Звірства російських військ під час окупації одного з сіл на Чернігівщині: катування та розстріли мирних жителів, спалення тіл просто неба та обстріли цивільних будинків.

Весна 2022 року для одного з сіл на Чернігівщині розпочалася з трагедії. Того ранку місцеві здригнулися від несамовитого крику матері, який було чути за кілометр. Згодом люди зійшлися до хреста у центрі села і побачили, як у ряд лежать припорошені снігом тіла чотирьох їхніх односельців. У стані шоку та глибокого горя рідні тачками та санями забирали вбитих, аби поховати їх на власних подвір’ях до кращих часів…

Це історія* про злочини російських військових в одному із сіл Чернігівської області. Вона написана зі свідчень очевидців тих подій, які зафіксували представники Освітнього дому прав людини — Чернігів.

*Імена загиблих та їхніх рідних змінені. 

Катування та розстріл чотирьох цивільних чоловіків

24 лютого 2022 року селяни дізналися про початок війни з телевізорів і дзвінків рідних та близьких. Згодом почули вибухи за селом. 27 лютого сільськими вулицями з гулом пройшла російська техніка. А вже наступного дня російські військові жорстоко убили чотирьох місцевих чоловіків. Так почалася окупація села, яка тривала місяць.

Напередодні 1 березня 2022 року щонайменше чотири родини не зімкнули очей: чоловіки з їхніх родин не повернулися додому. Але до 7-8 ранку кожна з сімей плекала надію: вони просто не встигли дістатися домівок через окупацію і заночували у друзів.

Спочатку ця надія покинула Петра. Рано вранці він відправився шукати сина Романа. Пройшов близько ста метрів від дому до хреста у центрі села і побачив тіла чотирьох чоловіків. Пульс батька зашкалював, від передчуття очевидного лиха всередині все переверталося. Петро насилу підійшов ближче: серед убитих був і його 33-річний син.

Другою про трагедію дізналася мама Романа. Жінка впала біля хреста, обтирала сніг з обличчя сина і кричала: “Синок!!! За що???”. Цей несамовитий, дикий крик матері, яка втратила дитину, люди почули за кілометр від місця трагедії.

Катерина дізналася про смерть свого чоловіка, 34-річного Степана, третьою. Після неї звісткою про вбивство свого чоловіка, 46-річного Максима, поранилася Поліна. Юлія прийшла з санями забирати тіло батька, 51-річного Віктора, останньою. Вона жила найдалі від центру.

Люди відвезли тіла убитих по домівках і, як могли, підготували їх до поховання. Відтак у перший день весни Степан знайшов свій спочинок на городі, який того року збирався орати своїм новеньким трактором. Максим – під вікном будинку, який він так обожнював. А Роман – у саду, де малим любив куштувати яблука та вишні. Тільки Юлії вдалося поховати батька на кладовищі: довезти додому жінці не вистачило сил, а зробити це на цвинтарі допомогли знайомі.

Російські військові знущалися над усіма чотирма беззбройними селянами. На їхніх тілах прострілені геніталії та ноги, величезні синці, вогнепальні та колоті рани.

Убивства цивільних і смерті від нестачі ліків

11 березня село обстріляли. Постраждали будинки, вулиці, а найголовніше – люди.
“Дядя Вітя, рятуйте тата!!! Бабуся вже мертва”, – з такими словами до сусіда прибігла нажахана дівчинка.

Того дня від обстрілів загинули її бабуся Олена по батьковій лінії та дідусь Микита по материній. Чоловік якраз прийшов занести речі, коли прилетів снаряд. Микита загинув на місці. Олена ж ще пів години стогнала: у неї відірвало ногу, відтак вона повільно сходила кров’ю і помирала. Аби хоч якось полегшити її страждання, сільська фельдшерка вколола знеболююче, коли змогла дістатися до місця події.

Син господині Микола теж отримав важке поранення ноги. Але чоловік вижив. Його перенесли до сусіда, який колись служив у морфлоті і знав основи першої домедичної допомоги. Він порадив дружині Миколи тампонувати рану, аби зупинити кровотечу.

“І знаєте, вона тампонувала ту рану. У неї тільки-но вбило батька, загинула свекруха… Але вона зібралася і змогла організувати чоловіку умови так, аби той вижив. На щастя, у фельдшерки були антибіотики. Вона колола їх пораненому, тож його стан стабілізувався. Після звільнення села він лікувався в Україні та за кордоном”, – розповідає сусідка родини, яка була свідком тих подій. 

Але шестеро селян окупацію не пережили: вони померли через нестачу специфічних препаратів та належної медичної допомоги. Серед цих загиблих – батько закатованого Степана – Михайло. Цих людей місцеві так само ховали на власних подвір’ях.

“Крематорій” просто неба

Бої за Чернігівщину тривали з 24 лютого до 31 березня. Ворог неодноразово намагався взяти Чернігів і отримував відсіч. Так само у багатьох окупованих селах люди передавали координати розташування ворожої техніки та місця скупчення російських військових. По них ЗСУ завдавали удари. Відтак ворог зазнав чимало втрат.

Багато селян свідчать про те, що російські військові спалювали трупи своїх солдатів. Це було на території зруйнованого зерносховища.

За словами місцевих, російські військові возили тіла санітарними машинами. Потім вивантажували їх біля розбитого зерносховища, обливали чимось і підпалювали. Поранених вони добивали: селяни чули постріли з боку сховища.

Полум’я було фіолетово-синього кольору. Навкруги стояв сморід, тому дихати було важко. Це тривало два дні. За час такого майже безупинного горіння бетонні перекриття на зерносховищі стали схожі на порваний папір.

“У перші два дні двері труповозки були ще закриті. Пізніше я бачила, як з бортів звисали руки… Трупи на фермі палили дві доби. З вікна мені було видно, що двоє солдатів брали тіло, розгойдували й кидали у багаття. Третій чимось поливав з відра і воно горіло. Дихати в цей час було важко, стояв чорний дим”, – розповіла місцева мешканка.

***

Минуло два роки. Люди повертаються до звичного життя. Відновило роботу й зруйноване фермерське господарство. Біля хреста у центрі села майорить український прапор та намертво стоїть меморіальна дошка з іменами закатованих селян. Як спомин про воєнні злочини, які тут вчинили російські окупанти…

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53.

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Пограбування місцевого населення та школи, затримання й катування людей. Вирок командиру. Коротко про те як жителі села Пакуль пережили 10 днів російської окупації. 

Хто окуповував Пакуль?

Пакуль — мальовниче та стародавнє село на Чернігівщині, що розташовується всього за 10 км від кордону з Білоруссю. Російським військам вдалося окупувати його майже через місяць після початку повномасштабного вторгнення. Окупація тривала 10 днів.

Армен Абгарян (посередині). Фото: Час Чернігівський.

Вранці 21 березня 2022 року військовослужбовці 7-ї зведеної стрілецької роти 74-ї ОМСБр рф зайняли Пакуль. Командував підрозділом військовий злочинець Армен Абгарян. Постійне місце дислокації цих військових — м. Юрга, Кемеровської області. Саме звідти вони прибули “звільняти”, грабувати та катувати українське цивільне населення. Місцеві мешканці розповідають, що в селі також дислокувався російський “СОБР” (спеціальний загін швидкого реагування) та інші військові формування рф.

Грабували, шукали “баньку и девочек”

В селі відразу поставили декілька блокпостів, один з яких у центрі села. На ньому чергували російські військові азійської зовнішності, ймовірно, тувинці або буряти. Вони запитували в місцевих мешканців де знайти “баньку и девочек”. Це неабияк жахало жителів села Пакуль, адже ці військові несли потенційну загрозу жінкам і дівчатам, що залишилися в окупації. На щастя, випадків зґвалтування не зафіксовано.

Російські військові розселилися в пустих цивільних будинках, на території школи, лісництва та пожежної частини. Після їх виходу із села, виявили, що в шкільному гаражі відсутні інструменти, із їдальні зник посуд для приготування їжі та всі запаси продуктів. Зі спортивної зали забрали нові мати, що призначені для занять спортом дітей. У місцевих жителів викрадали господарський інвентар, легкові та вантажні автомобілі, худобу, птицю, харчі, речі домашнього вжитку та навіть натільну білизну.

Приміщення школи в селі Пакуль. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів.

Перевірки та катування

Пакульців обшукували, перевіряли кожен будинок, влаштовували на блокпостах огляди телефонів та документів. 24 березня 2022 року місцевий мешканець Олег Парасюк намагався перетнути блокпост, їхав годувати собак, але його затримали. Спочатку посадили на стілець і допитували, згодом вивезли на територію лісового господарства, де у російських військових був штаб. Олега тримали у підвалі разом зі ще одним чоловіком — Сергієм Яковенком із села Ведильці.

Від обох полонених вимагали передати інформацію про Збройні сили України. Чоловіків били, але вони нічого не розповідали. Наступного дня до підвалу спустився командир підрозділу Армен Абгарян. Розстібнув кобуру, дістав пістолет і двічі вистрілив в Олега Парасюка та тричі в Сергія Яковенка.. Олега Парасюка було поранено в руку та ногу, Сергію Яковенку прострелено щоку, він отримав поранення верхньої та нижньої губи, плеча, втратив п’ять зубів. Чоловіки вижили та змогли втекти, двері підвалу залишилися незамкнуті.

