Коли російські війська зайшли на північ Житомирщини, Людмила Кураченко з села Залісся не думала про власну безпеку. Її невістка з дев’ятимісячним онуком залишилася в окупованій Радчі без води, їжі й памперсів. Попри блокпости, танки й погрози російських військових, жінка двічі намагалася прорватися до рідних. Зрештою окупанти самі посадили її на бронетехніку й відвезли в окуповане село. Це історія про материнську відвагу, яка виявилася сильнішою за страх.

Погріб, свічки, документи: як мешканці прикордоння готувалися до війни за лічені хвилини 

24 лютого 2022 року Людмилу Кураченко розбудив телефонний дзвінок. Була четверта ранку. Телефонував брат із Києва.

 «Що ти робиш?» — питає. Я кажу: «Що в цю пору можна робити?» А він: «Війна. Бігом збирай документи, воду, хліб, свічки, сірники — усе неси в погріб», — згадує жінка.

Спочатку вона не повірила. Вибігла на ґанок. Небо над селом Залісся вже палало червоними загравами. Здалеку долинали вибухи.

Того ранку її родина готувалася до найгіршого. До погреба перенесли документи, найнеобхідніші речі, запас води, хліб, свічки й сірники. Здавалося, що вибухи ще далеко і, можливо, біда омине їхнє село.

«Ми думали, що якось минеться», — каже Людмила Володимирівна.

Попри тривожні новини, у Заліссі ще трималися за звичне життя. Людмила Володимирівна працювала кухаркою в шкільній їдальні. Діти приходили на уроки, а працівники школи готували для них гарячі обіди. Здавалося, що повсякденний ритм ще здатен захистити від реальності.

Усе змінилося 16 березня.

Того дня кухарі ледве закінчили готувати обід, коли неподалік школи впала перша авіабомба.

 «Як почало бахкати, ми поховалися біля видачі. Потім ледве повтікали», — пригадує жінка.

Відтоді погріб став єдиним прихистком для родини.  «Як тільки починалися обстріли, ми щоразу спускалися і чекали, поки обстріл ущухне. Кожна жилка трусилася», — згадує Людмила Володимирівна.

«Мамо, забери Свєту!»

Найбільше Людмила Володимирівна хвилювалася не за себе.

Її невістка Світлана разом із дев’ятимісячним онуком Святославом залишалися в Радчі — селі, яке вже опинилося під контролем російських військових. Зв’язок із ними майже зник, а новини доходили уривками.

У цей час обидва сини Людмили служили у Збройних Силах України. Один — військовим хірургом у Дніпрі, інший виконував бойові завдання на Луганщині. Коли вдавалося додзвонитися, вони говорили про одне й те саме.

 «Мамо, забери Свєту. Забери дитину», — просив син.

Між Заліссям і Радчею стояли російські блокпости. Напередодні окупанти розстріляли поліцейський автомобіль і машини лісового господарства. Кожна поїздка цією дорогою могла стати останньою.

Попри небезпеку, Людмила Володимирівна вирішила їхати. Разом із донькою Любою вони завантажили до автомобіля воду, продукти та дитячі речі й вирушили в бік Радчі.

Дорогою їх кілька разів зупиняли російські військові. Озброєні автоматами, вони виходили назустріч машині, змушуючи зупинятися.

 «Вони автомати наставили. Я руки вгору, паспорт узяла й пішла. Стою, плачу. Вони махнули: “Їдьте”», — згадує Людмила Володимирівна, та за кілька кілометрів їх чекала ще одна зупинка. Російські військові знову оточили автомобіль і наставили автомати.

«Питають: “Куда едете?” Кажу: “У Радчу, треба внука забрати. Невістка в батьків”. Один каже: “Отправь её нахер, откуда приехала”. А другий стоїть і каже: «Не переживайте. Вы заберёте своего внука. У меня вчера дочь родилась»,  — і дозволив їхати далі.

“Я тільки плачу, слова сказати не можу», — розповідає жінка.

Дістатися до Радчі Людмилі Володимирівні вдалося, але батьки невістки навідріз відмовилися залишати дім. Вони були переконані, що виїзд лише наражає родину на ще більшу небезпеку.

«Сват каже: “Я не поїду. До Білорусі звідси всього вісім кілометрів. Нас усі снаряди перелітатимуть, а до вас у Залісся вже летітимуть напряму. Ми не поїдемо”». Не наважилася виїхати й невістка Світлана. 

Після першої невдалої спроби евакуації зв’язок із Радчею майже зник. Людмила Володимирівна не знала, чи живі її невістка Світлана та дев’ятимісячний онук Святослав, які залишилися в окупації.

За кілька днів до Залісся лісом дісталися знайомі і повідомили жахливу звістку. Будинок сватів зазнав обстрілу: вибухом пошкодило хату, згоріли гараж і автомобіль. Родина вже дванадцять днів не виходила з погреба: дванадцять днів без води, без хліба, без дитячого харчування, без підгузків.

Найбільше непокоїв маленький Святослав. Дев’ятимісячна дитина понад тиждень жила разом із дорослими в холодному погребі, під безперервними обстрілами.

Знову зателефонував син. Він служив далеко від дому, але знав, у яких умовах залишилися його дружина й дитина.

 «Мамо, забери Свєту, забери дитину», — у розпачі просив він.

Після цієї розмови Людмила більше не вагалася. Попри небезпеку, російські блокпости й майже повністю зруйновану дорогу, вона вирішила вдруге їхати до Радчі.

Обхідними шляхами: повз ворожі блокпости 

Цього разу дорога до Радчі стала ще складнішою. Звичний асфальтований шлях уже був переритий, тож дістатися села можна було лише в об’їзд. Їхали понад полем, а потім пробиралися лісовими дорогами.

 «Їдемо-їдемо… Уже асфальт переритий, усе перекопано. Поїхали понад полем, через ліс, тільки тоді виїхали в той бік», — пригадує Людмила Володимирівна.

Біля Грезлі на них уже чекали російські блокпости. Якщо під час першої поїздки танків тут ще не було, то тепер вони стояли просто обабіч дороги.

Автомобіль зупинили озброєні військові: «Куда едете?»

 «Треба внука з Радчі забрати, —  Людмила вийшла з машини, підняла руки й простягнула паспорт: — Уже думала, що все».

Спочатку відповідь була категоричною: «Вы туда не проедете. Вас туда никто не пустит».

Коли жінка запитала, як тоді забрати дитину, один із військових відповів:

«Если поедете сами, вас там расстреляют».

Окупанти пояснили, що цивільні автомобілі до Радчі не пропускають. Сказали чекати на командування, хоча й самі зізнавалися, що не можуть із ним зв’язатися.

Поки чекали, Людмила спостерігала за тим, що відбувалося навколо. Неподалік розташувалися бурятські підрозділи: просто неба стояли казанки, лежали ковдри, біля магазину — заморожені продукти.

«Дивилася на них і думала: ви ж у селі, у людей є груби, газ. Якби були кмітливі, то знайшли б, де приготувати їжу, а не сиділи тут просто неба», — згадує вона свої тодішні думки.

Через деякий час до неї підійшов один російський військовий:

«Я понимаю ваш язык. Говорите».

Розповів, що йому двадцять один рік, він із Ростова, його мати родом із Черкащини, а брат живе у Стрию на Закарпатті.

 «Моя мама думает, что я на учениях в Беларуси. Она не знает, что я воюю».

На бронетехніці окупантів

Їхати власним автомобілем до Радчі окупанти не дозволили.

«Поедете на нашей машине», — сказали російські військові.

Спочатку Людмила не зрозуміла, про що йдеться. Лише коли їй показали замасковану гіллям військову техніку, стало ясно: далі доведеться їхати разом із окупантами.

«Кажу: “Я не залізу. Я після операції”. А вони: «Поможем».

Колона складалася з трьох бойових машин. Попереду рухався танк, за ним — гусенична бронемашина, у яку посадили Людмилу, позаду — ще один танк. Усередині поруч із нею сиділи близько восьми озброєних російських військових. Дорога здавалася безкінечною.

Один почав розпитувати про українських військових.

 «Почему ваши воюют?»

«Та як же воюють? Зять не військовий, брати не військові», — відповіла Людмила.

«А нам говорили, что у вас все воюют», — відказав він.

Жінка майже не слухала розмову. Увесь час її не полишала одна думка: чи довезуть її живою.

 «Я тільки “Отче наш” читала і Псалом 90. Більше нічого не могла. Думала: куди вони мене везуть? Посеред дороги двигун бронемашини раптом заглох. Я думала: усе, це кінець».

Поки окупанти намагалися завести машину, Людмила безперервно молилася.

Коли двигун нарешті запрацював, рушили далі. Незабаром техніка зупинилася біля сільської ради в Радчі. «Я й сама не знаю, як вилізла з тієї машини. Чи то страх допоміг, чи Господь».

Російські військові вивели жінку з бронемашини й повели до будинку невістки. Озброєні солдати рухалися поруч, тримаючи автомати напоготові, ще кілька залишалися на техніці та вздовж дороги.

Побачивши їх, невістка Світлана, яка тримала на руках дев’ятимісячного Святослава, разом із батьками вирішили, що свекруху ведуть на розстріл.

Коли жінка зайшла на подвір’я, невістка не стримала сліз. Вона кинулася обіймати свекруху й одразу передала їй дитину.

 «Голодний… Голодний. Немає чим годувати».

За дванадцять днів у погребі запаси майже закінчилися. 

«Світлана потім казала, що за цей час навчилася їсти все, що тільки можна було знайти. Уже не перебирала їжею, бо просто не було чого їсти”», — згадує Людмила Володимирівна.

Окупанти донесли до бронемашини дитячий візок і кілька сумок із найнеобхіднішими речами. Людмила взяла онука на руки.

Вона ще раз вмовляла сватів їхати разом із ними, але ті відмовилися. Згодом сват викопав землянку, у якій переховувалися від обстрілів. Лише 7 квітня змогли вибратися до рідних.

«Мамо, ти в мене герой»

Дорога назад була не менш небезпечною.

Людмила бачила, як один із окупантів без будь-якої причини стріляв угору: по дахах будинків, парканах і стовпах.

На одному з блокпостів до неї підійшов російський військовий.

