08Лют2023
Розуміємо права людини Мережа домів прав людини

контакти

Провулок Луговий, 1 Г,
с. Количівка,
Чернігівський район,

Чернігівська область,
Україна 
15563

+38 0462 930-907
+38 0949 881-907

Позначка: захист активістів

Новини

«Перша пішла б «на підвал»… і не вижила»: історія активістки з Луганщини 

«В мене був зібраний рюкзак, в якому лежали мої документи, український прапор і віночок»…

Для громадської активістки Галини Калініної війна почалася ще у 2014 році, адже до 24 лютого 2022 року вона проживала в м. Щастя, Луганської області.

Ходити на роботу під обстрілами для неї свого часу було «буденністю». Галина працювала на Луганській ТЕС, але у 2016 році її звільнили за проукраїнську позицію.

Це не зламало жінку, навпаки — стало поштовхом для того, щоб вона почала ще більше боротися «за українське» в м. Щастя. І хоч через повномасштабне вторгнення Галина була змушена залишити місто — вона досі продовжує свою боротьбу.

Розповідаємо історію Галини, яка отримала підтримку в рамках Програми Захисту Освітнього дому прав людини в Чернігові.

Росія несе смерть вже понад 8 років

В м. Щастя Галина прожила понад 30 років. Вона бачила на власні очі, що відбувалося, коли Росія вторглася в Україну у 2014 році.

«Починаючи з 2014 року ми бачили як гинули наші хлопці, як евакуйовували поранених, як Росія через кордон завозила свою техніку. На той момент наша армія ще не була забезпечена нормальною екіпіровкою та зброєю. Тому, мабуть, і втрати були чималі. У нашому місті стояв батальйон «Айдар». Ми з подругою вирішили, що будемо допомагати нашим захисникам, чим зможемо». 

Галина розповідає, що ходити на роботу під обстрілами для неї свого часу стало вже чимось «буденним»:

«На роботу ми ходили під обстрілами. Не раз падали на землю, голову накривали руками. Ми звикли. Це була для нас уже буденність. Щоб себе якось підтримати ми почали готувати нашим військовим. Ми знали, що робимо гарну справу». 

Хода з українськими прапорами

У 2014 році на День незалежності України Галина з однодумцями організувала «українську ходу».

«Ми на 24 серпня організували ходу з українськими прапорами. Зібралося дуже багато людей. Це було щось неймовірне. Коли ми проходили повз батальйон «Айдар», хлопці плакали. Вони відчували, що їх тут чекають, що місто Щастя — українське».

Проте, за словами героїні нашої історії, на той момент у місті було багато проросійських місцевих мешканців та колаборантів. Тому їх з подругою відверто недолюблювали, особливо колеги з роботи.

«У 2014 році на територію Луганської ТЕС зайшли наші військові: батальйон «Айдар» і 80 аеромобільна бригада зі Львова. Ми з ними спілкувалися і це бачили працівники станції, які були колаборантами. 

З березня по червень 2014 року м. Щастя було під незрозумілими формуваннями. У червні 2014 року наші військові зачистили місто і повісили український прапор. Звільнили нас з Луганської ТЕС після того, як з території підприємства відвели батальйон «Айдар» і 80-ку. У 2014 році це не були такі військові формування, як зараз». 

Був випадок, коли Галині з подругою потрібно було виїхати з міста.

«У 2016 році наші хлопці були майже в Луганську. Ми думали, що область скоро звільнять, однак не склалось. Як згодом з’ясувалось, нашим військовим наказали відступити. Коли ЗСУ залишали місто, нам сказали: «Дівчата, виїжджайте. Якщо в місто зайдуть росіяни, ви не виживете. В Лутугине всіх проукраїнських розстріляли, там братська могила була на 60 осіб». 

Після цієї розмови Галина з подругою вирішили покинути місто. Проте вже через місяць вони повернулися назад.

Збудували свою фортецю — культурну

Галина каже, що після звільнення вона не знала, що робити далі, однак згодом сталася доленосна зустріч — вони з подругою познайомилися з представниками «Восток SOS».

«Восток SOS» взяли нас під своє крило: почали запрошувати на тренінги і  підтримували нашу громадську активність. В кінці 2016 року ми вирішили зареєструвати власну ГО, яку назвали — «Культурна фортеця». 

Ми проводили культурні заходи в місті, наприклад, просто неба робили покази фільмів. Люди були в шоці. Цей проєкт тривав 5 місяців. Навіть місцева влада почала нам трохи допомагати, хоча самі не приходили на заходи. Також робили майстер-класи для дітей та дорослих, дискусійний клуб… І, мабуть, продовжили б цим займатись, якби не повномасштабне вторгнення». 

«Перша пішла б на підвал»

Галина розповідає, що їхнє місто почали обстрілювати ще 17 лютого 2022 року.

«Вже 17 лютого нас почали обстрілювати: над головою все літало і свистіло. Я розуміла, якщо вони зайдуть в місто, то я піду перша на підвал — і не виживу. В мене був зібраний рюкзак, в якому лежали мої документи, український прапор і віночок. Ось з цим рюкзачком я і виїжджала з міста. 

24 лютого мене забрала подруга. Спочатку ми приїхали в Київ, кілька днів жили там. Потім поїхали далі, зрештою опинилися у Львові. Там вдалося влаштуватися у волонтерський центр. Після кількох місяців волонтерства я переїхала до Чернігова».

Зараз Галина живе в Чернігові і проходить стажування в Домі. Вона документує воєнні злочини і робить все, аби росіяни понесли за скоєне відповідальність.

Галина каже, що після перемоги обов’язково повернеться у своє рідне місто:

«Після перемоги я заїду у своє рідне місто Щастя на БТРі з українським прапором». 

Віримо, так і буде:).


Нагадуємо, що Освітній Дім прав людини в Чернігові надає індивідуальну підтримку правозахисникам, журналістам, громадським активістам та членам їхніх сімей. Ознайомитися з деталями Програми можна за цим посиланням

Програма захисту функціонує за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, National Endowment for Democracу, Human Rights House Foundation та інших партнерів.