Навесні 2025 року в квартиру Олексія та Олени в Криму увірвалися російські силовики. Подружжя затримали для допитів, після чого жінку відпустили, а чоловіка арештували ніби-то за статтею про держзраду. Рідні досі не мають жодної офіційної інформації про місце його перебування і становище.

Ми поговорили з донькою Олексія, Яною, про те, як на її тата «шиють» справу, чому важливо не боятися доймати російські держслужби, та як родина переживає невідомість.

Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Дзвінок

Яні 35 років, вона родом з Севастополя, у 2012 році перевелася з кримського філіалу КНЕУ в київський і завершила навчання в столиці. Зараз вона займається постачанням медичного обладнання в державні та приватні лікарні.  Батьки Яни залишилися жити й працювати на півострові.

Навесні 2025 року дівчина якраз закінчувала масштабний проєкт з реабілітації в Україні, який забрав багато сил, тож Яна запланувала відпустку: «Я була на повному нулі і мала піти відпочивати». Але однієї ночі задзвонив телефон. На екрані висвітився номер дідуся, який помер. За вікном тривав черговий масований обстріл Києва російською армією, тож втомлена й сонна, дівчина розгубилася: «Я подумала, що телефонує брат з дідусевого номера, але навіщо? Я скидала знову і знову, але потім прийшло повідомлення, щоб я терміново передзвонила». На тому боці була мама. Вона повідомила, що тата Яни викрали спецслужби РФ.

Ізоляція

Випадки незаконних затримань людей в Криму та на тимчасово окупованих територіях України дозволяють виділити дещо спільні риси в діях силовиків: вони вриваються в помешкання або рано вранці, коли люди ще сплять, або під час вечірньої рутини.

Весняного вечора 2025 року батьки Яни, Олексій і Олена спокійно вечеряли вдома, коли у квартиру ввірвалися. Частина силовиків були у формі, інші — в цивільному, але всі в балаклавах. Чоловіка поклали на підлогу й накрили голову ковдрою. Сказали, що вони із ФСБ і зачитали документ, в якому підозрювали Олексія у держзраді за статтею 275 КК РФ (передбачає покарання до 20 років позбавлення волі за «зраду на користь іноземної держави»). Олену вивели в окрему кімнату, а Олексія кілька годин допитували. Вона чула, як йому наказували не «огризатися».

«Тато в мене з характером, мабуть, відповідав їм зухвало», — Яна каже, що всі знали про його проукраїнську позицію. Олексій ніколи її не приховував, хоч і не висловлювався активно в соцмережах чи суперечках. Знайомі й колеги ставилися до цього нормально.

Погроз також не надходило. Практика показує, що якщо за людиною стежать, то можуть не випустити за кордон чи не посадити на рейс. Але Олексій не мав жодних перешкод чи попереджень, навіть коли виїжджав у відпустку в інші країни.

При затриманні забрали документи, у тому числі закордонний паспорт Олексія. Телефони – теж, тож батьки Яни не змогли подзвонити ні рідним, ні адвокату. Комп’ютер чоловіка довго перевіряли, але не вилучили. Зрештою, Олені наказали зібратися, взяти речі особистої гігієни, бо невідомо, чи повернеться вона додому.

Подружжя розсадили по різних авто і повезли у протилежних напрямках. Якби вдома був ще й молодший брат Яни, то, вона впевнена, його б забрали теж. Олену допитували кілька годин в офісі служб, потім таки відпустили. Пізно вночі жінка повернулася додому, знайшла серед речей старий телефон дідуся і набрала Яні.

Заморозка

Ще на допиті один з працівників неофіційно порадив Олені вже шукати адвоката для цієї справи. Тож на ранок після затримання Яна зібрала контакти: попри масу відмов дівчині все ж вдалося знайти людину, яка погодилася захищати Олексія. 

Проблема була в тому, що органи РФ не давали жодної офіційної інформації про його затримання чи перебування. Родина писала листи в усі можливі інстанції: прокуратуру, ФСБ, поліцію тощо. Державні структури дуже неохоче реагують на такі запити, але Яна продовжувала завалювати їх листами. Дівчина переконана, що офіційні відповіді з інстанцій диктовані “згори”.  «І звідти одна і та сама відповідь — ”не забирали”, “не знаємо”, “слідства немає”, “діла немає”, “що ви від нас хочете?”», — попри стандартні негативні відповіді Яна продовжує стукатися і не втрачає надії. Сподівається, що через розголос і шум тата можуть швидше «розморозити». Так називають момент, коли незаконно затримана людина набуває хоч якогось офіційного статусу — і це виводить її та рідних зі стану невідомості й тривоги. 

Розбіжності

Крім озвученої під час затримання статті рідним мало що відомо про звинувачення щодо Олексія і те, як структури обирають «цілі», адже нюансів багато. Наприклад, за збігом обставин іншого знайомого родини «розморозили» в той самий час, коли забрали Олексія. Але Яна не звинувачує нікого з постраждалих від РФ: «Там дуже великий тиск на людей. Коли ти довго сидиш, з розуму сходиш, то зрозуміло, що можуть дотиснути до чого завгодно». 

Також є припущення, що на Олексія могла вказати жінка з Бахчисараю, з якою він працював на аутсорсі. Її допитували, і вона вказала на нього, бо він ніби-то в той день був у Бахчисараї. Але пізніше з’ясувалося, що її покази розходяться з дійсністю. Працівники ФСБ, які увірвалися у квартиру Яниних батьків, між собою теж говорили про ці розбіжності. «Ми знаємо, що у самої ФСБ все не сходиться: і сумка не та, і час не той. І взагалі все не складається з тієї історії, з котрою вони прийшли», — говорить Яна.

Про фальсифікації свідчить і те, що через деякий час після затримання відбулася нова хвиля пошуку доказів і свідчень проти Олексія. Працівники ФСБ знову їздили, опитували людей, шукали його ноутбук. Яна згадує, що в травні вони вже приходили на роботу до тата і нічого не знайшли. А в серпні повернулися і вже з’явився і ноутбук, й інші речові докази, за версією слідства. З мамою Яни тоді теж пробували зв’язатися, але вона якраз була за кордоном.

Рідні остерігалися, що на Олену можуть тиснути чи погрожувати, якщо не припинити пошуки Олексія. Але усі звернення в органи йдуть від Яни як від доньки з території України, тож ризиків уже менше, і матері поки що дали спокій. 

Опори

У перший день після зникнення вся родина була у стані шоку, Яна прийшла до тями найшвидше і почала діяти. Вона не лише шукала адвоката, подавала запити, а й стала підтримкою для мами й брата, яким ця ситуація далася дуже важко. 

Олексій був єдиним годувальником у їхній родині, повністю забезпечував Олену і сина. Перші місяці забезпечення брата взяла на себе Яна, потім трохи допомагала і мамі: купувала їй одяг, щоб та не витрачала грошей, бо поповнити нема де.

Перший період Олені було складно переживати самотність у побуті. Раніше їх собаку завжди вигулював Олексій, а зараз доводиться їй. Спочатку вона злилася, але потім жінка почала цьому радіти, бо прогулянки заспокоюють. На щастя, жінка має подруг і маму, з якими бачиться і які допомагають пережити легше цей період самоти. Мама Яни звикла будувати життя разом з чоловіком, тож не розуміє, як і навіщо щось у житті планувати: «Вона дуже чекає тата. Багато років разом були. Мені теж боляче, але тримаюся, бо треба, щоб мати трималася і брат. Я єдина зараз спокійна людина. Маю бути в тонусі». 

Але Яні теж складно. Коли тата забрали, вона вже була фізично й морально виснажена від важкого робочого періоду. А пошуки вимагали нового ривка. Тож дівчина зібрала залишки сил і запустила процеси для пошуку. Це виснажило ще більше:  «Дійшло до того, що в мене випадало волосся, і німіло тіло. І от коли я прокинулася, а тіла взагалі не відчувала, зрозуміла, що треба відновитися». 

Яна подала звернення в міжнародні організації: ООН, Червоний хрест тощо. Але зрушень чи відповідей про долю Олексія ще не було. З українського боку служби прийняли заяви про зникнення людини на окупованих територіях: «Додзвонитися в координаційний штаб важко, бо великий потік звернень і щодо полонених, і щодо військових. Але за тиждень я туди дотелефонувалася. З СБУ через місяць надійшов офіційний лист про взяття справи, з поліції — за два дні. Тобто доволі швидко».

Єдиним шансом визволити Олексія поки залишається обмін. З нашого боку його вже включили у кілька списків. Але людей з Криму Росія обмінює неохоче, адже вважає їх своїми громадянами й хоче судити за своїми законами.

Дівчину підтримують історії повернень цивільних з полону. Раніше це відбувалося рідко, але під час останніх обмінів таких випадків побільшало і це дарує надію. Також важливо, щоб у справі тата був якийсь рух. Навіть якщо це чергові звернення й листи, які Яна надсилає з допомогою правозахисників: «Це дуже важливо, бо коли немає ніякого руху взагалі, починається паніка». 

Надія

Найбільше рідні бояться, що з Олексієм щось станеться, і ніхто ніколи про це нікому не скаже.

Неофіційно відомо, що більшість незаконно затриманих перебувають у Сімферополі, у закритому СІЗО. Установу охороняють не тюремні охоронці, а спецпризначенці. І якщо раніше була можливість довідатися про стан утримуваних від працівників медпункту, то зараз такої можливості немає.

Восени 2025 року рідні дізналися, що Олексія бачили у тому СІЗО під час прогулянки. Він озвався на ім’я й по батькові, після чого чоловіка швидко завели до будівлі. Зі слів свідка, Олексій був пострижений наголо та у цивільному одязі. Практика показує, що поки людину не «розморозять», їй доводиться ходити в тому ж одязі, у якому її затримали. У випадку з татом Яни на момент публікації це вже триває понад вісім місяців.

З того, що відомо про розпорядок у цьому СІЗО, затриманим хоча б видають зубні щітки, а бритися дозволяють раз на тиждень. Підйом о 6 ранку під гімн РФ, до вечора не дозволяють лягати й регулярно водять на допити.

І хоч остаточно полегшення наступить, коли Олексій буде вдома, а ясність — коли з’явиться хоч якийсь офіційний статус по його справі, Яна вже радіє новині про те, що тато живий. А ще намагається планувати майбутнє, адже й у самої є сім’я, дитина: «Я просто дієва людина і тримаюся до кінця. Сподіваюся і тут дотримаюся до кінця, а потім уже піду проживати усе, що накопичилося».

Часом, рідні незаконно затриманих вагаються, чи варто бути гучними, набридливими для російських спецслужб. І хоч історія Яни ще триває, дівчина переконана, що діяти треба наполегливо, з короткими перервами на відпочинок, але добиватися інформації та бути видимими: «Адже коли служби розуміють, що тут людину хтось чекає і шукає, то в неї більше шансів на повернення».

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У ніч з 3 на 4 вересня 2021 року в Криму зник журналіст кримськотатарського походження Асан Ахтемов. Лише 6 вересня російська влада офіційно визнала його «затриманим». За його словами, перші дні стали низкою тиску й принижень, а далі – майже повна ізоляція та записане під примусом «зізнання». Ця історія – про те, як родина Асана живе в режимі очікування, як тримаються вірою, щоденними листами та маленькими планами на «після свободи», і чому для них питання справедливості – не гучні слова, а спосіб продовжувати вільно дихати.

Асан Ахтемов

Ніч. Балаклави, ліхтарі в очі, «де телефони?», «розблокуй», «одягайся». 3–4 вересня 2021 року в орендований будинок під Сімферополем увірвалися озброєні люди у бронежилетах і балаклавах. 

«Вони були зі зброєю… у балаклавах… ми нічого не бачили, бо світили нам в обличчя ліхтарями», – згадує Репіка, дружина кримськотатарського журналіста й громадського активіста Асана Ахтемова (Асан Ісламович Ахтемов). За кілька хвилин чоловіка вивели з кімнати. «І я залишилася одна з двома дітьми», – пригадує Репіка. 

Так почалася історія викрадення, катувань і судового фарсу, який завершився вироком – 15 років позбавлення волі, у тому числі перші три – у в’язниці, а далі колонія суворого режиму; і штраф у 500 тисяч рублів.

– помічник редактора кримськотатарської газети «Авдет», співорганізатор все-кримських онлайн-диктантів кримськотатарською, активіст NEFES, автор публікацій, людина, яка системно підтримувала громаду. 

«Він був активним учасником у житті кримськотатарського народу тут, у Криму», – говорить Репіка. До ночі облави – «жодних погроз і переслідувань».

Операція. Без імен, без посвідчень, без закону

«Вони не представилися. Було дуже багато людей», – згадує Репіка. Одразу відібрали телефони, змусили розблокувати. Замість протоколу обшуку – папірець із невизначеним «оглядом», підписаний під тиском і в стані шоку: «Мене настільки трусило, що я навіть не могла прочитати… Вони сказали: сидітимемо, поки не підпишете… Я підписала». Лише згодом вона дізналася, що це – «постанову Київського суду для проведення заходу під назвою огляд».

П’ятеро в цивільному, серед них – слідчі, ще один – за ноутбуком. Перевернули все: «На кухні кожну баночку, кожну кружечку». Забрали ноутбук, її телефон, телефон чоловіка, поламаний старий телефон і неробочий планшет. Пішли на горище: «Знайшли якусь трубу, фотографували, хтось вийшов дзвонити. Я не розуміла, що відбувається» – згадує жінка. Ніч тривала. Близько п’ятої ранку – «огляд» автомобіля: поняті, кінологічна служба, собака кілька разів сідає біля багажника – під цим приводом машину вивезли евакуатором. Речових доказів – нуль. У машині не було нічого.