Окрім того, відомо про щонайменше ще трьох людей, яких примусово утримували на території цього лісового господарства.

Підвал на території лісового господарства в селі Пакуль. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів.

Звільнення села та вирок суду

31 березня 2022 року місцеві мешканці побачили, що колона техніки рухається в сторону Чернігова. Російські війська виходили із села, залишаючи після себе всюди безлад та заміновану територію…

Журналістам вдалося ідентифікувати Абгаряна, завдяки чому правоохоронні органи відкрили кримінальне провадження. Відомо, що російські військові з цієї мотострілецької бригади беруть участь у війні проти України з 2014 року. 14 вересня 2023 року суд у Чернігові виніс вирок та визнав російського військовослужбовця Армена Абгаряна, командира 74-ї окремої мотострілецької бригади, винним у жорсткому поводженні з цивільним населенням та відданні наказу на порушення законів та звичаїв війни. Заочно Абгаряну присудили 12 років увʼязнення. 

Підготовка інформаційного матеріалу стала можливою завдяки Програмі «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини за підтримки #USAID. Представлені тут погляди та інтерпретації не обов’язково відображають погляди Уряду США, USAID або #УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ОДПЛЧ.

31 березня 2022 року 42-річна бухгалтерка Любимівської школи Тетяна Вересюк із племінником потрапили в полон. Після 9-годинного допиту людей відпустили з розрахунком, що чергові розстріляють їх на першому ж блокпості…

Це історія про 7-місячну окупацію села Любимівка. Про те, як російські військові набігами грабували людей, перетворювали школи на катівні, склади награбованого та боєприпасів. Та як, попри пережите, українські вчителі навчають дітей не тільки з підконтрольних, але й окупованих територій Херсонщини.

Текст створено із задокументованих свідчень працівниць Любимівської школи — бухгалтерки Тетяни Вересюк та директорки Альони Гергель для проєкту Громадської спілки «Освітній дім із прав людини в Чернігові» «За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine».

«24 лютого стало для нас шоком. Але це був той самий шок, як у 2014-му»

Село Любимівка знаходиться в Бериславському районі на Херсонщині. Через Дніпро до фронту тут лише 25 км (станом на січень 2024-го). Російські військові, заїжджаючи сюди в березні 2022 року, думали, що це місто: таким доглянутим та сучасним воно було.

Вʼїзд до села Любимівка 

«Звісно, 24 лютого стало для нас шоком. Але це був той самий шок, як у 2014-му, коли «запалало» в Донецьку та Луганську. Ми розуміли: відбувається щось страшне. Та повною мірою усвідомили і відчули це після 10 березня, коли в наше село зайшли окупанти», — розпочинає розмову Тетяна Вересюк, бухгалтерка місцевої школи.

До війни в Любимівському закладі повної загальної та середньої освіти навчалося 167 дітей. Із навколишніх сіл вони приїздили на уроки шкільним автобусом.

Зранку 24 лютого директорка закладу Альона Гергель зателефонувала знайомому поліцейському, аби зрозуміти, наскільки серйозною є воєнна ситуація в області. Почувши, що все страшно, вирішила перевести навчання в онлайн.

«В школу приходив лише техперсонал та педагоги. Ми готували укриття, аби люди із села могли там сховатися від обстрілів. Підвал у нас великий, проходить під усією будівлею. Ми зробили запаси води, облаштували ліжка для дітей. Згодом тут ховалися понад сто селян різного віку», — розповідає керівниця школи, яка проживає в сусідній Трудолюбівці.

День окупації для Любимівки починався так само як і попередні. Але все змінилося після 15 години, тоді краєм села проїхала військова техніка РФ…

Окупанти обстрілювали село і звинувачували в цьому ЗСУ

10 березня російські танки, БТРи та інша техніка ночували за селом. Зранку наступного дня окупанти вперше обстріляли Любимівку. А потім заїхали в село й говорили місцевим, що це зробили ЗСУ.

«Згодом ми побачили, як росіяни неодноразово виїжджали за село, розвертали танки, міномети, стріляли по Любимівці. А потім звинувачували наших у цих обстрілах. Цьому є багато свідків», — говорить Тетяна Вересюк.

Наслідки атаки на Любимівську школу

З 11 до 14 березня селянам заборонили навіть виходити з дворів. Найімовірніше, у ті дні в Любимівку заїжджали основні сили ворога та техніка. Потім на три дні людям дали «зелений коридор». Їхати дозволяли лише в бік окупованих прибережних сіл, Херсона, Криму. Тих, хто наважиться відправитися до вільної Нововоронцовки, погрожували розстрілювати в спину. Тоді з 1500 людей у селі залишилося 375. Серед тих, хто виїхав, була й Тетяна Вересюк. З родиною вони оселилися в Михайлівці, що була в «тихій» окупації за 37 км від дому жінки.

У Любимівці окупанти спочатку селилися в господарських приміщеннях: майстерні, свинарнику, мехтоку. Попервах грабували лише розбиті будинки, які залишили господарі. А згодом, каже Тетяна, вигадали нову тактику: стріляти по заможних садибах, так змушували людей просити про евакуацію. Після від’їзду господарів грабували й ці будинки.

«За 7 місяців окупації в селі було 4–5 ротацій росіян. Це виглядало, наче набіги грабіжників. Після третьої хвилі в селі вже не залишилося цінних речей. Якось люди чули, як один окупант скаржився іншому: пообіцяв дружині привезти морозильну камеру, але в селі вже такого не було. Дуже засмутився через це», — пригадує Тетяна.

Через обстріли в Любимівці загинуло 10 людей різного віку. Вісьмох із них поховали у власних дворах, бо окупанти давали на це лише дві години. За словами Тетяни, транспорту в людей уже не було. Тому цього часу не вистачало, щоби доставити та поховати покійника.

«У полоні нас постійно допитували, як ми готувалися до війни»

Російські військові брали в полон цивільних жінок і чоловіків із Любимівки та навколишніх сіл. Когось тримали в неволі місяцями, когось кілька годин. Але найжорстокішою була Росгвардія.

Тетяна Вересюк

«На блокпостах і в селах загалом стояло багато так званих ДНР-ців. Деякі з них попереджали нас: буде наліт росгвардійців, ховайте жінок, дівчат, молодих хлопців… У Любимівці я точно знаю про шістьох людей, яких брали в полон. У нашій школі бранців тримали зазвичай до двох діб, потім відпускали або перевозили в школу до села Біляївка. Отам була справжня катівня», — ділиться Тетяна Вересюк.

З 31 березня 2022 року окупанти мали закривати Любимівку на в’їзд та виїзд. Аби взяти речі, Тетяна з племінником свого чоловіка приїхали додому. А дорогою до Михайлівки, на Осокорівському блокпості, російські військові взяли їх у полон. Це сталося об 11 годині.

У людей забрали документи, телефони, зав’язали очі, посадили в БТР і кудись повезли. Оскільки Тетяна знала місцеві дороги, то здогадалася, що це була Хрещенівська школа. Люди перебували там до 20-ї години.

«У полоні нас постійно допитували: як ми готувалися до війни. Особливо прискіпливим був комендант кількох наших сіл «Восток», називав себе Сергій Володимирович чи Володимир Сергійович. Він був із Донецька, знав українську мову. Питав про АТОшників, ЗСУ, родини військових — хто пішов воювати. Ми казали, що нічого не знаєм, бо вони ж самі заборонили пересуватися селом… Загалом російські військові постійно говорили нам мерзенні речі. Це були жахливі слова, так вони виплескували ненависть… Але я досі не розумію, чим вона спричинена», — міркує Тетяна.

Жінці та її родичу пощастило: попри сильний психологічний тиск, їх не катували фізично. Але в громаді були люди, які зазнали тортур. Двоє хлопців із сусідньої Трудолюбівки були в полоні двічі. Вони не ділилися подробицями із селянами, лише казали, що «там було все». Після другого разу один із хлопців покінчив життя самогубством.

«Додому відправили з тим розрахунком, що нас розстріляють на першому ж блокпості»

О 20 годині 31 березня Тетяну з родичем знову кудись повезли. Знявши пов’язки, люди побачили той самий Осокорівський блокпост, свою автівку. Почалася комендантська година, під час якої пересуватися заборонено. Але полоненим наказали їхати додому. Документів та телефонів їм не повернули, забрати їх можна було лише за два дні. Навіть перепустку не виписали, як це зазвичай робили в таких ситуаціях. Просто побажали: «їдьте потихеньку». Але щоби дістатися Михайлівки, Тетяна з племінником мали перетнути три ворожі блокпости.

«На першому ж, біля Шевченківки, молодий солдат дуже здивувався, що ми без перепусток. А поряд старший сказав: «Ти що не зрозумів, навіщо їх відпустили? Їх відправили з тим розрахунком, що на першому ж блокпості розстріляють, бо їдуть у комендантську годину без нічого». Ми вмовили тих військових пропустити нас. Так само проїхали другий блокпост, він біля села Золота балка. Там нас попередили, щоб їхали повільно, бо біля Михайлівки чергує військовий, у якого «падає планка», він стріляє по людях», — стривожено пригадує Тетяна.

