Розслідувальна розповідь про зникнення Арсена Азімова: свідчення рідної сестри, нові деталі й 10 років невизначеності.

Коли архіви мовчать, починають говорити голоси тих, хто досі чекає. Тих, для кого час зупинився між «було» й «може бути». Наприкінці серпня 2015 року в Сімферополі, неподалік 7-ї міської лікарні, 45‑річного кримського татарина Арсена Азімова, практикуючого мусульманина й батька трьох доньок, за свідченнями, силоміць посадили до сріблястого Mercedes двоє чоловіків у сірій формі — відтоді його місце перебування невідоме. Попри заяви родини, обшуки й відеофрагменти, справа зупинилася, а офіційні версії розійшлися з фактами.

«Арсен був дуже чесним, справедливим. Старший — він завжди все вирішував за нас»

У центрі цієї історії голос сестри зниклого — Анастасія. Її розповідь стримана й чітка, ніби складається тут і зараз протокол, але крізь сухі формулювання раз у раз проступає біль — глухий, витриманий, який не потребує підвищеного тону чи надмірних емоцій. Вона знову і знову повторює дати, адреси, прикмети одягу незнайомців — мов заклинання, яке не дає реальності остаточно розсипатися, не дозволяючи пам’яті забути бодай якусь дрібницю.

27 серпня 2015 року Сімферополь жив звичайним літнім днем — спекотним, неквапним, байдужим до майбутньої трагедії. Арсен Азімов — тренер із боксу, практикуючий мусульманин, батько трьох доньок від першого шлюбу, мешканець району 7-ї міської лікарні — вийшов із дому близько 11:00 ранку. Його плани не містили нічого виняткового: поповнити телефон дружині, купити рибу на базарі, завезти додому кавуни, а після обідньої молитви поїхати в Мар’їно оглянути земельну ділянку, для нового будинку. Побутова послідовність дрібних справ, з яких зазвичай складається спокійне розмірене життя будь кого з нас.

Близько 14:00 зв’язок із ним обірвався — без пояснень, без прощальних слів. І відтоді настала тиша, мов порожнеча, що розтягнулася на роки й досі не має меж.

За кілька годин після зникнення родина вже подала заяву до поліції, намагаючись наздогнати час, який вислизав крізь пальці мов пісок. Нічні пошуки з кінологами почалися надто пізно — коли день уже встиг стерти сліди, а місто кілька разів змінило ритм. Сліду не взяли: спека, людні вулиці й нашарування сторонніх запахів знищили можливий маршрут, наче хвиля — сліди на піску.

Вранці почався наступний етап — допити, огляди, версії. У слідчому комітеті пролунало навіть «побутове» припущення, яке родину приголомшило й образило: мовляв, до зникнення могла бути причетна родичка.

«Слідчий сказав: «А може, це ви його вбили через дім?» — це був удар»

Формулювання кинуте без доказів, зависло в повітрі важче за будь-яке обвинувачення. Звісно ж огляд будинку Анастасії не виявив слідів злочину. За два тижні відбувся обшук у домі, де мешкала дружина Арсена: силовики перелізли через ворота, вилучили документи і дрібні особисті речі — і знову жодних ознак насильства, жодної відповіді.

Свідчення в цій справі вперті, але беззахисні — вони існують, проте не мають сили зрушити систему.

«11 річна сусідка родини мого брата пригадала сцену поблизу Заліського ринку — двоє чоловіків у сірій формі ведуть людину, схожу на Арсена; поруч — бородатий чоловік у цивільному. Під’їжджає білий мікроавтобус, сріблястий Mercedes забирає затриманого, третій сідає в білу «Пріору». Номерів звісно ж дитина не запам’ятала.»

Як повідомили в слідчому комітеті — камери спостереження в цій точці міста виявилися несправними того дня: одні не працювали, інші «нічого не зафіксували». Коли за деякий час сестрі показали фрагменти відео з ринку, вона побачила не обличчя, а ходу, дистанцію, настирливу близькість. За Арсеном йшло двоє — «слов’янської зовнішності»: один вищий, у кепці, другий кремезніший, старший. Обличь розгледіти неможливо, але тіні за спиною виглядають надто впевнено й надто цілеспрямовано, щоби бути випадковими.

П’ять томів тиші: бюрократичний коридор без виходу

Далі нитка слідства рветься. Слідчі змінюються так часто, що їхні прізвища перестають бути іменами відповідальних осіб і перетворюються на своєрідні часові мітки, як дати в календарі. Провадження раз у раз зупиняють із формулюванням «через відсутність доказів» — фразою, що звучить як крапка, але насправді лише маскує порожнечу. Родина Арсена Азімова пише заяви до всіх можливих інституцій: місцевих, українських, міжнародних, європейських. У відповідь — або сухі, безликі відписки, що розчиняються в бюрократичній мові, або цілковита тиша, глуха й байдужа.

Є, однак, деталі, які з роками не стираються, а навпаки — стають гострішими, мов лезо. Навесні 2015 року Арсен говорив про те, що помітив за собою стеження. Він не був публічним лідером чи організатором, не стояв на трибунах і не очолював рухів, але відверто, не боючись, висловлювався про події в Криму після 2014 року. І його слова чули. Його присутність запам’ятовували. Сестра не перетворює це на пряме звинувачення — радше фіксує як тло, як напівтінь, що супроводжує події.

Восени 2024 року родина отримує лист із Сімферополя. У ньому зазначено, що щодо Арсена нібито відкрито три кримінальні провадження, а його самого «затримано на два місяці з формулюванням — екстрадувати в Росію». Згодом юрист пояснив: «екстрадувати в Росію» означає, що справу ведуть заочно й формально поза межами РФ/Криму — тобто йдеться не про «перевезення із Сімферополя в Росію», а про паперову процедуру розшуку й передачі з іншої юрисдикції, якої фактично ніхто не підтвердив. Проте жодного фактичного контакту з підзахисним не існує. Згодом, у слідчих з’являється ще одна версія: у 2024 році іншій сестрі у ФСБ повідомляють про виїзд брата до Сирії та нібито фотографії, які Арсен надсилав колишній дружині. Родина цю версію спростовує — не з емоцій, а з відсутності реальних доказів: немає документів, немає фіксації перетину кордонів, немає навіть верифікованих знімків. Лише слова, що знову зависають у повітрі, не знаходячи опори.

«Тато помер, не дочекавшись. Мама тримається, але здоров’я похитнулося»

У батьківському домі Арсена Азімова час давно перестав вимірюватися днями та роками. Його рахують листами — отриманими й ненадісланими, — і мовчанням телефонів, яке з кожним роком стає дедалі важчим. Батько помер у 2020 році, так і не дочекавшись жодної відповіді — ні офіційної, так і неофіційної. Мати тримається за надію, як за єдину опору: для неї син живий доти, доки не доведено протилежне. Це не заперечення реальності, а такий спосіб вижити в ній.

Діти Арсена дорослішають без батька, ніби за прискореним часом. Старша донька вже в Німеччині, з власною дитиною на руках; середня вийшла заміж у Феодосії; молодша щойно закінчила школу. Їхні життя рухаються вперед, залишаючи за собою порожнє місце, яке ніхто не може заповнити. Будинок, що колись збирав родину разом, продано — ще одна межа минулого, яку довелося перейти без Арсена, мовчки, без прощання.

«Я заплуталася в почуттях: хочу, щоб він був живий… а інколи — щоби бодай тіло знайшли. Надія лише на Аллаха й терпіння. Гарне терпіння — й Аллах винагородить»

Крим без свідків: імітація процесів як норма

Цю історію неможливо відірвати від ширшого контексту. Правозахисники говорять про відсутність зовнішнього моніторингу в Криму, обшуки в адвокатських офісах, постійні ротації слідчих і так зване «статистичне» ведення справ — нагромадження непотрібних стосів документів, за якими істина, на жаль, стоїть на місці. На цьому тлі приватна трагедія перетворюється на суспільний діагноз: коли слідство імітує діяльність, зникають не лише люди — зникає довіра як така.

Нові свідчення сестри додають об’єму портрету дня зникнення, ніби повертають йому глибину і світлотінь. Ранок починався спокійно: Арсен узяв із собою молодшу доньку від першого шлюбу, провів із нею кілька годин — без поспіху, без тривоги, у звичайній батьківській присутності. Потім повернувся додому і згодом вийшов у справах, які не мали жодного відтінку ризику.

Із магазину «Фуршет» він подзвонив дружині, щоби пересвідчитися, чи надійшли кошти після поповнення — короткий дзвінок, технічний і буденний, який згодом набув ваги прощального. На Заліському ринку Арсен купив два кавуни й попросив знайомого Расіма завезти їх додому. Цю побутову нитку — рибу, кавуни, дзвінок — сестра повторює знову і знову, ніби перелічує предмети, що ще тримають світ на місці. Бо це — остання тверда точка перед проваллям невідомості.

Є і інша деталь, не менш промовиста: домовленість того дня оглянути ділянки під забудову так і не здійснилася. Зустріч, яка могла стати мостом у майбутнє, обірвалася ще до того, як почалася — на під’їзді до теперішнього, яке раптом стало пасткою.

У справі існує фоторобот — складений не з відеозаписів, а зі слів 11 річної очевидиці. Родина ніколи не бачила цей речовий доказ у поєднанні з матеріалами з камер спостереження. «Таємниця слідства» в цій історії перетворюється на формулу, що радше зачиняє двері, ніж відкриває їх. Так само ніхто не пояснив, кому належали форма і транспорт того дня. Навіть елементарне — з’ясувати, які служби носять сіру форму, — зависло без відповіді, мов питання, поставлене в порожнечу.