«Зберіть одяг на два дні, на всяк випадок»

О 10-й ранку слідчий сказав: «Зберіть одяг на два дні. Попереду вихідні. – згадує Репіка. Я передала пакет речей… Діти прокинулися – весь будинок перевернутий… Я сказала, що тато поїхав у відрядження, скоро повернеться».

Паралельно, як стало відомо від батьків, обшуки пройшли в селі Першотравневе – у брата Азіза, і у його сусіда – Нарімана Джеляля ( заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу). Усіх трьох забрали. Рідні й друзі зібралися під будівлею ФСБ у Сімферополі дуже швидко.

 Зі слів Репіки дружини затриманих одразу написали заяви до поліції про зникнення людей. Проте у ФСБ заявили, що таких осіб у них не перебуває. Того ж дня автобуси з ОМОНом «вантажили» людей, що прийшли дізнатися, де їхні рідні та друзі: «Було більше сотні затриманих, на багатьох – протоколи. На брата та батьків Асана й Азіза – штрафи 30 тисяч і 15 діб арешту. Просто за те, що прийшли дізнатися, де син і де брат» – згадуючи той день розповіла Репіка. Лише о 21:30 того дня слідчий ФСБ вийшов і сказав: «Так, вони тут. Розходьтеся. У понеділок буде суд». Адвокатів за угодою не допустили повторюючи, що в них є адвокати за призначенням, і від них відмовились самі затримані. 

Переслідування Асана Ахтемова не є винятком – воно вписується в довгу й послідовну практику тиску на кримських татар у окупованому Криму. Після 2014 року будь-яка публічна активність, журналістська робота, участь у громадських ініціативах або просто видима присутність у спільноті стала ризиком. Система не потребує реальних злочинів – їй достатньо людей, які говорять, об’єднують і не зникають з поля зору.

Саме тому мішенями стають не випадкові, а «помітні»: активісти, журналісти, волонтери, організатори, ті, хто тримає горизонтальні зв’язки всередині громади. Асан був одним із таких – не лідером із трибуни, а людиною щоденної, тихої роботи. І в цій логіці репресій цього виявилося достатньо.

П’ятихвилинний «суд» і два місяці СІЗО

У понеділок автозак завіз трьох затриманих до Київського райсуду Симферополя. 

«Суд тривав хвилин п’ять. Запобіжний захід – 60 діб СІЗО. Нашого адвоката не пустили: сказали, тут уже є захисник» 

Формулювання підозри: «диверсія», «підрив газопроводу в Перевальному», «можуть утекти, тиснути на свідків». На той момент уже запускалась медійна машина: упродовж першого тижня з’явилися постановочні «зізнання» на російському ТБ. «Було два таких відео», – каже Репіка.

Катування: підвал, струм, «яма в лісі» та інсценований постріл «у брата»

Адвокат за угодою вперше зміг прорватися до підзахисного лише 15–16 вересня. Після цієї зустрічі він розповідав почуте як послідовне свідчення про системні катування. За словами Асана, його утримували в підвалі ФСБ і катували електричним струмом: садили на стілець, прив’язували руки й ноги, на голову надягали мішок. До вух кріпили клеми й вмикали струм на хвилину-дві – «це здавалося вічністю». Паралельно били по ногах.

Окрім фізичного насильства, застосовували й жорсткий психологічний тиск. Його вивозили до лісу, підводили до ями й погрожували розстрілом: «Давай, біжи – ми тебе застрелимо, тут і залишимо, ніхто не знайде». В одному з епізодів, за словами Асана, у сусідній кімнаті нібито тримали його брата: він чув розмови, а згодом – звук пострілу. Після цього йому сказали: «Якщо не будеш добре поводитися, ти – наступний». Шантаж родиною став вирішальним – опір було зламано: «Я сказав: несіть усе, що хочете, я підпишу, тільки нікого не чіпайте».

Попри очевидні наслідки катувань, у медичній фіксації травм йому відмовили. На запит адвоката пролунала суха відповідь: «здоровий, нічого не треба». Водночас у підзахисного був обпалений рот і слизова оболонка, фіксувалися панічні атаки – він прокидався, задихаючись. Жодної належної допомоги надано не було.

«Карантин-рекорд»: 54 дні без листів і дзвінків

У СІЗО-1 у Сімферополі Асана 54 дні тримали в «карантині» – без права листування й дзвінків: «Щоб не зміг написати й розповісти», – пояснює Репіка. Азіз та Наріман Джеляль такого карантину не проходили. «Його катували більше за всіх». Зв’язок ішов лише через адвокатів. У грудні 2021-го слідчі погодились на короткі побачення під час «ознайомлення з матеріалами». 

«Два тижні ми щодня приносили їм їжу, спілкувалися в будівлі ФСБ. Це були перші справжні зустрічі» – приємно згадує Репіка. 

У січні – перше офіційне побачення через скло.

Суд як формальність: засекречені «свідки», суперечливі свідчення, вирок – наперед

Від лютого до вересня 2022-го  родичі та близькі відвідували суди майже щодня, ходячи до судової зали «як на роботу»: по 4–5 засідань на тиждень, з 10 ранку до 17-ї. Спочатку – свідки обвинувачення. 

«Один казав: “Такий був вибух, що в мене аж диван підстрибнув”, інша сусідка – взагалі нічого не чула, суперечності ігнорували. Представник військової частини говорив про «зниження морального духу солдатів». В основу обвинувачення поклали свідчення трьох «засекречених свідків»: один стверджував, що Наріман нібито схиляв його до злочину, інший – що «возив» Асана та Азіза до херсонського паспортного столу, але не зміг назвати адресу тієї ж адмінбудівлі; третій – про «погрози» після відмови щось перевезти. «Було очевидно: це награно. Інакше кажучи цирк», – каже Репіка.

18 лютого 2022-го дружин затриманих допустили до процесу, як громадських захисниць – разом з адвокатами. Це відкрило їм доступ на засідання й побачення в СІЗО. Але вплинути на результат було неможливо. 21 вересня 2022 року пролунав вирок – 15 років, із них перші 3 – у в’язниці, далі – колонія суворого режиму; штраф 500 тисяч рублів. 

«Коли почула цифри – в очах потемніло… Пів мого життя», – згадує вона.

Апеляція й «додавання» трьох років в’язниці

Після вироку хлопців ще тримали в СІЗО, возили «ознайомлюватися з аудіопротоколами». У травні 2023-го Нарімана Джеляля перевели в СІЗО-2, за місяць – Асана й Азіза. 

«Чисті камери, вода – але режим лютіший: прийом із побиттям – електрошокери, ходити лише зігнувшись, голова донизу. “Ми бачили тільки взуття співробітників”», – передає спогади Асана, Репіка.

28 липня 2023-го Третій апеляційний суд (м. Сочі) залишив вирок без змін, але додав перші три роки відбування саме у в’язниці. «Наступного дня нас уже не пустили як захисників: сказали – вирок набрав чинності. Востаннє ми зайшли після письмового дозволу начальника СІЗО». – зі спогадів дружини Асана. На початку серпня – короткострокове побачення через скло.

Етапи в невідомість: до Володимирського централа, потім – на Північ

2 жовтня 2023 року всіх трьох засуджених етапували: Асана – до Володимира (Владимирський централ), Азіза і Нарімана – до Красноярського краю. 

«Чому розділили? Ніхто не пояснює. Закон РФ каже – не далі ніж за 500 км від дому, але це ігнорують досі», – каже Репіка. 

Дорогою Асан зумів кілька разів зателефонувати, надіслати листи через сервіс «Зона-Телеком» із Нижнього Новгорода та Саратова. 15 грудня 2023 року він прибув до Володимирської в’язниці.

Тут – «суворо, але без побитів». На відміну від більшості в’язниць камерного типу тут Асан працював – пакувальний цех, де ув’язнені загортали в плівку розетки й підрозетники, складали їх в коробки. «Я була навіть рада роботі: сидіти у чотирьох стінах у двох тисячах кілометрів – це знищує», – каже дружина. Зв’язок – майже ніякий: за більш ніж рік – один дзвінок, далі лише листи. Передачі – одна 20 кг на рік і одна бандероль 5 кг. Ліків – «не дозволено!». «Добре, що хронічних хвороб немає. Спина болить постійно, зуби сиплються – як у всіх там», – каже Репіка. Наприкінці січня адвокат зумів приїхати разово: підтвердив – режим суворий, але без фізичного насильства.

Касація в Москві

Касаційну скаргу призначили до розгляду на 21 листопада: Асана підключили по ВКС (ВКС – «Верховний касаційний суд» (РФ). Касація – це особливий порядок судового перегляду судових рішень з метою перевірки правильності застосування закону) із етапу, ймовірно з Нижнього Новгорода. «Ми були в будівлі Верховного суду РФ. Результат прогнозований», – каже Репіка. Паралельно вона писала до ФСВП РФ з проханням перевести Асана ближче до дому – знову відмова: «установа відповідає скоєному злочину».

Переведення з в’язниці до колонії: Архангельська область, ІК-5 Коряжма

Після завершення трирічного «в’язничного» етапу за вироком Асана вивезли з Володимира наприкінці січня. Довгий етап із проміжними зупинками – і 10 березня його поставили на облік у ІК-5 м. Коряжма, Архангельська область. У карантині одразу зміг подзвонити через «Зона-Телеком»: «Приїхав. Холодно. Є зв’язок».

Колонія: режим, робота, штрафи і крихта людяності

Загін у 80–90 осіб, двоповерховий корпус. Підйом о 6:00, безкінечні переклички, робота в швейному цеху: «шиють спецодяг». Спочатку – навчання, далі – цех. Душ двічі на тиждень, на територію загону можна вийти «подихати», інколи дозволяли футбол і волейбол – згодом заборонили. «Він багато читає, понад 130 книжок», – каже Репіка. Офіційно працевлаштований, але «це рабська праця»: до 75% відрахувань «за утримання» та на сплату штрафу 500 тис. руб.. Проте ці стягнення не лише із зарплати, а й  навіть із коштів, які надсилають рідні. «Залишається на коробку сірників».

Медична допомога – випадковість

«Передати ліки майже неможливо. Одного разу пощастило: був лікар, узяли кров – сильна анемія, низький гемоглобін. Дозволили препарати заліза, вітаміни, уколи. Стало краще, минули переднепритомні стани», – каже Репіка. Зуби – болять і кришаться; спина – постійний біль через холод і працю.

Побачення: три доби «комунальної» близькості

Побачення дозволені чотири рази на рік. У червні та жовтні Репіка приїжджала вже до чоловіка: «Сім кімнат, спільні душ, кухня, туалет. Двері зачиняють, двічі на день приходить співробітник – перевірка. Три доби він поряд» – тепло пригадує жінка. Це рідкісні миті нормальності. У колонії Асан робить намаз – інцидентів поки не було. У Азіза, якого тримають в Алтайському краї, режим дещо м’якший: дозволяють готувати, навіть є невелика кімната-мечеть для п’ятничної молитви. «У Асана цього не дозволяють – “на розсуд адміністрації”» – зазначає Репіка.

Самотність кримського татарина за Полярним колом

«Кримський татарин він один на всю колонію – ще 3–5 кримських, і все. В основному узбеки та росіяни, переважно місцеві з Архангельської області. Дивилися довго: “Як ти тут опинився? Де Крим і де ми”» – згадує з розповідей чоловіка Репіка. Розмовляють обережно: спочатку всі «бояться статті», потім бачать людину. Конфліктів не описує, фізичного впливу з боку персоналу в колонії – немає, але контроль всеохопний, перевірки – нескінченні.

Право як фікція: заборонена близькість і «дозволені» катування

Порушення права на захист супроводжувало справу від першої хвилини: відмова допустити адвоката за угодою під час затримання і «суду» на 60 діб; приховування місця тримання («їх тут немає») до пізнього вечора; тортури і психологічний тиск у ФСБ; 54 доби «карантину» без зв’язку; постановочні «зізнання» на ТБ упродовж першого тижня; засекречені свідки з провалами в показаннях; апеляція, що «покращила» вирок – додала перші три роки в’язниці; етапування на тисячі кілометрів усупереч навіть нормам РФ про відстань від місця проживання; системна відмова в медичній допомозі. У сумі це картина викрадення й репресії, замаскована під «правосуддя».

«Зробіть щось…» – перша зустріч і довгий холод після

Перший і єдиний короткий контакт у ФСБ 8 вересня 2021-го Репіка згадує до дрібниць: «Я ніколи не бачила його таким. Переляканий. В очах – страх і біль. Тихо сказав: “Зробіть щось”. Адвокат «за призначенням» поруч нашіптував: «Нехай підписують зізнання – багато не дадуть». Після адвокат за угодою пояснив: «Назад ходу немає: це їхня робота – зламати». Далі – місяці й роки без обіймів: скло, телефон, або листи «Зона-Телеком», або три доби «комунальної» близькості раз на квартал у Коряжмі.

Діти й час, що вчить чекати

Сину, якому було шість, коли тата забрали зі спальні серед ночі, сьогодні одинадцять. 

«Він розуміє, що це несправедливо, але в ньому немає сліпої злості. Він чекає обміну. Розуміє: якщо це станеться – ми поїдемо до тата», – каже Репіка. 

Доньці кажуть, що тато «у відрядженні»: «Вона з ним говорить телефоном. Пояснити глибше – поки рано». Школа відгукнулася людяно: «Я просила перші місяці тримати сина “в полі зору”. Більше – без змін, все нормально».