І дійсно, там їх мало не вбили. Люди ледь встигли вискочити з авто ще на під’їзді до блокпоста. Навіжений окупант кричав, що вони їдуть у комендантську годину, що вб’є їх. Тоді Тетяну та племінника врятував начальник того посту. Після сварки з навіженим побратимом, він сів із людьми в авто і провів їх до повороту на Михайлівку…

Оговтавшись від пережитого, Тетяна Вересюк навіть в окупації не припиняла своєї роботи. Каже, аби вчителі та техперсонал могли отримувати заробітну плату і виживати.

«Я шукала інтернет: він іноді ловив біля Дніпра, іноді на горищі й навіть у тюках соломи. Я вела свою Любимівську школу, також ще одну сусіднього села й Михайлівську, бо там бухгалтери не могли працювати. Уже коли виїхала в Кривий Ріг, то залишила тільки свою, Любимівську», — каже бухгалтерка.

З рейтингової школи окупанти зробили штаб, склади боєприпасів та награбованого

Любимівську школу збудували в 1973 році. За рейтингом вона була другою в районі. Завдяки участі в програмі НУШ, в останні роки вдалося модернізувати класи, закупити техніку. Зокрема, оновили кабінети хімії, математики, біології. Придбали 5 мультимедійних дошок, ноутбуки, принтери, ламінатори, телевізори, 3-D принтер, облаштували інклюзивну кімнату… У школі створили сучасний простір, де дітям було комфортно вчитися та проводити час.

Наслідки атаки на Любимівську школу

Та наприкінці квітня 2022 комфорту прийшов кінець: у школу вдерлися окупанти. Вони перетворили сучасний навчальний заклад на штаб, склади боєприпасів і награбованого, тимчасову в’язницю для цивільних полонених. А ще — вигнали місцевих із підвалу й самі ховалися там. Аби мати швидкий доступ до укриття, позривали підлогу на першому поверсі. На даху постійно чергував снайпер, який стріляв по ногах тим, хто наближався до школи.

Вікна школи забарикадували мішками із землею, яку набирали прямо на подвір’ї. У кабінеті директорки облаштували туалет: зірвали дошки й користувалися отвором як вигрібною ямою. Кабінет біології російські військові використовували, як тир.

Школа тричі зазнавала обстрілів. Два були в червні, тоді прилетіло в спортивну залу та їдальню. Останній приліт був 23 вересня 2022 року. Він наніс найбільші руйнування.

Альона Гергель

«Обстріли — це була агонія росіян. Вони часто виїжджали за село і стріляли по ньому, щоби дискредитувати ЗСУ. А це вже були останні дні перед звільненням… Коли вчителі змогли зайти в школу, то були шоковані. Там валялося багато гільз, росіяни залишили розтяжки. Ящики з боєкомплектами були на першому поверсі, у майстернях. Пограбували все: техніку, навіть столярні станки з майстерні вивезли. На місці телевізорів ми побачили написи: «Здесь был телевизор». Всюди стояв сморід. З техніки залишився лише один принтер, але вони споганили і його: залишили там свої екскременти…», — з відразою каже директорка Альона Гергель.

Навчають навіть дітей з окупованих територій

Після звільнення Любимівки навчання відновилося, звісно дистанційно. На початок навчального 2022 року в закладі отримували освіту 232 дитини. З них 82 учні приєднувалися з окупованих територій.

«На лівому березі дітей змушують ходити до російських шкіл, але вони навчаються додатково в нас: виконують завдання і надсилають. Іноді вони по шестеро приєднуються з одного гаджета. Ці збори помітили російські спецслужби, тому дітям стало складніше долучатися. Але багато цих учнів і зараз із нами», — говорить директорка закладу.

Наразі люди поступово повертаються в Любимівку та сусідні села. На початок 2023 навчального року в школі вчилося 185 учнів. Але там усе ще є проблеми з гаджетами та стабільним інтернетом.

Про фізичне відновлення будівлі школи поки що не йдеться. За словами директорки, громада не має на це коштів. Тому й діти, і колектив працюють дистанційно.

Пережите ще більше об’єднало колектив. Зараз Тетяна та Альона з родинами повернулися в рідні села. Люди живуть у модульних будинках, адже хати розбиті. За 7 місяців окупанти зруйнували 80 % села. Та їхати кудись люди не хочуть, бо тут, у степу, їхня рідна земля…

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

28 лютого 2022 року селом Левковичі, що на Чернігівщині, проїхала перша колона техніки військ рф. Розпочалася окупація, яка тривала трохи понад місяць. За цей період росіяни жорстоко вбивали місцевих мешканців, затримували та катували. Загибель людей наставала і від обстрілів та нестачі ліків. В селі пошкоджені та розграбовані будинки.

5 січня наші документатори побували у Левковичах та зафіксували свідчення про вчинені воєнні злочини у лютому-березні 2022 року.

Російські військові розстріляли чотирьох чоловіків. Їх імена — Олександр Орішко, Олександр Деркач, Ярослав Варава та Сергій Немченко. Місцеві жителі чули постріли, а пізніше односельці знайшли їх мертвими. На тілах були чисельні кульові та колото-різані рани, а також сліди побиття. Чоловіків катували російські військові, потім вбили. Тіла загиблих виявили в центрі села, прямо біля хреста. Відомо, що чоловіки готували “коктейлі Молотова” для того, щоб спиняти колони російських військових, але ніякої зброї вони не мали. Їх життя обірвалися в перший день окупації.

Хрест, біля якого було знайдено тіла Олександра Орішка, Олександра Деркача, Ярослава Варави та Сергія Немченка.

Чоловіка, що йшов пішки зі Славутича до Левковичів затримали та взяли в полон. Його росіяни вирішили зробити “посланцем”. Аби погодився — катували, на місці татуювання на руках і ногах ножем вирізали хрести. Щоб не втік, вирушили до батьків додому та забрали в заручники батька. Чоловіка відправили до Славутича передати листа місцевим органам влади. Що там було написано невідомо, можливості подивитися не було.

Свідки, які погодилися на інтерв’ю, розповіли про мародерство зі сторони російських військових. Вони грабували нежилі будинки, а де жили люди — заходили та забирали продукти харчування, автомобілі, худобу та навіть білизну. Пограбували магазини та сільську раду. Місцеві фермери також постраждали від зловживань російських військових. В селі була знищена та розстріляна сільськогосподарська техніка на фермі. Солдати російської армії користувалися запасами пального, яке фермер заготовив для посівної та знищили запаси зерна.

Знищене зерносховище у селі Левковичі

В селі багато пошкоджених будинків, із близько 150 — 65 мають руйнування. Вони постраждали не тільки від обстрілів, але і від того, що російські військові ставили техніку біля будинків та стріляли по Чернігову. Від обстрілів загинули двоє людей. Це Сотник Віталій та Тевкун Ніна. Син пані Ніни, Олег Тевкун отримав поранення та досі перебуває за кордоном на реабілітації.

Жителі Левковичів окупацію в селі проживали в постійному страху. Цивільним погрожували вбивством, наприклад, за порушення наказу не дивитися у бік російських військових чи за відмову брати продукти харчування під виглядом гуманітарної допомоги. Забороняли ходити по селу та спілкуватися між собою. Умови проживання в окупації також ускладнювалися відсутністю електроенергії, газу, зв’язку та, особливо, ліків. В цих умовах у селі померли шестеро літніх людей.

Так тривало до 3 квітня 2022 року, саме цього дня Левковичі було звільнено.

Підготовка інформаційного матеріалу стала можливою завдяки Програмі «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини за підтримки #USAID. Представлені тут погляди та інтерпретації не обов’язково відображають погляди Уряду США, USAID або #УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ОДПЛЧ.

За кілька кілометрів до російського кордону на Сумщині стояла школа, якій понад 100 років.

Вона була красива — з товстими стінами, гарним оздобленням, оснащена за стандартними НУШ (нової української школи). У ній навчалось близько 80 учнів 1-4 класів. Тепер у цих українських дітей немає школи — її знищила росія. Цей навчальний заклад “пережив” Першу і Другу світові війни — а варварство рф, на жаль, ні.

24 березня 2023 року російські окупанти скинули на Білопільську гімназію №4 500-кілограму керовану авіаційну бомбу. Удар був такої потужності, що від закладу залишилася лише купа цегли. Залізні рейки, які колись під час будівництва клали в перекриття, від ударної хвилі застрягли в землі. Їх вдалось витягнути лише за допомогою спецтехніки. На жаль, в той день загинув охоронець, який під час обстрілу був у школі. Заклад зруйнований вщент і відновленню не підлягає.

Білопільська гімназія №4 

Історія Білопільської гімназії №4  — це не єдиний напад російських солдатів на навчальні заклади Сумщини. Під час моніторингової місії в рамках проєкту “Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)” наша команда документаторів Дому зафіксувала десятки нападів на заклади освіти. Розповідаємо, що нам вдалось побачити та задокументувати.

