, і цивільні заручники (особи, викрадені або затримані для того, щоб змусити третю сторону вдатись або утриматись від певних дій як умови звільнення).

Тобто для отримання державної допомоги необхідно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями людини щодо відстоювання національних інтересів та фактом її незаконного затримання. Втім, переслідування та незаконне позбавлення свободи цивільних на ТОТ України часто не залежить від їхньої громадської та політичної позиції. Такі люди потребують визнання їх постраждалими на державному рівні та належної системної підтримки — психологічної, медичної, соціальної, правової й матеріальної.

Така ситуація склалася внаслідок кількох причин, зокрема — через відсутність у складі Кабінету Міністрів України уповноваженого суб’єкта, відповідального за формування та реалізацію державної політики у сфері захисту та підтримки осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

Початком вирішення цієї проблеми могло б стати запровадження Урядом України базової системи підтримки для осіб, які постраждали внаслідок вчинених щодо них міжнародних злочинів та зазнали шкоди життю та здоров’ю. Така підтримка мала б щонайменше включати надання матеріальної, медичної та психологічної допомоги, реабілітаційних послуг, житла для тимчасового проживання, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції. Запровадження такої підтримки можливе через прийняття відповідної урядової програми.

Задля розбудови цілісної державної політики щодо захисту прав осіб, які зазнали шкоди  внаслідок  триваючої збройної агресії, зокрема, внаслідок свавільних затримань та катувань, просимо:

1. Визначити у складі Кабінету Міністрів України суб’єкт, уповноважений на формування та реалізацію державної політики щодо осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України.
2. Запровадити базову систему підтримки для осіб, життю чи здоров’ю яких завдано шкоди внаслідок вчинення міжнародних злочинів, зокрема через катування, незаконне позбавлення волі, насильницькі зникнення або інші тяжкі порушення. Така система має включати, але не обмежуватися, наданням матеріальної допомоги, медичних та реабілітаційних послуг, тимчасового житла, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції.

14 жовтня 2025 року

Центр прав людини ZMINA

Кримська правозахисна група

Медійна ініціатива за права людин

Благодійна організація “Благодійний фонд “Право на захист”

ГО “Блакитний птах”

ГО “Кримський процес”

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

ГО “КРИМСОС”

БФ “Схід SOS”

Громадська спілка “Освітній дім прав людини – Чернігів”

Ukrainian Legal Advisory Group

ГО “Донбас СОС”

ГО “Цивільні в полоні”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»

У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Коли розпочиналося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну, місцевим мешканцям здавалося, що невелике й тихе село Деснянка біля озера та лісу буде нецікаве російським військовим. Та сталося інакше, адже воно розташовується поблизу Чернігова, на перетині стратегічно важливих логістичних шляхів. Під час окупації, яка тривала близько місяця, загинули люди, зруйновано будинки, жителі втратили майно, відчули страх та біль, якого ніколи раніше не відчували. 

Російські військові вчиняли в Деснянці воєнні злочини,  тому наша команда неодноразово відвідувала населений пункт, збирала свідчення. Документатори Освітнього дому прав людини — Чернігів поспілкувалися з 21 свідком (зокрема, потерпілим/потерпілою від воєнних злочинів) та з’ясували, що відбувалося під час окупації. Частину тих страшних подій ми розповімо в цьому матеріалі.

Зміст цієї статті може бути травматичним і хвилюючим, адже в публікації описані воєнні злочини, які пов’язані з різними формами насильства.

Фото залишків будинку місцевої мешканки, знищеного 7 березня 2022 року збройними силами РФ у с. Деснянка. Фото надане свідком.

Окупація та гуманітарна криза

Місцеві мешканці розповіли, що спочатку до села заїхала розвідка, а потім основна маса військових з технікою. Росіяни почали заходити до будинків. Якщо будинок був зачинений — виламувати двері. Переважна більшість окупантів у Деснянці мали азійську зовнішність. На техніці були розпізнавальні знаки: літери «О», «Z» або «V». Техніки було багато, близько 500 одиниць, при тому, що населення села всього 376 людей. Вона зупинялася під селом, в лісі, була розставлена вулицями та впритул до самих будинків. 

Комендантська година розпочиналася о 18:00. Жителям ходити селом було небезпечно — працював снайпер, тому кулі могли в будь-який момент пролетіти поряд або ж поранити чи вбити. 

Російські військові планували пересуватися у бік с. Кошівка, але міст через річку Білоус був підірваний. Важка техніка загрузла в болотистій місцевості на околиці села, це ускладнювало рух. Окрім вогневих позицій, російські військові облаштували в Деснянці пересувну кухню, госпіталь та штаб управління. 

У Деснянці була досить складна гуманітарна ситуація. В селі не було електропостачання понад місяць. Через пошкодження газогону, внаслідок бойових дій зникла можливість користуватися газом. Мобільні телефони забирали російські військові, а ще й зв’язок та інтернет був поганим. Харчів і хліба у магазині не було, тому деякі мешканці ходили 12 кілометрів пішки до Чернігова, щоб придбати хоча б якусь їжу або використовували ті запаси продуктів, що мали.

Через відсутність медичної допомоги під час окупації відомо про смерть щонайменше однієї людини з інвалідністю.

Раніше ми вже розповідали про події в Деснянці, які відбувалися 8 березня 2022 року. Вони висвітлені в статті «Вагнерівські методи» 90-ї танкової бригади ЗС РФ у Деснянці на Чернігівщині: цивільних розклали на землі у вигляді зірки й били кувалдою. 

У цьому матеріалі ви можете прочитати про інші епізоди окупації населеного пункту.

Загибель чотирьох братів та  їх товариша

У лютому-березні 2022 року в селі Деснянка відбулася справжня трагедія для родин Довбиш та Буцик. За час окупації загинуло четверо братів та їх товариш. Ця моторошна й загадкова історія розпочалася 28 лютого. Близько 11 ранку Ігор Довбиш їхав з Чернігова до Деснянки. Що трапилося того дня достеменно невідомо. Ймовірно, він потрапив під артилерійський обстріл російських військових або підірвався на міні. 

Декілька наших свідків розповіли, що Ігор прямував до Деснянки зі своєю дівчиною через поле, яке було заміноване. Автомобіль підірвалися на міні. Чоловік загинув на місці, а дівчину відкинуло вибуховою хвилею. Травмована, вона змогла добратися до села і розповісти, що трапилося. 

2 березня 2022 року троє двоюрідних братів Ігоря — Володимир, Сергій, Олександр (між собою рідні) та їх товариш Олег Буцик вирішили забрати тіло загиблого. Ймовірно, того дня їх дещо випередили представники ДСНС, побували на місці трагедії та вже до того забрали тіло Ігоря Довбиша в морг. 

Декілька односельців стояли на вулиці та чекали повернення братів і їх товариша. Відстань, куди пішли чоловіки, була до трьох кілометрів. Кажуть, що це пів години туди й пів години назад, але вони довго не поверталися. Ввечері пролунав вибух, а потім автоматні черги.

Згодом Володимира, Сергія, Олександра й Олега знайшли на полі мертвими. Загиблі знаходилися від машини Ігоря Довбиша на відстані десь близько одного кілометра, а ноші, які вони зробили, щоб забрати брата, стояли біля автомобіля. Тіла цих чоловіків забрали лише після деокупації. Їх поховали 5 квітня 2022 року.

Обстріли

Жителі Деснянки розповіли, що російські військові обстрілювали будинки з автоматів та іншої зброї, влучали у вікна, двері, дахи, стіни, пошкоджували меблі й техніку всередині. У селі від куль та осколків снарядів посічений майже кожен будинок. Три — знищено вщент. Найжахливіше, що від таких хаотичних обстрілів страждали люди, отримували поранення.

Окрім того, що російські військові наражали на небезпеку цивільних людей, застосовуючи власну зброю, вони ще й використовували місцеве населення Деснянки в якості “живого щита”. Біля будинків та на городах розміщували бензовози, танки, БМП, КамАЗи тощо. Особовий склад селився в пустих будинках та інших приміщеннях.

«I from is Russia»

Свідки розповіли, що російські військові заходили в будинки, де не жили люди та грабували перш за все їх, але не тільки. Звідти забирали особисті речі власників: їжу, одяг, інструменти, техніку. Іноді брали з собою навіть фотоальбоми, парфуми чи жіночу білизну. Частина свідків зазначали, що їх будинки грабували прямо в них на очах. Їм довелося лише спостерігати як все цінне виносили з житла, адже вдіяти нічого не могли проти озброєних окупантів.

