У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Освітній дім прав людини — Чернігів презентував одразу два звіти з документування воєнних злочинів. Один — щодо скоєних воєнних злочинів у населених пунктах Чернігівщини, інший — за результатами моніторингу обстрілів касетними боєприпасами Чернігова.

“Звіт з документування воєнних злочинів: населені пункти Чернігівщини” про ймовірні воєнні злочини на території 11 населених пунктів Чернігівщини. Його склали за результатами роботи команди проєкту «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» Освітнього дому прав людини  —  Чернігів. Звіт спирається на систематизовані дані, отримані після польових місій, пошуку інформації з відкритих джерел та OSINT-розвідки.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів розповів: “Організація з 2022 року документує міжнародні злочини, скоєні внаслідок агресії російської федерації. Ми робимо це для невідворотності покарання за вчинені злочини й для збереження правди про події війни. Для цього ми використовуємо доступні нам методи і техніки збору інформації. Ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати дані, що можуть бути предметом розслідування національними та міжнародними інституціями, які цим займаються. Однією із основних форм збору фактів є польові місії. І ми дуже вдячні за громадянську позицію людям, які своїм внеском сприяють цій роботі — свідкам і потерпілим, головам громад, що були в окупації та в зоні бойових дій, волонтерам і волонтеракам, які доєднуються до цієї роботи”.

У Звіті йдеться про загальний огляд бойових дій на Чернігівщині, результати документування подій агресії РФ проти України та ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права. 

Тимур Короткий, співавтор Звіту, голова ГО “Фонд підтримки фундаментальних досліджень”, провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцент каже: “Важливо, що процес документування здійснюється системно та комплексно, охоплюючи всі населені пункти Чернігівщини, які перебували під окупацією. Це дозволяє глибше розуміти загальний контекст скоєння окремих воєнних злочинів. Такий підхід має ключове значення для притягнення до відповідальності російських командирів за воєнні злочини, скоєні їхніми підлеглими на основі принципу командної відповідальності. Системне і комплексне документування також дає змогу виявити характерні патерни злочинної поведінки, серед яких — незаконне позбавлення волі, катування цивільних осіб, розграбування майна. Ці злочини були зафіксовані майже в кожному населеному пункті регіону. Ще одним важливим результатом системної роботи з документування подій війни є збереження права на пам’ять та, у ширшому сенсі, забезпечення справедливості для жертв війни, яке я вважаю майже найголовнішим результатом роботи з документування, яке здійснюється громадськими організаціями”.

Думка авторів збігається в тому, що саме системність і масштабність зібраних свідчень дозволяють краще усвідомити як реальну картину подій, так і їхній довгостроковий вплив. У цьому контексті важливо також було звернути увагу на масштаби руйнувань та досвід самих постраждалих.

“Чернігівщина стала одним із ключових напрямків російського наступу вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Понад 60% населених пунктів Чернігівської області зазнали тимчасової окупації, масованих обстрілів та руйнувань протягом лютого-квітня 2022 року. Окупаційні війська використовували школи, лікарні, будинки культури, житлові оселі як військові бази та склади, що призводило до ще більшої небезпеки для життя цивільних осіб.

У звіті виокремлено найбільш резонансні випадки, які показують масштаби насильства і руйнувань. Звіт має дві ключові мети: по-перше, зафіксувати свідчення, аби вони не були втрачені й стали основою для подальших процесуальних дій. По-друге, передати голос постраждалих – тих, хто пережив окупацію, втратив рідних, дім і звичне життя.

Ми маємо пам’ятати: те, що відбулося на Чернігівщині, не є поодинокими випадками  – це системна практика російської армії, яка свідомо застосовує насильство проти цивільного населення.”, – підкреслює Анастасія Чупіс, співавторка Звіту та експертка з міжнародних відносин, аналітикиня. 

“Звіт з документування воєнних злочинів: касетні обстріли Чернігова” написаний на основі систематизованих даних, отриманих після спеціального моніторингу обстрілів міста Чернігова касетними боєприпасами. Під час дослідження було зібрано дані з відкритих джерел і записаних інтерв’ю зі свідками подій під час моніторингових місій. Дослідження доводить, що, цілком імовірно, ці обстріли можуть порушувати норми міжнародного гуманітарного права і їх потенційно можна кваліфікувати як воєнні злочини.

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “17 березня 2022 року стало одним із найкривавіших днів за час облоги міста Чернігова. Тоді російські війська здійснили обстріл касетними боєприпасами по цивільних людях, житлових будівлях та медичних закладах міста. Атака забрала життя 22-х людей, отримали поранення 33-є, з них

троє дітей. Окрім того, внаслідок обстрілу були пошкоджені комунікації, тому медична допомога надавалася в умовах відсутності світла, води й тепла.

Це був цілеспрямований удар касетними боєприпасами, який, ймовірно, здійснювався російськими військами з кількох напрямків окупованої частини Чернігівщини.”

Для написання цього звіту команда проєкту розробила спеціальну методологію. У ньому  представлені результати документування обстрілів касетними боєприпасами Чернігова і зроблено системний гуманітарний зріз щодо впливу касетних обстрілів. 

Анастасія Халіулова, співавторка Звіту, керівниця проєкту: “Використання касетних боєприпасів має довготривалі руйнівні наслідки, що виходять далеко за межі моменту атаки. Наслідком обстрілу є загиблі, поранені люди й психологічні травми. Також нерозірвані елементи касетного боєприпасу створюють мінну небезпеку для цивільного населення.

Задокументовані випадки використання касетних боєприпасів проти цивільних людей і об’єктів створюють довготривалий вплив. Вони  не тільки завдають миттєвої шкоди, але й ускладнюють відновлення, зокрема, медичних закладів Чернігова та іншої соціальної інфраструктури.”

Важливою частиною цього дослідження стала правова кваліфікація застосування касетних боєприпасів відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. 

“Обстріли Чернігова із застосуванням касетних боєприпасів — це не поодинокі, ізольовані випадки. Це яскравий приклад систематичної політики РФ, спрямованої на використання зброї невибіркової дії проти цивільного населення. Хоча Росія не ратифікувала Конвенцію 2008 року про заборону касетних боєприпасів, на їх застосування поширюються основні принципи МГП та загальні норми щодо заборони нападів на цивільне населення та об’єкти.

Беручи до уваги концентрацію ударів суббоєприпасами саме по цивільних об’єктах та населенню, зокрема Чернігівській обласній дитячій лікарні, черзі цивільного населення біля колонки з водою, Центру крові, а також відсутність підтверджених військових цілей у безпосередній близькості, є обґрунтовані підстави вважати, що йдеться про умисні напади на цивільне населення та об’єкти. Такі напади можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини відповідно до статей 8(2)(b)(i), 8(2)(b)(ii) та  8(2)(b)(ix) Римського статуту, а також в ширшому контексті сягати порогу злочинів проти людяності за статтею 7(1)(k), оскільки завдають жертвам нелюдських страждань і є систематичними та широкомасштабними”, – зазначає співавторка Звіту, експертка з міжнародного права, юристка Регіонального центру прав людини Ксенія Корнієнко. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст звітів не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Контактна особа для медіа:Анастасія Халіулова, +380 ⁨98 383 7489⁩.

Про завідувачку музею-садиби Лизогубів, яка, ризикуючи власною безпекою під час окупації Чернігівщини, зберегла історичну пам’ять та культурну спадщину України.

У 2022 році окупанти в селі Черниш, що на Чернігівщині, розташовували техніку поміж будинками селян, не дозволяли їм виходити за межі двору. Щоразу, пораючись у власному обійсті, Тетяна бачила автоматників із блокпосту, що був навпроти її садиби. Вони наставляли в її бік дула автоматів і не зводили очей, доки жінка знаходилася у дворі.

«До села привело велике кохання»

«Кохання — це та сила, яка виводить нас на нові шляхи, дарує нові горизонти, змінює долі», — так можна сказати про історію Тетяни Луговської. Вона, уродженка Чернігова, мала своє життя, свою кар’єру в місті, але любов повела її до села, яке стало її новим домом. Тут, в 1988 році, її чоловік, фахівець із розведення коней, отримав роботу, що і стало поштовхом для переїзду. «Ми приїхали, оселилися в будинку, наданому колгоспом у селі Черниш, і тут залишилися», — згадує Тетяна.

Жінка працювала в школі, чоловік — у місцевому колгоспі.

Втім, із часом Тетяні довелося шукати роботу. У сусідньому селі Седнів збудували нову школу на 200 місць. Щоб заповнити її учнями, у найближчих селах закрили навчальні заклади й дітей перевели до нової школи. Тетяна викладала історію в Черниші, а в новій школі їй роботи не було.

Але доля надала жінці нову можливість реалізувати себе. У 2014 році, у Седневі вирішили відкрити музей-садибу місцевих меценатів-поміщиків Лизогубів. Це одна з найвідоміших козацьких династій Чернігівщини. Її засновник — Яків Лизогуб був соратником Івана Мазепи. За сміливість у військових походах проти татар та турків дослужився до полковника та отримав у власність великі земельні маєтності.