24.02.22 Vs. 24.03.23. Білопілля

Багато українців з жахом згадують ранок 24 лютого 2022 року. А жителі міста Білопілля ще і ранок 23 березня 2023 року. Адже саме того дня росіяни масовано обстріли все місто: був авіаційний удар, обстріл з РСЗВ «Град» та зі ствольної артилерії.

Тактична авіація піднята з двох російських аеродромів Морозовськ та Ахтубинськ. Десять винищувачів Су-35 здійснили пуски 11  (з інших джерел 10) керованих авіабомб і однієї ракети Х-31П по Сумській області.

В той день загинули черговий інспектор поліції та сторож гімназії, 9 громадян отримали поранення. Від обстрілів пошкоджені приміщення трьох навчальних закладів: Білопільські гімназії №3, №4, №5

Один з корпусів Білопільської гімназії №4 (Білопільської міської ради), про який йшлося вище, був збудований ще в 1895 році. Саме в цьому корпусі навчалися учні молодших класів. Приміщення розташоване приблизно за 7 км до кордону з росією та за кількасот метрів до іншого корпусу гімназії — де навчалися учні старших класів. Він теж постраждав від обстрілу 23.03.2023 року — там ударною хвилею вибило вікна.

Білопільська гімназія №3

Білопільська гімназія №3 теж зазнала пошкоджень — там вибиті вікна.

Постраждала і Білопільська гімназія №5. З 1959 року заклад функціонував як школа-інтернат. Примітно, що приміщення, у якому нині знаходиться школа, розпочало свою історію ще в дореволюційний період. У 1908 році там була чоловіча гімназія, а у 1923 році — трудова школа №1. У роки Другої світової війни у приміщенні школи-інтернату розміщувався німецький військовий госпіталь. Сама будівля була дуже пошкоджена, а навколо ще довго чорніли руїни.

Російське вторгнення продовжило сумну історію закладу — після “прильоту” 23 березня 2023 року там повністю зруйнована їдальня, в спальному корпусі повилітали вікна, а в навчальному шкільному корпусі №1 пошкоджений дах, стіни і теж вибиті вікна.

Корпус зруйнованої їдальні Білопільської гімназії №5

Поряд зі школою пошкоджені багатоповерхівки, магазин та вщент зруйнована будівля пенсійного фонду — туди було влучення снаряда. На відстані близько  200 метрів було розташоване приміщення поліції, в яке влучила авіабомба – воно теж вщент зруйноване і, як вже зазначалося, там загинув поліціянт.

Павлівська гімназія: 4 км до кордону

Павлівська гімназія Білопільської міської ради розташована дуже близько до кордону з росією — на відстані близько 4 км. Приміщення школи досить велике — розраховане на 400 учнів. Однак зараз там навчаються всього 14 дітей і на сьогодні цей заклад освіти — філія Білопільської гімназії.

Воно і не дивно, адже дотепер продовжуються обстріли села з території росії: руйнуються приватні будинки, сільськогосподарські підприємства тощо. В таких умовах важко жити, не те що навчатися чи працювати.

Павлівська гімназія Білопільської міської ради

Павлівська гімназія була обстріляна в серпні 2022 року — тоді було пряме влучання. Два снаряди влучили в дах, ще три впали на подвір’я. Уламками та ударною хвилею пошкоджено будівлю школи (15% шиферної покрівлі, вибито вікна, двері, пошкоджено майно всередині деяких кабінетів). Внаслідок мінометного обстрілу пошкоджений дитячий майданчик, їдальня та приватні будинки, розташовані поруч з гімназією.

Іскрисківщинське училище

Державний професійно-технічний навчальний заклад «Іскрисківщинське професійно-технічне училище» знаходиться за 2 км від російського кордону. Він, як і багато закладів освіти Сумщини, має довгу історію — перший корпус училища був збудований ще в 1905 році. Раніше тут готували трактористів, кухарів, кондитерів, працівників сільського господарства та водіїв.

До великої війни в цьому закладі освіти навчалось близько 200 студентів. Але близькість до кордону і російське вторгнення — стали на заваді його  нормальному функціонуванню.

Росіяни двічі обстріляли училище: вперше в липні 2022 року, а вдруге — в серпні цього ж року. Два російські літаки, порушивши державний кордон зі сторони смт Тьоткіно, випустили 2 ракети з висоти 200 м.

Прицільним влученням ракети пошкоджено навчальний корпус закладу. Знесено дах, зруйнований комп’ютерний клас, спортивна зала, в усьому приміщенні вибиті вікна і двері. У місці прямого попадання ракети вибита частина стіни — після обстрілу почалась пожежа.

Після другого влучання згорів гуртожиток. Поруч постраждали церква, пошта, водонапірна вежа, школа, магазин, сільська рада, пам’ятник та приватні будинки.

Сумський фаховий коледж

Сумський фаховий коледж Сумського національного аграрного університету бере свій початок ще з 1903 року – саме тоді заснували Сумську аграрну школу. З 1997 року заклад став структурним підрозділом Сумського національного аграрного університету.

Зараз там навчається близько 500 студентів. І вони б могли навчатися ще ефективніше, аби не російська навала. Коледж зазнав нападу 26.02.2022 близько 17:00. Один зі снарядів влучив у будинок поруч з коледжем та гуртожитком — вибуховою хвилею вибито вікна, двері, пошкоджена спортивна зала, зруйновано перекриття.

Сумський фаховий коледж

Інший снаряд впав поруч з гуртожитком, від чого почалась пожежа. Саме в той час в гуртожитку знаходилося дві дитини-сироти, мама з двома хлопцями і сім’я з маленькою дитиною. На щастя, вони не постраждали. В закладі також був вахтер та персонал бухгалтерії. Загалом, внаслідок обстрілу міста в той день  постраждало троє людей та троє людей загинуло.

Маловисторопський фаховий коледж

В с. Малий Вистороп розташований відокремлений структурний підрозділ «Маловисторопський фаховий коледж імені П.С. Рибалка Сумського національного аграрного університету». Зі слів викладачів та керівництва закладу, це один з тих не розповсюджених випадків, коли фаховий коледж знаходиться не в місті, а в селі. Вони цим дуже пишаються і всіляко сприяють його розвитку.

Однак, у російських окупантів, були свої плани на заклад. З 17 по 25 березня 2022 року с. Малий Вистороп було окуповане російською танковою бригадою. Звісно, вони не могли “пройти повз” фаховий коледж і почали використовувати це приміщення для розміщення.

За словами свідків, в навчальному корпусі жив керівний склад бригади. І це при тому, що ще до окупації села, 13.03.2022 року, заклад обстріляли. За свідченнями — з мінометів та великокаліберної артилерії.

Маловисторопський фаховий коледж імені П.С. Рибалка Сумського національного аграрного університету

Другий обстріл коледжу відбувся 25.03.2022 року — полишаючи село, окупанти  обстріляли його з танків.

«Вікна повибивані – це до нас поприходили міни. На територію нашого навчального закладу зайшло п’ять мін. Одна біля корпусу, а інші: одна коло нашої виробничої майстерні, одна коло навчально-виробничої ферми та дві на стадіон у нас впали», — розповів заступник директора коледжу Ігор Дмитрівський

У чотириповерховому навчальному корпусі пошкоджено 289 вікон, двері та покрівля. У двоповерховому спортивному корпусі повилітали вікна, у гуртожитку − вікна та двері.

Протягом 8 діб російські війська перебували в коледжі. Як наслідок, зруйнована матеріально-технічна база, розграбована новітня лабораторія для проведення практично-лабораторних робіт, розтрощені меблі, вікна, комп’ютерна техніка, спалені книжки. У студентському гуртожитку потрощені меблі, виламані двері, в одну з кімнат прилетів російський снаряд.

Оксана — працівниця коледжу розповідає: «Вони тут жили: і в столярці, і в корпусі. І оце вікна далі довибивали вже. Багато дуже позабирали. І в їдальні позабирали: і каструлі, і виделки, і ложки, і тарілки. І комп’ютери понівечили, які у той час тут були…».

Боромля: дитсадок “Дзвіночок” та ліцей

24 лютого 2022 року російські військові вже активно переміщувались по с. Боромля. Окупація ж села була з початку і майже до кінця березня (26.03.22 село було звільнене).

3 березня росіяни скинули декілька авіабомб на територію с. Боромля, внаслідок чого постраждали: дитячий садок, сільська рада, житлові будинки, а також цивільні підприємства.

 Дитсадок “Дзвіночок” Боромлянської сільської ради

Одна з бомб поцілила в  котельну  біля дошкільного навчального закладу “Дзвіночок” Боромлянської сільської ради. Удар був такої сили, що від дитсадка залишились лише руїни. На щастя, в дошкільному закладі в той час не було людей, тому обійшлось без жертв.

Ліцей Боромлянської сільської ради теж постраждав від вторгнення рф. Так, російські військові використовували приміщення ліцею для свого розміщення: були знайдені консерви, сухпайки, особисті речі російських військових. Вони “жили” в підвалі та класах ліцею, писали позивні на стінах і навіть вели графік чергувань.

