Ольга Вовченко — фельдшерка за освітою з села Количівка Чернігівської області.

Вона разом із чоловіком-хірургом надавали медичну допомогу військовим та односельцям під час навали росіян.

Подружжя обладнало операційну в польових умовах, а їхні діти-підлітки готували їжу для військових на багатті, щоб у тих не втрачалось відчуття дому.

Слухати: Spotify, Apple Podcasts, Castbox.

Матеріал підготували Олена Кущенко та Олена Козинець в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Історія про те, як російські окупанти вдерлись в життя сімʼї Авраменків, мешканців села Припутні на Чернігівщині.

Для мешканців села Припутні, що на Чернігівщині, повномасштабне вторгнення російської федерації стало іспитом на мужність. Припутнівці й гадки не мали, що 25 лютого 2022 року відкриється сторінка історії їх села, сповнена трагізмом, втратами й безумовною вірою в найскоріше визволення.

До подружжя Івана та Марії Авраменків війна увірвалась також і тривожним клопотом — у перший же день, 24 лютого, довелось прямо зранку спорядити сина на війну. А на другий день, напівчетвертої ранку, до села зі стріляниною вдерлись росіяни й почались похмурі дні окупації.

Не шукали порятунку Іван і Марія в іншій місцевості, адже домашня худоба потребувала догляду. «Дід обладнав погріб, — каже Марія, — і там просиділи понад місяць, ховаючись від снарядів».

— Щоденні кількагодинні обстріли… Вони отут стояли в полі за метрів 200, — вказує рукою пан Іван.

Наш співрозмовник із вікна хати спостерігав, як на ворожу польову стоянку прилітали гелікоптери і вантажили поранених, як із буків обстрілювали мирні території. Кожного дня ворог завозив сотні одиниць смертоносної зброї і прямував їх на народ, який не чекав цього «руського миру» й жив своїм тихим життям.

Коли росіяни вперше увійшли на Іванове подвір’я, він сміливо запитав їх, навіщо вони прийшли на його землю, адже їх ніхто не кликав. «А ми прийшли звільнити вас», і ціну їх «звільнення» селяни не забарились на собі відчути. Коло кожної хати було розташовано по три-чотири танки; заселяючись до хат, виганяли літніх людей, жінок із дітьми на вулицю, і господарям нічого не зоставалось, як переселятись до погребів.

— У мене в хаті геть усе перетрусили, — згадує Іван. — Навіть на горищі копирсались. Винесли майже весь крам, навіть шкарпетки. Половили всіх курей, качок, смажили тут, шкварили. І так і по всіх хатах, — журиться Іван.

А трошки згодом наші дали їм гідного прочухана й це стало першою переможною радістю і безумовним сподіванням, що ЗСУ обов’язково звільнить від навали українські села й міста.

Припутнівці близько півтора місяця пробули в окупації — без тепла, світла й постійному страху за власне і свої близьких життя.

— Я в погребі сховав генератор, так до мене потайки приходили односельчани й підзаряджали свої мобілки, павербанки. Я припас ще до війни палива для поїздок на пасіку, вона в мене в лісі, тому бджоли не відчули на собі окупаційного жаху, — пожартував Іван і одразу ж похмурнішав.

З болем розказав Іван, як його товариш пасічник із жінкою велосипедами поїхали на похорон батька, та на шляху спіткали власну смерть. Їх просто на ходу розстріляли.

Про себе пан Іван не дуже оповідав, зате його жінка Марія згадала, як її чоловік цілу добу переховувався в лісі, бо окупанти мали намір його вбити.

А справа полягала лише в тому, що Іван у якийсь незручний час, з погляду російських військових, повертався із центра села додому. Врятувала темна пора доби — чоловік злився з темрявою, і мерщій у хащі…

Син наших героїв Марії і Івана, у той час, коли його рідне село на півночі нашої країни було окуповане, бився за Бахмут. Утримував східні позиції 4,5 місяці. Наразі він воює на іншому напрямку.

Покинули село російські війська 30 березня десь о напівшостій ранку, а під Крупичполем наші Збройні Сили їх розбили й супутньо розгатили кілька сотень одиниць ворожої техніки.

— Ви б бачили, як вони тікали, наче щури з корабля, — захоплено розповідає наш очевидець подій. — Розбігались в усі боки, а наш літак як дасть по них, як дасть… Любо було дивитись. А коли наш український птах пішов на четвертий захід, то пішов сніг і згустився туман, і це завадило вщент на місці знищити ворога. Але трошки пізніше відплата їх усе одно наздогнала.

Село потроху оговтується від наслідків окупації та звірств загарбників. Люди навели лад у своїх оселях після бігства орків. Проте кілька помешкань залишаються геть зруйнованими, а їх господарі живуть поки що в рідних. Проте є надія, що люди врешті-решт повернуться до своїх домівок, і сторінка, сповнена людським горем і стражданнями, закриється назавжди й ніколи ця історія не повториться.

Найщасливішою під час війни подією для подружжя Авраменків стало прибуття їх сина в короткострокову відпустку. Рідною стежкою він прибув до батьківської хати з величезним букетом квітів. Марія каже, що ніколи не отримувала такого «безмежного» букета, а щастя її було найбільшим за всі квіти світу. Адже син повернувся, хоч і не надовго, з війни.

Оберегом для сина і його побратимів є вишитий Марією рушник — а навзаєм Марія отримала подарунок від бригади, у якій воює її син: прапор як символ звитяги й подяки матері воїна-захисника.

Матеріал підготували Леся Волох та Наталія Нестеренко в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Історія стійкості та згуртованості мешканців села Припутні

Звичайна сільська вулиця. А ось і хата, обсаджена деревами та калиною.

Заходимо… На подвір’ї милують око червоні айстри, ніжні троянди та жоржини. Є тут і м’ята, і нагідки, і чорнобривці. Ще й барвінок зеленіє у квітнику. Такий квітник змогла б доглянути тільки справжня господиня. До нас виходить Людмила Бунькова, яка була очевидицею окупації села Припутні на Чернігівщині.