Характерним було те, що часто лишали написи на кшталт «привет из росии», «здесь был…», «I from is Russia» та інші.

Фото шафи-купе з написом на дзеркалі, залишеного російськими військовими в одному з будинків у с. Деснянка (на дзеркалі напис: «I from is Russia» та «Hello my … is Russia EКБ (Єкатеренбург) Nikolay forever … 75… O … rip …» тощо). Фото надане свідком.

Окрім того, російські військові забирали у місцевих мешканців автомобілі, розмальовували їх та їздили по селу, до поки вони не зламаються. Пограбували магазин та потрощили все всередині, розбили морозильні камери й прилавки.

Фото автомобіля викраденого та зламаного російськими військовими (на автомобілі  написи: «O ACAB HESAIM O» та «28 RUS» (ймовірно, позначення бригади РФ, яка дислокується в місті Муром)). Фото надане свідком.

Командири Кірілл та Микола

Російські військові, які окуповували Деснянку були словʼянської та азійської зовнішності. Декілька свідків стверджує, що серед них були й білоруси, які прикривали шеврони білими стрічками. Військові носили різну форму: зелену плямисту, чорну або піщаного відтінку, обов’язково всі мали стрічки.

Свідки кажуть, що російські солдати часто вживали імена Микола та Кірілл, коли йшлося про людей, які приймали рішення. Місцеві мешканці також зверталися з різними запитами, наприклад з питань поховання померлих саме до військового, на ім’я Кірілл. Його описують як високого і кремезного, років 30 років рудоволосого чоловіка, слов’янської зовнішності. Одному зі свідків він сказав, що із Новоросійська. Носив шеврони з прапором РФ, червоні стрічки на нозі й на руці. Ймовірно, мав на той момент звання майора.

Колаборанти

У Деснянці були люди, які співпрацювали із ЗСУ. Але водночас частина жителів Деснянки пішли на колаборацію з російськими військовими. Одна з родин, як стверджує свідок, за самогон та цигарки обмінювала речі сільськогосподарського і побутового вжитку, до того ж ймовірно, вони були викрадені в інших місцевих. В селі траплялися випадки пограбувань не тільки зі сторони російських військових, а й односельців. Ще один чоловік ходив селом у кітелі з орденами та медалями, розповідав, що він за Росію. Інший, зі слів свідків, розпивав алкогольні напої разом із окупантами. 

Свідки думають, що хтось, хто добре знає ліс допоміг російським військовим проїхати лісовими дорогами, адже вони чудово там орієнтувалися. До того ж місцевим жителям дозволяли ходити по селу лише з пов’язками: білими або червоними й тільки поодинці. Білі повинні були носити всі цивільні люди, а червоні носили колаборанти як символ того, що вони прихильно ставляться до окупантів. Один із мешканців носив саме червону пов’язку. Проте, чи передавали інформацію російським військовим колаборанти, можна лише здогадуватися.

Збройні сили РФ постійно обстрілювали місто Чернігів з села Деснянка. Кожну ніч виганяли танки на околицю населеного пункту і робили постріли в напрямку міста. Пізніше на цьому місці після відходу росіян, знайшли велику кількість розірваних і нерозірваних боєприпасів та багато пустих ящиків від них. Свідки розповіли, що місто Чернігів обстрілювали постійно, починаючи з ночі й до ранку було чутно «вихідні хлопки». Протягом двох тижнів щоночі гули літаки. Інколи свідки чули постріли з двох різних сторін села. За лісом працювало кілька самохідних артилерійських установок, допоки частину з них не знищили ЗСУ. З села Деснянка обстрілювали мікрорайон «Масани» у м. Чернігів. Одному з місцевих мешканців російській військовий сказав: «Что у вас за мельница такая? Молотим, молотим и не как не можем развалить!» (ПрАТ «Млибор»). Обстрілювали й інші локації.

 Завершення окупації

31 березня 2022 року російські військові почали виходити із села, а вже 1 квітня повністю покинули його. Напередодні вночі вони запускали ракети різних кольорів. Рано вранці було чути гул техніки. Деснянці бачили з вікна як їхали танки, бронеавтомобілі, гаубиці тощо, однією з вулиць пройшло близько 400 одиниць. Свідки кажуть, що коли російські військові полишали населений пункт, з поля обстріляли місто Чернігів. Потім один з танків розвернувся і поцілив прямо в будинок місцевого мешканця в Деснянці, внаслідок чого знесло стіну другого поверху. Так завершилася окупація. Люди почали приходити один до одного, спілкувалися та співчували горю. 

Нині минуло майже три роки, і село потрошку відновлюється після важких випробувань. Жителі Деснянки відремонтували частину осель, на їх вулицях більше не стоїть військова техніка. Вони вірять, що їхня земля більше ніколи не опиниться під окупацією, а жахіття війни залишилися у минулому, хоч війна досі триває.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Історія про те, як маленька кав’ярня на Чернігівщині стала символом відродження після окупації: від вибухів до підтримки одне одного.

День видався сонячний та морозний. Задубілими від холоду пальцями відчиняємо двері кав’ярні. Перед очима усміхнене та привітне обличчя Владислави. Жінка пропонує каву та запрошує погрітися і перепочити.

Владислава розповідає трішки про сімейний бізнес у селищі Михайло-Коцюбинському, що на Чернігівщині. Він став не просто можливістю забезпечити матеріальну стабільність, а і згуртувати навколо молодь та громаду загалом. Вона розповідає про цікавинки в асортименті, про гастрономічні вподобання клієнтів. До селища щодня приїжджає із Чернігова, де проживає з родиною.

Попередження та перші дні війни

«Пам’ятаю 22 лютого, — згадує Владислава. — Чоловік сестри працює на митниці, тому попереджав, що може бути напад. А вже через два дні після того він написав нам: «Беріть дітей і тікайте». За кілька годин на околицях Чернігова рухалися танки», — згадує жінка.

Родина Владислави вирішила перебратися до приватного сектору, де був підвал. Він слугував прихистком перший місяць війни. Продукти закінчувалися швидко. Жінка згадує довжелезні черги та порожні полички в магазинах.

«Коли прилетіло на [стадіон — ред.] Гагаріна, де ми були поруч, найгірше почувалися діти. Мій трирічний племінник після вибухів злякався. Через це піднявся рівень ацетону, перестав їсти й пити», — розповідає Владислава. В обласній лікарні на той час уже не було ліків. Медики рекомендували чим швидше вивозити дитину з міста для термінового лікування, де потрібні спеціальні крапельниці. «За два дні до підриву мосту на Десні ми залишили місто. У кінці березня…», — із сумом згадує жінка.

Небезпечний шлях до Києва

Виїзд із Чернігова був наче сюжет напруженого трилера. Владислава з родиною ретельно обирали шляхи виїзду. Міст через Десну був замінований, дороги, казали, теж. Волонтери попереджали, що машини евакуйованих періодично обстрілюють. Вони допомогли прокласти найбільш безпечний (якщо він міг бути) маршрут. Через численні об’їзди подорож до столиці тривала чотири з половиною години.

«Їдемо, а на блокпості немає прапорів», — тремтячим голосом згадує жінка. — «Думаємо, наші чи ні? Продовжуємо рух, а куди діватися? На щастя, це були наші хлопці, навіть цукеркою пригостили», — посміхається.

У Києві відчувалася величезна різниця. «Там супермаркети, екіпіровані військові… Ми після місяця в окупації дивилися на це, як на інший світ».

Дорогою захворіла дитина. Родина звернулася по допомогу в першу лікарню, що трапилась на шляху. Оскільки хворих та персонал евакуювали, Владислава довго шукала до кого звернутися. Черговий лікар, який залишився в лікарні, надав дитині невідкладну допомогу, поставив крапельницю та забезпечив безкоштовними ліками для подальшого лікування в дорозі.

Перша ніч без сирен

На заході України знайшли притулок у простій сільській хаті. Лише там вони вперше за місяць зняли верхній одяг і роззулися. Проте навіть у відносній безпеці відчуття тривоги та страх від вибухів не покидав. У першу ніч із жахом прокинулися від звуку потягу, що проїжджав повз. Виявилося, що оселилася родина біля залізничних колій. Оскільки прибули пізно ввечері, тому не звернули увагу на тутешню місцину. Деякий час проживала родина Владислави в будиночку. Цей період жінка згадує з почуттям вдячності за прихисток.

