Свобода слова є фундаментальною цінністю демократичного суспільства, однак на окупованих територіях України вона системно знищується шляхом тиску на журналістів.

З моменту окупації Кримського півострова у 2014 році Російська Федерація запровадила репресивну систему контролю над інформаційним простором. Незалежні медіа були витіснені або ліквідовані, мовлення українських каналів та доступ до соцмереж блокується, журналісти зазнають системного тиску з боку російської окупаційної влади й кримінального переслідування за сфабрикованими звинуваченнями, а інформаційний простір заповнюється пропагандою. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році масштаби репресій значно зросли й поширилися на новоокуповані території. Журналісти стали мішенню не лише переслідувань, а й воєнних злочинів: викрадень, катувань і вбивств, порушення права на справедливий суд.

Правозахисні організації фіксують постійні випадки незаконних затримань, обшуків, вилучення техніки, викрадень, застосування фізичного насильства, обмеження доступу до інформації, а також методи економічного тиску щодо журналістів. На тимчасово окупованих територіях (далі — ТОТ) України російська окупаційна влада регулярно застосовує статті російського кримінального законодавства про “екстремізм”, “тероризм” “шпигунство”, “державну зраду”, “поширення фейків” або “дискредитацію російської армії” для придушення свободи слова.

За даними Центру прав людини ZMINA, станом на кінець 2025 року щонайменше 26 українських журналістів перебувають у незаконному ув’язненні, з них 17 — кримські професійні й громадянські журналісти. Від початку 2024 року зафіксовано понад 80 випадків тиску з боку окупаційної влади на професійних працівників медіа та громадянських журналістів, зокрема на журналістів ініціативи “Кримська солідарність”, газети “Кирим”, видання “Нанкеджан”, “Арманчыкъ” та “Кримський процес”. Лише за 2025 рік у тимчасово окупованому Криму правозахисники зафіксували щонайменше 27 випадків атак проти журналістів, що свідчить про системний характер переслідування журналістів як частину державної політики Російської Федерації з метою придушення свободи слова і намагання контролювати інформаційний простір на ТОТ України.

Слід наголосити, що переслідування журналістів на тимчасово окупованих територіях має тривалий і системний характер. Частина кримських журналістів перебуває в російському ув’язненні ще з 2016 року, тобто вже майже десятиліття, зокрема заступник головного редактора часопису “Чорноморська безпека” та аналітики Олексій Бесарабов і Дмитро Штибліков. Кримськотатарські громадянські журналісти, стримери громадського об’єднання “Кримська солідарність”, також зазнали переслідувань і перебувають в ув’язнені ще з жовтня 2017 року: Сейран Салієв, Марлен (Сулейман) Асанов, Ернес Аметов, Тимур Ібрагімов, Руслан Сулейманов, Асан Ахтемов.

Ситуація ускладнюється тим, що в низки незаконно ув’язнених журналістів фіксуються серйозні проблеми зі здоров’ям, які поглиблюються через неналежні умови утримання, етапування до віддалених в’язниць на території Росії, погане харчування, нелюдське ставлення і відсутність медичної допомоги. До прикладу, громадянська журналістка і правозахисниця Ірина Данилович, ув’язнена з квітня 2022 року на майже сім років у колонії, втратила слух на одне вухо через ненадання меддопомоги в СІЗО Криму і пережила мікроінсульт за ґратами. Через відсутність медичної допомоги потерпають також журналісти громадського об’єднання “Кримська солідарність” Осман Аріфмеметов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, засуджені до 14 років позбавлення волі, Ремзі Бекіров, засуджений до 19 років позбавлення волі, а також засуджений до 12 років позбавлення волі Амет Сулейманов, що має інвалідність через хворобу серця та потребує життєво важливої операції. Попри це доступ міжнародних гуманітарних місій до них залишається обмеженим або повністю відсутнім.

З 2022 року Росія ув’язнила ще трьох кримськотатарських журналістів — Вілена Темер’янова, Рустема Османова й Азіза Азізова, а також щонайменше 11 медійників з тимчасово окупованих Запорізької та Херсонської областей: Геннадія Осьмака, Владислава Гершона, Анастасію Глуховську, Яну Суворову, Максима Рупчева, Георгія Левченка, Сергія Цигіпу, Олександра Малишева, Дениса Глущенка, Євгена Ільченка та Ірину Левченко. Репресії не лише тривають, але й посилюються, зокрема наприкінці квітня 2026 року російський суд ухвалив один з найжорсткіших вироків українським медійникам з тимчасово окупованого Мелітополя — Дениса Глущенка та Олександра Малишева засудили до 26 років позбавлення волі в колонії суворого режиму за сфабрикованими обвинуваченнями в “шпигунстві” та “тероризмі”. Ці вироки є показовими: вони демонструють не лише відсутність справедливого судочинства, а й навмисну політику залякування журналістів та повного придушення незалежної інформації на окупованих територіях.

Системні репресії проти журналістів на тимчасово окупованих територіях України є не лише порушенням прав людини, але й складовою ширшої політики знищення свободи слова та доступу до правдивої інформації. Без негайної та рішучої реакції міжнародної спільноти ці злочини залишатимуться безкарними, а журналісти — беззахисними.

Ми закликаємо Уряд України:

• продовжити роботу над звільненням журналістів усіма доступними дипломатичними та правовими засобами;
• забезпечити ефективне розслідування злочинів проти журналістів, що вчиняються на ТОТ України, для забезпечення притягнення винних до відповідальності;
• посилити фінансову та інституційну підтримку незалежних, релокованих з ТОТ України медіа;
• забезпечити програми реабілітації та реінтеграції цивільних осіб, звільнених з незаконного утримання РФ, зокрема журналістів;
• шукати шляхи комплексної протидії дезінформації РФ щодо окупованих українських територій.

Ми закликаємо міжнародну спільноту:

• посилити політичний та дипломатичний тиск на Росію з вимогою негайного звільнення всіх незаконно утримуваних журналістів;
• вимагати регулярний доступ до ув’язнених журналістів, перевірки умов їхнього утримання й доступ до медичної допомоги, а також сприяти зв’язку ув’язнених з родинами;
• посилити міжнародні механізми моніторингу порушень свободи слова на тимчасово окупованих територіях України;
• забезпечити притягнення винних до відповідальності, зокрема в межах Міжнародного кримінального суду та шляхом розслідування цілеспрямованих злочинів проти медіа через універсальну юрисдикцію;
• посилити санкційний тиск на осіб та структури, що причетні до переслідування журналістів;
• здійснювати публічне реагування на порушення та активізувати роботу Представника ОБСЄ з питань свободи медіа та спецпредставниці ООН з питань захисту права на свободу думки та її вираження щодо ситуації з українськими медіапредставниками;
• підтримувати програми захисту журналістів та незалежних медіа.

Ми звертаємося до Уряду України, держав-членів та інституцій ООН, ОБСЄ, РЄ, ЄС, Міжнародного Комітету Червоного Хреста та громадянського суспільства із закликом до невідкладних і рішучих дій у відповідь на системне переслідування журналістів і знищення свободи слова на тимчасово окупованих територіях України. Незаконні ув’язнення журналістів, їхнє утримання в нелюдських умовах, позбавлення медичної допомоги та справедливого суду є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права та прав людини. Водночас придушення незалежної журналістики стало інструментом встановлення повного контролю над інформаційним простором на окупованих територіях. Будь-яка бездіяльність міжнародної спільноти лише посилює атмосферу безкарності та створює умови для подальших репресій проти медійників у всьому світі. Сьогодні необхідні не лише заяви солідарності, а конкретні та дієві кроки для захисту незаконно ув’язнених журналістів, забезпечення доступу до них міжнародних місій та їхнього якнайшвидшого звільнення.

Центр прав людини ZMINA

ГО “Кримський процес”

ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Освітній дім прав людини – Чернігів

Кримська правозахисна група

Національна спілка журналістів України

Дім прав людини Крим

Інститут масової інформації

Польові місії до постраждалих від війни закладів освіти — це не тільки про фіксацію руйнувань. Це про людей, які продовжують працювати під обстрілами, про дітей, які навчаються в укриттях і підземних школах, про правду про війну, яку важливо зберегти.

Наталія Чуфещук поділилася враженнями від участі в моніторинговій місії, що відбулася 22-27 березня до Харківської та Запорізької областей, розповіла про свою мотивацію документувати воєнні злочини та про те, чому напади на заклади освіти мають бути зафіксовані.

Харківський ліцей №134

«Всі школи працюють, попри руйнування»

За словами Наталії, найбільше її вразили саме люди — освітяни, які не здаються навіть після десятків обстрілів та повного руйнування шкіл.

«Враження різні і позитивні, і, можливо, якісь моменти навіть налякали, не знаю, але це більше про те, взагалі, які наші люди молодці», — ділиться Наталія.

Чугуївська школа №2, Харківська область

Каже: Харківську і Запорізьку області складно порівнювати, хоч масштаби руйнувань закладів освіти великі в обох, але рівень адаптації значно відрізняється. 

Наталія згадує розмову з начальником освіти одного з районів Харкова, де майже всі школи зазнали пошкоджень:

“Там 23 школи і 27 садочків. Лише дві школи якимось чином не зруйновані, а всі інші, а це 21 об’єкт, зазнали ударів. Стадія руйнції різна, але всі працюють. Мене це дуже вразило! Вони дуже борються за своїх учнів і намагаються їм дати все, забезпечити їх освітою для того, щоб дитина залишилася в своєму класі, в своїй школі, щоб їй було комфортно і щоб вона не зазнавала якихось незручностей”.

У Харкові створюють підземні школи, які дають можливість хоча б частково повернути офлайн-навчання.

«Вони вже зуміли організувати підземні школи і перенести 20% навчання на офлайн. Коли я запитала, який чинник, що заважає працювати і впливає на освіту, є головним — думала, що почую, що це обстріли або війна, а вони сказали: “Нам просто треба пристосовуватись і працювати в цій війні”. Вони наголошують на тому, що потрібно більше підземних шкіл, і цей фактор вирішальний».

Водночас деякі школи залишаються повністю на дистанційному форматі через постійні обстріли. Зокрема, школа на Північній Салтівці пережила понад 25 ударів.

«Якщо брати директора школи з Північної Салтівки, що за 3-5 кілометрів від окружної дороги і куди першими зайшли росіяни, то, звичайно, відповідь цієї директорки була зовсім інша. Для неї головним чинником є закінчення війни і припинення обстрілів, тому що вони навіть туди приходити якийсь час не могли. Вони не мали доступу понад два місяці після початку повномасштабного вторгнення до свого закладу освіти і не знали, що там відбувається, які руйнації. Є велика імовірність, що ця школа буде працювати в  повністю в дистанційній формі до кінця війни».

Заклад дошкільної освіти (ясла-садок) № 155 «Калинка» Запорізької міської ради

У Запорізькій області команда Освітнього дому прав людини — Чернігів побачила більше закладів, які зазнали сильних руйнувань. Зокрема, один із дитячих садків, який відвідала команда моніторингової місії, був зруйнований майже на 80% і став єдиним із побачених закладів, що повністю припинив свою діяльність. Водночас навіть там освітяни намагаються зберігати єдність та підтримувати дітей попри постійну небезпеку й невизначеність.

Документування як шлях до справедливості

Окремо Наталія говорить про важливість фіксації воєнних злочинів та збереження свідчень людей. Саме це стало для неї головною мотивацією долучатися до польових місій.

Після повернення з місії, документаторка зізнається, що було складно одразу повернутися до звичного життя.

«Дуже багато було того, що ми побачили, того, що ми почули. Все це треба обдумати, переварити, далі з цим жити».

Вона переконана: документування — це не лише про те, що відбувається зараз, а й про майбутню справедливість.

«Війна закінчиться рано чи пізно. Але це точно треба документувати і зберігати. Те, що ми побачили, треба, щоб це бачили всі», — підсумувала Наталія.

За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.

Експерти двох українських Домів прав людини спільно з ГО «Кримський процес» підготували доповідь за результатами моніторингу «Насильницькі зникнення на окремих тимчасово окупованих територіях України (Крим, частина Запорізької та Херсонської областей)».

Системний аналіз практики насильницьких зникнень

Протягом понад півроку тривало дослідження процесу насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях України, за результатами якого вдалося оприлюднити Доповідь. Вона містить комплексний аналіз масштабів, механізмів і наслідків насильницьких зникнень цивільних осіб на тимчасово окупованих територіях України. Базується на задокументованих кейсах, експертних інтерв’ю, аналізі відкритих джерел та офіційних відповідях органів влади.