Упродовж 250 років члени цієї родини займали впливові посади та відігравали значну роль у військовому й політичному житті країни. У ХІХ сторіччі садиба Лизогубів у Седневі стала центром культурного життя Чернігова. Сюди двічі приїздив Тарас Шевченко, любив бувати Леонід Глібов. Лизогуби розвивали сільське господарство та промисловість, будували церкви, госпіталі, школи. Родина жила проблемами свого народу. І люди їх поважали. Після 1917 року, коли палили та грабували поміщицькі маєтки, селяни не допустили руйнування палацу Лизогубів.

Пані Тетяна, закохана в історію свого краю, як почула про створення музею — одразу запропонувала свою кандидатуру на посаду завідувачки нового закладу. Вона загорілася збереженням пам’яті про колишніх господарів садиби, успішних українських підприємців та меценатів.

Садиба була дуже занедбаною і маленький колектив із 4-х чоловік доклав чимало зусиль, щоб навести тут лад. Жінка своїм ентузіазмом і щирим бажанням відновити садибу-музей запалювала своїх співробітниць та жителів села. Організовувала толоки, гуртові прибирання і зрештою садиба вже не справляла враження руїни. Парк, поряд із музеєм, із хащів перетворився в улюблене місце для прогулянок місцевих жителів і гостей села. Музей став серцем її нової місії, місцем, яке Тетяна намагалася відродити, як символ слави українських підприємців та меценатів.

«Ранком 24 лютого зрозуміла, що сьогодні до лікарні не поїду»

Ранок 24 лютого став для Тетяни Луговської справжнім потрясінням. Напередодні вона збиралася їхати до лікарні в Чернігів, щоби пройти курс лікування. Стан здоров’я вимагав невідкладного втручання лікарів. Жінка звечора зібрала всі необхідні речі, щоб вранці з першим автобусом вирушити до міста.

Прокинулася вона від звуків канонади та вибухів о 4:40. Уже тоді стало зрозуміло: до лікарні не поїде. Спершу хвилювалася за родину — зателефонувала доньці в Чернігові, Але та не відповідала. Зазвичай донька на ніч ставила телефон на режим «без звуку» і просто не чула дзвінків. Коли нарешті відгукнулася — жінці відлягло від серця. Проживала родина доньки в північній частині міста, яка найбільше обстрілювалася. Майже весь час сім’ї доводилося перебувати в підвалі, доки не виїхали до більш безпечного регіону України.

Фото: Суспільне Чернігів

«Кажуть, що розвідники заходили до нашого села вже надвечір 24 лютого, — пригадує Тетяна Луговська, — але я їх не бачила того дня. Побачила вже 25 лютого. ЗСУ підірвали міст поблизу Калинівки й перекрили їм дорогу на Чернігів. Тому вони і звернули на наше село. Адже тут іде шлях через Терехівку на обласний центр».

Жінка зрозуміла, що на роботу вона їздити вже не зможе, зателефонувала своїм співробітницям, щоб вони по домівках розібрали інструменти, які музейники закуповували за власні гроші.

Техніка через село Черниш йшла довгими колонами і вона виглядаючи у вікно рахувала скільки та яких видів тієї техніки їде. Коли їй зателефонував із міста колега, щоб дізнатися чи все в неї добре, Тетяна передала йому дані про кількість техніки, яку спостерігала у своє вікно. Продовжувала так робити поки був зв’язок у селі.

Робота попри загрози і страх

«Щодня я відчувала, що кожен мій крок за межами хати під прицілом автоматників», — згадує Тетяна. Окупанти контролювали місцевих жителів, практично не дозволяли їм виходити з дому. Розміщували свою техніку між будинками селян. Вони прикривалися мирними жителями. Знали, що ЗСУ не будуть стріляти там, де є люди. Жінка переймалася тим, що ж відбувалося в Чернігові. Адже ракети і снаряди летіли над їхніми головами в бік міста де живуть її найрідніші — сім’я доньки.

Тетяна Луговська під час інтервʼю

Водночас вона не могла забути про музей-садибу Лизогубів, й особливо про рояль 19 сторіччя, який привезли туди напередодні війни. Це був символ відродження, символ української культури.

«Я молилася за нього, щоб він залишився цілим. І, слава Богу, так сталося: музей вцілів, хоча вороги ходили по парку та заглядали у вікна, але до самого приміщення не зайшли й нічого чіпати не стали», — зізнається завідувачка. — У нас експонатів у музеї небагато: кілька предметів із меблів, які належали родині Лизогубів, портрети та дещо з речей. Це все нам вдалося зібрати, завдяки активній пошуковій роботі. Я знайшла нащадків цієї славної родини, які вижилти в часи революцій, війн та репресій. І які зберегли пам’ять про своїх предків. Вони щиро раділи з того, що пам’ять про їхній рід відроджується, що люди пам’ятають добрі справи їхньої сім’ї».

Для Тетяни Луговської робота над відновленням садиби Лизогубів стала символом відродження справжніх цінностей. Час її призначення на посаду завідувачки припав із часом, коли в Україні почали позбуватися міфів та культу «картонних героїв». Тих, кого нав’язувала українцям радянська влада, створивши їм ореол героїв. Тому і прагнула жінка відтворити історію славетної династії. Відкрити світові імена людей, які зробили внесок у культурний та економічний розвиток Чернігівщини.

Кожен новий штрих, епізод із життя родини Лизогубів додавав їй натхнення та ентузіазму в роботі. Вона досліджувала в архівах описи палацу та парку. Разом зі своїм колективом відновлювали місток над струмком та фарбували саме в той колір, який згадувався в описах сучасників.

Завідувачка дуже хвилювалася за своїх працівниць в окупації, просила їх берегти себе й не виходити зайвий раз на вулицю. Доки був зв’язок, на телефон Тетяни приходили повідомлення з усіх куточків України і світу. «Адже до вторгнення до нас на екскурсію приїжджали люди з Австралії, Китаю, Аргентини, Чилі, Канади, Австрії, — розповідає жінка. — Вони дізнавалися про нас із соціальних мереж, від друзів чи знайомих. І коли почули в новинах про окупацію Седніва, то дуже за нас хвилювалися, говорили слова підтримки, пропонували матеріальну допомогу. Я відчула наскільки важливою для України є наша робота, наш музей-садиба. Це все мене підтримувало й додавало віри, що ми обов’язково переможемо».

Важким випробуванням стала ситуація із чоловіком Тетяни. Він, попри небезпеку, продовжував ходити до Седнева на роботу, щоб доглядати за кіньми.

«Породисті коні потребують уваги та строгого режиму догляду, він не міг залишити їх напризволяще, — розповідає Тетяна. — Щодня чоловік ходив до сусіднього села, ризикуючи життям. Якось зумів пояснити окупантам, що відповідальний за тварин і його пропускали. Двічі на день, туди й назад, він ходив дорогою по якій їхали колони ворожої техніки». Так у цей важкий час Тетяна і її чоловік намагалися зберегти все, що було можливе й за що вони відповідали.

Одного дня окупанти робили обшук у селі, заходили в кожну хату, оглядали всі будівлі, шафи, переглядали телефони. Пані Тетяна почула про це від сусідів, телефони свої подружжя заховали. Двері не зачиняли, бо сенсу в цьому не було.

Коли прийшли до їхнього двору, то Луговські навіть не знали, що їхні господарські будівлі та погріб уже обшукують. Хоч і очікували на цей візит окупантів, але жінка сильно злякалася: «Зблідла, раптом стало холодно. Коли запитали про телефон, то відповіла, що маємо один старенький на двох, перед війною його впустили на асфальт і відвезли до Чернігова на ремонт. А тепер можливості забрати немає. Чи то в мене такий вигляд був, чи і справді повірили, але ретельно нас обшукувати не стали».

Втеча окупантів

«Щодня я читала «Отченаш», хоч і не відношу себе до людей віруючих. Читала його, коли ракети і снаряди летіли в сторону Чернігова, коли чекала повернення чоловіка із Седніва, — розповідає Тетяна, — читаю і сьогодні під час повітряних тривог, молюсь, щоб якомога скоріше ми здобули перемогу та настав мир».

1 квітня подружжя помітили, що російські солдати почали залишати село, забираючи із собою все, що могли. Це був момент, коли окупація почала відступати, а з нею з’явилися надії на відновлення.

Зруйнований будинок в селі Черниш 

«Десь дня через 3 чи 4 чоловік запропонував мені поїхати в Седнів конем, — розповідає жінка. — Посадив мене позад себе, щойно за село виїхали, дивлюся — а в полях навколишніх стирчать хвости нерозірваних ракет та снарядів. І військові збирають їх та виносять обабіч дороги. Було дуже страшно, бо кінь боявся гучних звуків і міг понести просто на те поле. Я так вдячна нашим саперам, що вони все прибрали з полів. Тієї весни селяни встигли обробити, засіяти, зібрати врожай. І жодна людина в Седніві та Черниші не підірвалася».

Пам’ять про Лизогубів як порятунок

Після звільнення села, Тетяна зрозуміла, що пам’ять про родину Лизогубів могла стати тим важливим чинником, який врятував села Седнів та Черниш. «Мені здається, що саме це ім’я стало символом єдності для нашого села», — зізнається вона. Перший дзвінок після звільнення був від нащадків Лизогубів.