 «Почему ваши так делают? Мы же ваших не трогаем. Почему ваши этой ночью “Урал” наш подорвали? Двадцать пять человек погибло».

Людмила не відповідала.

За мить той самий військовий сказав фразу, яка врізалася їй у пам’ять:

 «Ну ничего, мы свою технику отработаем».

Саме тоді вона зрозуміла, що після підриву російської колони окупанти можуть вдатися до ще жорстокіших обстрілів.

Перед тим, як відпустити, інший військовий несподівано застеріг:

 «Идите только по асфальту. На обочину не становитесь — здесь всё заминировано».

Повернувшись до своєї машини, яку довелося витягати з лісової дороги, Людмила вперше за довгий час змогла додзвонитися до сина. Через постійні перебої зі зв’язком він майже три тижні не знав, чи жива мати.

 «Мамо, мені камінь із душі зняли, — сказав він, — ти в мене герой. Не кожен на таке наважиться».

Сама ж вона на це лише усміхається.

 «Який там герой… Треба було рятувати дитину».

Пекельна ніч: втрата всього господарства 

17 березня, близько опівночі, після кількох годин безперервних обстрілів здалося, що стало тихіше. Вони піднялися з погреба до будинку.

Чоловік Петро ліг відпочити у спальні. За мить пролунав потужний вибух.

 «Кажу: “Петю, тікай у погріб”. А він відповідає: “Куди в погріб? Я нічого не чую”».

Людмила побачила, як по кімнаті летить пір’я з розірваної подушки. Осколок пробив стіну будинку, прошив подушку і поранив чоловіка.

 «Він каже: “У мене кров”. Йде кров. Я його за руку тягну».

Людмила Володимирівна встигла витягнути чоловіка до кухні, коли стався ще один удар.

 «Як шарахне! Бачу: усе горить. Полум’я!..».

Загорівся хлів. Усередині залишалися корова, дві свині.

Через відсутність електрики не працював насос, тому воду носили відрами. Щоб урятувати будинок, виливали все, що було під рукою, навіть чотири відра молока.

Сусіди, побачивши заграву, самі прибігли допомагати. Винесли з будинку найцінніші речі: холодильник, телевізор та інше майно, відтягнувши їх подалі від пожежі. Згодом, попри небезпеку, приїхали пожежники й загасили вогонь.

Втім, урятувати господарство не вдалося.

У пожежі загинули корова та дві свині, було повністю знищено хлів.

 «Балка впала, усе порозривало».

Після обстрілу будинок залишився без вікон, із пошкодженим дахом та посіченими стінами.

Погріб замість дому: як родина ховалася від обстрілів

Після обстрілу Людмила з чоловіком переїхали до матері Петра, де прожили близько півтора місяця. До свого будинку приходили лише за потреби.

Навіть після того, як активні бої трохи вщухли, страх не зникав.

 «Я дві неділі в хату не заходила. Так боялася». Як тільки починає стріляти, ми знову в погріб».

Він став справжнім укриттям для родини. 

 «Це було наше бомбосховище. Тут стояв диван, широка лавка. Дві коляски. Перебували двоє внуків: одному сім місяців, другому — дев’ять, донька, невістка, ми з дідом».

 Невдовзі дітей вдалося вивезти з небезпечної території. Людмила з чоловіком залишилися самі.

Повернення до понівеченого будинку стало окремим випробуванням. Навіть після деокупації жінка не почувалася там у безпеці.

Зруйнований дім і незламна воля жити далі 

До будинку родина почала повертатися поступово. Відновлення житла потребувало допомоги. За словами Людмили, вікна родині безкоштовно встановили благодійники з Чехії. Держава також виділяла кошти на відновлення, однак, за словами жінки, цих грошей було недостатньо для повного відновлення господарства.

Для Людмили повернення додому не стало поверненням до колишнього життя. Будинок можна ремонтувати, вибиті вікна — замінити, а господарство — поступово відновити. Але пережите під час обстрілів назавжди залишилося частиною її пам’яті.

«Якось воно буде. З Божою поміччю. Слава Богу, що всі залишилися живі, — каже вона. — Усе інше можна пережити».

Історія Людмили Кураченко — це не лише розповідь про окупацію прикордонних сіл Житомирщини. Це історія про вибір, який роблять звичайні люди під час війни. Коли між страхом і порятунком рідних вони обирають дорогу вперед, навіть якщо вона проходить через ворожі блокпости, заміновані узбіччя і російські танки.

Матеріал підготували Ірина Губар та Ольга Галенчик за результатами польової місії в межах проєкту «Зміцнення стійкості громадянського суспільства заради справедливості та притягнення до відповідальності» за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Це не просто історія однієї вчительки. Це те, що Росія робить з українською освітою.

Тетяна Котік. Фото надане Тетяною Котік.

Є речі, які запам’ятовуються не тому, що були страшними. А тому, що були звичайними — і раптом перестали.

Рудий кіт запорізької вчительки Тетяни Котік на ім’я Оскар прокидається о пів на п’яту. Завжди. Він не знає про сирени, не знає, що десь за горизонтом горять міста. Він знає одне: настав ранок і треба їсти. Тетяна встає, годує його, лягає ще на годину — і прокидається знову. Збирається. Виходить.

Кіт Оскар. Фото надане Тетяною Котік.

Ранок 24 лютого 2022 року почався саме так. Пізніше вона скаже: «Я навіть новини того ранку не включала. Просто зібралась і пішла». У трамваї вже було видно черги до банкоматів, порожні вагони, чужі налякані обличчя. Але вона їхала на роботу. До своїх дітей. До гімназії №65 у Шевченківському районі Запоріжжя, де викладає вже одинадцять років поспіль.

Коли ти маєш клас — ти їдеш до класу. Мабуть, це найпростіший опис того, що таке професія “вчитель”.

Наприкінці березня 2026 року представники Освітнього дому прав людини — Чернігів мали польову місію до Запорізької та Харківської областей. Мета — документувати напади Росії на заклади освіти: зруйновані будівлі, перерване навчання, зламані долі тих, хто вчить і тих, хто вчиться. Фіксувати те, що легко не помітити за цифрами збитків.

У Запоріжжі вони зустріли Тетяну Котік. Її історія — це не просто історія однієї вчительки. Це розповідь про те, що Росія робить з українською освітою.

Тетяна викладає дітям з особливими освітніми потребами — тим, для кого навчання вже саме по собі є щоденним зусиллям. Діти, яким важливо відчувати порядок, ритуал, передбачуваність. І ось їхній світ — єдиний, який вони знали — розсипався за одну ніч.

Шкільний підвал як буденність

У перші дні повномасштабного вторгнення школа стала пунктом прийому переселенців: люди з Оріхова, Енергодару, Мелітополя зупинялись на кілька ночей, їли, перебирали одяг і їхали далі. 

Табличка на будівлі Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

З квітня — онлайн. Тетяна записувала відеопояснення до кожного уроку. Десь за екраном — батьки, які самі в паніці, самі не сплять, самі не знають, що буде завтра — і все одно сидять поруч з дітьми.

Але вона розуміла: це — не школа.

Восени 2022-го Тетяна попросила дозволу виходити очно — невеликими групами. Їй дозволили з однією умовою: перша тривога — всі негайно вниз.

Підвал тоді не мав ні нормального світла, ні меблів для навчання. Принесли стільці, поставили парти. Вчились так.

На Новий рік вони в школі влаштували свято. Прийшов «Миколай», залишив подарунки. Щойно діти потягнулись до них — сирена.

Пішли в підвал. Без світла. Без генератора. З ліхтариками в руках. Діти не хотіли додому.

Тільки уявити: підвал, ліхтарик, дитина з особливими освітніми потребами, яка пише букви в темряві і не хоче додому. Тому що тут — вчителька. Тому що тут — є сенс.

Саме проти цього «сенсу» Росія і воює.

Укриття будували поступово, майже два роки. Спочатку — шафи з класів, поставлені рядами замість стін. Потім справжні перегородки — штори. Окремі зони для кожного класу. Маленьке королівство під землею, де відбувається те, що зовні вже майже неможливе: навчання.

Зараз у класі Тетяни — дуже висока відвідуваність. Щодня. В укритті.

«Діти приходять сюди не навчатись. Вони приходять, щоб їх побачили, щоб почули».

Укриття Запорізької гімназії №65. Авторка фото: Наталія Чуфещук.

Руйнування ідентичності

Росія прийшла не просто руйнувати будівлі. Вона прийшла руйнувати освіту — як систему, як інститут, як носія ідентичності. І те, що відбувалось у Запоріжжі, було лише одним фрагментом картини, яка по всій Україні набирає масштабів катастрофи.

З 2022 року понад 4 тисячі шкіл були пошкоджені, а понад 400 – повністю зруйновані. Майже мільйон українських дітей не можуть відвідувати школу особисто. Ці цифри зростають майже щодня, адже Росія продовжує обстрілювати українські заклади освіти. 

Це не супутні жертви. Це ціль.

У класах на окупованих територіях освіта перетворилась на зброю — для знищення української ідентичності та переписування майбутнього. Російська влада насаджує свою навчальну програму та кремлівську пропаганду в школах окупованих регіонів, а вчителів, які відмовляються її виконувати, переслідують. На тих теренах, де росіяни не захопили школи фізично, вони прагнули знищити психологічно: бомбами, сиренами, страхом.

Другий день народження

У квітні 2025 року Тетяна виводила дітей з укриття після першої зміни. Того дня вона передавала їх батькам біля входу — там, де зазвичай стоїть під час прощань. Затримався лише один тато: треба було поговорити про успішність його сина.

Вони стояли рівно там, де завжди: біля дверей підвалу. Потім над ними щось пролетіло.

Розбите вікно Запорізької гімназії №65. Скрин з відео, знятого Юлією Підголою, під час моніторингового візиту.

«Я не злякалась у той момент. Згодом зрозуміла, що тато учня хапається за руку. Хлопчик побіг до воріт. Я побігла за ним, схопила і потягнула вниз в укриття».

Коли вона вийшла назад — все навколо в пилюці й склі. Поряд стояв будинок без верхніх поверхів. 

