Село Припутні — одне з багатьох на Чернігівщині, що опинилося в окупації російських військ у лютому-березні 2022 року. Тут людей розстрілювали, на подвір’ях місцевих жителів ставили військову техніку, грабували будинки, а один і взагалі спалили задля розваги. Після відходу з області — залишили заміновану територію та жахливі спогади від пережитого.

Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

“Нас розстріляли. Нас ранило…”

За період окупації, яка тривала трохи більше як місяць, у невеликому селі загинуло п’ятеро людей. Першими жертвами стали Олександр Грищенко та Євгеній Чемерис. 26 лютого 2022 року вони автомобілем поїхали в сусіднє село Крупичполе. На початку села стояла колона російської військової техніки. По автомобілю відразу відкрили вогонь. Автомобіль загорівся, обоє чоловіків, на жаль, загинули. Чому російські військові почали стріляти достеменно невідомо. Чоловіки були цивільними.

Наступна трагедія трапилася через місяць. 27 березня подружжя Світлана та Григорій Продани їхали велосипедами до сусіднього села на похорон батька. Дорогою в них поцілили російські військові. Поранена жінка змогла зателефонувати та попросити допомоги. Вона розмовляла вже тихо і казала: «Нас розстріляли. Нас ранило. Колони вже немає. Ми у вербичках». Швидка допомога забрала людей у лікарню. Світлана померла у приймальній. Григорію зробили операцію, але вночі він помер.

Через чотири дні, 31 березня 2022 року, коли російські війська покидали Чернігівщину, то застрелили чоловіка в селі. Його звали Микола Кубрак. Він перебував біля одного з перехресть, кудою прямували російські колони. Солдати зробили декілька пострілів. Рана була на шиї. Невдовзі чоловік помер.

Коли завершилася окупація, здавалося все позаду, але це було не так. Російські військові ретельно замінували територію. На одній із мін підірвався автомобіль швидкої допомоги, в якому їхала родина медиків на прізвище Пабат. Чоловік та жінка померли від отриманих травм, їх донька отримала поранення, сину пощастило залишитися неушкодженим.

Хаотичні обстріли, пограбування та підпали

Російські військові розташувалися в лісі, що на околиці села. Облаштували бліндажі і там постійно перебували. Селом регулярно курсували російські колони. Свідки розповідають, що під час руху бронетехніки залишатися на вулиці було вкрай небезпечно. Військові РФ хаотично обстрілювали будинки місцевих мешканців та інші будівлі, які траплялися їм на шляху. 

Росіяни заходили в пусті хати, в них брали все, що бажали. У людей із підвалів та погребів зникли харчі. Вбивали та забирали свійських тварин. Нищили автомобілі. Шукали алкоголь та сигарети. Викрадали різноманітні побутові речі, одяг та навіть жіночу білизну.

Місцевий магазин росіяни протаранили БМП, забрали гуманітарну допомогу, яку якраз роздавали місцевим мешканцям наприкінці березня. Охочих, що зібралися отримати гуманітарку, розлякали автоматними чергами.

Спалений автомобіль у селі Припутні. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Коли російські війська покидали Чернігівську область, селилися в будинки місцевих мешканців, прикриваючись цивільним населенням як “живим щитом”. Будинок однієї жінки, де російські військові якраз вирішили заночувати та розважалися всю ніч, вживаючи алкогольні напої, вранці підпалили. Потім завели свою бронетехніку і колона попрямувала в бік російського кордону. Відомо також, що в інших людей російські військові спалили фуру, вогонь з якої перекинувся на будинок. Все згоріло. 

Страшно усвідомити, що це лише частина тих страшних подій, які довелося пережити мешканцям села Припутні. За трохи більше, ніж місяць, російські військові “визволили” їх від спокійного життя, здоров’я, будинків, речей, а семеро людей від найціннішого — життя.

_________

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. 

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Історія стійкості та згуртованості мешканців села Припутні

Звичайна сільська вулиця. А ось і хата, обсаджена деревами та калиною.

Заходимо… На подвір’ї милують око червоні айстри, ніжні троянди та жоржини. Є тут і м’ята, і нагідки, і чорнобривці. Ще й барвінок зеленіє у квітнику. Такий квітник змогла б доглянути тільки справжня господиня. До нас виходить Людмила Бунькова, яка була очевидицею окупації села Припутні на Чернігівщині.