Вони раділи, що музей і рояль вціліли, а Тетяна залишилася живою: «Це був момент, коли ми зрозуміли, що все, що ми робили, мало значення. І пам’ять про минуле врятувала наше сьогодення. Ніби душі членів родини Лизогубів і після смерті оберігали своє родинне гніздо — Седнів та сусідні села. Я побачила в телефоні дуже багато пропущених викликів та смс-повідомлень із різних країн. Це були повідомлення від людей, які колись відвідували наш музей і переймалися за його долю і долю людей, що тут живуть і працюють. Хочу зазначити, що український прапор на нашому музеї висів майже до кінця окупації села, якось росіяни не наважилися його відразу зняти».

Після деокупації колектив музею ще з більшим ентузіазмом взявся до роботи. Пані Тетяна розповіла, що вже підготували 15 маршрутів по селу та його околицях, видали дві книги, відкрили меморіальну дошку на будинку сестри Левка Лук’яненка, розбили нові клумби на території парку. Також створили 5 фільмів по історії Седніва.

«Таке в нас завзяття до роботи з’явилося, — посміхається завідувачка садиби-музею, — показати світові, що нас не зламали. І попри те, що нам довелося пережити, ми завжди раді гостям, які приходять до нас із миром. До нас приїжджали й журналісти, і знімальні групи, волонтери. Я всім їм розповідаю історію цих місць та знайомлю із садибою Лизогубів».

Прапор на будівлі музею

Крім садиби й парку Лизогубів у селі є дерев’яна церква. Цю церкву впізнає кожен українець, адже саме в ній знімали фільм «Вій». Є тут і скіфські кургани — свідки давньої заселеності людьми цієї місцевості. Річка Снов несе свої прозорі й чисті води вздовж села.

«До нас і раніше часто приїжджали люди, — розповідає Тетяна, — щоби побачити нашу знамениту церкву, прогулятися парком. Не завжди замовляють екскурсію. А я в розмові з ними намагаюся щось таке згадати, проговорити якусь цікавинку, щоб це підігріло їхній інтерес і щоб вони зважилися на екскурсію. Адже маємо утримувати музей, заробляти гроші. Впевнена, що туризм дасть поштовх для розвитку села. У нас чудова природа, кінно-спортивний клуб, є що послухати і є що показати».

Авторка фото: Анастасія Наливайко

Пані Тетяна мріє, щоби про Седнів та родину успішних українських підприємців-меценатів Лизогубів дізналися якомога більше людей.

Вона радіє кожній людині, що цікавиться історією села та родини Лизогубів. Із гордістю показує парк та музей-садибу, розповідає про кожного із її членів, про їхній внесок у культурну спадщину України. Про засновані ними підприємства, які давали робочі місця та розвивали економіку країни. Ми всі маємо знати історію міст та сіл країни в якій живемо.

Ворог руйнує не лише міста та села, вбиває людей. Російські військові грабують усе до чого дотягнуться їхні руки, вивозять музейні та культурні цінності, обстрілами руйнують музеї, бібліотеки, театри, церкви. А це наша історія, культурний пласт, який намагаються знищити, стерти нашу пам’ять та ідентичність.

Тетяна Луговська зі своїми колегами, навіть в умовах окупації, змогли зберегти частку культури та історії села, яка є частиною історії України. І нині жінка підтримує зв’язок із колегами з деокупованих територій. Так, для Українського дому в Херсоні, пані Тетяна передала дитячі книжки українських авторів, у кожну книжечку вклала листівку з привітанням для тих, хто буде її читати.

Нам, українцям, чимало лиха довелося пережити: війни, голодомори, репресії. Але навіть за таких умов ми зберегли свою ідентичність. Як не приховувала радянська влада правду — вона все одно спливає і перемагає брехню та наклепи. Тетяна Луговська вважає, що знання історії нашого народу й дає нам стійкість та впевненість у протистоянні з ворожою пропагандою. А вона дуже потужна й легко ламає тих, хто не цікавився своєю історією.

Колись і ця війна стане історією. І писати її будуть зі слів людей, що стали свідками злочинів російської армії, які зі зброєю в руках виборювали нашу незалежність. І робити це треба тепер, не відкладати на потім.

Матеріал підготували Віта Науменко та Наталія Калініченко в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Історія сім’ї з Чернігівщини, яка пройшла через окупацію, залишила домівку та після звільнення території знайшла в собі сили повернутися й відбудовувати життя на рідній землі.

Звичайна, щира українська жінка. Такою постала перед нами Оксана (імʼя героїні та інші імена змінені з питань безпеки). Людина якій довелось пережити окупацію рідного села, невизначеність майбутнього, страхи війни. З перших хвилин спілкування з нею відчувається незламна сила духу. Перед нами хранителька родини, цілого роду та таємниць, про які ніхто ніколи не дізнається. Жінка, яка змогла не лише об’єднати усю свою родину, а і зберегла їх усіх! А ще, вона ніколи не залишала в скруті своїх односельців. Підтримувала їх, як могла: і словом, і ділом. Ось і тепер, сильна, виважена, врівноважена, хоч часом на очах з’являються сльози. Сльози викликані важкими спогадами, сльози пережитих емоцій.

Розділена війною родина

«Ми переїхали в Седнів із Чернігова до окупації якраз, коли був карантин. Нам тут подобається! Ми вирішили, що будемо вже в Седневі, тут недалечко від Чернігова тобто немає ніяких перешкод до міста. Тут місто гарне все нас влаштовує. Ми повиростали тут, жили тут і чоловік і вся сім’я вся родина! Тут пройшли мої юні роки, тут познайомились ми з майбутнім чоловіком»,— згадує Оксана переддень вторгнення.

Так сталося, що 24 лютого 2022 року найрідніші люди Оксани (імʼя героїні та інші імена вигадані з питань безпеки) були розпорошені по всій Україні. Сама жінка, разом зі свекрухою та молодшим сином — у Седневі. Старші діти — донька та син, перебували в обласному центрі. А чоловік знаходився у відрядженні на півдні України.

Для Оксани найважливішим було зібрати всіх до купки. Страшно було що хтось буде десь без неї. Найшвидше додому повернулися Максим та Настя. Біля матусі вони вже були увечері 24 лютого. Чоловікові довелося долати довшу путь. Пунктами його зупинок були залізничний вокзал, дім батьків дружини, покинута будівля дачного кооперативу в сусідньому селі. Останній відрізок шляху до родини довелося долати пішки. Дорогою обминав російські блокпости, міни та танки. Дві доби родина чекала повернення батька.

Тим часом жінка намагалася облаштувати погріб. Знесла ковдри, медикаменти, сіль, цукор, воду, сокиру, лопату… Підключила електрику. Ось так минав день у турботах про сховок, який періодично поповнювався новими припасами. Погріб мав стати прихистком. Але здавалося, що він ось-ось завалиться. Дорогою йшло багато ворожої техніки.

Уже першої ночі, довелось скористатись укриттям, вибухи було чутно дуже близько. Помалу всі перемістились до погреба. Найменші згадали, що в хаті залишився кіт. По пухнастика довелось підійматися на гору. Тільки тоді діти заспокоїлись.

«А вони їхали цілу ніч. У нас погріб я боялася щоб він не завалився бо такий грюкіт, було відчуття, що вони по головах нам їдуть»,— згадує жінка. Не вистачало лише чоловіка.

«А я ж не змогла йому подзвонити, зв’язок був, але я не знала де він, якби я подзвонила, а він ховався десь, я розуміла, що я б його на небезпеку навела б. Я б тільки нашкодила. Я місця собі не знаходила, канешно. Але коли він прийшов я сиділа і плакала. У погріб він зайшов, бігом роззувся бо пішки йшов щитай не скидав скільки взуття. Він зняв взуття, а з ніг дак аж пар пішов»,— каже Оксана. А із черевиків, як із комірки банкомата, визирнули купюри.

Це зарплатня, яку встиг зняти в місті голова сімейства. Щоб не відібрали дорогою, сховав гроші до черевиків. Якщо роздягнуть, так може хоч не роззують. Виявилось, що деякі банкноти протерлись під час ходьби. Та ніхто не засмутився, домовились поміняти їх у банку на ціленькі, коли все скінчиться. Нарешті, сім’я возз’єдналась! Але попереду було ще чимало випробувань.

Сила підтримки

У селі ще не було ворожої техніки. Вибухи звучали віддалено. Не всі мешканці розуміли, що відбувається. «Наверно в пів четвертої вечора…. так наш куточок мужики зібралися і начали розмовляти що все буде добре, та хто там… та то наверно щось таке фейк. Я говорю, якщо мені подзвонила подруга (її чоловік військовий) то це не фейк. Тоді, тоді ми оце ж поговорили й розійшлися»… А пізніше, слова Оксани підтвердилися. Через Седнів одна за одною йшли колони ворожої техніки. Село швидко окупували. Люди принишкли. У повітрі зависла загроза.

На кутку, де жила сім’я, мешкали здебільшого самотні або старенькі люди. Виникло питання, де брати продукти. Оксана не могла полишити сусідів напризволяще. Вона залучилась підтримкою місцевої влади. Їй вдалося налагодити постачання продуктів, які розподіляла на всіх порівну. Молоко отримували в першу чергу найстаріші та найменші. Кожна родина отримала по курці. Дідусь по сусідству не хотів брати борошна, тому йому щоразу пропонували власноруч спечений хліб. Він погоджувався лише на пів хлібини. Ось так гуртом і тримались!