Вона викликала швидку, але через перевантаженість медпрацівників того дня, тато хлопчика поїхав до лікарні на поліцейській машині. Одна операція. Потім друга. Рука більше ніколи не буде повністю працювати.

«Потім люди питали: не страшно? Та ні, ні. А потім сідаєш і аналізуєш. Той уламок, що потрапив у його руку — він летів на рівні моєї голови. Якби я стояла трохи лівіше або правіше…»

Вона не закінчує. Називає той день «другим днем народження».

Є таке слово, яке в контексті війни вживають занадто часто і воно стирається — «стійкість». Але стійкість Тетяни Котік не схожа на плакатний героїзм. Вона його не декларує. Вона просто встає щоранку, годує кота, і йде до дітей. День за днем, майже чотири роки поспіль.

І поки вона це робить — Росія продовжує бомбити школи.

Запорізька гімназія №65 Запорізької міської ради. Авторка фото: Юлія Підгола.

Не тому що школи є військовими об’єктами. А тому що школи — це місця, де діти вчаться, що вони українці. Де вони дізнаються свою мову, свою історію, своє право існувати. На окупованих територіях батькам погрожували позбавити батьківських прав, якщо їхні діти не підуть до «російських» шкіл або навчатимуться за українською програмою онлайн. Вчителів в окупованих частинах Запорізької області утримували в підвалах по кілька днів, щоб зламати і змусити викладати за російською програмою…

Знищення школи — це знищення пам’яті. Знищення мови. Знищення того, ким діти виростуть.

Тетяна Котік це розуміє, можливо, навіть не формулюючи вголос. Вона просто щодня спускається в підвал і вчить дітей читати. Українською.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Освіта під прицілом» — документування нападів Росії на заклади освіти України. За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Ім’я та особисті дані свідка використані з її згоди.

Авторка тексту: Яна Собко-Бурова

У цьому матеріалі описані сцени насильства, смерті та голоду, які можуть бути травматичними для деяких читачів.

Ця історія — про понад 300 мешканців села Ягідне на Чернігівщині, яких російські окупанти 3 березня 2022 року загнали в задушливий шкільний підвал. Вона розповідає про 28 днів у тісноті, страху та постійній боротьбі за кожен ковток повітря.

Про десятьох, чиє життя обірвалося в нелюдських умовах, і про тих, хто вистояв, вів на дверях календар вуглинкою  та віддавав дітям останній шматочок їжі. А також про тих, хто 31 березня, після звільнення, побачив у небі двох лелек і зрозумів: життя повертається.

Це — розповідь Валентини Василівни, яка провела 28 днів у тому підвалі разом зі своєю 83-річною мамою та чоловіком.

Валентина Василівна народилася на Чернігівщині, проте більшу частину життя провела на Луганщині. У 1970-х роках її батько поїхав працювати на шахту і невдовзі перевіз туди всю сімʼю.

У 1996 році, на тлі економічної нестабільності, безробіття та загального розпачу, Валентина Василівна разом із родиною повернулася на Чернігівщину — до села Ягідне. Там вона влаштувалася працювати вихователькою в місцевому дитячому садочку.       

24 лютого 2022 року: початок війни

«Я прокинулась дуже рано і почула вибух», —  розповідає Валентина Василівна про ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку подумала, що це гул машини, але потім почула другий, третій вибух і зрозуміла — це війна. Чоловік не дозволив їй іти на роботу в дитсадок, і вона почала телефонувати батькам дітей з повідомленням, що садок не працюватиме.

Спочатку в селі було відносно спокійно, адже Ягідне розташоване на північ від міста Чернігова. Валентина Василівна до останнього не збирала «тривожний чемоданчик»,   але 2 березня «про всяк випадок» все ж вирішила зібрати документи в рюкзак.

3 березня: окупація Ягідного

3 березня окупанти зайшли в Ягідне з тилу, зі сторони сусіднього села Золотинки. Почувши звук техніки, Валентина Василівна спочатку подумала, що це українські військові. Проте, коли БТРи повернули на її вулицю, вона побачила на них намальовані кружечки і зрозуміла, що це ворожа техніка. Валентина Василівна металася від одного вікна до іншого, вдивляючись у вулицю. 

«Страху тоді не було. Просто була цікавість, куди вони йдуть і що вони будуть робити», — ділиться вона. Жінка швидко зробила кілька знімків, щоб передати інформацію, адже вважала, що це важливо. Ворожа техніка рухалася повільно  між її будинком і школою. На перехресті окупанти зупинилися та почали стріляти з кулеметів по вікнах. Стріляли не прицільно, а, скоріше, щоб налякати, змусити ховатися.

Чоловік Валентини Василівни, який вийшов винести сміття, зателефонував їй з лісу і повідомив, що росіяни вже в селі, і він не може повернутися, бо його можуть розстріляти. Жінка порадила йому бігти до свахи, де він і заховався в підвалі.

Того ж моменту Валентина Василівна написала у сільську групу: «Зайшли росіяни». Хотіла надіслати фото, але звʼязок почав зникати.

— Я не можу скинути, — повідомила доньці. — Перекинь мені, я перекину, — відповіла вона.Та вже тоді мобільний сигнал почав стрибати — хвилею, як і страх, що повільно охоплював усе село.

Окупанти в будинку

Після того, як основна маса техніки поїхала, під будинком Валентини Василівни почали зупинятися «Урали». Окупанти ламали паркани. Вони виламали вікно на першому поверсі, потім двері в підʼїзді, швидко перевірили квартири і піднялися на другий поверх. Їм довелося використати інструмент, щоб потрапити в квартиру Валентини Василівни, бо металеві двері не піддавалися. У квартирі перебували жінка та її 83-річна мама, яка була в стані нервового зриву і не могла рухатися.

Росіяни кричали: «Хто тут є?». «Дві бабусі», — відповіла Валентина Василівна. «Виходьте!» — наказали вони. Валентина Василівна вийшла, а мама лежала на дивані. «Де друга?» — запитав один з окупантів. «Лежить, он не може встати», — промовила жінка.

До квартири зайшли двоє військових. Один залишився з ними, а другий пішов обшукувати. 

Окупанти хазяйнували, передивлялись речі, забирали ліхтарики. Вони відкрили телефон Валентини Василівни і почали дивитися фотографії. Пізніше вона зрозуміла, що шукали фотографії військових. Телефон і планшет забрали, повитягували картки. «Можна з цієї карточки подзвонити в Росію?» — питали вони. «Я не знаю, я туди не дзвоню», — відповіла жінка.

Того ж дня до них зайшли ще шестеро-восьмеро військових азійської зовнішності, та один європейської, ймовірно, командир. Командир стверджував, що вони прийшли «захищати від нациків», але Валентина Василівна йому заперечила: «Нема тут ніяких нациків». Командиру це не сподобалося, і він пішов. Військові азійської зовнішності залишилися і почали митися у душовій кабінці.

Вночі було дуже темно, єдиним світлом була машина, що догорала на розі вулиці, яку підпалили вороги. Зранку 4 березня Валентина Василівна знову зробила фото з вікна, побачивши «Урали» з кружечками. Вона знову передала фото доньці. Жінка згадує, як дуже хотілося  кинути гранату в скупчення ворогів.

Життя в підвалі

Зранку 4 березня жінки почули стрілянину. Стало страшно. Валентина Василівна вирішила відвести маму до шкільного підвалу, що знаходився через дорогу. Вона попросила дозволу у азійця, який сидів у дворі, і той дозволив. Окупант з автоматом супроводжував їх до підвалу, де вже був кочегар Вася з дружиною. Жінка взяла з собою чоботи і дуже мало їжі. Коли вона повернулася за ковдрою, окупант вистрілив їй під ноги. Він зробив це просто так, для задоволення.

Шкільний підвал був темний і вологий. У кутках павутиння. Старі парти навалені одна на одну. Десь валявся зламаний глобус. На стіні — дитячі малюнки, вицвілі і покриті пилом. Під ногами — тріскучі дошки і шматки штукатурки.

З 4 по 6 березня людей з усього села Ягідне почали заводити до підвалу. Місця не вистачало. Люди узялися виносити все, що було там, на вулицю. Всього в підвалі зібралося близько 360 людей. Було дуже тісно. 5 березня чоловіка Валентини Василівни також привели. 

Загалом у підвалі було 5 кімнат. «Чоловіки й жінки були разом», — розповідає Валентина Василівна про те, як люди розміщувалися в підвалі. — «В одній кімнаті була вся наша вулиця». Всього у селі було пʼять вулиць.

В кожній кімнаті була різна кількість людей. У їхній знаходилось 37 людей, з них 9 дітей. Для дітей прилаштували  шкільні дошки, щоб вони могли лягти. Решта сиділи на стільцях. Валентина Василівна провела 28 днів на стільці. «Я спала і сиділа, спала і не спала», — згадує вона. «Якщо дві години я поспала за добу, це було добре». Вночі люди намагалися мовчати, щоб дати відпочити тим, хто спав. Було дуже важко.

Деяким людям дозволяли брати речі, іншим нічого. Їжі не вистачало. У перший день жінки голодували, а на другий їм кинули декілька російських сухпайків. Місцеві жителі організували приготування їжі на вогнищі нагорі в школі, ходячи за продуктами по дворах під конвоєм.

Валентина Василівна рідко виходила, бо дуже переживала за маму.

Протягом перших трьох днів (4-6 березня) їм дозволяли вільно виходити до туалету і постояти, але по периметру школи були озброєні росіяни. Потім випускати стали рідше, часто тільки зранку і з великими чергами. Були дні, коли їх не випускали до обіду.  Пізніше —  взагалі  перестали, а в підвалі поставили відро, куди ходили в туалет усі: і старі, і малі, і чоловіки, і жінки. Молоді жінки та літні люди мали свої проблеми з гігієною, а неможливість помитися чи переодягнутися перетворювала підвал на пекло. 

«Це і запах, і все разом, ця вся суміш. Люди дихали своїми відходами. Мене аж вивертає, як згадаю», ділиться жінка.

«Я думала, що ми день почекаємо і підемо додому», — згадує вона. Але коли настав понеділок, 7 березня, стало зрозуміло, що окупанти тут надовго. Тоді жінка вирішила вести календар. Ручка не писала, тож Валентина Василівна взяла вуглинку з вогнища й стала відмічати дні на дверях. Це був її особистий літопис, символ опору і надії.