Ранок 25 лютого 2022 року запам’ятався Людмилі Іларіонівні назавжди. У цей день вона вперше почула гуркіт військової техніки та через вікно побачила ворожі колони бойових машин із літерами O, Z, V. Жінка не могла повірити, що почалася справжня війна, хоча з екранів телевізорів дуже часто говорили про ймовірні дати початку російського наступу.

— А ми ще із сусідами сміялися, — згадує Людмила, — якби хотів путін напасти, уже напав би.

Після цього дня життя родини Бунькових змінилося.

— Найстрашніше — це ніч, коли починали гатити. Ти лежиш, а над будинком починають літати снаряди. Вони літають так низько й так голосно, що тобі здається, що вони зараз знесуть дах будинку, — згадує пані Людмила.

Ми, затамувавши подих, із цікавістю слухали цю милу жінку, яка виявилася не з полохливого десятка: коли була змога, вона робила фото та відео подій в окупованому селі.

— Заховаюся за сарай або стану за ріг хати, наведу камеру, та і знімаю… Чоловік сварився, бо непокоївся та хвилювався, щоб не помітили, — із запалом підморгує Людмила.

Село Припутні під час окупації (фото Людмили Бунькової)

Попелястий котик, незважаючи на нас, обережно забрався на лаву, далі — на рюкзак, зручно вмостившись, почав дрімати. Наша співрозмовниця посміхнулася, поглянувши на кота, та продовжила розповідати про те, як вони перебиралися в погріб під час обстрілів; як спали одягнутими; як сусіди почали гуртуватися та допомагали один одному, ділившись крупами та хлібом; як сусід Іван від свого генератора підзаряджав усім ґаджети.

Цей шлях через село я буду пам’ятати все життя

Оскільки в лісі, неподалік від будинку Людмили, було скупчення російської техніки за пропозицією старости села сім’я Бунькових переїхала до іншого пустого будинку, який знаходився на хуторі в більш безпечній зоні.

Людмила поглянула на свою хату, яку купила незадовго до війни… Сонце залило двір — і стіни хати раптом яскраво зазеленіли в сонячному промінні… Саме тут, у цій хаті, уперше вона зустріла росіян, коли бігала навідатися додому…

— Я похапцем забирала речі онуків, бо коли збиралися, не все встигли взяти. Чую: скрипнули двері — і почулися обережні кроки… Я причаїлася. Сіла на табуретку — перед очима все життя… Сиджу та думаю: «Прости мене, Боженько, грішну. Жаль, що не побачила внуків.» На вулиці в цей час було чути сильні звуки пострілів. Хтось зайшов у коридор та запитав: «Єсть кто дома?». Я мовчу. А потім до мене доходить, що треба обзиватися. Мій син — військовий, він попереджав мене, що потрібно відповідати. І я крикнула: «Єсть! Єсть! Не стріляйте!» До кімнати зайшов військовий і запитав: «Ви адна?». Я хочу щось сказати, але не можу нічого із себе видавити. А він знову: «Єсть єщо кто-то, кромє вас? А где ваша сємья? А пустиє дома здесь єсть?»

Пані Людмила помовчала… Відчувалося, що їй важко говорити, проте своїх емоцій вона не виявляє, тримає все в собі. Жінка згадує, як отямившись, спочатку заридала, а коли заспокоїлася, побачила, що окупантів було четверо: невисокі, але кремезні, схожі на бурятів.

— Я їм щось відповідала, а в голові роїлося: «Іти треба… Іти треба… Там онуки із чоловіком…». Взявши себе в руки, я впевнено та рішуче попрямувала з хати, на ходу пояснюючи руським військовим, що часу в мене немає, що мені треба йти, що в іншому кутку села мене чекають онуки… Окупанти мене таки почули… Автоматник наказав мені взяти тканину білого кольору в руки й не бігти, а йти вулицею повільно. Я знайшла простирадло, два телефони заховала попід руки, щоб росіяни не побачили (знала: якщо знайдуть гаджети — заберуть, а як побачать фото, ось тоді — мені кінець!) і пішла… Іду та наказую собі: «Тільки не біжи, тільки не біжи…». Так і пройшла з одного кінця в інший… Із часом деталі забуваються, але цей шлях через село я буду пам’ятати все життя…, — зізнається Людмила.