«Це дослідження дозволяє системно подивитися на практику насильницьких зникнень на тимчасово окупованих територіях України — від моменту затримання до ізоляції людей і подальшого приховування інформації про їхню долю. Воно поєднує аналіз конкретних випадків, свідчень і наявних даних, що дає можливість краще зрозуміти як саме працює ця практика та які наслідки вона має для цивільного населення.

Водночас важливо зазначити, що ця доповідь підготовлена з опорою не лише на власні напрацювання команди, а й із урахуванням експертизи, аналітичних матеріалів та досвіду інших українських громадських організацій, які системно працюють із тематикою насильницьких зникнень. Така взаємодія та об’єднання зусиль дозволили забезпечити більш комплексний підхід до аналізу, а також підвищити точність і верифікованість представлених висновків», — каже укладач Доповіді, директор ГС «Дім прав людини «Крим» Андрій Зубарєв

У Доповіді описано механіку насильницьких зникнень — від моменту затримання до ізоляції людини та подальшої «легалізації» її утримання. Автори також аналізують роль силових структур Російської Федерації, зокрема ФСБ, у координації та здійсненні цих дій. Окрему увагу приділено типовим сценаріям затримань, місцям незаконного утримання та практикам приховування інформації про долю зниклих людей. Дослідження фіксує масштаби застосування катувань і інших форм жорстокого поводження, визначає основні категорії постраждалих серед цивільного населення, а також розкриває вплив насильницьких зникнень на членів їх родини та місцеві громади.

Окремий розділ присвячений правовій кваліфікації практики насильницьких зникнень цивільних на тимчасово окупованих територіях країни. Автори наголошують: насильницькі зникнення мають системний і скоординований характер та можуть розглядатися як злочин проти людяності відповідно до норм міжнародного права.

У центрі дослідження — люди

За словами Андрій Зубарєва, дослідження дозволяє глибше зрозуміти природу практики насильницьких зникнень та її вплив:

«Важливо, що в центрі цього дослідження — люди: родини, які залишаються без відповідей, і громади, які живуть в умовах невизначеності. Ми розглядаємо цей документ як інструмент для більш предметної розмови про ці питання як на національному, так і на міжнародному рівнях. Він має допомогти краще зрозуміти масштаб і характер проблеми та посилити зусилля, спрямовані на захист прав людини і підтримку постраждалих».

Практичні рекомендації та міжнародний вимір

Доповідь має не лише аналітичний, а й практичний характер. Вона містить рекомендації для державних органів України, міжнародних організацій, громадянського суспільства та Російської Федерації. У ній ідеться про вдосконалення механізмів документування, посилення реагування на випадки зникнень, забезпечення доступу до правди та правосуддя, підтримку постраждалих і їхніх родин. Окрім того, в рамках проєкту вдалося також підготувати практичні рекомендації для родичів.

Документ покликаний стати інструментом для адвокаційної діяльності та подальших правових дій як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Доповідь підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини — Чернігів» та Громадською організацією «Кримський процес». Зміст цієї Доповіді є виключною відповідальністю Громадської спілки «Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Соціальна платформа Svidok.org спільно з Благодійним фондом Сергія Притули й Національною Бібліотекою Ярослава Мудрого запускає нову ініціативу — з 16 лютого до 16 березня кожен з українців може записати свідчення про війну, яке конвертуватиметься у 50 гривень, що перераховуватимуться на “Єдинозбір”, у межах якого Фонд збирає 1 мільярд гривень на закупівлі дронів-перехоплювачів шахедів. Тобто ваша історія стане донатом і посилить спроможність наших військових у відбитті ворожих повітряних атак.

“Наша мета змотивувати людей зберегти свій досвід життя під час війни, і водночас докластись до своєї ж безпеки – задонатити , не витрачаючи власних коштів, на збивачі шахедів через нас, записавши свідчення. Таким чином Ви також зробите безцінний вклад в історію для майбутніх поколінь – задокументувавши війну, аби росія не переписала історію”, — розповідає директорка платформи Svidok.org Олена Кук.

Як це працює?

Є три варіанти, щоб записати спогади:

• зареєструватися на онлайн-платформі Svidok.org,
• скористатися телеграм-ботом @SvidokNoteBot або ж
• зателефонувати за номером 0 800 507 480.

Там можна поділитися історією про:

• як і де ви зустріли війну;
• воєнні злочини росії (обстріли міст і сіл, зруйновані будинки, загибель людей);
• злочини росії під час окупації;
• переїзд, евакуацію;
• екологічні наслідки війни (поля й ліси, знищені ракетами та дронами, загиблі тварини, заміновані та забруднені землі);
• життя без світла, опалення та води,
• волонтерство (підтримку людей, які виїхали, допомога армії, участь у роботі благодійних фондів тощо)

Пишіть спогади на 50 і більше слів. За можливості додайте фото чи відео події, свідком якої ви стали. Кожне свідчення буде конфіденційним. Спочатку його промодерують на платформі, а потім опублікують. Усі опубліковані історії матимуть спеціальну позначку та відображатимуться на лічильнику на сайті Svidok.org.

«Єдинозбір» — це про системну допомогу в боротьбі з шахедним терором. Дрони-перехоплювачі вже зараз зменшують навантаження на ППО і дають військовим більше можливостей захисту людей та критичної інфраструктури. Фонд цінує, що в цій ініціативі кожне свідчення про війну перетворюється на підмогу бійцям. Люди зберігають правду про пережите і водночас роблять внесок в оборону. Таке поєднання пам’яті, відповідальності й дії наближає нас до мети «Єдинозбору» — 1 мільярда гривень на перехоплювачі», — коментує директор Фонду Притули Андрій Шувалов.

Окрім конвертації у донат на дрони-перехоплювачі, свідчення стануть частиною всеукраїнського сховища спогадів про війну. Вони також можуть бути представлені на міжнародних виставках і подіях, щоб допомогти у розголосі російських злочинів і посиленні допомоги від іноземних партнерів.

“Нам важливо аби свідчення були збережені на віки та допомогти нашим майбутнім поколінням від нас почути, що насправді відбувалось під час цієї війни. Але українці часто діляться пережитим у соцмережах, а там публікації зникають чи блокуються. Платформа ж захищена від кібератак, тож історії українців будуть у безпеці та зможуть запобігти росіянам переписати правду, — додає директрка Svidok.org Олена Кук.

Також записані факти воєнних злочинів, за згодою свідків, можуть бути передані до офісу Генпрокурора та Міжнародного кримінального суду, щоб допомогти притягнути винних до відповідальності. Близько 350 свідчень вже долучено до кримінальних проваджень.

“Єдинозбір” — це ініціатива 412 бригади Nemesis, Світового Конґресу Українців та Фонду Сергія Притули. Збираємо 1 мільярд гривень на дрони-перехоплювачі шахедів та укомплектування екіпажів операторів.

39-річний Рінат Параламов пережив тортури, побиття і знущання працівників ФСБ Росії в Криму. У 2017 році його незаконно затримали, били й катували впродовж кількох годин, використовуючи електричний струм. Не витримавши тортур, Рінат погодився та підписав усі папери, які йому дали співробітники ФСБ. Згодом вихідець із Криму розповів публічно про все те, що він пережив. Від початку повномасштабного вторгнення кримський татарин із родиною живе в Німеччині та мріє лише про одне — повернутися до Криму.

Що пережив чоловік у руках ФСБ, як зумів виїхати з окупованого Криму та на що сподівається зараз, мешкаючи за тисячі кілометрів від дому, — у Бремені, — Рінат Параламов розповів волонтерам Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Рінат Параламов народився в Узбекистані. Саме там його старші родичі, зокрема, бабуся по матері, розповідає чоловік, опинилися під час депортації кримськотатарського народу 1944 року.

Повернувшись на малу батьківщину, родина Ріната оселилася в селі Дворіччя Нижньогірського району, чоловік закінчив 11-річку. Вищу освіту здобув у Казахстані, отримав диплом інженера-програміста й повернувся додому. Працював за фахом у телекомунікаційній сфері, а також розробляв програми для мобільних пристроїв. Коли роботи не стало — торгував на ринку. Одружився, у них із дружиною народилися четверо дітей — три доньки й син.

Як почалася спроба анексії Криму

Початок весни 2014 року, коли Росія спробувала анексувати Крим, розказує Рінат, він запам’ятав добре.

«Якщо коротко сказати, то це була весна, яка не відчувалася, як весна. На той час я жив у мікрорайоні Ак-Мечеть, у Сімферополі, у компактному поселенні кримських татар. Тоді дуже активно їздили ось ці «ввічливі чоловічки» містом, півостровом взагалі, і козаки їздили проросійські — «казаки». Ходили чутки, що вони заходили в якісь села, грабували. Ну, так описували принаймні в групах. Перевіряти часу не булоʼ, що правда, що неправда. Людей це підштовхнуло до того, що всі, хто займав трохи іншу позицію, ніж «безмежна любов до Росії», намагалися гуртуватися для протидії», — говорить він.

Вони з друзями в Сімферополі створювали імпровізовані блокпости на в’їзді до мікрорайонів компактного проживання кримських татар, аби не допустити в’їзду чужинців. Також вони спостерігали за переміщенням російських військ.

«Це навіть не назвеш блокпостом. Ми організували на в’їзді в селище цілодобову охорону, щоб дивитися, хто виїжджає. У нас не було ні зброї, нічого. Лише телефони на які ми домовилися знімати, якщо щось відбуватиметься, наприклад, якісь провокації, і повідомляти іншим», — зазначає він.

«Чому окупація Криму сталася так швидко? Моя думка: бо в центрі не реагували так, як треба було реагувати. Слова були, слів було дуже багато, але, на жаль… Пам’ятаю випадок: їду на машині, мене спиняє поліцейський в українській формі, міліція, ДАІ. І ця людина мені розповідає щось про Росію. Ти взагалі в якій формі стоїш?.. На «референдум» я не ходив. Оті георгіївські стрічки, «день безкровного об’єднання» і таке інше мене не цікавило. Так само були налаштовані й мої знайомі та друзі. З тих, кого я знав, — у цьому участі ніхто не брав. А якщо брав, то приховував», — пригадує Рінат.

Життя на окупованому півострові

У захопленому Росією Кримському півострові, веде далі розповідь чоловік, панували полярні настрої: частина населення була розгублена і пригнічена, інша частина — тріумфувала.

«Я бачив, як люди виходили на «свята», наприклад, на «день об’єднання Росії». Знаю, що багатьох, зокрема бюджетників, туди заганяли вимушено, під тим чи іншим страхом — зарплата, звільнення тощо. Пам’ятаю, як скрізь почали знімати українські прапори. Останній зняли на вулиці Шмідта, з будівлі меджлісу», — говорить він.

Далі почалися акції громадянського спротиву кримськотатарського народу та окремих членів громади, зауважує Рінат. І — перші зникнення людей, перші «арешти».

«Почалися переслідування релігійних рухів, переслідування кримських татар. Уночі 24 травня 2016 року на бахчисарайській трасі невідомі у формі ДПС Росії затягли Ервіна Ібрагімова до машини та відвезли в невідомому напрямку. Його так і не знайшли. Інший кримський татарин Решат Аметов був викрадений та вбитий бойовиками кримської «самооборони» в перші тижні кримської окупації 2014 року», — пригадує він.

Чоловік зазначає: жити в тих умовах з українським громадянством було неможливо. Йому довелося отримати російський паспорт.

«Зараз багато хто в Україні, з ким я спілкуюся, запитує: як ти отримав російський паспорт? Людина, поки це не пройде, не може це собі уявити. Це не було так — пішов і, як цукерку, отримав, — ні. Це вимушений захід, бо дітей треба — і до лікарні, і до школи. Будь-яке зіткнення з офіційною інстанцією — вимагали російський документ. Плюс — якщо в когось було нерухоме майно, переоформити без російського паспорта було неможливо», — пояснює Рінат.

Потім, зазначає, почалися масові арешти кримських татар за несанкціоновані акції протесту та одиночні пікети. Громадський рух «Кримська солідарність» допомагав зібрати кошти тим, кого російський суд оштрафував. Рінат теж брав у цьому участь. Їздив на суди, аби підтримати земляків.