Ліцей Боромлянської сільської ради

Від такого “перебування” в ліцеї пошкоджені декілька приміщень, вибиті вікна, двері, зруйновано систему опалення, пошкоджена мультимедійна та комп’ютерна техніка, вкрадені проєктори та планшети. Ба більше, російські військові викрали також шкільний автобус. Крім того, окупанти навіть вели одиночні постріли у вікна, які вціліли. Ну бо за їх логікою, мабуть, не гоже, щоб в Україні працювали школи.

Жигайлівська філія ліцею

Село Жигайлівка було окуповане з 24 лютого по 27 березня 2022 року. Російські військові розміщувалися в приміщенні Жигайлівської філії ліцею Боромлянської сільської ради. В цьому ж приміщенні також розташований місцевий Будинок культури. За класикою жанру, окупанти обікрали школу (заодно і клуб): викрали офісну техніку, зокрема, комп’ютери.

Зі слів свідків, в селі спочатку базувалися військові ДНР, але потім заїхали й військові армії рф, серед яких були представники азійської зовнішності. Багато окупантів розміщувалися в будинках мешканців, які виїхали, в приміщенні ФАПу, в конторі підприємства “РАЙЗ” та приміщенні сільської ради.

Примітно, що саме в цьому населеному пункті був випадок, коли заочно засудили російського солдата за його протиправні дії. Так, суд засудив російського військового, який грабував мирних жителів під час окупації с. Жигайлівка. Слідство встановило, що в березні 2022 року четверо військовослужбовців рф зайшли в будинок мирних жителів та, погрожуючи їм зброєю, вимагали віддати всю наявну готівку. Щоб переконати цивільних у серйозності своїх намірів, окупанти вивели на вулицю чоловіка та декілька разів вистрілили над його головою, після чого дружина віддала російським військовим 1000 грн та 500 євро. Наразі військовому заочно обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та постановою слідчого оголошено в розшук.

Тростянець: дитячий садок “Білочка”

Дошкільний заклад освіти “Білочка” Тростянецької міської ради розташований на околиці міста Тростянець, поруч з лісом. Саме в цьому лісі недалеко від дитсадка розміщувалася техніка окупантів.

На початку березня російські солдати зайшли в садочок: допитували охоронця, били його; шукали в приміщенні цінні речі, вкрали ноутбук директора.

Дошкільний заклад освіти “Білочка” Тростянецької міської ради

15 березня 2022 росіяни обстріляли дитсадок: один зі снарядів впав на дах закладу, інший — на території. Як наслідок, пробита покрівля закладу, повилітали вікна, пошкоджений дах і двері. На щастя, вбитих та поранених під час обстрілів не було.

Солдатський заклад освіти

У березні 2022 року у селі Солдатське російські війська обстріляли місцевий навчальний комплекс: Солдатський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів — заклад дошкільної освіти імені М. Гендіної Тростянецької міської ради. 7 березня заклад потрапив під артобстріл, а 10 березня постраждав від авіабомби.

Солдатський заклад освіти

Снаряд влучив прямо у дах центрального корпусу, а авіаційна бомба впала за 70 м від школи. Як наслідок зруйнований дах, стеля, потріскались стіни, вилетіли вікна та двері, знищене опалення та електропроводка.

Сумський Державний Університет

У цьому році Сумський Державний Університет відсвяткував своє 75-річчя. Це досить великий заклад вищої освіти, який містить навчальні корпуси, кампуси, інститути та факультети.

12 березня військова авіація рф скинула п’ять бомб поблизу Сумського державного університету. За словами свідків, це були керовані авіаційні бомби (КАБ 250).

Сумський Державний Університет

В усіх корпусах СумДУ вибито скло, постраждало понад 100 вікон. В університетській бібліотеці ударною хвилею повибивало майже всі вікна. Пошкодження охопили територію близько 1240 квадратних метрів.

Студенок: прикордоння

Село Студенок — прикордонний населений пункт Сумщини. Як і  багато інших міст і сіл, які розташовані близько до кордону з росією, с. Студенок з певною періодичністю обстрілюється.

У центрі цього села розташована Студенецька філія комунального закладу Есманьської селищної ради “Есманьська ЗОШ І-ІІІ ступенів” Шосткинського району Сумської області — вона також зазнала обстрілів.

17 серпня 2022 року відбувся найбільший “приліт” по школі. Вогонь вели зі ствольної артилерії з території рф. Зі слів свідків, того дня  було близько 30 прильотів. Як наслідок, в закладі освіти вибиті вікна, пошкоджений фасад та стіни будівлі школи.

Студенецька філія комунального закладу Есманьської селищної ради “Есманьська ЗОШ І-ІІІ ступенів”

У приватному секторі пошкоджені вікна і паркани. У будинках уламки снарядів пошкодили стіни. Руйнування також тоді були в будинку культури села, зокрема, пошкоджена лінія електропередач.

Оскільки село прикордонне — обстріли продовжуються досі.

Ромни: чорний день для освітян

Кінець серпня 2023 року. Вчителі Роменського закладу загальної середньої освіти І-ІІ ступенів №8 Роменської міської ради Сумської області готують школу до 1 вересня. Ніяких військових позицій поряд зі школою немає. Звичайний день зі шкільного життя в м. Ромни.

23 серпня 2023 року о 09:27 в Сумській області було оголошено повітряну тривогу через загрозу застосування декількох ударних БпЛА. У цей час в школі перебували працівники школи, які готувались до Дня знань. Серед них були директорка (Прокопенко Т.І.), її заступниця (Солоненко Н.В.), секретарка (Кваша О.І.), вчитель історії (Яцура Р.В.), вчителька української мови та літератури (Чала О.М.).

Остання знаходилась на першому поверсі, а інші на другому. Крім цього, на території школи перебувало від 20 до 28 працівників школи, деякі плели маскувальну сітки для ЗСУ на дворі. О 10 годині мали прийти діти, але внаслідок тривоги їх прихід було скасовано.

23 серпня о 10 ранку російські солдати здійснили напад на школу. Ворожий шахед влучив в центр закладу освіти — від удару загинули й були поранені люди, а сама школа майже повністю зруйнована.

Роменський заклад загальної середньої освіти І-ІІ ступенів №8

В ході вибуху та обвалу другого поверху школи загинули директорка, її заступниця, секретарка та вчитель історії. Тіла були понівечені.

Як наслідок, повністю зруйнований другий поверх, перекриття першого поверху; обвалились стіни, в класах прогнулось перекриття. Був заблокований вхід в бомбосховище через завали. Після вибуху школа зруйнована майже повністю і не підлягає відновленню.

Історія цих закладів освіти — це приклади того, як окупанти поводяться з освітою в Україні. Вони руйнують і обкрадають приміщення, вбивають і ранять людей, залишають наших дітей без доступу до освіти… Тому для нас вкрай важливо фіксувати такі напади і показувати “справжнє обличчя” росії.

Команда документаторів Освітнього дому прав людини в Чернігові здійснила моніторингову місію та підготувала цей матеріал в рамках проєкту “Освіта під прицілом (Херсонська та Сумська області)” за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.

В суботу, 19 серпня,  близько 11.30 Російська Федерація здійснила ракетний обстріл центру міста Чернігів. Ймовірною ціллю обстрілу було приміщення Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, в якому в цей час проходила виставка виробників дронів та навчальних шкіл з аеророзвідки у рамках демо-дня “Люті пташки”. 

За попередньою інформацією від СБУ, центр Чернігова був атакований крилатою ракетою наземного ракетного комплексу “Іскандер” (27 квітня 2023 року саме такою ракетою була обстріляна багатоповерхівка в Миколаєві). Застосування подібної зброї в самому центрі міста у вихідний та святковий день (християнське свято Преображення Господнє) проти цивільного об’єкта, яким є драматичний театр, призвело до значних втрат серед цивільного населення. 

В результаті обстрілу, станом на 22 серпня, постраждала 181 особа: сім — загиблих, 174 — поранених (115 надана амбулаторна допомога). Зараз в лікарнях міста перебуває 41 людина, п’ять — в тяжкому стані, решта — в стані середньої тяжкості. Всі загиблі є цивільними особами, які не перебували у приміщенні театру, та випадково опинилися поруч з об’єктом нападу. Це Софія Голинська (6-річна дівчинка), Світлана Кормільцина, Наталія Торія, Назар Ющенко, Володимир Василенко, Дмитро Магліч та Олександр Оніщенко. Пошкоджень зазнали більше 500 помешкань. Вибухова хвиля пошкодила три дитсадки, школу, будівлю міської ради, ТІЦ, відділу звернень громадян  тощо. Уламками пошкоджено приватні автомобілі, громадський транспорт та частина тролейбусної контактної мережі. 

Втім, постраждалих могло бути ще більше: поряд з місцем влучання ракети тисячі містян відпочивають зі своїми родинами, а за 50-70 метрів від Драмтеатру розташована П’ятницька церква, у якій, зі слів настоятеля церкви,  за кілька хвилин до удару  було близько тисячі вірян.
Закони і звичаї війни передбачають, що ворогуючі сторони повинні розрізняти військові цілі і цивільні обʼєкти. Вони також зобовʼязані перевіряти пропорційність послаблення військового потенціалу супротивника та шкоди цивільним і захищеним цивільним обʼєктами, яку може завдати така атака.