Ранок 25 лютого 2022 року запам’ятався Людмилі Іларіонівні назавжди. У цей день вона вперше почула гуркіт військової техніки та через вікно побачила ворожі колони бойових машин із літерами O, Z, V. Жінка не могла повірити, що почалася справжня війна, хоча з екранів телевізорів дуже часто говорили про ймовірні дати початку російського наступу.

— А ми ще із сусідами сміялися, — згадує Людмила, — якби хотів путін напасти, уже напав би.

Після цього дня життя родини Бунькових змінилося.

— Найстрашніше — це ніч, коли починали гатити. Ти лежиш, а над будинком починають літати снаряди. Вони літають так низько й так голосно, що тобі здається, що вони зараз знесуть дах будинку, — згадує пані Людмила.

Ми, затамувавши подих, із цікавістю слухали цю милу жінку, яка виявилася не з полохливого десятка: коли була змога, вона робила фото та відео подій в окупованому селі.

— Заховаюся за сарай або стану за ріг хати, наведу камеру, та і знімаю… Чоловік сварився, бо непокоївся та хвилювався, щоб не помітили, — із запалом підморгує Людмила.

Село Припутні під час окупації (фото Людмили Бунькової)

Попелястий котик, незважаючи на нас, обережно забрався на лаву, далі — на рюкзак, зручно вмостившись, почав дрімати. Наша співрозмовниця посміхнулася, поглянувши на кота, та продовжила розповідати про те, як вони перебиралися в погріб під час обстрілів; як спали одягнутими; як сусіди почали гуртуватися та допомагали один одному, ділившись крупами та хлібом; як сусід Іван від свого генератора підзаряджав усім ґаджети.

Цей шлях через село я буду пам’ятати все життя

Оскільки в лісі, неподалік від будинку Людмили, було скупчення російської техніки за пропозицією старости села сім’я Бунькових переїхала до іншого пустого будинку, який знаходився на хуторі в більш безпечній зоні.

Людмила поглянула на свою хату, яку купила незадовго до війни… Сонце залило двір — і стіни хати раптом яскраво зазеленіли в сонячному промінні… Саме тут, у цій хаті, уперше вона зустріла росіян, коли бігала навідатися додому…

— Я похапцем забирала речі онуків, бо коли збиралися, не все встигли взяти. Чую: скрипнули двері — і почулися обережні кроки… Я причаїлася. Сіла на табуретку — перед очима все життя… Сиджу та думаю: «Прости мене, Боженько, грішну. Жаль, що не побачила внуків.» На вулиці в цей час було чути сильні звуки пострілів. Хтось зайшов у коридор та запитав: «Єсть кто дома?». Я мовчу. А потім до мене доходить, що треба обзиватися. Мій син — військовий, він попереджав мене, що потрібно відповідати. І я крикнула: «Єсть! Єсть! Не стріляйте!» До кімнати зайшов військовий і запитав: «Ви адна?». Я хочу щось сказати, але не можу нічого із себе видавити. А він знову: «Єсть єщо кто-то, кромє вас? А где ваша сємья? А пустиє дома здесь єсть?»

Пані Людмила помовчала… Відчувалося, що їй важко говорити, проте своїх емоцій вона не виявляє, тримає все в собі. Жінка згадує, як отямившись, спочатку заридала, а коли заспокоїлася, побачила, що окупантів було четверо: невисокі, але кремезні, схожі на бурятів.

— Я їм щось відповідала, а в голові роїлося: «Іти треба… Іти треба… Там онуки із чоловіком…». Взявши себе в руки, я впевнено та рішуче попрямувала з хати, на ходу пояснюючи руським військовим, що часу в мене немає, що мені треба йти, що в іншому кутку села мене чекають онуки… Окупанти мене таки почули… Автоматник наказав мені взяти тканину білого кольору в руки й не бігти, а йти вулицею повільно. Я знайшла простирадло, два телефони заховала попід руки, щоб росіяни не побачили (знала: якщо знайдуть гаджети — заберуть, а як побачать фото, ось тоді — мені кінець!) і пішла… Іду та наказую собі: «Тільки не біжи, тільки не біжи…». Так і пройшла з одного кінця в інший… Із часом деталі забуваються, але цей шлях через село я буду пам’ятати все життя…, — зізнається Людмила.

Людмила Іларіонівна сьогодні намагається повернутися до звичного життя. Вона говорить із теплом у голосі та усмішкою про онуків, згадує з повагою чоловіка, який нещодавно помер. З хати вийшов онук Максим, привітно посміхнувся.

Нам пора йти… Але не хочеться прощатися із цією неймовірною жінкою, стільки в ній сили, витримки, любові…

Виходимо.

Нас проводжає п’янкий гіркувато-терпкий запах чорнобривців.

Матеріал підготували Ірина Решетняк та Ігор Процик в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Мальовниче село Припутні, що на Чернігівщині — одне з багатьох сіл, яке пережило російську окупацію. Живуть тут привітні люди, які ще оговтуються від тимчасової окупації.

Росіяни що хотіли те й робили в селі, розповідають жителі. Лазили по погребах, ловили та різали курей, виганяли господарів із їх хат, пиячили, розважалися. Танками зруйнували хати, магазин, паркани навколо церкви та школи. Наробили багато лиха, але все можна відбудувати, не повернеш тільки ті загублені життя семи односельців, п’ятьох розстріляли російські військові, а двоє підірвалися на міні.

Для маленького села, де всього мешкає близько трьохсот жителів, це велика трагедія і вони не перестають про це розповідати і плакати, плакати й розповідати.

25 лютого 2022 року в село зайшли танки та важка техніка «русского мира».

Ми, на подвір’ї родини Олійників, які живуть на краю села. Вони погодилися розповісти про дні тимчасової окупації, про незламних та нескорених односельчан, та про те, що їм допомогло вижити.

Зустрічає нас колоритний місцевий чоловік, Олійник Григорій Олександрович, 1936 року народження. Він працював у місцевому колгоспі їздовим, а потім завідував фермою. Разом із дружиною виростили трьох доньок, мають трьох онуків та правнуків.