Останні десять років — це історія витримки. Років, складених із листів без резолюцій і кабінетів без відповідальності. Із повторюваних запитань і тих самих відповідей, які ніколи не наблизять до розв’язки. Сестра, спілкуючись зі слідчими й журналістами, раз у раз складає один і той самий пазл — уважно, терпляче, по пам’яті. І щоразу бачить порожню центральну деталь, без якої зображення не стає цілим. Вона не вимагає вироку. Вона просить лише процес — справжній, без імітації. Бо там, де існує процес, ще лишається шанс на істину.

Що маємо сьогодні? Ім’я. Обставини. Свідчення. Фрагменти відео. Тиск часу, який працює проти пам’яті. Маємо спільноту, що вчиться взаємодопомоги тоді, коли інституції відвертаються. Маємо матір, яка відмовляється прийняти смерть без доказів. Маємо сестер, що тримають пам’ять живою — не з обов’язку, а з любові, бо це єдине, що ще може наблизити справедливість. І маємо запитання, яке не тьмяніє з роками й не втрачає сили: де Арсен?

Коли-небудь відповідь пролунає. У справах про насильницькі зникнення правда не застаріває — її лише шукають довше й болісніше. І кожен факт, кожен голос, кожна, на перший погляд, незначна деталь — від дзвінка з «Фуршету» до силуету в кепці на зернистому відео — може виявитися тим самим ключем, що відчинить двері, за якими чекають десять років.

Усі імена в матеріалі змінені з міркувань безпеки.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

2014 року, через півроку після окупації Криму, російські силовики викрали двох молодих хлопців прямо на вулиці. Один з них — 18-річний Іслям Джеппаров, син кримськотатарського правозахисника. 

Намагаючись дізнатися долю рідних, Абдурешит Джеппаров викликав на зустріч Сергія Аксьонова, пропонував органам свою свободу в обмін на сина, пережив погрози, замахи на життя та «відсидів» кілька арештів.

Ця історія — про боротьбу за правду, про місію допомагати іншим та про те, як змінився характер репресій в окупованому Криму.

Брати

Це був звичайний осінній вечір 2014 року. Пів року відколи Росія анексувала Крим. Абдурешит повернувся з Сімферополя додому у невелике селище на півдні півострова і сів вечеряти із сином Іслямом та давнім другом, який заїхав у гості. Іслям — високий світловолосий юнак 18 років, статний, і спокійний. Після того як помер брат Абдурешита, і без батька залишилося п’ятеро неповнолітніх дітей, Іслям щодня ходив до своїх двоюрідних в гості допомогти по господарству. Цього вечора так само: після трапези він приготував чоловікам каву і пішов до братів.

Через півтори години спокій Абдурешита обірвав звук автомобільного сигналу: за двором хтось наполегливо тиснув на клаксон. Це здивувало чоловіка, адже у їхньому селищі прийнято одразу заходити на подвір’я. Абдурешит вийшов закликати гостя. За кермом авто сидів молодик. «Щойно на моїх очах вашого сина скрутили, заштовхали в машину і відвезли геть», — крикнув він.

Хлопець розповів, що це сталося прямо на трасі біля будинку Абдурешитового брата. Іслям йшов вздовж дороги разом з кузеном, 23-річним сином молодшої сестри Абдурешита, коли поряд з хлопцями зупинився темно-синій Volkswagen-транспортер з тонованим склом і табличкою «Милиция». З неї вибігла група людей у чорній уніформі й накинулися на юнаків. Ті почали пручатися, намагалися вирватися — аж викотилися юрбою на трасу. Рух транспорту в обидва боки зупинився. Зрештою, хлопців забрали. 

Це була машина ЦПЕ (Центру протидії екстремізму при МВД), зараз їхні дії координує ФСБ, а Росгвардія і міліцейські допомагають, коли потрібно когось оточити чи затримати. «Але раніше ми не знали, хто в яких формах ходить, у кого які погони й шеврони», — через те, що незаконні затримання за ці 11 років стали поширеною практикою в Криму, зараз Абдурешит має більше досвіду. А тоді, у 2014-му, викрадення його сина шокувало, і ніхто не розумів, що напевне необхідно робити.

Дзвінки

Першим Абдурешит подзвонив Ремзі Ільясову, одному із заступників голови ради окупаційної влади «Республіки Крим»: «Раніше ми з ним зналися. Я сказав: “Рімзі, мого сина викрали. Включайся, розкажи Аксьонову про цей інцидент, і нехай він знайде час зустрітися зі мною”. Ну, я ніби міг собі такий тон дозволити, тому що я знаю себе і свій ресурс».

Не кожен кримський татарин може так сміливо викликати на зустріч самопроголошеного голову Республіки Крим Сергія Аксьонова. Абдурешиту Джеппарову 55 років, більшість свого життя він займається громадською діяльністю та захистом прав людей. Спочатку — в Кримськотатарському національному русі, потім — в Меджилісі: Абдурешит був заступником Мустафи Джемільова по медійній частині, освіті й культурі. На початку 2000-х відійшов від справ і розпочав приватну практику: «Але коли в 2014-му викрали мого сина, я вирішив знову повертатися в стрій. У мене непогана школа, треба бути корисним». У 2016-му він стояв біля джерел організації «Кримська солідарність», яка допомагає незаконно ув’язненим в Криму та їхнім сім’ям.

Звісно, Абдурешит припускає, що громадська діяльність могла стати причиною, чому саме його сина і племінника викрали: «Ми забуваємо якісь свої особливості чи вчинки, а органи все враховують, майже з нашого народження все це ведеться. Зрозуміло, що я був активним учасником національного руху, починаючи з 1982 року». Правозахисник співорганізовував так зване самозахоплення, коли кримські татари, що повернулися на півострів після депортацій, просто брали й обживали землі. Адже не могли купити собі житло через космічні ціни. У той час Абдурешит був головою ОКНД (Організації Кримськотатарського Національного Руху) і консультував кримських татар, обходив, об’їжджав ділянки, інструктував. 

Друга версія — помста за те, що старший син Абдурешита був у антиасадівській коаліції в Сирії. Він поїхав туди в 2012-му році. А у березні 2013-го прийшла звістка про його загибель. Відтоді і до викрадення Ісляма минуло півтора року.

Такий досвід та зв’язки у спільноті дозволяли Абдурешиту говорити з чиновниками на рівних. Тож далі у пошуках сина він зателефонував знайомому колишньому працівникові СБУ, що перебіг працювати у ФСБ. Той порадив йти у міліцію.

Міліціянти довго сиділи, не знали, що робити із таким запитом. Зрештою вирішили, що варто написати заяву, десь у той же час приїхали представники ФСБ. Абдурешит пригадує події того вечора: «Вони диктували один варіант, другий, всі разом думали, як написати ту заяву, ставили дивні запитання, якось так нерішуче. А потім один з ФСБ-шників побачив, що вже у соцмережах йде дуже велика хвиля інформації про викрадення. Звісно, мої друзі знали про те, що відбулося». І через це силовики почали поспішати, метушитися і зрештою сказали пройти до Слідчого комітету. Тому заява про зникнення Ісляма так і залишилася недописаною.

У слідчому комітеті Абдурешит зустрівся із дуже жорстким ставленням: «Слідчий вів допит так, ніби ми не постраждалі, й у мене викрали сина, а ніби ми в чомусь і винні. Свідків відводили на інший поверх Комітету, звідки потім чулися крики й шум. Наш свідок повернувся звідти блідий, увесь тремтів. Коли прийшов час для молитви, я попросив 2-3 хвилини перерви для неї. А мені сказали, що Аллах почекає». Насамкінець начальник Слідчого комітету, чоловік кавказької зовнішності, сказав, що «до такого потрібно звикнути, бо на Кавказі це буденність. Там викрадення людей трапляється кожного дня».

Але допитами все не завершилося. О першій годині ночі після незаконного затримання Ісляма разом з працівниками слідчого комітету і понятими, яких ті нашвидкуруч знайшли, Абдурешит повернувся додому. Силовики оглядали речі сина, забрали процесор від комп’ютера, зарядні пристрої, навіть спідню білизну і зубні щітки Ісляма, документи, паспорт. І о другій ночі дали родині спокій. Аж до наступного ранку.

Оточення  

Поки Абдурешит ходив у міліцію та Слідчий комітет для допитів, біля його будинку збирався люд. Всі — на підтримку викрадених хлопців та їх родин. «Вони запитували, що можна зробити. А я не знав, що робити. Якби це був чийсь син, не дай Боже, тоді мені легше приймати рішення. А коли це сталося з моєю дитиною — я розгубився», — згадує Абдурешит. Люди ж координувалися між собою, кидали клич по всьому півострову, і за два дні їх зібралося вже чотири сотні. Тим часом Аксьонов прилетів з Москви до Сімферополя, щоб зустрітися з Абдурешитом. 

«Він казав, що в курсі ситуації, що вони вживають заходів, що все включено, що вони шукають хлопців і вдень, і вночі. Попросив передати людям щось, а я кажу, що не буду нічого передавати. Якщо йому є що сказати людям, щоб приїжджав сам і говорив, — на що Аксьонов поскаржився Абдурешиту на щільний графік. — А я кажу: “Якщо у вас щільний графік, у нас з часом легше, ми під’їдемо сюди. Тільки нас буде багато”. І ось тоді він попросив переглянути графік і призначив зустріч з нами о першій годині дня 1 жовтня». Абдурешит повернувся додому і повідомив про все людей. Ті вирішили знову скликати громади, щоб до 1 жовтня приїхало людей по максимуму.

