Новини
Історія стійкості та згуртованості мешканців села Припутні
Звичайна сільська вулиця. А ось і хата, обсаджена деревами та калиною.
Заходимо… На подвір’ї милують око червоні айстри, ніжні троянди та жоржини. Є тут і м’ята, і нагідки, і чорнобривці. Ще й барвінок зеленіє у квітнику. Такий квітник змогла б доглянути тільки справжня господиня. До нас виходить Людмила Бунькова, яка була очевидицею окупації села Припутні на Чернігівщині.
Ранок 25 лютого 2022 року запам’ятався Людмилі Іларіонівні назавжди. У цей день вона вперше почула гуркіт військової техніки та через вікно побачила ворожі колони бойових машин із літерами O, Z, V. Жінка не могла повірити, що почалася справжня війна, хоча з екранів телевізорів дуже часто говорили про ймовірні дати початку російського наступу.
— А ми ще із сусідами сміялися, — згадує Людмила, — якби хотів путін напасти, уже напав би.
Після цього дня життя родини Бунькових змінилося.
— Найстрашніше — це ніч, коли починали гатити. Ти лежиш, а над будинком починають літати снаряди. Вони літають так низько й так голосно, що тобі здається, що вони зараз знесуть дах будинку, — згадує пані Людмила.
Ми, затамувавши подих, із цікавістю слухали цю милу жінку, яка виявилася не з полохливого десятка: коли була змога, вона робила фото та відео подій в окупованому селі.
— Заховаюся за сарай або стану за ріг хати, наведу камеру, та і знімаю… Чоловік сварився, бо непокоївся та хвилювався, щоб не помітили, — із запалом підморгує Людмила.
Село Припутні під час окупації (фото Людмили Бунькової)
Попелястий котик, незважаючи на нас, обережно забрався на лаву, далі — на рюкзак, зручно вмостившись, почав дрімати. Наша співрозмовниця посміхнулася, поглянувши на кота, та продовжила розповідати про те, як вони перебиралися в погріб під час обстрілів; як спали одягнутими; як сусіди почали гуртуватися та допомагали один одному, ділившись крупами та хлібом; як сусід Іван від свого генератора підзаряджав усім ґаджети.
Цей шлях через село я буду пам’ятати все життя
Оскільки в лісі, неподалік від будинку Людмили, було скупчення російської техніки за пропозицією старости села сім’я Бунькових переїхала до іншого пустого будинку, який знаходився на хуторі в більш безпечній зоні.
Людмила поглянула на свою хату, яку купила незадовго до війни… Сонце залило двір — і стіни хати раптом яскраво зазеленіли в сонячному промінні… Саме тут, у цій хаті, уперше вона зустріла росіян, коли бігала навідатися додому…
— Я похапцем забирала речі онуків, бо коли збиралися, не все встигли взяти. Чую: скрипнули двері — і почулися обережні кроки… Я причаїлася. Сіла на табуретку — перед очима все життя… Сиджу та думаю: «Прости мене, Боженько, грішну. Жаль, що не побачила внуків.» На вулиці в цей час було чути сильні звуки пострілів. Хтось зайшов у коридор та запитав: «Єсть кто дома?». Я мовчу. А потім до мене доходить, що треба обзиватися. Мій син — військовий, він попереджав мене, що потрібно відповідати. І я крикнула: «Єсть! Єсть! Не стріляйте!» До кімнати зайшов військовий і запитав: «Ви адна?». Я хочу щось сказати, але не можу нічого із себе видавити. А він знову: «Єсть єщо кто-то, кромє вас? А где ваша сємья? А пустиє дома здесь єсть?»
Пані Людмила помовчала… Відчувалося, що їй важко говорити, проте своїх емоцій вона не виявляє, тримає все в собі. Жінка згадує, як отямившись, спочатку заридала, а коли заспокоїлася, побачила, що окупантів було четверо: невисокі, але кремезні, схожі на бурятів.
— Я їм щось відповідала, а в голові роїлося: «Іти треба… Іти треба… Там онуки із чоловіком…». Взявши себе в руки, я впевнено та рішуче попрямувала з хати, на ходу пояснюючи руським військовим, що часу в мене немає, що мені треба йти, що в іншому кутку села мене чекають онуки… Окупанти мене таки почули… Автоматник наказав мені взяти тканину білого кольору в руки й не бігти, а йти вулицею повільно. Я знайшла простирадло, два телефони заховала попід руки, щоб росіяни не побачили (знала: якщо знайдуть гаджети — заберуть, а як побачать фото, ось тоді — мені кінець!) і пішла… Іду та наказую собі: «Тільки не біжи, тільки не біжи…». Так і пройшла з одного кінця в інший… Із часом деталі забуваються, але цей шлях через село я буду пам’ятати все життя…, — зізнається Людмила.
Людмила Іларіонівна сьогодні намагається повернутися до звичного життя. Вона говорить із теплом у голосі та усмішкою про онуків, згадує з повагою чоловіка, який нещодавно помер. З хати вийшов онук Максим, привітно посміхнувся.
Нам пора йти… Але не хочеться прощатися із цією неймовірною жінкою, стільки в ній сили, витримки, любові…
Виходимо.
Нас проводжає п’янкий гіркувато-терпкий запах чорнобривців.
Матеріал підготували Ірина Решетняк та Ігор Процик в рамках навчального курсу «Правда через історії».
Проєкт реалізується Освітнім домом прав людини в Чернігові за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах локального трансформаційного проєкту «Україна та українці: сучасні хроніки боротьби за свободу та демократію».
