Як допомогти дітям, які втратили все? І як зрозуміти, що сама потребуєш допомоги? Розмова з Юлією Мельниченко — про волонтерство, допомогу дітям та військовим та втрачене відчуття безпеки.

Юлія Мельниченко — волонтерка, викладачка, тактична медикиня територіальної оборони, учасниця Революції Гідності, одна з героїнь виставки “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize. Дорослим вона викладає тактичну медицину, а дітям в селі на Київщині — образотворче мистецтво. Працює з дітьми, що переїхали з тимчасово окупованих територій. Залучає своїх учнів до волонтерської діяльності.  Її учні малюють листівки для українських воїнів, вчаться підтримувати себе та інших. Та підтримати їх самих, створити їм безпечний простір — непроста задача. В цьому році Юлія взяла участь у Програмі психосоціальної реабілітації” в рамках проєкту ESU.

Її історія розпочалася у далекому 2007 році, коли Юлія була волонтеркою у літньому таборі для дітей-сиріт. Цей досвід переріс у  постійну співпрацю, а згодом — у координацію поїздок інших волонтерів до Старобасанського інтернату (в Чернігівській області). З перших візитів до сиротинця стало очевидно: дітям найбільше бракує уваги, справжньої небайдужості, а також людей, ладних навчити їх елементарних правил життя у зовнішньому світі.

“Ми їздили туди що два тижні, допомагали дітям здобувати соціальні навички, необхідні для життя в сучасному світі. Мені ніколи не подобалося, що депутати приїжджають в інтернат тільки на свята. Можновладці привозять цукерки і одяг, от і все. Діти зростають споживачами. Вони не бачать себе майбутньому, не мріють про жодну професію. Це треба було змінити, тож я почала об’єднувати однодумців. Ми зі студентами навчали дітей. Викладали хто що може: хтось малювання, хтось інтер’єрний дизайн, хтось вчив стригтися, хтось правознавство викладав. Вчили їх готувати, бо вони нічого не вміли.

Діти клали яйце в каструлю з водою і чекали, що має відбутися диво

А те, що поставити цю каструлю потрібно на вогнище і почекати, щоб вода закипіла…Вони не мали цього уявлення, тому що їх постійно обслуговували викладачі. ”. 

Юлія згадує, як, працюючи з дітьми з інвалідністю, які мали відсутні ручки чи ніжки, вчила їх не пасувати перед труднощами.

Завжди шукай вихід. В тебе є зуби, якими ти можеш затиснути пензлик і малювати

Багато її вихованців вступили до художніх вишів, один з них — до вищого навчального закладу у Німеччині. 

Крім візитів до інтернатів були також чисельні благодійні заходи, збори коштів для онкоодужуючих дітей, майстер-класи з малювання та арттерапія.

А потім прийшов 2014-й рік. Революція Гідності. Війна. Юлія каже:
“Я не ділю війну на “з 2014-го” і “з 2022-го”. Люди в Україні гинуть вже 10-й рік. Інша справа, що говорити про це почали тільки зараз”.

Під час Революції Гідності Юлія була однією з тих, хто допомагав лікувати поранених активістів та розселяти людей, які приїздили до Києва з інших міст. Тоді ж почалися перші збори для військових, навчання тактичної медицини, допомога військовим у шпиталі… За ці роки волонтерська діяльність сильно змінилась. 

Раніше все було спокійніше, і здавалося, що війна десь там відбувається, на Сході,  можна було собі розмірено і спокійно жити. Зараз всім очевидно, що це не так, і більшість людей так чи інакше залучені до волонтерства.

Хтось всім житловим комплексом плете сітки, а хтось в’яже панчохи. Всі хочуть бути корисними

Багато волонтерів кажуть про те, що люди неохоче донатять, стають байдужими. Стає все складніше закривати збори. Деяким здається, що це від того, що люди “втомилися від війни”, проте Юлія цієї думки не поділяє.

Збори складніше закривати, тому що дуже багато людей залишилося безробітними. Багато виїхали за кордон в пошуках прихистку, хтось залишився без дому і змушений поневірятися по інших містах. 

У цивільного населення значна частина сімейного бюджету йде на те, щоб вижити в сьогоднішніх умовах, тому важко зібрати на щось, а потреби збільшуються щодня: це і допомога пораненим, підтримка військових, потреби вимушено переміщених осіб.

У нас дуже багато травмованих людей 

Все це потребує ресурсів на відновлення — ментальних, в першу чергу. Коли навколо — нічні тривоги, а наші близькі йдуть на фронт, повертаються пораненими або геть не повертаються… це дуже важко витримати. 

Коли звикаєш допомагати іншим, коли навколо тебе — діти та дорослі, які втратили все, дуже важко не поринути в це з головою, забуваючи про себе. Втома дає про себе знати, коли приходять нові виклики.