Громадська підтримка і порожнеча державних інституцій

Перші дні – розголос, журналісти, адвокати, масові затримання під ФСБ – і водночас глуха стіна офіційних відмов: поліція й чергова частина ФСБ заперечували факт тримання, прокуратура – мовчала, адвокатів за угодою не допускали. «Ми стояли з 11-ї ранку до пів десятої вечора. Весь день казали: їх тут немає», – згадує Репіка. Далі – роки клопотань, заяв, касацій, звернень до ФСВП про переведення «ближче до дому» – і шаблонні відписки: «установа відповідає скоєному злочину». Україна офіційно визнала Асана політичним в’язнем і внесла до списків на обмін, але механізм обміну – «таємниця за сімома печатями». Єдине реалістичне вікно на свободу – обмін. «З російського боку жодних важелів немає. Ми просто чекаємо», – каже вона.

Нагорода і голос, що не затихає

У 2022 році Асан Ахтемов став лауреатом премії «Кримський інжур». Він досі продовжує писати вірші – уже близько двох десятків вийшли з під його пера. Спершу – для дітей і дружини, потім – важкі, «густі» тексти, що тримаються на внутрішньому болі й вірі. «Він каже: мене це відволікає. Читає більше ніж пише – у списку понад 130 книжок: “Читаю, щоб тримати думки”» – ділиться з нами Репіка. Його ім’я звучить на майданчиках, де говорять про політв’язнів, у заявах правозахисників, дипломатів, у залах судів, де дружини стали громадськими захисницями – щоб принаймні бути поруч.

«Самозбереження – зараз головне»

Репіка не використовує великих слів – говорить просто і міцно. Про колонію: «Їхній світ – нескінченні перевірки, холод і праця. Але тут він принаймні дихає свіжим повітрям». Про віру: «Чотири роки я кажу: самозбереження, збереження здоров’я – насамперед. Тримай голову в теплі, читай, молись, не сперечайся там, де це небезпечно. Ти нам живий потрібен».

Молитва, листи, книга за книгою

«Ми тримаємо крихку нитку зв’язку через «Зона-Телеком»: короткі фрази, інколи затримані на тижні. Я надсилаю фото дітей, він – уривки віршів і списки книжок, які хоче.

Щоп’ятниці Асан читає Дуа за всіх наших і за тих, кого не знає – «бо так легше дихати».  Я складаю для нього «домашню бібліотеку на відстані»: класику, сучасну нон-фікшн, кримськотатарські видання. У відповідь він просить тонкі книжки – «щоб не важили в передачі».

Ми вміємо чекати. І ми будемо там, у воротах, у перший день його свободи. Я тримаю в голові перші слова: «Ми вдома, любий. Повільно. Без поспіху. Просто дихай». 

Якщо ви читаєте це і можете  зробити бодай щось – надіслати листа, книжку тонку у м’якій палітурці, підпис під петицією, будь-який голос на користь обміну – зробіть це. Для нього і для всіх, хто тримається в холоді заради світла.»  А я фіксую цю історію тут і тепер, щоб очікування не розчинилося в тиші й не стало для нас всіх звичкою. Поки ми розповідаємо такі історії, вони лишаються для нас нагадуванням, що свобода починається з уваги, а мовчання завжди, — пам’ятайте! — завжди працює проти живих.

Авторка тексту: Світлана Косенко

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

25-річну кримчанку Мер’єм, матір двох неповнолітніх дітей, забрали з дому в листопаді 2024 року, розповідає її батько Айдер (імена та окремі біографічні деталі змінено задля безпеки героїв). Незадовго до «арешту» доньки, російські силовики приходили й до нього, говорить чоловік: шукали зброю й вибухівку, закидали «екстремізм», але не виявили жодних за доказів. 

Підґрунтям для підозр, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя: у родині – конфліктна ситуація через онуків, не приховує Айдер. А втім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: вони мають в роду караїмські корені, глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

Подробиці цієї справи Айдер розповів волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Його донька разом з двома малолітніми дітьми – хлопчиком та дівчинкою – мешкала в орендованій квартирі в Сімферополі, працювала вчителькою фізкультури, – починає свою розповідь Айдер. 

З дитинства захоплювалася кінним спортом – це хобі передалося доньці від нього, каже він. Вийшла заміж, але з чоловіком, говорить батько, стосунки не склалися: Мер’єм розлучилася, діти залишилися з нею. А втім, його колишній зять хотів їх забрати до себе. І саме він, припускає батько, міг зіграти ключову роль у цій історії.

Напередодні зникнення доньки, зауважує чоловік, у нього самого був обшук. Це було в жовтні 2024 року. Айдер стверджує: саме колишній зять міг написати на нього заяву «про екстремізм» – через суто родинний конфлікт.

«Це було вранці, годині 4:00 ранку. Світять у вікна ліхтариками, кричать: “Відчиняйте, поліція”. Відчинив двері, мене «поламали» – і в кайданки, дружину «поламали» – і в кайданки. 15 людей зібралося з автоматами. Три «опера», теж озброєні. Та і їхні поняті, всі – в масках. Ці так звані правоохоронці кричали: мовляв, здогадуєшся, за що? Кажу: звичайно, здогадуюсь, затьок написав заяву на мене. Забрали до відділення – це називається «по боротьбі з тероризмом та екстремізмом». Поштовхали трошки, погрожували електрошокером, туди-сюди. І потім відвезли до головного управління ФСБ», – розказує батько.

Там його, каже, протримали п’ять годин.

«Посадили в крісло, обвішали дротами. І ставили питання: ти, кажуть, з українськими силами пов’язаний. Де ти закопав зброю, де в тебе схована вибухівка? Далі відвезли до суду, написали – «опір владі», дали 10 діб арешту – і відпустили», – говорить чоловік.

«Арешт» доньки

А за кілька тижнів, говорить Айдер, російські силовики прийшли по його доньку. Про ці події він знає зі слів сусідки та господині квартири, де жила Мер’єм. Близько 12-ої дня на подвір’я будинку приїхали люди в масках, зі зброєю.

«Сусідка визирнула – їй гаркнули: «Зайди в дім, не висувайся». Ткнули в обличчя якийсь папірець, вона не розгледіла. Їх було п’ятеро, всі зі зброєю. Жодної форми чи шевронів, одягнені в одяг кольору хакі. Під’їхали білим автобусом. Господиня квартири – сама кримська татарка, вона теж боялася, розумієте? Вона відійшла убік. Доньку одразу забрали, їй не дали навіть одягнутися. Забрали, як була, – у футболці й спортивних штанах», – зазначає чоловік.

При «затриманні» люди в масках забрали в Мер’єм український паспорт і мобільник, зателефонувати рідним чи адвокату не дали. А ще, що особливо болісно для батька, – погрожували зґвалтуванням.

«Господиня квартири каже, що чула, як вони сміялися та знущалися: «Готуйся, зараз будемо ґвалтувати, що ти там, милася чи не милася?». Психологічний тиск», – каже він.

Після «арешту» в помешканні жінки провели «обшук», говорить батько: за п’ять годин перевернули все, поняті були, стверджує він зі слів сусідки, підставні.

«Вони зазвичай із собою привозять понятих, які теж у масках. Всі – у масках. Ось мене забирали – також поняті були в масках. Тут – також. Потім, уже в «конторі», вони знімали маски», – говорить батько.

Пошуки

Про «арешт» доньки батьки дізналися тільки ввечері – з телефонного дзвінка господині помешкання: донька встигла продиктувати номер батька. Наступного дня дружи ще на Айдера, оскільки вона має російське громадянство, поїхала до райвідділу поліції – подала заяву про зникнення доньки.

«Спершу вони відкрили справу. А потім закрили – за недостатністю доказів. У МВС нам відповіли: вона затримана ФСБ. А з ФСБ нам офіційно відповіли, що її в них немає», – каже Айдер.

У поліції, згадує батько, його дружині запропонували номер адвоката. Той запросив за складання скарги суму, якої в родини не було.

«Він запросив 25 тисяч рублів. Де нам узяти цю суму? У дружини 12 тисяч рублів пенсії. А я – взагалі на вільних хлібах. Дружина шукала адвокатів через Інтернет. Висвічуються: усі – Москва, Пітер. Чим вони можуть нам допомогти?», – додає він.

За понад рік з дня зникнення доньки, говорить Айдер, жодна з окупаційних силових структур так і не поінформувала їх про долю доньки. Де їхня Мер’єм – подружжя дізналося з власних джерел.

«Інформація в нас одна: донька перебуває у другому СІЗО Сімферополя. З нею сиділа дівчина, кримська татарка. Її зараз вивели, як вони називають, «у правове поле», судили, дали 12 чи 15 років. І ось від її мами ми дізналися, що наша донька жива, здорова, наскільки це можливо там. З чуток, раніше це був табір, а зараз – ФСБешна в’язниця. Жодного дзвінка, жодного листа від доньки – за весь цей рік», – каже батько.

«Дійшли такі чутки, що її «опера» хотіли начебто зґвалтувати. І вона ніби одного там порізала лезом, сховалася за щоку леза – і порізала, ну знаючи свою дочку, я не здивуюсь цьому. І казали, що її сильно побили, і що вона в лікарні. Ніяких підтверджень цього ми не маємо», – додає він.

Батьки Мер’єм намагалися передати доньці посилку.

«Ми зібрали передачку – а раптом… Дружина їздила по СІЗО, просила: «Прийміть передачку для такої-то». Відповідають: «А немає такої, не значиться», – говорить батько.

«Дійшла інформація, що з них там збиткуються. Не дають засобів гігієни, ні зубної пасти, ані засобів для жінок у критичні дні. Головна мета – принизити, розчавити, розтоптати людину морально…», – зазначає він.

Мотиви «арешту»

Підґрунтям для «затримання» доньки, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя. У родині – конфліктна ситуація через його онуків: спершу діти Мер’єм жили з нею. Після її «арешту», – з Айдером та його дружиною, зараз – у колишнього зятя.

Утім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: у них в роду були караїми, тому обоє глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

«Їй начебто закидають «зраду батьківщини», нібито вона збирала інформацію проти Росії. Хоча яка – «батьківщина»? Вона народилася при Україні, вона виросла при Україні! Вони навязали нам якусь нову «батьківщину»… Кого вона зрадила, яку «батьківщину»… Законності тут нема. Це просто бандити в погонах, які користуються своїм становищем і витворяють все, що хочуть», – каже Айдер.

«Моя мама – караїмка. І її батько, і бабуся. Їхню родину депортували з Криму одразу після кримських татар, вони жили в Узбекистані… Та тут зараз в Криму таке робиться! Я не здивуюся, якщо скоро, коли тебе спитають про національність і ти не відповіси «Я росіянин», – в тебе стрілятимуть», – додає Айдер.

Окрім того, зазначає батько, Мер’єм не приховувала своєї підтримки України.

«У доньки в телефоні було багато фотографій з Києва, з українським прапором. Багато фотографій з друзями, знайомими кримськими татарами – з кримськотатарським прапором. На чохлі телефона був приклеєний тризуб. А вони (окупаційна влада, силовики – Ред.) ж це на все це – як бики на червону ганчірку», – говорить він.

Про підтримку й надію

Окрім знайомих та сусідів, зокрема кримських татар, говорить Айдер, ніякої підтримки й допомоги вони з дружиною не отримують. Прості люди допомагали їм речами для онучки й онука, підтримували морально. Пропонували й гроші – Айдер відмовився. За рік після «арешту» доньки, каже він, вони з дружиною так і не змогли оговтатися.

«Вночі я майже не сплю. Вдень ще я щось намагаюся робити, працюю руками, дивлюся новини чи фільм якийсь. Тільки вимкнув – у голові Мер’єм, онуки… Скажу чесно: тримаюся тільки помстою, що рано чи пізно я зможу помститися за доньку. А ще – рано чи пізно знову побачити й обійняти мою Мер’єм», – завершує він. 

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У вересні 2022 року на російському телеканалі «РІА Новості» з’явилися відео, на яких російські силовики затримали українських цивільних із Херсонщини за нібито підготовку терористичних актів. Один із затриманих чоловіків — кінолог Ігор.

Відтоді Росія жодним чином не визнала його утримування, а рідні по крупинках збирають свідчення, що він живий. Ми поспілкувались з дружиною Ігоря — Катериною, щоб розповісти, як РФ поводиться із цивільними на окупованих територіях, та через що доводиться проходити родинам викрадених.

Всі імена героїв у тексті змінені з міркувань безпеки.

Окупація

Катерина час від часу переслуховує ті відео на РІА «Новості» із чоловіком, їй важливо чути, що він говорить. Але бачити його таким їй несила: «Боже, у нього був якийсь шрам, розбита голова. А очі такі були пусті. Дуже страшна картина. Це зовсім інша людина».

Жінка вже понад три роки шукає Ігоря, з допомогою правозахисників надсилає запити в російські інстанції. Звідти приходять однакового штибу відповіді: що не затримували, не числиться, немає. Відео з російського телеканалу — чи не єдині докази. Таких сюжетів було кілька: в одному звучать імена і прізвища, і що ніби-то чоловіки готували терористичні акти для зриву референдуму на Херсонщині; на інших — уже затримані дають «зізнання».

До повномасштабного вторгнення Ігор із Катериною та дитиною проживали в містечку на Херсонщині. Ігор був пенсіонером МВС та працював на цивільній посаді інструктором-кінологом у кінологічному центрі в Херсоні. У своєму містечку він також займався дресуванням собак, тож був знайомий ледь не з усіма.

24 лютого 2022 року чоловік мав їхати на роботу в Херсон, але керівник попросив залишитися на місці. Поки українська влада ще була в містечку, родина гуртувалася з іншими проукраїнсько-налаштованими мешканцями й ходили на мітинги, але російські окупаційні війська швидко захоплювали місто, а колабораціоністи — владу. Катерина згадує: «Наші люди були розгублені та налякані. Поліцію вивезли в перші дні вторгнення. Ширилися чутки, що виїзд через Каховську ГЕС заблокований, а машини, які хотіли виїжджати, розстрілювали. Тож якась частина людей на свій страх і ризик виїздили через Крим, а інші залишалися в окупації і чекали звільнення українською армією». Серед останніх була і їх родина.