Дружина, Віра Петрівна, пішла в засвіти ще у 2003 році, а він проживає разом із донькою Людмилою, зятем Олексієм та онуком Владиславом у їх хаті. Хлопець, разом із дідом, дуже емоційно розповідають нам про те, які злочини творили окупанти в їхньому селі.

Безневинно вбиті росією

За 10 кілометрів від села Припутні розташоване село Крупичполе, до якого в середині березня їхали Чемерис Євген та Грищенко Олександр та були розстріляні з кулемета та загинули на місці, згорівши в автомобілі. Це було в середині березня, розповідає Григорій Олександрович.

Наступна історія нас вразила ще більше своєю жорстокістю та цинізмом. У сусідньому селі Вишнівка, що за три кілометри від Припутнів, помер батько Григорія Продана і він вранці, разом із дружиною Світланою на роверах їхали на похорон. На жаль, назустріч їм рухалась колона кадирівців, які просто розстріляли подружжя. Чоловік загинув одразу, а дружина померла в лікарні. Троє дітей залишилися сиротами.

Ще одна історія, яку емоційно розповідає Владислав. Медики Володимир та Тетяна Пабат (Симони по вуличному) залишилися в окупації з двома дітьми, щоб надавати людям медичну допомогу. 31 березня 2022 року поверталися з дітьми Ганною та Сашком із хутора Безбородьків, що на краю села. Машина натрапила на протитанкову міну, батьки загинули, а діти отримали важкі поранення, але залишилися живі. Тепер Ганна виховує молодшого брата, він її вся сім’я.

Таких трагічних історій у діда з онуком безліч! Кожну історію пропускаєш через себе та не можеш стримати сліз.

Як Богдан із батьком Миколою украли «Ураган»

Але є історії які насправді вражають своєю хоробрістю. Коли окупанти зайшли до села, розповідає Владислав, вони відкрили та обікрали магазин, тому певний час не було де хліба навіть купити. Односельці допомагали вижити один одному як могли. У кого було в запасі борошно, ті пекли коржі, млинці та просто пригощали сусідів на кутку. У кого забрали хату, тих прихистили односельці. Через два тижні, ризикуючи життям, хліб почали возити з Ічні місцеві підприємці. Сім’ям із дітьми давали по батону на дитину, а дорослим по пів хлібини на кожного. Отак і виживали.

Товариш Владислава, Богдан Грищенко, разом із батьком Миколою, жителі села Вишнівка, вкрали серед білого дня в окупантів «Ураган», відігнали його до лісу, а потім передали Ніжинській Територіальній обороні. Українці своїх не кидають і завжди прийдуть на допомогу, говорить Влад.

Епілог

Життя триває, до родини прибилася кішка з кошенятами, годуємо, бо вони такі малі та безпорадні — говорить пані Людмила. Ми бажаємо їм здоров’я, Перемоги, мирного неба та запрошуємо до нас на Кропивниччину.

Матеріал підготували Світлана Філіпова та Олександр Переведенцев в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Коли-небудь людство повинно буде зрозуміти, що любов переможе, бо її неможливо подолати. Але ніщо так не ламає життя людей, як війна. Бо війна — це найстрашніший злочин, що потребує засудження та покарання.

У село Припутні окупанти вдерлися 25 лютого 2022 року. Тут росіяни розстріляли та закатували сім місцевих жителів. Окрім того — мародерство, знущання, розтрощені, спалені та пограбовані будинки.

Дід Грицько та баба Валя, місцеві жителі, — свідки численних злочинів російських нелюдів. Ми в частково відбудованому помешканні літнього подружжя. Ось їхня історія.

Ховались у погребі

25 лютого об 11:00 через село пішла колона танків, БТРів та іншої ворожої техніки. Спочатку старим було не зрозуміло, що відбувається, бо військові, які наче горобці сиділи на бронетехніці, навіть махали їм руками. Коли дід та баба зрозуміли, що це окупанти, вони сховались у погребі. Колони продовжували йти одна за одною, у день по дві-три, і баба Валя, сидячи в погребі, почала рахувати кількість техніки за звуком. Сто п’ятдесят сім… Наступна — сто сорок сім… Ще дев’яносто шість… Була одна зовсім маленька — тридцять вісім.

Спочатку росіяни нікого не чіпали, але коли ЗСУ погнали їх назад, побиті та злі вони почали зганяти свою злобу на місцевих жителях. Вдиралися в хати, вбивали собак та худобу, грабували будинки, руйнували та палили.

З 25 лютого кожен день над хатою літали ракети, гелікоптери, навколо лунали вибухи. І кожного разу баба Валя, щоб сховатися в погребі, тягнула на собі напівпаралізованого чоловіка. Було дуже страшно, але не зважаючи на це, вони до останнього не хотіли покидати своє помешкання.

У ніч із 21 на 22 березня 2022 року до їх сусідки на подвір’я зайшли окупанти. Коли їм ніхто не відчинив двері, вони зламали замок, вдерлися до хати та почали стріляти. Поранили собаку, залишивши після себе купи гільз, калюжі крові, безлад та до смерті переляканих людей.

Наступного дня староста перевіз бабу Валю з дідом Грицем до центру села, де було хоч трошки безпечніше. Виявилося, що фактично він врятував їм життя, бо наступного дня на їхнє подвір’я був приліт та пошкодив фундамент будинку. Сусідня хата згоріла нанівець та пожежа перекинулась на їх сарай. Але мешканці села, хто був поряд, встигли загасити вогонь.

Плакали та обіймались

Взагалі люди, не зважаючи на жахливі обставини та постійну загрозу життю, піклувалися та допомагали один одному. Зі сльозами в очах баба Валя згадує день, коли вона вмовила діда відпустити її до церкви. Дід із тягарем на душі відпустив її, але благав, щоб вона їхала на велосипеді городами.