«Я ходив теж на ці суди, щоби показати, що я не згоден із тим, що хлопців огульно звинувачують. Тим паче з 2014 року ми бачили: хороша людина раптом ставала «терористом», «диверсантом», «сплячим агентом» чи якимось ще. На всі суди, на жаль, я ходити не міг і стежити за всіма справами не міг, бо це відбувалося в Сімферополі, а я жив у Нижньогірському на той момент. Але я заходив у фейсбук, дивився календар судових засідань — і якщо міг, то їхав. Сам, або брав із собою когось зі знайомих. Серед тих, хто проходив по судах, зокрема, були мої колеги-програмісти, ті, кого я знав особисто. Тут тобі ми за сусідніми столами сиділи, писали програми, а тут тобі — вони «терористи»… Ходив підтримувати», — каже Рінат.

Пригадує і як була організована фінансова допомога кримським татарам, яких засудили до сплати штрафів за участь в акціях.

«Штраф міг сягати й 100 тисяч рублів, тому ми організовували збір. Акція така була, і вона поширилась по всьому Криму, — ми збирали на штрафи монетами по 10 рублів. Я також брав у цьому участь. Ходив селищем, стукав у кожну домівку до кримських татар, пояснював людям ситуацію. Пам’ятаю, що лише одна родина побоялася щось говорити, просто дала гроші. Інші — показували підтримку. І ми просили давати саме монетками по 10 рублів. Коли тобі призначили штраф і ти просто пішов і сплатив — це одне, а коли ти прийшов і висипав на стіл відро монет — це вже висловлення позиції. Показати їм свою незгоду», — пояснює Рінат.

ВРІЗКА: «Коли тобі призначили штраф і ти просто пішов і сплатив — це одне, а коли ти прийшов і висипав на стіл відро монет — це вже висловлення позиції» Рінат Параламов

«Арешт»

Імовірно, саме громадянська позиція Ріната впала в око співробітника ФСБ Росії в Криму. 13 вересня 2017 року до нього додому прийшли з обшуком. Жодного звинувачення, говорить чоловік, йому не висунули. Провели обшук.

«Це було рано-вранці. Ранкова молитва ще тільки починалася, десь близько 5 ранку вони прийшли. Осіб шість. Я був сонний, але запам’ятав: двоє були без масок, решта — у масках. У «професійних» балаклавах, які не злітають з обличчя. На повязках у них було «ФСБ», тому в мене не було питань, хто вони такі. Щось вимагали підписати, я відмовився, зайшли додому з обшуком. Я сказав, що зараз час молитви, вони дали мені помолитися. Діти попрокидалися. Обшук проводиться, але я помітив, що вони не мали наміру щось знайти. Забрали планшет, нетбук і телефон. Заспокоїли: мовляв, проїдемо у відділення, перевіримо інформацією з гаджетів і повернетеся додому. «Бачиш, ми ж тобі кайданки на руки не одягаємо». Я говорю: «А якщо не піду?». Відповідає: «Ти підеш у будь-якому разі», — розповідає Рінат.

«Коли я вийшов із дому, на вулиці було багато людей, які прийшли підтримати мене. Дякую всім. Сусіди, родичі, друзі, знайомі. Взагалі ті, кого я не знаю, теж були. Мама була моя, брати. Я обійняв маму, сказав, що зобов’язаний пройти з ними, ми сіли в мікроавтобус. Синій Volkswagen. Я думав, що ми поїдемо до райвідділу поліції, але ні, я дорогу добре знаю, ми поїхали в інший бік, об’їздною. Кажу: «Райвідділ в іншому місці». Мені відповіли: «Мовчи». Одягли на голову мішок, одягли кайданки. І ще скотчем почали мішок знизу замотувати, рот закривати. Очні яблука перетягнули, дуже боляче було надалі. І ми поїхали кудись, куди я не знаю. Їхали дуже довго, здавалося. Годину-півтори були в дорозі», — розповідає чоловік.

Зі слів Ріната, далі його з мішком на голові завели в підвальне приміщення. Усю наступну добу він просидів так — у мішку, у кайданках. Його били й вимагали співпраці з ФСБ — хотіли аби збирав та доносив інформацію про своїх, кримських татар.

«Найголовніше, що вони хотіли, — аби я став «стукачем». Казали, щоб я ходив до мечеті, ходив серед знайомих хлопців там, і все, що там відбувається, я їм доносив. Хотіли, щоб я підписав документи, придумав собі позивний якийсь, щоб на своїх же, на всіх, на кого вони пальцем у кажуть, доносов», — говорить він.

Тортури струмом і «зізнання»

Упродовж «допиту» Рінатові також показували світлини знайомих і незнайомих людей, вимагали свідчити проти них. Потім — поклали на підлогу й почали під’єднувати струм.

«Руки за спину, скотчем зв’язали ноги, оголили сідниці, два дроти на сідниці — і почали бити струмом. Так двічі-тричі зробили, один раз я свідомість втратив. А вони мені: «Чого ти кричиш?». Рушником зробили ніби вуздечку — і тягнули назад, аби не кричав. І так один раз мене відключило, я не пам’ятаю, я прийшов до тями, у мене рот не закривається, мені в обличчя воду бризкають… Коли воду в обличчя бризкали, мішок знімали, відповідно, я бачив декого з них, але всі вони були в масках», — говорить Рінат.

І все ж кримцеві вдалося розгледіти й запам’ятати декого зі своїх мучителів. Зокрема, жінку в медичному халаті, яка вколола йому невідомий препарат, а також так званого «слідчого», який допитував його з відкритим обличчям. Також там був, говорить Рінат, колишній співробітник СБУ, який пішов на службу до ФСБ.

Чоловік згадує: під час тортур із застосуванням електричного струму йому погрожували зґвалтуванням. Потім — почалися погрози родині, дітям. Тоді він, каже, вирішив підписати все, що вимагають. Після цього йому дали підписати папери. Що там було написано, він не бачив.

«Я підписав усе. Потім сказали, що я повинен дві речі на камеру сказати: що я їхав до Сімферополя і сховав у гаю вибухівку та патрони, і друге — що знаю таких-то людей. Мовляв, вони за патрони і вибухівку заведуть справи й дадуть мені три роки умовно — і цей час я маю на них слухняно працювати. Куди пішло потім це відео я не знаю. Думаю, вони хотіли його використовувати, аби мене тримати «на гачку». Казали: якщо все буде гаразд, усі твої питання повирішуємо, але якщо щось буде не так, ми піднімемо відео, що ти пов’язаний із терористичною релігійною організацією. Я так зрозумів, що за першою «справою» про незаконну зброю мені могли дати до трьох років в’язниці, а за другою — за зв’язок із релігійною організацією… То вже «тероризм». І весь цей час вони мені розповідали про «правильне» й «неправильне» мусульманство, щось на релігійну тему мені «пояснювали», — говорить Рінат.

Упродовж доби, за свідченням чоловіка, йому не давали ані води, і їжі.

«Якщо чесно, нічого й не хотілося. Потім наприкінці, після тортур, я їжі попросив. Вони мені щось дали, потім сказали, що то було сало… Не знаю, чи правда. На смак було — як плавлений сирок. І маленький шматочок хліба дали. Я половину ледь з’їв, у мене дуже боліло в роті, — а половину запхав до кишені», — згадує Рінат.

Вранці, за словами кримця, його відвезли на місце, де він нібито сховав вибухівку.

«Мене посадили до «Газелі», ми приїхали в район Марини в Сімферополі, маску мені зняли, а їхні обличчя всі закриті були. Потім мені кажуть: пройдеш 9 або 10 кроків прямо, потім — праворуч, там камінь буде, на нього покажеш, ми тебе зніматимемо на камеру, скажеш, це твоє. Я погодився. Під каменем знайшли пакет. Там нібито була «моя» вибухівка», — пригадує чоловік.

Після цього, за свідченнями Ріната, його привезли на автовокзал у Сімферополі й полишили там. Чоловік не міг рухатися, але зумів попросити телефон і зв’язатися з рідними. Там його в тяжкому стані знайшли брат та друзі. Усю цю добу сім’я не знала, де він і що з ним.

«Скажу чесно, коли приїхали знайомі, я не знав, що робити: говорити правду, що сталося, чи змовчати — страшно ж за сім’ю. За кримінальні справи, і я скільки всього «там» наговорив… Потім вирішив: це в мене таке випробування і треба прожити його гідно. Я мимохіть назвав певних людей, щось там підписав… Не дай Боже, завтра через мене вони постраждають. І я вирішив розповісти про все чесно», — зізнається Рінат.

Рінат каже: порадившись із рідними та адвокатами, на другий день він вирішив звернутися до судмедексперта в Сімферополі, аби засвідчити наслідки катувань, але йому відмовили.

У Києві

Потім Рінатові вдалося виїхати на підконтрольну Україні території — з однією маленькою сумкою, а за місяць — вивезти й родину. Говорить: вдячний тим людям, які допомогли, але не називатиме їх із міркувань безпеки.

Тільки коли родичі опинилися поруч із ним, Рінат наважився дати пресконференцію в Києві й розповісти про пережите.

Тоді ж прокуратура АРК розпочала кримінальне провадження за фактом викрадення Ріната Параламова, підозру висунули співробітнику ФСБ, до 2014 року той працював у СБУ. А 2020 року відомство повідомило, що підозрюваному колишньому співробітнику СБУ висунули підозру за статтею 147 Конвенції про захист цивільного населення під час війни, ухваленої 1949 року. Кримський адвокат Еміль Курбедінов також подавав заяви про злочин у ФСБ та в російську військову прокуратуру. Але там відмовилися порушити кримінальну справу за цим фактом.

За даними «Крим.Реалії», у Криму Параламов оголошений у розшук за двома статтями Кримінального кодексу Росії — частини 1 статті 222.1 (незаконні придбання, передача, збут, зберігання, перевезення чи носіння вибухових речовин) та 1 статті 222 (незаконне придбання, передача, збут, зберігання боєприпасів). Санкція першої статті передбачає до п’яти років позбавлення волі та великий штраф, другої — позбавлення волі до чотирьох років, обмеження волі до трьох років, примусові роботи до чотирьох років або арешт до шести місяців і великий штраф. 

Що далі?

Опинившись із родиною в Києві, Рінат розпочав нову сторінку життя — винайняв житло, знайшов роботу. Коли почалася повномасштабна війна, місце проживання знову довелося змінити. Зараз родина мешкає в Німеччині. У Бремені, говорить Рінат, йому вдалося орендувати квартиру, родина отримує допомогу від уряду Німеччини. Зараз Ринат закінчує інтеграційні мовні курси й шукає роботу.

«Жили в готелі, знайшли помешкання, перебралися на квартиру. Діти всі ходять до школи, я ходжу на інтеграційні курси, дружина теж ходила, зараз закінчила один рівень, тепер продовжуватиме. Шукаю можливості, легалізувати свій диплом програміста», — розказує він.

Його справа вже кілька років перебуває на розгляді в Європейському суді з прав людини.

«І на якомусь етапі мені сказали, що це дуже довгий процес. Звернення було подано у 2018 році. Потім, три роки тому, зі мною зв’язувався юрист. Сказали, що моя справа розглядатиметься, справа не забута», — додає Рінат.

За подіями в окупованому Криму, зауважує, він стежить із новин.

«Сучасний Крим — наскільки він безпечний для кримських татар? Тут питання навіть не нації, тут питання швидше за все в позиції. На жаль, багато кримських татар, українців та інших національностей, які живуть у Криму, починають змирятися… І, швидше за все, далі більше буде таких людей, тому що пропаганда працює, Росія з дитинства починає «кашу» в голови вливати. Справа в позиції. Коли людина займає якусь позицію свідомо, вона її триматиме. Фізична сила ідеї тебе не зламає, так же?» — розмірковує Рінат.

«Аналогічна ситуація в нас була із депортацією 1944-го. Ми пам’ятаємо, хто винний, звідки йшов наказ, хто є ворогом. Припис із Кремля йшов — ми знаємо, де наш ворог сидить. Росія говорить про якусь там «помилку». Але це не помилка, а усвідомлений крок Кремля. Коли народ страждає, це не помилка — це геноцид! Окрема стаття є навіть у міжнародному праві», — додає він.

Зараз, зізнається чоловік, як і його депортовані предки в часи Другої світової війни, він перебуває далеко від рідного Криму. Але — є різниця.