У переддень до Абдурешита приїхали представники служби безпеки Аксьонова, щоб обрати місце для зустрічі. Будинок не підходив, зупинилися на тому, що школа неподалік буде найкращим варіантом, і площа на подвір’ї зможе вмістити людей. 

І ось 1 жовтня 2014 року біля будинку зниклого Ісляма зібралося тисячі людей з усього Криму: з Бахчисараю, Ялти, Керчі. Але Аксьонов приїхав не в школу, а в райдержадміністрацію, що за кілька кілометрів. «Воно й добре, люди розпечені, емоційні, хто зна, що могло статися», — згадує Абдурешит. На зустріч поїхали шестеро: голова виборчої комісії Курултаю кримських татар Заїр Смедляєв, імам громади, представник Меджилісу, Абдурешит, його сестра і ще одна жінка, сина якої викрали раніше. 

«Коли ми приїхали туди, місто було безлюдним, всюди стояли УАЗи, джипи різні і просто військові машини. Дуже багато було військових, дуже-дуже багато. Навіть така картина: стоїть авто, двері відкриті, і там сидить хлопець у джинсах, а на колінах у нього — кулемет. І ось ми рухаємося, довкола озброєні люди — озброєні всі, навіть ті, хто в цивільному. Там потрібно було пройти метрів 60 у бік адміністрації, коли наш імам впівголосу мені каже: “Подивися на дахи”. Я підняв голову — на дахах будинку культури, адміністрації, школи стоять снайпери, багато снайперів. Підіймалися сходами до адміністрації, по обидва боки — військові, — Абдурешит пам’ятає той день у найменших деталях.

Аксьонов був багатослівним, обіцяв, що хлопців будуть шукати. «Але вони удали, що нічого про викрадення не знають, а насправді було зрозуміло, що спецслужби все знали», — Абдурешит запропонував створити контактну групу, яка передаватиме інформацію громаді. Аксьонов відмовився, бо ніби-то для цього достатньо чиновників із середовища кримських татар. Абдурешит наполіг, і вони заснували першу в Криму контактну групу з прав людини. Першу, бо до приходу Росії у цьому не було потреби.

Коли перемовники повернулися до себе після зустрічі, з’ясувалося, що в усіх лісах і довкола селища стояли військові. «Мабуть, очікували чогось. Добре, що люди виявилися стриманими, бо це була б катастрофа. Тут компонент і національний, і конфесійний, тому, хто знає, конфлікт міг би бути гіршим, ніж, скажімо, в Луганській та Донецькій областях», — припускає Абдурешит. Після недовгого спілкування люди роз’їхалися. А чоловік продовжив проходити допити у Слідчому комітеті.

Минув тиждень від викрадення, коли дорогою з Мечеті Абдурешита перестріли двоє у цивільному: заступник начальника ЦПЕ та працівник поліції. «Він питає, які у мене версії, а я сказав, що версії повинні бути у них, — тоді Абдурешиту відповіли, що все буде залежати від його поведінки. — Я питаю, чим їх не влаштовує моя поведінка, адже я далеко не в першому ешелоні, давно працюю як приватна особа. Тим більше при чому поведінка мого сина і племінника?». Відповіді не було. Потім Абдурешит запропонував зустрічатися з ними, коли ті вважають за потрібне. Хоч і щовечора повідомляти про всі переміщення й зустрічі. Якщо потрібно — навіть одягнути браслет для домашнього арешту. Чоловіки не відповіли нічого. «А потім я запропонував останнє, що міг придумати, — переїхати куди завгодно. До в’язниці, до камери, до підвалу, куди скажуть. Але в обмін на моїх синів». Вони обіцяли подумати і поїхали геть.

У той момент Абдурешит вирішив бути максимально активним і видимим, давав інтерв’ю по телевізору, в різні медіа, щоб органи були в курсі його діяльності. Він сподівався, що це спонукає їх вийти на зв’язок для торгів. І хлопців вдасться визволити. Але цього так і не сталося.

Син

Іслям був домашньою дитиною, рідко кудись виїжджав, багато часу проводив за комп’ютером, але займався боротьбою, тож виріс міцним і не хворобливим. Після школи взяв собі рік перерви від навчання, щоб визначитися, куди далі рухатися, володів арабською мовою. Мав тихий, неконфліктний, але твердий характер. Абдурешит зізнається, що старшого сина міг і шарпнути зопалу, а цей ніколи не давав приводу.

Якось чоловік дізнався, що син їздив у Сімферополь обирати університет, готувався вступати. Коли Абдурешит поцікавився, куди, Іслям зізнався, що у медичний: «Я кажу: “Ідея хороша, але давай тоді я теж підготуюся. Без грошей не обійдеться. Я підготуюся з хабарем (так заведено, без цього в медичний — ніяк), а ти готуйся по навчанню”, — на що хлопець навідріз заперечив і пригрозив, що взагалі не вступатиме, якщо через хабар. — Сказав, сам розбереться і вступить. Він був упевнений у собі. Інтелект на місці, все в порядку. Тому відмовився від моєї допомоги. Ну, мабуть, він би досяг свого, якби був тут». А ще Іслям був українцем. Виріс в Україні, думав і легко спілкувався українською. 

Як і в багатьох схожих історіях викрадень, постраждалі довго не помічали стеження. Абдурешит пояснює цю безтурботність так: «Раніше в Криму жилося спокійно, тож і озиратися не було потреби». І тільки пізніше рідні, сусіди починають згадувати про підозрілі автівки на вулиці біля будинку: машини змінювалися час від часу, одна відстежує, стоїть недалеко від будинку, потім інша.

Абдурешит навіть не може підібрати процедурного терміну для цього інциденту: «Затримання, арешт? Я чекав спочатку, думав, затримання. Як би я сина не хвалив, можуть же бути речі, про які я не знаю. Ну, щось накоїв, затримали. Але тоді 2-3 дні — і мали б відпустити. Я прожив день — його немає. Думав, добре, під арештом. До 15 діб адмінарешт. Прочекав — знову ні. Думав, добре, може, я знову чогось не знаю, може, арешт, далі — СІЗО, запобіжний захід якийсь, і він під вартою. Два місяці чекав — його немає і немає, і немає. І ось тоді я зрозумів, що це серйозно. Відтоді минуло понад 11 років, і я не знаю, де він, що він, живий чи не живий, нічого не знаю». 

З російської та окупаційної сторони ніяких офіційних відповідей і заяв про долю Ісляма немає, розповідає Абдурешит: «І бути не може, тому що, в принципі, це їх рук справа. Тож вони просто замітали сліди, затягували час і морочили нам голови».

Тиша

Тоді, у 2014-му Абдурешит не звертався до адвокатів, бо і був розгублений, і такі ситуації були чимось дуже нетиповим: «Просто ми не знали, що з цим робити. Звичайно, якби в мене тоді були знання і досвід, як зараз, я діяв би по-іншому». Уже пізніше за справу Ісляма взялася і довгий час вела Євгенія Закревська, українська адвокатка, яка зараз у війську. Вона приїжджала в Крим, готувала документи і навіть подала їх в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), але поки це нічим не завершилося.

Також цією справою займалася прокуратура АРК, Абдурешит кожні два місяці їздив на підконтрольну частину України. У той період українські правозахисники рідко приїжджали в Крим.

Складність полягає ще й в тому, що свідки викрадення або бояться говорити, або були усунуті. Хлопця, який повідомив Абдурешита про затримання Ісляма, потім заарештували, довго тримали в СІЗО, придумали якусь статтю, засудили і ув’язнили в Керченській колонії. «В принципі, його ізолювали від усіх нас, щоб він далі нікому не повідомляв про інцидент, який відбувся з моїм сином. Тобто він сам теж постраждав. Після він загинув у побутовій бійці, — Абдурешит згадує, що і мати цього хлопця теж була того вечора в авто, бачила, як Ісляма скрутили, і поряд зупинився автобус з кількома десятками людей. — Зрозуміло, всі вони бачили, але я впевнений, що ніхто з них нічого не скаже. Тому що люди в страху. І залишатимуться в страху, поки ситуація в Криму не зміниться».

Загрози

Абдерешиту ніколи не погрожували напряму. Але не раз давали зрозуміти,  що він під наглядом. Якось правозахисник вертався вночі з Ялти, в центрі Сімферополя його наздогнав джип і притис автівку до узбіччя. З авто вийшли люди, почали провокувати, агресувати і говорити натяками. На цьому все завершилося.

А через кілька років ситуація повторилася. Джип спочатку обійшов авто праворуч, водій пильно обдивився машину правозахисника прямо на ходу, потім пішов зліва на обгін, але довго їхав паралельно. Абдурешит був не сам, разом з колегами з контактної групи. І після цього випадку один з напарників відійшов від справ: «У нього троє дітей, молодший був  трохи хворий. Мені немає чого втрачати, а він не зміг. І полишив діяльність. 

Ще один з випадків стався неподалік від дому: три машини явно створювали ситуацію для ДТП, але вдалося піти з-під удару. Абдурешит пов’язує ці інциденти більше зі своєю правозахисною діяльністю, ніж зі зникненням сина: «Але коли вони іноді роблять мені “натяки”, що я ніби-то надто активний, я відповідаю, що це все входить в пошуки мого сина. Тому, коли вони мені його повернуть, тоді я, можливо, перегляну свою поведінку».

Зрештою, дійшло до адміністративних справ, штрафів, оглядів помешкання і арештів. Вперше правозахисника арештували у 2022-му році, він «просидів» у Євпаторії 15 діб. Другий арешт — у Сімферополі на 12 діб. При одному з оглядів у Абдурешита вилучили новий ноутбук, на якому той не встиг навіть попрацювати, відеореєстратор, флешки, документи. Деякі з вилучених позицій були аж надто абсурдними. Наприклад, орден від Володимира Зеленського. 