Повернення до Чернігова

У квітні, коли війська РФ відійшли, Владислава повернулася додому. «Було дуже тоскно на душі. На вулицях тихо. Людей не було. Але найбільше вражало те, як усе цвіло. «Зеленбуд» висадив тюльпани, але їх тоді ніхто не помічав, — згадує емоції жінка. — Наче і весна, усе квітне, буяє, але кожен місцевий тут жив у своєму лютому».

Сестра героїні з дітьми залишилася на заході України, а Владислава почала відновлювати життя в Чернігові.

З особливим теплом жінка згадує про матір, яка не виїжджала.

«Мама працювала завідувачкою дитсадка. Вона навіть під час обстрілів жила там і казала: «Якщо поїду, усе розтягнуть і знищать».

«Вона берегла порядок», — з гордістю розповідає Владислава.

Від кави до єдності: історія нового початку

Сьогодні Владислава не лише відновила своє життя, але й допомагає іншим. «У Михайло-Коцюбинському під час війни позакривалися всі заклади», — розповідає жінка. — «Немає молоді де кави випити, зустрітися один з одним». Тому вона вирішила відкрити кав’ярню-кондитерську, яка стала тепер дружнім осередком для громади. Це місце не лише про каву, а і про підтримку.

«Ми постійно запитуємо людей, чого їм хочеться. Якщо хтось замовляє лавандовий лимонад чи каву з гарбузовим сиропом — ми це робимо. Підтримуємо тренди. Хочуть продукти з Європи — організовуємо відповідні полички з виконаним запитом. Найголовніше зараз — гуртуватися та підтримувати один одного», — каже Владислава.

Її історія — це символ незламності й сили духу українців, які навіть у найважчі часи знаходять спосіб допомагати, підтримувати, оновлюватися і діяти.

Матеріал підготували Ірина Губар, Катерина Лавринець та Юрій Штокалюк в рамках проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

У серці окупованого Михайло-Коцюбинського розповідь Володимира Горбача перетворюється на живу хроніку спротиву та людської стійкості.

Завідувач музею та його дружина Валентина стали свідками та учасниками драматичних подій російської навали, зберігши гідність, надію та любов до рідної землі всупереч щоденним випробуванням війни.

Спогади, що промовляють крізь час

«Це голова колгоспу, а це депутат Верховної Ради, цей — з Першої світової не повернувся… Це моя мати, а це бабця в українському вбранні. Колись у нашому селі всі так виходили заміж…», — чоловік говорить повільно, наче гортаючи старий альбом.

«Мій дід – голова колгоспу, в 1941 його розстріляли німці. А це інший  — до Карпат дійшов… А це батько мого однокласника, був учителем початкових класів…». Голос Володимира звучить лагідно і сумно водночас, наче він переглядає кадри свого життя, переплетеного з історією краю.

Історико-краєзнавчий музей у Михайло-Коцюбинському розміщується у будівлі, що бачила і шкільний гомін, і церковний спів. Його наповнює любов і турбота однієї людини, яка присвятила цьому місцю 22 роки життя. Нині тут панує тиша, яку порушує лише голос 67-річного завідувача музею Володимира Горбача.

Він народився тут, виріс, здобувши освіту, повернувся, жив, кохав, навчав дітей. Його руки, які тримають давні знімки, бачили чимало: важку працю, народження нової країни, її становлення, а тепер ще й війну та окупацію. На схилі своїх років він став свідком того, як мирне життя перетворилось на попіл.

«Колись тут стояли німці. А як прийшли росіяни, я відчув, ніби історія повторюється. Та тепер вона стала ще кривавішою…»

«Я зненавидів їх давно», — Володимир робить паузу, наче пригадуючи давні спогади.

«Закінчив школу, вступив до вишу. Навчався лише рік, прийшла повістка, служив. Але не де-небудь, в Москві — у роті почесного караулу. Нас багато було, хлопців з України, яких постійно образливо називали “хохлами”. А у вихідні ми традиційно бігли до дівчат, а ті, як дізнавалися звідки ми, одразу казали “бандерівці приїхали”. Це було у 1974-му…»

Голос Володимира стає твердішим, у ньому з’являються нотки болю та гіркоти від спогадів молодості. Він розуміє — це були не просто випадкові образи. Це було системне приниження, яке тривало роками.

«Вони ненавиділи нас завжди — і тоді, в армійські роки, і раніше, і тепер. Ця ненависть була їхньою постійною, послідовною політикою, яка врешті решт призвела до цієї кривавої війни».

Коли війна входить у двір

«Як отой недокурок 23 лютого сказав, що визнає Донецьк, я тоді зрозумів: буде війна. Навіть із сусідом посварився через це. А вранці Чернігів вже палав…»

Хтось виїхав із села, хтось прибув із Чернігова. Володимир із дружиною вирішили залишатися вдома.

«Уперше вони зайшли в село 27 лютого. Ще напередодні з об’їзної дороги чувся безперервний гул, але Михайло-Коцюбинське вони обминали. Ми сиділи біля будинку, коли раптом бачимо — їдуть, підфарники світяться. Під’їхали до мосту, постояли й повернулися. А наступного дня опівдні рушили перші колони. Вони йшли впевнено, наче знали куди їдуть, одразу звернули на Андріївську дорогу».

Як російські військові заїхали в село, Володимир із сусідами сиділи на вулиці.

«Наближаються, а ми розуміємо — тікати немає сенсу. Під’їхали до сільради, змусили нас піднятися, зігнали у внутрішній двір і поставили на коліна, — голос Володимира переривається, очі блищать. — Поруч сусід — молодий хлопець, глухий зовсім, у теплих камуфляжних штанях. Прийняли його за військового. Ледве вдалося пояснити. «Рускіе» вони — очі вузькі, наче щілини, й того руського язика не розуміють… Згодом нас відпустили».

Голос стає твердішим, із гіркотою: «Ми ніколи не були кріпаками, а тут, у 65 років, мене вперше під дулом автомата змусили стати на коліна. Змусили стати, але зламати — ні. Страху не було. Тільки злість. І одна думка: онуків більше не побачу». Він робить паузу й додає: «Ось про дітей навіть не подумав, а тільки про внуків».

Володимир описує, як окупанти влаштовувалися в селі: «Селилися хитро — осторонь від центру, як щурі. По селу тільки натовпом ходили, мов зграя. У центрі нікого не чіпали, зате по інших хатах — повний розгром. Що хотіли — те й забирали».

Не всі вижили: «Двох місцевих хлопців вбили. Один на мотоциклі поїхав у сусіднє село. Тіло знайшли лише через рік, коли вже почалося розмінування лісів. Вбили й хмизом закидали. Другого, сторожа заводу, катували по-звірячому. Казали, щось у телефоні знайшли. Дурня то все! Просто знущалися».

Після обстрілу школи росіяни перебралися ближче до центру:
«Наше подвір’я окупували. Два снайпери залізли на дах. У музеї вибили двері. Вікон уже не було — усе вибуховою хвилею винесло. Замки позривали. Давній млин розібрали. Нащо — ніхто не знає.
У музеї на столі лежали нагородні листи. Мабуть, роздивлялися. Двоє їх було. Я питаю:
— Якого чорта ви сюди приперлися? Що вам тут треба?
А вони:
— Ми вас від бандерівців захищати прийшли.
— А де тут бандерівці?
— Ну, від нацистів.
— Якби тут нацисти були, отой пам’ятник, — вказую на монумент загиблим у Другій світовій, — узагалі б не стояв.
І додав:
— Додому ви, хлопці, не доїдете.
— Чого? Ви нас уб’єте?
— Ні. Ви ж у Чорнобильську зону потрапили. Знаєте, скільки тут людей уже повмирало? Лишаються тільки ті, в кого імунітет. От вранці встаєте, голови болять?
— Болять.
— Це перший симптом. Потім волосся почне випадати. А далі й до баб своїх ходити перестанете. І все, каюк вам…».

А ввечері, сусіди розповідали, що четверо прийшли до пам’ятника, постелили килимок і молилися. Там серед похованих мусульмани є, мабуть, своїх знайшли.

У середині березні в село зайшла нацгвардія окупантів, ті оселилися в клубі. «УРАЛи» стояли просто у дворі. Камери всі розстріляли. Потім почали по хатах бігати, у підвали лазили — зброю шукали. До нашого будинку теж прийшли. Ми на другому поверсі голосно розмовляли, вони й підійматися не стали. А як виходили, сказали, що повернуться за три дні… Все у них робиться за три дні».