Саме в той час, коли баба Валя була в церкві, до їхнього подвір’я під’їхала бронемашина з кулеметом на даху. Дід тихенько подивився з-за фіранки й побачив дуло кулемета, спрямоване на його вікно. У той момент у нього була тільки одна думка — щастя, що його Валюши не було вдома, бо її серце не витримало б цього жаху.

Двоє окупантів зістрибнули з броні та рушили в бік хати та, хвала Богові, пройшли повз. З переляку дід сховався в куті дальньої кімнати. Згодом він почув звук від’їжджаючого броньовика. Коли баба Валя повернулася із церкви, вона побачила глибокий слід від важкої техніки біля паркану. З жахливою думкою про те, що її чоловіка стратили, вона кинулась до хати, почала стукати у двері та гукати.

Зрозумівши, що двері зачинені зсередини й не почувши відповіді, її охопив новий жах, що її любого Гриця повністю паралізувало і він помер. А коли він відчинив двері, вони плакали та обіймали один одного.

Слухаючи цю розповідь люблячого подружжя, на розум спадає одна думка: як би російські окупанти не намагались залякати, закатувати, вбити наш народ, вони ніколи не здобудуть перемоги ані над нашою гідністю, ані над нашою любов’ю до своєї землі, свободи, один до одного!

Матеріал підготували Сергій Івушкін та Тетяна Васильєва в рамках навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Мешканка села Припутні, що на Чернігівщині, розповідає про вбивства росіянами цивільних.

Припутні — це невеликий населений пункт на Чернігівщині. Уперше російських військових тут побачили 25-того лютого 2022, а перебували вони в селі до кінця березня 2022 року та найбільшої шкоди завдали, коли відходили. Коли йдеш селом, важко не помітити наслідки війни: спалені домівки, зруйновані будівлі, сліди від бойових автівок на асфальті.

Але — це те, що видно неозброєним оком. Щоби побачити більше, треба бути готовим говорити і слухати.

Ідучи Припутніми, ми зустрічаємо жінку років п’ятдесяти, у синьому квітчастому халаті та теплій олімпійці. На голові в неї — хустка. Жінка повертається з городу. Поруч біжить миле собача з мордочкою вовка, на ім’я Айра. Айра лащиться до нас, незнайомок, а її хазяйка турботливо каже: «Не можна, чужі».

Ми починаємо потроху говорити з пані Н. (ім’я не вказуємо його з міркувань безпеки), розповідаємо, хто ми і звідки. А головне — навіщо та про що хочемо писати матеріал. Щойно вона чує слово «росіяни», починає плакати.

«Мого сина вбили росіяни. Розстріляли…».

Так ми дізнаємося, що в пані Н. було два сини: 24-х і 19-ти років. Старшого в неї назавжди відібрали російські військові. Він був цивільним. Попереджаємо: наступний текст містить чутливі матеріали.

«Він дружив зі ще одним хлопцем, ну як хлопцем, — знайомим, бо той йому в батьки годився. Але вони дружили. У нього були трактори, так мій син йому на тракторі робив, помагав ото все. Ну, і його разом із цим чоловіком вбили, коли вони їхали разом десь у Крупичполе, там працювали. І росіяни на початку Крупичполя їх розстріляли. Той чоловік, його просто спалили, він згорів живцем, не було нічого, до кісточків вуголь… А мій при тілі був, хоча б при тілі був, але обгорений».

Це — не одиничний випадок вбивства російськими військовими цивільних. На жаль, серед місцевих жителів — семеро загиблих.

«Вони ходили по чужих хатах, обходили домівки, а де ніхто не жили, де хати були пусті, бо там виїхали люди, то вони там жили… Їжу забирали. Ось там моя сусідка живе, так у неї позабирали масло, булки, усі олії, — усе, що бачить, усе гребе.

Хай беруть, от тільки нащо ви людей убивали? Ось мого сина — за що? Людей мирних? Розстріляли наших у Крупичполі. Їхала пара на похорон у Вишнівку, так от там у Вербичках, отак як на Вишнівку їхати, їх теж розстріляли. А один чоловік їхав… Отут домік уже згорів, так він поїхав туди на пожар, так вони його біля сільської ради вбили…»

Пані Н. зізнається: був час, коли своїх односельчан мешканці Припутніх ховали не на цвинтарі, а біля церкви. Складне рішення пояснювалось простими міркуваннями безпеки: ані священник, ані сільські жителі не хотіли випробовувати долю, щоб їхати на кладовище.

Також пані Н. згадує випадок, коли жінка старшого віку підірвалась на міні.

«А ще було, баба на міні подорвалась, на мосту. Ми їй казали: ну не їдьте, не їдьте вночі… а вона не послухала й поїхала. Ну, і ми тоді чули, що бахнуло щось добряче».

Наша співрозмовниця на життя не скаржиться. На публікацію історії погоджується тільки на умовах анонімності: боїться, що росіяни можуть повернутися та мститися за розказану правду. Говорить, що життя продовжується, якось справляються. Допомоги ні від кого не отримують, але й не чекають. Каже: а кому ми тут потрібні?

Єдине, за що справді хвилюється, так це за те, що синові своєму не може дозволити поставити пам’ятник; там стоїть звичайний хрест. Знайомі втішають, мовляв, усе одно земля прийняла. Але, здається, для пані Н. таки є різниця.

Говорячи про пережите, Н. не плаче, тримається мужньо. Іноді Айра, мала бешкетниця, ніби відчуваючи, що біль хазяйки стає нестерпним, робить щось миле та дурненьке: ганяється за хвостиком чи норовить вкусити нас за кросівки. І посмішка знову повертається на обличчя нашої співрозмовниці.

І сонечко сяє яскраво, як тільки буває на бабине літо.

І життя триває в селі Припутні на Чернігівщині.

Матеріал підготувала Крістіна Бут, яка є учасницею навчального курсу «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

«Війна — це тяжко», — каже Сергій Хозяєв із села Количівка на Чернігівщині. Він допомагав односельцям рятуватися від обстрілів у шкільному підвалі, ремонтував школу після «прильотів», а на власний день народження відправився на фронт.