Вилучили і документи. Зокрема український закордонний паспорт. «На питання, навіщо це, сказали, що це превентивний захід, щоб не шукати мене десь у Стамбулі, за кордоном,» — через адвоката чоловік спробував повернути речі, але прийшла відповідь, що поки не розглядається такий варіант, бо ніби-то речі є доказами в якійсь кримінальній справі. Якої справи — не озвучують. Тож уже не перший рік чоловік у підвішеному стані.

Хиткість

Пошуки молодшого, Ісляма, так виснажили, що чоловік знищив усі юридичні документи про цю справу: «Мені було важко постійно бачити перед очима його ім’я, чути його всюди: по телебаченню, в новинах. Це не те, що мене втомило — мені було просто погано. Тому я вирішив все прибрати. Я не хотів більше ні бачити, ні чути про це все. Ось так». 

Тоді, у 2014-му, Абдурешит був доволі стриманим: «Я був тоді ніби кам’яний. Якби хтось сказав, що мене бачили зі сльозами на очах — це було б неймовірно! Ну а зараз я часто плачу. Якийсь час я думав, що ніколи в житті не висплюся. З 2014 по 2017 рік у мене не було нормального сну. Максимум я міг проспати годину-дві. Я точно знаю, що з 14 по 17 рік у мене не було нормального сну. Син то сниться, то ввижається, то думаю: а якщо живий, то в чому? У ланцюгах, в камері, де? Я думав, яка там чашка у нього, брудна-не брудна? Що він там їсть? Потім, якщо вбили — як його вбивали? Повісили, застрелили, втопили? І всілякі фантазії, вони просто лізуть. А ми так влаштовані, що більше думаємо про погане. Це виснажувало настільки, що я вже думав, що не витримаю, — чоловік навіть просив сестру слідкувати за тим, що і як він говорить, щоб не пропустити проблеми з психікою і вчасно звернутися по допомогу. — Коли рік, два, три, чотири, п’ять, думаєш, ну ось, ось, ось. А тепер коли 11 років минуло, я розумію, що можна сподіватися тільки на диво».

Абдурешит не говорить про це детально, але насправді чоловік втратив трьох з чотирьох своїх дітей. У нього була ще старша дочка, яка жила в Києві, але кожен раз, коли приїжджала додому в Крим, її відводили в кабінет ФСБ і годинами допитували. Після цих випробувань  вона захворіла і померла.

Щоб якось відволіктися від цієї біди, Абдурешит намагається повністю зануритися в роботу. Тому він з ранку до вечора працює, консультує без вихідних. Але робота складна, кожен день бачити людей пригніченими — складно для психіки, починається вигорання. Поїздки на авто стають для Абдурешита своєрідною терапією, раніше дуже допомагали подорожі за кордон. Відвідував конференції й заходи у Швейцарії, Швеції, Норвегії, Франції. Щойно він виїжджав за межі півострова у Європу чи на підконтрольну Україні територію — відчував полегшення. Але відколи в нього вилучили закордонний паспорт, ця можливість зникла.

За словами Абдурешита, навідміну від 2014 року зараз дії російських силовиків стали зухвалішими і впевненішими. Якщо раніше вони ще губилися, удавали, що шукають, то зараз схеми відпрацьовані, відповіді з усіх структур — як за шаблоном, частота викрадень — вища. Та хоч наші правозахисники теж стали досвідченішими, схоже, кардинально ситуація зміниться на користь прав людини тільки зі звільненням Криму від окупаційної влади.

Але Абдурешит продовжує допомагати людям на півострові попри труднощі й ризики. І коли у когось викрадають чи ув’язнюють рідну людину, намагається не говорити про свої втрати, хоча люди все одно про них знають. «Їм стає трохи легше, коли вони бачать, що я тримаюся», — пояснює правозахисник.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

15 жовтня 2025 року представники ФСБ РФ увірвалися з обшуками у будинки кримськотатарських жінок. О 4-й ранку у Бахчисараї затримали матір п’ятьох дітей та дружину політв’язня Ремзі Німетулаєва Есму Німетулаєву. У с. Холмовка Бахчисарайського району затримали студентку педагогічного коледжу, яка працює у дитячому садочку, Насібу Саідову.  У с. Долинне того ж району затримали 20-річну Ельвізу Алієву, яка працювала касиром у пекарні Сімферополя. У с. Орловка біля Севастополя затримали 21-річну Февзіє Османову.

Усіх затриманих жінок доставили до “Управління ФСБ по Республіці Крим” у Сімферополі. Їх звинувачують за ст. 205.5 КК РФ (організація та/або участь у діяльності терористичної організації).

16 жовтня “Київський районний суд” на закритих засіданнях ухвалив рішення відправити Есму Німетулаєву, Ельвізу Алієву, Насібу Саідову та Февзіє Османову до СІЗО строком на два місяці. Таким чином окупаційний суд залишив п’ятьох дітей Есми та Ремзі Німетулаєвих, наймолодшому з яких ще не виповнилося і п’яти років, без батьків.

Це перша відома справа за звинуваченням в участі у “Хізб ут-Тахрір” у Криму, яку відкрили щодо кримськотатарських жінок. За роки окупації ФСБ запровадила практику кримінального переслідування кримськотатарських активістів та громадянських журналістів за сфабрикованими справами за буцімто участь у “Хізб ут-Тахрір”. Однак раніше за такими звинуваченнями ув’язнювали лише чоловіків.

Правозахисники наголошують на тому, що за останні два роки у Криму суттєво посилилося переслідування жінок. Для прикладу до 2022 року у списках політичних в’язнів перебувало до п’яти жінок. Наразі жінок, яких у Криму позбавили волі з політичних мотивів, більш як 40. Окупаційні суди у таких справах ігнорують наявність у жінок малолітніх дітей, літніх батьків на утриманні, наявність важких захворювань. Окрім того, значно збільшилися терміни покарання жінок. До 2022 року найбільшим терміном позбавлення волі був вирок українській волонтерці Галині Довгополій — 12 років колонії. Проте у 2024–2025 роках окупаційна влада посилила вироки щодо жінок. Так, українську філологиню Оксану Сенеджук засудили до 15 років колонії, Ніну Тимошенко — до 16 років, Надію Грекову — до 22 років колонії. Дії російської окупаційної влади Криму свідчать про те, жінки на півострові стали новою групою громадян України, які переслідуються цілеспрямовано. 

Ми, представники правозахисних організацій, засуджуємо політично мотивоване переслідування кримськотатарських жінок, затриманих 15 жовтня у тимчасово окупованому Криму, Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової та вимагаємо від влади РФ:

• негайно звільнити незаконно затриманих громадянок України та всіх цивільних осіб, ув’язнених за політичними мотивами та утримуваних в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України та на території Російської Федерації;
• припинити практику політично мотивованого переслідування громадян України на окупованих Росією територіях та на території Російської Федерації;
• припинити використання кримінального законодавства РФ на тимчасово окупованій території України в порушення норм міжнародного права.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування обставин незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес громадянок України — Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• надати необхідну підтримку та допомогу цивільним особам, постраждалим від незаконного та політично мотивованого переслідування внаслідок збройної агресії проти України.

Закликаємо міжнародну спільноту, зокрема країни — учасниці Міжнародної Кримської платформи: 

• звернутися до уповноважених осіб Російської Федерації з вимогою негайного звільнення Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;
• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• надавати допомогу уряду України в розслідуванні воєнних злочинів, злочинів проти людяності та грубих порушень прав людини в окупованому Криму та інших окупованих територіях;
• максимальною мірою використовувати Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних Російською Федерацією цивільних осіб у межах реалізації пункту 4 Формули миру, Міжнародну Кримську платформу, механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України;
• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідну умову для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

Кримська правозахисна група

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

Громадська організація “КРИМ СОС”

Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”

Центр громадянських свобод

ГО “Донбас СОС”

ГО “Правозахисний центр “ДІЯ”

Центр прав людини ZMINA

ГО “Кримський процес”

Медійна ініціатива за права людини

ГО “Розуміння кризи”

ГО “Центр громадянської просвіти “Альменда”

Ukrainian Legal Advisory Group

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Освітній дім прав людини — Чернігів

Незаконно засудженого Росією громадянина України 57-річного Ленура Халілова, раніше звільненого з російської колонії за станом здоров’я, взяли під варту. За рішенням Архангельського облсуду РФ від 14 жовтня 2025 року Ленура Халілова повторно незаконно ув’язнили за клопотанням прокуратури із зазначенням, що “формальна наявність у засудженого зазначеного захворювання судом визнана безумовною підставою для звільнення Халілова від основного покарання”.

У неправомірно засудженого до 18 років позбавлення волі Ленура Халілова було діагностовано кілька захворювань: первинний рак печінки з метастазами у лімфатичних вузлах, хронічний гепатит C, гіпертонія II ступеня, дрібні кісти печінки, кісту лівої нирки та конкременти у нирках. Під час перебування в місцях несвободи його здоров’я значно погіршилося з огляду на наявність хронічних хвороб, які загострилися через погані умови тримання під вартою. Деякі з цих захворювань, а саме ракова пухлина, входять до переліку таких, які перешкоджають триманню під вартою відповідно до законодавства Російської Федерації (ПП РФ №54 від 6 лютого 2004 року “Про медичний огляд засуджених, що подаються до звільнення від відбування покарання у зв’язку з хворобою”), на що посилався Ісакогорський райсуд, який 21 серпня 2025 року прийняв рішення про звільнення з-під варти Халілова за станом здоров’я.