Всі були як одна сім’я

«Коли почалася окупація, ми стали однією великою сім’єю, — продовжує розмову Валентина, жінка пана Володимира. — Трималися разом. І це нас рятувало».

Попри постійні обстріли, чоловіки робили неможливе: ремонтували газопровід, відновлювали світло. «Ніхто нікого не зрадив, ніхто не покинув», — підкреслює Валентина.

Втім, кожна родина переживала свої випробування. Матір Валентини, 97-річна жінка, хворіла на гангрену й жила на іншому краю села. Щоб доглядати її, жінці доводилося проходити повз клуб, де засіли окупанти. Кожен похід був ризиком.

«Спочатку дуже боялася, але треба було. Перехрещуся тихенько й іду, — згадує Валентина. — На дверях маминої хати написала російською: “Жінка, 97 років, лежача, помираюча”. Вони не зайшли. Лише до погреба підійшли. Сусіди казали, що навіть перепитували про стареньку».

Два танки стояли просто під вікнами, спрямувавши стволи до будинку. Поки люди ховалися в підвалах, Валентина не могла залишити немічну матір.

«Не було ні знеболювальних, ні памперсів. Я часто ходила до Олени Петрівни, лікарки. Вона мазі давала, таблетки — по кілька штук, бо більше не було. Але навіть це допомагало».

Гордість була сильнішою за голод

«Хліба хотілося, як ніколи в житті. Це дивне відчуття — коли їжа стає молитвою», — говорить Валентина тихо, у її голосі стільки пережитого болю.

«Коли давати почали, я взяла для чоловіка й мами, а сама дивилася… і їсти не могла. Просто дивилася на той хліб, і серце щеміло: звичайний хліб став дорожчим за золото. Люди трималися разом і рятували одне одного. Фермери й мешканці ділилися всім, чим могли: молоком, сушеною рибою, вівсянкою з комбікормового заводу, зеленою цибулею. Спершу сельчани боялися виходити, а потім потроху збиралися. Здавалося, одне серце билося на все село — ми рятували одне одного, підтримували, аби вижити», — згадує Валентина.

А росіяни… Вони стояли навпроти, з автоматами, виставляли свої пакунки.

«Люди навіть не підходили, — каже Валентина. — Один кацап дівчинці приніс. А вона? Подивилася, відвернулася й утекла. Гордість і ненависть до них були сильнішими за голод».

Валентина згадує ще один момент: «Мед привезли. Але він у горло не ліз». Вона замовкає, потім додає тремтячим голосом: «Бо ми чекали смерті. Щохвилини. Просто чекали смерті».

Як повернулася свобода

«2 квітня. Сутеніло. Ми з сусідкою стояли на вулиці, як раптом виїжджає «Нива».
— Знову кацапи, тікаємо, каже сусідка, — згадує Володимир Горбач.
А я їй:
— Стій! Куди ти тікаєш? Зараз пристрелять. Стій уже, хай їдуть, чорт їх бери.
Машина під’їжджає. Відчиняються двері, і чую:
— Дядьку, москалів тут немає?
Я тільки бух на коліна. Але цього разу не від страху, не від покори, а від полегшення й гордості. Бо ми знову — вільні люди».

Післямова

«Це мої учні. Це Ігор — перша танкова бригада, один із найкращих навідників. А це Сашко, його рідний брат, служить у четвертому танковому. Ну, а це наші загиблі… Перші з тих, хто в Чернігові вступив у бій проти диверсійної групи. Ось Максим. Загинув 3 березня в Ірпені. А це Олексій — переїхав із жіночкою з Донецька, працював тут. Як почалася війна, став на захист. Загинув. Поховали його тут, у Коцюбинському. А це ті, хто в АТО загинув…», — говорить Володимир. У його голосі чути й біль, й гордість.

Він замовкає на мить, ніби збирає думки. Потім його голос звучить твердо й упевнено: «Кожен із них — частина нашої землі, частина нашої свободи. Ми пам’ятаємо їх, бо завдяки їм ми досі стоїмо. Ось тут, у своєму селі, під цим небом. Нас хотіли скорити, але не змогли. Ми народжені вільними — і вільними будемо завжди».

Матеріал підготували Ольга Тарантіна та Світлана Філіпова — учасниці поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Від початку повномасштабного вторгнення Освітній дім прав людини — Чернігів долучився до документування воєнних злочинів. Команда документування організації реалізувала з грудня 2023 по травень 2024 років проєкт “Документування воєнних злочинів на Чернігівщини” завдяки підтримці Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках Програми «Права людини в дії», яку виконує Українська Гельсінська спілка з прав людини. 

Чому необхідно документувати воєнні злочини?

Документувати воєнні злочини вкрай важливо, адже від 24 лютого 2022 року їх кількість збільшилася в сотні разів. Офіс Генерального прокурора України повідомляє про 132 012 зареєстрованих воєнних злочини за ст. 438 КК України (Порушення законів та звичаїв війни) в період з лютого 2022 року по травень 2024 року. За результатами їх досудового розслідування лише у 254 кримінальних провадженнях особам вручено повідомлення про підозру та 104 кримінальні провадження направлено до судів з обвинувальним актом. 

У січні-квітні 2024 року Освітній дім прав людини — Чернігів здійснив моніторингові виїзди до 11 населених пунктів Чернігівської області, які постраждали від неправомірних дій російських військових.  Це села Левковичі, Левоньки, Льгів, Пакуль, Політрудня, Пекурівка, Іванівка (Семенівська громада) Припутні, Мартинівка, Рубанка та місто Семенівка. Було задокументовано 500 ймовірних вчинень воєнних злочинів як під час перебування населених пунктів під окупацією, так і після її завершення. Всього було опитано 69 свідків та потерпілих, які, зокрема, мали можливість отримати юридичну та психологічну допомогу.

Найбільш поширеними різновидами воєнних злочинів, ймовірно вчинених на території Чернігівщини, є умисне спрямування нападів на цивільне населення та цивільні обʼєкти, умисне вчинення непропорційного нападу, умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, незаконне позбавлення волі, широкомасштабне знищення та привласнення майна, використання практики живих щитів. 

Усі наведені у Звіті випадки, що містять ознаки воєнних злочинів, були описані документаторами Освітнього дому зі слів очевидців. Від усіх учасників опитування отримано інформовану згоду. Інформацію, описану у Звіті, свідки надали добровільно, без жодного примусу. 

Збір і збереження такої інформації сприятиме притягненню винних осіб до індивідуальної кримінальної відповідальності в національних та міжнародних судах, а також встановленню права на правду для постраждалих осіб. 

Освіта — запорука розвитку та покращення стану документування в Україні

За час реалізації проєкту проведено три тренінги.
27 грудня 2023 року — онлайн тренінг з ефективної та нетравматичної комунікації зі свідками та потерпілими під час документування воєнних злочинів. Учасники вебінару покращили свої знання щодо спілкування з потерпілими та свідками воєнних злочинів та в подальшій роботі з документування можуть застосовувати отримані навички на практиці.

28-29 лютого 2024 року відбувся тренінг “Вибухотехніка й тактична медицина під час документування воєнних злочинів”. Тренінг був розділений на дві частини: перша проходила 28 лютого на тему вибухотехніки, наступного дня проведена друга частина на тему тактичної медицини. Зразки вибухових пристроїв та снарядів, надані учасникам тренінгу криміналістичною лабораторією НДЕКЦ дали змогу краще візуально ознайомитись з предметом дослідження. Завдяки цьому, під час документування воєнних злочинів документатори краще розумітимуть принципи дії та уражаючі властивості різних типів боєприпасів. Ці знання важливо мати також при аналізі зібраних матеріалів та підготовці аналітичних звітів.

27 травня 2024 року проведено тренінг на тему “Документування воєнних злочинів: забезпечити невідворотне покарання”. На тренінг з різних міст приїхали: правозахисники, громадські активісти, що займаються документуванням, адвокати, працівники правоохоронних органів та науковці. Завдяки чому підвищили свою професійну компетентність, що важливо для ефективної роботи. Навчання дієвим методикам опитування є важливим, тому, що правильне документування воєнних злочинів збільшує шанси на притягнення злочинців до відповідальності, адже враховуються багато важливих аспектів. Розуміння різних практик документування, зокрема, процесуального інтерв’ю дозволяє документатору підходити індивідуально до кожного свідка і підлаштовуватися під конкретний кейс. 