Вона дивилася на матерів, що прийшли з дітками та з їхніми звичними речами: водою, вологими серветками, памперсами, і використовували їх, як удома. «Я кажу: «Дівчата, дивіться». Невідомо, скільки ми тут будемо сидіти. Так що бережіть свої серветки, бережіть памперси». Лише тоді люди замислились над тим, що їхній полон може тривати довго.

Валентина Василівна розповіла, як на третій день у підвалі зʼявилася жінка з малим дитям. Її історія була, як жахливий сон. На трасі підбили їхню машину, коли вони виїжджали з сімʼєю. Чоловіка і старшу доньку вбили на очах у матері. Поранена склом в голову, з річною дитиною на руках, вона проповзла від колгоспних полів до будинків, ховаючись там цілу ніч. Згадує, що залізла туди, де, видно, були наші військові, бо там був хліб, ковбаса, щось, що можна було поїсти. Там її і знайшли та привели до підвалу. Вона зайшла з відсутнім поглядом, немов уже була там, де її близькі. Жінка різала манікюрними ножицями пасма волосся, злиплі від крові, а її очі були порожні, в них не було ні сліз, ні істерики. Тільки шок.

Їжі не вистачало. Діти не наїдалися. Матері та бабусі віддавали їм свої мізерні порції — просто відварену крупу, без будь-яких добавок. Дитячі організми, що ростуть, мучилися від голоду, а дорослі мовчки спостерігали, як діти з кожним днем слабшали. Одного разу росіяни привезли візок хліба, але це були лише крихти та огризки, перемішані з піском.

Під час обстрілів, люди тікали в підвал, бо спочатку не розуміли, хто і звідки стріляє. Лише згодом вони почали аналізувати й усвідомили, що це самі окупанти влаштовують обстріли, а потім стоять і посміхаються, спостерігаючи за панікою. «Вони стріляють, а люди бояться і тікають», — згадує Валентина Василівна. Коли ж почали стріляти й по окупантах, вони також ховалися. «Навіть у тувинців очі ставали круглими» — згадує Валентина Василівна. Страх не має національності.

А ще згадує позивні: «Павук», «Глухий» і «Клен». До них у кімнату заходив тільки «Глухий», він міг дати дітям потримати автомат. Він також говорив, що його дід з Житомирської області, але не знав, що б той сказав про його дії.

Окупанти зганяли всіх людей у підвал, включаючи тих, хто готував їжу, коли привозили поранених військових або продукти, щоб ніхто нічого не бачив. У школі, де був шпиталь, лікували поранених ворогів. 

В цьому шпиталі опинився 14-річний хлопчик, якого поранило осколком у спину. Йому була потрібна операція, окупанти вирішили перевезти його до польового госпіталю в селі Вишневе. Однак того дня його не забрали, бо вивозили своїх поранених. Для хлопчика просто не знайшлося місця. Цілу ніч він просидів у підвалі, стікаючи кров’ю, а вже наступного дня його вивезли. Згодом він опинився в Білорусі. Рідним вдалося знайти підлітка завдяки посту гомельської медсестри у соцмережах, а з допомогою волонтерів повернути додому.

Тяжкі умови та смерть у підвалі

У підвалі, де не було вентиляції, задуха була настільки сильна, що люди роздягалися до білизни, але все одно задихалися. Люди стояли біля дверей, намагаючись зловити хоч ковток свіжого повітря, що проникав ззовні. За 28 днів померло 10 чоловік, переважно літні. «Перший помер дідусь-музикант. Помер від того, що все-таки як-не-як задуха ця була, і дихати нічим, і стрес оцей весь», — каже жінка. 

Якщо людина помирала вдень, її виносили на подвірʼя і складали в кочегарці. Якщо ввечері, то тіло залишалося до ранку поруч з усіма. «Люди аж зітхали, наче місця більше ставало. Це не нормально, але ж в тих умовах, в яких ми були, так воно, мабуть, сприймалося», — згадує Валентина Василівна.

Коли померлих накопичилося, окупанти дозволили кільком чоловікам поїхати на цвинтар. Але ця «добра воля» виявилася пасткою: росіяни відкрили вогонь по кладовищу, і уламки поранили тих, хто приїхав ховати померлих.

Дітям було дуже важко без руху. Одна дівчинка з мамою, мала дитячий візок, де її ніжки були опущені, і вона плакала від дискомфорту. Валентина Василівна знайшла фанерку, і чоловіки прикрутили її, щоб дитина могла спати рівно.

Звʼязку не було. Окупанти наказали здати всі телефони, погрожуючи розстрілом. Валентина Василівна віддала свій старий телефон ще в квартирі, а новий, який був при ній, ховала. Коли ж окупанти почали робити обшуки, чоловік сказав їй: «Віддавай, воно того не варте».

«Я так вдячна своїй дочці, що вона мені зробила хмарне сховище, що фотографії, номери телефонів, всі там залишилися», —  розповідає жінка.

Окупанти перестали пускати людей додому, пояснюючи це тим, що після їхніх візитів починаються обстріли, які влучають у їхню техніку. Корів, які ходили мешканці села доїти, постріляли.

Валентина Василівна згадує, що бачила на формі окупантів білоруську емблему, хоча не знає, чи це були самі білоруси, чи просто форма. За її спостереженнями, серед військових були як європейці на вигляд, так і декілька бурятів, тувинців на території школи було небагато.

Коли люди виходили з підвалу, вони бачили, що на городах під кожним будинком стояла військова техніка: танки, БТРи, «Тигри». «Їх не можна було порахувати. Тому що вони заполонили все село», — згадує жінка.

Мародерство

Валентина Василівна заходила додому лише двічі. Її квартира була перевернута: речі з усіх шаф були витрушені й лежали купою — одяг, фотографії, книги, навіть дрібні нитки та ґудзики. Мародерство було системним. Коли ще випускали до туалету, жителі бачили, як окупанти зносили з усього села речі в сумках і мішках до своїх вантажівок «Урал».

Машини були повністю забиті награбованим: від пральних машин та інструментів до особистих речей. У будинку Валентини окупанти винесли в коридор мікрохвильову піч, але так і не забрали. Після звільнення люди знаходили свої речі на зовсім інших вулицях.

Так, сваха Валентини Василівни знайшла свою шкатулку з документами в чужому будинку, що прибирали. «Каже, була в шоці, що пішла прибирати і знайшла свою шкатулку з документами», — згадує Валентина Василівна.

Звільнення та повернення до життя

30 березня люди почули різке гудіння ворожої техніки. Потім настала гнітюча тиша. Найвідважніші виламали двері й вийшли, але навколо не було нікого. Однак страх, що сковував людей протягом місяця, був настільки сильним, що вони не наважилися одразу покинути своє сховище. Цієї ночі, 30 березня, мешканці Ягідного знову провели в сирому підвалі, попри те, що небезпека, здавалося, минула. Лише вранці 31 березня вони вийшли на подвірʼя.

«І тут, ви знаєте, заходять наші військові. Я вам передати не можу, які це були емоції. Ой, це був і сміх, і сльози, і крики, і це була така радість», — згадує Валентина Василівна. Приїхала медична допомога. Саме тоді, коли зайшли військові, люди підняли очі на небо і побачили двох лелек, що літали над ними. «Це було, знаєте, наче якесь таке життя повертається до нас», — каже жінка.

Наші військові сказали, що наступного дня буде евакуація. 1 квітня прийшли автобуси. Валентина Василівна забрала маму, бо розуміла, що їй потрібна медична допомога. «Їхали дуже обережно, два автобуси, цілу дорогу боялися вліво-вправо повернути», — згадує вона. По дорозі вона бачила обстріляні дерева, і тоді «перший раз за весь час сльози вискочили, це пішла емоція. Плакала дуже».

Їх вивезли в Куликівку, де вони зареєструвалися, а потім поїхали до Києва. Валентина Василівна планувала їхати до доньки в Рівненську область, але в Києві дізналася, що донька вже в Німеччині. Їх відвіз сват до свого друга на Черкащину.

Спочатку Валентині Василівні було важко уявити повернення додому, адже «все це поламане, все це валяється, таке розбите». Але через три-чотири дні їй дуже захотілося додому. Через місяць вони повернулися. На зарплатній картці залишилися дві зарплати, що врятувало їх. Чоловіку також перекинули гроші. Вони купили інструменти і почали відновлювати будинок.

Люди поверталися поступово. «Поверталося життя, почали руками щось робити, прибирати, щоб зайняти руки, щоб голова не боліла, як кажуть, не поверталися в ці згадки», — розповідає Валентина Василівна. На їхньому городі БТРи повикручували ями, але вони їх загорнули і вирівняли.

Школа і дитячий садочок в Ягідному не відновили роботу. Вирішили зробити там музей. Дітей возять автобусами до інших шкіл. Нещодавно в клубі, де був склад снарядів, чоловік підірвався на міні. «Це буде безкінечно», — каже Валентина Василівна, розуміючи, що наслідки війни ще довго даватимуться взнаки.

Багато будинків згоріло або були знищені. «Не було жодного вцілілого будинку чи квартири, всі були пошкоджені», — згадує вона. Але завдяки волонтерам і державі село відновилося.

Мама Валентини Василівни тримається, хоча їй дуже важко. «На моє життя три війни випало», — каже вона. «Одна вітчизняна, а друга, каже, на Донбасі, а третя тут».

Валентина Василівна зізнається, що про підвал можна розповідати нескінченно, адже це болить. Спогади трохи притупились, але все одно повертаються. Вона сама може спуститися в підвал і подивитися на це «як у кіно», не вірячи, що вона там була. А деякі люди не можуть пройти повз школу.

Ця історія — це свідчення незламності духу українського народу, який, попри пережитий жах і біль, знаходить у собі сили повертатися до життя, вірити в майбутнє і бачити лелек, що літають у небі, як знак надії.

Матеріал підготували Наталія Чуфещук  та Тетяна Крилова в межах проведення поглибленої школи «Правда через історії», що реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).