Маю в групах учнів, які були в окупації, бачили смерть на власні очі, хтось з батьками тікав під обстрілами з інших міст, а дехто у шість років вже посивів і каже: 

“У мене був друг, якому відірвало ніжки. Його не врятували”.

Щоб навчитися допомагати їм, Юлія звернулась до програми реабілітації від Освітнього Дому прав людини в Чернігові. Зізнається, що перші дні програми стали для неї справжнім шоком.

Виявилось, що перш за все треба допомогти самій собі. Ти маєш бути в ресурсі, і ти маєш мати сили, щоб надавати допомогу іншим. Все це логічно, але неочевидно. Коли ти маєш в оточенні дітей, що пережили такі страшні речі, важко думати про себе і ставити свій комфорт на перше місце.

Кисневу маску потрібно вміти спершу одягнути на себе, і тренери Освітнього дому вчили журналістів, волонтерів та активістів робити це правильно. Кожного дня — вправи на заземлення, медитації, робота з диханням, кола обговорень, де можна ділитись почуттями та враженнями. Як працювати під час тривог, як заспокоїти дихання, коли слухаєш історію, яку неможливо витримати без сліз. Юлія зізнається: всі методики та вправи, які вона випробувала на собі, тепер використовує зі своїми учнями. Цей досвід та знання виявилися по-справжньому неоціненними.

“А ще Освітній Дім — це місце, де можна знайти однодумців і неймовірну підтримку. Саме там я познайомилась з журналісткою Крістіною Бут. Надихнувшись моєю роботою, вона висунула мене на виставку історій воєнного часу “Вчителі важливі” від Global Teachers Prize.”

Та найбільше надихають діти — ті, заради кого ми вчимося правильно дихати, створювати простір безпеки та затишку, підбирати вірні слова. Учні Юлії — 60 маленьких світів, і кожен — обдарований та унікальний. Вони приходять на її уроки на пів години раніше і йдуть пізніше, щоб взяти до рук пензлі і творити свій безпечний світ. Юлія Миколаївна прислухається до кожного малюнку, аби знайти індивідуальний підхід до учнів. Щоб юні художники мали можливість радіти, творити та забути про свої тривоги.

Бо мати того, хто тебе зрозуміє, підтримає і прийме — безцінно.

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

Історія громадської активістки Христини Юрлової, яка за свою проукраїнську позицію двічі потрапляла «на підвал», але не зламалась.

Уявіть, ви йдете вулицею свого рідного міста, як раптом до вас підходять чоловіки з автоматами, надягають мішок на голову і везуть «на підвал». Протягом трьох днів влаштовують допити, погрожують розстріляти біля стінки, не дають їсти та погрітися. Потім відпускають, але не надовго. Через кілька тижнів історія повторюється… знову підвал, знову допити і погрози. Серед викрадачів вам вдається впізнати свого однокласника, який свято переконаний, що так він бореться з ефемерними «бандерівцями»… а насправді — з беззахисною жінкою, «прикутою» автоматом до стіни…

Це лише мала частина того, що довелось пережити громадській активістці Христині Юрловій, яка родом з міста Дружківка, Донецької області.

За свою проукраїнську позицію Христина двічі потрапляла «на підвал». Зараз вона веде телеграм-канал «Борітесь – Поборете», який росіяни та білоруси визнали екстремістським. Іноді їй в телеграмі приходять погрози фізичною розправою. Та попри все Христина продовжує боротися за свою рідну Україну.

Майдан, Рязань, Дружківка

Коли трапився «Майдан», Христина якраз була у своєї бабусі в Рязані. З новин вона дізналася, що відбувається в Україні, і не роздумуючи взяла квиток на перший потяг до Києва.

«Моя бабуся тоді якраз захворіла і я поїхала до неї в Рязань. Тому про події Майдану я дізналася, власне, в росії. Відразу ж вирішила негайно їхати до Києва. Пам’ятаю, що відразу з вокзалу поїхала на Майдан. Спочатку я допомагала робити коктейлі Молотова, але тоді вже доводилось і домедичну допомогу надавати. Я робила перев’язки хлопцям. Було важко, адже в якийсь із днів в мене на очах загинув чоловік…». 

На Майдані Христина пробула десь місяць і повернулася додому — в м. Дружківка. А згодом до її рідного міста прийшли окупанти…

«Наше місто було під окупацією десь три місяці у 2014 році. Багато хто з місцевих знав, що я маю активну, проукраїнську позицію, що бувала на Майдані. Думаю, тому вони мене і забирали двічі “на підвал”». 