У клопотанні про повторне ув’язнення Халілова, прокурор Рязанов заявив, що суд, який звільнив Халілова під особисте зобов’язання, виніс таке рішення “без уваги, з’ясування та встановлення, а також належної оцінки інших обставин”. Серед таких обставин він назвав ставлення засудженого до лікування, дотримання ним медичних рекомендацій, поточний стан здоров’я, наявність можливості отримувати необхідне лікування без звільнення від покарання. На думку держобвинувача, висновки суду з посиланням на висновок медкомісії, що Халілова не можна тримати у виправній установі на загальних підставах, не свідчить про безумовну необхідність його звільнення від відбування покарання через “тяжкість кримінальної статті”.

Ленур Халілов — ексголова незалежної мусульманської громади Алушта, фігурант «алуштинської групи “Хізб ут-Тахрір”. Його затримали 10 червня 2019 року в окупованому Криму у селищі Ізобільне. 16 серпня 2021 року Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону ухвалив вирок фігурантам «алуштинської групи» засудивши Халілова до 18 років позбавлення волі. 21 серпня 2025 року стало відомо, що 57-річного Ленура Халілова звільнили від відбування покарання через хворобу.

Російська Федерація як держава-окупант частини території України та сторона міжнародного збройного конфлікту зухвало ігнорує норми міжнародного гуманітарного права та систематично порушує права людини щодо українських громадян, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Політично мотивованими переслідуваннями, свавільними ув’язненнями, незаконними судилищами на території окупованого Криму, депортаціями політув’язнених та ігноруванням їхнього становища в місцях несвободи Росія систематично порушує взяті на себе зобов’язання відповідно до міжнародного гуманітарного права та міжнародного права захисту прав людини.

Протягом останніх років російської окупації Криму правозахисники зафіксували безліч випадків, пов’язаних з байдужістю працівників пенітенціарної системи та суддів щодо стану здоров’я політичних в’язнів та їхніх потреб у медичній допомозі. Станом на вересень 2025 року щонайменше 100 політичних в’язнів мають проблеми зі здоров’ям, із яких 46 осіб як в окупованому Криму, так і на території Росії не отримують належної термінової медичної допомоги, не мають доступу до ліків попри гостру потребу. Росія систематично не надає необхідної медичної допомоги політв’язням, ігнорує їхні скарги щодо відсутності меддопомоги, а суди залишають чинними вироки судів попередніх інстанцій щодо незаконно засуджених важкохворих та людей з інвалідністю, і сьогодні повторно ув’язнює тих, хто через критичний стан здоров’я був звільнений та отримав шанс на отримання належного лікування. Внаслідок систематичного ігнорування проблем зі здоров’ям суддями та співробітниками пенітенціарних установ у російських місцях несвободи вже померли троє політичних в’язнів – Джеміль Гафаров, Костянтин Ширінг та Рустем Віраті. Така бездіяльність, зневажливе ставлення посадових осіб РФ та нехтування станом здоров’я політв’язнів створює серйозну загрозу їхньому життю, що в результаті може призвести до непоправних наслідків – інвалідизації чи настання смерті в ув’язненні.

Ми закликаємо РФ:

• звільнити Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я та інших хворих політв’язнів, незаконно утримуваних на території тимчасово окупованого Криму, інших тимчасово окупованих територіях та на території Російської Федерації;
• припинити застосовувати кримінальне законодавство Російської Федерації на тимчасово окупованих українських територіях;
• припинити переслідування людей на тимчасово окупованих українських територіях через політичні погляди, журналістську діяльність, активізм та релігію.

Ми закликаємо українську владу:

• внести Ленура Халілова до списків на обмін та активно адвокатувати питання його звільнення та звільнення інших хворих політв’язнів;
• виробити ефективний механізм звільнення свавільно затриманих цивільних осіб та адвокатувати питання їхнього повернення;
• ефективно підтримувати сім’ї політичних в’язнів та вдосконалити механізм визнання людей позбавленими волі внаслідок російської агресії.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• скерувати запит Уповноваженій з прав людини Російської Федерації Тетяні Москальковій з вимогою звільнення Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я (Moskalkova@ombudsmanrf.ru);
• виступити медіатором у процесі звільнення чи свавільно утримуваних цивільних осіб, першочергово тих, які мають проблеми зі здоров’ям;
• всіляко підтримувати Україну у звільненні всіх тимчасово окупованих територій, зокрема АР Крим та м. Севастополя;
• запровадити персональні санкції проти осіб, причетних до жорстокого і нелюдського поводження з Ленура Халілова та всіма свавільно затриманими цивільними особами;
• запровадити дієвіші секторальні санкції проти різних галузей економіки РФ, які забезпечують фінансову основу для ведення агресивної війни проти України;
• запровадити санкції проти тих економічних суб’єктів з різних країн світу, які дозволяють державі-агресору обходити наявні обмеження;
• всебічно підтримувати Україну для гарантування деокупації територій в межах її міжнародно визнаних кордонів.

1. Центр прав людини ZMINA
2. Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”
3. ГО “Кримський процес”
4. Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля
5. УГСПЛ
6. Кримська правозахисна група
7. Освітній дім прав людини – Чернігів

Звернення щодо необхідності забезпечення ефективної системи державної підтримки осіб, які зазнали шкоди життю та здоров’ю внаслідок збройної агресії РФ проти України

Прем’єр-міністерці України

Свириденко Ю.А.

У ході триваючої збройної агресії проти України Російська Федерація системно порушує норми міжнародного гуманітарного права й міжнародного права прав людини, використовуючи такі порушення як інструмент встановлення контролю над тимчасово окупованими територіями (ТОТ) України та примусу цивільного населення до покори.

Одним із ключових засобів підтримання атмосфери страху на ТОТ України є скоєння злочинів проти цивільних осіб, зокрема незаконне позбавлення волі, катування, насильницькі зникнення, сексуальне насильство та інші тяжкі порушення. Ці дії спрямовані як проти осіб, які відкрито висловлюють проукраїнську позицію, здійснюють професійну чи громадську діяльність або беруть участь у спротиві окупації, так і проти цивільних, щодо яких репресії застосовують довільно — з метою залякування населення та придушення будь-яких проявів нелояльності до окупаційної влади.

Висновки незалежних міжнародних організацій підтверджують системний і широкомасштабний характер злочинів проти цивільного населення на тимчасово окупованих територіях України, зокрема, свавільних затримань з подальшим утриманням. У 90% випадків незаконно позбавлені волі також зазнають катувань і жорстокого поводження.

Від цих порушень постраждали тисячі  громадян України, а пережите ними насильство має серйозні та довготривалі наслідки для життя, здоров’я та добробуту. Втім, частина постраждалих залишаються невидими для держави.

Наразі держава не має цілісної стратегії чи бачення щодо забезпечення прав постраждалих від міжнародних злочинів, зокрема тих, хто зазнав шкоди життю та здоров’ю.

Наочним прикладом негативних наслідків відсутності цілісної політики держави в цій сфері є недостатня підтримка постраждалих від міжнародних злочинів.

Так, допомога, на яку можуть розраховувати цивільні, незаконно утримувані РФ, передбачена Законом України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”. Така підтримка може бути надана після встановлення факту позбавлення свободи. Цей факт встановлює Комісія, яка наразі діє при Міністерстві розвитку громад і територій України.

Втім, Закон, ухвалений наприкінці 2021 року, обмежує коло затриманих цивільних осіб, які можуть претендувати на таку підтримку. Це — особи, позбавлені волі через свою діяльність, пов’язану з відстоюванням державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного ладу та інших національних інтересів України, або за громадську, політичну чи правозахисну активність, спрямовану на підтримку України, і цивільні заручники (особи, викрадені або затримані для того, щоб змусити третю сторону вдатись або утриматись від певних дій як умови звільнення).

Тобто для отримання державної допомоги необхідно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями людини щодо відстоювання національних інтересів та фактом її незаконного затримання. Втім, переслідування та незаконне позбавлення свободи цивільних на ТОТ України часто не залежить від їхньої громадської та політичної позиції. Такі люди потребують визнання їх постраждалими на державному рівні та належної системної підтримки — психологічної, медичної, соціальної, правової й матеріальної.

Така ситуація склалася внаслідок кількох причин, зокрема — через відсутність у складі Кабінету Міністрів України уповноваженого суб’єкта, відповідального за формування та реалізацію державної політики у сфері захисту та підтримки осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

Початком вирішення цієї проблеми могло б стати запровадження Урядом України базової системи підтримки для осіб, які постраждали внаслідок вчинених щодо них міжнародних злочинів та зазнали шкоди життю та здоров’ю. Така підтримка мала б щонайменше включати надання матеріальної, медичної та психологічної допомоги, реабілітаційних послуг, житла для тимчасового проживання, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції. Запровадження такої підтримки можливе через прийняття відповідної урядової програми.

Задля розбудови цілісної державної політики щодо захисту прав осіб, які зазнали шкоди  внаслідок  триваючої збройної агресії, зокрема, внаслідок свавільних затримань та катувань, просимо:

1. Визначити у складі Кабінету Міністрів України суб’єкт, уповноважений на формування та реалізацію державної політики щодо осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України.
2. Запровадити базову систему підтримки для осіб, життю чи здоров’ю яких завдано шкоди внаслідок вчинення міжнародних злочинів, зокрема через катування, незаконне позбавлення волі, насильницькі зникнення або інші тяжкі порушення. Така система має включати, але не обмежуватися, наданням матеріальної допомоги, медичних та реабілітаційних послуг, тимчасового житла, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції.

