«Руські на танку зламали мені вишню та пропонували папіроси «Стюардеса»

Пан М. із села Припутні на Чернігівщині — про велосипед у калюжі крові, танк у дворі й гасіння пожежі

Ім’я героя зашифроване в цілях безпеки.

Пан М. зустрічає нас біля хати з рушниками в руках — спеціально приніс постелити на лаву, щоби нам було зручно сидіти. Поки ми говоримо, до нього раз по разу приходять тварини — ластяться кішка й кози, лягає біля ніг сусідський пес.

Чоловік відразу починає розповідати.

«Коли началась оця війна, я утром о 6:00 24 лютого встав, включив телевізор, а там Зеленський виступає. Я зразу не поняв, що він балакає. Ну, я так по-сільському скажу: балакає. Так от, балакає, що напали. Я послухав, не зрозумів, пішов на роботу. Коли десь після обіду всі сусіди вийшли на вулицю. Я кажу їм: не поняв, що таке, що случилось? Мені кажуть: Коля, война началась. Война началась! Около семи ранку приїхала колона техніки, БТРи, танки. Місяць вони тільки ходили повз село.

Я в Росії працював, їздив, у мене друзі там, то я не міг зрозуміти, ну невже руські напали. Місяць вони просто ходили, але вже як уходили, так дали прикурить. Беспрєдєл, бєспрєдєл начався».

М. розповідає, як уперше зустрів росіян. Каже — якось повертався додому і побачив групу озброєних людей на своїй вулиці.

«Думаю, шо мені робить? Там руські. Вирішив піти додому. Було весняне врем’я, ще холодно було, то я думаю: грубу затоплю. Коли чую: гукають — «Хазяїн!».

Виходжу, а там сім чоловік з автоматами стоять. Питають: «А тут вообще єсть офіцери?» Я кажу — які офіцери, тут дві каліки зосталося.

Ну поняла ти мене, да? Які тут офіцери?

Усе, вони пішли. Тільки я грубу начав розпалювать — кричить. Я виходжу, стоїть там руський з автоматом. Набагато молодший мене. Каже: «Мужчина, ви курите?» А в нас даже туалетної бумаги не було. От. І він каже: ви курите? А в нас і курить не було. Я кажу: курю, но в мене немає. А він мені дає пачку «Стюардеси». Це ще я пацаном був, як ту «Стюардесу» випускали».

М. вперше за всю розмову щиро сміється.

«Представте, скільки вона на складах лежала. Ну що, не так? Ну ось розбалакався з ним, людина як людина. Він мені каже: я тоже із села.

Я йому кажу: я в Москві робив, а він каже — я ні разу в Москві не був. А я кажу: а я був і не раз.

М. розповідає: коли росіяни відступали, він встиг потрапити під обстріл і насилу врятувався, сховавшись у канаві від «клубка вогню, схожого на кукурудзу».

Й одразу згадує перші дні окупації.

«А оце мені поки не доходило, що война началась і вже магазини позакривались, надо було в сусіднє село поїхать. Назад вертаюсь — рускіє стоять. Ну куди вже тікати? Нікуди тікати. І я сам уже йду, і назустріч високий хлопець рускій, і з ним бурят, і по-українськи до мене говорить.

Він мені по-українськи каже «Добрий день!» Ну я вже по-путінськи кажу «Здрасьте».

На питання про смерті місцевих відповідає неохоче.

«Один день було так — я велосипед біля магазину ставив, а на другий день уже уйшла колона, то я думаю — піду хоч велосипед заберу, приходжу, а біля нього така лужа крові. Думаю — не понял. Коли пішов питать, то кажуть — односельця застрелили. Не знаю, чому так сталося. Ніхто за це не балакає».

«У мене самого у дворі танк стояв. Зламали вишеньку…»

Що робив танк у дворі М. не знає, а на питання про це гірко сміється. Каже — не розпитував. Але на саму подію не жаліється — бог милував, хата вціліла. Сусідам повезло менше.

«Оце сусідам дали прикурить, хата загорілась. Ми хотіли пожарну машину кликати, а водій машини каже — куди я поїду, щоб мене там пристрелили? То ми самі тушили. Мені сусід каже — давай тушить, а як будуть руські їхать, то махни їм, щоби порозбігалися. Я не видумую!

Можливості евакуюватись у М. не було, та й сам він таких планів не мав.

«Мені якось руський каже — чого ти не тікав по зеленому коридору? А я як маю про той коридор знати? У мене мобілки нема, світла не було, телевізора нема, радіо. Оце вода тільки була з колодязя. Як я мав знати?»

Поки ми говоримо, кози М. постійно намагаються долучитися до розмови. Господар по-доброму свариться. Кішка Маруся постійно намагається залізти хазяїну на руки.

«Тварини нормально все пережили. Кіз завів уже коли руські пішли. У сусіда собаку жалко. Сусід каже, витягував його з вогню, а він звик ховатися в сараї, то й ліз назад. Ну і згорів. Бідненький.

Кури ховалися під сараєм, а сарая не було.

М. згадує: більшість його сусідів поїхали, на вулиці «жили» тільки дві хати. Проте після деокупації всі повернулись.

«Коли вже все скінчилось, я сусідку побачив. У нас тут три жилі хати, то вона виїхала. А тут повернулась, бачу — їде на велосипеді, везе речі. Вона як побачила мене — віриш? Так заплакала, я сам чуть не почав плакати! Каже: сусід, я думала тебе не побачу більше.

І до чоловіка свого каже — там у нас вдома має буть горілка, якщо руські не забрали. Піди, каже, налий йому пляшку. Бо ми як виїжджали — першим бачили тебе, і як повертаємось — теж ти».

М. просить не вказувати його ім’я. Каже, як знову прийдуть руські — за такі балачки поставлять його «прямо отут, біля паркану».

Кудлатий сусідський пес проводжає нас до самого перехрестя.

Дорогою назад ми знаходимо російський сухпайок, що стоїть на підвіконні закинутого будинку з розбитими вікнами.

Розмовляла Крістіна Бут, текст і фото — Дар’я Данова.