«Ми тєбє ногі постреляєм»

Христина каже, що попри те, що їй важко згадувати події, коли її забирали «на підвал», вона досі не може збагнути, що росіяни чи колаборанти від неї хотіли. Як і, власне, хто то був…

«Пам’ятаю, що 25 травня 2014 р. я йшла вулицею, як до мене підійшли два хлопці в балаклавах, з автоматами, й надягли мені мішок на голову. Вони повезли мене «на підвал», в темне, сире приміщення.  Поставили до стінки і сказали: “Єслі ти не будєшь говріть, то ми тєбє ногі постреляєм». Тільки я не знала, що їм говорити і що вони взагалі від мене хотіли. Якусь маячню несли… Протримали мене там десь три дні, а потім відпустили. 

А другого разу це було десь 10 червня того ж року. Тоді вони змушували мене  прибирати, пісок в мішки насипати. Пам’ятаю, що я дуже їсти хотіла і що було дуже холодно. А ще там з ними був мій однокласник. Я кажу йому: “Юра, що ти тут робиш?. А він мені: “А ти хочеш, щоб тут бандерівці бігали? Щоб їхні танки тут їздили? Я йому: “Які танки? Юра, ти про що?”

Одного разу вони нас вивели погрітися на вулицю, а потім сказали: “Вот сєйчас пріказ поступіт і ми вас растрєляєм”… Але через три дні таки відпустили».

Христина каже, що їй вдалось впізнати тільки однокласника. Хто були інші чоловіки вона не знає, але припускає, що росіяни. Додає, що багато її друзів й однодумців просто зникли безвісти ще у 2014 році. Вони теж були проукраїнськими…

Евакуація, рідні, обстріли

Після подій 24 лютого Христина досить довго не виїжджала з Дружківки. Навіть попри те, що недалеко від міста велись бої.

«Друзі мені телефонували й просили, щоб я негайно виїжджала з міста. Але я їм відповідала — ні, я вірю в Залужного і нікуди звідси не поїду. Вони мені відповідали, що ракети не дивляться, куди летять. Я це розуміла, але все одно там сиділа до останнього. 

Ми залишались в Дружківці разом з батьком, бо мама з моїм сином та сестрою поїхали раніше. Вони виїжджали у квітні 2022 року, якраз тоді, коли по залізничному вокзалу Краматорська була ракетна атака «Точкою-У” та касетними снарядами. Тоді понад 60 людей загинуло, 121 людина була поранена. Мої близькі, слава Богу живі, але сестрі посікло осколками ноги…

Я ж евакуювалася значно пізніше, коли росіяни були під Бахмутом». 

Зміна поглядів людей

За словами Христини, до 2014 року в Дружківці частина місцевого населення прихильно ставилася до росії: багато хто мав там родичів, друзів тощо. Після тимчасової окупації настрої дещо змінились, але все одно частина людей підтримували рф. Та події великої війни кардинально змінили настрої місцевих жителів.

«Я навчалася в ліцеї, директорка якого мала чітку проросійську позицію. Вона пропагувала серед нас, дітей, свої погляди про «велич росії». Знаю, що її син зараз живе в рф. І таких прикладів багато. Але після повномасштабного вторгнення погляди місцевих людей суттєво змінилися. По відчуттях — дуже.

Хоча я думаю, що і тоді люди не особливо хотіли бачити на нашій землі росію. Цього ніхто ніколи не хотів насправді. Просто людей не влаштовувала наша влада чи ще щось там. Ну і пропаганда давала своє. 

Зі свого боку можу сказати, що все що я хочу — це щоб Україна перемогла. Хочу, щоб окупанти нарешті залишили мою країну у спокої і дали нам нормально жити».

Зараз Христина живе в іншому місті, далеко від своїх близьких і від рідного дому, але вона не здається. І, як у словах видатного українського поета Траса Шевченка: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!», Христина продовжує боротися за правду і волю!

Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻  https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5

«В мене був зібраний рюкзак, в якому лежали мої документи, український прапор і віночок»…

Для громадської активістки Галини Калініної війна почалася ще у 2014 році, адже до 24 лютого 2022 року вона проживала в м. Щастя, Луганської області.

Ходити на роботу під обстрілами для неї свого часу було «буденністю». Галина працювала на Луганській ТЕС, але у 2016 році її звільнили за проукраїнську позицію.

Це не зламало жінку, навпаки — стало поштовхом для того, щоб вона почала ще більше боротися «за українське» в м. Щастя. І хоч через повномасштабне вторгнення Галина була змушена залишити місто — вона досі продовжує свою боротьбу.

Розповідаємо історію Галини, яка отримала підтримку в рамках Програми Захисту Освітнього дому прав людини в Чернігові.