14 жовтня 2025 року

Центр прав людини ZMINA

Кримська правозахисна група

Медійна ініціатива за права людин

Благодійна організація “Благодійний фонд “Право на захист”

ГО “Блакитний птах”

ГО “Кримський процес”

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

ГО “КРИМСОС”

БФ “Схід SOS”

Громадська спілка “Освітній дім прав людини – Чернігів”

Ukrainian Legal Advisory Group

ГО “Донбас СОС”

ГО “Цивільні в полоні”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»

Як зробити державні документи зрозумілими і доступними кожному та кожній? Відповідь на це питання дає розроблений навчальний курс, який пройшли вже майже 10 тисяч публічних службовців. Рік роботи довів, що тема простої мови вкрай актуальна для публічної служби. 

10 вересня відбувся підсумковий захід навчального курсу «Письмова комунікація публічних службовців: проста мова та легке читання». Він став завершальним етапом у тривалому процесі створення та впровадження інноваційної освітньої програми, спрямованої на підвищення доступності державних комунікацій.

Курс був розроблений експертами Освітнього дому прав людини – Чернігів для Вищої школи публічного управління і затверджений Національним агентством України з питань державної служби. Проєкт реалізовувала Асоціація юридичних клінік України за підтримки ПРООН та Міністерства закордонних справ Данії. Розробці курсу сприяла   Радниця-уповноважена Президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів, тренер та співавтор курсу каже: “Курс пройшли понад 9700 публічних службовців. Це досить велика цифра, оскільки від розробки до підсумкового заходу пройшло менше року. Сам курс доступний для навчання не так давно, лише декілька місяців. Представники й представниці Вищої школи публічного управління, Національного агентства України з питань державної служби казали про те, що цей курс дійсно є дуже запитуваним.”

Курс поєднує онлайн та офлайн формати:

• Онлайн-частина містить шість відеоуроків та тести після кожного з них. Майже 10 тис. публічних службовців уже пройшли навчання й отримали сертифікати.
• Офлайн-частина передбачає практичні тренінги для закріплення знань. Вже пройшло 8 тренінгів для близько 150 публічних службовців.

Курс передбачав також підготовку тренерів, де із понад 150 заявок відібрали 16 наймотивованіших учасників/ць, які після навчання та менторської підтримки авторів курсу вже провели власні заняття. Для їхньої роботи підготовлено спеціальний методичний посібник.

Нині онлайн частина курсу є доступною на інноваційній освітній платформі Вищої школи публічного управління для навчання та розвитку публічних службовців StudyiЯ. 

Експертка Освітнього дому прав людини – Чернігів, співавторка курсу й тренерка, Яна Собко, розповіла, що на заході була дуже продуктивна дискусія про те, навіщо впроваджувати просту мову і легке читання в Україні, як це підпадає під політику безбар’єрності і що держава робить у цьому напрямку. 

“Для нас це було важливо як для авторів, розробників курсу і як тренерів і тренерок, які долучені до цього процесу. Потрібно розуміти, куди ми будемо рухатися далі, що робить і планує надалі робити в цьому напрямку держава.

Багато, зокрема, тренерів і тренерок, які пройшли цей тренінг і будуть в майбутньому викладати цей курс, наголошували на тому, що одна із найбільших проблем – бюрократична. В нас в Україні існує чимало документів, які зобов’язують публічних службовців дотриматися формальних вимог при написанні текстів, наприклад, ДСТУ чи Постанова 55. Ці документи не до кінця узгоджені із Рекомендаціями від 17 листопада 2023 року щодо викладення інформації суб’єктами владних повноважень у форматах, що забезпечують доступність її сприйняття”, – зазначила Яна Собко.

Важливим результатом проєкту також є те, що представники Міністерства культури та стратегічних комунікацій вже підтвердили готовність співпрацювати з експертами курсу у цьому напрямку. Представники/ці Освітнього дому прав людини – Чернігів, як група авторів-розробників цього курсу, планують долучитися до цього процесу.

Освітня ініціатива реалізується в межах проєкту «Права людини для України, фаза ІІ», який впроваджується ПРООН в Україні за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії. Партнерами виступили Асоціація юридичних клінік України та Громадська спілка «Освітній дім прав людини в Чернігові». 

#Безбарєрність #barrierfree #bezbariernist

Вища школа публічного управління UNDP Ukraine / ПРООН в Україні Асоціація юридичних клінік України – АЮКУ Освітній дім прав людини в Чернігові / Human Rights House in Chernihiv

Коли російські війська намагалися прорватися в напрямку Києва, разом з іншими населеними пунктами, вони окупували Новий і Старий Биків, що на Чернігівщині. Тут вони розстріляли 6-х цивільних чоловіків та 3-х українських військовополонених, розміщували техніку просто у дворах людей, облаштовували катівні в підвалах та понад місяць грабували місцеве населення. 

Початок окупації

У неділю 27 лютого близько 13:30 російські колони зайшли в Новий Биків зі сторони Макіївки, вони прямувавши в бік Києва. За пів години до їхнього заходу було підірвано міст між Новим і Старим Биковом, внаслідок чого була пошкоджена лінія електропередач і села залишилися без електропостачання. Через низький рівень води в річці Супій, російським війська вдалося швидко налагодити переправу. Вони зіштовхнули в річку дерева і так змогли перемістити техніку техніку. Перші машини перетнули зруйнований міст близько 17:00.

Міст, що сполучає Старий і Новий Биків

Свідки розповіли, що відразу російські підрозділи зустріли опір ЗСУ — їх намагалася спинити рота охорони. Бій тривав близько 30 хвилин у складних умовах, адже поруч житлові будинки. Українським захисникам тимчасово вдалося затримати просування, після чого російські війська розосередилися прилеглими вулицями й зупинився на ніч у селі.

Життя в окупації

Російські підрозділи розмістилися в амбулаторії, двох школах, дитсадку, пожежній частині, Будинку культури, приміщенні старостату та в церкві. Техніку ставили біля цих будівель, на “Базарній площі” та в парковій зоні, а згодом — у дворах мешканців. За свідченням очевидців, 1 березня 2022 року з 8:00 до 16:00 через село безперервно йшла колона, орієнтовно до 800 одиниць техніки. Їхала артилерія, танки, БТРи, бензовози тощо. На техніці помічали маркування у вигляді кіл і трикутників.

З перших днів окупанти почали обстрілювати магазини й кафе, виламували двері та виносили товари. Мародерство поширилося і на приватні будинки, військові армії РФ забирали одяг, алкоголь, інструменти, оргтехніку. Великогабаритні речі залишали, проте інструменти й продукти вивозили масово. У багатьох будівлях російські солдати облаштовували собі спальні місця з пінопласту та мінеральної вати, а згодом залишали після себе безлад і сміття.

У різних частинах села базувалися установки “Бук”, “Град”, “Іскандер” та інші. Вогонь вели у напрямках Чернігова, Ніжина й Києва, щодня змінюючи позиції. Чимало техніки ставили у дворах місцевих мешканців, що часто призводило до пошкоджень будинків.

Окупанти навмисно пошкодили водонапірну вежу, розстріляли антени зв’язку, вибили вікна та двері у школі, серйозно пошкодили амбулаторію. На території цукрового заводу в підвалі двоповерхового будинку працював російський польовий госпіталь. На вирваних сторінках “журналу хірурга” написано, що там, зокрема, проводилися ампутації.

Місцеві мешканці припускають, що ймовірно, у селі стояв пересувний крематорій біля амбулаторії. Кажуть, що там постійно щось диміло і був характерний запах. Після виходу російських військ, тіл російських солдатів у селі Новий Биків не виявили.

У приміщеннях сільради та Будинку культури та інших локаціях після відходу окупантів знайшли написи й записки, залишені російськими військовими. Серед них була одна, автор якої, ймовірно, усвідомлював жахливі дії власної армії, у ній було написано: «Я *** нахожусь тут. Как мне жалко этих людей, за что они страдают, что мы творим?». Більшість мали образливий вміст чи погрози, наприклад: «Костями ваших мы детей накормим».

Вбивства і катування в Старому Бикові

Найстрашнішою подією перших днів окупації стало вбивство шести цивільних мешканців Старого Бикова у ніч з 27 на 28 лютого. Затриманих тримали у занедбаній будівлі колишньої лазні, після чого закатували й розстріляли. Тіла пролежали там дев’ять днів і лише на десятий їх дозволили поховати. Тоді загинули Олег та Ігор Явони, Богдан Гладкий, Олександр Василенко, Олександр Могирчук та Володимир Путята. На їхніх тілах були множинні кульові та ножові поранення. 

Окупанти облаштували катівню і в котельні Будинку культури в Новому Бикові. Там утримували щонайменше 30 людей — як місцевих, так і жителів сусідніх сіл, зокрема, з Лосинівки, Старої Басані, Перемоги. 

Від обстрілів у селі загинуло ще щонайменше п’ятеро мирних мешканців.

Розстріл українських військових

Між 8 і 16 березня 2022 року в Новому Бикові було розстріляно трьох українських військовослужбовців. Вони не були місцевими мешканцями, росіяни привезли їх у село вже полоненими. Стратили їх на території місцевого кладовища, неподалік від котельні Будинка культури, де в цей час тримали цивільних заручників.

Свідки згадують, що після розстрілу українських військовополонених, росіяни зібрали місцевих чоловіків і жінок похилого віку та наказали їм поховати тіла. Поховання відбулося не там, де сталася страта, а на іншому вході до кладовища. Зі слів свідків, окупанти спеціально змусили перетягувати тіла, щоб приховати сліди злочину.

Свідки також відзначають, що поховання відбувалося під пильним наглядом озброєних російських солдатів, які контролювали все, що відбувалося.