Людмила Іларіонівна сьогодні намагається повернутися до звичного життя. Вона говорить із теплом у голосі та усмішкою про онуків, згадує з повагою чоловіка, який нещодавно помер. З хати вийшов онук Максим, привітно посміхнувся.

Нам пора йти… Але не хочеться прощатися із цією неймовірною жінкою, стільки в ній сили, витримки, любові…

Виходимо.

Нас проводжає п’янкий гіркувато-терпкий запах чорнобривців.

Матеріал підготували Ірина Решетняк та Ігор Процик в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Мальовниче село Припутні, що на Чернігівщині — одне з багатьох сіл, яке пережило російську окупацію. Живуть тут привітні люди, які ще оговтуються від тимчасової окупації.

Росіяни що хотіли те й робили в селі, розповідають жителі. Лазили по погребах, ловили та різали курей, виганяли господарів із їх хат, пиячили, розважалися. Танками зруйнували хати, магазин, паркани навколо церкви та школи. Наробили багато лиха, але все можна відбудувати, не повернеш тільки ті загублені життя семи односельців, п’ятьох розстріляли російські військові, а двоє підірвалися на міні.

Для маленького села, де всього мешкає близько трьохсот жителів, це велика трагедія і вони не перестають про це розповідати і плакати, плакати й розповідати.

25 лютого 2022 року в село зайшли танки та важка техніка «русского мира».

Ми, на подвір’ї родини Олійників, які живуть на краю села. Вони погодилися розповісти про дні тимчасової окупації, про незламних та нескорених односельчан, та про те, що їм допомогло вижити.

Зустрічає нас колоритний місцевий чоловік, Олійник Григорій Олександрович, 1936 року народження. Він працював у місцевому колгоспі їздовим, а потім завідував фермою. Разом із дружиною виростили трьох доньок, мають трьох онуків та правнуків.

Дружина, Віра Петрівна, пішла в засвіти ще у 2003 році, а він проживає разом із донькою Людмилою, зятем Олексієм та онуком Владиславом у їх хаті. Хлопець, разом із дідом, дуже емоційно розповідають нам про те, які злочини творили окупанти в їхньому селі.

Безневинно вбиті росією

За 10 кілометрів від села Припутні розташоване село Крупичполе, до якого в середині березня їхали Чемерис Євген та Грищенко Олександр та були розстріляні з кулемета та загинули на місці, згорівши в автомобілі. Це було в середині березня, розповідає Григорій Олександрович.

Наступна історія нас вразила ще більше своєю жорстокістю та цинізмом. У сусідньому селі Вишнівка, що за три кілометри від Припутнів, помер батько Григорія Продана і він вранці, разом із дружиною Світланою на роверах їхали на похорон. На жаль, назустріч їм рухалась колона кадирівців, які просто розстріляли подружжя. Чоловік загинув одразу, а дружина померла в лікарні. Троє дітей залишилися сиротами.

Ще одна історія, яку емоційно розповідає Владислав. Медики Володимир та Тетяна Пабат (Симони по вуличному) залишилися в окупації з двома дітьми, щоб надавати людям медичну допомогу. 31 березня 2022 року поверталися з дітьми Ганною та Сашком із хутора Безбородьків, що на краю села. Машина натрапила на протитанкову міну, батьки загинули, а діти отримали важкі поранення, але залишилися живі. Тепер Ганна виховує молодшого брата, він її вся сім’я.

Таких трагічних історій у діда з онуком безліч! Кожну історію пропускаєш через себе та не можеш стримати сліз.

Як Богдан із батьком Миколою украли «Ураган»

Але є історії які насправді вражають своєю хоробрістю. Коли окупанти зайшли до села, розповідає Владислав, вони відкрили та обікрали магазин, тому певний час не було де хліба навіть купити. Односельці допомагали вижити один одному як могли. У кого було в запасі борошно, ті пекли коржі, млинці та просто пригощали сусідів на кутку. У кого забрали хату, тих прихистили односельці. Через два тижні, ризикуючи життям, хліб почали возити з Ічні місцеві підприємці. Сім’ям із дітьми давали по батону на дитину, а дорослим по пів хлібини на кожного. Отак і виживали.

Товариш Владислава, Богдан Грищенко, разом із батьком Миколою, жителі села Вишнівка, вкрали серед білого дня в окупантів «Ураган», відігнали його до лісу, а потім передали Ніжинській Територіальній обороні. Українці своїх не кидають і завжди прийдуть на допомогу, говорить Влад.