Коли російські війська намагалися прорватися в напрямку Києва, разом з іншими населеними пунктами, вони окупували Новий і Старий Биків, що на Чернігівщині. Тут вони розстріляли 6-х цивільних чоловіків та 3-х українських військовополонених, розміщували техніку просто у дворах людей, облаштовували катівні в підвалах та понад місяць грабували місцеве населення. 

Початок окупації

У неділю 27 лютого близько 13:30 російські колони зайшли в Новий Биків зі сторони Макіївки, вони прямувавши в бік Києва. За пів години до їхнього заходу було підірвано міст між Новим і Старим Биковом, внаслідок чого була пошкоджена лінія електропередач і села залишилися без електропостачання. Через низький рівень води в річці Супій, російським війська вдалося швидко налагодити переправу. Вони зіштовхнули в річку дерева і так змогли перемістити техніку техніку. Перші машини перетнули зруйнований міст близько 17:00.

Міст, що сполучає Старий і Новий Биків

Свідки розповіли, що відразу російські підрозділи зустріли опір ЗСУ — їх намагалася спинити рота охорони. Бій тривав близько 30 хвилин у складних умовах, адже поруч житлові будинки. Українським захисникам тимчасово вдалося затримати просування, після чого російські війська розосередилися прилеглими вулицями й зупинився на ніч у селі.

Життя в окупації

Російські підрозділи розмістилися в амбулаторії, двох школах, дитсадку, пожежній частині, Будинку культури, приміщенні старостату та в церкві. Техніку ставили біля цих будівель, на “Базарній площі” та в парковій зоні, а згодом — у дворах мешканців. За свідченням очевидців, 1 березня 2022 року з 8:00 до 16:00 через село безперервно йшла колона, орієнтовно до 800 одиниць техніки. Їхала артилерія, танки, БТРи, бензовози тощо. На техніці помічали маркування у вигляді кіл і трикутників.

З перших днів окупанти почали обстрілювати магазини й кафе, виламували двері та виносили товари. Мародерство поширилося і на приватні будинки, військові армії РФ забирали одяг, алкоголь, інструменти, оргтехніку. Великогабаритні речі залишали, проте інструменти й продукти вивозили масово. У багатьох будівлях російські солдати облаштовували собі спальні місця з пінопласту та мінеральної вати, а згодом залишали після себе безлад і сміття.

У різних частинах села базувалися установки “Бук”, “Град”, “Іскандер” та інші. Вогонь вели у напрямках Чернігова, Ніжина й Києва, щодня змінюючи позиції. Чимало техніки ставили у дворах місцевих мешканців, що часто призводило до пошкоджень будинків.

Окупанти навмисно пошкодили водонапірну вежу, розстріляли антени зв’язку, вибили вікна та двері у школі, серйозно пошкодили амбулаторію. На території цукрового заводу в підвалі двоповерхового будинку працював російський польовий госпіталь. На вирваних сторінках “журналу хірурга” написано, що там, зокрема, проводилися ампутації.

Місцеві мешканці припускають, що ймовірно, у селі стояв пересувний крематорій біля амбулаторії. Кажуть, що там постійно щось диміло і був характерний запах. Після виходу російських військ, тіл російських солдатів у селі Новий Биків не виявили.

У приміщеннях сільради та Будинку культури та інших локаціях після відходу окупантів знайшли написи й записки, залишені російськими військовими. Серед них була одна, автор якої, ймовірно, усвідомлював жахливі дії власної армії, у ній було написано: «Я *** нахожусь тут. Как мне жалко этих людей, за что они страдают, что мы творим?». Більшість мали образливий вміст чи погрози, наприклад: «Костями ваших мы детей накормим».

Вбивства і катування в Старому Бикові

Найстрашнішою подією перших днів окупації стало вбивство шести цивільних мешканців Старого Бикова у ніч з 27 на 28 лютого. Затриманих тримали у занедбаній будівлі колишньої лазні, після чого закатували й розстріляли. Тіла пролежали там дев’ять днів і лише на десятий їх дозволили поховати. Тоді загинули Олег та Ігор Явони, Богдан Гладкий, Олександр Василенко, Олександр Могирчук та Володимир Путята. На їхніх тілах були множинні кульові та ножові поранення. 

Окупанти облаштували катівню і в котельні Будинку культури в Новому Бикові. Там утримували щонайменше 30 людей — як місцевих, так і жителів сусідніх сіл, зокрема, з Лосинівки, Старої Басані, Перемоги. 

Від обстрілів у селі загинуло ще щонайменше п’ятеро мирних мешканців.

Розстріл українських військових

Між 8 і 16 березня 2022 року в Новому Бикові було розстріляно трьох українських військовослужбовців. Вони не були місцевими мешканцями, росіяни привезли їх у село вже полоненими. Стратили їх на території місцевого кладовища, неподалік від котельні Будинка культури, де в цей час тримали цивільних заручників.

Свідки згадують, що після розстрілу українських військовополонених, росіяни зібрали місцевих чоловіків і жінок похилого віку та наказали їм поховати тіла. Поховання відбулося не там, де сталася страта, а на іншому вході до кладовища. Зі слів свідків, окупанти спеціально змусили перетягувати тіла, щоб приховати сліди злочину.

Свідки також відзначають, що поховання відбувалося під пильним наглядом озброєних російських солдатів, які контролювали все, що відбувалося.

Фото надане свідком

Відхід російських військ і життя після

Окупація Нового Бикова і Старого Бикова завершилася 31 березня 2022 року. Напередодні, 27–28 березня, російські колони почали організовано залишати село. Російські військові покинули в Новому Бикові 55 одиниць спаленої техніки — БТРи, вантажівки, спеціальні машини. Частину підбили ЗСУ, іншу знищили самі росіяни. На території амбулаторії стояла згоріла радіолокаційна установка. 

Звільнені села виглядали спустошено. Пошкоджені будинки, розбиті школи й амбулаторія, зруйнована інфраструктура. Люди ще довго жили у страху, завішували вікна ковдрами, не вмикали світло на подвір’ях. Проте вони поступово почали відновлювати життя. Уже 15 травня 2022 року в школі, попри руйнування, розпочалося очне навчання. Пізніше, завдяки грантовій підтримці, відремонтували дах, фасад і кілька класів, облаштували укриття, дитсадок і спортивний майданчик. В амбулаторії зробили ремонт.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Село Лукашівка на Чернігівщині опинилося в епіцентрі бойових дій навесні 2022 року. Для російської армії воно було важливим населеним пунктом на шляху до Чернігова, тому окупаційні війська доклали великих зусиль, щоб його захопити. 9 березня 2022 року російська армія увійшла в село, залишивши після себе зруйновані будинки, розграбовані господарства та десятки загиблих людей.

Церква у Лукашівці. Фото: Анастасія Наливайко

Життя в окупації

Перші колони зайшли з боку Шестовиці. Техніку розташували на полях, біля ферми й у дворах: танки, «Гради», БТРи. Місцеву церкву перетворили на штаб і склад боєприпасів. Свідки кажуть, що біля ферми облаштували щось схоже на крематорій. Дорога з боку Чернігова була під постійними обстрілами: російські військові розстрілювали цивільні автомобілі, які намагалися виїхати з окупованих територій.

Жителів одразу загнали у підвали. Ті, хто не зміг виїхати, тижнями сиділи там без світла, газу й води. Їжа швидко закінчувалася. Російські військові забирали продукти, вбивали худобу, стріляли у домашніх тварин. У хатах селилися самі, а для того, щоб зігрітися палили меблі у печах, забирали техніку й речі.

Перші обстріли

8 березня Лукашівку накрили залпи «Градів». Снаряди розбили дахи та вікна будинків. Того дня десятки людей сховалися у підвалі місцевої родини — там сиділо 32 людини, серед них п’ятеро дітей і вагітна жінка, яка згодом народила дитину. Наступного дня в село зайшли танки і бронемашини з кількох напрямків. Після перших боїв люди майже не виходили з укриттів: у погребах було сиро, холодно й тісно, але це було фактично єдине відносно безпечне місце, де можна було врятуватися.

Малюнки у підвалі. Фото: надане свідком.

Російські військові встановили контроль над селом, обходили двори, змушували вивішувати червоні ганчірки. Це не захищало від грабунку. Людей регулярно допитували, намагалися діхнатися хто живе, де чоловіки, чи є зв’язок з українськими військовими.

Окупація, яка забрала життя

Місцевих жителів викрадали і вбивали. Одного чоловіка забрали просто з дому — за кілька днів його знайшли розстріляним у сусідньому селі. Пораненого українського військового катували й розстріляли біля церкви. Перехожих змушували ставати на коліна біля мінних полів, стріляли над головами. Ще одного чоловіка вели на розстріл і лише випадково йому вдалося врятуватися, коли його впізнали односельці.

Снаряд, що влучив у будинок на околиці села, убив одразу чотирьох людей: двох літніх і двох дітей. В іншій хаті родина згоріла живцем. Часто тіла загиблих доводилося ховати прямо на городах.

Мародерство та знищення ферм

Ферми «Напорівське» і «Роса» опинилися в центрі боїв. Частину худоби вбили прямі влучання боєприпасів, ще частину розстріляли чи зарізали самі окупанти. Тварин випустили надто пізно — вони блукали селом і гинули від голоду та уламків снарядів. Будівлі й техніка були розтрощені

Солдати забирали місцевих мешканців одяг, взуття, інструменти, консервацію, навіть старі фотографії. Ходили в чужому одязі, виносили меблі. Обшукували машини й шафи, забирали телефони.

Звільнення і повернення

Наприкінці березня росіяни почали відходити. Свідки пригадують, як із села вийшли понад сімдесят одиниць техніки, частину підривали прямо на місці. 30 березня в Лукашівку зайшли підрозділи ЗСУ. Люди вперше за три тижні вийшли з підвалів і побачили згарища та руїни.

Повернення до життя було важким, вони ховали загиблих, шукали зниклих безвісти, прибирали трупи худоби, розміновували поля. Багато історій про катування й убивства ще потребують розслідування. Та попри все, селяни разом з волонтерами відбудовують будинки, засівають поля і вірять, що більше ніколи не потраплять в окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Освітній дім прав людини — Чернігів презентував одразу два звіти з документування воєнних злочинів. Один — щодо скоєних воєнних злочинів у населених пунктах Чернігівщини, інший — за результатами моніторингу обстрілів касетними боєприпасами Чернігова.