Про силу й мужність хазяйновитого хлопця читайте в матеріалі.

35-річний Сергій Хозяєв переїхав до Количівки з Генічеська. Познайомившись на морі з майбутньою дружиною, без вагань змінив Азовське море на Чернігівщину. Тут влаштувався двірником до місцевої школи, а згодом став завідуючим господарством.

Сергій Хозяєв на подвір’ї Освітнього дому прав людини

Налякані люди боялися вийти з укриття

Коли почалось повномасштабне вторгнення, хазяйновитість чоловіка знадобилась для того, аби створити хоча б мінімальний комфорт для людей, що шукали прихисток у шкільному підвалі.

«Багато людей ховалося у власних погребах, а в кого не було такого, йшли до школи в укриття. Коли почався обстріл самої Количівки, то за годину в підвалі зібралося близько 100 людей», — згадує Сергій.

Чоловік говорить, що люди були сильно налякані, дехто навіть на двір з укриття не виходив. Тож доводилося брати на себе забезпечення односельців необхідним.

Їздили з хлопцями під обстрілами в Чернігів, щоби привезти хоч буханець хліба.

Вистачало клопотів і з облаштуванням спальних місць. До підвалу зносили старі парти, каремати й матраци зі спортзалу.

А коли привезли лежачу бабусю, то Сергій дістав із горища деталі старого ліжка й облаштував жінці комфортне місце. «Вона так мені дякувала», — згадує Сергій, — адже на розкладачці було зовсім не зручно, вона не могла навіть встати».

А ще Сергій переживав за шкільне майно. Слідкував, щоб нічого не поцупили, бо ж люди різні йшли до укриття.

Вхід до шкільного підвалу, де рятувались количівці

Сергій розривався між школою та власним обійстям. Треба було скрізь докладати рук.

Дружина та дві доньки, 12-річна Кіра та 6-річна Ангеліна, лишалися вдома. Під час обстрілів ховались у ванній кімнаті.

Одного дня ворожі міни залетіли й на господарство родини Сергія. У нього загорівся гараж від російської міни, а сусіда поранило. Сергій відвіз чоловіка до підвалу в школу, де йому надали медичну допомогу.

Будівля школи теж постраждала. Більшість вікон була розбита, дах пошкоджений. Люди знаходилися в підвалі під час прильотів. Сергій говорить, що в укритті переховувалось близько 20 дітей, серед яких і піврічне маля.

Ремонт школи власними зусиллями

Коли Чернігівщину звільнили від окупантів, місцеві взялися наводити лад у Количівці. Відремонтувати школу — було першочерговим завданням.

Волонтери й місцеві підприємці допомогли з матеріалами, а Сергій та інші небайдужі взялися до роботи.

Школа села Количівка після ремонту

Уже невдовзі світлий новий шифер ліг на заміну побитому, а вікна не зяяли пусткою, а відблискували новим склом.

Тільки на стінах і досі видно сліди від обстрілів, дбайливо замащені білою замазкою.

Замащені сліди від обстрілів

На місцях прильоту на доріжках тепер не рівне покриття, а асфальтова мозаїка.

На місці прильоту Сергій повкладав на місце шматки асфальту

Уже наприкінці вересня 2022 року школа була готова приймати учнів.

На день народження — повістка

Одного разу повернувшись додому, Сергій у паркані знайшов повістку.

9 жовтня, на день народження, Сергія мобілізували до армії. Чоловік отримав на службі позивний «Завгосп».

Сергій Хозяєв біля школи

Спочатку мобілізований пройшов навчання в Житомирі та Костянтинівці. Сергій каже, що навчали їх у максимально реальних умовах. «Ми мокрі в багні повзли, а прямо перед носом стріляли. Спочатку було страшно, але за невеличкий час нам давали максимум навичок», — пригадує чоловік.

Але за словами Сергія насправді всього навчаєшся в справжніх боях. «На війні швидко всьому вчишся. На учебці такого не навчать, як там», — згадує Сергій.

Сергій швидко адаптувався до бойових умов і згодом уже сам навчав новачків азам безпеки на полі бою. «Перші години перебування в бойових умовах — найважливіші. Треба новеньким показати все, розказати, далі вже людина звикає, адаптується», — говорить чоловік.

Хозяєв зізнається, що під час бойових дій відчував неймовірну гордість за те, що причетний до спільної справи з вигнання ворога з рідної землі.

«Завгосп» у подробицях пам’ятає кожен день із 7 місяців служби, поки не отримав поранення від ворожого дрона, який вислідив його і скинув вибухівку. «Я аж закипів, — ділиться Сергій, — я відповз, але від шоку навіть турнікет не міг накласти». Уламки боєприпасу потрапили в різні частини тіла, він каже, що в голові навіть лишився один, лікарі не дістали, бо занадто дрібний.

Мріє об’їхати весь світ

Після лікування і реабілітації чоловік перебуває вдома. Повернувся на роботу до школи, але вже двірником і ремонтником. «Завгоспом бути — велика відповідальність, а так зробив справу й гуляй собі», — посміхається Хозяєв.

Оскільки на роботі доводиться косити траву, то виконуючи свої робочі обов’язки, чоловік ще й заготовляє сіно для корови.

Чоловік посміхається, коли згадує про домашнє господарство: курей, корову, нутрій. «Я думав, що до путіна дійду, але війна тяжка», — філософствує господар.

Якось, коли Сергій із родиною поїхав відпочити на озеро, незнайомий чоловік, зрозумівши, що «Завгосп» нещодавно повернувся з фронту, підійшов до нього подякував і подарував брелок у вигляді тризуба. Тепер Сергій Хозяєв не розлучається з подарунком. Це його оберіг.

Цей тризуб подарував Сергієві незнайомець, після того, як той повернувся з фронту

Сергій Хозяєв мріє побачити світ. Він ще не був за кордоном, але хоче побувати в різних країнах: «Головне, щоб війна закінчилась. Хочу, щоб люди не боялись, що світла не буде, чи їжі», — підсумовує чоловік.