Ігор доєднався до організації «Щит», яка займалася охороною громадського порядку, щоб у місті не було мародерства. Він волонтерив, вдень розвозив хліб, а вночі патрулював вулиці, доглядав собак, яких йому залишили на перетримку. Катерина залишалася вдома з дітьми: своїми й родичів, які з’їхалися в їхній будинок на початку вторгнення, щоб разом переживати складні часи.

Наприкінці березня російська окупаційна влада почала масові перевірки колишніх військових і тих, хто мав проукраїнську позицію. Така перевірка трапилась і в Ігоря.

Попередження

Зранку, коли інші дорослі пішли працювати, діти ще спали, а Ігор якраз повернувся із чергування, у двері подзвонили. Катерина подивилася на екран домофона й не одразу зрозуміла, що відбувається: «Вони ж у балаклавах, шоломах, ніби в кіно якомусь. Я перелякалася, ми з малими побігли в гардеробну кімнату, але нас вивели, закрили у ванній, а чоловіка водили по будинку, усе обшукували. Мені було дуже страшно ще й за чужих дітей».

Як розповіли потім сусіди, вулицю перекрили БТРи, нікого не пропускали. Один із сусідів спробував підійти й з’ясувати, у чому справа. На нього наставили зброю і наказали відійти.

Зі спогадів Катерини, у будинок увірвалося четверо військових з автоматами. Її з дітьми згодом перевели з ванної в кухню, а Ігоря вивели надвір. «У мене почали питати, чи це всі мої діти, скільки нас тут проживає. Я просто відвернулася, притисла до себе свою дитину й мовчала. Мені було страшно», — жінка пригадує, що окупанти перевіряли її телефон, але нічого не знайшли. Потім ходили домом і дивувалися достатку, великому телевізору.

Зрештою того ранку родині дали спокій. «Чоловікові сказали, що «якщо буде себе погано вести», вони повернуться. Після цього в мене був якийсь панічний страх, постійно стояла оця картинка перед очима, що вони прийдуть і всіх нас постріляють», — то якраз був час, коли розкрилися масові злочини російської армії в Бучі, тож Катеринин страх був небезпідставний.

Жінка вважає, що на Ігоря вказали місцеві колаборанти. Одна із сусідок говорила чоловіку, що його «пасуть».

Виїзд

У квітні 2022 стало відомо про ще один маршрут для евакуації на підконтрольну Україні територію. І коли ним виїхав мер міста, подружжя зрозуміло, що надії на швидке звільнення мало.

Об’єднавшись із сусідами, кілька родин з Ігоревого будинку вирішили виїжджати, Катерина довго вмовляла чоловіка приєднатися, але той був непорушним: «Він казав, що не може все кинути, залишити справи й собак напризволяще. Ми всю ніч не спали. Я думала, що мені робити, виїздити чи ні. Зараз я дуже жалкую… Якби я його вмовила, через деякий час ми б виїхали. А так, ви розумієте, він почав допомагати нашим військовим і все закрутилося, потім він уже просто не міг».

Катерина із сином усе ж вирвалися з окупації. Кожного дня вони із чоловіком були на зв’язку, вона його просила виїхати: «А він казав, що ще трошки, «Ось почекай, ще трошки»». Катерина не переїздила в столицю, думала, родині буде краще в невеликому містечку, щоб коли Ігор приєднається до них, було більше простору займатися із собаками.

«У серпні в нас була річниця весілля. Він подзвонив, привітав мене, був дуже сумний і обіцяв, що скоро-скоро до нас приїде. На наступний день зранку ми ще переписувалися. А вдень із ним уже не було зв’язку,» — згадує Катерина. Її сестра, яка ще якийсь час не виїжджала, у той же день отримала від Ігоря прохання придивитися за собаками. Мовляв, його не буде кілька днів. Коли жінка прийшла до будинку, побачила безлад, розкриті шафи, розкидані речі, документи, фотографії.

І тоді рідні зрозуміли, що по Ігоря повернулися.

Нові викрадення

Катерина подзвонила до знайомого, який мав бути екстреним контактом — той не знав, де Ігор. Згодом дружину цього знайомого затримали. Молодший брат Ігоря Кирило звернувся до місцевої поліції, але і його теж заарештували. Родича Кирила теж згодом затримали, але швидко відпустили.

На початку вересня сусіди повідомили Катерині, що бачили як військові привезли Ігоря до будинку. Він виглядав знесиленим і кульгав, але чоловіку дозволили перевдягтися і помитися, поки тривав обшук. Свіжий одяг і душ — розкіш для затриманих російськими силовиками. Зазвичай до висунення офіційних звинувачень люди змушені ходити в тому одязі, у якому їх затримали. Але коли з’явилися відео з Ігорем на РІА «Новості», стало зрозуміло, чому чоловік мав виглядати доглянутим.

На жаль, після тих сюжетів Ігоря так і не «розморозили»: жодних відкритих справ, повідомлень рідним чи новин. Аж поки брату Ігоря Кирилу не вдалося опинитися на волі. Це сталося в жовтні за збігом обставин: унаслідок бойових дій у місце, де утримували обох братів, влучив снаряд — і почався хаос. Силовики відпустили частину утримуваних, але були поранені, серед них — й Ігор. «Мого чоловіка прибило дверима, контузило, у нього були зламані ребра, Кирило витягував його з-під завалів і ту жінку також. Тоді Кирила й ту жінку відпустили, а мого чоловіка ніби-то повезли в лікарню,» — але як Катерина не намагалася телефоном дізнатися по лікарнях про стан свого чоловіка, їй це так і не вдалося.

Пошуки

Увесь цей час поки на Херсонщині окупаційна влада розправлялася з неугодними цивільними, Катерина писала листи в усі можливі російські служби й інстанції. Звідусіль їй відповідали однаково: не затримували, справи немає, не знають про місце розташування.

Згодом вона отримала дзвінок від чоловіка, який був у полоні на Херсонщині разом з Ігорем. Той сказав, що Ігоря тримали в клітці, знущалися… «Щось ще мені розповідали, але я вже не сприймала інформацію нормально. Головне — я розуміла, що він живий після того вибуху,» — ділиться Катерина.

А ще за кілька днів сусіди повідомили жінці, що Ігоря привозили до будинку знову, знову проводили обшук. Чоловік виглядав знесиленим. Після цього на кілька місяців Катерина знову опинилася в невідомості і тривозі.

На початку 2023-го через знайомих вдалося дізнатися, що Ігоря вже утримують на території Криму. Відтоді й дотепер про його долю нічого не відомо: «Де він зараз, я не знаю. Мені досі здається, що він на окупованій частині, чомусь я так відчуваю і все».

Українські правоохоронні служби завели справи й розпочали слідство. Катерина неодноразово їздила давати свідчення. На нашому боці вона звернулася в усі можливі інстанції: у координаційний штаб, до омбудсмена, у СБУ тощо. Червоний хрест та ООН теж зафіксували заяви.

Жінка час від часу надсилала на російський бік листи, через правозахисні організації. Нещодавно РФ повернула сотні листів, Катерининих серед них не було, і це дарує їй надію, що Ігор живий і отримав їх.

Ще одним добрим знаком наша героїня вважає те, що Ігор є в списках на обмін, хоч вона й не розуміє, чи означає це, що його знайшли.

Самостійність

Зникнення чоловіка і втрата дому стала дуже важким випробуванням для Катерини та її сина. Ігор був годувальником і багато часу приділяв вихованню сина. Жінка ніколи не мусила працювати, тож зараз починати все з нуля, забезпечувати родину і виховувати підлітка — справжній виклик для неї.

Унаслідок усього пережитого та через перебування в постійній напрузі й невизначеності з родиною чоловіка в них зіпсувалися стосунки. Часом жінка відчуває провину, бо неодноразово чула, нібито це через принциповість та стійкість Ігоря постраждав його брат та інші знайомі, що потрапили в російський полон. Бо силовики не могли витягнути потрібної інформації.

Хоч Катерина каже, що «їй уже нічого не допоможе» й що вона на багато років постаріла через постійний стрес, нічні жахіття і тривогу, — жінка тримається. Відвідує сеанси з психотерапевткою, знайшла роботу й нове коло спілкування, намагається дати синові все необхідне й досі сподівається на диво, щоб її Ігор повернувся до родини.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У березні 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі акцію до дня народження Тараса Шевченка — за кілька годин після цього він лежав роздягнутий на бетонній підлозі підвалу ФСБ.

Його історія — частина репресивної російської системи в тимчасово окупованому Криму: незаконні затримання, катування, постановочні «зізнання», фальсифікації, недопуск захисників і імітація суду.

Застереження: цей матеріал містить описи сцен насильства та жорстокості, які можуть бути травматичними для вразливих читачів. Будь ласка, зважайте на свій емоційний стан перед прочитанням.

10 березня 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі невелику акцію до дня народження Тараса Григоровича Шевченка — кілька людей, квіти, короткі слова пам’яті. Нічого, що могло б видатися загрозою. Уже дорогою назад додому, на трасі біля Перевального, його зупинив інспектор ДАІ. Перевірка документів тривала лічені секунди. А потім — тиша, яку розірвав білий бус без номерів.

«Секунд через п’ять він під’їхав, — згадує Єсипенко. — Вискочили троє чи четверо кремезних чоловіків. Навіть не встиг нічого зрозуміти — руки вже заламали». Балаклави, мовчання, жодних посвідчень. Усе сталося настільки швидко, що здавалося нереальним, ніби сцена з поганого кіно. За кілька хвилин у салоні його автомобіля «раптово» з’явилася граната — під пильними поглядами «понятих», яких привезли ті самі силовики.

«Я одразу зрозумів: це провокація», — каже він.

Далі світ звузився до темряви. Чорні окуляри на очі, навушники, чужі руки, що штовхають уперед. Невідомий підвал без вікон із застиглим плином часу.

Його роздягнули догола й кинули на холодну бетонну підлогу. На вуха наділи дроти. Коли пішов струм, тіло зреагувало раніше за свідомість.

«Це був нестерпний біль. Хвилина, півтори — але здається, що вічність», — згадує Владислав. Після цього його садили на стілець і ставили одне й те саме запитання: ти агент СБУ? Він знову і знову відповідав: я журналіст.

Катування чергували з побиттями, приниженням, фізичним виснаженням. Його змушували стояти в «планці» на руках і ногах: щойно тіло починало падати — били ногами, руками, по голові. «Вставай, сука!» — кричали кати. Один із них зривався на відверту ненависть, вимагаючи: «Кричи, сука, «Слава Україні!»» Це тривало понад добу. У якийсь момент організм зламався раніше за волю.

«Я сказав, що підпишу все, що завгодно. Навіть зізнаюсь у замахі на Кеннеді. Тільки перестаньте».

Паралельно ламали психіку. Йому говорили, що дружина дзвонила вже сорок п’ять разів — і більше він її не почує. Погрожували смертю просто й буденно: «Ти нам пофіг. Здохнеш — закопаємо, як собаку, у лісі», для них (катів) це була щоденна технічна робота, як то кажуть нічого особистого…

Театр слідства — постановка «знахідки», як ФСБ конструюює «докази»

Коли фізичний спротив було зламано, почалася фальсифікація. За словами Владислава за чіткою інструкцією ФСБ його вивезли в степ між Армянськом і Красноперекопськом. Показали корч із дуплом серед руїн і коротко пояснили: «Ось тут ти знайшов «схрон». Зрозумів?» Пізніше, уже з «військовим слідчим», цю сцену відтворили вдруге — тепер «по процедурі», на камеру.

Далі був поліграф і заздалегідь підготовлене відео «зізнання». Йому пояснили, що він має говорити: нібито виконував завдання СБУ, а граната була «для самозахисту від агресивних кримських татар». Абсурдність цієї формули вражала Владислава навіть у тому стані.

«Граната для самозахисту? — згадує він. — Якщо до мене підходять люди, я що — маю підірватися разом із ними?»

Текст «свідчень» видали наперед. У кімнаті стояли цивільні куратори ФСБ, уважно стежачи за кожним рухом. Проте Єсипенко навмисне міняв положення тіла, розуміючи, що відео нарізатимуть. Зрештою ці записи так і не використали.

Незалежних адвокатів до нього не допускали. Коли дружина все ж знайшла захисників, ФСБ змусила його писати заяви про «відмову».

«Куратор, майор Коровін, казав: твоя дружина хоче нам «змішати карти». Ти маєш бортувати адвокатів».

Його переховували в ізоляторі без зв’язку, переводили з місця на місце. У суді він публічно заявив про катування і наполіг на зміні адвоката. Проте суд відхилив клопотання, залишивши призначену захисницю. Лише її несподіваний самовідвід відкрив шлях до незалежного захисту. Усі прохання перевірити місця катувань — підвал у Бахчисараї, будівлю з банером «посуд», можливі сліди крові — суд відкинув.

Півтора року в СІЗО-1 Сімферополя перетворилися на суцільний «день бабака». У камері на 16 нар — до 25 людей. Каша на воді з камінцями, хліб, з якого можна їсти лише скоринку. П’ять місяців — без радіо й телевізора.

Коли почалися ниркові коліки, він годинами сидів притулившись спиною до батареї, намагаючись зігрітися. Лікарів — один-два на всю установу, ліків немає. «Це теж було своєрідним катуванням», — згадує він.

Після публічних заяв про катування його знову вивезли до підвалу — цього разу вже в Сімферополі. Чоловік із «московським» акцентом говорив холодно й буденно: «Через тебе мене викликали з Москви, ти тут чудиш». Лунали погрози сексуального насильства, хоч цього разу вони не перейшли в дію.