Епілог

Життя триває, до родини прибилася кішка з кошенятами, годуємо, бо вони такі малі та безпорадні — говорить пані Людмила. Ми бажаємо їм здоров’я, Перемоги, мирного неба та запрошуємо до нас на Кропивниччину.

Матеріал підготували Світлана Філіпова та Олександр Переведенцев в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Коли-небудь людство повинно буде зрозуміти, що любов переможе, бо її неможливо подолати. Але ніщо так не ламає життя людей, як війна. Бо війна — це найстрашніший злочин, що потребує засудження та покарання.

У село Припутні окупанти вдерлися 25 лютого 2022 року. Тут росіяни розстріляли та закатували сім місцевих жителів. Окрім того — мародерство, знущання, розтрощені, спалені та пограбовані будинки.

Дід Грицько та баба Валя, місцеві жителі, — свідки численних злочинів російських нелюдів. Ми в частково відбудованому помешканні літнього подружжя. Ось їхня історія.

Ховались у погребі

25 лютого об 11:00 через село пішла колона танків, БТРів та іншої ворожої техніки. Спочатку старим було не зрозуміло, що відбувається, бо військові, які наче горобці сиділи на бронетехніці, навіть махали їм руками. Коли дід та баба зрозуміли, що це окупанти, вони сховались у погребі. Колони продовжували йти одна за одною, у день по дві-три, і баба Валя, сидячи в погребі, почала рахувати кількість техніки за звуком. Сто п’ятдесят сім… Наступна — сто сорок сім… Ще дев’яносто шість… Була одна зовсім маленька — тридцять вісім.

Спочатку росіяни нікого не чіпали, але коли ЗСУ погнали їх назад, побиті та злі вони почали зганяти свою злобу на місцевих жителях. Вдиралися в хати, вбивали собак та худобу, грабували будинки, руйнували та палили.

З 25 лютого кожен день над хатою літали ракети, гелікоптери, навколо лунали вибухи. І кожного разу баба Валя, щоб сховатися в погребі, тягнула на собі напівпаралізованого чоловіка. Було дуже страшно, але не зважаючи на це, вони до останнього не хотіли покидати своє помешкання.

У ніч із 21 на 22 березня 2022 року до їх сусідки на подвір’я зайшли окупанти. Коли їм ніхто не відчинив двері, вони зламали замок, вдерлися до хати та почали стріляти. Поранили собаку, залишивши після себе купи гільз, калюжі крові, безлад та до смерті переляканих людей.

Наступного дня староста перевіз бабу Валю з дідом Грицем до центру села, де було хоч трошки безпечніше. Виявилося, що фактично він врятував їм життя, бо наступного дня на їхнє подвір’я був приліт та пошкодив фундамент будинку. Сусідня хата згоріла нанівець та пожежа перекинулась на їх сарай. Але мешканці села, хто був поряд, встигли загасити вогонь.

Плакали та обіймались

Взагалі люди, не зважаючи на жахливі обставини та постійну загрозу життю, піклувалися та допомагали один одному. Зі сльозами в очах баба Валя згадує день, коли вона вмовила діда відпустити її до церкви. Дід із тягарем на душі відпустив її, але благав, щоб вона їхала на велосипеді городами.

Саме в той час, коли баба Валя була в церкві, до їхнього подвір’я під’їхала бронемашина з кулеметом на даху. Дід тихенько подивився з-за фіранки й побачив дуло кулемета, спрямоване на його вікно. У той момент у нього була тільки одна думка — щастя, що його Валюши не було вдома, бо її серце не витримало б цього жаху.

Двоє окупантів зістрибнули з броні та рушили в бік хати та, хвала Богові, пройшли повз. З переляку дід сховався в куті дальньої кімнати. Згодом він почув звук від’їжджаючого броньовика. Коли баба Валя повернулася із церкви, вона побачила глибокий слід від важкої техніки біля паркану. З жахливою думкою про те, що її чоловіка стратили, вона кинулась до хати, почала стукати у двері та гукати.

Зрозумівши, що двері зачинені зсередини й не почувши відповіді, її охопив новий жах, що її любого Гриця повністю паралізувало і він помер. А коли він відчинив двері, вони плакали та обіймали один одного.