Фото надане свідком

Відхід російських військ і життя після

Окупація Нового Бикова і Старого Бикова завершилася 31 березня 2022 року. Напередодні, 27–28 березня, російські колони почали організовано залишати село. Російські військові покинули в Новому Бикові 55 одиниць спаленої техніки — БТРи, вантажівки, спеціальні машини. Частину підбили ЗСУ, іншу знищили самі росіяни. На території амбулаторії стояла згоріла радіолокаційна установка. 

Звільнені села виглядали спустошено. Пошкоджені будинки, розбиті школи й амбулаторія, зруйнована інфраструктура. Люди ще довго жили у страху, завішували вікна ковдрами, не вмикали світло на подвір’ях. Проте вони поступово почали відновлювати життя. Уже 15 травня 2022 року в школі, попри руйнування, розпочалося очне навчання. Пізніше, завдяки грантовій підтримці, відремонтували дах, фасад і кілька класів, облаштували укриття, дитсадок і спортивний майданчик. В амбулаторії зробили ремонт.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Село Лукашівка на Чернігівщині опинилося в епіцентрі бойових дій навесні 2022 року. Для російської армії воно було важливим населеним пунктом на шляху до Чернігова, тому окупаційні війська доклали великих зусиль, щоб його захопити. 9 березня 2022 року російська армія увійшла в село, залишивши після себе зруйновані будинки, розграбовані господарства та десятки загиблих людей.

Церква у Лукашівці. Фото: Анастасія Наливайко

Життя в окупації

Перші колони зайшли з боку Шестовиці. Техніку розташували на полях, біля ферми й у дворах: танки, «Гради», БТРи. Місцеву церкву перетворили на штаб і склад боєприпасів. Свідки кажуть, що біля ферми облаштували щось схоже на крематорій. Дорога з боку Чернігова була під постійними обстрілами: російські військові розстрілювали цивільні автомобілі, які намагалися виїхати з окупованих територій.

Жителів одразу загнали у підвали. Ті, хто не зміг виїхати, тижнями сиділи там без світла, газу й води. Їжа швидко закінчувалася. Російські військові забирали продукти, вбивали худобу, стріляли у домашніх тварин. У хатах селилися самі, а для того, щоб зігрітися палили меблі у печах, забирали техніку й речі.

Перші обстріли

8 березня Лукашівку накрили залпи «Градів». Снаряди розбили дахи та вікна будинків. Того дня десятки людей сховалися у підвалі місцевої родини — там сиділо 32 людини, серед них п’ятеро дітей і вагітна жінка, яка згодом народила дитину. Наступного дня в село зайшли танки і бронемашини з кількох напрямків. Після перших боїв люди майже не виходили з укриттів: у погребах було сиро, холодно й тісно, але це було фактично єдине відносно безпечне місце, де можна було врятуватися.

Малюнки у підвалі. Фото: надане свідком.

Російські військові встановили контроль над селом, обходили двори, змушували вивішувати червоні ганчірки. Це не захищало від грабунку. Людей регулярно допитували, намагалися діхнатися хто живе, де чоловіки, чи є зв’язок з українськими військовими.

Окупація, яка забрала життя

Місцевих жителів викрадали і вбивали. Одного чоловіка забрали просто з дому — за кілька днів його знайшли розстріляним у сусідньому селі. Пораненого українського військового катували й розстріляли біля церкви. Перехожих змушували ставати на коліна біля мінних полів, стріляли над головами. Ще одного чоловіка вели на розстріл і лише випадково йому вдалося врятуватися, коли його впізнали односельці.

Снаряд, що влучив у будинок на околиці села, убив одразу чотирьох людей: двох літніх і двох дітей. В іншій хаті родина згоріла живцем. Часто тіла загиблих доводилося ховати прямо на городах.

Мародерство та знищення ферм

Ферми «Напорівське» і «Роса» опинилися в центрі боїв. Частину худоби вбили прямі влучання боєприпасів, ще частину розстріляли чи зарізали самі окупанти. Тварин випустили надто пізно — вони блукали селом і гинули від голоду та уламків снарядів. Будівлі й техніка були розтрощені

Солдати забирали місцевих мешканців одяг, взуття, інструменти, консервацію, навіть старі фотографії. Ходили в чужому одязі, виносили меблі. Обшукували машини й шафи, забирали телефони.

Звільнення і повернення

Наприкінці березня росіяни почали відходити. Свідки пригадують, як із села вийшли понад сімдесят одиниць техніки, частину підривали прямо на місці. 30 березня в Лукашівку зайшли підрозділи ЗСУ. Люди вперше за три тижні вийшли з підвалів і побачили згарища та руїни.

Повернення до життя було важким, вони ховали загиблих, шукали зниклих безвісти, прибирали трупи худоби, розміновували поля. Багато історій про катування й убивства ще потребують розслідування. Та попри все, селяни разом з волонтерами відбудовують будинки, засівають поля і вірять, що більше ніколи не потраплять в окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини — Чернігів презентував одразу два звіти з документування воєнних злочинів. Один — щодо скоєних воєнних злочинів у населених пунктах Чернігівщини, інший — за результатами моніторингу обстрілів касетними боєприпасами Чернігова.

“Звіт з документування воєнних злочинів: населені пункти Чернігівщини” про ймовірні воєнні злочини на території 11 населених пунктів Чернігівщини. Його склали за результатами роботи команди проєкту «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» Освітнього дому прав людини  —  Чернігів. Звіт спирається на систематизовані дані, отримані після польових місій, пошуку інформації з відкритих джерел та OSINT-розвідки.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів розповів: “Організація з 2022 року документує міжнародні злочини, скоєні внаслідок агресії російської федерації. Ми робимо це для невідворотності покарання за вчинені злочини й для збереження правди про події війни. Для цього ми використовуємо доступні нам методи і техніки збору інформації. Ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати дані, що можуть бути предметом розслідування національними та міжнародними інституціями, які цим займаються. Однією із основних форм збору фактів є польові місії. І ми дуже вдячні за громадянську позицію людям, які своїм внеском сприяють цій роботі — свідкам і потерпілим, головам громад, що були в окупації та в зоні бойових дій, волонтерам і волонтеракам, які доєднуються до цієї роботи”.

У Звіті йдеться про загальний огляд бойових дій на Чернігівщині, результати документування подій агресії РФ проти України та ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права. 

Тимур Короткий, співавтор Звіту, голова ГО “Фонд підтримки фундаментальних досліджень”, провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцент каже: “Важливо, що процес документування здійснюється системно та комплексно, охоплюючи всі населені пункти Чернігівщини, які перебували під окупацією. Це дозволяє глибше розуміти загальний контекст скоєння окремих воєнних злочинів. Такий підхід має ключове значення для притягнення до відповідальності російських командирів за воєнні злочини, скоєні їхніми підлеглими на основі принципу командної відповідальності. Системне і комплексне документування також дає змогу виявити характерні патерни злочинної поведінки, серед яких — незаконне позбавлення волі, катування цивільних осіб, розграбування майна. Ці злочини були зафіксовані майже в кожному населеному пункті регіону. Ще одним важливим результатом системної роботи з документування подій війни є збереження права на пам’ять та, у ширшому сенсі, забезпечення справедливості для жертв війни, яке я вважаю майже найголовнішим результатом роботи з документування, яке здійснюється громадськими організаціями”.

Думка авторів збігається в тому, що саме системність і масштабність зібраних свідчень дозволяють краще усвідомити як реальну картину подій, так і їхній довгостроковий вплив. У цьому контексті важливо також було звернути увагу на масштаби руйнувань та досвід самих постраждалих.

“Чернігівщина стала одним із ключових напрямків російського наступу вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Понад 60% населених пунктів Чернігівської області зазнали тимчасової окупації, масованих обстрілів та руйнувань протягом лютого-квітня 2022 року. Окупаційні війська використовували школи, лікарні, будинки культури, житлові оселі як військові бази та склади, що призводило до ще більшої небезпеки для життя цивільних осіб.

У звіті виокремлено найбільш резонансні випадки, які показують масштаби насильства і руйнувань. Звіт має дві ключові мети: по-перше, зафіксувати свідчення, аби вони не були втрачені й стали основою для подальших процесуальних дій. По-друге, передати голос постраждалих – тих, хто пережив окупацію, втратив рідних, дім і звичне життя.

Ми маємо пам’ятати: те, що відбулося на Чернігівщині, не є поодинокими випадками  – це системна практика російської армії, яка свідомо застосовує насильство проти цивільного населення.”, – підкреслює Анастасія Чупіс, співавторка Звіту та експертка з міжнародних відносин, аналітикиня. 

“Звіт з документування воєнних злочинів: касетні обстріли Чернігова” написаний на основі систематизованих даних, отриманих після спеціального моніторингу обстрілів міста Чернігова касетними боєприпасами. Під час дослідження було зібрано дані з відкритих джерел і записаних інтерв’ю зі свідками подій під час моніторингових місій. Дослідження доводить, що, цілком імовірно, ці обстріли можуть порушувати норми міжнародного гуманітарного права і їх потенційно можна кваліфікувати як воєнні злочини.

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “17 березня 2022 року стало одним із найкривавіших днів за час облоги міста Чернігова. Тоді російські війська здійснили обстріл касетними боєприпасами по цивільних людях, житлових будівлях та медичних закладах міста. Атака забрала життя 22-х людей, отримали поранення 33-є, з них

троє дітей. Окрім того, внаслідок обстрілу були пошкоджені комунікації, тому медична допомога надавалася в умовах відсутності світла, води й тепла.

Це був цілеспрямований удар касетними боєприпасами, який, ймовірно, здійснювався російськими військами з кількох напрямків окупованої частини Чернігівщини.”