«Я зрозумів — іду проти системи й не знаю, чим це закінчиться».

16 лютого 2022 року суд оголосив вирок — за статтями 222 і 223 КК РФ. «223-тя виключає умовний термін. Вони спеціально так склали справу, щоб не було збоїв», — пояснює Єсипенко.

У колонії № 2 в Керчі його зустріли «прийманням»: навпочіпки, собаки, удари. В’язнів змушували підписувати «згоду» на безоплатні роботи. Тих, хто відмовлявся, били й залякували зґвалтуванням, погрожували «нижньою кастою». ШІЗО і «яма» ставали покаранням за найменші порушення.

Медична допомога надавалася лише тоді, коли життя вже висіло на межі. Він згадує хлопця «Сову» з діабетом, який помер після нічних мук і затягування медичних рішень, і 28-го «Козла», що загинув від онкології. Ці смерті були передбачуваними — і тому ще страшнішими.

Системна мішень — українці з Херсонщини та кримські татари під пресом «екстремізму»

Після початку повномасштабного вторгнення охоронці раділи «воді в каналі». У бараках, серед українських ув’язнених запанувала тиша. До колонії масово звозили людей із Херсонщини, окремо селили в «шостий загін». Їхні вироки швидко «підганяли» під російський кодекс. Нові правила режиму супроводжувалися прямими погрозами: відмова від «добровільних» робіт означала втрату передач, побачень, а згодом — «яму».

Свідчення проціджуються крізь буденну рутину колонії, але їхній зміст — про цілеспрямовану політику: кримських татар вибірково й масово заганяють у рамку «екстремізму/тероризму», де релігійність дорівнює підозрі, а «таємний свідок» — доказу. Спогади Владислава лише підкріплює цю картину:

«До ув’язнення я не розумів масштабу — чув про поодинокі затримання, але не бачив системи. У колонії вона стала очевидною: більшість співкамерників за «екстремізм/тероризм» були кримськими татарами.

Справи вибудовувалися за трафаретом: «Хізб ут-Тахрір», релігійні зустрічі, переклади Корану «не із затвердженого списку», невидимі «таємні свідки», яких суд не перевіряє, і вироки на 10–14 років без реальних доказів. Люди, яких я бачив, були спокійними, набожними, не тримали зброї в руках і не визнавали провини — «за що?» — казали вони.

Репресії наростали щомісяця і щороку з 2014-го, бо саме кримські татари відкрито опиралися окупації; їхня гідність і відмова від «каяття» зустрічалися з фабрикаціями і ярликом «екстремізму», що перетворився на універсальний інструмент придушення корінного населення півострова.»

Для читача важливо побачити, це не «окремі історії віри», а відтворюваний механізм — від криміналізації читання і спільних молитов до довгих вироків, які опирались на свідчення невидимих, безликих свідків. Саме тому документування і публічність мають не моральне, а практичне значення: вони розривають тишу, на якій тримається репресивна машина РФ.

Публічність працювала як тимчасовий щит і для самого Владислава, коли про справу писали, рівень відкритого насильства падав, а «найбрудніші» практики відкладали — натомість посилювався тихий тиск через ліки й медогляди, зрив передач і погрози «каяттям».

Міжнародні заяви та постійна робота незалежних адвокатів створювали для тюремників і слідчих ризики — від персональної ідентифікації до санкцій і заочних проваджень — і це стримувало їх. Це не гарантія безпеки, але саме завдяки публічності та юридичній наполегливості вдавалося зменшувати інтенсивність побиттів і «яму», фіксувати порушення та вибивати мінімальний доступ до медицини і зв’язку.

«Коли про мене писали, мене менше били. Але вони вміють тиснути тишею: забрати ліки, зірвати огляд — і ти вже на тонкому льоду».

Спроби змусити до «каяття» не припинялися. Куратор любив слово «урабатувати» — зламати людину до стану, коли вона сама попроситься в підвал.

Адвокати далі безперервно фіксували порушення і готували «подушку безпеки» на момент виходу.

Звільнення відбулося тільки після відбуття строку — 20 червня 2025 року Владислав вийшов із колонії, де ключовим ризиком була повторне «прінемалово» від ФСБ уже на виході.

Саме тому адвокат зустрів його й оперативно вивіз через Сочі до Адлера, звідти — рейсом до Вірменії; у Єревані за підтримки співробітника посольства України Владислава провели «зеленим коридором», оминаючи контроль ФСБ на спільних чергуваннях із місцевими прикордонниками.

Лише після цього він безпечно транзитував до Варшави і Праги, де возз’єднався з родиною.

Історія Владислава Єсипенка — це не набір окремих епізодів, а ланцюг системних порушень: незаконне затримання, катування, фальсифікація доказів, недопуск адвокатів, нелюдські умови утримування, жорстоке поводження в колонії.

«Я вийшов, — каже він, — але всередині мене досі сидить той, кого катували. І поки інші залишаються там, говорити — це мінімум, який я можу».

Його історія — не лише про біль і виживання. Це прямий заклик до дії для тих, хто має владу й обов’язок зупинити цей божевільний атракціон безкарності. Часу обмаль, кожен день тиші — це нові вироки, зламані тіла й діти, що чекають на тих, кого можна було врятувати вчасно.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Розслідувальна розповідь про зникнення Арсена Азімова: свідчення рідної сестри, нові деталі й 10 років невизначеності.

Коли архіви мовчать, починають говорити голоси тих, хто досі чекає. Тих, для кого час зупинився між «було» й «може бути». Наприкінці серпня 2015 року в Сімферополі, неподалік 7-ї міської лікарні, 45‑річного кримського татарина Арсена Азімова, практикуючого мусульманина й батька трьох доньок, за свідченнями, силоміць посадили до сріблястого Mercedes двоє чоловіків у сірій формі — відтоді його місце перебування невідоме. Попри заяви родини, обшуки й відеофрагменти, справа зупинилася, а офіційні версії розійшлися з фактами.

«Арсен був дуже чесним, справедливим. Старший — він завжди все вирішував за нас»

У центрі цієї історії голос сестри зниклого — Анастасія. Її розповідь стримана й чітка, ніби складається тут і зараз протокол, але крізь сухі формулювання раз у раз проступає біль — глухий, витриманий, який не потребує підвищеного тону чи надмірних емоцій. Вона знову і знову повторює дати, адреси, прикмети одягу незнайомців — мов заклинання, яке не дає реальності остаточно розсипатися, не дозволяючи пам’яті забути бодай якусь дрібницю.

27 серпня 2015 року Сімферополь жив звичайним літнім днем — спекотним, неквапним, байдужим до майбутньої трагедії. Арсен Азімов — тренер із боксу, практикуючий мусульманин, батько трьох доньок від першого шлюбу, мешканець району 7-ї міської лікарні — вийшов із дому близько 11:00 ранку. Його плани не містили нічого виняткового: поповнити телефон дружині, купити рибу на базарі, завезти додому кавуни, а після обідньої молитви поїхати в Мар’їно оглянути земельну ділянку, для нового будинку. Побутова послідовність дрібних справ, з яких зазвичай складається спокійне розмірене життя будь кого з нас.

Близько 14:00 зв’язок із ним обірвався — без пояснень, без прощальних слів. І відтоді настала тиша, мов порожнеча, що розтягнулася на роки й досі не має меж.

За кілька годин після зникнення родина вже подала заяву до поліції, намагаючись наздогнати час, який вислизав крізь пальці мов пісок. Нічні пошуки з кінологами почалися надто пізно — коли день уже встиг стерти сліди, а місто кілька разів змінило ритм. Сліду не взяли: спека, людні вулиці й нашарування сторонніх запахів знищили можливий маршрут, наче хвиля — сліди на піску.

Вранці почався наступний етап — допити, огляди, версії. У слідчому комітеті пролунало навіть «побутове» припущення, яке родину приголомшило й образило: мовляв, до зникнення могла бути причетна родичка.

«Слідчий сказав: «А може, це ви його вбили через дім?» — це був удар»

Формулювання кинуте без доказів, зависло в повітрі важче за будь-яке обвинувачення. Звісно ж огляд будинку Анастасії не виявив слідів злочину. За два тижні відбувся обшук у домі, де мешкала дружина Арсена: силовики перелізли через ворота, вилучили документи і дрібні особисті речі — і знову жодних ознак насильства, жодної відповіді.

Свідчення в цій справі вперті, але беззахисні — вони існують, проте не мають сили зрушити систему.

«11 річна сусідка родини мого брата пригадала сцену поблизу Заліського ринку — двоє чоловіків у сірій формі ведуть людину, схожу на Арсена; поруч — бородатий чоловік у цивільному. Під’їжджає білий мікроавтобус, сріблястий Mercedes забирає затриманого, третій сідає в білу «Пріору». Номерів звісно ж дитина не запам’ятала.»

Як повідомили в слідчому комітеті — камери спостереження в цій точці міста виявилися несправними того дня: одні не працювали, інші «нічого не зафіксували». Коли за деякий час сестрі показали фрагменти відео з ринку, вона побачила не обличчя, а ходу, дистанцію, настирливу близькість. За Арсеном йшло двоє — «слов’янської зовнішності»: один вищий, у кепці, другий кремезніший, старший. Обличь розгледіти неможливо, але тіні за спиною виглядають надто впевнено й надто цілеспрямовано, щоби бути випадковими.

П’ять томів тиші: бюрократичний коридор без виходу

Далі нитка слідства рветься. Слідчі змінюються так часто, що їхні прізвища перестають бути іменами відповідальних осіб і перетворюються на своєрідні часові мітки, як дати в календарі. Провадження раз у раз зупиняють із формулюванням «через відсутність доказів» — фразою, що звучить як крапка, але насправді лише маскує порожнечу. Родина Арсена Азімова пише заяви до всіх можливих інституцій: місцевих, українських, міжнародних, європейських. У відповідь — або сухі, безликі відписки, що розчиняються в бюрократичній мові, або цілковита тиша, глуха й байдужа.

Є, однак, деталі, які з роками не стираються, а навпаки — стають гострішими, мов лезо. Навесні 2015 року Арсен говорив про те, що помітив за собою стеження. Він не був публічним лідером чи організатором, не стояв на трибунах і не очолював рухів, але відверто, не боючись, висловлювався про події в Криму після 2014 року. І його слова чули. Його присутність запам’ятовували. Сестра не перетворює це на пряме звинувачення — радше фіксує як тло, як напівтінь, що супроводжує події.

Восени 2024 року родина отримує лист із Сімферополя. У ньому зазначено, що щодо Арсена нібито відкрито три кримінальні провадження, а його самого «затримано на два місяці з формулюванням — екстрадувати в Росію». Згодом юрист пояснив: «екстрадувати в Росію» означає, що справу ведуть заочно й формально поза межами РФ/Криму — тобто йдеться не про «перевезення із Сімферополя в Росію», а про паперову процедуру розшуку й передачі з іншої юрисдикції, якої фактично ніхто не підтвердив. Проте жодного фактичного контакту з підзахисним не існує. Згодом, у слідчих з’являється ще одна версія: у 2024 році іншій сестрі у ФСБ повідомляють про виїзд брата до Сирії та нібито фотографії, які Арсен надсилав колишній дружині. Родина цю версію спростовує — не з емоцій, а з відсутності реальних доказів: немає документів, немає фіксації перетину кордонів, немає навіть верифікованих знімків. Лише слова, що знову зависають у повітрі, не знаходячи опори.

«Тато помер, не дочекавшись. Мама тримається, але здоров’я похитнулося»

У батьківському домі Арсена Азімова час давно перестав вимірюватися днями та роками. Його рахують листами — отриманими й ненадісланими, — і мовчанням телефонів, яке з кожним роком стає дедалі важчим. Батько помер у 2020 році, так і не дочекавшись жодної відповіді — ні офіційної, так і неофіційної. Мати тримається за надію, як за єдину опору: для неї син живий доти, доки не доведено протилежне. Це не заперечення реальності, а такий спосіб вижити в ній.

Діти Арсена дорослішають без батька, ніби за прискореним часом. Старша донька вже в Німеччині, з власною дитиною на руках; середня вийшла заміж у Феодосії; молодша щойно закінчила школу. Їхні життя рухаються вперед, залишаючи за собою порожнє місце, яке ніхто не може заповнити. Будинок, що колись збирав родину разом, продано — ще одна межа минулого, яку довелося перейти без Арсена, мовчки, без прощання.

«Я заплуталася в почуттях: хочу, щоб він був живий… а інколи — щоби бодай тіло знайшли. Надія лише на Аллаха й терпіння. Гарне терпіння — й Аллах винагородить»

Крим без свідків: імітація процесів як норма

Цю історію неможливо відірвати від ширшого контексту. Правозахисники говорять про відсутність зовнішнього моніторингу в Криму, обшуки в адвокатських офісах, постійні ротації слідчих і так зване «статистичне» ведення справ — нагромадження непотрібних стосів документів, за якими істина, на жаль, стоїть на місці. На цьому тлі приватна трагедія перетворюється на суспільний діагноз: коли слідство імітує діяльність, зникають не лише люди — зникає довіра як така.

Нові свідчення сестри додають об’єму портрету дня зникнення, ніби повертають йому глибину і світлотінь. Ранок починався спокійно: Арсен узяв із собою молодшу доньку від першого шлюбу, провів із нею кілька годин — без поспіху, без тривоги, у звичайній батьківській присутності. Потім повернувся додому і згодом вийшов у справах, які не мали жодного відтінку ризику.

Із магазину «Фуршет» він подзвонив дружині, щоби пересвідчитися, чи надійшли кошти після поповнення — короткий дзвінок, технічний і буденний, який згодом набув ваги прощального. На Заліському ринку Арсен купив два кавуни й попросив знайомого Расіма завезти їх додому. Цю побутову нитку — рибу, кавуни, дзвінок — сестра повторює знову і знову, ніби перелічує предмети, що ще тримають світ на місці. Бо це — остання тверда точка перед проваллям невідомості.