У найтемніші часи село залишалось електрифікованим. За що односельці вдячні своїм електрикам. Вони працювали не дивлячись ні на що. Часто доводилось ремонтувати лінію під прицілом ворожих танків.

Доля випробовує найсильніших. Коли допомагаєш іншим, не думаєш, що допомога знадобиться і тобі. Серед людей поширена думка про «кругообіг добра». Отож і Оксана переконалась, на власній сім’ї, що добро зроблене нею, до неї ж і повернеться.

Втеча та повернення       

Із часом залишатися в селі стало небезпечно. Окупанти вишукували нову здобич, молодих дівчат та хлопців, дорослих чоловіків. Ніхто не знав, що їх чекає далі. Люди гуртувались, тримались, не видавали один одного ворогові. Тихцем попереджали про небезпеку.

Тому зібравшись усього за півтори години, родина непомітно покинула Седнів. Але бабуся відмовилася йти разом з усіма. Її не лякали ні вороги, німісцеві мародери.

Пробирались до села сусідньої громади. Перед втечею сусід сказав, що треба чіпляти білі стрічки, щоб русня не тронула. Та чоловік Оксани відмовлявся їх використовувати. Проте коли зібрались іти жінка вчіпила всім по стрічці на руку, для безпеки. Збирались викинути їх як зайдуть до лісу.

«Ми городами пішли до річки, а через річку нас переправили човном. Чоловік узяв велосипеда, узяв сокиру, узяв пилку. Спилювали деревця і де брід клали їх і ми проходили по тим деревцям. Малого переносили, там де йому страшно було. А коли ми йшли під лісом на колокольнях на церквах сиділи снайпери»,— розповіла жінка. Втікачі були як на долоні у ворога. Знали, що в будь-яку хвилину, може спрацювати снайпер. Найтящою дорога виявилась для Сашка, мама весь час старалась його прикрити собою. Тоді в голові Оксани була лише одна думка: «Краще я, ніж він».

Дістались сусіднього села, яке не було окуповане. «А там наче інше суспільство, інша держава—люди на лавочках сидять, музика грає, діти з м’ячем бігають. І тут ми йдемо, наче жебраки»,— каже Оксана. Тривога не зникла, додалось гірке відчуття безхатченка. Та розрадою стала небайдужість місцевих мешканців. І будинок знайшовся, й усе необхідне позносили для втікачів. А дома ж залишилось усе — усе що мали! Ніби з простягнутою рукою пішли по світу.

Потихеньку обживалися на новому місці. Меньший син, мабуть сумуючи за власною домівкою, намалював будинок де було три поверхи, щоб усі могли розміститись, а ще в будинку було бомбосховище. Чоловік навідував матір, адже не міг покинути її напризволяще. Щоразу доводилось долати небезпечну дорогу.

Звістка про відступ ворога із села подарувала надію на краще! 1 квітня Седнів звільнили, а 6 квітня сім’я повернулася додому. Заїхали до села, а там у центрі стоять наші хлопці з танком. Чоловік пішов привітатись і слідом за ним побіг Саша. Привіталися вже звичним: Слава Україні, Героям Слава. А малий каже: «Я вас так чекав, ми вас так чекали, я вас так чекав!». У бійців на очах блиснули сльози, вони обійняли Сашка, сказали, що все буде добре.

Після повернення було не просто. Чоловік запропонував Оксані з дітьми виїхати за кордон. Але вона не погодилася, не могла вона залишити чоловіка та старшого сина. Тут коріння її роду, його продовження. Із цієї землі вона черпає сили, щоби пережити страшні часи.

Матеріал підготували Ольга Невтира та Альона Довбня в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Про стійкість українських жінок, які зберегли своє село попри пограбування, голод, викрадення близьких та руйнування під час окупації.

24 лютого вони вийшли на роботу, як завжди. Алла та Тетяна порали господарство, Олена готувалася відкрити магазин. Вибухи лунали ще далеко, але світ уже змінювався. Ніхто не чекав, що «їхній» магазин невдовзі стане місцем зустрічі з російськими військовими, а згодом — символом пограбування та руйнування. Жінки пережили окупацію, голод, викрадення близьких, але змогли вистояти. Магазин знову відкрив двері, а люди — почали відроджувати життя.

Ранок, що змінив усе: як почалася окупація Черниша

25 лютого російські військові вже були в селі. Спочатку вони заходили в магазин по сигарети та новини. Молоді, розгублені. Вони ще не грабували. Пані Олена їх описує так: «Так, їм по 19 років, мабуть, 20 років. Були геть молоді. Питали: “А що там у новостях говорили?”».

Але це тривало недовго. Згодом магазин відкрили силоміць — залізли через вікно. Полички швидко спорожніли. Пиво розливали прямо на підлогу, тарілки трощили для розваги. Загалом жінки пригадують, що в селі було 6 ротацій. Щоразу ситуація ставала дедалі гіршою.

Коли забрали все, що хотіли, залишили двері відчиненими. Місцеві почали приходили і брати продукти. Хтось — від відчаю, хтось — із жадоби. Олена лише зітхала: «Це на вашій совісті».

Фото: Олександра Лінтовська

«Їжу ховали під землю і навіть в іграшки»: життя під окупацією

Перші два тижні після приходу окупантів люди до останнього намагалися не виходити на вулицю. Якщо щось гуркотіло чи їхала техніка — миттєво ховалися. Лише після похорону жінки, яка не витримала й наклала на себе руки, загарбники дозволили виходити, але з умовою — носити білі пов’язки.

Хліба не було з 23 лютого до 1 квітня. Його пекли самотужки — з меленого зерна, з картоплі. «Залишали жменю тіста на завтра, щоби був ще один буханець», — згадує пані Тетяна. Усе доводилося ховати — під землю і навіть ву іграшки. Боялися, що росіяни заберуть.

«Як дійдеш, то будеш жити»: викрадення чоловіків росіянами

Пані Аллі довелося пережити викрадення чоловіка. Росіяни особливо не любили тих, хто міг мати військовий досвід або працював у сферах, пов’язаних із технікою. Їх роздягали, шукали сліди форми чи рюкзаків, перевіряли руки на наявність мозолів, рубців, татуювань. Усі, хто потрапляв під підозру, зазнавали знущань.

Чоловіка пані Алли, колишнього «АТОвця», здали. Після перевірки документів та телефонів у всієї родини його забрали в невідомому напрямку [пізніше було встановлено, що це був склад у районі села Петрушин]. Пані Алла пригадує, як ходила по селу й намагалася знайти його. Але це призвело лише до додаткових перевірок. А було особливо страшно, адже з нею вдома жили донька та невістка.

Тим часом її чоловік три дні сидів з обмотаними скотчем очима, поки його допитували. Потім його та співкамерника викинули за 10 кілометрів від Черниша зі словами: «Як дійдеш, то будеш жити».

Дійшов. Чоловік і досі має проблеми з очима.

З машинами, килимами й навіть унітазами: як росіяни покидали село

Увечері 30 березня в селі панував хаос. Було чутно крики, рух техніки не припинявся. 31 березня російські військові масово залишали Черниш. Забирали все, що могли: машини, холодильники, килими, ворота, навіть унітази.

Чоловік пані Алли працював із бетонними кільцями на фермі. Там базувалися російські військові. Вони винесли все — інструменти, техніку, навіть особисті речі фермерів. Машини відбирали в місцевих, а що не могли вкрасти — нищили. По собі залишали одні руйнування та мотлох.

Фото: Олександра Лінтовська

«Ми звикли. Живемо»: життя села та магазину після деокупації

Спочатку важко було повірити, що все закінчилося. «Але потихеньку-помаленьку. Усі думали, що не городів не посадимо, нічого не буде. Але нє, з каждим днем, каждим місяцем люди оживали.», — описує ті дні Алла.

Магазин почав відкриватися. Першими волонтери привезли батони. Почалися замовлення.

Олена вперше поїхала за товаром разом із фермером до міста — він дав машину та гроші. Дорога була складною: міст ще не відновили, тож доводилося переходити пішки, шукати об’їзди. Лише ближче до 10 квітня ситуація трохи стабілізувалася.

Люди поверталися в село, серед них були й ті, хто тікав із дач від війни. Фермер допомагав, місцеві підтримували: хто міг — купував, хто не мав змоги — отримував безкоштовно.

«Ми звикли, — кажуть разом Тетяна, Алла та Олена. — Живемо». Троє жінок чекають на своїх близьких з армії. Найбільше вони бажають миру й щоб це більше ніколи не повторилося.

Матеріал підготували Олександра Лінтовська та Діана Щербакова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Читання псалтиря, обшуки та пограбування: 33 дні російської окупації селища на Чернігівщині, де окупанти не вміли заварювати чай, але вміли вбивати цивільних.

Михайло-Коцюбинське – селище в Чернігівському районі Чернігівської області. До повномасштабного вторгнення тут жило майже 3000 осіб. Тоді ж багато місцевих жителів виїхало до Києва, Чернігова та інших міст України у пошуках бодай трохи безпечнішого місця.

З 28 лютого по 2 квітня 2022 року селище було під окупацією. За цей час російські обстріли майже повністю зруйнували 8 приватних будинків, а ще 130 пошкодили. Окрім того, тут загинули двоє цивільних, дві людини зникли безвісти, а ще четверо отримали поранення.