Цю клумбу на шкільному подвір’ї облаштував Сергій Хозяєв

Матеріал підготували Олена Кущенко й Тетяна Пігурська в рамках Школи «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Староста села на Чернігівщині — про місяць без світла, силу громади та те, що значить бути героєм.

Вранці на вулиці тепло і тихо, ми з колегами приїжджаємо в село Припутні.

До нас наближається чоловік на велосипеді, який представляється Анатолієм Миколайовичем. Анатолій — людина ввічлива і привітна, одразу запрошує нас до сільської адміністрації. По його розмовах з місцевими жителями ми розуміємо, що він — староста села, який в курсі всього, що відбувається. Під час окупації він так само, на велосипеді, об’їжджав селян кожного дня, щоби упевнитись, що з ними все добре. Староста пояснює нам, що ми зупинилися на тому ж перехресті доріг, якими окупанти рухалися на Київ, показує постраждалих і будинки. Розпитує всіх, як справи і яка потрібна допомога.

Одразу представляємось і кажемо, що ми волонтери з Білорусі і не підтримуємо ні окупантів, ні диктаторів. Анатолій Миколайович погоджується на інтерв’ю.

Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року?

23 лютого 2022 року мене викликали в управління, де розповіли, що робити, якщо раптом почнеться війна. Ми домовилися, що з першого березня я розпочинаю виконання обов’язків міського голови.

Чи могли ви виїхати з села?

Ні, це село, в якому я живу з родиною. Я не міг залишити ні їх, ні жителів села.

24 лютого ми прокинулися від вибухів і обстрілів. Через наше село проїхали перші колони, вони були, як кажуть, з гарною технікою, поводилися неагресивно, махали нам руками і давали можливість себе фотографувати, знімати відео. Було відчуття, що вони впевнені, що їх тут радісно зустрічають.

Через наше село колони проходили транзитом. Окупанти приходили до нас лише тоді, коли заблукали чи потребували води. На той час у селі проживало 350 жителів.

З 1 березня село було знеструмлене. Місцеві жителі об’єдналися і підтримали один одного, як могли. Через тиждень у них закінчився хліб, а в місцевому магазині продуктів було на два тижні.

Ми бачимо, як важко нашому герою згадувати події, робимо паузу. В цей час у старости дзвонить телефон і ми чуємо, як він питає когось, яка допомога йому потрібна. Розуміємо —  тільки що мали нагоду спостерігати, як він допомагає комусь з жителів. 

Як вдавалося забезпечити село всім необхідним?

Село було заблоковане окупантами. Вони використовували асфальтовану дорогу, тож ми були змушені користуватися ґрунтовими та лісовими стежками. Ці стежки проходили крізь болото та були засніжені. Так ми прокладали шлях до понтонного мосту. Дороги ці годяться тільки для трактора чи спецтехніки, машиною там не проїхати.

Через місцеву адміністрацію до нас звернувся підприємець, який міг привезти 10 мішків борошна на два села 7 з яких ми розділили в літрових банках серед наших жителів — по 2,5 банки на сім’ю. Ми везли 2 мішки через болото в сусіднє село, де жителі дали нам олії, яку ми розділили по півлітра на родину. На жаль, не всім вистачило. Через деякий час той же підприємець зміг допомогти з хлібом і привіз 200 батонів, це пів батона хліба на родину. Село, з якого ми повинні були везти хліб, було за 12 кілометрів від нас.

Що відбувалося з жителями села, поки воно було під окупацією?

Обстріли були щодня. Військові помітили, що місцеві жителі спостерігають за рухом техніки і з цього моменту почали обстрілювати село з автоматів, щоб люди не виходили на вулицю і не бачили, що відбувається навколо.

Люди в селі згуртувалися, стали більше допомагати один одному, переживати один за одного, навіть ті, хто раніше посварився, забули всі свої образи. Ми щодня обходили село, щоб знати, хто в якому стані. Якось вночі почали обстріл однієї хати, стріляли бронебійними та звичайними кулями. Коли закінчили атаку, ми пішли перевірити, чи є постраждалі, і хазяйка хати відізвалась. Як виявилось, росіяни стріляли, бо шукали своїх дезертирів. Після цього ми її переселили в іншу хату разом з дочкою.

Як поводили себе окупанти?

У перші дні окупанти застрелили двох наших хлопців. Одного ми знайшли з простреленою головою, а від другого лишилися самі кістки. За час окупації села окупанти вбили сімох жителів. Останнього — коли виходили. Ми помітили, що через місяць окупанти почали сильно нервувати, просто стріляли безглуздо, щоб люди не мали можливості вийти на вулицю. Артилерія ЗСУ добре влучала по їх позиціях.

А як місцеві жителі?

Поки наше село було заблоковане і не було можливості пересуватися між селами, люди, попри обстріли, збиралися з обох боків сусідніх сіл, щоб налагодити логістику.

Я місяць не виїжджав із села, бо не міг залишити селян самих, відчував відповідальність за них. Навіть коли довелося поїхати в адміністрацію, я розумів, що в селі буду кориснішим. Моя родина, дружина, дочка і син були поруч зі мною весь час.

На жаль, у нас не було можливості захиститися, тому ми робили все, що могли — рятували один одного і передавали дані про пересування ворога на нашій землі. За весь цей час ми не помітили, щоб хтось із нашого села допомагав окупантам чи бажав “русского міра”. Церква в нашому селі давно українська, але є прихожани московського патріархату, та й вони не показали себе як прихильники “русского міра”.

То ви справжній герой… 

Я не вважаю себе героєм — я зробив усе, що міг. Облаштував дорогу, сам їздив на спецтехніці, щоб не ризикувати людьми, а тільки собою, бо дорогу обстрілювали. Нам вдалося забезпечити людей продуктами. Перенесли адміністрацію в безпечніше місце і забезпечили світлом, коли електрики місяць не було. Для мене головне, щоб у людей було все необхідне, і мені дуже приємно, що люди в мене вірять і допомагають. Селяни зібрали 100 тисяч гривень на паркан, щоб наше село стало ще красивішим. І нам Бог помагає, ця зима була тепла, а рік врожайний.