Слухаючи цю розповідь люблячого подружжя, на розум спадає одна думка: як би російські окупанти не намагались залякати, закатувати, вбити наш народ, вони ніколи не здобудуть перемоги ані над нашою гідністю, ані над нашою любов’ю до своєї землі, свободи, один до одного!

Матеріал підготували Сергій Івушкін та Тетяна Васильєва в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Мешканка села Припутні, що на Чернігівщині, розповідає про вбивства росіянами цивільних.

Припутні — це невеликий населений пункт на Чернігівщині. Уперше російських військових тут побачили 25-того лютого 2022, а перебували вони в селі до кінця березня 2022 року та найбільшої шкоди завдали, коли відходили. Коли йдеш селом, важко не помітити наслідки війни: спалені домівки, зруйновані будівлі, сліди від бойових автівок на асфальті.

Але — це те, що видно неозброєним оком. Щоби побачити більше, треба бути готовим говорити і слухати.

Ідучи Припутніми, ми зустрічаємо жінку років п’ятдесяти, у синьому квітчастому халаті та теплій олімпійці. На голові в неї — хустка. Жінка повертається з городу. Поруч біжить миле собача з мордочкою вовка, на ім’я Айра. Айра лащиться до нас, незнайомок, а її хазяйка турботливо каже: «Не можна, чужі».

Ми починаємо потроху говорити з пані Н. (ім’я не вказуємо його з міркувань безпеки), розповідаємо, хто ми і звідки. А головне — навіщо та про що хочемо писати матеріал. Щойно вона чує слово «росіяни», починає плакати.

«Мого сина вбили росіяни. Розстріляли…».

Так ми дізнаємося, що в пані Н. було два сини: 24-х і 19-ти років. Старшого в неї назавжди відібрали російські військові. Він був цивільним. Попереджаємо: наступний текст містить чутливі матеріали.

«Він дружив зі ще одним хлопцем, ну як хлопцем, — знайомим, бо той йому в батьки годився. Але вони дружили. У нього були трактори, так мій син йому на тракторі робив, помагав ото все. Ну, і його разом із цим чоловіком вбили, коли вони їхали разом десь у Крупичполе, там працювали. І росіяни на початку Крупичполя їх розстріляли. Той чоловік, його просто спалили, він згорів живцем, не було нічого, до кісточків вуголь… А мій при тілі був, хоча б при тілі був, але обгорений».

Це — не одиничний випадок вбивства російськими військовими цивільних. На жаль, серед місцевих жителів — семеро загиблих.

«Вони ходили по чужих хатах, обходили домівки, а де ніхто не жили, де хати були пусті, бо там виїхали люди, то вони там жили… Їжу забирали. Ось там моя сусідка живе, так у неї позабирали масло, булки, усі олії, — усе, що бачить, усе гребе.

Хай беруть, от тільки нащо ви людей убивали? Ось мого сина — за що? Людей мирних? Розстріляли наших у Крупичполі. Їхала пара на похорон у Вишнівку, так от там у Вербичках, отак як на Вишнівку їхати, їх теж розстріляли. А один чоловік їхав… Отут домік уже згорів, так він поїхав туди на пожар, так вони його біля сільської ради вбили…»

Пані Н. зізнається: був час, коли своїх односельчан мешканці Припутніх ховали не на цвинтарі, а біля церкви. Складне рішення пояснювалось простими міркуваннями безпеки: ані священник, ані сільські жителі не хотіли випробовувати долю, щоб їхати на кладовище.

Також пані Н. згадує випадок, коли жінка старшого віку підірвалась на міні.

«А ще було, баба на міні подорвалась, на мосту. Ми їй казали: ну не їдьте, не їдьте вночі… а вона не послухала й поїхала. Ну, і ми тоді чули, що бахнуло щось добряче».

Наша співрозмовниця на життя не скаржиться. На публікацію історії погоджується тільки на умовах анонімності: боїться, що росіяни можуть повернутися та мститися за розказану правду. Говорить, що життя продовжується, якось справляються. Допомоги ні від кого не отримують, але й не чекають. Каже: а кому ми тут потрібні?

Єдине, за що справді хвилюється, так це за те, що синові своєму не може дозволити поставити пам’ятник; там стоїть звичайний хрест. Знайомі втішають, мовляв, усе одно земля прийняла. Але, здається, для пані Н. таки є різниця.