«Це було дуже м’яке вторгнення»

На початку окупації тут коївся хаос. Окупанти заїжджали танками у двори до людей, грабували крамниці, ганяли на величезній швидкості на «бетеерах» вздовж вулиць і погрожували всім, хто потрапляв тоді їм на очі. Опір чинити було нерозважливо, бо ж ніхто насправді не знав що коїться у їхніх головах.

Місцеві жителі щиро дивувалися недолугості росіян, коли ті кожного разу примудрялися знову щось витворити. Сама жінка на час окупації селища залишалася на місці, мовляв, «Ну а чого я маю боятися? Я тут з 1994 року живу».

Сьогодні Раїса Василенко ділиться своїми спогадами про той непростий місяць.

— Проходьте, ось, це мій кабінет. Тут я працюю, у мене тут все під рукою. — Пані Раїса веде у маленьке приміщення на першому поверсі у будинку культури. При вході вказує на дверний замок. Біля нього на дверній рамі видно грубі сліди вирваного дерева. — Оце вони так виривали двері, щоб зайти у мій кабінет. Ломом, напевно, виламували.

Щойно поставивши гріти воду у чайнику, жінка береться проводити мініекскурсію своїм кабінетом. На стіні біля вікна — великий портрет Тараса Шевченка. До того, як тут оселилися росіяни, на ньому був великий вишитий вручну рушник. Окупанти вкрали його, як тікали звідси, а крім цього вони ретельно обшукали кожну шафку у коричневій стінці, яка стоїть майже біля входу. Пані Раїса іронічно посміхається: багато чого вони вкрали, що було десь заховано. Речей, які стояли на видному місці, майже не чіпали.

Розливаючи окріп у горнятка, пані Раїса ділиться спогадами про ранок повномасштабного вторгнення. Каже, що дуже добре пам’ятає ту пору:

— Я чутко сплю, і вночі чоловік мені каже: «Вставай, бо, мабуть, війна почалася. З боку Білорусі і Славутича стріляють». Коли я піднялася, було чути вибухи, але в мене страху не було. Мабуть, тому, що з дитинства я звикла до шуму аеродрому поруч, до літаків і моторів.

Наступного дня, жінці подзвонили із селищної ради. Сказали, що потрібно підготувати бомбосховище.

— Ми носили туди воду, лавки, щоб люди могли там бути. Тоді вже було ясно, що треба готуватися до всього.

На якусь мить жінка затихає і мовчки сидить, наче щось пригадує. Зрештою починає розповідати, що 27 лютого у село з боку Гомеля зайшли якісь військові «у чорній формі, без жодних розпізнавальних знаків». Говорили вони російською із білоруським акцентом. Ходили вулицями, щоб перевірити чи «все чисто», чи немає часом десь «диверсантів». У самому селищі вони пробули тільки одну ніч, заночувавши на другому поверсі у класі хореографії будинку культури.

— Ніхто не бачив як і куди вони потім поділися, у який бік пішли, — каже пані Раїса. — Наступного дня я повернулася до Будинку культури, піднялася на другий поверх і знайшла місце, де вони ночували. Вони нічого із собою не взяли і нічого не зламали. Але я знайшла ключі з брелком, які вони забули. На ньому був напис — «СОБР»*.

«А від кого нас визволяти?»

А 28 лютого у селище зайшли вже російські війська.

— Вони прийшли з боку Білорусі. Спочатку десь наче за Ріпками було чути вибухи. Ми вже зрозуміли, що це росіяни, бо нашим ніде тут взятися. А потім десь із того напрямку рухалася колона військової техніки. Пам’ятаю, що вже тоді не було зв’язку: вони глушили. Але мій чоловік мав якесь маленьке радіо і старі синові навушники. Так нам вдавалося хоч трохи ловити інформацію зі столиці.

Російські військові розгулювали вулицями, заходили у хати місцевих, іноді забирали когось із чоловіків і вивозили у невідомому напрямку. До Раїси ніхто не заходив, а от її сусідам пощастило менше. Жінка пригадує, як вирішила зайти до сусідки якраз після такого чергового «обходу».

— Ну як ти тут? — цікавиться у подруги.

— Скільки у тебе було? — відповіла питанням сусідка.

— Кого було?

— Ну як кого? Он вони ходять вулицями, телефони перевіряють, Сергія з нашої вулиці кудись забрали.

— Та нікого в мене не було!

— Та що ти, не віриш мені?

Ми тоді разом з нею вийшли на вулицю, трішки відкрили хвіртку і побачили, як десь семеро російських військових йшли до центру села. А в той час, коли вони ходили оце по сусідах, я сиділа у будинку і читала псалтир. Тоді вони тільки до нас не зайшли.

Коли росіяни зайшли у селище, вони подумали, що це вже і є Чернігів, адже тут були світло, вода, газ. Називали селище «Михайликом». Серед багатьох історій про недолугість та недалекоглядність росіян, пані Раїса особливо яскраво згадує одну.

— З нашої сторони вулиці дідок один старий жив. Якось до нього у будинок зайшли. Попросили чаю. Ну він дав їм звичайний пакетований. А вони ці пакети розривали, висипали у чашки і аж тоді заливали водою. Кажуть, що «у нас так всє дєлают». Певно, вони і в очі такого чаю ніколи не бачили.

«Я вірила, що окупація буде недовгою»

— Основний удар на себе приймав Чернігів, а тут у нас вони тільки жили. Пам’ятаю, одного разу [росіяни — ред.] понапивалися і почали багато чого розказувати. Незадовго до цього у нашому селищі ракетним ударом вони знищили школу. Так от на п’яну голову розказали, що «случайно» влучили у будівлю. Тоді загинула одна жінка.

Сумно задивляючись у своє майже порожнє горнятко з чаєм, пані Раїса роздумує над тим, що трапилося за час окупації із їхнім селищем.

— У багатьох хатах вони тут жили, через це у нас багато обстрілів не було. Не могли ж вони самі на себе наводити. Часто на ніч вони ходили на інший бік селища, туди, до Шестовицького лісу. Там вони собі окопів наробили і сиділи, а на ранок знову поверталися сюди. Ми називаємо ту частину селища «болотом». Там взагалі замінована територія. Шість місяців тому тільки сапери знайшли на тому місці рештки хлопця, який зник безвісти. Кажуть, що батьки його впізнали по курточці, яку ж і знайшли на тому місці.

2 квітня у селище зайшли Збройні Сили України. За кілька днів до цього обстріли стали інтенсивнішими, а російські військові почали поспіхом збирати свої речі та відступати. Пані Раїса згадує ті дні з ледь помітним піднесенням: нарешті це скінчилося.

— Ми вже знали, що українські війська підступають до Чернігова і скоро звільнять наше селище. Я вірила, що окупація буде недовгою. А росіяни тим часом збирали свої речі, які прали і прямо перед будинком культури розвішували, і кудись тікали. Із собою вони прихопили ще нашу апаратуру – одну з двох великих колонок, які нам потрібні для концертів. Хороша апаратура була, новенька зовсім. Після себе вони позалишали тільки купи сміття, сухпайки і повністю розграбований магазин.

Перевірку селища ЗСУ почали із будинку культури. Обійшли усі приміщення, тримаючи напоготові автомати, але застали тільки захаращену актову залу. На той момент минуло вже три дні, як росіяни покинули Михайло-Коцюбинське. Залишилося тільки поприбирати після них безлад і жити якось далі.

Пані Раїса важко видихає. У такому неприємному згустку невизначеності, люті та невідомості, сили додавала лише віра у перемогу України. І псалтир, який був завжди під рукою у жінки за будь-яких обставин.

Сьогодні видалася напрочуд гарна погода. Уночі випало трохи снігу, вдарив морозець, а тепер було сонячно і свіжо. Недалеко від будинку культури, на невеличкій площі, місцеві повиносили на торг всякого добра. Видно, що сьогодні тут базарний день. Чоловіки і жінки спокійно собі ходили вулицями, віталися одне з одним, часом зупинялися, щоб перемовитися кількома словами. Важко собі уявити що коїлося на цих вуличках два з половиною роки тому.

— Окупацію я не згадую. Не хочу її згадувати. Ми живемо тепер своїм життям.Зараз у нас теж дуже багато такого, за що і молитись, і переживати треба. Хтось волонтерить, хтось допомагає, хтось переживає за своїх дітей. Он у мене сестра двоюрідна живе в Краснодарському районі, каже, що вона росіянка. А я говорю їй: «Слухай! Пуповина твоя де закопана? Правильно, тут, в Україні, у рідному селі! У селі, де поховані твої батьки! Хочеш ти цього чи не хочеш, але воно буде тебе хвилювати до кінця твоїх днів. То яка ж ти тоді росіянка?» От так от! Українська пуповина все одно буде в людині перемагати! Бо це ж своє, рідне.

* «СОБР» — це один з федеральних і регіональних спеціальних підрозділів Федеральної служби військ національної гвардії Російської Федерації (Росгвардії). Цю структуру було створено для того, щоб чинити боротьбу з організованою злочинністю та тероризмом. З початку повномасштабного вторгнення вони також були залучені у наступальних діях рф на території України — [ред.]