Під час останньої сесії тренінгу розібрали тему насильницьких зникнень цивільних та військових людей, що пов’язані з війною. Знання допоможуть документаторам краще фіксувати цей тип воєнного злочину, адже він має свої особливості та додаткові застереження, перш за все, пов’язані з тим, що зникла людина могла потрапити на територію РФ (наприклад, в полон).

Моніторинг відкритих джерел та OSINT-розвідка

За час діяльності проєкту підготовлено 10 довідок з моніторингу відкритих джерел. 47 спеціалізованих щодо персон російських військових, які направлено до ГУНП в Чернігівській області. Ці довідки були використані для підготовки до моніторингових поїздок, верифікації даних про вчинені воєнні злочини, пошуку свідків та написання ґрунтовного аналітичного звіту з документування. 

Протягом всього періоду діяльності проєкту здійснювалася OSINT-розвідка, завдяки чому вдалося ідентифікувати 47 російських військових, які, ймовірно перебували на території Чернігівської області та вчиняли воєнні злочини. Інформацію направлено до ГУНП в Чернігівській області.

В ході реалізації проєкту також вдалося опублікувати статтю “Воєнні злочинці 74 ОМСБр РФ на Чернігівщині”. Команда документування Освітнього дому прав людини — Чернігів зібрала інформацію про деяких військовослужбовців 74 ОМСБр, які ймовірно причетні до вчинення воєнних злочинів на території Чернігівської області у лютому-квітні 2022 року. Окрім того, в статті йдеться про підготовку до вторгнення, структуру підрозділу, підозри, видані українськими правоохоронними органами військовим цієї бригади та прізвища командирів, що з високою ймовірністю причетні до обстрілів артилерією Чернігова.

Окрім того, регулярно здійснювалося інформаційне висвітлення результатів моніторнгових поїздок до населених пунктів.

“Трибунал для Путіна”

Документаторами в рамках проєкту було внесено до бази даних “Трибунал для Путіна” 500 епізодів ймовірних воєнних злочинів. Ця діяльність відбувається у співпраці з партнерською організацією “MART”. Зареєстровано 286 епізодів про знищення або пошкодження майна щонайменше у 27 окремих епізодах обстрілів що мають ознаки вчинення воєнних злочинів, 18 епізодів про навмисне вбивство цивільних людей зі стрілецької зброї, 22 епізод про нанесення тілесних пошкоджень цивільним особам, 5 насильницьких зникнень людей, 11 катувань чи нелюдського поводження із цивільними, чи військовими, 28 епізодів про загибель та 27 по пораненнях цивільних людей внаслідок обстрілів, 37 епізодів розграбування та захоплення цивільних об’єктів, 13 епізодів мінування території та підриву цивільних осіб, 2 епізоди зґвалтування та інші.

Моніторинг судових рішень

Створено реєстр судових справ (рішень) щодо воєнних злочинів, вчинених на території Чернігівської області. Юрист Освітнього дому прав людини — Чернігів здійснив моніторинг судового розгляду 11 кримінальних проваджень, відвідавши 32 судові засідання щодо вчинення воєнних злочинів військовослужбовцями Російської Федерації (порушення законів та звичаїв війни). Після кожного судового засідання монітор писав довідку з коротким викладом процесу судового розгляду. Проаналізувавши 32 судові засідання, на яких був присутній наш юрист, ми зробили висновки, що:

• судовий розгляд здійснюється загалом оперативно, перенесення засідань відбувається у виключних випадках;
• судами забезпечено право на публічний розгляд справ. Разом з тим, зацікавленість медійних ініціатив, громадських організацій чи активних громадян до процесів була дуже низькою;
• помічено шаблонність пред’явлених обвинувачень по усіх кримінальних провадженнях. Фактичним обставинам справи та опису складу злочину приділено значно менше уваги ніж контекстуальній складовій та передумов вчиненого злочину;
• враховуючи що усі провадження розглядались “in absentia”, якість роботи призначеного захисника має першочергове значення для забезпечення права на захист. В усіх досліджених провадженнях ефективність захисників була на дуже низькому рівні та зводилась до формальної участі. Ця обставина впливає і на незабезпечення рівності сторін в процесі доказування;
• у більшості кримінальних проваджень доказова база, на думку команди проєкту, була не достатньою для доведення вини поза розумним сумнівом.

 За результатами проєкту створено Звіт з документування воєнних злочинів на Чернігівщині, що описує діяння російських військових, які містять ознаки воєнних злочинів за Римським статутом МКС і охоплюються щонайменше 12 складами  злочинів, переліченими у статті 8. Звіт містить опис виїздів команди та містить інформацію щодо перебігу окупації та бойових дій у 11 населених пунктах Чернігівської області, а також опис інцидентів, які мають ознаки воєнних злочинів.

Команда Освітнього дому прав людини — Чернігів висловлює вдячність за підтримку Агентству США з міжнародного розвитку (USAID) та Українській Гельсінській спілці з прав людини. А також нашим партнерам: Громадській організації “MART” та інтернет-виданню “Челайн”.

Реалізація проєкту “Документування воєнних злочинів на Чернігівщині” стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені в цьому Звіті, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за зміст Звіту несуть виключно автори.

У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів і допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки й економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року. За цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоровʼя та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків із громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт http://www.usaid.gov/ukraine або на Фейсбук-сторінку https://www.facebook.com/USAIDUkraine. 

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної громадською організацією «МАРТ» спільно з громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові», у рамках глобальної ініціативи «Трибунал для путіна» про ймовірно скоєні міжнародні злочини за 821 день повномасштабної російсько-української війни на території Чернігівської області.

Було задокументовано 4371 епізод за весь період та 20 епізодів, зафіксованих у травні 2024 р.

Інформація в цій публікації є приблизною, спирається на зібрані нами дані та потребує уточнення.

1. Інформація про жертви серед цивільного населення

За досліджуваний період у Чернігівській області нами було зафіксовано загалом 760 епізодів, пов’язаних із людськими втратами чи порушенням прав серед цивільного населення.

1.1. Інформація про загиблих та поранених серед цивільного населення

За даними, які задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області внаслідок ракетних, мінометних та артилерійських обстрілів, а також дії вибухових пристров різних видів загинуло щонайменше 600 осіб, було поранено щонайменше 725 людей.

Ось деякі з цих випадків за останній місяць: 

ЗС РФ вдень 14 травня 2024 року зі ствольної артилерії та міномета обстріляли село Грем’яч Новгород-Сіверської громади. Внаслідок обстрілу загинув місцевий житель.

Удень 18 травня 2024 року росіяни завдали ударів по прикордонній Семенівській громаді на Чернігівщині. Внаслідок атаки поранення отримав місцевий житель 1965 року народження. Його госпіталізували до лікарні.

Російські війська близько 11-ї години 13 травня 2024 року касетними боєприпасами обстріляли місто Сновськ на Чернігівщині. Внаслідок обстрілів поранені троє людей — 39-річна жінка та двоє чоловіків, 72-річний та 51-річний.

2. Інформація про житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури, що зазнали пошкоджень унаслідок бойових дій

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області внаслідок переважно ракетних ударів було зруйновано/пошкоджено щонайменше 6130 об’єктів цивільної інфраструктури, серед яких:

Ось деякі з цих випадків за останній місяць: 

У ніч із 26 на 27 квітня 2024 року росіяни обстріляли одне з сіл Новгород-Сіверського району. Під вогонь потрапила пожежна частина.

Вранці 30 квітня 2024 року росіяни безпілотниками поцілили по будівлі зернового складу в одному з сіл Новгород-Сіверської громади на прикордонні Чернігівщини.

1 травня 2024 року зафіксовано 4 вибухи з FPV дронів на території Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Був пошкоджений вантажний автомобіль.

2 травня 2024 року у напрямку села Леонівка зафіксовано чотири приходи з FPV-дронів та 19 приходів, ймовірно з міномета калібру 120 мм. Внаслідок обстрілу сталося загоряння двох нежитлових будівель.

9 травня 2024 року за інформацією ОК Північ один вибух зафіксували (прихід, ймовірно FPV-дрон) в районі села Лука Сновської громади. Внаслідок обстрілу пошкоджено приватний будинок, автомобіль АЗЛК – 412.