«Я пережив два переїзди. Це не просто: ти живеш, звик, накопив майно, а потім усе це полишаєш. Береш дві сумки та виїжджаєш… До Києва ще можна повернутись, а до Криму — уже все, дорога закрыта. Я не уявляю, що відчували ті, котрих 1944 року депортували. Зараз хоч якийсь резонанс, людину забирають із дому — сусід на камеру може зняти, хоч якийсь резонанс. А тоді… Ціле село вивезли й утопили в Азовському морі — свідків немає», — проводить паралелі Рінат.

Зараз, зі слів чоловіка, він живе надією на повернення до рідного вільного Криму.

«Моя надія, як і надія багатьох українців, на те, що рано чи пізно всі тирани вмирають. І я хочу повернутися до Криму. Це — моя мрія», — каже насамкінець Рінат.

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

Навесні 2025 року в квартиру Олексія та Олени в Криму увірвалися російські силовики. Подружжя затримали для допитів, після чого жінку відпустили, а чоловіка арештували ніби-то за статтею про держзраду. Рідні досі не мають жодної офіційної інформації про місце його перебування і становище.

Ми поговорили з донькою Олексія, Яною, про те, як на її тата «шиють» справу, чому важливо не боятися доймати російські держслужби, та як родина переживає невідомість.

Імена героїв змінено з міркувань безпеки.

Дзвінок

Яні 35 років, вона родом з Севастополя, у 2012 році перевелася з кримського філіалу КНЕУ в київський і завершила навчання в столиці. Зараз вона займається постачанням медичного обладнання в державні та приватні лікарні.  Батьки Яни залишилися жити й працювати на півострові.

Навесні 2025 року дівчина якраз закінчувала масштабний проєкт з реабілітації в Україні, який забрав багато сил, тож Яна запланувала відпустку: «Я була на повному нулі і мала піти відпочивати». Але однієї ночі задзвонив телефон. На екрані висвітився номер дідуся, який помер. За вікном тривав черговий масований обстріл Києва російською армією, тож втомлена й сонна, дівчина розгубилася: «Я подумала, що телефонує брат з дідусевого номера, але навіщо? Я скидала знову і знову, але потім прийшло повідомлення, щоб я терміново передзвонила». На тому боці була мама. Вона повідомила, що тата Яни викрали спецслужби РФ.

Ізоляція

Випадки незаконних затримань людей в Криму та на тимчасово окупованих територіях України дозволяють виділити дещо спільні риси в діях силовиків: вони вриваються в помешкання або рано вранці, коли люди ще сплять, або під час вечірньої рутини.

Весняного вечора 2025 року батьки Яни, Олексій і Олена спокійно вечеряли вдома, коли у квартиру ввірвалися. Частина силовиків були у формі, інші — в цивільному, але всі в балаклавах. Чоловіка поклали на підлогу й накрили голову ковдрою. Сказали, що вони із ФСБ і зачитали документ, в якому підозрювали Олексія у держзраді за статтею 275 КК РФ (передбачає покарання до 20 років позбавлення волі за «зраду на користь іноземної держави»). Олену вивели в окрему кімнату, а Олексія кілька годин допитували. Вона чула, як йому наказували не «огризатися».

«Тато в мене з характером, мабуть, відповідав їм зухвало», — Яна каже, що всі знали про його проукраїнську позицію. Олексій ніколи її не приховував, хоч і не висловлювався активно в соцмережах чи суперечках. Знайомі й колеги ставилися до цього нормально.

Погроз також не надходило. Практика показує, що якщо за людиною стежать, то можуть не випустити за кордон чи не посадити на рейс. Але Олексій не мав жодних перешкод чи попереджень, навіть коли виїжджав у відпустку в інші країни.

При затриманні забрали документи, у тому числі закордонний паспорт Олексія. Телефони – теж, тож батьки Яни не змогли подзвонити ні рідним, ні адвокату. Комп’ютер чоловіка довго перевіряли, але не вилучили. Зрештою, Олені наказали зібратися, взяти речі особистої гігієни, бо невідомо, чи повернеться вона додому.

Подружжя розсадили по різних авто і повезли у протилежних напрямках. Якби вдома був ще й молодший брат Яни, то, вона впевнена, його б забрали теж. Олену допитували кілька годин в офісі служб, потім таки відпустили. Пізно вночі жінка повернулася додому, знайшла серед речей старий телефон дідуся і набрала Яні.

Заморозка

Ще на допиті один з працівників неофіційно порадив Олені вже шукати адвоката для цієї справи. Тож на ранок після затримання Яна зібрала контакти: попри масу відмов дівчині все ж вдалося знайти людину, яка погодилася захищати Олексія. 

Проблема була в тому, що органи РФ не давали жодної офіційної інформації про його затримання чи перебування. Родина писала листи в усі можливі інстанції: прокуратуру, ФСБ, поліцію тощо. Державні структури дуже неохоче реагують на такі запити, але Яна продовжувала завалювати їх листами. Дівчина переконана, що офіційні відповіді з інстанцій диктовані “згори”.  «І звідти одна і та сама відповідь — ”не забирали”, “не знаємо”, “слідства немає”, “діла немає”, “що ви від нас хочете?”», — попри стандартні негативні відповіді Яна продовжує стукатися і не втрачає надії. Сподівається, що через розголос і шум тата можуть швидше «розморозити». Так називають момент, коли незаконно затримана людина набуває хоч якогось офіційного статусу — і це виводить її та рідних зі стану невідомості й тривоги. 

Розбіжності

Крім озвученої під час затримання статті рідним мало що відомо про звинувачення щодо Олексія і те, як структури обирають «цілі», адже нюансів багато. Наприклад, за збігом обставин іншого знайомого родини «розморозили» в той самий час, коли забрали Олексія. Але Яна не звинувачує нікого з постраждалих від РФ: «Там дуже великий тиск на людей. Коли ти довго сидиш, з розуму сходиш, то зрозуміло, що можуть дотиснути до чого завгодно». 

Також є припущення, що на Олексія могла вказати жінка з Бахчисараю, з якою він працював на аутсорсі. Її допитували, і вона вказала на нього, бо він ніби-то в той день був у Бахчисараї. Але пізніше з’ясувалося, що її покази розходяться з дійсністю. Працівники ФСБ, які увірвалися у квартиру Яниних батьків, між собою теж говорили про ці розбіжності. «Ми знаємо, що у самої ФСБ все не сходиться: і сумка не та, і час не той. І взагалі все не складається з тієї історії, з котрою вони прийшли», — говорить Яна.

Про фальсифікації свідчить і те, що через деякий час після затримання відбулася нова хвиля пошуку доказів і свідчень проти Олексія. Працівники ФСБ знову їздили, опитували людей, шукали його ноутбук. Яна згадує, що в травні вони вже приходили на роботу до тата і нічого не знайшли. А в серпні повернулися і вже з’явився і ноутбук, й інші речові докази, за версією слідства. З мамою Яни тоді теж пробували зв’язатися, але вона якраз була за кордоном.

Рідні остерігалися, що на Олену можуть тиснути чи погрожувати, якщо не припинити пошуки Олексія. Але усі звернення в органи йдуть від Яни як від доньки з території України, тож ризиків уже менше, і матері поки що дали спокій. 

Опори

У перший день після зникнення вся родина була у стані шоку, Яна прийшла до тями найшвидше і почала діяти. Вона не лише шукала адвоката, подавала запити, а й стала підтримкою для мами й брата, яким ця ситуація далася дуже важко. 

Олексій був єдиним годувальником у їхній родині, повністю забезпечував Олену і сина. Перші місяці забезпечення брата взяла на себе Яна, потім трохи допомагала і мамі: купувала їй одяг, щоб та не витрачала грошей, бо поповнити нема де.

Перший період Олені було складно переживати самотність у побуті. Раніше їх собаку завжди вигулював Олексій, а зараз доводиться їй. Спочатку вона злилася, але потім жінка почала цьому радіти, бо прогулянки заспокоюють. На щастя, жінка має подруг і маму, з якими бачиться і які допомагають пережити легше цей період самоти. Мама Яни звикла будувати життя разом з чоловіком, тож не розуміє, як і навіщо щось у житті планувати: «Вона дуже чекає тата. Багато років разом були. Мені теж боляче, але тримаюся, бо треба, щоб мати трималася і брат. Я єдина зараз спокійна людина. Маю бути в тонусі». 

Але Яні теж складно. Коли тата забрали, вона вже була фізично й морально виснажена від важкого робочого періоду. А пошуки вимагали нового ривка. Тож дівчина зібрала залишки сил і запустила процеси для пошуку. Це виснажило ще більше:  «Дійшло до того, що в мене випадало волосся, і німіло тіло. І от коли я прокинулася, а тіла взагалі не відчувала, зрозуміла, що треба відновитися». 

Яна подала звернення в міжнародні організації: ООН, Червоний хрест тощо. Але зрушень чи відповідей про долю Олексія ще не було. З українського боку служби прийняли заяви про зникнення людини на окупованих територіях: «Додзвонитися в координаційний штаб важко, бо великий потік звернень і щодо полонених, і щодо військових. Але за тиждень я туди дотелефонувалася. З СБУ через місяць надійшов офіційний лист про взяття справи, з поліції — за два дні. Тобто доволі швидко».

Єдиним шансом визволити Олексія поки залишається обмін. З нашого боку його вже включили у кілька списків. Але людей з Криму Росія обмінює неохоче, адже вважає їх своїми громадянами й хоче судити за своїми законами.

Дівчину підтримують історії повернень цивільних з полону. Раніше це відбувалося рідко, але під час останніх обмінів таких випадків побільшало і це дарує надію. Також важливо, щоб у справі тата був якийсь рух. Навіть якщо це чергові звернення й листи, які Яна надсилає з допомогою правозахисників: «Це дуже важливо, бо коли немає ніякого руху взагалі, починається паніка». 

Надія

Найбільше рідні бояться, що з Олексієм щось станеться, і ніхто ніколи про це нікому не скаже.

Неофіційно відомо, що більшість незаконно затриманих перебувають у Сімферополі, у закритому СІЗО. Установу охороняють не тюремні охоронці, а спецпризначенці. І якщо раніше була можливість довідатися про стан утримуваних від працівників медпункту, то зараз такої можливості немає.

Восени 2025 року рідні дізналися, що Олексія бачили у тому СІЗО під час прогулянки. Він озвався на ім’я й по батькові, після чого чоловіка швидко завели до будівлі. Зі слів свідка, Олексій був пострижений наголо та у цивільному одязі. Практика показує, що поки людину не «розморозять», їй доводиться ходити в тому ж одязі, у якому її затримали. У випадку з татом Яни на момент публікації це вже триває понад вісім місяців.

З того, що відомо про розпорядок у цьому СІЗО, затриманим хоча б видають зубні щітки, а бритися дозволяють раз на тиждень. Підйом о 6 ранку під гімн РФ, до вечора не дозволяють лягати й регулярно водять на допити.

І хоч остаточно полегшення наступить, коли Олексій буде вдома, а ясність — коли з’явиться хоч якийсь офіційний статус по його справі, Яна вже радіє новині про те, що тато живий. А ще намагається планувати майбутнє, адже й у самої є сім’я, дитина: «Я просто дієва людина і тримаюся до кінця. Сподіваюся і тут дотримаюся до кінця, а потім уже піду проживати усе, що накопичилося».

Часом, рідні незаконно затриманих вагаються, чи варто бути гучними, набридливими для російських спецслужб. І хоч історія Яни ще триває, дівчина переконана, що діяти треба наполегливо, з короткими перервами на відпочинок, але добиватися інформації та бути видимими: «Адже коли служби розуміють, що тут людину хтось чекає і шукає, то в неї більше шансів на повернення».

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У ніч з 3 на 4 вересня 2021 року в Криму зник журналіст кримськотатарського походження Асан Ахтемов. Лише 6 вересня російська влада офіційно визнала його «затриманим». За його словами, перші дні стали низкою тиску й принижень, а далі – майже повна ізоляція та записане під примусом «зізнання». Ця історія – про те, як родина Асана живе в режимі очікування, як тримаються вірою, щоденними листами та маленькими планами на «після свободи», і чому для них питання справедливості – не гучні слова, а спосіб продовжувати вільно дихати.

Асан Ахтемов

Ніч. Балаклави, ліхтарі в очі, «де телефони?», «розблокуй», «одягайся». 3–4 вересня 2021 року в орендований будинок під Сімферополем увірвалися озброєні люди у бронежилетах і балаклавах. 