Над текстом працював Юрій Штокалюк, авторство фото — Ірина Губар та Катерина Лаврінець. Матеріал створено у межах поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Колони російських військ рухалися у селі Мартинівка транзитом, обстрілюючи все навколо. Цивільним людям доводилося ховатися у погребах, виритих бліндажах, в лісі та навіть на кладовищі. Російські військові тут пострілами з кулемета поранили 9-річну дитину. Місцевого чоловіка застрелили, щонайменше ще троє людей були поранені кулями. Пошкодили понад тридцять осель, декілька з них вигоріли вщент. Понівечили пам’ятники в селі. Грабували. Накоїли стільки лиха, що місцеві мешканці через два роки після деокупації, згадують цей час із жахом…

Знищений будинок у селі Мартинівка. Фото надане свідком.

Початок окупації 

Село Мартинівка, що на Чернігівщині, потрапило в окупацію 25 лютого 2022 року, перші вибухи було чути вже близько п’ятої ранку. Мешканці пригадують, що раніше чули схожі розриви снарядів, коли у 2018 році на артилерійських військових складах ЗСУ в смт Дружба відбулася пожежа. Та цього разу все було інакше, розпочалася війна.

Перші колони російських військ їхали спокійно і не чіпали цивільних людей, але з часом їх поведінка змінилася. Довелося шукати укриття: сиділи у погребах. Мешканці розповідають, що були випадки, коли односельці ховалися у виритих бліндажах, в лісі, а одна родина навіть на кладовищі.

Окоп у селі Мартинівка. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Злощасний день: події 22 березня 2022 року

22 березня 2022 року в Мартинівці було вбито місцевого мешканця. Російські військові приїхали до нього додому. Свідки бачили як біля будинку стояла техніка, а по двору ходили солдати. Що саме відбувалося в цей час і чому вони приїхали — достеменно невідомо. Припускають, що причиною було те, що будинок розташовується на краю села, з городу далеко видно як починала рухатися техніка. Односельці телефонували і запитували про рух колон, щоб вийти безпечно з укриття, поїхати по хліб, ліки чи у справах. Кажуть, російським військовим могло це не сподобатися, а вони, ймовірно, прослуховували телефони.

Коли техніка поїхала з подвір’я, сусіди пішли шукати господаря. Побачили, що в будинку безлад, у кімнаті прострелений телевізор, з холодильника забрали продукти. Чоловіка в будинку не було. Його тіло знайшли за двором. Поряд були сліди від машини та повалені дерева. На очі натягнутий картуз, руки складені на животі. Без слідів катувань, але на спині побачили отвір від кулі.

Цього ж дня, на іншій стороні села проїжджали російські військові і почали обстрілювати з кулемета чоловіків, які стояли на вулиці, розмовляли. Всі попадали на землю і почали відповзати. Двоє скотилися під сарай, ще один побіг до будинку. Російські військові побігли слідом, стріляли і поцілили в руку —  куля пройшла навиліт. Поранений чоловік перескочив паркан та впав у господарську яму. Обстрілювали все: будинок, сарай, двір, трактор, що стояв поруч. Та все ж, чоловіку вдалося вижити. 

Пошкоджений трактор у селі Мартинівка. Фото надане свідком

Пограбування

Під час окупації російські військові двічі пограбували магазин, де була вивіска «Продовольчі товари». Окрім того, мародерили в будинках і погребах. Простреливши вікна, залізли до приміщення сільської ради, взяли тільки рупор. У місцевої родини викрали генератор, болгарку, інструменти та розстріляли авто. Забирали ноутбуки, телефони та іншу техніку. Свідки з подивом пригадують, що виносили пшеницю в мішках, а в одного чоловіка викрали навіть ворота.

Під час відходу з Чернігівської області на бронетехніці везли награбоване майно. У кінці села колону розбили, на цьому місці валялися обгорілі залишки бензопили, мультиварки, велосипеда та інших викрадених речей.

Завершення окупації

Село Мартинівка найбільше постраждало від хаотичних обстрілів, які відбувалися під час відступу численних колон російських військ 31 березня 2022 року. Спочатку техніка рухалася селом спокійно, але потім почали обстрілювати помешкання. Їхали з самого ранку до пізнього вечора, тією ж дорогою, по якій заїжджали в перші дні окупації. 

Першим поцілили з танка у будинок, що стояв на початку села. Таким чином «розганяли» місцевих. Під час руху техніки кулемети були направлені на будинки. У Мартинівці десятки будинків зазнали пошкоджень, частину з них, ймовірно, обстрілювали запальними кулями. 

Російські військові навмисне розстріляли пам’ятник воїнам, які визволяли село в Другу світову війну. Осколками посікло пам’ятник Шевченку, на голові осколками відбило всю потиличну частину (у 2023 році був відреставрований).

Пошкоджений пам’ятник Т.Г. Шевченку в селі Мартинівка. Фото надане свідком

У родини місцевих мешканців згоріли два будинки: новий і старий, які були розташовані біля траси. Коли пожежу намагалися загасити, російські військові почали стріляти, довелося рятуватися й бігти до сховища — тим часом все згоріло вщент.

Дев’ятирічну дитину поранили через те, що захиталася шторка в будинку — туди почали стріляли. Кулі пройшли наскрізь стіни і поранили дитину. Батьки чекали поки техніка виїде і лише ввечері змогли привезти дитину у лікарню до міста Прилуки. Дитина вижила.

Ще одна родина переховувалася у друзів на іншій вулиці. У двір зайшов сусід набрати води з колодязя. Обстріл був такої сили, що металеві ворота знайшли на іншій вулиці. Веранду зруйновано повністю. Чоловік почав ховатися — росіяни влучили у сарай, і будинок. На щастя, він залишився живий. Будинок не підлягає відновленню.

Знищений будинок у селі Мартинівка. Фото надане свідком.

Та все ж, село відновлюється, за два роки більшість будинків вдалося відремонтувати. Місцеві жителі сподіваються, що більше ніколи в житті не потраплять в окупацію.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. 

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Історія Миколи Охонька — це історія громадського активіста з Чернігівщини про небайдужість, силу волонтерства та невпинне прагнення змін.

24 лютого 2022 року Микола зустрів вдома у своєму селищі. Прокинувшись рано-вранці, чоловік побачив по телевізору ті самі кадри, які шокували багатьох — російські танки перетинали кордон України.

Ранкову тишу порушило розуміння, що повномасштабне вторгнення, про яке тоді всі говорили, почалось. Уже через кілька днів війна вже була й у с. Макошине — російські війська зʼявились на вулицях населеного пункту. Близько 500 одиниць ворожої бронетехніки переправилися через річку Десну, рухаючись у напрямку Києва.

Крім цього, окремим викликом став ризик продовольчої кризи, через відсутність транспортного сполучення.

Проте навіть в умовах війни місцеві мешканці змогли вирішити критичну ситуацію — і підприємці взялися випікати хліб із власних запасів борошна, а Микола разом з іншими волонтерами розповсюджували продукти.

«Ми поділились на мікрорайони, до нас приїжджав бус, передавав нам хліб, а ми вже далі забезпечували ним людей», — розповідає чоловік.

Це була психологічно нелегка робота, адже хліба привозили обмежену кількість, а розподілити його треба було справедливо між різними сім’ями — доводилося шукати компроміси, щоб уникнути конфліктів.

Після деокупації

Після звільнення Чернігівської області від російських окупантів громадська активність у Макошине не зупинилась — Микола продовжує співпрацювати з іншими місцевими волонтерами, щоб допомоги Збройним Силам України.

Основним фокусом чоловіка наразі стала його громадська робота у рамках організації «Асоціація громадських радників України». Мета — дослідити рівень взаємодії місцевої влади та громадян, провести опитування, організувати громадські слухання.

Микола на заході в межах проєкту «Порадник безпеки» 

Зараз Микола працює над ще одним проєктом — планує випустити посібник «Порадник безпеки» для жителів громади, щоби підвищити рівень обізнаності про правила безпечної поведінки в умовах війни.

Утім, чоловік зізнається, що при реалізації проєктів існує одна найбільша проблема — низька активність місцевих мешканців.

«Багато хто каже, що від нас нічого не залежить. Проблема — змотивувати людей діяти».

Низька відвідуваність заходів часто змушує шукати нові мотиваційні підходи, деякі працюють, деякі не дуже — вказує Микола. Проте він не втрачає оптимізму.

«Так, доводиться вживати значних зусиль, але по-іншому ніяк — не буду ж я зупинятись на цьому. От таким чином: робота, робота, і ще раз робота».

Микола на волонтерській акції в заповіднику біля с. Макошине

Що ж спонукало Миколу займатися волонтерством та громадською активністю? Спочатку його захопленням став екоактивізм через любов до лісу, а згодом він розвинувся в ширшу діяльність — весь життєвий шлях ніби підштовхував його до цього, зізнається чоловік.

Відновлення та допомога

Умови повномасштабного вторгнення, трагедія війни та пережиті події накладають свій відбиток, Микола — не виняток. Він розумів, що для того, щоб і надалі продовжувати працювати на благо громади необхідно відновити рівновагу.

Саме через це герой нашого інтервʼю став учасником Програми психосоціальної реабілітації від Освітнього дому прав людини — Чернігів.