Ми дякуємо Анатолію Миколайовичу за інтерв’ю і після нього ще довго спілкуємось. Староста показує нам щоденник, який вів у окупації, розповідає про окремих жителів і їх подвиги. 

Та це все вже геть інша історія. Тут кожна людина — окрема історія. Кожен робив і робить все, що може.

І кожен — герой.

Матеріал підготували Алєна Жаркевич та Максим Дмитраков в рамках Школи «Правда через історії».

Переклад з білоруської: Дар’я Данова.

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

«Ми прийшли тебе визволити. Будеш отримувати велику пенсію», — казали Миколі окупанти, коли облаштовувалися в його дачному будинку.

Микола Лугіна живе із сім’єю в Чернігові, але часто навідується до хатини в Золотинці. Це невелике глухе село знаходиться приблизно за 25 кілометрів від обласного центру. Чоловік тримає тут пасіку та обробляє декілька грядок, щоби була своя городина.

До повномасштабної війни любив рибалити, збирати гриби. Зараз уже не ходить ні до лісу, ні до води — довкола села всюди таблички, що застерігають про замінування.

Гради й танки ставили біля людських хатів

3 березня 2022 року до Золотинки колонами зайшли російські військові. Одні поїхали в сусіднє село Ягідне, а інші залишилися тут. Важке озброєння розміщували одразу на людських обійстях, таким чином роблячи місцевих живим щитом.

«Їхали кому у ворота, а кому через паркан. Біля моїх уже теж стояли. Я вибіг і кажу, ти куди заїжджаєш? На подвір’ї тоді була гора з дров. А він одразу завертає за сарай», — пригадує чоловік.

Згодом до пенсіонера прийшло шестеро росіян. Обшукали всі кімнати, горище, підвал та почали вимагати розігріти воду на вечерю.

«Я кажу, у мене газу немає. Балон насправді був, але він закінчувався. Тоді один узяв автомат і пустив чергу по кімнаті. Пробив відро, тумбочки, каструлю, банки помололо в муку. На постріли прийшов їх командир і давай матами до того, що стріляв. Сказав дати швабру й ганчірку, хай прибирає», — розповідає пенсіонер.

Після вечері хату так ніхто й не залишив. Військові облаштували собі тут штаб та нічліг. Чоловіка не виганяли, тому чув і бачив усе, що відбувається.

Під одним дахом із ворогом

Непроханих гостей довелося прийняти майже всім мешканцям села. Спершу росіян слов’янської зовнішності, а потім уже бурятів і тувинців. У Миколи жили тільки перші.

За його словами, нові порядки встановили одразу: «У мене обігрівається тільки одна кімнатка, але той період, поки були військові, жодні двері не зачиняли. Усе навстіж. Вони в броніках постійно. Ходять, у двері не пролазять. Українська артилерія стояла недалеко, тому коли чули «Бах», одразу бігли до погреба».

Було, що звідти вже й картоплю виносили собі на провізію, а також намагалися вкрасти ложки з кухні. Цей випадок чоловік пригадує, жартуючи. Каже, вмовив їх повернути столове приладдя, оповідаючи байки про Конча-Заспу та золоті унітази, що чекають на росіян біля Києва.

У пенсіонера жили контрактники, які не пили алкоголь взагалі. В інших хатах було гірше. Людей навіть у туалет водили під автоматами. Коли напивалися, влаштовували стрільбища.

Двох мешканців Золотинки кудись силоміць вивезли. Згодом люди дізналися, що тримали їх у підвалі в Ягідному, а потім вбили.

Між цими страшними спогадами, пенсіонер пригадує і розмови з росіянами. Запитував, чому прийшли, що тут хочуть. У відповідь чув про визволення та високі пенсії.

«Я йому кажу, дивися, до мене внуки приїздили, гралися, мені була радість. А ти прийшов, мене розорив. Це не визволення, коли ви все знищуєте».

Через декілька днів військові залишили хату Миколи й поїхали геть із села. Нові вже не заселялися, навіть коли приїхала нова колона в Золотинку. Тоді через відсутність світла, чоловік близько місяця жив у невідомості.

Недалеко від його хати стояли гради та урагани. Каже, деколи зі сусідами сиділи наче в кіно: дивилися, як важка техніка випускає снаряди на Чернігів, потім Количівку, згодом дають залп на Іванівку.

«Навіднику, виходь»

Пенсіонер у своїй розповіді згадує друга, що теж мав пасіку в Золотинці. Коли до його хати прийшли військові, чоловіка вигнали геть. Одну ніч переночував у Миколи, але через те, що в будинку тільки одне ліжко, далі шукав прихистку в сусідів.

Віктор Іванович (саме так називає друга пенсіонер) якось пішов чистити свої вулики, щоби підготувати до початку сезону. На наступний день із боку його дому близько до села підійшли українські військові. Там почався бій. Коли все стихло, росіяни звинуватили чоловіка в навідництві.

«Того дня, коли вже сутеніло, бачу, бронетранспортер їде й біля мене зупиняються. На ньому везуть Віктора Івановича. Я запитую, коли він повернеться? Сказали, не скоро. Так і не повернувся. Його теж забрали у Ягідне. Мені розповідали, що був у підвалі поки не почув вигук: «Навіднику, виходь». Як наші зайшли в село, його й ще трьох знайшли прикопаними», — із сумом в очах пригадує пенсіонер.

Розповідь Миколи Лугіна була записана в тій же таки Золотинці, через півтора року після її звільнення. Чоловік продовжує доглядати тут своє господарство. Повернулися і інші мешканці, які спершу виїхали. Село живе майже так само, як і до пережитої тимчасової окупації. Про неї ще нагадують заміновані довкола поля, випалена машина на під’їзді та самі люди, які нічого не забули.

Матеріал підготували Тетяна Пігурська та Катерина Трофименко в рамках Школи «Правда через історії».

Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».

Пан М. із села Припутні на Чернігівщині — про велосипед у калюжі крові, танк у дворі й гасіння пожежі

Ім’я героя зашифроване в цілях безпеки.

Пан М. зустрічає нас біля хати з рушниками в руках — спеціально приніс постелити на лаву, щоби нам було зручно сидіти. Поки ми говоримо, до нього раз по разу приходять тварини — ластяться кішка й кози, лягає біля ніг сусідський пес.

Чоловік відразу починає розповідати.

«Коли началась оця війна, я утром о 6:00 24 лютого встав, включив телевізор, а там Зеленський виступає. Я зразу не поняв, що він балакає. Ну, я так по-сільському скажу: балакає. Так от, балакає, що напали. Я послухав, не зрозумів, пішов на роботу. Коли десь після обіду всі сусіди вийшли на вулицю. Я кажу їм: не поняв, що таке, що случилось? Мені кажуть: Коля, война началась. Война началась! Около семи ранку приїхала колона техніки, БТРи, танки. Місяць вони тільки ходили повз село.

Я в Росії працював, їздив, у мене друзі там, то я не міг зрозуміти, ну невже руські напали. Місяць вони просто ходили, але вже як уходили, так дали прикурить. Беспрєдєл, бєспрєдєл начався».

М. розповідає, як уперше зустрів росіян. Каже — якось повертався додому і побачив групу озброєних людей на своїй вулиці.

«Думаю, шо мені робить? Там руські. Вирішив піти додому. Було весняне врем’я, ще холодно було, то я думаю: грубу затоплю. Коли чую: гукають — «Хазяїн!».

Виходжу, а там сім чоловік з автоматами стоять. Питають: «А тут вообще єсть офіцери?» Я кажу — які офіцери, тут дві каліки зосталося.

Ну поняла ти мене, да? Які тут офіцери?

Усе, вони пішли. Тільки я грубу начав розпалювать — кричить. Я виходжу, стоїть там руський з автоматом. Набагато молодший мене. Каже: «Мужчина, ви курите?» А в нас даже туалетної бумаги не було. От. І він каже: ви курите? А в нас і курить не було. Я кажу: курю, но в мене немає. А він мені дає пачку «Стюардеси». Це ще я пацаном був, як ту «Стюардесу» випускали».

М. вперше за всю розмову щиро сміється.

«Представте, скільки вона на складах лежала. Ну що, не так? Ну ось розбалакався з ним, людина як людина. Він мені каже: я тоже із села.

Я йому кажу: я в Москві робив, а він каже — я ні разу в Москві не був. А я кажу: а я був і не раз.

М. розповідає: коли росіяни відступали, він встиг потрапити під обстріл і насилу врятувався, сховавшись у канаві від «клубка вогню, схожого на кукурудзу».

Й одразу згадує перші дні окупації.

«А оце мені поки не доходило, що война началась і вже магазини позакривались, надо було в сусіднє село поїхать. Назад вертаюсь — рускіє стоять. Ну куди вже тікати? Нікуди тікати. І я сам уже йду, і назустріч високий хлопець рускій, і з ним бурят, і по-українськи до мене говорить.

Він мені по-українськи каже «Добрий день!» Ну я вже по-путінськи кажу «Здрасьте».

На питання про смерті місцевих відповідає неохоче.

«Один день було так — я велосипед біля магазину ставив, а на другий день уже уйшла колона, то я думаю — піду хоч велосипед заберу, приходжу, а біля нього така лужа крові. Думаю — не понял. Коли пішов питать, то кажуть — односельця застрелили. Не знаю, чому так сталося. Ніхто за це не балакає».

«У мене самого у дворі танк стояв. Зламали вишеньку…»

Що робив танк у дворі М. не знає, а на питання про це гірко сміється. Каже — не розпитував. Але на саму подію не жаліється — бог милував, хата вціліла. Сусідам повезло менше.

«Оце сусідам дали прикурить, хата загорілась. Ми хотіли пожарну машину кликати, а водій машини каже — куди я поїду, щоб мене там пристрелили? То ми самі тушили. Мені сусід каже — давай тушить, а як будуть руські їхать, то махни їм, щоби порозбігалися. Я не видумую!

Можливості евакуюватись у М. не було, та й сам він таких планів не мав.

«Мені якось руський каже — чого ти не тікав по зеленому коридору? А я як маю про той коридор знати? У мене мобілки нема, світла не було, телевізора нема, радіо. Оце вода тільки була з колодязя. Як я мав знати?»

Поки ми говоримо, кози М. постійно намагаються долучитися до розмови. Господар по-доброму свариться. Кішка Маруся постійно намагається залізти хазяїну на руки.

«Тварини нормально все пережили. Кіз завів уже коли руські пішли. У сусіда собаку жалко. Сусід каже, витягував його з вогню, а він звик ховатися в сараї, то й ліз назад. Ну і згорів. Бідненький.

Кури ховалися під сараєм, а сарая не було.

М. згадує: більшість його сусідів поїхали, на вулиці «жили» тільки дві хати. Проте після деокупації всі повернулись.

«Коли вже все скінчилось, я сусідку побачив. У нас тут три жилі хати, то вона виїхала. А тут повернулась, бачу — їде на велосипеді, везе речі. Вона як побачила мене — віриш? Так заплакала, я сам чуть не почав плакати! Каже: сусід, я думала тебе не побачу більше.

І до чоловіка свого каже — там у нас вдома має буть горілка, якщо руські не забрали. Піди, каже, налий йому пляшку. Бо ми як виїжджали — першим бачили тебе, і як повертаємось — теж ти».

М. просить не вказувати його ім’я. Каже, як знову прийдуть руські — за такі балачки поставлять його «прямо отут, біля паркану».

Кудлатий сусідський пес проводжає нас до самого перехрестя.

Дорогою назад ми знаходимо російський сухпайок, що стоїть на підвіконні закинутого будинку з розбитими вікнами.

Розмовляла Крістіна Бут, текст і фото — Дар’я Данова.