«Вони були зі зброєю… у балаклавах… ми нічого не бачили, бо світили нам в обличчя ліхтарями», – згадує Репіка, дружина кримськотатарського журналіста й громадського активіста Асана Ахтемова (Асан Ісламович Ахтемов). За кілька хвилин чоловіка вивели з кімнати. «І я залишилася одна з двома дітьми», – пригадує Репіка. 

Так почалася історія викрадення, катувань і судового фарсу, який завершився вироком – 15 років позбавлення волі, у тому числі перші три – у в’язниці, а далі колонія суворого режиму; і штраф у 500 тисяч рублів.

– помічник редактора кримськотатарської газети «Авдет», співорганізатор все-кримських онлайн-диктантів кримськотатарською, активіст NEFES, автор публікацій, людина, яка системно підтримувала громаду. 

«Він був активним учасником у житті кримськотатарського народу тут, у Криму», – говорить Репіка. До ночі облави – «жодних погроз і переслідувань».

Операція. Без імен, без посвідчень, без закону

«Вони не представилися. Було дуже багато людей», – згадує Репіка. Одразу відібрали телефони, змусили розблокувати. Замість протоколу обшуку – папірець із невизначеним «оглядом», підписаний під тиском і в стані шоку: «Мене настільки трусило, що я навіть не могла прочитати… Вони сказали: сидітимемо, поки не підпишете… Я підписала». Лише згодом вона дізналася, що це – «постанову Київського суду для проведення заходу під назвою огляд».

П’ятеро в цивільному, серед них – слідчі, ще один – за ноутбуком. Перевернули все: «На кухні кожну баночку, кожну кружечку». Забрали ноутбук, її телефон, телефон чоловіка, поламаний старий телефон і неробочий планшет. Пішли на горище: «Знайшли якусь трубу, фотографували, хтось вийшов дзвонити. Я не розуміла, що відбувається» – згадує жінка. Ніч тривала. Близько п’ятої ранку – «огляд» автомобіля: поняті, кінологічна служба, собака кілька разів сідає біля багажника – під цим приводом машину вивезли евакуатором. Речових доказів – нуль. У машині не було нічого.

«Зберіть одяг на два дні, на всяк випадок»

О 10-й ранку слідчий сказав: «Зберіть одяг на два дні. Попереду вихідні. – згадує Репіка. Я передала пакет речей… Діти прокинулися – весь будинок перевернутий… Я сказала, що тато поїхав у відрядження, скоро повернеться».

Паралельно, як стало відомо від батьків, обшуки пройшли в селі Першотравневе – у брата Азіза, і у його сусіда – Нарімана Джеляля ( заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу). Усіх трьох забрали. Рідні й друзі зібралися під будівлею ФСБ у Сімферополі дуже швидко.

 Зі слів Репіки дружини затриманих одразу написали заяви до поліції про зникнення людей. Проте у ФСБ заявили, що таких осіб у них не перебуває. Того ж дня автобуси з ОМОНом «вантажили» людей, що прийшли дізнатися, де їхні рідні та друзі: «Було більше сотні затриманих, на багатьох – протоколи. На брата та батьків Асана й Азіза – штрафи 30 тисяч і 15 діб арешту. Просто за те, що прийшли дізнатися, де син і де брат» – згадуючи той день розповіла Репіка. Лише о 21:30 того дня слідчий ФСБ вийшов і сказав: «Так, вони тут. Розходьтеся. У понеділок буде суд». Адвокатів за угодою не допустили повторюючи, що в них є адвокати за призначенням, і від них відмовились самі затримані. 

Переслідування Асана Ахтемова не є винятком – воно вписується в довгу й послідовну практику тиску на кримських татар у окупованому Криму. Після 2014 року будь-яка публічна активність, журналістська робота, участь у громадських ініціативах або просто видима присутність у спільноті стала ризиком. Система не потребує реальних злочинів – їй достатньо людей, які говорять, об’єднують і не зникають з поля зору.

Саме тому мішенями стають не випадкові, а «помітні»: активісти, журналісти, волонтери, організатори, ті, хто тримає горизонтальні зв’язки всередині громади. Асан був одним із таких – не лідером із трибуни, а людиною щоденної, тихої роботи. І в цій логіці репресій цього виявилося достатньо.

П’ятихвилинний «суд» і два місяці СІЗО

У понеділок автозак завіз трьох затриманих до Київського райсуду Симферополя. 

«Суд тривав хвилин п’ять. Запобіжний захід – 60 діб СІЗО. Нашого адвоката не пустили: сказали, тут уже є захисник» 

Формулювання підозри: «диверсія», «підрив газопроводу в Перевальному», «можуть утекти, тиснути на свідків». На той момент уже запускалась медійна машина: упродовж першого тижня з’явилися постановочні «зізнання» на російському ТБ. «Було два таких відео», – каже Репіка.

Катування: підвал, струм, «яма в лісі» та інсценований постріл «у брата»

Адвокат за угодою вперше зміг прорватися до підзахисного лише 15–16 вересня. Після цієї зустрічі він розповідав почуте як послідовне свідчення про системні катування. За словами Асана, його утримували в підвалі ФСБ і катували електричним струмом: садили на стілець, прив’язували руки й ноги, на голову надягали мішок. До вух кріпили клеми й вмикали струм на хвилину-дві – «це здавалося вічністю». Паралельно били по ногах.

Окрім фізичного насильства, застосовували й жорсткий психологічний тиск. Його вивозили до лісу, підводили до ями й погрожували розстрілом: «Давай, біжи – ми тебе застрелимо, тут і залишимо, ніхто не знайде». В одному з епізодів, за словами Асана, у сусідній кімнаті нібито тримали його брата: він чув розмови, а згодом – звук пострілу. Після цього йому сказали: «Якщо не будеш добре поводитися, ти – наступний». Шантаж родиною став вирішальним – опір було зламано: «Я сказав: несіть усе, що хочете, я підпишу, тільки нікого не чіпайте».

Попри очевидні наслідки катувань, у медичній фіксації травм йому відмовили. На запит адвоката пролунала суха відповідь: «здоровий, нічого не треба». Водночас у підзахисного був обпалений рот і слизова оболонка, фіксувалися панічні атаки – він прокидався, задихаючись. Жодної належної допомоги надано не було.

«Карантин-рекорд»: 54 дні без листів і дзвінків

У СІЗО-1 у Сімферополі Асана 54 дні тримали в «карантині» – без права листування й дзвінків: «Щоб не зміг написати й розповісти», – пояснює Репіка. Азіз та Наріман Джеляль такого карантину не проходили. «Його катували більше за всіх». Зв’язок ішов лише через адвокатів. У грудні 2021-го слідчі погодились на короткі побачення під час «ознайомлення з матеріалами». 

«Два тижні ми щодня приносили їм їжу, спілкувалися в будівлі ФСБ. Це були перші справжні зустрічі» – приємно згадує Репіка. 

У січні – перше офіційне побачення через скло.

Суд як формальність: засекречені «свідки», суперечливі свідчення, вирок – наперед

Від лютого до вересня 2022-го  родичі та близькі відвідували суди майже щодня, ходячи до судової зали «як на роботу»: по 4–5 засідань на тиждень, з 10 ранку до 17-ї. Спочатку – свідки обвинувачення. 

«Один казав: “Такий був вибух, що в мене аж диван підстрибнув”, інша сусідка – взагалі нічого не чула, суперечності ігнорували. Представник військової частини говорив про «зниження морального духу солдатів». В основу обвинувачення поклали свідчення трьох «засекречених свідків»: один стверджував, що Наріман нібито схиляв його до злочину, інший – що «возив» Асана та Азіза до херсонського паспортного столу, але не зміг назвати адресу тієї ж адмінбудівлі; третій – про «погрози» після відмови щось перевезти. «Було очевидно: це награно. Інакше кажучи цирк», – каже Репіка.

18 лютого 2022-го дружин затриманих допустили до процесу, як громадських захисниць – разом з адвокатами. Це відкрило їм доступ на засідання й побачення в СІЗО. Але вплинути на результат було неможливо. 21 вересня 2022 року пролунав вирок – 15 років, із них перші 3 – у в’язниці, далі – колонія суворого режиму; штраф 500 тисяч рублів. 

«Коли почула цифри – в очах потемніло… Пів мого життя», – згадує вона.

Апеляція й «додавання» трьох років в’язниці

Після вироку хлопців ще тримали в СІЗО, возили «ознайомлюватися з аудіопротоколами». У травні 2023-го Нарімана Джеляля перевели в СІЗО-2, за місяць – Асана й Азіза. 

«Чисті камери, вода – але режим лютіший: прийом із побиттям – електрошокери, ходити лише зігнувшись, голова донизу. “Ми бачили тільки взуття співробітників”», – передає спогади Асана, Репіка.

28 липня 2023-го Третій апеляційний суд (м. Сочі) залишив вирок без змін, але додав перші три роки відбування саме у в’язниці. «Наступного дня нас уже не пустили як захисників: сказали – вирок набрав чинності. Востаннє ми зайшли після письмового дозволу начальника СІЗО». – зі спогадів дружини Асана. На початку серпня – короткострокове побачення через скло.

Етапи в невідомість: до Володимирського централа, потім – на Північ

2 жовтня 2023 року всіх трьох засуджених етапували: Асана – до Володимира (Владимирський централ), Азіза і Нарімана – до Красноярського краю. 

«Чому розділили? Ніхто не пояснює. Закон РФ каже – не далі ніж за 500 км від дому, але це ігнорують досі», – каже Репіка. 

Дорогою Асан зумів кілька разів зателефонувати, надіслати листи через сервіс «Зона-Телеком» із Нижнього Новгорода та Саратова. 15 грудня 2023 року він прибув до Володимирської в’язниці.

Тут – «суворо, але без побитів». На відміну від більшості в’язниць камерного типу тут Асан працював – пакувальний цех, де ув’язнені загортали в плівку розетки й підрозетники, складали їх в коробки. «Я була навіть рада роботі: сидіти у чотирьох стінах у двох тисячах кілометрів – це знищує», – каже дружина. Зв’язок – майже ніякий: за більш ніж рік – один дзвінок, далі лише листи. Передачі – одна 20 кг на рік і одна бандероль 5 кг. Ліків – «не дозволено!». «Добре, що хронічних хвороб немає. Спина болить постійно, зуби сиплються – як у всіх там», – каже Репіка. Наприкінці січня адвокат зумів приїхати разово: підтвердив – режим суворий, але без фізичного насильства.

Касація в Москві

Касаційну скаргу призначили до розгляду на 21 листопада: Асана підключили по ВКС (ВКС – «Верховний касаційний суд» (РФ). Касація – це особливий порядок судового перегляду судових рішень з метою перевірки правильності застосування закону) із етапу, ймовірно з Нижнього Новгорода. «Ми були в будівлі Верховного суду РФ. Результат прогнозований», – каже Репіка. Паралельно вона писала до ФСВП РФ з проханням перевести Асана ближче до дому – знову відмова: «установа відповідає скоєному злочину».

Переведення з в’язниці до колонії: Архангельська область, ІК-5 Коряжма

Після завершення трирічного «в’язничного» етапу за вироком Асана вивезли з Володимира наприкінці січня. Довгий етап із проміжними зупинками – і 10 березня його поставили на облік у ІК-5 м. Коряжма, Архангельська область. У карантині одразу зміг подзвонити через «Зона-Телеком»: «Приїхав. Холодно. Є зв’язок».

Колонія: режим, робота, штрафи і крихта людяності

Загін у 80–90 осіб, двоповерховий корпус. Підйом о 6:00, безкінечні переклички, робота в швейному цеху: «шиють спецодяг». Спочатку – навчання, далі – цех. Душ двічі на тиждень, на територію загону можна вийти «подихати», інколи дозволяли футбол і волейбол – згодом заборонили. «Він багато читає, понад 130 книжок», – каже Репіка. Офіційно працевлаштований, але «це рабська праця»: до 75% відрахувань «за утримання» та на сплату штрафу 500 тис. руб.. Проте ці стягнення не лише із зарплати, а й  навіть із коштів, які надсилають рідні. «Залишається на коробку сірників».

Медична допомога – випадковість

«Передати ліки майже неможливо. Одного разу пощастило: був лікар, узяли кров – сильна анемія, низький гемоглобін. Дозволили препарати заліза, вітаміни, уколи. Стало краще, минули переднепритомні стани», – каже Репіка. Зуби – болять і кришаться; спина – постійний біль через холод і працю.