«Раніше я вже неодноразово був учасником різних активностей від Освітнього дому, — розповідає герой інтерв’ю. — Проходив навчання з проєктного менеджменту та з прав людини. Там, до речі, ще й відбувалася моя підготовка до громадської діяльності в рамках Асоціації громадських радників».

Микола в Освітньому домі прав людини в Чернігові разом з іншими учасниками Програми психосоціальної реабілітації в рамках проєкту ESU (с. Количівка) 

Та чи не найбільше враження на активіста все ж справила програма психологічної підтримки.

«Ця програма стала для мене першим досвідом професійних психологічних практик, — ділиться він. — Запам’яталися висока кваліфікація експертів, їх невичерпна енергія та дуже, як на мене, нестандартний підхід до роботи».

За словами Миколи, під час програми психологи часто ставили перед ним доволі складні запитання, на які іноді було нелегко знайти відповідь — для цього треба було занурюватись у себе, шукати відповіді всередині себе.

«У мене навіть був такий момент, що я на певні питання не міг знайти відповідей — це дуже запамʼяталось» — згадує активіст враження від одного із сеансів.

Мрії та майбутнє

Своє майбутнє активіст бачить у мирній та екологічно розвиненій Україні.

«Я б хотів, щоб Україна стала великим екодомом, щоб це була країна, по-справжньому дбайлива до довкілля», — мріє Микола.

Перемогу над російським агресором він планує відзначити особливим чином — зробити своє перше в житті тату.

«У мене є знайома, яка робить татуювання. Я пообіцяв їй, що обов’язково після Перемоги наб’ю собі тризуб чи щось подібне», — сміється чоловік.

Микола переконаний, що волонтерство відіграє ключову роль у захисті України під час повномасштабного вторгнення.

«Воно згуртовує людей, надає підтримку нашим воїнам, показує, що є підтримка громадян, щоб не падали духом», — вважає чоловік.

Історія Миколи є нагадуванням, що єдність, небайдужість і готовність діяти — це ті цінності, які допоможуть Україні подолати найважчі випробування і побудувати краще майбутнє.

Програма Захисту функціонує за підтримки Human Rights House Foundation та проєкту ESU.

Проєкт ESU / Програма «Стійкість» реалізується Фондом домів прав людини у консорціумі громадських організацій на чолі з ERIM, у партнерстві з Фондом «Східна Європа», Домом прав людини у Тбілісі, Білоруським домом прав людини імені Бориса Звозскова та Чорноморським фондом регіонального співробітництва за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Жахи окупації, полон, катування за татуювання та вбивство росіянами цивільних — історія сімʼї Попових з Чернігівщини.

23 березня 2022 року в російському «Тигрі» в селі неподалік кордону з Білоруссю, сиділи батько та син, Роман та Владислав Попови. Чоловіків полонили російські військові. Сина відправляли до Славутича, аби той відніс листа міській владі. Батько залишався тут, він був гарантом того, що син не втече дорогою. «Тату, що мені робити?», — спитав Влад. «Залишайся в Славутичі. Я тут викарапкаюся», — наполіг батько. Після цього їх посадили в різні автівки й повезли в напрямку Славутича.

Це історія про життя та полон двох цивільних чоловіків із села Левковичі на Чернігівщині. Вона написана зі свідчень очевидців тих подій, які зафіксували представники Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Окупація

Роман та Олена Попови — подружжя, яке мешкає біля залізничної станції в селі Левковичі, що на Чернігівщині. Вони живуть удвох. Донька переїхала до Німеччини понад 10 років тому, а син на початку війни працював у Славутичі, що за 30 км від села.

«Я зранку чую, щось бахкає. Увімкнула телевізор, а там кажуть, що війна почалася. Я давай дзвонити Владіку в Славутич, кажу: синку, їдь додому. А вже не було чим, перша електричка в Чернігів пішла, а решту рейсів скасували», — пригадує Олена.

Того ж дня до Попових зателефонували куми із Чернігова. Чоловік, дружина і хвора матір кума вирішили приїхати до них у село, перечекати «пару днів», поки все стихне. Але воно не стихало.

Перші російські танки неподалік станції пройшли 26 лютого. А 28-го поїхали колони. Ввечері того дня подружжя вийшло на ґанок, з поля почулося: «Вставай! Вставай, с*ка!». Потім пролунали два постріли.

Роман Попов переконаний, що там убили його односельця. Велосипед, який він залишив біля станції, стояв там мало не до звільнення села. А вірний пес чоловіка ще три тижні бігав на те місце, звідки лунали постріли. Загалом 28 лютого 2022 року російські військові розстріляли чотирьох цивільних чоловік, перед тим знущаючись із них. Отак село Левковичі та родина Попових із гостями потрапили в окупацію.

У пошуках «ополченця»

Об 11 годині 10–12 березня (точної дати Роман не пам’ятає. — Авт.) біля будинку Попових зупинився російський «Урал». З нього вийшли десь 12 «до зубів озброєних» російських військових. Вони вивели родину та гостей, у тому числі літню хвору жінку, у сарай і поставили до стіни. На людей навели зброю і тримали під прицілом.

«Ми по наводкє. Гдє здєсь ополчєнец?», — спитав окупант, на вигляд йому за 40, із золотим зубом. Пізніше Попови дізнаються, що позивний цього російського військового — «Іртиш».

Син Попових — Владислав — служив добровольцем в АТО у 2015 році. У багатьох селах окупанти шукали колишніх військових та людей зі зброєю, когось брали в полон, когось убивали. Роман узяв гору над емоціями і відповів, що тут немає «ополченців». Втім господарям наказали показати дім.

«Я йшла, а він (російський військовий. — Авт.) тримав пістолет на моїй потилиці. Було дуже страшно, я вже прощалася із життям. Отак із дулом у потилиці я показала будинок, погріб, що всередині хати. Окупанти нічого не знайшли й ми повернулися в сарай», — пригадує Олена.

Після цього восьмеро солдатів залишилися тримати під прицілом родину, а решта пішли грабувати сусідні будинки, де не було господарів.

«Я вважаю, нас врятувало те, що мій кум кавказької національності. Один із солдатів був татарином. Побачив у паспорті прізвище «Салават», наче подобрішав. Для мусульман це священне слово. Потім він дізнався, що я родом із Баку. І каже: «Пробачте нам за все». Я зрозумів, що з ним можна говорити, спитав, що за наводка була. А той відповів, що жінка в селі сказала, що тут «ополченець» живе. Отоді я переконався, що нас дійсно здали», — міркує Роман Попов.

Через пів години людей відпустили. Але «Іртиш» почав двічі-тричі на день навідуватися до Попових.

За кілька днів російських військових обстріляли. Уже за 10 хвилин юрба солдатів бігала двором. Відстрелили замок на погребі надворі й пустили туди автоматну чергу. Так само збили замок у сараї. Олена спостерігала за всім цим дійством біля вікна. Якоїсь миті вона зіткнулася поглядом з одним із солдатів. Але той побіг далі. Того дня в будинок Попових вони не зайшли.

«Години через дві після обстрілу приїхало п’ять «Уралів», чотири медичні машини та самохідка десантників, як супровід. У медичних авто, ймовірно, були поранені. А всі п’ять «Уралів» вони завантажували трупами. Години дві кидали», — пригадує Роман, якому це було добре видно у вікно.

Пожежа після обстрілу місця дислокації російських військових палала ще тиждень.

Полон

21 березня 2022 року Владислав йшов рейками додому. Там, у Славутичі, він уже дві доби нічого не їв: місто відрізали від постачання, продуктів у магазинах не було, а гуманітарки, вочевидь, вистачало не всім. Тож чоловік наважився пішки здолати 30 км до Левкович. Попови пригадують, що в той час багато людей рятувалися зі Славутича цим же шляхом. Йшли навіть із дітьми та домашніми тваринами.

Уже в селі Владислава зупинив патруль окупантів. Перевірили документи. У паспорті було його посвідчення тероборонівця, яке він забув викласти. Відтак чоловіка затримали.

«Владік дійшов до переїзду. Ми бачили, як йому на голову наділи мішок. Як поклали обличчям до землі, лежав хвилин 15. А потім приїхав «Іртиш», сина посадили в його «Урал» і повезли в бік Жукоток (село неподалік. — Авт.). Цей «Іртиш» заїжджав до нас ввечері, казав, що син живий», — пригадує Роман.

А о 7 ранку 23 березня окупанти прийшли й за батьком. Як і сину, йому вдягнули мішок на голову й кудись повезли, нічого не сказавши дружині. Чоловік вважає, що він був десь у полях Михайло-Коцюбинського.

На місцевості стояв намет. Романа завели всередину, зняли мішок. Навпроти себе бранець побачив чоловіка років 45-ти із чорними вусами. Як виявилося згодом, його позивний «Пегас», він був комбригом росіян.

«Пегас» уважно дивився на Романа й почав розпитувати про Славутич, «ополченців Зеленського» — так деякі окупанти називають українських військових. А ще його цікавило, де в місті знаходяться лабораторії.

«Закінчивши допит, він сказав, що зараз мене повезуть зустрітися із сином. Він має віднести листа до Славутича, віддати комусь із влади. А я був гарантом того, що він нікуди не втече, нічого не вчудить, а дійсно передасть листа», — пояснює Роман.