13 травня 2024 року російські війська близько 11-ї години касетними боєприпасами обстріляли місто Сновськ на Чернігівщині. Пошкоджень зазнали автомобілі.

Станом на ранок 14 травня комісія з фіксації збитків задокументувала пошкодження 30 будівель.

13 травня 2024 року на прикордонні Чернігівщини росіяни атакували цивільну інфраструктуру безпілотниками. Пошкоджено будівлю місцевої пожежної частини та газорозподільчий пункт в одному з сіл Новгород-Сіверської громади.

15 травня 2024 року у напрямку села Сутоки — зафіксовано один прихід, ймовірно, FPV-дрон та 24 приходи, ймовірно, з РСЗВ. Внаслідок обстрілу виникла пожежа у двох господарствах, де ніхто не проживав: загорілися обидва будинки і дві господарчі будівлі. Пожежу локалізували та ліквідували.

18 травня2024 року вибух FPV дрон біля населеного пункту Новгород-Сіверської ТГ Новгород-Сіверського району. Внаслідок вибуху пошкоджено господарчу будівлю та автомобіль.

18 травня2024 року 4 вибухи з РСЗВ по населеному пункту Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Внаслідок обстрілу пошкоджено нежилий двоповерховий багатоквартирний будинок та будівля недіючого дитячого садка.

Близько 14-ї години 25 травня 2024 року російські війська в районі Чернігова завдали ракетного удару. Внаслідок удару була пошкоджена господарська будівля. )

3. Інформація про типи подій, які були задокументовані за досліджуваний період

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області трапилися такі події:

Аналіз зібраної інформації дає підстави стверджувати, що протягом останнього місяця зс рф ведуть щоденні обстріли як прикордонних територій Чернігівської області, так і самого м. Чернігів. Фіксуються ДРГ, ворог застосовує для обстрлілів артилерію, міномети, РСЗВ, побільшало атак за добомогою БПЛА, пусків ракет із гелікоптерів та літаків тощо – все це неминуче призводить до руйнування цивільної та критичної інфраструктури життєзабезпеченя, людських втрат серед цивільного населення.

Загалом за останній місяць від ворожих обстрілів пошкоджено 3 об’єкти інфраструктури життєзабезпечення, 5 автомобілів, 1 об’єкт підприємницької діяльності та комерційно-виробничого призначення, 40 будівель житлово-побутового призначення, 1 освітньо-виховний заклад; 1 людина загинула, щонайменше 5 отримали поранення.

Основне фото: Поліція Чернігівської області

Збір інформації триває. Якщо ви можете надати додаткову інформацію, будь ласка, напишіть нам на адресу tribunal_for_putin@helsinki.org.ua.

Аналіз підготував координатор громадської приймальні УГСПЛ в м. Чернігів, що діє на базі ГО «МАРТ», Дмитро Науменко

У цій публікації подається узагальнення інформації, зібраної громадською організацією «МАРТ» спільно з громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові», у рамках глобальної ініціативи «Трибунал для путіна» про ймовірно скоєні міжнародні злочини за 791 день повномасштабної російсько-української війни на території Чернігівської області.

Було задокументовано 4350 епізодів за весь період і 38 епізодів, зафіксованих у квітні 2024 року.

Інформація в цій публікації є приблизною, спирається на зібрані нами дані та потребує уточнення.

1. Інформація про жертви серед цивільного населення

За досліджуваний період у Чернігівській області нами було зафіксовано загалом 746 епізодів, пов’язаних із людськими втратами чи порушенням прав серед цивільного населення.

1.1. Інформація про загиблих та поранених серед цивільного населення

За даними, які задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період у Чернігівській області внаслідок ракетних, мінометних та артилерійських обстрілів, а також на вибухових пристроях різного характеру загинуло щонайменше 596 осіб, та було поранено щонайменше 720 людей.

Ось деякі з цих випадків за останній місяць: 

9 квітня 2024 року близько 16 години ворожі війська з використанням реактивної системи залпового вогню обстріляли з території держави-агресора центральну частину міста Семенівка Новгород-Сіверського району. У результаті обстрілу на місці загинула 55-річна місцева жителька та 2 людини отримали поранення.

17 квітня близько 09:00 росіяни вдарили трьома ракетами по Чернігову. Поцілили в колишній готель «Профспілковий», який не працював. За інформацією начальника Чернігівської ОВА В’ячеслав Чауса, росіяни вдарили трьома крилатими ракетами “Іскандер. В результаті атаки – 18 загиблих людей, поранених — 78, з них четверо дітей.

UPD. Кількість поранених внаслідок ракетного удару по Чернігову 17 квітня зросла до 89 людей, станом на 22.04.2024.

13 квітня 2024 року близько 10-ї ранку російські військові атакували цивільний автомобіль, який їхав автодорогою між селами Новгород-Сіверської громади на Чернігівщині. Внаслідок обстрілу легковий автомобіль загорівся, а чоловік зазнав смертельних поранень. Цивільну автівку, в якій загинув чоловік, росіяни уразили FPV-дроном. Загиблий чоловік працював експедитором у Глухівському хлібокомбінаті та добровільно, кожен раз ризикуючи своїм життям, привозив людям на кордоні з РФ необхідні продовольчі товари.

15 квітня 2024 року близько 6:00 ранку автомобіль енергетиків Toyota Hilux підірвався між селами Вербівка та Аткильня Добрянської громади, Чернігівського району. В результаті підриву автомобіль згорів. Постраждали два чоловіки 1976 та 1973 років народження.

18 квітня 2024 року в прикордонному Новгород-Сіверському районі росіяни прицільно атакували дронами цивільний автомобіль хлібокомбінату. Обстріл стався в момент, коли водій зупинився біля місцевого магазину, щоб доставити хліб. Внаслідок вибухів водій 1994 року народження зазнав контузії легкого ступеня. Автомобіль та приміщення магазину пошкоджені.

2. Інформація про житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури, що зазнали пошкоджень унаслідок бойових дій

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, у Чернігівській області за досліджуваний період внаслідок переважно ракетних ударів було зруйновано/пошкоджено щонайменше 6081 об’єкт цивільної інфраструктури, серед яких:

Ось деякі з цих випадків за останній місяць: 

27 березня 2024 року зафіксовано 3 вибухи з міномету 120 мм біля населеного пункту у Семенівській територіальній громаді Новгород-Сіверського району. Влучання у нежитлову будівлю. ( https://dcz.cg.gov.ua/index.php?id=492645&tp=0 )

28 березня 2024 року вибухів з міномету 120 мм біля населеного пункту Сновської ТГ Корюківського району. Внаслідок обстрілу сталося загоряння нежитлового будинку.

30 березня 2024 року в прикордонному селі Єліне, Сновської ТГ на Чернігівщині після російського обстрілу згорів будинок директора музею партизанської слави “Лісоград” Володимира Спасіка. За його словами, будинок згорів повністю, як і все, що було у дворі.

1 квітня 2024 року зафіксовано 10 вибухів із ствольної артилерії біля населеного пункту Корюківського району. Російські війська обстріляли прикордонне село Єліне, Сновської ТГ на Чернігівщині, внаслідок чого загорівся будинок.

5 квітня 2024 року зафіксовано 5 вибухів з міномету 120 мм біля населеного пункту Корюківського району. Внаслідок обстрілу сталося загоряння нежитлового будинку.

7 квітня 2024 року в результаті обстрілу зс рф (6 приходів НУРС з літака) біля населеного пункту Новгород-Сіверського району. Пошкоджена високовольтна ЛЕП.

8 квітня 2024 року впродовж дня зафіксовано 20 вибухів з міномету 82 мм на території Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Зруйновані 2 приватні житлові будинки.

Пізніше ще 6 вибухів з міномету 120 мм на території Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Зруйновано 1 приватний житловий будинок.

9 квітня 2024 року зафіксовано 11 вибухів з міномету 120 мм біля населеного пункту Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Внаслідок обстрілу виникла пожежа господарчої будівлі.

9 квітня 2024 року близько 16 години ворожі війська з використанням реактивної системи залпового вогню, обстріляли з території держави-агресора центральну частину міста Семенівка Новгород-Сіверського району. У результаті обстрілу пошкоджено більше 10 цивільних будинків та 2 адміністративні будівлі, 5 автомобілів.

10 квітня 2024 року зафіксовано 17 вибухів з міномета 120 мм на території Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Пошкоджено 2 нежилі приватні будинки

10 квітня 2024 року на прикордонні Чернігівщини росіяни обстріляли сільгосппідприємство. Внаслідок обстрілу пошкоджені будівлі та сільгосптехніка.