Є і інша деталь, не менш промовиста: домовленість того дня оглянути ділянки під забудову так і не здійснилася. Зустріч, яка могла стати мостом у майбутнє, обірвалася ще до того, як почалася — на під’їзді до теперішнього, яке раптом стало пасткою.

У справі існує фоторобот — складений не з відеозаписів, а зі слів 11 річної очевидиці. Родина ніколи не бачила цей речовий доказ у поєднанні з матеріалами з камер спостереження. «Таємниця слідства» в цій історії перетворюється на формулу, що радше зачиняє двері, ніж відкриває їх. Так само ніхто не пояснив, кому належали форма і транспорт того дня. Навіть елементарне — з’ясувати, які служби носять сіру форму, — зависло без відповіді, мов питання, поставлене в порожнечу.

Останні десять років — це історія витримки. Років, складених із листів без резолюцій і кабінетів без відповідальності. Із повторюваних запитань і тих самих відповідей, які ніколи не наблизять до розв’язки. Сестра, спілкуючись зі слідчими й журналістами, раз у раз складає один і той самий пазл — уважно, терпляче, по пам’яті. І щоразу бачить порожню центральну деталь, без якої зображення не стає цілим. Вона не вимагає вироку. Вона просить лише процес — справжній, без імітації. Бо там, де існує процес, ще лишається шанс на істину.

Що маємо сьогодні? Ім’я. Обставини. Свідчення. Фрагменти відео. Тиск часу, який працює проти пам’яті. Маємо спільноту, що вчиться взаємодопомоги тоді, коли інституції відвертаються. Маємо матір, яка відмовляється прийняти смерть без доказів. Маємо сестер, що тримають пам’ять живою — не з обов’язку, а з любові, бо це єдине, що ще може наблизити справедливість. І маємо запитання, яке не тьмяніє з роками й не втрачає сили: де Арсен?

Коли-небудь відповідь пролунає. У справах про насильницькі зникнення правда не застаріває — її лише шукають довше й болісніше. І кожен факт, кожен голос, кожна, на перший погляд, незначна деталь — від дзвінка з «Фуршету» до силуету в кепці на зернистому відео — може виявитися тим самим ключем, що відчинить двері, за якими чекають десять років.

Усі імена в матеріалі змінені з міркувань безпеки.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

2014 року, через півроку після окупації Криму, російські силовики викрали двох молодих хлопців прямо на вулиці. Один з них — 18-річний Іслям Джеппаров, син кримськотатарського правозахисника. 

Намагаючись дізнатися долю рідних, Абдурешит Джеппаров викликав на зустріч Сергія Аксьонова, пропонував органам свою свободу в обмін на сина, пережив погрози, замахи на життя та «відсидів» кілька арештів.

Ця історія — про боротьбу за правду, про місію допомагати іншим та про те, як змінився характер репресій в окупованому Криму.

Брати

Це був звичайний осінній вечір 2014 року. Пів року відколи Росія анексувала Крим. Абдурешит повернувся з Сімферополя додому у невелике селище на півдні півострова і сів вечеряти із сином Іслямом та давнім другом, який заїхав у гості. Іслям — високий світловолосий юнак 18 років, статний, і спокійний. Після того як помер брат Абдурешита, і без батька залишилося п’ятеро неповнолітніх дітей, Іслям щодня ходив до своїх двоюрідних в гості допомогти по господарству. Цього вечора так само: після трапези він приготував чоловікам каву і пішов до братів.

Через півтори години спокій Абдурешита обірвав звук автомобільного сигналу: за двором хтось наполегливо тиснув на клаксон. Це здивувало чоловіка, адже у їхньому селищі прийнято одразу заходити на подвір’я. Абдурешит вийшов закликати гостя. За кермом авто сидів молодик. «Щойно на моїх очах вашого сина скрутили, заштовхали в машину і відвезли геть», — крикнув він.

Хлопець розповів, що це сталося прямо на трасі біля будинку Абдурешитового брата. Іслям йшов вздовж дороги разом з кузеном, 23-річним сином молодшої сестри Абдурешита, коли поряд з хлопцями зупинився темно-синій Volkswagen-транспортер з тонованим склом і табличкою «Милиция». З неї вибігла група людей у чорній уніформі й накинулися на юнаків. Ті почали пручатися, намагалися вирватися — аж викотилися юрбою на трасу. Рух транспорту в обидва боки зупинився. Зрештою, хлопців забрали. 

Це була машина ЦПЕ (Центру протидії екстремізму при МВД), зараз їхні дії координує ФСБ, а Росгвардія і міліцейські допомагають, коли потрібно когось оточити чи затримати. «Але раніше ми не знали, хто в яких формах ходить, у кого які погони й шеврони», — через те, що незаконні затримання за ці 11 років стали поширеною практикою в Криму, зараз Абдурешит має більше досвіду. А тоді, у 2014-му, викрадення його сина шокувало, і ніхто не розумів, що напевне необхідно робити.

Дзвінки

Першим Абдурешит подзвонив Ремзі Ільясову, одному із заступників голови ради окупаційної влади «Республіки Крим»: «Раніше ми з ним зналися. Я сказав: “Рімзі, мого сина викрали. Включайся, розкажи Аксьонову про цей інцидент, і нехай він знайде час зустрітися зі мною”. Ну, я ніби міг собі такий тон дозволити, тому що я знаю себе і свій ресурс».

Не кожен кримський татарин може так сміливо викликати на зустріч самопроголошеного голову Республіки Крим Сергія Аксьонова. Абдурешиту Джеппарову 55 років, більшість свого життя він займається громадською діяльністю та захистом прав людей. Спочатку — в Кримськотатарському національному русі, потім — в Меджилісі: Абдурешит був заступником Мустафи Джемільова по медійній частині, освіті й культурі. На початку 2000-х відійшов від справ і розпочав приватну практику: «Але коли в 2014-му викрали мого сина, я вирішив знову повертатися в стрій. У мене непогана школа, треба бути корисним». У 2016-му він стояв біля джерел організації «Кримська солідарність», яка допомагає незаконно ув’язненим в Криму та їхнім сім’ям.

Звісно, Абдурешит припускає, що громадська діяльність могла стати причиною, чому саме його сина і племінника викрали: «Ми забуваємо якісь свої особливості чи вчинки, а органи все враховують, майже з нашого народження все це ведеться. Зрозуміло, що я був активним учасником національного руху, починаючи з 1982 року». Правозахисник співорганізовував так зване самозахоплення, коли кримські татари, що повернулися на півострів після депортацій, просто брали й обживали землі. Адже не могли купити собі житло через космічні ціни. У той час Абдурешит був головою ОКНД (Організації Кримськотатарського Національного Руху) і консультував кримських татар, обходив, об’їжджав ділянки, інструктував. 

Друга версія — помста за те, що старший син Абдурешита був у антиасадівській коаліції в Сирії. Він поїхав туди в 2012-му році. А у березні 2013-го прийшла звістка про його загибель. Відтоді і до викрадення Ісляма минуло півтора року.

Такий досвід та зв’язки у спільноті дозволяли Абдурешиту говорити з чиновниками на рівних. Тож далі у пошуках сина він зателефонував знайомому колишньому працівникові СБУ, що перебіг працювати у ФСБ. Той порадив йти у міліцію.

Міліціянти довго сиділи, не знали, що робити із таким запитом. Зрештою вирішили, що варто написати заяву, десь у той же час приїхали представники ФСБ. Абдурешит пригадує події того вечора: «Вони диктували один варіант, другий, всі разом думали, як написати ту заяву, ставили дивні запитання, якось так нерішуче. А потім один з ФСБ-шників побачив, що вже у соцмережах йде дуже велика хвиля інформації про викрадення. Звісно, мої друзі знали про те, що відбулося». І через це силовики почали поспішати, метушитися і зрештою сказали пройти до Слідчого комітету. Тому заява про зникнення Ісляма так і залишилася недописаною.

У слідчому комітеті Абдурешит зустрівся із дуже жорстким ставленням: «Слідчий вів допит так, ніби ми не постраждалі, й у мене викрали сина, а ніби ми в чомусь і винні. Свідків відводили на інший поверх Комітету, звідки потім чулися крики й шум. Наш свідок повернувся звідти блідий, увесь тремтів. Коли прийшов час для молитви, я попросив 2-3 хвилини перерви для неї. А мені сказали, що Аллах почекає». Насамкінець начальник Слідчого комітету, чоловік кавказької зовнішності, сказав, що «до такого потрібно звикнути, бо на Кавказі це буденність. Там викрадення людей трапляється кожного дня».

Але допитами все не завершилося. О першій годині ночі після незаконного затримання Ісляма разом з працівниками слідчого комітету і понятими, яких ті нашвидкуруч знайшли, Абдурешит повернувся додому. Силовики оглядали речі сина, забрали процесор від комп’ютера, зарядні пристрої, навіть спідню білизну і зубні щітки Ісляма, документи, паспорт. І о другій ночі дали родині спокій. Аж до наступного ранку.

Оточення  

Поки Абдурешит ходив у міліцію та Слідчий комітет для допитів, біля його будинку збирався люд. Всі — на підтримку викрадених хлопців та їх родин. «Вони запитували, що можна зробити. А я не знав, що робити. Якби це був чийсь син, не дай Боже, тоді мені легше приймати рішення. А коли це сталося з моєю дитиною — я розгубився», — згадує Абдурешит. Люди ж координувалися між собою, кидали клич по всьому півострову, і за два дні їх зібралося вже чотири сотні. Тим часом Аксьонов прилетів з Москви до Сімферополя, щоб зустрітися з Абдурешитом. 

«Він казав, що в курсі ситуації, що вони вживають заходів, що все включено, що вони шукають хлопців і вдень, і вночі. Попросив передати людям щось, а я кажу, що не буду нічого передавати. Якщо йому є що сказати людям, щоб приїжджав сам і говорив, — на що Аксьонов поскаржився Абдурешиту на щільний графік. — А я кажу: “Якщо у вас щільний графік, у нас з часом легше, ми під’їдемо сюди. Тільки нас буде багато”. І ось тоді він попросив переглянути графік і призначив зустріч з нами о першій годині дня 1 жовтня». Абдурешит повернувся додому і повідомив про все людей. Ті вирішили знову скликати громади, щоб до 1 жовтня приїхало людей по максимуму.

У переддень до Абдурешита приїхали представники служби безпеки Аксьонова, щоб обрати місце для зустрічі. Будинок не підходив, зупинилися на тому, що школа неподалік буде найкращим варіантом, і площа на подвір’ї зможе вмістити людей. 

І ось 1 жовтня 2014 року біля будинку зниклого Ісляма зібралося тисячі людей з усього Криму: з Бахчисараю, Ялти, Керчі. Але Аксьонов приїхав не в школу, а в райдержадміністрацію, що за кілька кілометрів. «Воно й добре, люди розпечені, емоційні, хто зна, що могло статися», — згадує Абдурешит. На зустріч поїхали шестеро: голова виборчої комісії Курултаю кримських татар Заїр Смедляєв, імам громади, представник Меджилісу, Абдурешит, його сестра і ще одна жінка, сина якої викрали раніше. 

«Коли ми приїхали туди, місто було безлюдним, всюди стояли УАЗи, джипи різні і просто військові машини. Дуже багато було військових, дуже-дуже багато. Навіть така картина: стоїть авто, двері відкриті, і там сидить хлопець у джинсах, а на колінах у нього — кулемет. І ось ми рухаємося, довкола озброєні люди — озброєні всі, навіть ті, хто в цивільному. Там потрібно було пройти метрів 60 у бік адміністрації, коли наш імам впівголосу мені каже: “Подивися на дахи”. Я підняв голову — на дахах будинку культури, адміністрації, школи стоять снайпери, багато снайперів. Підіймалися сходами до адміністрації, по обидва боки — військові, — Абдурешит пам’ятає той день у найменших деталях.

Аксьонов був багатослівним, обіцяв, що хлопців будуть шукати. «Але вони удали, що нічого про викрадення не знають, а насправді було зрозуміло, що спецслужби все знали», — Абдурешит запропонував створити контактну групу, яка передаватиме інформацію громаді. Аксьонов відмовився, бо ніби-то для цього достатньо чиновників із середовища кримських татар. Абдурешит наполіг, і вони заснували першу в Криму контактну групу з прав людини. Першу, бо до приходу Росії у цьому не було потреби.

Коли перемовники повернулися до себе після зустрічі, з’ясувалося, що в усіх лісах і довкола селища стояли військові. «Мабуть, очікували чогось. Добре, що люди виявилися стриманими, бо це була б катастрофа. Тут компонент і національний, і конфесійний, тому, хто знає, конфлікт міг би бути гіршим, ніж, скажімо, в Луганській та Донецькій областях», — припускає Абдурешит. Після недовгого спілкування люди роз’їхалися. А чоловік продовжив проходити допити у Слідчому комітеті.

Минув тиждень від викрадення, коли дорогою з Мечеті Абдурешита перестріли двоє у цивільному: заступник начальника ЦПЕ та працівник поліції. «Він питає, які у мене версії, а я сказав, що версії повинні бути у них, — тоді Абдурешиту відповіли, що все буде залежати від його поведінки. — Я питаю, чим їх не влаштовує моя поведінка, адже я далеко не в першому ешелоні, давно працюю як приватна особа. Тим більше при чому поведінка мого сина і племінника?». Відповіді не було. Потім Абдурешит запропонував зустрічатися з ними, коли ті вважають за потрібне. Хоч і щовечора повідомляти про всі переміщення й зустрічі. Якщо потрібно — навіть одягнути браслет для домашнього арешту. Чоловіки не відповіли нічого. «А потім я запропонував останнє, що міг придумати, — переїхати куди завгодно. До в’язниці, до камери, до підвалу, куди скажуть. Але в обмін на моїх синів». Вони обіцяли подумати і поїхали геть.