Говорячи про пережите, Н. не плаче, тримається мужньо. Іноді Айра, мала бешкетниця, ніби відчуваючи, що біль хазяйки стає нестерпним, робить щось миле та дурненьке: ганяється за хвостиком чи норовить вкусити нас за кросівки. І посмішка знову повертається на обличчя нашої співрозмовниці.

І сонечко сяє яскраво, як тільки буває на бабине літо.

І життя триває в селі Припутні на Чернігівщині.

Матеріал підготувала Крістіна Бут, яка є учасницею навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Староста села на Чернігівщині — про місяць без світла, силу громади та те, що значить бути героєм.

Вранці на вулиці тепло і тихо, ми з колегами приїжджаємо в село Припутні.

До нас наближається чоловік на велосипеді, який представляється Анатолієм Миколайовичем. Анатолій — людина ввічлива і привітна, одразу запрошує нас до сільської адміністрації. По його розмовах з місцевими жителями ми розуміємо, що він — староста села, який в курсі всього, що відбувається. Під час окупації він так само, на велосипеді, об’їжджав селян кожного дня, щоби упевнитись, що з ними все добре. Староста пояснює нам, що ми зупинилися на тому ж перехресті доріг, якими окупанти рухалися на Київ, показує постраждалих і будинки. Розпитує всіх, як справи і яка потрібна допомога.

Одразу представляємось і кажемо, що ми волонтери з Білорусі і не підтримуємо ні окупантів, ні диктаторів. Анатолій Миколайович погоджується на інтерв’ю.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?

23 лютого 2022 року мене викликали в управління, де розповіли, що робити, якщо раптом почнеться війна. Ми домовилися, що з першого березня я розпочинаю виконання обов’язків міського голови.

Чи могли ви виїхати з села?

Ні, це село, в якому я живу з родиною. Я не міг залишити ні їх, ні жителів села.

24 лютого ми прокинулися від вибухів і обстрілів. Через наше село проїхали перші колони, вони були, як кажуть, з гарною технікою, поводилися неагресивно, махали нам руками і давали можливість себе фотографувати, знімати відео. Було відчуття, що вони впевнені, що їх тут радісно зустрічають.

Через наше село колони проходили транзитом. Окупанти приходили до нас лише тоді, коли заблукали чи потребували води. На той час у селі проживало 350 жителів.

З 1 березня село було знеструмлене. Місцеві жителі об’єдналися і підтримали один одного, як могли. Через тиждень у них закінчився хліб, а в місцевому магазині продуктів було на два тижні.

Ми бачимо, як важко нашому герою згадувати події, робимо паузу. В цей час у старости дзвонить телефон і ми чуємо, як він питає когось, яка допомога йому потрібна. Розуміємо —  тільки що мали нагоду спостерігати, як він допомагає комусь з жителів. 

Як вдавалося забезпечити село всім необхідним?

Село було заблоковане окупантами. Вони використовували асфальтовану дорогу, тож ми були змушені користуватися ґрунтовими та лісовими стежками. Ці стежки проходили крізь болото та були засніжені. Так ми прокладали шлях до понтонного мосту. Дороги ці годяться тільки для трактора чи спецтехніки, машиною там не проїхати.

Через місцеву адміністрацію до нас звернувся підприємець, який міг привезти 10 мішків борошна на два села 7 з яких ми розділили в літрових банках серед наших жителів — по 2,5 банки на сім’ю. Ми везли 2 мішки через болото в сусіднє село, де жителі дали нам олії, яку ми розділили по півлітра на родину. На жаль, не всім вистачило. Через деякий час той же підприємець зміг допомогти з хлібом і привіз 200 батонів, це пів батона хліба на родину. Село, з якого ми повинні були везти хліб, було за 12 кілометрів від нас.

Що відбувалося з жителями села, поки воно було під окупацією?

Обстріли були щодня. Військові помітили, що місцеві жителі спостерігають за рухом техніки і з цього моменту почали обстрілювати село з автоматів, щоб люди не виходили на вулицю і не бачили, що відбувається навколо.

Люди в селі згуртувалися, стали більше допомагати один одному, переживати один за одного, навіть ті, хто раніше посварився, забули всі свої образи. Ми щодня обходили село, щоб знати, хто в якому стані. Якось вночі почали обстріл однієї хати, стріляли бронебійними та звичайними кулями. Коли закінчили атаку, ми пішли перевірити, чи є постраждалі, і хазяйка хати відізвалась. Як виявилось, росіяни стріляли, бо шукали своїх дезертирів. Після цього ми її переселили в іншу хату разом з дочкою.