Побачення: три доби «комунальної» близькості

Побачення дозволені чотири рази на рік. У червні та жовтні Репіка приїжджала вже до чоловіка: «Сім кімнат, спільні душ, кухня, туалет. Двері зачиняють, двічі на день приходить співробітник – перевірка. Три доби він поряд» – тепло пригадує жінка. Це рідкісні миті нормальності. У колонії Асан робить намаз – інцидентів поки не було. У Азіза, якого тримають в Алтайському краї, режим дещо м’якший: дозволяють готувати, навіть є невелика кімната-мечеть для п’ятничної молитви. «У Асана цього не дозволяють – “на розсуд адміністрації”» – зазначає Репіка.

Самотність кримського татарина за Полярним колом

«Кримський татарин він один на всю колонію – ще 3–5 кримських, і все. В основному узбеки та росіяни, переважно місцеві з Архангельської області. Дивилися довго: “Як ти тут опинився? Де Крим і де ми”» – згадує з розповідей чоловіка Репіка. Розмовляють обережно: спочатку всі «бояться статті», потім бачать людину. Конфліктів не описує, фізичного впливу з боку персоналу в колонії – немає, але контроль всеохопний, перевірки – нескінченні.

Право як фікція: заборонена близькість і «дозволені» катування

Порушення права на захист супроводжувало справу від першої хвилини: відмова допустити адвоката за угодою під час затримання і «суду» на 60 діб; приховування місця тримання («їх тут немає») до пізнього вечора; тортури і психологічний тиск у ФСБ; 54 доби «карантину» без зв’язку; постановочні «зізнання» на ТБ упродовж першого тижня; засекречені свідки з провалами в показаннях; апеляція, що «покращила» вирок – додала перші три роки в’язниці; етапування на тисячі кілометрів усупереч навіть нормам РФ про відстань від місця проживання; системна відмова в медичній допомозі. У сумі це картина викрадення й репресії, замаскована під «правосуддя».

«Зробіть щось…» – перша зустріч і довгий холод після

Перший і єдиний короткий контакт у ФСБ 8 вересня 2021-го Репіка згадує до дрібниць: «Я ніколи не бачила його таким. Переляканий. В очах – страх і біль. Тихо сказав: “Зробіть щось”. Адвокат «за призначенням» поруч нашіптував: «Нехай підписують зізнання – багато не дадуть». Після адвокат за угодою пояснив: «Назад ходу немає: це їхня робота – зламати». Далі – місяці й роки без обіймів: скло, телефон, або листи «Зона-Телеком», або три доби «комунальної» близькості раз на квартал у Коряжмі.

Діти й час, що вчить чекати

Сину, якому було шість, коли тата забрали зі спальні серед ночі, сьогодні одинадцять. 

«Він розуміє, що це несправедливо, але в ньому немає сліпої злості. Він чекає обміну. Розуміє: якщо це станеться – ми поїдемо до тата», – каже Репіка. 

Доньці кажуть, що тато «у відрядженні»: «Вона з ним говорить телефоном. Пояснити глибше – поки рано». Школа відгукнулася людяно: «Я просила перші місяці тримати сина “в полі зору”. Більше – без змін, все нормально».

Громадська підтримка і порожнеча державних інституцій

Перші дні – розголос, журналісти, адвокати, масові затримання під ФСБ – і водночас глуха стіна офіційних відмов: поліція й чергова частина ФСБ заперечували факт тримання, прокуратура – мовчала, адвокатів за угодою не допускали. «Ми стояли з 11-ї ранку до пів десятої вечора. Весь день казали: їх тут немає», – згадує Репіка. Далі – роки клопотань, заяв, касацій, звернень до ФСВП про переведення «ближче до дому» – і шаблонні відписки: «установа відповідає скоєному злочину». Україна офіційно визнала Асана політичним в’язнем і внесла до списків на обмін, але механізм обміну – «таємниця за сімома печатями». Єдине реалістичне вікно на свободу – обмін. «З російського боку жодних важелів немає. Ми просто чекаємо», – каже вона.

Нагорода і голос, що не затихає

У 2022 році Асан Ахтемов став лауреатом премії «Кримський інжур». Він досі продовжує писати вірші – уже близько двох десятків вийшли з під його пера. Спершу – для дітей і дружини, потім – важкі, «густі» тексти, що тримаються на внутрішньому болі й вірі. «Він каже: мене це відволікає. Читає більше ніж пише – у списку понад 130 книжок: “Читаю, щоб тримати думки”» – ділиться з нами Репіка. Його ім’я звучить на майданчиках, де говорять про політв’язнів, у заявах правозахисників, дипломатів, у залах судів, де дружини стали громадськими захисницями – щоб принаймні бути поруч.

«Самозбереження – зараз головне»

Репіка не використовує великих слів – говорить просто і міцно. Про колонію: «Їхній світ – нескінченні перевірки, холод і праця. Але тут він принаймні дихає свіжим повітрям». Про віру: «Чотири роки я кажу: самозбереження, збереження здоров’я – насамперед. Тримай голову в теплі, читай, молись, не сперечайся там, де це небезпечно. Ти нам живий потрібен».

Молитва, листи, книга за книгою

«Ми тримаємо крихку нитку зв’язку через «Зона-Телеком»: короткі фрази, інколи затримані на тижні. Я надсилаю фото дітей, він – уривки віршів і списки книжок, які хоче.

Щоп’ятниці Асан читає Дуа за всіх наших і за тих, кого не знає – «бо так легше дихати».  Я складаю для нього «домашню бібліотеку на відстані»: класику, сучасну нон-фікшн, кримськотатарські видання. У відповідь він просить тонкі книжки – «щоб не важили в передачі».

Ми вміємо чекати. І ми будемо там, у воротах, у перший день його свободи. Я тримаю в голові перші слова: «Ми вдома, любий. Повільно. Без поспіху. Просто дихай». 

Якщо ви читаєте це і можете  зробити бодай щось – надіслати листа, книжку тонку у м’якій палітурці, підпис під петицією, будь-який голос на користь обміну – зробіть це. Для нього і для всіх, хто тримається в холоді заради світла.»  А я фіксую цю історію тут і тепер, щоб очікування не розчинилося в тиші й не стало для нас всіх звичкою. Поки ми розповідаємо такі історії, вони лишаються для нас нагадуванням, що свобода починається з уваги, а мовчання завжди, — пам’ятайте! — завжди працює проти живих.

Авторка тексту: Світлана Косенко

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріали створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

25-річну кримчанку Мер’єм, матір двох неповнолітніх дітей, забрали з дому в листопаді 2024 року, розповідає її батько Айдер (імена та окремі біографічні деталі змінено задля безпеки героїв). Незадовго до «арешту» доньки, російські силовики приходили й до нього, говорить чоловік: шукали зброю й вибухівку, закидали «екстремізм», але не виявили жодних за доказів. 

Підґрунтям для підозр, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя: у родині – конфліктна ситуація через онуків, не приховує Айдер. А втім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: вони мають в роду караїмські корені, глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

Подробиці цієї справи Айдер розповів волонтерам громадської спілки «Освітній дім прав людини в Чернігові».

Його донька разом з двома малолітніми дітьми – хлопчиком та дівчинкою – мешкала в орендованій квартирі в Сімферополі, працювала вчителькою фізкультури, – починає свою розповідь Айдер. 

З дитинства захоплювалася кінним спортом – це хобі передалося доньці від нього, каже він. Вийшла заміж, але з чоловіком, говорить батько, стосунки не склалися: Мер’єм розлучилася, діти залишилися з нею. А втім, його колишній зять хотів їх забрати до себе. І саме він, припускає батько, міг зіграти ключову роль у цій історії.

Напередодні зникнення доньки, зауважує чоловік, у нього самого був обшук. Це було в жовтні 2024 року. Айдер стверджує: саме колишній зять міг написати на нього заяву «про екстремізм» – через суто родинний конфлікт.

«Це було вранці, годині 4:00 ранку. Світять у вікна ліхтариками, кричать: “Відчиняйте, поліція”. Відчинив двері, мене «поламали» – і в кайданки, дружину «поламали» – і в кайданки. 15 людей зібралося з автоматами. Три «опера», теж озброєні. Та і їхні поняті, всі – в масках. Ці так звані правоохоронці кричали: мовляв, здогадуєшся, за що? Кажу: звичайно, здогадуюсь, затьок написав заяву на мене. Забрали до відділення – це називається «по боротьбі з тероризмом та екстремізмом». Поштовхали трошки, погрожували електрошокером, туди-сюди. І потім відвезли до головного управління ФСБ», – розказує батько.

Там його, каже, протримали п’ять годин.

«Посадили в крісло, обвішали дротами. І ставили питання: ти, кажуть, з українськими силами пов’язаний. Де ти закопав зброю, де в тебе схована вибухівка? Далі відвезли до суду, написали – «опір владі», дали 10 діб арешту – і відпустили», – говорить чоловік.

«Арешт» доньки

А за кілька тижнів, говорить Айдер, російські силовики прийшли по його доньку. Про ці події він знає зі слів сусідки та господині квартири, де жила Мер’єм. Близько 12-ої дня на подвір’я будинку приїхали люди в масках, зі зброєю.

«Сусідка визирнула – їй гаркнули: «Зайди в дім, не висувайся». Ткнули в обличчя якийсь папірець, вона не розгледіла. Їх було п’ятеро, всі зі зброєю. Жодної форми чи шевронів, одягнені в одяг кольору хакі. Під’їхали білим автобусом. Господиня квартири – сама кримська татарка, вона теж боялася, розумієте? Вона відійшла убік. Доньку одразу забрали, їй не дали навіть одягнутися. Забрали, як була, – у футболці й спортивних штанах», – зазначає чоловік.

При «затриманні» люди в масках забрали в Мер’єм український паспорт і мобільник, зателефонувати рідним чи адвокату не дали. А ще, що особливо болісно для батька, – погрожували зґвалтуванням.

«Господиня квартири каже, що чула, як вони сміялися та знущалися: «Готуйся, зараз будемо ґвалтувати, що ти там, милася чи не милася?». Психологічний тиск», – каже він.

Після «арешту» в помешканні жінки провели «обшук», говорить батько: за п’ять годин перевернули все, поняті були, стверджує він зі слів сусідки, підставні.

«Вони зазвичай із собою привозять понятих, які теж у масках. Всі – у масках. Ось мене забирали – також поняті були в масках. Тут – також. Потім, уже в «конторі», вони знімали маски», – говорить батько.

Пошуки

Про «арешт» доньки батьки дізналися тільки ввечері – з телефонного дзвінка господині помешкання: донька встигла продиктувати номер батька. Наступного дня дружи ще на Айдера, оскільки вона має російське громадянство, поїхала до райвідділу поліції – подала заяву про зникнення доньки.

«Спершу вони відкрили справу. А потім закрили – за недостатністю доказів. У МВС нам відповіли: вона затримана ФСБ. А з ФСБ нам офіційно відповіли, що її в них немає», – каже Айдер.

У поліції, згадує батько, його дружині запропонували номер адвоката. Той запросив за складання скарги суму, якої в родини не було.

«Він запросив 25 тисяч рублів. Де нам узяти цю суму? У дружини 12 тисяч рублів пенсії. А я – взагалі на вільних хлібах. Дружина шукала адвокатів через Інтернет. Висвічуються: усі – Москва, Пітер. Чим вони можуть нам допомогти?», – додає він.

За понад рік з дня зникнення доньки, говорить Айдер, жодна з окупаційних силових структур так і не поінформувала їх про долю доньки. Де їхня Мер’єм – подружжя дізналося з власних джерел.

«Інформація в нас одна: донька перебуває у другому СІЗО Сімферополя. З нею сиділа дівчина, кримська татарка. Її зараз вивели, як вони називають, «у правове поле», судили, дали 12 чи 15 років. І ось від її мами ми дізналися, що наша донька жива, здорова, наскільки це можливо там. З чуток, раніше це був табір, а зараз – ФСБешна в’язниця. Жодного дзвінка, жодного листа від доньки – за весь цей рік», – каже батько.

«Дійшли такі чутки, що її «опера» хотіли начебто зґвалтувати. І вона ніби одного там порізала лезом, сховалася за щоку леза – і порізала, ну знаючи свою дочку, я не здивуюсь цьому. І казали, що її сильно побили, і що вона в лікарні. Ніяких підтверджень цього ми не маємо», – додає він.