Росія несе смерть вже понад 8 років

В м. Щастя Галина прожила понад 30 років. Вона бачила на власні очі, що відбувалося, коли Росія вторглася в Україну у 2014 році.

«Починаючи з 2014 року ми бачили як гинули наші хлопці, як евакуйовували поранених, як Росія через кордон завозила свою техніку. На той момент наша армія ще не була забезпечена нормальною екіпіровкою та зброєю. Тому, мабуть, і втрати були чималі. У нашому місті стояв батальйон «Айдар». Ми з подругою вирішили, що будемо допомагати нашим захисникам, чим зможемо». 

Галина розповідає, що ходити на роботу під обстрілами для неї свого часу стало вже чимось «буденним»:

«На роботу ми ходили під обстрілами. Не раз падали на землю, голову накривали руками. Ми звикли. Це була для нас уже буденність. Щоб себе якось підтримати ми почали готувати нашим військовим. Ми знали, що робимо гарну справу». 

Хода з українськими прапорами

У 2014 році на День незалежності України Галина з однодумцями організувала «українську ходу».

«Ми на 24 серпня організували ходу з українськими прапорами. Зібралося дуже багато людей. Це було щось неймовірне. Коли ми проходили повз батальйон «Айдар», хлопці плакали. Вони відчували, що їх тут чекають, що місто Щастя — українське».

Проте, за словами героїні нашої історії, на той момент у місті було багато проросійських місцевих мешканців та колаборантів. Тому їх з подругою відверто недолюблювали, особливо колеги з роботи.

«У 2014 році на територію Луганської ТЕС зайшли наші військові: батальйон «Айдар» і 80 аеромобільна бригада зі Львова. Ми з ними спілкувалися і це бачили працівники станції, які були колаборантами. 

З березня по червень 2014 року м. Щастя було під незрозумілими формуваннями. У червні 2014 року наші військові зачистили місто і повісили український прапор. Звільнили нас з Луганської ТЕС після того, як з території підприємства відвели батальйон «Айдар» і 80-ку. У 2014 році це не були такі військові формування, як зараз». 

Був випадок, коли Галині з подругою потрібно було виїхати з міста.

«У 2016 році наші хлопці були майже в Луганську. Ми думали, що область скоро звільнять, однак не склалось. Як згодом з’ясувалось, нашим військовим наказали відступити. Коли ЗСУ залишали місто, нам сказали: «Дівчата, виїжджайте. Якщо в місто зайдуть росіяни, ви не виживете. В Лутугине всіх проукраїнських розстріляли, там братська могила була на 60 осіб». 

Після цієї розмови Галина з подругою вирішили покинути місто. Проте вже через місяць вони повернулися назад.

Збудували свою фортецю — культурну

Галина каже, що після звільнення вона не знала, що робити далі, однак згодом сталася доленосна зустріч — вони з подругою познайомилися з представниками «Восток SOS».

«Восток SOS» взяли нас під своє крило: почали запрошувати на тренінги і  підтримували нашу громадську активність. В кінці 2016 року ми вирішили зареєструвати власну ГО, яку назвали — «Культурна фортеця». 

Ми проводили культурні заходи в місті, наприклад, просто неба робили покази фільмів. Люди були в шоці. Цей проєкт тривав 5 місяців. Навіть місцева влада почала нам трохи допомагати, хоча самі не приходили на заходи. Також робили майстер-класи для дітей та дорослих, дискусійний клуб… І, мабуть, продовжили б цим займатись, якби не повномасштабне вторгнення». 

«Перша пішла б на підвал»

Галина розповідає, що їхнє місто почали обстрілювати ще 17 лютого 2022 року.

«Вже 17 лютого нас почали обстрілювати: над головою все літало і свистіло. Я розуміла, якщо вони зайдуть в місто, то я піду перша на підвал — і не виживу. В мене був зібраний рюкзак, в якому лежали мої документи, український прапор і віночок. Ось з цим рюкзачком я і виїжджала з міста. 

24 лютого мене забрала подруга. Спочатку ми приїхали в Київ, кілька днів жили там. Потім поїхали далі, зрештою опинилися у Львові. Там вдалося влаштуватися у волонтерський центр. Після кількох місяців волонтерства я переїхала до Чернігова».

Зараз Галина живе в Чернігові і проходить стажування в Домі. Вона документує воєнні злочини і робить все, аби росіяни понесли за скоєне відповідальність.

Галина каже, що після перемоги обов’язково повернеться у своє рідне місто:

«Після перемоги я заїду у своє рідне місто Щастя на БТРі з українським прапором». 

Віримо, так і буде:).

Нагадуємо, що Освітній Дім прав людини в Чернігові надає індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей. Ознайомитися з деталями Програми можна за цим посиланням. 

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та інших партнерів.