“Звіт з документування воєнних злочинів: населені пункти Чернігівщини” про ймовірні воєнні злочини на території 11 населених пунктів Чернігівщини. Його склали за результатами роботи команди проєкту «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» Освітнього дому прав людини  —  Чернігів. Звіт спирається на систематизовані дані, отримані після польових місій, пошуку інформації з відкритих джерел та OSINT-розвідки.

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини – Чернігів розповів: “Організація з 2022 року документує міжнародні злочини, скоєні внаслідок агресії російської федерації. Ми робимо це для невідворотності покарання за вчинені злочини й для збереження правди про події війни. Для цього ми використовуємо доступні нам методи і техніки збору інформації. Ми бачимо своє завдання в тому, щоб зібрати дані, що можуть бути предметом розслідування національними та міжнародними інституціями, які цим займаються. Однією із основних форм збору фактів є польові місії. І ми дуже вдячні за громадянську позицію людям, які своїм внеском сприяють цій роботі — свідкам і потерпілим, головам громад, що були в окупації та в зоні бойових дій, волонтерам і волонтеракам, які доєднуються до цієї роботи”.

У Звіті йдеться про загальний огляд бойових дій на Чернігівщині, результати документування подій агресії РФ проти України та ймовірних порушень міжнародного гуманітарного права. 

Тимур Короткий, співавтор Звіту, голова ГО “Фонд підтримки фундаментальних досліджень”, провідний науковий співробітник Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України», к.ю.н., доцент каже: “Важливо, що процес документування здійснюється системно та комплексно, охоплюючи всі населені пункти Чернігівщини, які перебували під окупацією. Це дозволяє глибше розуміти загальний контекст скоєння окремих воєнних злочинів. Такий підхід має ключове значення для притягнення до відповідальності російських командирів за воєнні злочини, скоєні їхніми підлеглими на основі принципу командної відповідальності. Системне і комплексне документування також дає змогу виявити характерні патерни злочинної поведінки, серед яких — незаконне позбавлення волі, катування цивільних осіб, розграбування майна. Ці злочини були зафіксовані майже в кожному населеному пункті регіону. Ще одним важливим результатом системної роботи з документування подій війни є збереження права на пам’ять та, у ширшому сенсі, забезпечення справедливості для жертв війни, яке я вважаю майже найголовнішим результатом роботи з документування, яке здійснюється громадськими організаціями”.

Думка авторів збігається в тому, що саме системність і масштабність зібраних свідчень дозволяють краще усвідомити як реальну картину подій, так і їхній довгостроковий вплив. У цьому контексті важливо також було звернути увагу на масштаби руйнувань та досвід самих постраждалих.

“Чернігівщина стала одним із ключових напрямків російського наступу вже в перші дні повномасштабного вторгнення. Понад 60% населених пунктів Чернігівської області зазнали тимчасової окупації, масованих обстрілів та руйнувань протягом лютого-квітня 2022 року. Окупаційні війська використовували школи, лікарні, будинки культури, житлові оселі як військові бази та склади, що призводило до ще більшої небезпеки для життя цивільних осіб.

У звіті виокремлено найбільш резонансні випадки, які показують масштаби насильства і руйнувань. Звіт має дві ключові мети: по-перше, зафіксувати свідчення, аби вони не були втрачені й стали основою для подальших процесуальних дій. По-друге, передати голос постраждалих – тих, хто пережив окупацію, втратив рідних, дім і звичне життя.

Ми маємо пам’ятати: те, що відбулося на Чернігівщині, не є поодинокими випадками  – це системна практика російської армії, яка свідомо застосовує насильство проти цивільного населення.”, – підкреслює Анастасія Чупіс, співавторка Звіту та експертка з міжнародних відносин, аналітикиня. 

“Звіт з документування воєнних злочинів: касетні обстріли Чернігова” написаний на основі систематизованих даних, отриманих після спеціального моніторингу обстрілів міста Чернігова касетними боєприпасами. Під час дослідження було зібрано дані з відкритих джерел і записаних інтерв’ю зі свідками подій під час моніторингових місій. Дослідження доводить, що, цілком імовірно, ці обстріли можуть порушувати норми міжнародного гуманітарного права і їх потенційно можна кваліфікувати як воєнні злочини.

Вікторія Гламазда, співавторка Звіту та документаторка воєнних злочинів Освітнього дому прав людини – Чернігів: “17 березня 2022 року стало одним із найкривавіших днів за час облоги міста Чернігова. Тоді російські війська здійснили обстріл касетними боєприпасами по цивільних людях, житлових будівлях та медичних закладах міста. Атака забрала життя 22-х людей, отримали поранення 33-є, з них

троє дітей. Окрім того, внаслідок обстрілу були пошкоджені комунікації, тому медична допомога надавалася в умовах відсутності світла, води й тепла.

Це був цілеспрямований удар касетними боєприпасами, який, ймовірно, здійснювався російськими військами з кількох напрямків окупованої частини Чернігівщини.”

Для написання цього звіту команда проєкту розробила спеціальну методологію. У ньому  представлені результати документування обстрілів касетними боєприпасами Чернігова і зроблено системний гуманітарний зріз щодо впливу касетних обстрілів. 

Анастасія Халіулова, співавторка Звіту, керівниця проєкту: “Використання касетних боєприпасів має довготривалі руйнівні наслідки, що виходять далеко за межі моменту атаки. Наслідком обстрілу є загиблі, поранені люди й психологічні травми. Також нерозірвані елементи касетного боєприпасу створюють мінну небезпеку для цивільного населення.

Задокументовані випадки використання касетних боєприпасів проти цивільних людей і об’єктів створюють довготривалий вплив. Вони  не тільки завдають миттєвої шкоди, але й ускладнюють відновлення, зокрема, медичних закладів Чернігова та іншої соціальної інфраструктури.”

Важливою частиною цього дослідження стала правова кваліфікація застосування касетних боєприпасів відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. 

“Обстріли Чернігова із застосуванням касетних боєприпасів — це не поодинокі, ізольовані випадки. Це яскравий приклад систематичної політики РФ, спрямованої на використання зброї невибіркової дії проти цивільного населення. Хоча Росія не ратифікувала Конвенцію 2008 року про заборону касетних боєприпасів, на їх застосування поширюються основні принципи МГП та загальні норми щодо заборони нападів на цивільне населення та об’єкти.

Беручи до уваги концентрацію ударів суббоєприпасами саме по цивільних об’єктах та населенню, зокрема Чернігівській обласній дитячій лікарні, черзі цивільного населення біля колонки з водою, Центру крові, а також відсутність підтверджених військових цілей у безпосередній близькості, є обґрунтовані підстави вважати, що йдеться про умисні напади на цивільне населення та об’єкти. Такі напади можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини відповідно до статей 8(2)(b)(i), 8(2)(b)(ii) та  8(2)(b)(ix) Римського статуту, а також в ширшому контексті сягати порогу злочинів проти людяності за статтею 7(1)(k), оскільки завдають жертвам нелюдських страждань і є систематичними та широкомасштабними”, – зазначає співавторка Звіту, експертка з міжнародного права, юристка Регіонального центру прав людини Ксенія Корнієнко. 

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Зміст звітів не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Контактна особа для медіа:Анастасія Халіулова, +380 ⁨98 383 7489⁩.

Нова Басань багатьом запам’яталася кадрами звільнення села. Тоді, 1 квітня 2022 року, Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівскьої областей, зокрема, і в Новій Басані. Російські війська залишили там після себе велику кількість пошкодженої та знищеної техніки. Вулицями лежали тіла вбитих людей: цивільних українців і російських солдат. Під час окупації жителі села потерпіли від воєнних злочинів, зокрема, свавільного затримання. У цьому матеріалі ми розповімо історію одного зі свідків, який приїхав з родиною до Нової Басані та потрапив у пастку: його утримували російські військові разом із сином та іншими людьми в крихітному підвалі. Про дві спроби втечі та майже місяць неволі свідок розповів документаторам Освітнього дому прав людини — Чернігів.

Знищена російська військова техніка і тіло російського військового у Новій Басані, кадр зі звільнення села. Автор фото: Сергій Нурженко, Радіо Свобода.

Окупація села: обшуки та затримання

24 лютого 2022 року свідок разом із родиною перебував у Києві. Близько 4 години ранку вже було чути вибухи неподалік їхнього дому. ТЕЦ-6 стала однією з перших цілей під час повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, тоді влучили саме в неї. Порадившись, родина вирішила виїхати зі столиці до села Нова Басань, щоб забрати своїх родичів — двох бабусь. Однак, вони категорично відмовилися їхати, тому довелося залишитися всім разом у селі.
3 березня 2022 року російські війська увійшли до Нової Басані. Колона бронетехніки рухалася через населений пункт. А вже 5 березня російські солдати почали перевіряти будинки, телефони, шукали власників зброї та намагалися встановити контроль над новобасанцями. Коли вони прийшли до будинку свідка, п’ятеро військових у брудній формі, що тхнула соляркою, зайшли всередину. «Один з них оглянув мене з голови до ніг і запитав: «Есть оружие?»», — згадує свідок. «Я не став брехати, сказав, що є мисливська рушниця», — розповів чоловік. Після огляду будинку та перевірки телефонів вони забрали зброю та вивели свідка з будинку під конвоєм. Зав’язали очі і руки скотчем. Повели у бік пошти, де був пункт збору всіх свавільно затриманих цивільних російськими військовими. Через деякий час по голосах свідок розумів, що серед бранців був його син,  голова громади, дівчина (за декілька днів відпустили, утримували окремо) і ще двоє невідомих чоловіків. За пару годин назбирали 15 людей. 

Пограбований російськими військовими супермаркет у Новій Басані. Фото надане свідком.