11 квітня 2024 року зафіксовано скид вибухівки з дрону по населеному пункту Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Внаслідок влучання сталося загорання та пожежа продуктового магазину.

16 квітня 2024 року зафіксоано 16 вибухів з міномету 120 мм на території Сновської ТГ Корюківського району. Внаслідок обстрілу відбулося загоряння житлового будинку.

17 квітня 2024 року о 09 год. 03 хв. ворогом здійснено ракетний обстріл території міста Чернігова (за попередньою інформацією три ракети «Іскандер»). Сталося пряме влучання в будівлю соціальної інфраструктури. Будівля восьмиповерхова з прибудовою (2 поверхи). Зруйновано конструктивні елементи стін візуально верхніх 6 поверхів, пошкоджено прибудову до неї. Внаслідок обстрілу пошкоджено 28 житлових будинків, будівля лікарні, 2 навчальних заклади, 5 магазинів, аптека, насосна станція, 1 адміністративна будівля та 62 автомобілі.

20 квітня 2024 року близько 15-ї години росіяни з системи залпового вогню «Град» поцілили по будинку мирних громадян в Семенівці Новгород-Сіверського району. Господарі – 60-річні чоловік та жінка – в цей час були вдома і дивом не постраждали. В результаті ворожого обстрілу будинок зазнав пошкоджень стін і вікон. Загалом пошкоджено 2 будинки. Також влучанням пошкоджено газопровід.

25 квітня 2024 року зафіксовано 1 вибух з міномету 82 мм по населеному пункту Семенівської ТГ Новгород-Сіверського району. Внаслідок обстрілу пошкоджено дві приватні будівлі.

25 квітня квітня 2024 року російська армія обстріляла село Заріччя у Новгород-Сіверському районі на Чернігівщині. Під час обстрілу згорів житловий будинок з майном.

3. Інформація про типи подій, які були задокументовані за досліджуваний період

За даними, які вже задокументовані в нашій базі, за досліджуваний період, у Чернігівській області сталися такі події:

Аналіз зібраної інформації дає підстави стверджувати, що протягом останнього місяця зс рф ведуть щоденні обстріли як прикордонних територій Чернігівської області так і самого м Чернігів. Фіксуються присутність ДРГ, ворог застосовує для обстрілів артилерію, міномети, РСЗВ, БПЛА, пуски ракет з гелікоптерів та літаків тощо – все це неминуче призводить до руйнування цивільної та критичної інфраструктури життєзабезпечення, людських втрат серед цивільного населення.

Загалом за останній місяць від ворожих обстрілів пошкоджено 4 об’єкти інфраструктури життєзабезпечення, 71 автомобіль, 1 будівлю лікувально-оздоровчого закладу, 9 об’єктів підприємницької діяльності та комерційно-виробничого призначення, 54 будівлі житлово-побутового призначення, 2 будівлі освітньо-виховного закладу, 3 будівлі державної установи, 20 людей загинуло та щонайменше 94 отримали поранення.   

Основне фото: REUTERS Valentyn Ogirenko

Збір інформації триває. Якщо ви можете надати додаткову інформацію, будь ласка, напишіть нам на адресу tribunal_for_putin@helsinki.org.ua.

Аналіз підготував координатор громадської приймальні УГСПЛ м. Чернігів, що діє на базі ГО «МАРТ», Дмитро Науменко

Колони російських військ рухалися у селі Мартинівка транзитом, обстрілюючи все навколо. Цивільним людям доводилося ховатися у погребах, виритих бліндажах, в лісі та навіть на кладовищі. Російські військові тут пострілами з кулемета поранили 9-річну дитину. Місцевого чоловіка застрелили, щонайменше ще троє людей були поранені кулями. Пошкодили понад тридцять осель, декілька з них вигоріли вщент. Понівечили пам’ятники в селі. Грабували. Накоїли стільки лиха, що місцеві мешканці через два роки після деокупації, згадують цей час із жахом…

Знищений будинок у селі Мартинівка. Фото надане свідком.

Початок окупації 

Село Мартинівка, що на Чернігівщині, потрапило в окупацію 25 лютого 2022 року, перші вибухи було чути вже близько п’ятої ранку. Мешканці пригадують, що раніше чули схожі розриви снарядів, коли у 2018 році на артилерійських військових складах ЗСУ в смт Дружба відбулася пожежа. Та цього разу все було інакше, розпочалася війна.

Перші колони російських військ їхали спокійно і не чіпали цивільних людей, але з часом їх поведінка змінилася. Довелося шукати укриття: сиділи у погребах. Мешканці розповідають, що були випадки, коли односельці ховалися у виритих бліндажах, в лісі, а одна родина навіть на кладовищі.

Окоп у селі Мартинівка. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Злощасний день: події 22 березня 2022 року

22 березня 2022 року в Мартинівці було вбито місцевого мешканця. Російські військові приїхали до нього додому. Свідки бачили як біля будинку стояла техніка, а по двору ходили солдати. Що саме відбувалося в цей час і чому вони приїхали — достеменно невідомо. Припускають, що причиною було те, що будинок розташовується на краю села, з городу далеко видно як починала рухатися техніка. Односельці телефонували і запитували про рух колон, щоб вийти безпечно з укриття, поїхати по хліб, ліки чи у справах. Кажуть, російським військовим могло це не сподобатися, а вони, ймовірно, прослуховували телефони.

Коли техніка поїхала з подвір’я, сусіди пішли шукати господаря. Побачили, що в будинку безлад, у кімнаті прострелений телевізор, з холодильника забрали продукти. Чоловіка в будинку не було. Його тіло знайшли за двором. Поряд були сліди від машини та повалені дерева. На очі натягнутий картуз, руки складені на животі. Без слідів катувань, але на спині побачили отвір від кулі.

Цього ж дня, на іншій стороні села проїжджали російські військові і почали обстрілювати з кулемета чоловіків, які стояли на вулиці, розмовляли. Всі попадали на землю і почали відповзати. Двоє скотилися під сарай, ще один побіг до будинку. Російські військові побігли слідом, стріляли і поцілили в руку —  куля пройшла навиліт. Поранений чоловік перескочив паркан та впав у господарську яму. Обстрілювали все: будинок, сарай, двір, трактор, що стояв поруч. Та все ж, чоловіку вдалося вижити. 

Пошкоджений трактор у селі Мартинівка. Фото надане свідком

Пограбування

Під час окупації російські військові двічі пограбували магазин, де була вивіска «Продовольчі товари». Окрім того, мародерили в будинках і погребах. Простреливши вікна, залізли до приміщення сільської ради, взяли тільки рупор. У місцевої родини викрали генератор, болгарку, інструменти та розстріляли авто. Забирали ноутбуки, телефони та іншу техніку. Свідки з подивом пригадують, що виносили пшеницю в мішках, а в одного чоловіка викрали навіть ворота.

Під час відходу з Чернігівської області на бронетехніці везли награбоване майно. У кінці села колону розбили, на цьому місці валялися обгорілі залишки бензопили, мультиварки, велосипеда та інших викрадених речей.

Завершення окупації

Село Мартинівка найбільше постраждало від хаотичних обстрілів, які відбувалися під час відступу численних колон російських військ 31 березня 2022 року. Спочатку техніка рухалася селом спокійно, але потім почали обстрілювати помешкання. Їхали з самого ранку до пізнього вечора, тією ж дорогою, по якій заїжджали в перші дні окупації. 

Першим поцілили з танка у будинок, що стояв на початку села. Таким чином «розганяли» місцевих. Під час руху техніки кулемети були направлені на будинки. У Мартинівці десятки будинків зазнали пошкоджень, частину з них, ймовірно, обстрілювали запальними кулями. 

Російські військові навмисне розстріляли пам’ятник воїнам, які визволяли село в Другу світову війну. Осколками посікло пам’ятник Шевченку, на голові осколками відбило всю потиличну частину (у 2023 році був відреставрований).

Пошкоджений пам’ятник Т.Г. Шевченку в селі Мартинівка. Фото надане свідком

У родини місцевих мешканців згоріли два будинки: новий і старий, які були розташовані біля траси. Коли пожежу намагалися загасити, російські військові почали стріляти, довелося рятуватися й бігти до сховища — тим часом все згоріло вщент.