Наявної інформації щодо обстрілу та контексту, в якому він був здійснений, бракує для надання остаточної юридичної кваліфікації відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. Втім, вона є індикативною для аналізу того, чи дотримувалась російська сторона принципів МГП. Розташування драмтеатру в центральній частині міста; його значення як об’єкта культурної спадщини; день та місце атаки, що зумовлював значне скупчення цивільного населення навколо; характер заходу та склад його учасників; вид зброї, що застосовувалась та характеристики самого удару; жертви та руйнування внаслідок атаки тощо. 

Попереднє оцінювання цих факторів може свідчити про ознаки серйозного порушення міжнародного гуманітарного права, і може становити воєнний злочин та/або злочин проти людяності. Однак однозначну відповідь може дати лише повноцінне та всестороннє розслідування. 

Коаліція “Україна. П’ята ранку” закликає українську владу:

1. Провести ефективне та всеохоплююче розслідування обстрілу Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка 19 серпня 2023 року задля встановлення обставин події та відповідальних осіб згідно міжнародних стандартів та норм міжнародного гуманітарного права. 
2. Забезпечити протоколи безпеки проведення масових заходів в умовах збройного конфлікту, відповідно до зобов’язання пасивної перестороги — докладати зусиль для захисту цивільного населення та обʼєктів, що перебувають під її владою, від наслідків потенційної атаки). 
3. Створити належну законодавчу рамку, що дозволить коректно кваліфікувати події, зокрема обстріл драмтеатру в Чернігові, зробить розслідування більш ефективним та уможливить притягнення усіх винних до відповідальності. Зокрема внести зміни до Кримінального кодексу в частині визначення “злочину проти людяності” та “командної відповідальності”, а також  до Кримінального процесуального кодексу щодо строків розслідування ймовірних воєнних злочинів  та злочинів проти людяності. 

“Двоє військових при мені сперечалися: дострелити мене чи лишити” – розповідь вцілілого під час окупації Чернігівщини

Це сталося 4 березня 2022 року в одному із сіл на Чернігівщині. Четверо цивільних – Микола, його син Петро, зять Олексій та сусід Павло (імена змінені на прохання героїв) – поверталися в окуповане за день до цього село. Там, серед ворогів, залишилася донька та онуки Миколи. Чоловіки спостерігали за селом із лісосмуги кілька годин. Була цілковита тиша. Здавалося, воно вимерло разом із людьми, худобою та домашніми тваринами. Кожен думав про своє, але одна думка була спільною: “Невже всіх убили?”. Микола з супутниками рушили вперед. А коли вийшли на відкриту місцевість, навкруги засвистіли десятки куль. Їх без упину випускали восьмеро російських військових, що несподівано з’явилися з-за крайньої хати. Так, серед білого дня вони розстрілювали чотирьох беззбройних людей у цивільному одязі. Одна із куль влучила в Миколу і назавжди змінила його життя.

Ця історія написана зі свідчень Миколи та його зятя Олексія, які вони надали для проєкту “Трибунал для Путіна”. Задокументували свідчення ГО “МАРТ” та Громадська спілка “Освітній дім з прав людини в Чернігові”.

Металеві ворота зминалися, наче папір

До повномасштабного вторгнення Микола вів активне життя. Хоча уже вийшов на пенсію, але працював завгоспом на місцевому підприємстві, тішився онуками і у вільний час їздив у село на дачу.

24 лютого 2022 року він, як і більшість українців, прокинувся від вибухів. Зідзвонившись із рідними, вирішили перечекати бойові дії на дачі у селі. Здавалося, туди росіяни не зайдуть. Їхати до нього кілька кілометрів від центральної дороги, а за селом – лише ліс та річка, нічого стратегічного чи цікавого. Але сталося інакше.

“Ми чули, як обстрілюють Чернігів, сусідні села. Знали, що мосту вже немає. Через село постійно літали снаряди. Потім додалося брязкання ланцюгів на Десні: то росіяни будували понтон… Погріб у нас ненадійний, тож донька з онуками пішла до будинку знайомих на іншій вулиці, а ми, чоловіки, залишилися вдома. 3-го березня вибухи, які дошкуляли останні дні, раптово стихли. А за 2-3 години ми почули шум за селом: лугом поїхала російська техніка”, – згадує Микола початок окупації.

Він подумав, що побачивши в одному погребі чотирьох чоловіків, окупанти їх розстріляють. Тому люди перейшли у сусідній двір, де ніхто не жив: там скрізь була висока трава та надійний погріб. Про всяк випадок, чоловіки попередньо домовилися, куди тікатимуть у випадку небезпеки і де зустрічатимуться.

За кілька годин у селі вже гули БМП та БТРи. Крізь щілину в паркані Микола підгледів воєнні машини, на яких сиділи російські військові і стріляли по хатах та верхівках дерев. Усі четверо чоловіків зайшли до погреба і закрилися. Вже звідти Микола чув, як у його будинку тріщить скло, як зминаються, наче папір, металеві ворота… Так агресивно, нахабно і по-руйнівному в село заходили окупанти.

Коли гул пристих, Микола пішов перевірити свій двір. Побачене шокувало: двері вибиті, всередині безлад, усі речі розкидані, ворота та паркан потрощені…

“Я присів на ліжко, трохи відійти від шоку. Потім повернувся до своїх – а їх уже немає, пішли. Тож я домовленим маршрутом побіг за ними”, – каже чоловік.

Зустрілися у визначеному місці в лісосмузі. Якийсь час учотирьох вони дивилися, як палає центр села, чули, як від вогню тріщить шифер. Кожен думав про своє, про рідних, які залишилися там. І ніхто з чоловіків не розумів, куди йти і що робити далі…

“Я відчував, де куля мені в ногу зайшла, де вона мені кишки ворочала, де зі спини виходила”

Порадившись, чоловіки вирішили йти у сусіднє село, де жили батьки Олексія, зятя Миколи. Цей населений пункт всього за 3 км, але росіяни туди не дійшли.

Там, у дворі батьків, стояло авто Олексія. На ньому чоловіки вирішили їхати в інший населений пункт, де, за чутками, бажаючим роздавали зброю. Та її там уже не було. Через блокпост до військових їх також не пропустили. Тож усі четверо повернулися до батьків Олексія. А на ранок вирішили прямувати в село, де залишалася його дружина та діти.

“Я взяв у сусіда бінокль і ми пішли. Йшли лісом, довго: залазили на дерева та дивилися, що відбувається в селі. Але геть нічого видно не було. Навіть з’являлися думки, що всіх людей забрали в полон чи постріляли. Дуже боявся за дружину та синів”, – розказує Олексій, зять Миколи.

На підході до села сусід Павло побачив у одному з дворів техніку й військових. Його теж помітили. Відтак чоловіки розвернулися назад, а коли вийшли на відкриту місцевість, в них полетіли кулі. Усі попадали й почали повзти.

“Їх було 8-10 людей, і всі одночасно стріляли по нам. Уявіть, кожен мо по магазину куль випустив, таке стрільбище. Свищить кругом, праворуч, ліворуч, над головою… Дуже страшно. Одна з тих куль влучила мені в праве стегно. Далі через кістку вийшла в живіт, пройшла скрізь кишківник і вийшла з тіла теж через кістку трохи вище копчика”, – згадує Микола момент поранення.

Росіяни підходили, стріляючи. Припинили лише, коли до чоловіків залишалося до 50 м. Микола втратив свідомість. Прийшов до тями на тому ж місці, коли російський медбрат робив йому укол. Чоловік не міг поворушитися, кров бігла з ноги та спини, все було залито червоним. Перший шок минав, все сильніше підступав біль і Микола почав розуміти, якого лиха накоїла російська куля з його тілом.

“Я відчував, де вона мені в ногу зайшла, де вона мені кишки ворочала, де зі спини виходила… Я лежав отак і не розумів, що далі. Чую, один із військових каже іншому, що мене треба пристрелити. Інший відповідає – хай живе, може, викарабкається. А потім вони почали сваритися “по-туземськи” через це… Так я й залишився недобитий”, – ледь стримуючи емоції говорить Микола.

Чоловіка занесли в будинок. Машина його сина Петра була на ходу. Він просив росіян, щоб дозволили відвезти батька до лікарні. Але ті відмовили: попереду чотири блокпости, і там їх точно розстріляють із танка. Натомість російський медбрат запропонував вивезти Миколу у польовий шпиталь разом із їхнім пораненим. Інших варіантів порятунку не було. Тож Миколу завантажили на БМП із білим прапором та великим хрестом і повезли до річки, через понтон. Потім в одне село, Далі був польовий шпиталь у лісі. І зрештою гелікоптер, який переніс Миколу через кордон.