Дві коробки сухпайків на 18 людей 

Полонених відвели у сарай з великими щілинами між дошками, тримали їх спочатку там. Їм майже не давали їжі та води. Ночами було дуже холодно. Один із чоловіків, обморозив кінчики пальців рук. Кожного ранку всіх допитували. Російські військові намагалися примусити співпрацювати, психологічно тиснули, інсценували розстріли. «Вони хотіли нас зламати. Запитували про військових, активістів, але ніхто нічого не казав» — розповідає свідок.
Затриманих морили голодом. Поки вони перебували в сараї, їм давали дві коробки сухпайків на всіх. На той час в одному приміщенні вже перебувало 18 осіб, адже на привозили нових затриманих. 

Підвал

Згодом чоловіків перевели до іншого приміщення на цьому ж подвір’ї. Пізніше автобусом перевезли в цегляний сарай. Там протримали добу. Наступного дня, зав’язавши очі та руки, загнали в БМП та по ґрунтовій дорозі відвезли до підвалу. Приміщення було крихітне, за словами свідка, всього близько 3 м². Всіх людей туди загнали. На диво вони там розмістилися. Зверху був люк, який російські військові закривали бочкою та камінням. В туалет не пускали, дали дві пляшки. «На підлозі був лише пісок. Місця не вистачало навіть щоб посидіти. Бракувало повітря, була задуха. Не було їжі, води. Від спраги губи змочували конденсатом, який накопичувався на стелі. Ми були дуже стомлені, налякані і голодні», — згадує свідок. Разом вони вирішили стукати, щоб їх почули, адже могли задихнутися в настільки тісному приміщенні. У відповідь російські військові почали погрожувати, що будуть стріляти, але щілину відкрили, хоча все одно бочкою затуляли.

Вигляд підвалу ззовні та зсередини. Фото надане свідком.

Один з військових погрожував, кричав що кине гранату, бо там всі бандерівці. Інший відверто знущався — почав опускати банку з огірками й у той час, коли хтось з чоловіків її хотів взяти, він вдарив по банці і вона розбилася. На голову полетіло скло, огірки, росол – залило одяг, матраци. Сміючись військовий сказав: «Жрите, сволочи».
Згодом до цього підвалу привезли ще людей, зокрема, пораненого військовополоненого і їх там стало вже понад 20. Лягти не можна було, щоб поспати, спали сидячи. 

Втрачений шанс на порятунок

Полонені перебували в підвалі, допоки ними не зацікавився один із російських офіцерів. Він був переконаний, що у приміщенні утримують лише шістьох людей, але дізнавшись справжню кількість, наказав вивести всіх. Їх перевели під конвоєм у літню кухню, попередньо підготувавши її: вікна забили дошками, на двері повісили замки та ланцюги. Хоча місця було трохи більше, ніж у підвалі, умови залишалися тяжкими: люди спали на столах і під ними, тіснячись один біля одного.
Через кілька днів неподалік стався авіаудар по позиціях російських військ. Від вибуху здетонував боєкомплект і ударною хвилею вибило дошки з вікон у літній кухні, майже зірвало двері. Один із бранців, не чекаючи інших, одразу втік. Решта полонених розділилися у думках: частина хотіла використати шанс і тікати, інші боялися можливих наслідків. Тривалі суперечки коштували їм дорогоцінного часу.
Коли, зрештою, під ранок вирішили тікати, свідок мав вийти першим, щоб розвідати ситуацію. Проте щойно він виглянув на вулицю, як помітив чотирьох озброєних російських військових, які рухалися дорогою. Коли зайшли військові на двір і побачили що всі стоять на вулиці, вони були здивовані. Свідок розумів що шанс втрачений, занадто довго вони вагалися і сперечалися. Їх знов закрили у літній кухні, підперли двері. Очі і руки не зав’язували. Перебували там ще 2-3 дні й потім групами, під конвоєм, чоловіків перевели в інше місце — сарай на подвір’ї, майже над трасою. Там бранці просиділи ще близько тижня.

Ще одна спроба

Після першої невдалої спроби свідок усвідомив, що для успішної втечі потрібно заздалегідь знати, куди бігти та як саме розташовані російські військові. Доля дала йому таку можливість: через сильний вітер електродроти обірвалися та впали на дах будинку, де перебували солдати, що охороняли затриманих. Росіяни знали, що свідок – електрик, тому наказали йому полагодити електромережу.
Скориставшись нагодою, він попросив драбину та рукавиці, щоб виконати роботу. Піднявшись нагору, чоловік зміг оцінити ситуацію. Він побачив, де саме розташовані бронетехніка та військові, зрозумів, що єдиний відносно безпечний шлях для втечі – городами, через кукурудзяні поля та кущі.
Після місяця неволі, 30 березня 2022 року, під час інтенсивного обстрілу українських військових, свідок разом із шістьма іншими бранцями скористався хаосом і втік. Вони сховалися у дровітні знайомого, спостерігаючи за рухом російської техніки, яка відступала, навантажена награбованими речами. Чоловіки розуміли, що війська ворога залишають село, але виходити було небезпечно через можливу присутність солдатів.
1 квітня 2022 року Збройні сили України відновили контроль над частиною території Київської та Чернігівської областей, зокрема, і над Новою Басанню. Чоловікам вдалося врятуватися і дістатися безпечної території.

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Команда документування Освітнього дому прав людини —  Чернігів побувала у селі Черниш. Свідки розповіли про перебіг окупації, фермера, який пожертвував власним господарством заради односельців, переслідування АТОвців російськими військовими, пограбування та інші події лютого-березня 2022 року. 

Початок окупації

Село Черниш розташоване приблизно за 25 км від Чернігова. Через нього проходить дорога, яка веде до сусіднього села Терехівка, а звідти — безпосередньо до Чернігова. Звідси приблизно за годину автомобілем можна дістатися до українсько-білоруського кордону.

Вже 24 лютого 2022 року мешканці села почули звуки вибухів, а на трасі неподалік з’явилася колона військової техніки. Наступного дня, 25 лютого, російські війська увійшли до Черниша. Очевидці згадують величезну колону — після того, як свідок нарахувала 180 одиниць техніки, вона припинила рахувати. Це були танки, БТРи, бензовози, гаубиці та транспортні машини, наповнені солдатами. Окупанти просувалися через центральну вулицю села, нестримно й хаотично, навіть наїжджаючи один на одного, через що зламали електроопору та залишили населений пункт без світла. Водночас вони відразу почали розташовувати свої позиції, використовуючи село як опорний пункт для подальших атак на Чернігів.

Позиції в селі

Російські військові швидко зайняли адміністративні будівлі. У приміщенні сільради вони облаштували штаб, загородили вікна мішками з піском, а довкола нарили окопи. Декілька днів вони також перебували у приміщенні колишньої школи, де зараз знаходиться культурний центр. На водонапірній башті, що розташована на території школи, снайпер облаштував позицію — свідки бачили світло від його приладів уночі.

Окопи російських військових у селі Черниш. Фото надане свідком.

З самого початку окупації стало зрозуміло, що російські війська використовуватимуть село для подальших наступальних дій. Обстріли Чернігова велися щодня — спочатку з лісосмуги під Седневом, а згодом, коли війська просунулися ближче, вони почали бити безпосередньо з позицій у Черниші. На вулицях села з’явилися військові патрулі. Вони їздили по селу, перевіряли будинки, а на деяких навіть спрямовували зброю, але не обстрілювали. Частина військових розмістилася у порожніх хатах.

Росіяни швидко встановили контроль над селом, запровадивши обмеження для місцевих. Людям забороняли виходити з будинків без крайньої потреби, а для пересування вимагали носити білі пов’язки. 

Фермер пожертвував власним господарством заради односельців

Господарство «Черниське» до війни було великим аграрним підприємством, яке займалося вирощуванням сільськогосподарських культур, тваринництвом та мало значні запаси продовольства. На території ферми розташовувалися овочесховища з картоплею, ферма з коровами, вівцями та свинями, склади з пальним, а також сільськогосподарська техніка. Російські військові оселилися на території господарства та використовували його у власних цілях.

Розуміючи, що грабежів і насильства не уникнути, фермер домовився з окупантами. Він запропонував їм забирати худобу та запаси картоплі, щоб ті не чіпали інших мешканців села. Це рішення було вимушеним і воно врятувало людей від безконтрольного мародерства. Російські військові не проводили масових зачисток і майже не вдиралися в будинки, щоб їх розграбувати. Працівники отримали можливість доглядати за худобою, а сам фермер допомагав місцевим, роздаючи м’ясо та борошно тим, хто залишився без харчів.

За місяць окупації росіяни вирізали майже всю худобу, забрали значну частину продуктів, використали пальне, а перед відходом розграбували та зламали сільськогосподарську техніку. Після деокупації господарство «Черниське» зазнало величезних збитків. На жаль, воно досі не відновилося.

Переслідування АТОвців

Під час російської окупації Черниша були випадки переслідування колишніх українських військових, які брали участь в антитерористичній операції. Розшукуючи саме таких людей, російські окупанти проводили обшуки.

Першим потерпілим став Руслан Журавльов, місцевий мешканець, який воював у зоні АТО. Росіяни приїхали до його будинку на БТРі, вишикували всю родину у дворі, перевірили телефони, а потім зав’язали йому руки та очі скотчем і забрали в полон.
Чоловіка утримували три доби у підвалі, не давали води, піддавали психологічному тиску, хоча не застосовували жорстоких катувань. Йому пощастило вижити: перед відступом окупанти викинули його з машини і сказали, що якщо він дістанеться додому, то житиме. Руслану довелося йти пішки з села Терехівка, дорогою спостерігаючи нескінченні колони російської техніки. Після звільнення села він впізнав місце, де його утримували, коли правоохоронці проводили слідчі дії.

Ще одного колишнього військового — Миколу, мешканця села — також ледь не забрали в полон. Окупанти приходили до його будинку, теж шикували всіх біля стін, ретельно перевіряли телефони та документи. Однак, на щастя, його не забрали.

Окупанти використовували різні методи фільтрації місцевих мешканців. Вони ходили по хатах, обшукували підвали та горища, ламали сім-карти в телефонах, вилучали гаджети. Військові російської армії організовували перевірки, попереджаючи, що передача будь-яких даних українським військовим карається розстрілом.

Після звільнення села СБУ та прокуратура зайнялися розслідуванням колабораціонізму. Відомо, що серед місцевих жителів був чоловік, який передавав окупантам інформацію про військових, що і сприяло їх затриманню.