Батьки Мер’єм намагалися передати доньці посилку.

«Ми зібрали передачку – а раптом… Дружина їздила по СІЗО, просила: «Прийміть передачку для такої-то». Відповідають: «А немає такої, не значиться», – говорить батько.

«Дійшла інформація, що з них там збиткуються. Не дають засобів гігієни, ні зубної пасти, ані засобів для жінок у критичні дні. Головна мета – принизити, розчавити, розтоптати людину морально…», – зазначає він.

Мотиви «арешту»

Підґрунтям для «затримання» доньки, припускає батько, могла стати заява його колишнього зятя. У родині – конфліктна ситуація через його онуків: спершу діти Мер’єм жили з нею. Після її «арешту», – з Айдером та його дружиною, зараз – у колишнього зятя.

Утім, каже, окупаційна «влада» могла знати й про його та доньчину життєву позицію: у них в роду були караїми, тому обоє глибоко цікавляться історією свого народу та вболівають за його долю, а ще – мають українські паспорти та не сприймають анексію Криму Росією.

«Їй начебто закидають «зраду батьківщини», нібито вона збирала інформацію проти Росії. Хоча яка – «батьківщина»? Вона народилася при Україні, вона виросла при Україні! Вони навязали нам якусь нову «батьківщину»… Кого вона зрадила, яку «батьківщину»… Законності тут нема. Це просто бандити в погонах, які користуються своїм становищем і витворяють все, що хочуть», – каже Айдер.

«Моя мама – караїмка. І її батько, і бабуся. Їхню родину депортували з Криму одразу після кримських татар, вони жили в Узбекистані… Та тут зараз в Криму таке робиться! Я не здивуюся, якщо скоро, коли тебе спитають про національність і ти не відповіси «Я росіянин», – в тебе стрілятимуть», – додає Айдер.

Окрім того, зазначає батько, Мер’єм не приховувала своєї підтримки України.

«У доньки в телефоні було багато фотографій з Києва, з українським прапором. Багато фотографій з друзями, знайомими кримськими татарами – з кримськотатарським прапором. На чохлі телефона був приклеєний тризуб. А вони (окупаційна влада, силовики – Ред.) ж це на все це – як бики на червону ганчірку», – говорить він.

Про підтримку й надію

Окрім знайомих та сусідів, зокрема кримських татар, говорить Айдер, ніякої підтримки й допомоги вони з дружиною не отримують. Прості люди допомагали їм речами для онучки й онука, підтримували морально. Пропонували й гроші – Айдер відмовився. За рік після «арешту» доньки, каже він, вони з дружиною так і не змогли оговтатися.

«Вночі я майже не сплю. Вдень ще я щось намагаюся робити, працюю руками, дивлюся новини чи фільм якийсь. Тільки вимкнув – у голові Мер’єм, онуки… Скажу чесно: тримаюся тільки помстою, що рано чи пізно я зможу помститися за доньку. А ще – рано чи пізно знову побачити й обійняти мою Мер’єм», – завершує він. 

Авторка тексту: Юлія Підгола.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У вересні 2022 року на російському телеканалі «РІА Новості» з’явилися відео, на яких російські силовики затримали українських цивільних із Херсонщини за нібито підготовку терористичних актів. Один із затриманих чоловіків — кінолог Ігор.

Відтоді Росія жодним чином не визнала його утримування, а рідні по крупинках збирають свідчення, що він живий. Ми поспілкувались з дружиною Ігоря — Катериною, щоб розповісти, як РФ поводиться із цивільними на окупованих територіях, та через що доводиться проходити родинам викрадених.

Всі імена героїв у тексті змінені з міркувань безпеки.

Окупація

Катерина час від часу переслуховує ті відео на РІА «Новості» із чоловіком, їй важливо чути, що він говорить. Але бачити його таким їй несила: «Боже, у нього був якийсь шрам, розбита голова. А очі такі були пусті. Дуже страшна картина. Це зовсім інша людина».

Жінка вже понад три роки шукає Ігоря, з допомогою правозахисників надсилає запити в російські інстанції. Звідти приходять однакового штибу відповіді: що не затримували, не числиться, немає. Відео з російського телеканалу — чи не єдині докази. Таких сюжетів було кілька: в одному звучать імена і прізвища, і що ніби-то чоловіки готували терористичні акти для зриву референдуму на Херсонщині; на інших — уже затримані дають «зізнання».

До повномасштабного вторгнення Ігор із Катериною та дитиною проживали в містечку на Херсонщині. Ігор був пенсіонером МВС та працював на цивільній посаді інструктором-кінологом у кінологічному центрі в Херсоні. У своєму містечку він також займався дресуванням собак, тож був знайомий ледь не з усіма.

24 лютого 2022 року чоловік мав їхати на роботу в Херсон, але керівник попросив залишитися на місці. Поки українська влада ще була в містечку, родина гуртувалася з іншими проукраїнсько-налаштованими мешканцями й ходили на мітинги, але російські окупаційні війська швидко захоплювали місто, а колабораціоністи — владу. Катерина згадує: «Наші люди були розгублені та налякані. Поліцію вивезли в перші дні вторгнення. Ширилися чутки, що виїзд через Каховську ГЕС заблокований, а машини, які хотіли виїжджати, розстрілювали. Тож якась частина людей на свій страх і ризик виїздили через Крим, а інші залишалися в окупації і чекали звільнення українською армією». Серед останніх була і їх родина.

Ігор доєднався до організації «Щит», яка займалася охороною громадського порядку, щоб у місті не було мародерства. Він волонтерив, вдень розвозив хліб, а вночі патрулював вулиці, доглядав собак, яких йому залишили на перетримку. Катерина залишалася вдома з дітьми: своїми й родичів, які з’їхалися в їхній будинок на початку вторгнення, щоб разом переживати складні часи.

Наприкінці березня російська окупаційна влада почала масові перевірки колишніх військових і тих, хто мав проукраїнську позицію. Така перевірка трапилась і в Ігоря.

Попередження

Зранку, коли інші дорослі пішли працювати, діти ще спали, а Ігор якраз повернувся із чергування, у двері подзвонили. Катерина подивилася на екран домофона й не одразу зрозуміла, що відбувається: «Вони ж у балаклавах, шоломах, ніби в кіно якомусь. Я перелякалася, ми з малими побігли в гардеробну кімнату, але нас вивели, закрили у ванній, а чоловіка водили по будинку, усе обшукували. Мені було дуже страшно ще й за чужих дітей».

Як розповіли потім сусіди, вулицю перекрили БТРи, нікого не пропускали. Один із сусідів спробував підійти й з’ясувати, у чому справа. На нього наставили зброю і наказали відійти.

Зі спогадів Катерини, у будинок увірвалося четверо військових з автоматами. Її з дітьми згодом перевели з ванної в кухню, а Ігоря вивели надвір. «У мене почали питати, чи це всі мої діти, скільки нас тут проживає. Я просто відвернулася, притисла до себе свою дитину й мовчала. Мені було страшно», — жінка пригадує, що окупанти перевіряли її телефон, але нічого не знайшли. Потім ходили домом і дивувалися достатку, великому телевізору.

Зрештою того ранку родині дали спокій. «Чоловікові сказали, що «якщо буде себе погано вести», вони повернуться. Після цього в мене був якийсь панічний страх, постійно стояла оця картинка перед очима, що вони прийдуть і всіх нас постріляють», — то якраз був час, коли розкрилися масові злочини російської армії в Бучі, тож Катеринин страх був небезпідставний.

Жінка вважає, що на Ігоря вказали місцеві колаборанти. Одна із сусідок говорила чоловіку, що його «пасуть».

Виїзд

У квітні 2022 стало відомо про ще один маршрут для евакуації на підконтрольну Україні територію. І коли ним виїхав мер міста, подружжя зрозуміло, що надії на швидке звільнення мало.

Об’єднавшись із сусідами, кілька родин з Ігоревого будинку вирішили виїжджати, Катерина довго вмовляла чоловіка приєднатися, але той був непорушним: «Він казав, що не може все кинути, залишити справи й собак напризволяще. Ми всю ніч не спали. Я думала, що мені робити, виїздити чи ні. Зараз я дуже жалкую… Якби я його вмовила, через деякий час ми б виїхали. А так, ви розумієте, він почав допомагати нашим військовим і все закрутилося, потім він уже просто не міг».

Катерина із сином усе ж вирвалися з окупації. Кожного дня вони із чоловіком були на зв’язку, вона його просила виїхати: «А він казав, що ще трошки, «Ось почекай, ще трошки»». Катерина не переїздила в столицю, думала, родині буде краще в невеликому містечку, щоб коли Ігор приєднається до них, було більше простору займатися із собаками.

«У серпні в нас була річниця весілля. Він подзвонив, привітав мене, був дуже сумний і обіцяв, що скоро-скоро до нас приїде. На наступний день зранку ми ще переписувалися. А вдень із ним уже не було зв’язку,» — згадує Катерина. Її сестра, яка ще якийсь час не виїжджала, у той же день отримала від Ігоря прохання придивитися за собаками. Мовляв, його не буде кілька днів. Коли жінка прийшла до будинку, побачила безлад, розкриті шафи, розкидані речі, документи, фотографії.

І тоді рідні зрозуміли, що по Ігоря повернулися.

Нові викрадення

Катерина подзвонила до знайомого, який мав бути екстреним контактом — той не знав, де Ігор. Згодом дружину цього знайомого затримали. Молодший брат Ігоря Кирило звернувся до місцевої поліції, але і його теж заарештували. Родича Кирила теж згодом затримали, але швидко відпустили.

На початку вересня сусіди повідомили Катерині, що бачили як військові привезли Ігоря до будинку. Він виглядав знесиленим і кульгав, але чоловіку дозволили перевдягтися і помитися, поки тривав обшук. Свіжий одяг і душ — розкіш для затриманих російськими силовиками. Зазвичай до висунення офіційних звинувачень люди змушені ходити в тому одязі, у якому їх затримали. Але коли з’явилися відео з Ігорем на РІА «Новості», стало зрозуміло, чому чоловік мав виглядати доглянутим.

На жаль, після тих сюжетів Ігоря так і не «розморозили»: жодних відкритих справ, повідомлень рідним чи новин. Аж поки брату Ігоря Кирилу не вдалося опинитися на волі. Це сталося в жовтні за збігом обставин: унаслідок бойових дій у місце, де утримували обох братів, влучив снаряд — і почався хаос. Силовики відпустили частину утримуваних, але були поранені, серед них — й Ігор. «Мого чоловіка прибило дверима, контузило, у нього були зламані ребра, Кирило витягував його з-під завалів і ту жінку також. Тоді Кирила й ту жінку відпустили, а мого чоловіка ніби-то повезли в лікарню,» — але як Катерина не намагалася телефоном дізнатися по лікарнях про стан свого чоловіка, їй це так і не вдалося.

Пошуки

Увесь цей час поки на Херсонщині окупаційна влада розправлялася з неугодними цивільними, Катерина писала листи в усі можливі російські служби й інстанції. Звідусіль їй відповідали однаково: не затримували, справи немає, не знають про місце розташування.

Згодом вона отримала дзвінок від чоловіка, який був у полоні на Херсонщині разом з Ігорем. Той сказав, що Ігоря тримали в клітці, знущалися… «Щось ще мені розповідали, але я вже не сприймала інформацію нормально. Головне — я розуміла, що він живий після того вибуху,» — ділиться Катерина.

А ще за кілька днів сусіди повідомили жінці, що Ігоря привозили до будинку знову, знову проводили обшук. Чоловік виглядав знесиленим. Після цього на кілька місяців Катерина знову опинилася в невідомості і тривозі.

На початку 2023-го через знайомих вдалося дізнатися, що Ігоря вже утримують на території Криму. Відтоді й дотепер про його долю нічого не відомо: «Де він зараз, я не знаю. Мені досі здається, що він на окупованій частині, чомусь я так відчуваю і все».

Українські правоохоронні служби завели справи й розпочали слідство. Катерина неодноразово їздила давати свідчення. На нашому боці вона звернулася в усі можливі інстанції: у координаційний штаб, до омбудсмена, у СБУ тощо. Червоний хрест та ООН теж зафіксували заяви.

Жінка час від часу надсилала на російський бік листи, через правозахисні організації. Нещодавно РФ повернула сотні листів, Катерининих серед них не було, і це дарує їй надію, що Ігор живий і отримав їх.