“КГБ-ти” допитувалися, хто стріляв: свої чи росіяни

Зранку 5 березня гелікоптери із Миколою та іншими пораненими один за одним приземлялися в Гомелі. Людей перевантажили у спеціально обладнані мікроавтобуси та повезли до госпіталя. Там було гамірно та людно. Палати вщент забиті пораненими, вони лежали навіть у коридорах. Лікарі та персонал ледь встигали обслуговувати кожного. Згодом від санітарок та медсестер чоловік дізнався, що тут працюють лікарі з Санкт-Петербургу. Загалом це був величезний лікарняний комплекс, який складався з трьох частин: воєнного госпіталя, лікарні МНС і чорнобильського відділення.

Через поранення живіт Миколи налився чимось важким і збільшився в розмірах. Оперувати треба було терміново. Але в госпіталі до операційної була черга. Тож його повезли до чорнобильського відділення…

Після операції і кількох днів у реанімації чоловіка перевели до палати. Там він зустрів земляка: його авто росіяни розстріляли, коли той виїжджав з родиною з села. Сина вбили, а донька та племінниця змогли виїхати з ним. За кілька днів у цій же палаті чоловік зустріне ще одного жителя Чернігівщини – пораненого в руку хлопця, років 14-15. Такі зустрічі були чимось рідним і “своїм”, що нагадувало про дім і допомагало триматися.

Через пару тижнів Миколу перевезли в Гомельську лікарню №4, що знаходиться за містом. Там він проходив подальше лікування та реабілітацію. У закладі було чимало цивільних українців, яких російські військові спочатку мало не вбили, а потім вирішили рятувати.

“В лікарні місцеві мені допомагали. Там був гарний персонал, догляд. Медсестри приносили з дому бульйоничики, мазі купували, яких у лікарні не було. Дістали телефон, щоб я міг подзвонити рідним, а то вони півтора місяці не знали, де я і чи живий. Також приходили “поговорити” якісь люди, думаю, то КГБ-ти. Спілкувалися не грубо, але постійно допитувалися, хто в мене стріляв наші чи росіяни. Я відповів, як є. У цій лікарні я пробув 40 днів”, – каже чоловік.

Микола вчився заново сидіти на ліжку, вставати, ходити. А потім на нього знову чекав вимушений переїзд, цього разу до табору при машинобудівному заводі.

За останні майже два місяці для Миколи це вже було третє місце проживання. І з усіх воно було, мабуть, найкомфортніше. Невелика кімната на двох, ліжка, тумбочки, стіл… Туалет у кімнаті спрощував життя, бо Микола ще погано ходив після поранення та численних операцій. Їжу йому з другого поверху приносили інші пацієнти-бранці з України. Найбільше їх було зі східних областей України.

У цьому таборі Микола пробув не довго. Чоловік дізнався, що, начебто, цей заклад для бранців орендував Червоний Хрест, а договір оренди закінчився, тож людей знову перевозили. Цього разу до геріатричного пансіонату.

Хто саме організовував переміщення людей і чи опікувався хтось централізовано українцями в Білорусі, чоловік точно не знає. Перевозили їх безпосередньо працівники лікарень або закладів, які їх приймали. Микола припускає, що частково цим міг займатися й Червоний Хрест. Кілька разів він отримував допомогу від його представників. Зокрема, перед від’їздом до пансіонату вони приносили калоприймачі, з якими мав ходити чоловік. Із побутовими проханнями можна було звернутися до представників закладів, де він перебував. Решту питань треба було вирішувати самостійно.

“Пансіонат – це, по-нашому, будинок для старців. Зі мною туди поїхало двоє жінок з Бородянки 80-ти та 52-х років. Молодша була на інвалідному візочку.  У пансіонаті доживали віку колишні зеки, люди з певними відхиленнями, сліпі… Тут була недобра атмосфера. Мабуть, звідти виходять тільки вперед ногами. А я, чи не перший, хто вийшов на своїх двох. Але це буде потім…”, – ділиться Микола.

Щоб повернутися додому, чоловік мав навчитися не просто ходити, а долати великі відстані. Адже Микола мав пройти понад 1 км між кордонами України та Білорусі. Тож попри поранення, калоприймач на животі і постійний біль чоловік поставив мету повернутися додому і обійняти своїх. Тому щодня він ходив, ходив, ходив…

Зрештою, його тіло було готове здолати такий перехід. Але додому його знову не відпускали: виявилося, його український паспорт відправили в Мінськ на перевірку. Відправили тільки зараз, через три місяці його перебування в Білорусі.

Так минуло літо і настала осінь. Микола чекав. Дні тяглися нестерпно довго. Люди в пансіонаті мали свої або батьківські спогади про Другу світову, але при цьому не соромилися виправдовувати напад Росії словами “не треба було жити краще нас”. Але найбільше дошкуляла невідомість: скільки ще йому бути на чужині, за 100 км від дому?

Паспорт перевіряли три місяці. Так нічого й не знайшовши, повернули і дали добро на виїзд в Україну.

“Раніше я міг працювати, допомагати онукам, дітям… А зараз сиджу днями вдома і живу на пенсію в 3 тис. грн”

“Я на радощах дзвоню зятю, кажу буду йти. Домовилися про час. Ми збиралися виходити разом із жінкою на візочку. І от уявіть: директор пансіонату привіз нас до кордону, ми проходимо білоруську митницю, там перевіряють наші сумки, залишилося забрати паспорти в останньому віконці і здолати той кілометр до нашого кордону. І тут дзвонить зять: “Ні в якому разі не йдіть, біля митниці все заміновано, ви не пройдете”. Дзвонили всюди, шукали виходу, але заради однієї-двох людей розміновувати все не будуть. Добре, що митники не відпустили директора пансіонату, який нас привіз. А то що його робити: ні туди, ні сюди… І так ми знову повернулися в пансіонат. Морально було важко: розчарування, розпач, сум. На душі шкребе… Ось вона свобода, рукою подати. Здається, підстрибнеш і хату побачиш. І все це вислизає з рук”, – розчулено говорить чоловік.

Приїхавши в пансіонат, він у відчаї подзвонив сину. Той знайшов друзів – хлопці, які вже багато років жили та працювали в Гомелі, мали вночі вивезти батька з пансіонату. Микола попередив керівництво, що його заберуть, і так дістався до польського кордону. Там його зустрів син і повіз до Польщі.

Ще пів року Микола пробув у Польщі. А на початку квітня 2023 року він нарешті повернувся до рідного Чернігові, де за тиждень його знову оперували.

Чоловік зізнається, що ця трагедія назавжди змінила його життя. З активної людини він перетворився на таку, що днями вдома. Ні на що більше немає ані сил, ані бажання.

“Раніше я міг працювати, онукам, дітям допомагати. А зараз живу на пенсію в 3 тис. грн. Отаке життя. Операції та лікування в Україні безкоштовні, щось докуповуємо, але то по кишені не сильно б’є. А ось здоров’я вже не повернеш. Рани досі болять, тривожать. І емоційно важко”, – каже чоловік.

Микола вже приїжджав до свого села, ходив по двору. А ось на місце, де його мало не вбили, піти не наважився. Не хочеться згадувати пережите. Хочеться забути все, як страшний сон. Але воно не забувається і кожного дня болем нагадує про себе…

Авторка: Наталія Найдюк

Коаліція «Україна. П’ята ранку» вбачає у підриві Каховської гідроелектростанції, що стався у ніч на 6 червня 2023 року, ознаки воєнного злочину, всі обставини якого ще мають бути з’ясовані. Проте вже сьогодні очевидно, що ті, хто вчинили цей злочин, не могли не усвідомлювати руйнівних наслідків такого кроку.

Доступні фото- та відеоматеріали, що засвідчують масштабність пошкодження греблі, підтверджують версію про підрив греблі з використанням вибухівки. Ракетний обстріл не міг спричинити подібного одномоментного ефекту та утворення значної за розмірами пробоїни. Враховуючи контроль Росії над гідроелектростанцією та датовані ще жовтнем 2022 року повідомлення про її мінування, наразі виглядає дуже ймовірним, що вибух став наслідком умисного підриву закладеної РФ вибухівки. 

Дамби та греблі належать до об’єктів, щодо яких в міжнародному гуманітарному праві (МГП) існує один із найбільш високих рівнів правового захисту. Такі об’єкти разом з АЕС називаються установками і спорудами, що містять небезпечні сили.

Підрив водозливної греблі Каховської ГЕС є серйозним порушенням заборони, встановленої ст. 56 Першого Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів. Ця норма забороняє здійснювати напади на установки і споруди, що містять небезпечні сили (греблі, дамби, атомні електростанції) навіть у тих випадках, коли такі споруди є військовими об’єктами, якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші тяжкі втрати серед цивільного населення.

Такі протиправні дії є серйозними порушеннями значної кількості конвенційних та звичаєвих норм міжнародного гуманітарного права і безумовно є воєнним злочином. Підрив Каховської ГЕС вкотре підтверджує варварський та злочинний характер ведення війни Російською Федерацією. 

Підрив ГЕС є чи не єдиним випадком в історії міжнародного кримінального правосуддя, який може бути кваліфікований за ст. 8 (2)(b)(iv) Римського статуту Міжнародного кримінального суду: «Умисне вчинення нападу з усвідомленням того, що такий напад призведе до випадкової загибелі чи поранення цивільних осіб або заподіє шкоди цивільним об’єктам чи масштабної, довготривалої та серйозної шкоди навколишньому природному середовищу, яка буде явно надмірною в порівнянні з конкретною та безпосередньо очікуваною загальною військовою перевагою».