Славутич

Стомлений батько сидів у російському «Тигрі» сам. Він чекав, коли приведуть сина. Двері відчинилися, Владік сів поруч, обидва закурили.

— Били? — спитав батько.

— Ні, — відповів син, згодом рідні дізнаються, що він сказав неправду. — Що ти тут робиш?

— Мене забрали, — тихо мовив Роман.

— Зараз сказали в Славутич іти. Батьку, що мені робити?

— Залишайся там, не повертайся краще. А я сам викарабкаюся звідси, — наполягав батько.

Зустріч закінчувалася. Батька та сина посадили в різні автівки й повезли.

Неподалік Славутича Роман з окупантами чекав Влада зо дві години. Коли ж він не повернувся, то один із росіян припустив, що сина «пустили в расход свої ж».

Роман не допускав цієї думки, але всяке могло статися, хвилювався. Його відвезли на базу, а на ранок відпустили додому.

Згодом виявилося, що коли Владислав дійшов до блокпоста біля Славутича, його відвезли в поліцію для перевірки, нагодували і він залишався там до звільнення області.

Що було в листі, не знали ані Роман, ані Владислав. Підозрювали, що там була пропозиція здати місто й не чинити опору росіянам. Роман каже, що після цього листа мер виїхав зі Славутича.

Росіяни зайшли в місто 26 березня, але люди вийшли на протест. Окупанти перевірили місто: не знайшли ані військових баз, ані лабораторій, тому вийшли звідти.

Життя після окупації

Російські військові тікали з Левкович 31 березня 2022 року. Перед тим вони втратили чимало людей та техніки.

Роман вийшов надвір, глибоко вдихнув повітря. І раптом побачив, як повз двір промчав пікап його знайомого з Михайло-Коцюбинського.

Прийшло розуміння: окупантів нема! Перше, що було на думці Романа: нарешті можна вільно пересуватися селом. Тижні неволі, коли вся прогулянка — це двір і перебіжки за водою до колодязя, дуже спустошували.

«Не дай Боже ще раз пережити окупацію. Це страшно, до тебе додому можуть просто з ноги відкрити двері, поставити до стінки, забрати в полон, убити… Ти просто ніхто», — міркує Олена.

Батьки знали, що син живий, цю звістку ще під час окупації приніс односелець. Але побачилися вони лише після звільнення області. Тоді він і розповів, що росіяни били по п’ятках, ножем вирізали йому хрести на руках та ногах. Зробили це, бо не сподобалися татуювання: напис «Піт і Кров» латиною та символ нескінченності. Останній вони назвали знаком нацистів.

Згодом Владислав доєднався до війська. А 3 липня 2023 року зник безвісти під Куп’янськом на Харківщині.

«Їх там дев’ятеро людей пропало. З них троє «двохсоті» точно, а шестеро, ніби в полоні. Але росіяни виставили фото тільки чотирьох. Виходить наш син та ще один сержант із Количівки під питанням. Там ще одне тіло накрите було. Хто там, — невідомо», — із сумом, хвилюванням і все ж надією каже батько.

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. 

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Звірства російських військ під час окупації одного з сіл на Чернігівщині: катування та розстріли мирних жителів, спалення тіл просто неба та обстріли цивільних будинків.

Весна 2022 року для одного з сіл на Чернігівщині розпочалася з трагедії. Того ранку місцеві здригнулися від несамовитого крику матері, який було чути за кілометр. Згодом люди зійшлися до хреста у центрі села і побачили, як у ряд лежать припорошені снігом тіла чотирьох їхніх односельців. У стані шоку та глибокого горя рідні тачками та санями забирали вбитих, аби поховати їх на власних подвір’ях до кращих часів…

Це історія* про злочини російських військових в одному із сіл Чернігівської області. Вона написана зі свідчень очевидців тих подій, які зафіксували представники Освітнього дому прав людини — Чернігів.

*Імена загиблих та їхніх рідних змінені. 

Катування та розстріл чотирьох цивільних чоловіків

24 лютого 2022 року селяни дізналися про початок війни з телевізорів і дзвінків рідних та близьких. Згодом почули вибухи за селом. 27 лютого сільськими вулицями з гулом пройшла російська техніка. А вже наступного дня російські військові жорстоко убили чотирьох місцевих чоловіків. Так почалася окупація села, яка тривала місяць.

Напередодні 1 березня 2022 року щонайменше чотири родини не зімкнули очей: чоловіки з їхніх родин не повернулися додому. Але до 7-8 ранку кожна з сімей плекала надію: вони просто не встигли дістатися домівок через окупацію і заночували у друзів.

Спочатку ця надія покинула Петра. Рано вранці він відправився шукати сина Романа. Пройшов близько ста метрів від дому до хреста у центрі села і побачив тіла чотирьох чоловіків. Пульс батька зашкалював, від передчуття очевидного лиха всередині все переверталося. Петро насилу підійшов ближче: серед убитих був і його 33-річний син.

Другою про трагедію дізналася мама Романа. Жінка впала біля хреста, обтирала сніг з обличчя сина і кричала: “Синок!!! За що???”. Цей несамовитий, дикий крик матері, яка втратила дитину, люди почули за кілометр від місця трагедії.

Катерина дізналася про смерть свого чоловіка, 34-річного Степана, третьою. Після неї звісткою про вбивство свого чоловіка, 46-річного Максима, поранилася Поліна. Юлія прийшла з санями забирати тіло батька, 51-річного Віктора, останньою. Вона жила найдалі від центру.

Люди відвезли тіла убитих по домівках і, як могли, підготували їх до поховання. Відтак у перший день весни Степан знайшов свій спочинок на городі, який того року збирався орати своїм новеньким трактором. Максим – під вікном будинку, який він так обожнював. А Роман – у саду, де малим любив куштувати яблука та вишні. Тільки Юлії вдалося поховати батька на кладовищі: довезти додому жінці не вистачило сил, а зробити це на цвинтарі допомогли знайомі.

Російські військові знущалися над усіма чотирма беззбройними селянами. На їхніх тілах прострілені геніталії та ноги, величезні синці, вогнепальні та колоті рани.

Убивства цивільних і смерті від нестачі ліків

11 березня село обстріляли. Постраждали будинки, вулиці, а найголовніше – люди.
“Дядя Вітя, рятуйте тата!!! Бабуся вже мертва”, – з такими словами до сусіда прибігла нажахана дівчинка.

Того дня від обстрілів загинули її бабуся Олена по батьковій лінії та дідусь Микита по материній. Чоловік якраз прийшов занести речі, коли прилетів снаряд. Микита загинув на місці. Олена ж ще пів години стогнала: у неї відірвало ногу, відтак вона повільно сходила кров’ю і помирала. Аби хоч якось полегшити її страждання, сільська фельдшерка вколола знеболююче, коли змогла дістатися до місця події.

Син господині Микола теж отримав важке поранення ноги. Але чоловік вижив. Його перенесли до сусіда, який колись служив у морфлоті і знав основи першої домедичної допомоги. Він порадив дружині Миколи тампонувати рану, аби зупинити кровотечу.

“І знаєте, вона тампонувала ту рану. У неї тільки-но вбило батька, загинула свекруха… Але вона зібралася і змогла організувати чоловіку умови так, аби той вижив. На щастя, у фельдшерки були антибіотики. Вона колола їх пораненому, тож його стан стабілізувався. Після звільнення села він лікувався в Україні та за кордоном”, – розповідає сусідка родини, яка була свідком тих подій. 

Але шестеро селян окупацію не пережили: вони померли через нестачу специфічних препаратів та належної медичної допомоги. Серед цих загиблих – батько закатованого Степана – Михайло. Цих людей місцеві так само ховали на власних подвір’ях.

“Крематорій” просто неба

Бої за Чернігівщину тривали з 24 лютого до 31 березня. Ворог неодноразово намагався взяти Чернігів і отримував відсіч. Так само у багатьох окупованих селах люди передавали координати розташування ворожої техніки та місця скупчення російських військових. По них ЗСУ завдавали удари. Відтак ворог зазнав чимало втрат.

Багато селян свідчать про те, що російські військові спалювали трупи своїх солдатів. Це було на території зруйнованого зерносховища.

За словами місцевих, російські військові возили тіла санітарними машинами. Потім вивантажували їх біля розбитого зерносховища, обливали чимось і підпалювали. Поранених вони добивали: селяни чули постріли з боку сховища.

Полум’я було фіолетово-синього кольору. Навкруги стояв сморід, тому дихати було важко. Це тривало два дні. За час такого майже безупинного горіння бетонні перекриття на зерносховищі стали схожі на порваний папір.

“У перші два дні двері труповозки були ще закриті. Пізніше я бачила, як з бортів звисали руки… Трупи на фермі палили дві доби. З вікна мені було видно, що двоє солдатів брали тіло, розгойдували й кидали у багаття. Третій чимось поливав з відра і воно горіло. Дихати в цей час було важко, стояв чорний дим”, – розповіла місцева мешканка.

***

Минуло два роки. Люди повертаються до звичного життя. Відновило роботу й зруйноване фермерське господарство. Біля хреста у центрі села майорить український прапор та намертво стоїть меморіальна дошка з іменами закатованих селян. Як спомин про воєнні злочини, які тут вчинили російські окупанти…

Матеріал підготувала Наталія Найдюк.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53.

Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.