Ще одним добрим знаком наша героїня вважає те, що Ігор є в списках на обмін, хоч вона й не розуміє, чи означає це, що його знайшли.

Самостійність

Зникнення чоловіка і втрата дому стала дуже важким випробуванням для Катерини та її сина. Ігор був годувальником і багато часу приділяв вихованню сина. Жінка ніколи не мусила працювати, тож зараз починати все з нуля, забезпечувати родину і виховувати підлітка — справжній виклик для неї.

Унаслідок усього пережитого та через перебування в постійній напрузі й невизначеності з родиною чоловіка в них зіпсувалися стосунки. Часом жінка відчуває провину, бо неодноразово чула, нібито це через принциповість та стійкість Ігоря постраждав його брат та інші знайомі, що потрапили в російський полон. Бо силовики не могли витягнути потрібної інформації.

Хоч Катерина каже, що «їй уже нічого не допоможе» й що вона на багато років постаріла через постійний стрес, нічні жахіття і тривогу, — жінка тримається. Відвідує сеанси з психотерапевткою, знайшла роботу й нове коло спілкування, намагається дати синові все необхідне й досі сподівається на диво, щоб її Ігор повернувся до родини.

Авторка тексту: Надія Миколаєнко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.

У березні 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі акцію до дня народження Тараса Шевченка — за кілька годин після цього він лежав роздягнутий на бетонній підлозі підвалу ФСБ.

Його історія — частина репресивної російської системи в тимчасово окупованому Криму: незаконні затримання, катування, постановочні «зізнання», фальсифікації, недопуск захисників і імітація суду.

Застереження: цей матеріал містить описи сцен насильства та жорстокості, які можуть бути травматичними для вразливих читачів. Будь ласка, зважайте на свій емоційний стан перед прочитанням.

10 березня 2021 року Владислав Єсипенко знімав у Сімферополі невелику акцію до дня народження Тараса Григоровича Шевченка — кілька людей, квіти, короткі слова пам’яті. Нічого, що могло б видатися загрозою. Уже дорогою назад додому, на трасі біля Перевального, його зупинив інспектор ДАІ. Перевірка документів тривала лічені секунди. А потім — тиша, яку розірвав білий бус без номерів.

«Секунд через п’ять він під’їхав, — згадує Єсипенко. — Вискочили троє чи четверо кремезних чоловіків. Навіть не встиг нічого зрозуміти — руки вже заламали». Балаклави, мовчання, жодних посвідчень. Усе сталося настільки швидко, що здавалося нереальним, ніби сцена з поганого кіно. За кілька хвилин у салоні його автомобіля «раптово» з’явилася граната — під пильними поглядами «понятих», яких привезли ті самі силовики.

«Я одразу зрозумів: це провокація», — каже він.

Далі світ звузився до темряви. Чорні окуляри на очі, навушники, чужі руки, що штовхають уперед. Невідомий підвал без вікон із застиглим плином часу.

Його роздягнули догола й кинули на холодну бетонну підлогу. На вуха наділи дроти. Коли пішов струм, тіло зреагувало раніше за свідомість.

«Це був нестерпний біль. Хвилина, півтори — але здається, що вічність», — згадує Владислав. Після цього його садили на стілець і ставили одне й те саме запитання: ти агент СБУ? Він знову і знову відповідав: я журналіст.

Катування чергували з побиттями, приниженням, фізичним виснаженням. Його змушували стояти в «планці» на руках і ногах: щойно тіло починало падати — били ногами, руками, по голові. «Вставай, сука!» — кричали кати. Один із них зривався на відверту ненависть, вимагаючи: «Кричи, сука, «Слава Україні!»» Це тривало понад добу. У якийсь момент організм зламався раніше за волю.

«Я сказав, що підпишу все, що завгодно. Навіть зізнаюсь у замахі на Кеннеді. Тільки перестаньте».

Паралельно ламали психіку. Йому говорили, що дружина дзвонила вже сорок п’ять разів — і більше він її не почує. Погрожували смертю просто й буденно: «Ти нам пофіг. Здохнеш — закопаємо, як собаку, у лісі», для них (катів) це була щоденна технічна робота, як то кажуть нічого особистого…

Театр слідства — постановка «знахідки», як ФСБ конструюює «докази»

Коли фізичний спротив було зламано, почалася фальсифікація. За словами Владислава за чіткою інструкцією ФСБ його вивезли в степ між Армянськом і Красноперекопськом. Показали корч із дуплом серед руїн і коротко пояснили: «Ось тут ти знайшов «схрон». Зрозумів?» Пізніше, уже з «військовим слідчим», цю сцену відтворили вдруге — тепер «по процедурі», на камеру.

Далі був поліграф і заздалегідь підготовлене відео «зізнання». Йому пояснили, що він має говорити: нібито виконував завдання СБУ, а граната була «для самозахисту від агресивних кримських татар». Абсурдність цієї формули вражала Владислава навіть у тому стані.

«Граната для самозахисту? — згадує він. — Якщо до мене підходять люди, я що — маю підірватися разом із ними?»

Текст «свідчень» видали наперед. У кімнаті стояли цивільні куратори ФСБ, уважно стежачи за кожним рухом. Проте Єсипенко навмисне міняв положення тіла, розуміючи, що відео нарізатимуть. Зрештою ці записи так і не використали.

Незалежних адвокатів до нього не допускали. Коли дружина все ж знайшла захисників, ФСБ змусила його писати заяви про «відмову».

«Куратор, майор Коровін, казав: твоя дружина хоче нам «змішати карти». Ти маєш бортувати адвокатів».

Його переховували в ізоляторі без зв’язку, переводили з місця на місце. У суді він публічно заявив про катування і наполіг на зміні адвоката. Проте суд відхилив клопотання, залишивши призначену захисницю. Лише її несподіваний самовідвід відкрив шлях до незалежного захисту. Усі прохання перевірити місця катувань — підвал у Бахчисараї, будівлю з банером «посуд», можливі сліди крові — суд відкинув.

Півтора року в СІЗО-1 Сімферополя перетворилися на суцільний «день бабака». У камері на 16 нар — до 25 людей. Каша на воді з камінцями, хліб, з якого можна їсти лише скоринку. П’ять місяців — без радіо й телевізора.

Коли почалися ниркові коліки, він годинами сидів притулившись спиною до батареї, намагаючись зігрітися. Лікарів — один-два на всю установу, ліків немає. «Це теж було своєрідним катуванням», — згадує він.

Після публічних заяв про катування його знову вивезли до підвалу — цього разу вже в Сімферополі. Чоловік із «московським» акцентом говорив холодно й буденно: «Через тебе мене викликали з Москви, ти тут чудиш». Лунали погрози сексуального насильства, хоч цього разу вони не перейшли в дію.

«Я зрозумів — іду проти системи й не знаю, чим це закінчиться».

16 лютого 2022 року суд оголосив вирок — за статтями 222 і 223 КК РФ. «223-тя виключає умовний термін. Вони спеціально так склали справу, щоб не було збоїв», — пояснює Єсипенко.

У колонії № 2 в Керчі його зустріли «прийманням»: навпочіпки, собаки, удари. В’язнів змушували підписувати «згоду» на безоплатні роботи. Тих, хто відмовлявся, били й залякували зґвалтуванням, погрожували «нижньою кастою». ШІЗО і «яма» ставали покаранням за найменші порушення.

Медична допомога надавалася лише тоді, коли життя вже висіло на межі. Він згадує хлопця «Сову» з діабетом, який помер після нічних мук і затягування медичних рішень, і 28-го «Козла», що загинув від онкології. Ці смерті були передбачуваними — і тому ще страшнішими.

Системна мішень — українці з Херсонщини та кримські татари під пресом «екстремізму»

Після початку повномасштабного вторгнення охоронці раділи «воді в каналі». У бараках, серед українських ув’язнених запанувала тиша. До колонії масово звозили людей із Херсонщини, окремо селили в «шостий загін». Їхні вироки швидко «підганяли» під російський кодекс. Нові правила режиму супроводжувалися прямими погрозами: відмова від «добровільних» робіт означала втрату передач, побачень, а згодом — «яму».

Свідчення проціджуються крізь буденну рутину колонії, але їхній зміст — про цілеспрямовану політику: кримських татар вибірково й масово заганяють у рамку «екстремізму/тероризму», де релігійність дорівнює підозрі, а «таємний свідок» — доказу. Спогади Владислава лише підкріплює цю картину:

«До ув’язнення я не розумів масштабу — чув про поодинокі затримання, але не бачив системи. У колонії вона стала очевидною: більшість співкамерників за «екстремізм/тероризм» були кримськими татарами.

Справи вибудовувалися за трафаретом: «Хізб ут-Тахрір», релігійні зустрічі, переклади Корану «не із затвердженого списку», невидимі «таємні свідки», яких суд не перевіряє, і вироки на 10–14 років без реальних доказів. Люди, яких я бачив, були спокійними, набожними, не тримали зброї в руках і не визнавали провини — «за що?» — казали вони.

Репресії наростали щомісяця і щороку з 2014-го, бо саме кримські татари відкрито опиралися окупації; їхня гідність і відмова від «каяття» зустрічалися з фабрикаціями і ярликом «екстремізму», що перетворився на універсальний інструмент придушення корінного населення півострова.»

Для читача важливо побачити, це не «окремі історії віри», а відтворюваний механізм — від криміналізації читання і спільних молитов до довгих вироків, які опирались на свідчення невидимих, безликих свідків. Саме тому документування і публічність мають не моральне, а практичне значення: вони розривають тишу, на якій тримається репресивна машина РФ.

Публічність працювала як тимчасовий щит і для самого Владислава, коли про справу писали, рівень відкритого насильства падав, а «найбрудніші» практики відкладали — натомість посилювався тихий тиск через ліки й медогляди, зрив передач і погрози «каяттям».

Міжнародні заяви та постійна робота незалежних адвокатів створювали для тюремників і слідчих ризики — від персональної ідентифікації до санкцій і заочних проваджень — і це стримувало їх. Це не гарантія безпеки, але саме завдяки публічності та юридичній наполегливості вдавалося зменшувати інтенсивність побиттів і «яму», фіксувати порушення та вибивати мінімальний доступ до медицини і зв’язку.

«Коли про мене писали, мене менше били. Але вони вміють тиснути тишею: забрати ліки, зірвати огляд — і ти вже на тонкому льоду».

Спроби змусити до «каяття» не припинялися. Куратор любив слово «урабатувати» — зламати людину до стану, коли вона сама попроситься в підвал.

Адвокати далі безперервно фіксували порушення і готували «подушку безпеки» на момент виходу.

Звільнення відбулося тільки після відбуття строку — 20 червня 2025 року Владислав вийшов із колонії, де ключовим ризиком була повторне «прінемалово» від ФСБ уже на виході.

Саме тому адвокат зустрів його й оперативно вивіз через Сочі до Адлера, звідти — рейсом до Вірменії; у Єревані за підтримки співробітника посольства України Владислава провели «зеленим коридором», оминаючи контроль ФСБ на спільних чергуваннях із місцевими прикордонниками.

Лише після цього він безпечно транзитував до Варшави і Праги, де возз’єднався з родиною.

Історія Владислава Єсипенка — це не набір окремих епізодів, а ланцюг системних порушень: незаконне затримання, катування, фальсифікація доказів, недопуск адвокатів, нелюдські умови утримування, жорстоке поводження в колонії.

«Я вийшов, — каже він, — але всередині мене досі сидить той, кого катували. І поки інші залишаються там, говорити — це мінімум, який я можу».

Його історія — не лише про біль і виживання. Це прямий заклик до дії для тих, хто має владу й обов’язок зупинити цей божевільний атракціон безкарності. Часу обмаль, кожен день тиші — це нові вироки, зламані тіла й діти, що чекають на тих, кого можна було врятувати вчасно.

Авторка тексту: Світлана Косенко.

Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Норвегії та Фонду домів прав людини. Проєкт «Протидія насильницьким зникненням на тимчасово окупованих територіях України» реалізує Громадська спілка «Дім прав людини «Крим» у партнерстві з Громадською спілкою «Освітній дім прав людини в Чернігові» та Громадською організацію «Кримський процес». Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Громадської спілки«Дім прав людини «Крим» і жодним чином не відображає офіційну позицію Уряду Норвегії.

Усі зображення в цьому матеріалі створені за допомогою штучного інтелекту та мають виключно ілюстративний характер.