У той момент Абдурешит вирішив бути максимально активним і видимим, давав інтерв’ю по телевізору, в різні медіа, щоб органи були в курсі його діяльності. Він сподівався, що це спонукає їх вийти на зв’язок для торгів. І хлопців вдасться визволити. Але цього так і не сталося.

Син

Іслям був домашньою дитиною, рідко кудись виїжджав, багато часу проводив за комп’ютером, але займався боротьбою, тож виріс міцним і не хворобливим. Після школи взяв собі рік перерви від навчання, щоб визначитися, куди далі рухатися, володів арабською мовою. Мав тихий, неконфліктний, але твердий характер. Абдурешит зізнається, що старшого сина міг і шарпнути зопалу, а цей ніколи не давав приводу.

Якось чоловік дізнався, що син їздив у Сімферополь обирати університет, готувався вступати. Коли Абдурешит поцікавився, куди, Іслям зізнався, що у медичний: «Я кажу: “Ідея хороша, але давай тоді я теж підготуюся. Без грошей не обійдеться. Я підготуюся з хабарем (так заведено, без цього в медичний — ніяк), а ти готуйся по навчанню”, — на що хлопець навідріз заперечив і пригрозив, що взагалі не вступатиме, якщо через хабар. — Сказав, сам розбереться і вступить. Він був упевнений у собі. Інтелект на місці, все в порядку. Тому відмовився від моєї допомоги. Ну, мабуть, він би досяг свого, якби був тут». А ще Іслям був українцем. Виріс в Україні, думав і легко спілкувався українською. 

Як і в багатьох схожих історіях викрадень, постраждалі довго не помічали стеження. Абдурешит пояснює цю безтурботність так: «Раніше в Криму жилося спокійно, тож і озиратися не було потреби». І тільки пізніше рідні, сусіди починають згадувати про підозрілі автівки на вулиці біля будинку: машини змінювалися час від часу, одна відстежує, стоїть недалеко від будинку, потім інша.

Абдурешит навіть не може підібрати процедурного терміну для цього інциденту: «Затримання, арешт? Я чекав спочатку, думав, затримання. Як би я сина не хвалив, можуть же бути речі, про які я не знаю. Ну, щось накоїв, затримали. Але тоді 2-3 дні — і мали б відпустити. Я прожив день — його немає. Думав, добре, під арештом. До 15 діб адмінарешт. Прочекав — знову ні. Думав, добре, може, я знову чогось не знаю, може, арешт, далі — СІЗО, запобіжний захід якийсь, і він під вартою. Два місяці чекав — його немає і немає, і немає. І ось тоді я зрозумів, що це серйозно. Відтоді минуло понад 11 років, і я не знаю, де він, що він, живий чи не живий, нічого не знаю». 

З російської та окупаційної сторони ніяких офіційних відповідей і заяв про долю Ісляма немає, розповідає Абдурешит: «І бути не може, тому що, в принципі, це їх рук справа. Тож вони просто замітали сліди, затягували час і морочили нам голови».

Тиша

Тоді, у 2014-му Абдурешит не звертався до адвокатів, бо і був розгублений, і такі ситуації були чимось дуже нетиповим: «Просто ми не знали, що з цим робити. Звичайно, якби в мене тоді були знання і досвід, як зараз, я діяв би по-іншому». Уже пізніше за справу Ісляма взялася і довгий час вела Євгенія Закревська, українська адвокатка, яка зараз у війську. Вона приїжджала в Крим, готувала документи і навіть подала їх в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), але поки це нічим не завершилося.

Також цією справою займалася прокуратура АРК, Абдурешит кожні два місяці їздив на підконтрольну частину України. У той період українські правозахисники рідко приїжджали в Крим.

Складність полягає ще й в тому, що свідки викрадення або бояться говорити, або були усунуті. Хлопця, який повідомив Абдурешита про затримання Ісляма, потім заарештували, довго тримали в СІЗО, придумали якусь статтю, засудили і ув’язнили в Керченській колонії. «В принципі, його ізолювали від усіх нас, щоб він далі нікому не повідомляв про інцидент, який відбувся з моїм сином. Тобто він сам теж постраждав. Після він загинув у побутовій бійці, — Абдурешит згадує, що і мати цього хлопця теж була того вечора в авто, бачила, як Ісляма скрутили, і поряд зупинився автобус з кількома десятками людей. — Зрозуміло, всі вони бачили, але я впевнений, що ніхто з них нічого не скаже. Тому що люди в страху. І залишатимуться в страху, поки ситуація в Криму не зміниться».

Загрози

Абдерешиту ніколи не погрожували напряму. Але не раз давали зрозуміти,  що він під наглядом. Якось правозахисник вертався вночі з Ялти, в центрі Сімферополя його наздогнав джип і притис автівку до узбіччя. З авто вийшли люди, почали провокувати, агресувати і говорити натяками. На цьому все завершилося.

А через кілька років ситуація повторилася. Джип спочатку обійшов авто праворуч, водій пильно обдивився машину правозахисника прямо на ходу, потім пішов зліва на обгін, але довго їхав паралельно. Абдурешит був не сам, разом з колегами з контактної групи. І після цього випадку один з напарників відійшов від справ: «У нього троє дітей, молодший був  трохи хворий. Мені немає чого втрачати, а він не зміг. І полишив діяльність. 

Ще один з випадків стався неподалік від дому: три машини явно створювали ситуацію для ДТП, але вдалося піти з-під удару. Абдурешит пов’язує ці інциденти більше зі своєю правозахисною діяльністю, ніж зі зникненням сина: «Але коли вони іноді роблять мені “натяки”, що я ніби-то надто активний, я відповідаю, що це все входить в пошуки мого сина. Тому, коли вони мені його повернуть, тоді я, можливо, перегляну свою поведінку».

Зрештою, дійшло до адміністративних справ, штрафів, оглядів помешкання і арештів. Вперше правозахисника арештували у 2022-му році, він «просидів» у Євпаторії 15 діб. Другий арешт — у Сімферополі на 12 діб. При одному з оглядів у Абдурешита вилучили новий ноутбук, на якому той не встиг навіть попрацювати, відеореєстратор, флешки, документи. Деякі з вилучених позицій були аж надто абсурдними. Наприклад, орден від Володимира Зеленського. 

Вилучили і документи. Зокрема український закордонний паспорт. «На питання, навіщо це, сказали, що це превентивний захід, щоб не шукати мене десь у Стамбулі, за кордоном,» — через адвоката чоловік спробував повернути речі, але прийшла відповідь, що поки не розглядається такий варіант, бо ніби-то речі є доказами в якійсь кримінальній справі. Якої справи — не озвучують. Тож уже не перший рік чоловік у підвішеному стані.

Хиткість

Пошуки молодшого, Ісляма, так виснажили, що чоловік знищив усі юридичні документи про цю справу: «Мені було важко постійно бачити перед очима його ім’я, чути його всюди: по телебаченню, в новинах. Це не те, що мене втомило — мені було просто погано. Тому я вирішив все прибрати. Я не хотів більше ні бачити, ні чути про це все. Ось так». 

Тоді, у 2014-му, Абдурешит був доволі стриманим: «Я був тоді ніби кам’яний. Якби хтось сказав, що мене бачили зі сльозами на очах — це було б неймовірно! Ну а зараз я часто плачу. Якийсь час я думав, що ніколи в житті не висплюся. З 2014 по 2017 рік у мене не було нормального сну. Максимум я міг проспати годину-дві. Я точно знаю, що з 14 по 17 рік у мене не було нормального сну. Син то сниться, то ввижається, то думаю: а якщо живий, то в чому? У ланцюгах, в камері, де? Я думав, яка там чашка у нього, брудна-не брудна? Що він там їсть? Потім, якщо вбили — як його вбивали? Повісили, застрелили, втопили? І всілякі фантазії, вони просто лізуть. А ми так влаштовані, що більше думаємо про погане. Це виснажувало настільки, що я вже думав, що не витримаю, — чоловік навіть просив сестру слідкувати за тим, що і як він говорить, щоб не пропустити проблеми з психікою і вчасно звернутися по допомогу. — Коли рік, два, три, чотири, п’ять, думаєш, ну ось, ось, ось. А тепер коли 11 років минуло, я розумію, що можна сподіватися тільки на диво».

Абдурешит не говорить про це детально, але насправді чоловік втратив трьох з чотирьох своїх дітей. У нього була ще старша дочка, яка жила в Києві, але кожен раз, коли приїжджала додому в Крим, її відводили в кабінет ФСБ і годинами допитували. Після цих випробувань  вона захворіла і померла.

Щоб якось відволіктися від цієї біди, Абдурешит намагається повністю зануритися в роботу. Тому він з ранку до вечора працює, консультує без вихідних. Але робота складна, кожен день бачити людей пригніченими — складно для психіки, починається вигорання. Поїздки на авто стають для Абдурешита своєрідною терапією, раніше дуже допомагали подорожі за кордон. Відвідував конференції й заходи у Швейцарії, Швеції, Норвегії, Франції. Щойно він виїжджав за межі півострова у Європу чи на підконтрольну Україні територію — відчував полегшення. Але відколи в нього вилучили закордонний паспорт, ця можливість зникла.

За словами Абдурешита, навідміну від 2014 року зараз дії російських силовиків стали зухвалішими і впевненішими. Якщо раніше вони ще губилися, удавали, що шукають, то зараз схеми відпрацьовані, відповіді з усіх структур — як за шаблоном, частота викрадень — вища. Та хоч наші правозахисники теж стали досвідченішими, схоже, кардинально ситуація зміниться на користь прав людини тільки зі звільненням Криму від окупаційної влади.

Але Абдурешит продовжує допомагати людям на півострові попри труднощі й ризики. І коли у когось викрадають чи ув’язнюють рідну людину, намагається не говорити про свої втрати, хоча люди все одно про них знають. «Їм стає трохи легше, коли вони бачать, що я тримаюся», — пояснює правозахисник.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Цей матеріал також доступний на нашій спеціалізованій платформі — переглянути його можна за посиланням.

15 жовтня 2025 року представники ФСБ РФ увірвалися з обшуками у будинки кримськотатарських жінок. О 4-й ранку у Бахчисараї затримали матір п’ятьох дітей та дружину політв’язня Ремзі Німетулаєва Есму Німетулаєву. У с. Холмовка Бахчисарайського району затримали студентку педагогічного коледжу, яка працює у дитячому садочку, Насібу Саідову.  У с. Долинне того ж району затримали 20-річну Ельвізу Алієву, яка працювала касиром у пекарні Сімферополя. У с. Орловка біля Севастополя затримали 21-річну Февзіє Османову.

Усіх затриманих жінок доставили до “Управління ФСБ по Республіці Крим” у Сімферополі. Їх звинувачують за ст. 205.5 КК РФ (організація та/або участь у діяльності терористичної організації).

16 жовтня “Київський районний суд” на закритих засіданнях ухвалив рішення відправити Есму Німетулаєву, Ельвізу Алієву, Насібу Саідову та Февзіє Османову до СІЗО строком на два місяці. Таким чином окупаційний суд залишив п’ятьох дітей Есми та Ремзі Німетулаєвих, наймолодшому з яких ще не виповнилося і п’яти років, без батьків.

Це перша відома справа за звинуваченням в участі у “Хізб ут-Тахрір” у Криму, яку відкрили щодо кримськотатарських жінок. За роки окупації ФСБ запровадила практику кримінального переслідування кримськотатарських активістів та громадянських журналістів за сфабрикованими справами за буцімто участь у “Хізб ут-Тахрір”. Однак раніше за такими звинуваченнями ув’язнювали лише чоловіків.

Правозахисники наголошують на тому, що за останні два роки у Криму суттєво посилилося переслідування жінок. Для прикладу до 2022 року у списках політичних в’язнів перебувало до п’яти жінок. Наразі жінок, яких у Криму позбавили волі з політичних мотивів, більш як 40. Окупаційні суди у таких справах ігнорують наявність у жінок малолітніх дітей, літніх батьків на утриманні, наявність важких захворювань. Окрім того, значно збільшилися терміни покарання жінок. До 2022 року найбільшим терміном позбавлення волі був вирок українській волонтерці Галині Довгополій — 12 років колонії. Проте у 2024–2025 роках окупаційна влада посилила вироки щодо жінок. Так, українську філологиню Оксану Сенеджук засудили до 15 років колонії, Ніну Тимошенко — до 16 років, Надію Грекову — до 22 років колонії. Дії російської окупаційної влади Криму свідчать про те, жінки на півострові стали новою групою громадян України, які переслідуються цілеспрямовано. 

Ми, представники правозахисних організацій, засуджуємо політично мотивоване переслідування кримськотатарських жінок, затриманих 15 жовтня у тимчасово окупованому Криму, Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової та вимагаємо від влади РФ:

• негайно звільнити незаконно затриманих громадянок України та всіх цивільних осіб, ув’язнених за політичними мотивами та утримуваних в місцях несвободи на території АР Крим та м. Севастополя, інших окупованих територіях України та на території Російської Федерації;
• припинити практику політично мотивованого переслідування громадян України на окупованих Росією територіях та на території Російської Федерації;
• припинити використання кримінального законодавства РФ на тимчасово окупованій території України в порушення норм міжнародного права.

Закликаємо компетентні органи державної влади України:

• забезпечити ефективне розслідування обставин незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес громадянок України — Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — громадян РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• надати необхідну підтримку та допомогу цивільним особам, постраждалим від незаконного та політично мотивованого переслідування внаслідок збройної агресії проти України.