Як поводили себе окупанти?

У перші дні окупанти застрелили двох наших хлопців. Одного ми знайшли з простреленою головою, а від другого лишилися самі кістки. За час окупації села окупанти вбили сімох жителів. Останнього — коли виходили. Ми помітили, що через місяць окупанти почали сильно нервувати, просто стріляли безглуздо, щоб люди не мали можливості вийти на вулицю. Артилерія ЗСУ добре влучала по їх позиціях.

А як місцеві жителі?

Поки наше село було заблоковане і не було можливості пересуватися між селами, люди, попри обстріли, збиралися з обох боків сусідніх сіл, щоб налагодити логістику.

Я місяць не виїжджав із села, бо не міг залишити селян самих, відчував відповідальність за них. Навіть коли довелося поїхати в адміністрацію, я розумів, що в селі буду кориснішим. Моя родина, дружина, дочка і син були поруч зі мною весь час.

На жаль, у нас не було можливості захиститися, тому ми робили все, що могли — рятували один одного і передавали дані про пересування ворога на нашій землі. За весь цей час ми не помітили, щоб хтось із нашого села допомагав окупантам чи бажав “русского міра”. Церква в нашому селі давно українська, але є прихожани московського патріархату, та й вони не показали себе як прихильники “русского міра”.

То ви справжній герой… 

Я не вважаю себе героєм — я зробив усе, що міг. Облаштував дорогу, сам їздив на спецтехніці, щоб не ризикувати людьми, а тільки собою, бо дорогу обстрілювали. Нам вдалося забезпечити людей продуктами. Перенесли адміністрацію в безпечніше місце і забезпечили світлом, коли електрики місяць не було. Для мене головне, щоб у людей було все необхідне, і мені дуже приємно, що люди в мене вірять і допомагають. Селяни зібрали 100 тисяч гривень на паркан, щоб наше село стало ще красивішим. І нам Бог помагає, ця зима була тепла, а рік врожайний.

Ми дякуємо Анатолію Миколайовичу за інтерв’ю і після нього ще довго спілкуємось. Староста показує нам щоденник, який вів у окупації, розповідає про окремих жителів і їх подвиги. 

Та це все вже геть інша історія. Тут кожна людина — окрема історія. Кожен робив і робить все, що може.

І кожен — герой.

Матеріал підготували Алєна Жаркевич та Максим Дмитраков в рамках Школи «Правда через історії».

Переклад з білоруської: Дар’я Данова.

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Пан М. із села Припутні на Чернігівщині — про велосипед у калюжі крові, танк у дворі й гасіння пожежі

Ім’я героя зашифроване в цілях безпеки.

Пан М. зустрічає нас біля хати з рушниками в руках — спеціально приніс постелити на лаву, щоби нам було зручно сидіти. Поки ми говоримо, до нього раз по разу приходять тварини — ластяться кішка й кози, лягає біля ніг сусідський пес.

Чоловік відразу починає розповідати.

«Коли началась оця війна, я утром о 6:00 24 лютого встав, включив телевізор, а там Зеленський виступає. Я зразу не поняв, що він балакає. Ну, я так по-сільському скажу: балакає. Так от, балакає, що напали. Я послухав, не зрозумів, пішов на роботу. Коли десь після обіду всі сусіди вийшли на вулицю. Я кажу їм: не поняв, що таке, що случилось? Мені кажуть: Коля, война началась. Война началась! Около семи ранку приїхала колона техніки, БТРи, танки. Місяць вони тільки ходили повз село.

Я в Росії працював, їздив, у мене друзі там, то я не міг зрозуміти, ну невже руські напали. Місяць вони просто ходили, але вже як уходили, так дали прикурить. Беспрєдєл, бєспрєдєл начався».

М. розповідає, як уперше зустрів росіян. Каже — якось повертався додому і побачив групу озброєних людей на своїй вулиці.

«Думаю, шо мені робить? Там руські. Вирішив піти додому. Було весняне врем’я, ще холодно було, то я думаю: грубу затоплю. Коли чую: гукають — «Хазяїн!».