Результати підриву Каховської ГЕС, всі негативні та трагічні наслідки для Херсонщини та всієї України наразі складно спрогнозувати. Затоплення значної території внаслідок підриву водозливної греблі Каховської ГЕС призведе до позбавлення питної води жителів Херсонської області та тимчасово окупованого Криму. Крім того, це становить загрозу затоплення та руйнування для десятків населених пунктів, для роботи Запорізької АЕС. Така масштабна екологічна катастрофа може надалі бути кваліфікована як екоцид.

Підрив військовими РФ Каховської ГЕС ще раз вказує на повне нехтування Росією своїми міжнародними зобов’язаннями, міжнародним гуманітарним правом, що стало усталеною політикою РФ, держави, яка тероризує цивільне населення та проводить геноцидну політику проти українського народу.

Коаліція «Україна. П’ята ранку» наголошує, що лише деокупація усіх територій України зможе покласти край масовим порушенням міжнародного гуманітарного права, прав людини та варварському знищенню довкілля, яке здійснюється внаслідок російської агресії.

Ми закликаємо світ вжити заходів, щоб позбавити Росію впливу в Раді Безпеки ООН, інших міжнародних організаціях.

За злочин підриву Каховської ГЕС, інші воєнні злочини, вчинені Росією в Україні, повинні понести відповідальність як безпосередні виконавці, так і вище військово-політичне керівництво Російської Федерації. Організації Коаліції «Україна. П’ята ранку» постійно працюють над цим і готові надати всі задокументовані дані Міжнародному кримінальному суду, іншим інституціям, що розслідують факти порушень МГП в Україні.

Підрив Каховської ГЕС та інші злочини екологічного характеру, які вчиняє Росія на території України, мають підштовхнути міжнародну спільноту до криміналізації екоциду як п’ятого злочину, над яким має юрисдикцію Міжнародний кримінальний суд.

***

Коаліція “Україна. П’ята ранку” почала роботу 25 лютого 2022 року, наступного дня після повномасштабного вторгнення РФ в Україну. На сьогодні Коаліція об’єднує 34 неурядові організації та чотирьох індивідуальних експертів. Вони поєднали свої зусилля для системного документування воєнних злочинів і злочинів проти людяності, скоєних у ході російської збройної агресії проти України. Також Коаліція займається захистом жертв російсько-української війни через існуючі державні та міжнародні механізми правосуддя. Ці зусилля спрямовані на досягнення справедливості через притягнення до відповідальності владної верхівки РФ за скоєння злочину агресії проти України. 

Відео, де українець голіруч зупиняє російський танк, в перші дні повномасштабного вторгнення облетіло весь світ. Цього чоловіка звати Сергій Шевченко, він житель міста Бахмач, що на Чернігівщині.

Цей вчинок для багатьох українців став своєрідним символом спротиву. Але у Бахмацькій ОТГ були й інші герої, які, іноді навіть ціною власних життів, чинили опір окупантам.

Розповідаємо, як жителі Бахмацької громади зустрічали ворога, які воєнні злочини там вчиняли російські солдати та як місцеві мешканці переживали окупацію.

Оборонне місто героїв

Ще за часів Давньоукраїнської та Козацької доби Бахмач був оборонним містом. Свого часу там розміщувалася Бахмацька сотня Івана Мазепи, яка чинила опір московським “узурпаторам”.

А потім, у 1918 році, поруч з Бахмачем був бій під Крутами. Саме там 300 молодих українських вояків — курсантів Української військової школи протидіяли 4-тисячному підрозділу Червоної гвардії. Цей бій назвали боєм оборонців української державності.

З того часу пройшло чимало років і історія, можна сказати, повторюється. Тільки тепер українські воїни ЗСУ та прості жителі українським міст та сіл чинять спротив російській ворожій навалі.

26 лютого 2022 року містом Бахмач рухалася російська військова колона. Тоді, вже згаданий Сергій Шевченко, зупинив танк. Він закрив амбразуру механіку і техніка зупинилась. За такий вчинок чоловік ледь не поплатився життям — росіяни почали стріляти: спочатку вгору, а потім навели зброю на чоловіка. Однак так і не вистрілили, поїхали далі. Щоправда, велосипед сміливця таки переїхали.

Та в Бахмацькій ОТГ були й ті, хто заплатив своїм життям за спротив. Місцеві мешканці розповідають про цивільного, який на своєму автомобілі вклинився у російську військову колону і переїхав трьох окупантів. Росіяни розстріляли чоловіка — випустили по ньому 27 куль.

Представники місцевої влади кажуть, що з перших днів вторгнення почали готуватися до оборони: варили їжаки, завалювали дерева, блокували роботу САУ, ставили розтяжки, організували патрулювання, будували укріплені блокпости (здійснювали фортифікацію за канонами військових). Також місцеві сили спротиву “затрофеїли”, а потім передали ЗСУ понад 10 одиниць техніки. А згодом роздобули зброю та тротил і робили фугасні закладки. Загалом в добровольчих формуваннях було понад 1000 осіб.

Місцеві розповідають героїчну історію чоловіка, який зробив коктейлі Молотова і самотужки спробував підпалити техніку росіян. Чоловіка окупанти взяли в полон, везли в бік кордону на ворожому БТРі, та йому чудом вдалось втекти, коли росіяни зупинились в лісі. Далі чоловік дійшов пішки до найближчого села і йому вже допомогли дістатись додому місцеві жителі.

Стріляли прицільним вогнем

У селі Рубанка, яке входить до Бахмацької ОТГ, окупанти стріляли прицільним вогнем по місцевих жителях.

30 березня через село йшла російська військова колона. Точніше те, що від неї залишилися, адже окупантам так і не вдалося прорватися до столиці — українці дали відсіч ворогу. Як кажуть місцеві мешканці, у російських військових була агонія, тому вони почали розстрілювати село: стріляли по житлових будинках, школі й людях…

Так, окупанти прицільно стріляли в місцеву мешканку, яка живе на крайній вулиці села. Жінку поранили в руку і спину, але їй вдалося вижити. Вона розповідає, що того дня вийшла з погреба і за мить зрозуміла, що по ній стріляють росіяни. Жінка впала на землю, а коли намагалася підвестися — вогонь починався знову. Так вона пролежала, стікаючи кров’ю, кілька годин, аж доки окупанти не покинули село.

Того дня росіяни поранили ще двох мешканців Рубанки та обстріляли багато будинків. Під “вогонь потрапила” і школа. За словами місцевих жителів по ній прицільно вдарили з танка. Внаслідок цього була пошкоджена будівля навчального закладу: вчительська та кабінет директора. І хоч стіни відремонтували, вчителі кажуть, що досі важко заходити до цих кабінетів: все нагадує про події лютого-березня 2022 року.

Ще більших жахів довелося пережити й жителям з інших сіл Бахмацької громади: серед них Голінка і Гайворон. Коли окупанти відчули опір, почали відкривати хаотичний вогонь з САУ та мінометів. Стріляли по підстанціях, які були на їх шляху, в бік будинків, грабували магазини.

Розстріляні й полонені цивільні

В селі Григорівка є держпідприємство, де працює чимало людей з сіл громади. 15 березня, коли працівники їхали додому з роботи на мікроавтобусі, їм на зустріч виїхав ворожий БТР і відкрив вогонь. Того дня один чоловік загинув, а п’ять людей отримали поранення, зокрема водій.

22 березня росіяни розстріляли чоловіка в селі Голінка, який їхав на велосипеді повз ворожу колону. Він загинув на місці, тіло знайшли на обочині дороги.

29 березня окупанти вбили чоловіка, який просто рубав дрова на своїй садибі. Теж йшла повз ворожа колона… він не сховався.

31 березня російські солдати вбили жінку, яка стояла біля вікна, поцілили їй прямо в око…

Також росіяни чинили й інші звірства, наприклад, брали в полон цивільних. Так, 23 березня в селі Гайворон окупанти затримали шістьох чоловіків. Це молоді люди віком від 25 до 35 років. Їх утримували у складських приміщеннях сільгосппідприємства аж до 31 березня.

Зі слів затриманих, їх били (зокрема прикладом в груди, по спині) та примушували до співпраці. Коли росіяни зрозуміли, що чоловіки з ними не співпрацюватимуть — хлопців відпустили.

На жаль, двом чоловікам з села Гайворон не вдалось вижити після полону. Їх затримали 31 березня, потримали у підвалі, а 1 квітня розстріляли…

В Бахмацькій ОТГ, які в більшості сіл та міст Чернігівщини, які потерпали під окупації, росіяни накоїли дуже багато лиха. Та місцеві мешканці показали, що готові боротися та чинити опір окупантам та протистояти “руському міру”.

Статтю створено на основі задокументованих фактів командою Освітнього дому прав людини в Чернігові спільно з ГО “MART”. Документування воєнних злочинів відбувається у співпраці з Коаліцією «Україна. П’ята ранку» та ініціативою «Трибунал для Путіна» за підтримки Празького громадського центру.