Закликаємо міжнародну спільноту, зокрема країни — учасниці Міжнародної Кримської платформи: 

• звернутися до уповноважених осіб Російської Федерації з вимогою негайного звільнення Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• запровадити персональні санкції проти осіб — РФ, причетних до незаконного ув’язнення та позбавлення права на справедливий судовий процес Есми Німетулаєвої, Насіби Саідової, Ельвізи Алієвої та Февзіє Османової;
• провести міжнародні консультації задля пошуку механізмів звільнення незаконно ув’язнених та моніторингу стану їхнього здоров’я на території РФ;
• посилити дипломатичний, санкційний та інші види тиску на РФ з метою запобігання новим грубим порушенням прав людини стосовно громадян України, які перебувають на території РФ та окупованих нею територіях;
• надавати допомогу уряду України в розслідуванні воєнних злочинів, злочинів проти людяності та грубих порушень прав людини в окупованому Криму та інших окупованих територіях;
• максимальною мірою використовувати Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних Російською Федерацією цивільних осіб у межах реалізації пункту 4 Формули миру, Міжнародну Кримську платформу, механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ та інших міжнародних організацій задля пришвидшення звільнення кримських політв’язнів, цивільних заручників на окупованих територіях, ефективного реагування на порушення прав людини в окупованому Криму та сприяння деокупації всіх територій України;
• надалі збільшувати всебічну, включаючи військову, підтримку України з метою деокупації всіх територій України, включно з АР Крим та м. Севастополь, як необхідну умову для захисту прав людини та припинення політично мотивованих переслідувань громадян України.

Кримська правозахисна група

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

Громадська організація “КРИМ СОС”

Громадський холдинг “ГРУПА ВПЛИВУ”

Центр громадянських свобод

ГО “Донбас СОС”

ГО “Правозахисний центр “ДІЯ”

Центр прав людини ZMINA

ГО “Кримський процес”

Медійна ініціатива за права людини

ГО “Розуміння кризи”

ГО “Центр громадянської просвіти “Альменда”

Ukrainian Legal Advisory Group

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Освітній дім прав людини — Чернігів

Незаконно засудженого Росією громадянина України 57-річного Ленура Халілова, раніше звільненого з російської колонії за станом здоров’я, взяли під варту. За рішенням Архангельського облсуду РФ від 14 жовтня 2025 року Ленура Халілова повторно незаконно ув’язнили за клопотанням прокуратури із зазначенням, що “формальна наявність у засудженого зазначеного захворювання судом визнана безумовною підставою для звільнення Халілова від основного покарання”.

У неправомірно засудженого до 18 років позбавлення волі Ленура Халілова було діагностовано кілька захворювань: первинний рак печінки з метастазами у лімфатичних вузлах, хронічний гепатит C, гіпертонія II ступеня, дрібні кісти печінки, кісту лівої нирки та конкременти у нирках. Під час перебування в місцях несвободи його здоров’я значно погіршилося з огляду на наявність хронічних хвороб, які загострилися через погані умови тримання під вартою. Деякі з цих захворювань, а саме ракова пухлина, входять до переліку таких, які перешкоджають триманню під вартою відповідно до законодавства Російської Федерації (ПП РФ №54 від 6 лютого 2004 року “Про медичний огляд засуджених, що подаються до звільнення від відбування покарання у зв’язку з хворобою”), на що посилався Ісакогорський райсуд, який 21 серпня 2025 року прийняв рішення про звільнення з-під варти Халілова за станом здоров’я.

У клопотанні про повторне ув’язнення Халілова, прокурор Рязанов заявив, що суд, який звільнив Халілова під особисте зобов’язання, виніс таке рішення “без уваги, з’ясування та встановлення, а також належної оцінки інших обставин”. Серед таких обставин він назвав ставлення засудженого до лікування, дотримання ним медичних рекомендацій, поточний стан здоров’я, наявність можливості отримувати необхідне лікування без звільнення від покарання. На думку держобвинувача, висновки суду з посиланням на висновок медкомісії, що Халілова не можна тримати у виправній установі на загальних підставах, не свідчить про безумовну необхідність його звільнення від відбування покарання через “тяжкість кримінальної статті”.

Ленур Халілов — ексголова незалежної мусульманської громади Алушта, фігурант «алуштинської групи “Хізб ут-Тахрір”. Його затримали 10 червня 2019 року в окупованому Криму у селищі Ізобільне. 16 серпня 2021 року Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону ухвалив вирок фігурантам «алуштинської групи» засудивши Халілова до 18 років позбавлення волі. 21 серпня 2025 року стало відомо, що 57-річного Ленура Халілова звільнили від відбування покарання через хворобу.

Російська Федерація як держава-окупант частини території України та сторона міжнародного збройного конфлікту зухвало ігнорує норми міжнародного гуманітарного права та систематично порушує права людини щодо українських громадян, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Політично мотивованими переслідуваннями, свавільними ув’язненнями, незаконними судилищами на території окупованого Криму, депортаціями політув’язнених та ігноруванням їхнього становища в місцях несвободи Росія систематично порушує взяті на себе зобов’язання відповідно до міжнародного гуманітарного права та міжнародного права захисту прав людини.

Протягом останніх років російської окупації Криму правозахисники зафіксували безліч випадків, пов’язаних з байдужістю працівників пенітенціарної системи та суддів щодо стану здоров’я політичних в’язнів та їхніх потреб у медичній допомозі. Станом на вересень 2025 року щонайменше 100 політичних в’язнів мають проблеми зі здоров’ям, із яких 46 осіб як в окупованому Криму, так і на території Росії не отримують належної термінової медичної допомоги, не мають доступу до ліків попри гостру потребу. Росія систематично не надає необхідної медичної допомоги політв’язням, ігнорує їхні скарги щодо відсутності меддопомоги, а суди залишають чинними вироки судів попередніх інстанцій щодо незаконно засуджених важкохворих та людей з інвалідністю, і сьогодні повторно ув’язнює тих, хто через критичний стан здоров’я був звільнений та отримав шанс на отримання належного лікування. Внаслідок систематичного ігнорування проблем зі здоров’ям суддями та співробітниками пенітенціарних установ у російських місцях несвободи вже померли троє політичних в’язнів – Джеміль Гафаров, Костянтин Ширінг та Рустем Віраті. Така бездіяльність, зневажливе ставлення посадових осіб РФ та нехтування станом здоров’я політв’язнів створює серйозну загрозу їхньому життю, що в результаті може призвести до непоправних наслідків – інвалідизації чи настання смерті в ув’язненні.

Ми закликаємо РФ:

• звільнити Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я та інших хворих політв’язнів, незаконно утримуваних на території тимчасово окупованого Криму, інших тимчасово окупованих територіях та на території Російської Федерації;
• припинити застосовувати кримінальне законодавство Російської Федерації на тимчасово окупованих українських територіях;
• припинити переслідування людей на тимчасово окупованих українських територіях через політичні погляди, журналістську діяльність, активізм та релігію.

Ми закликаємо українську владу:

• внести Ленура Халілова до списків на обмін та активно адвокатувати питання його звільнення та звільнення інших хворих політв’язнів;
• виробити ефективний механізм звільнення свавільно затриманих цивільних осіб та адвокатувати питання їхнього повернення;
• ефективно підтримувати сім’ї політичних в’язнів та вдосконалити механізм визнання людей позбавленими волі внаслідок російської агресії.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• скерувати запит Уповноваженій з прав людини Російської Федерації Тетяні Москальковій з вимогою звільнення Ленура Халілова через його критичний стан здоров’я (Moskalkova@ombudsmanrf.ru);
• виступити медіатором у процесі звільнення чи свавільно утримуваних цивільних осіб, першочергово тих, які мають проблеми зі здоров’ям;
• всіляко підтримувати Україну у звільненні всіх тимчасово окупованих територій, зокрема АР Крим та м. Севастополя;
• запровадити персональні санкції проти осіб, причетних до жорстокого і нелюдського поводження з Ленура Халілова та всіма свавільно затриманими цивільними особами;
• запровадити дієвіші секторальні санкції проти різних галузей економіки РФ, які забезпечують фінансову основу для ведення агресивної війни проти України;
• запровадити санкції проти тих економічних суб’єктів з різних країн світу, які дозволяють державі-агресору обходити наявні обмеження;
• всебічно підтримувати Україну для гарантування деокупації територій в межах її міжнародно визнаних кордонів.

1. Центр прав людини ZMINA
2. Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”
3. ГО “Кримський процес”
4. Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля
5. УГСПЛ
6. Кримська правозахисна група
7. Освітній дім прав людини – Чернігів

Звернення щодо необхідності забезпечення ефективної системи державної підтримки осіб, які зазнали шкоди життю та здоров’ю внаслідок збройної агресії РФ проти України

Прем’єр-міністерці України

Свириденко Ю.А.

У ході триваючої збройної агресії проти України Російська Федерація системно порушує норми міжнародного гуманітарного права й міжнародного права прав людини, використовуючи такі порушення як інструмент встановлення контролю над тимчасово окупованими територіями (ТОТ) України та примусу цивільного населення до покори.

Одним із ключових засобів підтримання атмосфери страху на ТОТ України є скоєння злочинів проти цивільних осіб, зокрема незаконне позбавлення волі, катування, насильницькі зникнення, сексуальне насильство та інші тяжкі порушення. Ці дії спрямовані як проти осіб, які відкрито висловлюють проукраїнську позицію, здійснюють професійну чи громадську діяльність або беруть участь у спротиві окупації, так і проти цивільних, щодо яких репресії застосовують довільно — з метою залякування населення та придушення будь-яких проявів нелояльності до окупаційної влади.

Висновки незалежних міжнародних організацій підтверджують системний і широкомасштабний характер злочинів проти цивільного населення на тимчасово окупованих територіях України, зокрема, свавільних затримань з подальшим утриманням. У 90% випадків незаконно позбавлені волі також зазнають катувань і жорстокого поводження.

Від цих порушень постраждали тисячі  громадян України, а пережите ними насильство має серйозні та довготривалі наслідки для життя, здоров’я та добробуту. Втім, частина постраждалих залишаються невидими для держави.

Наразі держава не має цілісної стратегії чи бачення щодо забезпечення прав постраждалих від міжнародних злочинів, зокрема тих, хто зазнав шкоди життю та здоров’ю.

Наочним прикладом негативних наслідків відсутності цілісної політики держави в цій сфері є недостатня підтримка постраждалих від міжнародних злочинів.

Так, допомога, на яку можуть розраховувати цивільні, незаконно утримувані РФ, передбачена Законом України “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”. Така підтримка може бути надана після встановлення факту позбавлення свободи. Цей факт встановлює Комісія, яка наразі діє при Міністерстві розвитку громад і територій України.

Втім, Закон, ухвалений наприкінці 2021 року, обмежує коло затриманих цивільних осіб, які можуть претендувати на таку підтримку. Це — особи, позбавлені волі через свою діяльність, пов’язану з відстоюванням державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного ладу та інших національних інтересів України, або за громадську, політичну чи правозахисну активність, спрямовану на підтримку України, і цивільні заручники (особи, викрадені або затримані для того, щоб змусити третю сторону вдатись або утриматись від певних дій як умови звільнення).

Тобто для отримання державної допомоги необхідно довести причинно-наслідковий зв’язок між діями людини щодо відстоювання національних інтересів та фактом її незаконного затримання. Втім, переслідування та незаконне позбавлення свободи цивільних на ТОТ України часто не залежить від їхньої громадської та політичної позиції. Такі люди потребують визнання їх постраждалими на державному рівні та належної системної підтримки — психологічної, медичної, соціальної, правової й матеріальної.

Така ситуація склалася внаслідок кількох причин, зокрема — через відсутність у складі Кабінету Міністрів України уповноваженого суб’єкта, відповідального за формування та реалізацію державної політики у сфері захисту та підтримки осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії проти України.

Початком вирішення цієї проблеми могло б стати запровадження Урядом України базової системи підтримки для осіб, які постраждали внаслідок вчинених щодо них міжнародних злочинів та зазнали шкоди життю та здоров’ю. Така підтримка мала б щонайменше включати надання матеріальної, медичної та психологічної допомоги, реабілітаційних послуг, житла для тимчасового проживання, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції. Запровадження такої підтримки можливе через прийняття відповідної урядової програми.

Задля розбудови цілісної державної політики щодо захисту прав осіб, які зазнали шкоди  внаслідок  триваючої збройної агресії, зокрема, внаслідок свавільних затримань та катувань, просимо:

1. Визначити у складі Кабінету Міністрів України суб’єкт, уповноважений на формування та реалізацію державної політики щодо осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії проти України.
2. Запровадити базову систему підтримки для осіб, життю чи здоров’ю яких завдано шкоди внаслідок вчинення міжнародних злочинів, зокрема через катування, незаконне позбавлення волі, насильницькі зникнення або інші тяжкі порушення. Така система має включати, але не обмежуватися, наданням матеріальної допомоги, медичних та реабілітаційних послуг, тимчасового житла, правничої допомоги, соціального супроводу та сприяння реінтеграції.

14 жовтня 2025 року

Центр прав людини ZMINA

Кримська правозахисна група

Медійна ініціатива за права людин

Благодійна організація “Благодійний фонд “Право на захист”

ГО “Блакитний птах”

ГО “Кримський процес”

Громадська спілка “Дім прав людини “Крим”

ГО “КРИМСОС”

БФ “Схід SOS”

Громадська спілка “Освітній дім прав людини – Чернігів”

Ukrainian Legal Advisory Group

ГО “Донбас СОС”

ГО “Цивільні в полоні”

БО БФ “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”

Громадський холдинг «ГРУПА ВПЛИВУ»