Руйнування та знищені будинки

Окупація села Черниш залишила після себе руйнування. Уламками снарядів пошкоджено 10 будинків у селі. Ще два — згоріли до тла. Один із них був літньою дачею, інший належав мешканці, яка нещодавно померла, тому будівля залишалася порожньою. 

Знищений будинок у селі Черниш. Фото надане свідком.

Крім того, на вулиці Миру обстріл спричинив пожежу в приватному господарстві. Унаслідок цього загинув кінь, а будівля отримала значні пошкодження. Переважно вибиті вікна та зруйновані дахи. Особливо постраждали ті будинки, які були розташовані біля адміністративних будівель, що використовувалися російськими військовими.

Сільська рада, яку окупанти використовували як штаб, пошкоджена зсередини: техніка вкрадена, меблі поламані, вікна та двері вибиті, скрізь залишався бруд і сміття.

Фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП), також зазнав грабежу. Окупанти забрали медикаменти та особисті речі фельдшерки, вибили вікна.

В будинку культури, де деякий час жили військові, облаштували примітивну піч, палили меблі, а після деокупації місцеві виявили всередині безлад.

Вантаж «200»

Під час окупації Черниша російські військові зазнали втрат як у живій силі, так і в техніці. Село використовувалося окупантами як логістичний вузол для просування на Чернігів, а також як ремонтна база для пошкодженої техніки. Саме тому воно стало важливим об’єктом для українських сил оборони, які завдавали ударів по ворожих позиціях.

У березні 2022 року мешканці Черниша бачили, як українські сили вразили російську самохідну артилерійську установку (САУ), яка після удару детонувала разом із боєкомплектом неподалік лісу. Один зі свідків згадує, як у момент вибуху земля буквально тремтіла, а над лісом піднявся білий грибоподібний дим.

Російські військові неодноразово вивозили своїх загиблих та поранених. Вже 25 лютого їхала машина з червоними хрестами, на яких крейдою було написано «200» — військовий код для позначення загиблих. Кажуть, іноді з машини стирчали руки і ноги загиблих.

Деокупація Черниша

Коли наприкінці березня стало зрозуміло, що росіяни не можуть втримати позиції під Черніговом, вони почали відхід. 30-31 березня через село проходила велика колона техніки: танки, БТРи, САУ. Окупанти відступали організовано, групами по 2-3 машини з інтервалами у 200-300 метрів. Це було повною протилежністю тому, як вони заходили в Черниш у лютому — тоді їхня техніка йшла щільною колоною, хаотично наїжджаючи одна на одну.

Деякі військові машини були настільки пошкоджені, що їх доводилося тягнути. Водночас вони продовжували робити постріли в напрямку Чернігова.

Сміття, яке залишили російські військові. Фото надане свідком.

Після відходу російських військ у селі залишилася знищена техніка та залишки укріплених позицій. Найбільше військової техніки було на «тракторному стані», який окупанти використовували як ремонтну базу. Там було кілька влучань від українських ударів.

Місцеві мешканці після деокупації знаходили в окопах алкоголь, тушкованку, ковбасу, рибу — все, що вони забирали з магазинів та будинків.

Місцеві мешканці, попри ризик, допомагали українським силам, повідомляючи координати. Зважаючи на те, що росіяни не змогли закріпитися в Чернігівській області, зрештою були змушені відступити і з Черниша зокрема. Мешканці села відразу самотужки почали ремонтувати свої оселі. Нині там живуть відносно мирним життя і мало що нагадує про окупацію.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Вознесенське.

Мальовниче село Вознесенське, що розташовується неподалік Чернігова, у 2022 році потрапило в окупацію. Вранці 24 лютого вже було чути вибухи. 25 лютого підірвали мости. Населений пункт опинився в ізоляції – транспортне сполучення було відсутнє.
5 березня 2022 року на околиці села з’явився перший російський танк. Його розташували на висоті, щоб контролювати навколишню територію. До 6-7 березня село було повністю окуповане, з’явилися блокпости, а російські військові заборонили місцевим виходити на вулиці після 18:00.

Церква у селі Вознесенське. Фото: Освітній дім прав людини — Чернігів

Особливістю окупації Вознесенського стало те, що російські військові переважно уникали взаємодії з місцевими мешканцями й намагалися не чіпати їх. Найтяжчі випадки, що пов’язані з жителями Вознесенського і які можуть розглядатися як воєнні злочини, відбувалися на інших територіях. Період окупації тут характеризують як відносно спокійний, порівняно з іншими населеними пунктами Чернігівщини. Окрім того, Вознесенське стало місцем прихистку для жителів сусідньої Новоселівки, яку нищили російською авіацією, артилерією та іншими засобами ураження. Люди переселялися сюди з сусіднього села, оскільки вважали, що так буде безпечніше. За словами очевидців, обстрілів у Вознесенському майже не було.

Розміщення російських військ

На початку березня 2022 року в село Вознесенське ненадовго прибули російські розвідники. Незабаром у Киселівку, село поряд, увійшла важка техніка — танки, БТРи та «Тигри». Вони розташувалися там, а згодом почали просуватися у Вознесенське.

Стіна пошкодженого будинку в селі Вознесенське. Фото надане свідком.

Російські військові зайняли школу, пусті приватні будинки та адміністративні будівлі. Перш за все, заселялися у будинки, де не жили люди, та використовували їх для своїх потреб. Біля одного з таких будинків облаштували спостережний пункт і вирили окопи. У сільраді зайняли кабінети, а в коридорі на другому поверсі встановили стелажі, які слугували спостережним пунктом.
Декілька свідків припускають, що першими до села зайшли білоруси в російській формі, які поводилися доволі стримано. Вони зробили цей висновок через мовний акцент, яким спілкувалися військові. Однак після 13 березня у Вознесенському з’явилися буряти, тувинці та інші підрозділи. Вони заборонили місцевим жителям виходити на вулиці. Поховання померлих дозволяли лише на подвір’ях, а не на кладовищі.
Одному зі свідків російський військовий казав: «вы у нас на картах отмечены как окупированная територия и с нашей стороны к вам  действий  никаких не будет, если вы ничего делать не будете».  

Фото залишків боєприпасів, виявлених у селі Вознесенське. Фото надане свідком.

У Вознесенському розміщувалися танки, БТРи, артилерія та піхота. Село перебувало під постійним наглядом — окупанти патрулювали територію, знали, хто де мешкає, але зазвичай будинки не обшукували й телефони не перевіряли. Військова техніка рухалася між селами, обстрілюючи позиції ЗСУ, зокрема, із території агрофірми «Улянівська».

Тир і госпіталь у Вознесенській гімназії

З перших днів окупації російські військові заселилися у Вознесенську гімназію. У приміщеннях школи проживало близько 40 солдатів, а у підвалі вони облаштували тир, де тренувалися стріляти. Після їхнього відходу будівлю знайшли в повному безладі: меблі були потрощені, комп’ютерний клас розгромлений, частину техніки вивезли.

Вигляд приміщень Вознесенської гімназії після того як там перебували російські військові. Фото надане свідком.

На стінах школи лишилися написи незрозумілою мовою, схожою на ієрогліфи. Військові проживали у всіх кабінетах та підсобних приміщеннях. Готували там їсти, спали. В кабінеті математики була кімната, яка нагадувала медичну. Там було охайно, був перев’язувальний матеріал. Навколо школи стояла військова техніка, здебільшого броньовані машини та БТРи. Увесь час окупації над будівлею залишався український прапор.

Історія Сергія Колупайка та Олександра Марусика: полон і незаконне ув’язнення

Сергій Колупайко приїхав до Вознесенського напередодні великої війни, 23 лютого 2022 року до матері та сина, а вже наступного дня почалися бойові дії. 14 березня (за іншими даними — 13 березня) 2022 року він вирушив до села Петрушин, щоб вивезти свою цивільну дружину та доньку. Проте його автомобіль обстріляли російські військові на окупованій території поблизу Петрушина. Сергій отримав кульове поранення, але вижив. Разом із ним у машині перебував сусід Олександр Марусик. Під час обстрілу його теж поранили в ногу. Обох чоловіків схопили, зв’язали й відвезли у різні місця.

Певний час про долю Сергія Колупайка не було відомо і його вважали зниклим безвісти. Виявилося, що після обстрілу росіяни взяли його в полон. Спершу утримували в Курському СІЗО, пізніше перевели до виправної колонії в Росії. Родина дізналася про його місце перебування лише через кілька місяців завдяки даним від звільнених з полону українців. Російська влада офіційно підтвердила факт затримання, звинувативши Сергія Колупайка у “протидії спеціальній військовій операції”.

Олександра Марусика утримували до 17 березня у металевому вагончику, без їжі, води та медичної допомоги, попри поранення. Його катували та допитували щодо можливої співпраці з ЗСУ. Зрештою вивезли за село Роїще й відпустили. Йому вдалося дістатися до безпечного місця, йдучи лісами та уникаючи російських патрулів. Згодом Олександр упізнав одного зі своїх катів — 21-річного російського солдата Костянтина Кузнєцова, якого Чернігівський районний суд заочно засудив до 12 років ув’язнення.

Звільнення Вознесенського та відновлення села

30 березня 2022 року місцеві жителі помітили, що військова техніка почала зникати. На ранок 1 квітня стало ясно, що російські війська залишили село.

Осколки боєприпасів. Фото надане свідком.

Оглядаючи покинуті окупантами будинки, люди виявили сліди мародерства — зникли особисті речі, човни, інструменти, харчові запаси тощо. Після звільнення села місцеві мешканці довго оговтувалися від пережитого. Багато хто донині бояться повторення окупації, особливо після того як стало відомо про злочини російських військ на інших територіях. Але нині вже нічого не нагадує про руйнування у Вознесенському, село відновилося. Функціонує гімназія, в якій облаштовують якісне бомбосховище. Завдяки допомозі міжнародних організацій вдалося швидко відновити цивільну інфраструктуру та будинки.

Проєкт «Документування воєнних злочинів у Чернігівській області» реалізується Освітнім домом прав людини — Чернігів за підтримки Міжнародного фонду “Відродження“. Матеріал представляє позицію авторів та Освітнього дому і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте також про злочини російських військових у селі Стара Басань.