Для написання цього звіту команда проєкту розробила спеціальну методологію. У ньому  представлені результати документування обстрілів касетними боєприпасами Чернігова і зроблено системний гуманітарний зріз щодо впливу касетних обстрілів. 

Анастасія Халіулова, співавторка Звіту, керівниця проєкту: “Використання касетних боєприпасів має довготривалі руйнівні наслідки, що виходять далеко за межі моменту атаки. Наслідком обстрілу є загиблі, поранені люди й психологічні травми. Також нерозірвані елементи касетного боєприпасу створюють мінну небезпеку для цивільного населення.

Задокументовані випадки використання касетних боєприпасів проти цивільних людей і об’єктів створюють довготривалий вплив. Вони  не тільки завдають миттєвої шкоди, але й ускладнюють відновлення, зокрема, медичних закладів Чернігова та іншої соціальної інфраструктури.”

Важливою частиною цього дослідження стала правова кваліфікація застосування касетних боєприпасів відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. 

“Обстріли Чернігова із застосуванням касетних боєприпасів — це не поодинокі, ізольовані випадки. Це яскравий приклад систематичної політики РФ, спрямованої на використання зброї невибіркової дії проти цивільного населення. Хоча Росія не ратифікувала Конвенцію 2008 року про заборону касетних боєприпасів, на їх застосування поширюються основні принципи МГП та загальні норми щодо заборони нападів на цивільне населення та об’єкти.

Беручи до уваги концентрацію ударів суббоєприпасами саме по цивільних об’єктах та населенню, зокрема Чернігівській обласній дитячій лікарні, черзі цивільного населення біля колонки з водою, Центру крові, а також відсутність підтверджених військових цілей у безпосередній близькості, є обґрунтовані підстави вважати, що йдеться про умисні напади на цивільне населення та об’єкти. Такі напади можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини відповідно до статей 8(2)(b)(i), 8(2)(b)(ii) та  8(2)(b)(ix) Римського статуту, а також в ширшому контексті сягати порогу злочинів проти людяності за статтею 7(1)(k), оскільки завдають жертвам нелюдських страждань і є систематичними та широкомасштабними”, – зазначає співавторка Звіту, експертка з міжнародного права, юристка Регіонального центру прав людини Ксенія Корнієнко. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст звітів не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Контактна особа для медіа:Анастасія Халіулова, +380 ⁨98 383 7489⁩.

Понад місяць, починаючи з 10-ї ранку 24 лютого 2022 року, село Малинівка Чернігівської області було окуповане російськими військами. За словами місцевих мешканців, воно стало вузловим пунктом для артилерійських обстрілів міста Чернігова. У Малинівці базувалася техніка, стояли штаби, снайперські позиції й польові кухні, а також жив російський генерал Лапін, який командував найважливішими операціями, пов’язаними із наступом на населені пункти Чернігівської, Сумської та Київської областей.

35 днів окупації: як все починалося

Масово колони російської техніки зайшли до Малинівки на початку березня, проте перші військові зайшли в село, починаючи з 10-ї ранку 24 лютого 2022 року. Спершу проїжджали повз — йшли далі на південь, у напрямку Чернігова. Потім почали зупинятись у селі. БТРи, вантажівки. Урали ставили просто на узбіччях, у дворах, закинутих господарствах. Людей не чіпали, але перевіряли телефони і документи. Місцеві намагалися зайвий раз не показуватись на очі окупантам.

Російські військові облаштувалися швидко, займали будинки жителів Малинівки. Розміщувалися поруч із фермами, яких у селі дві, ховали техніку в ангарах. Командний пункт встановили в одному з покинутих помешкань.

Один зі свідків, родина якого була змушена покинути власний будинок і переселитися до сусідів, пригадує: “Ввечері прийшов командир і запитав чи є баня. Подивився і сказав, що вони  тут будуть купатися. І всі 35 днів окупації вдень і вночі парилися. Носили воду з колодязя – коли вибрали з нього, почали носити воду з іншого”. Каже, що в його будинку було близько 70 військових і пригадує, що один із них повністю оголений з рушницею ходив по воду з відрами.

Лапін у Малинівці

Навесні 2022 року, під час окупації Чернігівщини, російський генерал, командувач групи військ “Центр”, особисто перебував у селі Малинівка. З відкритих джерел відомо, що місцевий фермер розповів у суді про те, що генерал мешкав на території ферми в наметі, який було встановлено в амбарі. Спершу його машина декілька днів стояла біля скирт із сіном, а згодом командир переселився до облаштованого приміщення. За словами фермера, Олександр Лапін час від часу зупинявся, щоб поговорити.

Військовий звернувся до нього з проханням дати декілька корів для харчування його особового складу. Чоловік в інтерв’ю для ЗМІ розповів: “Каже, нам треба м’ясо, я подумав, що відмовляти не можна. — Нічого не зробиш, а скільки вам треба? — Він сказав 3-4. Вони повантажили на бронетранспортери і генерал сказав, що хлопці, дивіться, з нами поступили добре, дали нам м’ясо, щоб у цьому селі було все нормально”.

Перебування Лапіна в Малинівці тривало орієнтовно два тижні. Згодом, ближче до середини березня, ймовірно, він залишив Малинівку, переїхавши до Терехівки, де 29 березня вже відбулося офіційне нагородження російських танкістів, зокрема і його сина. Цей епізод зафіксовано на пропагандистському відео каналу “Звєзда”, що підтверджує присутність Лапіна в регіоні та його причетність до планування й ведення бойових дій.

Олександр Лапін нагороджує свого сина Дениса Лапіна медаллю Жукова. Фото: скрин із сюжету пропагандистського телеканалу “Звєзда”. Скрин раніше було розміщено на сайті МІПЛ.

Прикрилися від ударів ЗСУ мешканцями Малинівки

Один зі свідків розповів, що спочатку воєнна техніка стояла в лісі, але ЗСУ вело обстріли по них і тому російські військові переїхали під будинки цивільних. Вони активно облаштовували оборонні позиції на як на околицях, так і в самій Малинівці: рили окопи за банею, на полі, біля стадіону, у лісі. Частину окопів проклали просто на межі приватних городів, а місцевим туди ходити заборонили.

Гаубиці та іншу артилерію розставили в трьох основних точках — за селом, біля стадіону й на протилежному боці Малинівки. Бронетехніка (БМП, САУ, тентовані машини, БТРи) стояла у дворі ферми, на в’їзді в село, на полях між Малинівкою, Стасями й Терехівкою. Частину техніки маскували плівкою чи сітками, іноді ховали під деревами або серед житлової забудови, використовуючи цивільне населення як “живий щит”. Із села та позицій неподалік регулярно стріляли в напрямку Чернігова. Один зі свідків розповів, що за його підрахунками, ці обстріли були приблизно щодві години щодня вдень і вночі. Бойові дії в селі не велися, але російська техніка пересувалася постійно.

Гусениця, яка залишилася в Малинівці від російської бронетехніки. Фото: Анастасія Наливайко

Чоловіків затримували після того, як ті телефонували рідним

Під час окупації села Малинівка російськими військами, були задокументовані випадки незаконного затримання місцевих мешканців. Один зі свідків розповів, що його сина забрали та незаконно утримували добу. Чоловіка відпустили, його висадили в полі та наказали рахувати до дев’яноста, після чого дозволили йти.

Аналогічні випадки підтвердив іще один місцевий мешканець: за його словами, щонайменше двох або трьох чоловіків затримували після того, як ті телефонували рідним. Військові використовували радіолокаційну техніку для виявлення сигналів. Затримані перебували в полоні до двох діб, після чого їх відпускали.

Грабували магазин і будинки

У перші дні окупації села Малинівка російські військові одразу пограбували місцевий магазин. З нього вивезли алкоголь, цигарки та деякі інші товари. Свідки зазначають, що пляшки з-під горілки та коробки з-під сухпайків залишалися по всьому селу. Військові ходили п’яними, хоча самі казали: «нам пить нельзя».

Грабували не лише магазин, а й оселі та інші приміщення. В них російські військові влаштовували безлад, іноді залишаючись там жити. Зі свідчень відомо, що в одному з сараїв вони розстріляли телевізори, залишивши напис «Хохол ТВ». На позиціях в лісі та на полі лишалися викрадені меблі, побутові предмети, мішки з картоплею, ремені, дрова тощо.

Всі опитані Освітнім домом прав людини — Чернігів свідки, зазначили, що під час окупації Малинівки російські військові змушували їх носити білі пов’язки. 

Інші випадки та завершення окупації

Корови місцевої ферми. Фото: Анастасія Наливайко

У свідченнях фігурує випадок, коли на мешканця російські військові наводили зброю задля розваги. Снайпери облаштували позицію в нього на даху сараю і таким чином розважалися, розповів свідок. Йому вони говорили: «Ваша хохляцкая армия хорошо стреляет, наверно натовцы научили». Свідок також пригадує, що на початку окупації російські військові ходили без касок і бронежилетів, згодом почали вже одягати.

Окупація села тривала понад місяць — за цей час гуманітарна ситуація погіршилася: зникло світло, вода подавалась через генератор, продукти доводилося добувати з домашніх запасів. Місцеві мешканці ховалися в погребах. Люди мололи кукурудзу на ручних жорнах, пекли коржі, ділилися між собою картоплею, молоком, м’ясом. Попри це, мешканці зберігали взаємопідтримку, допомагали один одному.
31 березня 2022 року окупація завершилася. Російські війська вийшли раптово. “Коли ми прийшли на ферму, відро з кашею було ще тепле”, – згадує свідок. У сараях залишилися протитанкові міни без запалів, РПГ, стрілецька зброя. Але найважливіше, що Малинівка була вже вільною від окупації.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».