Дев’ятирічну дитину поранили через те, що захиталася шторка в будинку — туди почали стріляли. Кулі пройшли наскрізь стіни і поранили дитину. Батьки чекали поки техніка виїде і лише ввечері змогли привезти дитину у лікарню до міста Прилуки. Дитина вижила.

Ще одна родина переховувалася у друзів на іншій вулиці. У двір зайшов сусід набрати води з колодязя. Обстріл був такої сили, що металеві ворота знайшли на іншій вулиці. Веранду зруйновано повністю. Чоловік почав ховатися — росіяни влучили у сарай, і будинок. На щастя, він залишився живий. Будинок не підлягає відновленню.

Знищений будинок у селі Мартинівка. Фото надане свідком.

Та все ж, село відновлюється, за два роки більшість будинків вдалося відремонтувати. Місцеві жителі сподіваються, що більше ніколи в житті не потраплять в окупацію.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. 

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Вночі 22 березня 2024 року Росія завдала масованих ракетних ударів по об’єктах критичної цивільної (в першу чергу — енергетичної) інфраструктури України, яка призвела до руйнування цивільних об’єктів.  Сьогодні під атакою перебували Харків, Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг, Черкаси, окремі населені пункти Харківщини, Дніпропетровщини, Запоріжчини, Одещини, Хмельниччини, Вінниччини та Івано-Франківщини. Це була друга атака поспіль після масованої атаки на місто Київ та Київську область напередодні. 

Всі наслідки від нічної атаки 22 березня наразі важко оцінити, але станом на 14.00 відомо про прямі влучання по Дніпровській ГЕС (ДніпроГЕС) у Запоріжжі. Влучання в греблю гідроелектростанції може призвести до катастрофічних наслідків для життя українців та довкілля. Стався витік нафтопродуктів у Дніпро, що також може спричинити значну шкоду для екосистеми. Поряд з атакою на Каховську греблю такі дії РФ можуть бути прирівняні до використання зброї масового знищення. 

Внаслідок ранкової атаки відключилася зовнішня повітряна лінія, яка з’єднує тимчасово окуповану Запорізьку АЕС із об’єднаною енергосистемою України, відтак ЗАЕС опинилася на межі блекауту. Найважча ситуація наразі у Харкові — там армія РФ буквально намагалась знищити основні енергетичні об’єкти, які живлять місто, вдаривши щонайменше 15 разів по об’єктах енергетики. За даними Харківської ОВА, наразі у Харкові без електроенергії близько 700 тисяч споживачів. 

Без світла, води та тепла залишаються сотні тисяч людей по всій Україні. Ці атаки забрали життя щонайменше п’яти людей, в тому числі дитини; поранено 30 осіб, руйнувань зазнали житлові будинки та цивільні об’єкти.

Росія не вперше атакує об’єкти цивільної енергетичної інфраструктури України, але сьогоднішня атака вже була оцінена як  одна  з наймаймасованіших та руйнівних за весь час з початку широкомасштабної агресії Росії проти України. Під цілеспрямовані удари потрапили ключові об’єкти, що забезпечують роботу енергосистеми загалом – генерація енергії, високовольтні підстанції, підстанції операторів розподілу. Аварійні відключення вже запровадили у семи областях України. Знеструмлені- заклади що забезпечують ключові послуги – медичні установи, системи екстреного звернення для ключових служб (поліція, лікарні тощо)  вокзали, спостерігаються проблеми з водопостачанням та теплом. 

Напади на цивільні об’єкти (8(2)(b)(ii)), заподіяння надмірної шкоди цивільним особам та пошкодження цивільних об’єктів (8(2)(b)(iv)) є воєнними злочинами та злочинами проти людяності (7(1)(k))) в розумінні Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС). Раніше, 5 березня II Палата попереднього провадження МКС видала ордери на арешт двом представникам воєнного командування РФ за атаку на об’єкти цивільної інфраструктури, в тому числі, Кременчуцької ГЕС. 

Ми закликаємо Уряд України забезпечити слідчі органи та органи прокуратури відповідними законодавчими інструментами, які дозволять задокументувати всі порушення якісно та у відповідності до стандартів міжнародного кримінального права. Зокрема без подальших зволікань ратифікувати Римський Статут МКС та  імплементувати його в кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси;  забезпечити належний захист та підтримку постраждалих та свідків масованих обстрілів на державному рівні. Якісне документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності у відповідності до міжнародних стандартів  є ключовим  обов’язком правоохоронних органів України.       

Ми сподіваємось що Офіс Прокурора МКС включить епізоди масованого обстрілу об’єктів критичної інфраструктури 22 березня 2024 року в своє поточне розслідування дій РФ і розширить коло підозрюваних осіб до найвищого політичного рівня, як відповідальних за впровадження системної і послідовної політики знищення критичної цивільної інфраструктури України.    

Ми звертаємося до країн партнерів з закликом активізувати їх дії щодо надання систем протиповітряної оборони, що мають забезпечити захист цивільних осіб та захищених МГП об’єктів.

On the night of March 22, 2024, Russia launched massive missile attacks on Ukraine’s critical civilian (primarily energy) infrastructure facilities, which led to the destruction of civilian objects. Today, Kharkiv, Zaporizhzhia, Dnipro, Kryvyi Rih, Cherkasy, multiple cities and towns in Kharkiv, Dnipro, Zaporizhzhia, Odesa, Khmelnytskyi, Vinnytsia, and Ivano-Frankivsk oblasts were under attack. It followed a massive attack on Kyiv and the Kyiv region the day before.

It is currently difficult to assess the full impact of the March 22 attack, but as of 2 PM Kyiv time, direct hits were reported at the Dnipro hydroelectric power plant in Zaporizhzhia. An attack on a hydroelectric power plant dam could lead to catastrophic consequences for the lives of Ukrainians and the environment. Oil products leaked into the Dnipro River, which could also cause significant damage to the ecosystem. Along with the attack on the Kakhovka dam, such actions by the Russian Federation can amount to a use of weapons of mass destruction.

As a result of the morning attack, the external overhead line connecting the temporarily occupied Zaporizhzhia Nuclear Power Plant to the unified energy system of Ukraine was disconnected, putting the plant on the verge of blackout. A particularly difficult situation is currently in Kharkiv, where the Russian army attempted to destroy the main energy facilities that supply the city, directing at least 15 strikes at such objects. According to the Kharkiv Regional Military Administration, about 700,000 consumers in Kharkiv are currently without electricity.

Hundreds of thousands of people across Ukraine remain without power, water and heat. These attacks have claimed the lives of at least five people, including a child. 30 people are injured, residential buildings and civilian facilities are destroyed.

This is not the first time that Russia has targeted Ukraine’s civilian energy infrastructure, but today’s attack has already been assessed as one of the most widespread and destructive since the beginning of Russia’s large-scale aggression against Ukraine. The targeted attacks hit key facilities that ensure the operation of the power system as a whole: power generation, high-voltage substations, and distribution operator substations. Emergency power outages have already been introduced in seven regions of Ukraine. Critical infrastructure elements, such as medical facilities, emergency call systems for critical services (e.g. police, hospitals, etc.), train stations, water and heat supply, are affected.

Attacks against civilian objects (8(2)(b)(ii)), causing excessive harm to civilians and damage to civilian objects (8(2)(b)(iv)) constitute war crimes and crimes against humanity (7(1)(k)) as per the Rome Statute of the International Criminal Court (ICC). Earlier, on March 5, II Pre-Trial Chamber of the Court issued arrest warrants against two representatives of the Russian military command for attacks on civilian infrastructure, including the Kremenchuk hydroelectric power plant.

We call on the Government of Ukraine to provide the investigative and prosecutorial authorities with the appropriate legislative tools to document all violations in a proper manner and in accordance with international criminal law standards. In particular, without further delay, to ratify the Rome Statute of the ICC and implement it in the criminal and criminal procedure codes; ensure proper protection and support at the state level for victims and witnesses of mass shelling. Effective documentation of war crimes and crimes against humanity in accordance with international standards is a key responsibility of Ukraine’s law enforcement agencies.

We hope that the Office of the Prosecutor of the ICC will add the episodes of mass shelling of critical infrastructure on March 22, 2024 to the scope of its ongoing investigation, and expand the range of suspects to include the highest political level officials as those responsible for implementing a systematic and consistent policy of destroying Ukraine’s critical civilian infrastructure.    

We call on our partner countries to step up their efforts to provide air defense systems to ensure the protection of civilians and objects protected by international humanitarian law.