Новини
Історія громадської активістки Христини Юрлової, яка за свою проукраїнську позицію двічі потрапляла «на підвал», але не зламалась.
Уявіть, ви йдете вулицею свого рідного міста, як раптом до вас підходять чоловіки з автоматами, надягають мішок на голову і везуть «на підвал». Протягом трьох днів влаштовують допити, погрожують розстріляти біля стінки, не дають їсти та погрітися. Потім відпускають, але не надовго. Через кілька тижнів історія повторюється… знову підвал, знову допити і погрози. Серед викрадачів вам вдається впізнати свого однокласника, який свято переконаний, що так він бореться з ефемерними «бандерівцями»… а насправді — з беззахисною жінкою, «прикутою» автоматом до стіни…
Це лише мала частина того, що довелось пережити громадській активістці Христині Юрловій, яка родом з міста Дружківка, Донецької області.
За свою проукраїнську позицію Христина двічі потрапляла «на підвал». Зараз вона веде телеграм-канал «Борітесь – Поборете», який росіяни та білоруси визнали екстремістським. Іноді їй в телеграмі приходять погрози фізичною розправою. Та попри все Христина продовжує боротися за свою рідну Україну.
Майдан, Рязань, Дружківка
Коли трапився «Майдан», Христина якраз була у своєї бабусі в Рязані. З новин вона дізналася, що відбувається в Україні, і не роздумуючи взяла квиток на перший потяг до Києва.
«Моя бабуся тоді якраз захворіла і я поїхала до неї в Рязань. Тому про події Майдану я дізналася, власне, в росії. Відразу ж вирішила негайно їхати до Києва. Пам’ятаю, що відразу з вокзалу поїхала на Майдан. Спочатку я допомагала робити коктейлі Молотова, але тоді вже доводилось і домедичну допомогу надавати. Я робила перев’язки хлопцям. Було важко, адже в якийсь із днів в мене на очах загинув чоловік…».
На Майдані Христина пробула десь місяць і повернулася додому — в м. Дружківка. А згодом до її рідного міста прийшли окупанти…
«Наше місто було під окупацією десь три місяці у 2014 році. Багато хто з місцевих знав, що я маю активну, проукраїнську позицію, що бувала на Майдані. Думаю, тому вони мене і забирали двічі “на підвал”».
«Ми тєбє ногі постреляєм»
Христина каже, що попри те, що їй важко згадувати події, коли її забирали «на підвал», вона досі не може збагнути, що росіяни чи колаборанти від неї хотіли. Як і, власне, хто то був…
«Пам’ятаю, що 25 травня 2014 р. я йшла вулицею, як до мене підійшли два хлопці в балаклавах, з автоматами, й надягли мені мішок на голову. Вони повезли мене «на підвал», в темне, сире приміщення. Поставили до стінки і сказали: “Єслі ти не будєшь говріть, то ми тєбє ногі постреляєм». Тільки я не знала, що їм говорити і що вони взагалі від мене хотіли. Якусь маячню несли… Протримали мене там десь три дні, а потім відпустили.
А другого разу це було десь 10 червня того ж року. Тоді вони змушували мене прибирати, пісок в мішки насипати. Пам’ятаю, що я дуже їсти хотіла і що було дуже холодно. А ще там з ними був мій однокласник. Я кажу йому: “Юра, що ти тут робиш?. А він мені: “А ти хочеш, щоб тут бандерівці бігали? Щоб їхні танки тут їздили? Я йому: “Які танки? Юра, ти про що?”
Одного разу вони нас вивели погрітися на вулицю, а потім сказали: “Вот сєйчас пріказ поступіт і ми вас растрєляєм”… Але через три дні таки відпустили».
Христина каже, що їй вдалось впізнати тільки однокласника. Хто були інші чоловіки вона не знає, але припускає, що росіяни. Додає, що багато її друзів й однодумців просто зникли безвісти ще у 2014 році. Вони теж були проукраїнськими…
Евакуація, рідні, обстріли
Після подій 24 лютого Христина досить довго не виїжджала з Дружківки. Навіть попри те, що недалеко від міста велись бої.
«Друзі мені телефонували й просили, щоб я негайно виїжджала з міста. Але я їм відповідала — ні, я вірю в Залужного і нікуди звідси не поїду. Вони мені відповідали, що ракети не дивляться, куди летять. Я це розуміла, але все одно там сиділа до останнього.
Ми залишались в Дружківці разом з батьком, бо мама з моїм сином та сестрою поїхали раніше. Вони виїжджали у квітні 2022 року, якраз тоді, коли по залізничному вокзалу Краматорська була ракетна атака «Точкою-У” та касетними снарядами. Тоді понад 60 людей загинуло, 121 людина була поранена. Мої близькі, слава Богу живі, але сестрі посікло осколками ноги…
Я ж евакуювалася значно пізніше, коли росіяни були під Бахмутом».
Зміна поглядів людей
За словами Христини, до 2014 року в Дружківці частина місцевого населення прихильно ставилася до росії: багато хто мав там родичів, друзів тощо. Після тимчасової окупації настрої дещо змінились, але все одно частина людей підтримували рф. Та події великої війни кардинально змінили настрої місцевих жителів.
«Я навчалася в ліцеї, директорка якого мала чітку проросійську позицію. Вона пропагувала серед нас, дітей, свої погляди про «велич росії». Знаю, що її син зараз живе в рф. І таких прикладів багато. Але після повномасштабного вторгнення погляди місцевих людей суттєво змінилися. По відчуттях — дуже.
Хоча я думаю, що і тоді люди не особливо хотіли бачити на нашій землі росію. Цього ніхто ніколи не хотів насправді. Просто людей не влаштовувала наша влада чи ще щось там. Ну і пропаганда давала своє.
Зі свого боку можу сказати, що все що я хочу — це щоб Україна перемогла. Хочу, щоб окупанти нарешті залишили мою країну у спокої і дали нам нормально жити».
Зараз Христина живе в іншому місті, далеко від своїх близьких і від рідного дому, але вона не здається. І, як у словах видатного українського поета Траса Шевченка: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!», Христина продовжує боротися за правду і волю!
Програма Захисту функціонує за підтримки Міжнародний фонд “Відродження”, Human Rights House Foundation та проєкту ESU.
Проект ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Для заповнення анкети на Програму термінової підтримки — переходьте за посиланням 👉🏻 https://forms.gle/gDHM5mJynWnM55Hs5