Виходжу, а там сім чоловік з автоматами стоять. Питають: «А тут вообще єсть офіцери?» Я кажу — які офіцери, тут дві каліки зосталося.

Ну поняла ти мене, да? Які тут офіцери?

Усе, вони пішли. Тільки я грубу начав розпалювать — кричить. Я виходжу, стоїть там руський з автоматом. Набагато молодший мене. Каже: «Мужчина, ви курите?» А в нас даже туалетної бумаги не було. От. І він каже: ви курите? А в нас і курить не було. Я кажу: курю, но в мене немає. А він мені дає пачку «Стюардеси». Це ще я пацаном був, як ту «Стюардесу» випускали».

М. вперше за всю розмову щиро сміється.

«Представте, скільки вона на складах лежала. Ну що, не так? Ну ось розбалакався з ним, людина як людина. Він мені каже: я тоже із села.

Я йому кажу: я в Москві робив, а він каже — я ні разу в Москві не був. А я кажу: а я був і не раз.

М. розповідає: коли росіяни відступали, він встиг потрапити під обстріл і насилу врятувався, сховавшись у канаві від «клубка вогню, схожого на кукурудзу».

Й одразу згадує перші дні окупації.

«А оце мені поки не доходило, що война началась і вже магазини позакривались, надо було в сусіднє село поїхать. Назад вертаюсь — рускіє стоять. Ну куди вже тікати? Нікуди тікати. І я сам уже йду, і назустріч високий хлопець рускій, і з ним бурят, і по-українськи до мене говорить.

Він мені по-українськи каже «Добрий день!» Ну я вже по-путінськи кажу «Здрасьте».

На питання про смерті місцевих відповідає неохоче.

«Один день було так — я велосипед біля магазину ставив, а на другий день уже уйшла колона, то я думаю — піду хоч велосипед заберу, приходжу, а біля нього така лужа крові. Думаю — не понял. Коли пішов питать, то кажуть — односельця застрелили. Не знаю, чому так сталося. Ніхто за це не балакає».

«У мене самого у дворі танк стояв. Зламали вишеньку…»

Що робив танк у дворі М. не знає, а на питання про це гірко сміється. Каже — не розпитував. Але на саму подію не жаліється — бог милував, хата вціліла. Сусідам повезло менше.

«Оце сусідам дали прикурить, хата загорілась. Ми хотіли пожарну машину кликати, а водій машини каже — куди я поїду, щоб мене там пристрелили? То ми самі тушили. Мені сусід каже — давай тушить, а як будуть руські їхать, то махни їм, щоби порозбігалися. Я не видумую!

Можливості евакуюватись у М. не було, та й сам він таких планів не мав.

«Мені якось руський каже — чого ти не тікав по зеленому коридору? А я як маю про той коридор знати? У мене мобілки нема, світла не було, телевізора нема, радіо. Оце вода тільки була з колодязя. Як я мав знати?»

Поки ми говоримо, кози М. постійно намагаються долучитися до розмови. Господар по-доброму свариться. Кішка Маруся постійно намагається залізти хазяїну на руки.

«Тварини нормально все пережили. Кіз завів уже коли руські пішли. У сусіда собаку жалко. Сусід каже, витягував його з вогню, а він звик ховатися в сараї, то й ліз назад. Ну і згорів. Бідненький.

Кури ховалися під сараєм, а сарая не було.

М. згадує: більшість його сусідів поїхали, на вулиці «жили» тільки дві хати. Проте після деокупації всі повернулись.

«Коли вже все скінчилось, я сусідку побачив. У нас тут три жилі хати, то вона виїхала. А тут повернулась, бачу — їде на велосипеді, везе речі. Вона як побачила мене — віриш? Так заплакала, я сам чуть не почав плакати! Каже: сусід, я думала тебе не побачу більше.

І до чоловіка свого каже — там у нас вдома має буть горілка, якщо руські не забрали. Піди, каже, налий йому пляшку. Бо ми як виїжджали — першим бачили тебе, і як повертаємось — теж ти».

М. просить не вказувати його ім’я. Каже, як знову прийдуть руські — за такі балачки поставлять його «прямо отут, біля паркану».

Кудлатий сусідський пес проводжає нас до самого перехрестя.

Дорогою назад ми знаходимо російський сухпайок, що стоїть на підвіконні закинутого будинку з розбитими вікнами.

Розмовляла Крістіна Бут, текст і фото — Дар’я Данова.